Джерело вознесіння

27

— Отже, — промовив Страфф, відкладаючи виделку вбік. — Скажу чесно, хлопчику, я майже готовий віддати наказ прикінчити тебе.

— Уб’єш свого єдиного сина? — поцікавився Евенд.

Батько лише знизав плечима.

— Я тобі потрібен, — вів далі король. — Аби допомогти перемогти Цетта. Так, ти можеш мене вбити — але користі з цього не отримаєш. Тобі все одно доведеться брати Лютадель силою, а Цетт усе одно зможе на тебе напасти — і навіть перемогти — коли твоє військо стане слабшим.

Страфф посміхнувся, склав руки на грудях та подався вперед, нависнувши над столом.

— Ти помиляєшся як щодо першого, так і щодо другого. По-перше, я вважаю, що якщо я тебе уб’ю, то наступний правитель Лютаделя більш охоче пристане на мої умови. У мене є в місті кілька інформаторів, і вони цю здогадку підтверджують. По-друге, мені не потрібна твоя допомога в тому, аби подолати Цетта. Ми з ним уже уклали угоду.

— Що? — здивувався Евенд.

— А чим, як ти гадаєш, я займався протягом останніх тижнів? Просто сидів і чекав, поки ти мені місто віддаси? Ми з Цеттом поспілкувалися. Місто його не цікавить — йому потрібен лише атій. Ну, і ми домовилися поділити те, що знайдемо в Лютаделі, а потім разом вирушимо завойовувати решту Останньої Імперії. Йому відійде північ і захід, а я піду на схід і на південь. Цетт виявився надзвичайно згідливим чоловіком.

«Він блефує», — впевнено подумав Евенд.

Це було дуже не схоже на Страффа; він би нізащо не уклав альянсу з тим, хто настільки сильний і перебуває настільки близько. Страфф занадто боявся зради.

— Гадаєш, я в це повірю? — сказав Евенд.

— Та вір у що хочеш, — відмахнувся Страфф.

— А як щодо війська колосів, що наближається до міста? — використав один зі своїх козирів молодший.

Страфф від цих слів завмер.

— Якщо ти хочеш опинитися за стінами Лютаделя до того, як сюди доберуться колоси, батьку, — промовив Евенд, — тоді тобі слід бути більш зговірливим із тим, хто прийшов до тебе в табір і пропонує те, що тобі потрібно. Я прошу лише про одне — дозволь мені здобути перемогу. Дозволь мені розбити Цетта й утвердити своє право спадкоємця. І тоді можеш забирати місто.

Після цього Страфф замислився так надовго, що Евенду почало вже здаватися, що він переміг.

Але потім старший Венчер похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Я все-таки краще ризикну з Цеттом. Не знаю, чому він так хоче віддати мені Лютадель, але, здається, місто і справді його не цікавить.

— А тебе? — спитав Евенд. — Ти вже знаєш, що атію в нас нема. Навіщо тоді тобі місто?

Страфф іще сильніше подався вперед, і Евенд почув запах його дихання — зі спеціями, якими була приправлена вечеря.

— Ось тут ти в мені помилився, хлопчику. Саме тому — хай навіть ти й справді міг пообіцяти віддати мені атій — ти з цього табору сьогодні не вийдеш. Рік тому я припустився великої помилки. Якби я залишився у Лютаделі, то саме я б сидів на троні. А на ньому опинився ти. Щоправда, я не розумію чому — але, певно, слабкий Венчер усе одно кращий за всі інші варіанти.

Страфф був втіленням того, що Евенд ненавидів у старій імперії. Самовпевнений. Жорстокий. Зарозумілий.

«Здавайся слабким, — нагадав собі молодий король, намагаючись заспокоїтися. — Я не повинен становити загрози».

— Це всього лише місто, батьку, — знизав він плечима. — Як на мене, воно не варте й половини твого війська.

— Лютадель — не просто місто, — пояснив Страфф. — Це — столиця Пана Всевладаря, а ще там мій дім. Мій замок. Я так розумію, ти його тепер використовуєш як свій палац.

— Насправді мені просто більше нема куди податися.

— Гаразд, — повернувся до страви старший Венчер, розрізаючи стейк. — Я спершу вважав тебе ідіотом за те, що ти погодився сюди приїхати, але тепер я не впевнений. Ти ж повинен був передбачити неминуче.

— Ти сильніший, — розвів руками Еленд. — Я не можу з тобою боротися.

— А ти мене вразив, хлопче, — кивнув Страфф. — Гарно вдягаєшся, знайшов собі дівчину, та ще й з-імли-народжену, утримуєш контроль над містом. Певно, залишу тебе в живих.

— Дякую, — відповів молодий король.

— А ти за це здаси мені Лютадель.

— Щойно розберемося з Цеттом.

— Ні-ні, — розреготався Страфф, — це так не працює, хлопчику. Ми тут не торгуємося — ти слухаєш мої розпорядження. Завтра ми разом поїдемо до міста, і ти накажеш відчинити брами. Після цього до міста увійде моє військо, я візьму керівництво на себе, і Лютадель стане новою столицею мого королівства. Якщо не заважатимеш і зробиш усе, як я скажу, я знову зроблю тебе моїм спадкоємцем.

— Ми не зможемо цього зробити, — зітхнув Еленд. — Я залишив наказ за жодних обставин не відчиняти тобі брами.

Страфф завмер.

— Мої радники висловили припущення, що ти можеш спробувати захопити Вен у заручниці й так змусити мене здати місто, — пояснив молодий Венчер. — Якщо ми з’явимося під стінами разом, вони вирішать, що ти мені погрожуєш.

— Будемо сподіватися, вони так не вирішать, — моментально спохмурнішав Страфф.

— Вирішать, — наполягав Еленд. — Я знаю цих людей, батьку. Вони всі тільки й чекають нагоди відсторонити мене від керування містом.

— То навіщо ти тоді сюди приперся?

— Я вже казав, — промовив молодий король. — Аби домовитися щодо союзу проти Цетта. Я можу віддати тобі Лютадель — але на це потрібен час. Давай спершу розіб’ємо Цетта.

Страфф схопив зі столу ніж і встромив його у поверхню столу.

— Я сказав: це — не перемовини! Ти мені ніяких умов висувати не будеш, хлопче! Я зараз накажу тебе вбити!

— Я лише констатую факти, батьку, — швидко промовив Еленд. — Я не хочу…

— А ти набрався розуму, — примружився на сина батько. — Чого ти сподівався, затіявши цю гру? Навіщо ти в мій табір припхався? Тобі нема що мені запропонувати… — він зупинився раптом, та після короткої паузи продовжив: — Окрім тієї дівки. До речі, а вона красуня.

— Так ти міста не отримаєш, — почервонів Еленд. — Як ти пам’ятаєш, мої радники передбачили, що ти можеш їй погрожувати.

— Ну і чудово, — різко відповів Страфф. — Ти здохнеш, а я візьму місто силою.

— І Цетт ударить тебе зі спини, — нагадав молодий Венчер. — Він притисне тебе до стін — і твоє військо буде оточене.

— Він зазнає важких втрат, — заперечив батько, — і не зможе захопити й утримувати місто.

— Навіть з меншою армією у нього більше шансів вибити з міста нас, ніж якщо він дочекається твоєї перемоги та вибиватиме з міста тебе.

Страфф піднявся.

— Я готовий ризикнути. Колись я вже тебе залишив і більше не маю наміру відпускати тебе на волю. Ті кляті скаа мали тебе вбити й звільнити від усіх пов’язаних із тобою проблем.

Еленд також встав. В очах Страффа він побачив рішучість.

«Не спрацювало», — подумав молодий Венчер, у паніці намагаючись зрозуміти, що робити далі.

Його план був доволі ризикований, але молодий король навіть не замислювався над можливістю невдачі. Справді — усе ж було розіграно як по нотах. Та все-таки щось пішло не так — щось він не врахував, чогось він не розумів. Чого це раптом Страфф так уперся?

«У мене замало досвіду в цьому», — подумав Еленд.

Навіть іронічно: якби він завзятіше займався з батьком, коли був дитиною, можливо, зараз би він збагнув, що саме зробив не так.

І раптом він повністю зрозумів складність свого становища. Він — у таборі ворожої армії. І поруч немає Вен.

Він зараз помре.

— Стривай! — у розпачі закричав Евенд.

— Ага! — широко посміхнувся Страфф. — Зрозумів нарешті, в яку халепу втрапив?

У голосі батька відчувалося щире задоволення. І нетерпіння. У Страффі завжди було щось таке, що змушувало його насолоджуватися болем інших людей, хоча Евенд дуже рідко відчував це на собі. У його випадку батька зупиняли правила пристойності.

Правила пристойності, встановлені Паном Всевладарем. Цієї миті Евенд побачив, що батько дивиться на нього очима вбивці.

— Ти не збирався залишати мене в живих, — промовив Евенд. — Навіть якби я віддав тобі атій, навіть якби я здав тобі місто.

— Ти — покійник з тієї самої миті, коли я ухвалив рішення йти на Лютадель, — підтвердив Страфф. — Ну ти і йолоп. Хоча дякую за те, що притягнув сюди те дівчисько. Я нею займуся сьогодні вночі. Побачимо, чиє ім’я вона кричатиме — моє чи твоє, — коли я…

Евенд засміявся.

То був сміх розпачу, сміх від розуміння того, у наскільки абсурдну ситуацію він сам себе загнав, страх, повний раптової тривоги та страху, — та головним чином це був сміх, викликаний намірами Страффа змусити до чогось Вен.

— Ти навіть не уявляєш, яку дурницю щойно сказав, — реготав Евенд.

— А за таке, хлопче, — почервонів від гніву Страфф, — я поводитимусь із нею особливо жорстоко.

— Батьку, ти ж просто свиня. Хворий, огидний мужлан. Ти вважаєш себе блискучим лідером, та насправді майже ні на що не здатен. Ти майже знищив наш дім — і врятувала тебе тільки смерть Пана Всевладаря!

Страфф покликав свою варту.

— Ти можеш захопити Лютадель, — не зупинявся Евенд, — але ти його не втримаєш! З мене, можливо, кепський король, але з тебе — просто жахливий. Пан Всевладар був тираном, але він водночас був генієм. А ти — ні те, ні інше. Лише звичайний егоїст, який усі свої ресурси витратить невідомо на що, а в підсумку здохне від ножа в спину.

Увійшли солдати, і Страфф жестом показав їм на Еленда. Той навіть не зіщулився. Він виріс поруч із цією людиною, батько виховував його і мучив. Та попри це, Еленд ніколи не виказував те, що в нього на думці. Так, він опирався з жалюгідною боягузливістю хлопця-підлітка, та ніколи не казав правди.

І тепер почувався добре. Почувався так, ніби нарешті все зробив правильно.

«Можливо, було помилкою вдавати з себе слабкого перед Страффом. Йому завжди подобалося знищувати й добивати».

І раптом Еленд зрозумів, що треба зробити. Він посміхнувся і подивився Страффу просто в очі.

— Убий мене, батьку, — сказав він, — і ти помреш також.

— Убий мене, батьку, — сказав Еленд, — і ти помреш також.

Вен завмерла. Вона стояла поруч із наметом, у вечірній темряві. До цього поруч із нею стояли солдати Страффа, але вони раптом побігли до командира, почувши наказ. Дівчина перейшла у тінь і стала біля північної сторони намету, спостерігаючи за тим, як у ньому рухаються темні силуети.

Вона ледве стримувалась, аби не увірватися всередину. Справи в Еленда йшли кепсько — і не тому, що з нього був поганий перемовник. Він просто був занадто чесним для такої ролі. Занадто легко було визначити, коли саме він блефує, — особливо якщо добре його знати.

Та це було щось нове. Еленд не намагався здаватися розумним, це не був спалах гніву, як зовсім недавно. Раптом молодий король звучав спокійно та владно.

Вен мовчки чекала в імлі, тримаючи напоготові кинджали — її напружена постать зачаїлася біля намету, в якому горіло світло. Щось підказувало їй, що слід дати Еленду ще кілька секунд.

Страфф на погрози сина лише розреготався.

— Батьку, ти — дурень, — не замовкав Еленд. — Гадаєш, я сюди заради перемовин прибув? Гадаєш, я став би про щось домовлятися з таким, як ти? Ні. Ти ж чудово мене знаєш. Ти знаєш, що я ніколи тобі не покорюся.

— То навіщо ж ти прийшов? — поцікавився Страфф.

— Для того, батьку, аби підібратися до тебе поближче… — Вен майже чула в його голосі посмішку. — І привезти у серце твого табору свою з-імли-народжену.

Тиша.

— Ти мені погрожуєш отим кволим курчам? — зайшовся реготом Страфф Венчер. — Якщо це та сама славетна з-імли-народжена з Лютаделя, про яку я чув стільки легенд, то я дуже розчарований.

— Усе просто — вона хоче справляти таке враження, — пояснив Еленд. — Сам подумай, батьку — ти ж підозріливий, а дівчина лише підтвердила твої підозри. Та якщо вона настільки вправна, як подейкують — я знаю, що чутки до тебе дійшли, — то як же тоді ти відчув її вплив на свої емоції? Ти зловив її на тому, що вона тебе гамує, і наказав цього не робити. Далі ти вже не відчував дотику і вирішив, що вона злякалась. Та після цього ти почав почуватися впевнено, комфортно. Ти більше не сприймав Вен як загрозу — та яка ж розумна людина зневажатиме з-імли-народженою, хай навіть мовчазною та тендітною? А насправді якраз на мовчазних і тендітних убивць слід звертати особливу увагу.

Вен посміхнулась.

«Розумний хід», — подумала вона.

Вона потягнулася, «збурюючи» емоції Страффа, запалюючи метал і посилюючи його лють. Він, раптово приголомшений, хапав ротом повітря.

«Використовуй підказку, Еленде».

— Страх, — промовив молодий король.

Вона «притамувала» Страффову лють і замінила її страхом.

— Пристрасть.

Вона виконала розпорядження.

— Спокій.

Вона «вгамувала» все. Силует Страффа нерухомо застиг у наметі. Алломант не може змусити іншу особу робити щось, і зазвичай потужний вплив на емоції був не дуже ефективний, оскільки це сигналізувало жертві про те, що з нею відбувається щось не те. Та в цьому випадку Вен якраз хотіла дати Страффу знати, що вона за ним спостерігає.

Вона посміхнулась і загасила олово. Після цього запалила дюралюміній і одним спалахом «Вгамувала» залишки усіх емоцій у старшому Венчері. Його силует від алломантичної атаки захитався.

За мить догоріла латунь, і дівчина знову запалила олово, спостерігаючи за темними фігурами на тканині.

— Вона потужна, батьку, — знову заговорив Евенд. — Вона потужніша за всіх алломантів, з якими ти стикався. Вона вбила Пана Всевладаря. Її вчив Уцілілий в Гатсіні. І якщо ти уб’єш мене — вона уб’є тебе.

Страфф випрямився і в наметі знову запала тиша.

Почулися кроки — і Вен, розвернувшись, присіла, застережливо піднявши кинджал.

У нічній імлі вона впізнала знайому постать.

— Чому мені ніколи не вдається підкрастися до тебе? — тихенько спитав Зейн.

Вен знизала плечима та обернулась назад до намету — щоправда, стала так, аби краєчком ока бачити й Зейна. Він підійшов ближче та сів з нею поруч, спостерігаючи за тінями.

— Тобі з цього все одно користі не буде, — почувся нарешті зсередини голос Страффа. — Ти помреш — хай навіть вона мене теж уб’є.

— Ох, батьку, — зітхнув Евенд. — От я помилявся щодо твоїх мотивів захоплення Лютаделя. Але і ти щодо моїх мотивів помиляєшся — ти завжди в мені помилявся. Мені байдуже, чи я помру; головне — безпека мого народу.

— Якщо не стане мене, місто захопить Цетт, — припустив старший Венчер.

— Гадаю, його зазіхання мої люди відіб’ють, — відповів молодий король. — І армія в нього менша.

— Що за дурня! — закричав Страфф.

Але наказу своїм солдатам не віддав.

— Убий мене, — промовив Евенд, — і ти також помреш. І не ти один. Твої генерали. Твої капітани. Навіть зобов’язувачі твої будуть убиті. У неї є наказ — знищити вас усіх.

Зейн підійшов іще ближче до Вен, під його кроками шурхотіла суха трава.

— Ах, — прошепотів він, — як же розумно. Хай яким би сильним був твій суперник, він не зможе напасти, поки ти тримаєш лезо біля його горлянки.

Зейн нахилився ще, і Вен поглянула на нього — їхні обличчя тепер були так близько…

— Та скажи мені, Вен, — похитав він головою в м’якій імлі, — чому люди на кшталт нас із тобою повинні завжди носити ножі?

Страффа в наметі проймало дедалі сильнішою нетерплячкою.

— Ні в кого немає такої сили, хлопче, — ледве не кричав він, — навіть у з-імли-народжених. Можливо, вона зуміє вбити кількох моїх генералів, але до мене нізащо не добереться. У мене є свій з-імли-народжений.

— Справді? І чому ж він досі її не вбив? Тому що боїться напасти на неї? Батьку, якщо ти мене вб’єш, якщо ти бодай смикнешся в бік мого міста — тут почнеться справжня кривава баня. Твої люди помиратимуть, ніби в’язні перед фонтанами у день страти.

— А ти, здається, казала, що він вищий за це, — прошепотів Зейн. — Мовляв, він тебе не використовує як інструмент. Ти казала, що ти для нього — не наймана вбивця.

Вен раптом зробилося ніяково.

— Він блефує, Зейне, — пояснила вона. — Насправді він зовсім не такий.

— Вона — алломантка такої сили, якої ти ще не бачив, батьку, — пролунав з намету приглушений голос Евенда. — Я бачив, як вона билася з іншими алломантами — жоден з них навіть не спромігся її торкнутися.

— Це правда? — поцікавився Зейн.

Вен задумалась. Взагалі-то Евенд ніколи не бачив, як вона б’ється з іншими алломантами.

— Він бачив одного разу, як я билася з солдатами, а про свої поєдинки з алломантами я йому лише розповідала.

— А-а-а, — м’яко промовив Зейн, — трохи прибрехав, значить. Нічого, коли ти король, то можна. Їм взагалі багато чого можна. Використати одну людину, аби врятувати ціле королівство? Який же правитель відмовиться від такої вигідної угоди? Твоя свобода в обмін на його перемогу.

— Він мене не використовує, — заперечила Вен.

Зейн піднявся. Дівчина злегка обернулась, проводжаючи його поглядом, поки той зникав у імлі — якомога далі від усіх цих наметів, смолоскипів і солдатів. Раптом він зупинився і підняв погляд угору. Навіть попри вогнища та освітлені намети, табір був занурений в імлу. Вона клубочилася повсюди. І крізь туман вогнища та запалені смолоскипи здавалися майже непомітними. Мов тлійні жаринки.

— Що це все значить для нього? — тихо промовив Зейн, жестом показуючи довкола себе. — Чи зрозуміє він колись імлу? Чи зрозуміє він колись тебе?

— Він мене кохає, — сказала Вен, озираючись на темні силуети.

Всередині намету на мить запанувала тиша — Страфф, очевидно, міркував над погрозами, озвученими Елендом.

— Він тебе кохає? — уточнив Зейн. — Чи любить мати тебе у своєму розпорядженні?

— Еленд не такий, — відповіла дівчина. — Він — добра людина.

— Чи добра, чи ні — але ти не така, як він, — наполягав Зейн, і його голос відлунням лився до її підсилених оловом вух. — Чи зможе він зрозуміти, як це — бути одним із нас. Чи зможе він зрозуміти те, що розуміємо ми, чи зможе він подбати про те, що ми любимо? Чи він це все бодай бачив? — показав він жестом у небо.

Високо над імлою в небі мерехтіли вогники, схожі на олов’яне ластовиння. Зірки, яких звичайне око не побачить. Лише той, хто палить олово, може сягнути зором крізь імлу та побачити їхнє сяйво.

Вона згадала, як Келсьє їй уперше показав їх. Вона на все життя запам’ятала, якою приголомшеною була, зрозумівши, що зірки завжди були на небі, сховані за імлою.

Зейн продовжував тримати палець піднятим угору.

— Заради Пана Всевладаря! — прошепотіла Вен, трохи відступаючи від намету.

Крізь вир імли вона побачила дещо на руках Зейна.

Його шкіра була вкрита білими рисками. Шрами.

Зейн негайно опустив пошрамовану руку, сховавши її в рукав.

— Ти був у Гатсінських Проваллях, — тихо промовила Вен. — Як Келсьє.

Зейн відвернувся.

— Вибач, — промовила дівчина.

Він обернувся до неї знову, на його лиці була впевнена, рішуча посмішка.

— Я розумію тебе, Вен, — сказав він, роблячи крок уперед.

Поклонившись злегка, Зейн довгим стрибком відірвався від землі та зник в імлі. Тим часом у наметі знову заговорили.

— Геть, — промовив Страфф. — Забирайся з мого табору.

Карета поїхала. Приголомшений Страфф, не звертаючи уваги на імлу, що оточила його з усіх боків, стояв біля свого намету.

«Я відпустив його. Навіщо я його відпустив?»

Він досі відчував вплив Вен. Емоції по черзі налітали на нього зрадницьким виром, а потім… нічого, порожнеча. Так, ніби чиясь велетенська рука схопила його душу та боляче стиснула її, добиваючись абсолютної покори. Саме так Страфф уявляв собі відчуття людини за мить до смерті.

Ніхто з алломантів не міг бути настільки могутнім.

«Зейн її поважає, — подумав Страфф. — І всі кажуть, ніби це вона вбила Пана Всевладаря. Це тендітне дівчисько. Цього просто не може бути».

Це здавалося неможливим. Та, певно, вона хотіла, аби саме так і здавалося.

Усе йшло так добре… Інформація, яку передав кандра-шпигун Зейна, виявилася точною: Еленд намагався утворити альянс. Страффа трохи лякало, що він міг би й погодитися на таке, вважаючи Еленда занадто незначною фігурою, якби його не попередив інформатор.

І все одно в підсумку Еленд його переграв. Страфф підготувався навіть до того, що вони вдаватимуть із себе слабких… і все одно зазнав поразки.

«Вона така потужна…»

З імли вийшла фігура в чорному і наблизилася до Страффа Венчера.

— Ти маєш такий вигляд, батьку, ніби бачив привида, — посміхнувся Зейн. — Можливо, навіть власного.

— Зейне, там був іще хтось, окрім неї? — спитав Страфф — занадто приголомшений, аби відповідати на синову насмішку. — Можливо, ще кілька з-імли-народжених, які б їй допомагали?

Зейн похитав головою.

— Ні. Вона справді аж настільки сильна, — промовив він і розвернувся, готуючись знову зникнути в імлі.

— Зейне! — крикнув старший Венчер, і його син зупинився. — Доведеться змінити плани. Я хочу, аби ти убив її.

— Але…

— Вона занадто небезпечна. До того ж ми отримали від неї інформацію, якої потребували, — атію в них немає.

— І ти їм віриш? — поцікавився з-імли-народжений.

Страфф замислився. Після того, як вправно ним сьогодні маніпулювало це дівчисько, він не збирався довіряти жодній отриманій від них інформації.

— Ні, — рішуче відповів він. — Але це ми з’ясуємо в інший спосіб. Зейне, я хочу, аби ця дівчина померла.

— Тобто ми будемо атакувати місто по-справжньому?

Страфф уже був готовий віддати наказ командирам готуватися до ранкового штурму. Пробна атака пройшла чудово, продемонструвавши, що захист міста організований абияк. Старший Венчер вважав, що цілком може пробитися за стіни, а потім уже з-за них битися з Цеттом.

От тільки останні слова, які промовив Евенд, перед тим як поїхати, змусили його передумати.

«Відправиш своє військо на штурм мого міста, батьку, — сказав цей хлопець, — і ви помрете. Ти відчув на собі її силу — ти знаєш, на що вона здатна. Якщо ти бодай спробуєш завоювати моє місто, тобі не сховатися.

Вона тебе неодмінно знайде — і вб’є.

Єдиний вихід — чекати. Я дам тобі знати, коли моя армія буде готова атакувати Цетта. Як я і казав, ми вдаримо його разом».

Та Страфф не міг залежати від сина. Хлопець добряче змінився — став сильнішим. Старший Венчер навіть не сумнівався, що його моментально зрадять, якщо вони атакуватимуть разом. Але й вести армію на штурм Лютаделя, поки живе це дівчисько, він також не міг. Тільки не після того, як він відчув її могутність, як він відчув її вплив на свої емоції.

— Ні, — нарешті вичавив він із себе відповідь на питання Зейна. — Атакувати ми не будемо, поки ти її не вб’єш.

— Зробити це набагато складніше, ніж ти уявляєш, — попередив Зейн. — Мені знадобиться допомога.

— Яка допомога?

— Команда прориву. Алломанти, яких неможливо вистежити.

Зейн мав на увазі дуже особливу групу людей. Зазвичай алломантів було доволі легко відстежити, бо всі вони походили з аристократських родин. Але Страфф мав доступ до іншого роду цього ресурсу. Не просто так у нього було багато десятків наложниць. Дехто списував це на хтивість Страффа.

Та вони помилялися. Більше коханок — більше дітей, народжених від вищої аристократії, тобто більше алломантів. Так, з-імли-народжений у нього вийшов тільки один, зате було багато імлистих.

— Буде зроблено, — запевнив Страфф.

— Вони можуть не пережити знайомства з нею, батьку, — попередив Зейн, стоячи в імлі.

До Страффа повернулося це жахливе відчуття. Відчуття порожнечі, гидке усвідомлення того, що абсолютний контроль над твоїми емоціями має хтось інший. Нікому не можна мати над ним такої влади. Особливо Евенду.

«Він повинен був померти. Він прийшов просто до мене в руки. А я його відпустив».

— Позбався її, — наказав Страфф. — Зроби все, що для цього потрібно, Зейне. Усе, що завгодно.

Зейн кивнув і пішов геть самовдоволеною ходою.

Страфф, повернувшись до намету, ще раз викликав до себе Госелль. Вона була достатньо схожою на Вен — і те, що він збирався з нею зробити, мало йому нагадати, що протягом більшої частини їхньої зустрічі він тримав усе під контролем.

Еленд, трохи ошелешений, відкинувся на спинку сидіння карети.

«Я досі живий! — думав він, з кожним словом радіючи дедалі сильніше. — Я це зробив! Я переконав Страффа дати місту спокій».

Принаймні на якийсь час. Безпека Лютаделя залежала тепер від страху, який його батько відчував перед Вен. Але… в такому становищі будь-яка перемога Евенда могла вважатися дуже значною. Він не підвів своїх людей. Він був їхнім королем, і його план — хай який божевільний на перший погляд — спрацював. Раптом невелика корона на його голові здалася йому легшою, ніж раніше.

Вен сиділа навпроти. Судячи з її вигляду, вона не була і близько настільки задоволеною, як король.

— Вен, ми це зробили! — промовив Евенд. — Не за планом, але ми свого добилися. Поки що Страфф не наважиться атакувати місто.

Вен мовчки кивнула.

— Ем-м-м… Завдяки тобі місто в безпеці, — нахмурився Евенд. — Ти ж це розумієш? Якби не ти… хоча якби не ти, то вся Остання Імперія досі була б у рабстві.

— Тому що я вбила Пана Всевладаря, — тихо сказала дівчина.

Евенд кивнув.

— Але імперію звільнив план Келсьє, вміння команди та воля людей… я всього лише тримала ножа.

— Ти так кажеш, Вен, ніби це якась буденна штука, — примружився король. — Але ж це не так! Ти — фантастична алломантка. Гем каже, він тепер не може тебе подолати, навіть якщо б’ється нечесно, а ще ти не підпускаєш до палацу вбивць. В усій Останній Імперії нема іншої такої, як ти!

Як не дивно, але від цих слів їй захотілося іще сильніше забитися у куток карети. Вона відвернулась до вікна і довгим поглядом вчепилася в імлу.

— Дякую, — промовила вона ледве чутно.

Евенд нахмурився.

«Кожного разу, коли мені здається, що я нарешті зрозумів, що відбувається в її голові…»

Він підсунувся до неї та обійняв за талію.

— Вен, у чому справа?

Дівчина якийсь час мовчала, аж нарешті похитала головою та вичавила з себе посмішку.

— Нічого, Евенде. Ти маєш усі підстави радіти. Просто блискучі перемовини — гадаю, навіть Келсьє не зміг би маніпулювати Страффом настільки добре.

Карета під’їхала до темного міста, Евенд усміхнувся та нетерпляче притиснув її ближче до себе. Ворота Олов’яної Брами нерішуче відчинилися, й Еленд побачив на подвір’ї групу чоловіків. На їх чолі стояв Гем, який намагався розсіяти імлу ліхтарем.

Еленд, не ставши чекати, поки карета зупиниться, відчинив двері й зіскочив на землю. Друзі зустріли його нетерплячими посмішками. За спиною в короля почувся грюкіт, з якими зачинилася брама.

— Спрацювало? — нерішуче спитав Гем, коли Еленд підійшов ближче. — Вдалося?

— Типу того, — відповів молодий Венчер, усміхаючись та вітаючись за руку з Гемом, Бризом, Доксоном і, нарешті, Страшком. Навіть кандра — ОрСеур — був тут. Він підбіг до карети, чекаючи, поки вийде Вен.

— Наш головний план не спрацював — батько на пропозицію альянсу не купився. Але тоді я сказав, що вб’ю його!

— Стривай. Гадаєш, це було мудро? — не стримався Гем.

— Друзі мої, ми забули про найпотужніший ресурс, який є у нашому розпорядженні, — оголосив Еленд, коли з карети вийшла Вен.

Король обернувся до дівчини та махнув їй рукою.

— У нас є зброя, з якою ніщо не зрівняється! Страфф очікував, що я перед ним плазуватиму — і в такій ситуації почувався немов риба у воді. Та коли я йому сказав, що буде з ним і з його армією, якщо вони розлютять Вен…

— Мій любий друже, — перебив його Бриз. — Тобто ти пішов у табір наймогутнішого короля Останньої Імперії і погрожував йому?

— Так!

— Здуріти!

— Я знаю! — ледве стримував хвилювання Еленд. — Я сказав батькові, аби випустив мене з табору та дав спокій Лютаделю, інакше Вен знищить усіх його генералів і його військо.

З цими словами король обійняв дівчину за талію. Вона посміхалась, але Еленд відчував, що щось не дає їй спокою.

«Вона вважає, що я впорався з завданням погано, — зрозумів він. — Вона бачила кращий спосіб маніпулювати Страффом, але не хоче псувати мені настрій».

— Ага, здається, новий король нам не знадобиться, — посміхнувся Страшко. — А я вже збирався надати трудопис на цю роботку.

— Я ще протягом якогось часу не збираюся залишати посаду, — розреготався Еленд. — Треба розповісти містянам, що Страффа налякали, принаймні тимчасово. Це має підняти їхній бойовий дух. А потім уже займемося Зібранням. Сподіваюся, вони проголосують за резолюцію і почекають, поки я зустрінуся з Цеттом, як це було у випадку зі Страффом.

— Може, влаштуємо у палаці невеликі посиденьки? — запропонував Бриз. — Хай як би сильно я любив імлу, сумніваюся, що слід обговорювати такі питання на подвір’ї замку.

Еленд поплескав його по плечу й кивнув. Гем із Доксоном сіли в карету до нього і Вен, а решта попрямувала до карети, якою вони приїхали сюди. Молодий король здивовано поглянув на Доксона, який залазив у карету. Зазвичай він вибирав той транспортний засіб, в якому не було Еленда.

— Якщо чесно, Еленде, — промовив Гем, коли вони зайняли свої місця, — я вражений. Я вже хотів був збирати відчайдухів і йти на табір Страффа з рейдом — визволяти тебе.

Еленд посміхнувся, уважно дивлячись на Доксона, який, щойно карета рушила з місця, відкрив свою сумку і дістав з неї запечатаний конверт.

— Це прийшло від членів Зібрання якийсь час тому, Ваша Величносте, — сказав він, дивлячись Еленду в очі.

Молодому королю перехопило подих. Він взяв конверт і зламав печатку.

— Що це таке?

— Я не впевнений, — відповів Доксон. — Але… до мене вже почали доходити певні чутки.

Вен нахилилася через руку Еленда, який швидко читав листа.

Ваша Величносте,

Цим документом ми повідомляємо, що Зібрання одноголосно вирішило скористатися правом висунути Вам вотум недовіри. Ми цінуємо ваші зусилля, спрямовані на благо міста, але поточна ситуація вимагає іншого типу правління, ніж здатний забезпечити Ваша Величність. Ми йдемо на цей крок не з ворожості, а з необхідності. Ми не бачимо альтернативи та діємо винятково в інтересах Лютаделя.

Нам шкода, що ми змушені повідомити вам це у листі.

Лист був підписаний усіма двадцятьма трьома членами Зібрання. Еленд приголомшено опустив папірець.

— Що таке? — спитав Гем.

— Мене щойно скинули, — тихо промовив Еленд.