Джерело вознесіння

40

Еленд сидів поруч з її ліжком.

Це її заспокоювало. Попри те що спала Вен тривожно, в глибині душі вона знала, що він тут, з нею. Їй дивно було перебувати під його турботливим захистом, бо зазвичай усе було навпаки.

Тому, нарешті прокинувшись, дівчина не здивувалася, побачивши його поруч із собою, — Еленд тихо читав при тьмяному світлі свічки. Нарешті оговтавшись, вона не кинулась першим ділом насторожено обшукувати приміщення. Натомість Вен повільно сіла, підтягнула на груди ковдру та випила ковток води зі склянки, яка стояла на тумбочці біля ліжка.

Еленд закрив книжку та посміхнувся їй. Дівчина зазирнула йому в очі, шукаючи там сліди жаху, який вона помітила в його погляді перед тим, як відключитися. Сліди огиди, жаху, шоку.

Він знав, що вона — чудовисько. Як він міг так їй усміхатися?

— Чому? — тихо спитала вона.

— Що — «чому»?

— Чому ти тут сидиш? Я ж не вмираю — це я точно знаю.

Еленд знизав плечима.

— Я просто хотів бути з тобою поруч.

Вен на це нічого не відповіла. У кутку кімнати горіла пічка, в яку треба було підкинути трохи вугілля. Наближалась зима — і, судячи з усього, зима холодна. На дівчині була тільки нічна сорочка; вона просила покоївок не одягати її, але тоді вже почало діяти снодійне Сейзеда, і в неї просто не було сил сперечатися.

Вона підтягнула ковдру вище. І лише тоді помітила дещо незвичне.

— Еленде! Ти без мундира.

Він окинув поглядом свій одяг — звичайне вбрання аристократа з його старого гардеробу та бордовий незастібнутий жилет не за розміром.

— Більше нема потреби продовжувати цей маскарад, Вен, — знизав плечима Еленд.

— Королем став Цетт? — спитала вона, відчуваючи, що земля йде їй з-під ніг.

Еленд похитав головою.

— Пенрод.

— Нісенітниця якась.

— Я знаю. Ми не впевнені, чому торговці зрадили Цетта… але тепер це не має значення. Зрештою, Пенрод — це набагато кращий вибір, ніж я або Цетт.

— Ти знаєш, що це не так.

Еленд задумано відкинувся на спинку крісла.

— Я не знаю, Вен. Я гадав, що я кращий правитель… Плануючи всі ці схеми в намаганнях не допустити до трону Цетта, я навіть не розглядав того єдиного варіанту, який міг би напевно його перемогти — підтримати Пенрода, об’єднавши тим самим наші голоси. А що, якби ця моя зверхність дозволила прийти до влади Цетту? Я зовсім не думав про людей.

— Еленде… — поклала дівчина руку йому на плече.

Він здригнувся.

Це був легкий, майже непомітний дрож, який він швидко приховав. Але пізно — вона вже травмувала його. Цієї травми йому завдала саме вона. Еленд нарешті побачив — насправді побачив, — що вона таке. Він покохав ілюзію.

— Що? — промовив він, дивлячись їй в обличчя.

— Нічого, — забрала руку Вен.

Вона відчула, як щось у ній зламалося.

«Я ж так його кохаю… Як? Як могла дати йому це побачити? Якби я тільки мала вибір!»

«Він зрадить тебе, — прошепотів у її голові голос Ріна. — Зрештою тебе всі кидають, Вен».

Евенд зітхнув, кинувши погляд на віконниці у її кімнаті. Вони були зачинені, не пускаючи всередину імлу, хоча Вен і бачила, що за вікном — темрява.

— Річ у тім, Вен, — ледве чутно промовив він, — що я навіть не підозрював, що все може обернутися ось так. Я їм довіряв, довіряв до самого кінця. Я вірив, що мешканці міста, тобто обрані ним члени Зібрання, вчинять правильно. Коли вони мене не вибрали, я по-справжньому здивувався. Хоча дивуватися було не слід. Шансів у мене було мало. Ну, тобто, вони всі проти мене вже одного разу проголосували. Та я переконав себе, що це було всього лише попередження. У глибині душі я був упевнений, що вони знову мене оберуть, — похитав головою Евенд. — Але тепер я вимушений або визнати, що я помилявся, або довіритися їхньому рішенню.

Ось що вона в ньому любила найбільше: його доброту, його простоту і благородство. Речі, настільки ж дивні та екзотичні для обшарпанки-скаа, як і її здібності з-імли-народженої — для більшості людей. Навіть серед усіх чудових людей із команди Келсьє, навіть серед вершків аристократії, вона не зустрічала другої такої людини, як Евенд Венчер. Людини, яка справді готова була повірити, що ті, хто тільки що скинув його з трону, просто намагаються вчинити правильно.

Іноді вона почувалася абсолютною дурепою через те, що закохалась у першого ж аристократа, з яким познайомилась ближче. Але тепер вона розуміла, що її кохання до Евенда — це не наслідок збігу обставин. Вона закохалась саме тому, що Евенд якраз такий. А те, що саме з ним вона познайомилась першим, — то це їй надзвичайно пощастило.

А тепер… тепер усе скінчилося. Принаймні у тому вигляді, в якому це було раніше. Але вона з самого початку знала, що до цього все йде. Саме тому вона й відповіла відмовою на його пропозицію понад рік тому. Вона не могла вийти за нього. Точніше, вона не могла йому дозволити одружитися з собою.

— Я впізнаю цей смуток у твоїх очах, Вен, — м’яко промовив Евенд.

Дівчина вражено поглянула на нього.

— Ми це подолаємо, — додав він. — Трон — це не найголовніше. Може, воно і на краще. Ми зробили усе, що могли. Хай тепер хтось інший спробує.

Дівчина слабко посміхнулася.

«Він не знає. Він не повинен дізнатися, як це боляче. Він — добра людина, він спробує змусити себе кохати мене далі».

— Але, — промовив Еленд, — спершу тобі потрібно трохи відпочити.

— Я в порядку, — сказала Вен, потягуючись.

Її бік болів, як і шия, але завдяки запаленому п’ютеру, рани дівчині не дошкуляли.

— Мені потрібно…

Раптом вона замовкла, згадавши про дещо важливе. Вона сіла в ліжку рівно, і від цього раптового руху її тіло простромив гострий біль. Події вчорашнього дня були мов у тумані, але…

— ОрСеур! — закричала вона, відкидаючи ковдру.

— З ним усе гаразд, Вен, — відповів Еленд. — Він же кандра. Зламані кістки — це дурниці для нього.

Вона завмерла, так і не злізши до кінця з ліжка, і почуваючись при цьому ідіоткою.

— Де він?

— Перетравлює нове тіло, — з посмішкою відповів молодий Венчер.

— Чому ти посміхаєшся?

— Ніколи досі не бачив, аби хтось настільки переймався за кандру.

— Чому б мені й не перейматися, — залізла назад у ліжко дівчина. — ОрСеур заради мене ризикував життям.

— Він — кандра, Вен, — нагадав Еленд. — Навряд чи ті алломанти могли б його вбити; сумніваюся, що це під силу навіть з-імли-народженим.

Вен завмерла.

«Сумніваюся, що це під силу навіть з-імли-народженим…»

Щось схвилювало її в цьому твердженні.

— Усе одно, — промовила дівчина, — він відчуває біль. І взяв на себе два страшних удари, які мали дістатися мені.

— Він просто виконує свій Контракт.

«Свій Контракт…»

ОрСеур напав на людину. Він порушив умови свого контракту. Заради неї.

— Що? — спитав Евенд.

— Нічого, — швидко відповіла Вен. — Розкажи, що там з арміями.

Евенд уважно поглянув на неї, але таки вирішив змінити тему розмови.

— Цетт досі сидить у замку Гастінгів. Ми не знаємо, як він відреагував на обрання Пенрода. Але Зібрання за нього не проголосувало — навряд чи це йому сподобається. Утім, протестувати він не став, адже прекрасно розуміє, що він тепер тут у пастці.

— Він, певно, справді вірив, що його оберуть, — нахмурилась Вен. — Інакше навіщо йому було приходити до міста?

Евенд похитав головою.

— Ну, взагалі-то це був дивний маневр. Хай там як, я порадив Зібранню спробувати з ним домовитися. Гадаю, він тепер повірив, що в місті атію немає, тому для нього немає сенсу хотіти завоювати Лютадель.

— Заради престижу хіба що.

— Жоден престиж не вартий розгромленої армії, — промовив молодий Венчер. — Або навіть втраченого життя.

Вен кивнула.

— А що там із твоїм батьком?

— Мовчить, — відповів Евенд. — Це дуже дивно, Вен. Ці вбивці діяли зовсім не прямолінійно — це абсолютно не в дусі Страффа. Я навіть не знаю, що про це все й думати.

— До речі, про вбивць, — відкинулась на спинку ліжка дівчина. — Ви їх ідентифікували?

Евенд похитав головою.

— Ніхто їх не впізнав.

Вен нахмурилась.

— Певно, ми не настільки добре знаємо аристократів з Північної Домінії, як вважали.

«Ні, — подумала дівчина. — Ні, якби вони були з такого близько розташованого містечка, як Урто — рідного міста Страффа, — когось із них точно б упізнали, хіба ні?»

— Здається, я одного з них бачила раніше? — нарешті зізналася Вен.

— Якого саме?

— Ну, того… останнього.

— А… Гадаю, тепер ми його ідентифікувати вже не зможемо.

— Еленде, мені дуже прикро, що тобі довелося це побачити.

— А що такого? — відмахнувся Еленд. — Вен, я вже бачив смерть раніше. Мене змушували бути присутнім на стратах, які влаштовував Пан Всевладар, пам’ятаєш?

Він замовк на кілька секунд і додав:

— Хоча, звичайно, те, що ти зробила, зовсім на ті страти не схоже.

«Звичайно».

— Ти була неймовірна, — запевнив її Еленд. — Я б уже був мертвий, якби ти не зупинила тих алломантів — і, гадаю, Пенрод та інші члени Зібрання — також. Ти врятувала Центральну Домінію.

«Нам завжди доводиться бути кинджалами…»

Еленд усміхнувся, підіймаючись.

— Ось, — промовив він, ідучи до стола в іншому кінці кімнати, а потім повернувшись до нею з мискою бульйону. — Він уже холодний, але Сейзед сказав, щоб ти поїла, коли прокинешся.

— Сейзед? — скептично подивилась на нього Вен. — Значить, туди ліки якісь підмішані?

Еленд посміхнувся.

— Він мене попередив, аби я не пробував — за його словами, там снодійного стільки, що я на місяць вимкнуся. Аби на вас, спалювачів п’ютеру, подіяло, треба багато.

Він поставив миску біля ліжка, і Вен примружилась на бульйон. Сейзед, певно, хвилювався, що вона, попри свої рани, встане і піде тинятися містом, якщо за нею не наглядати. Що ж, певно, не помилився. Дівчина зітхнула та, взявши миску, почала пити бульйон маленькими ковтками.

— Я накажу принести тобі вугілля для пічки, — посміхнувся Еленд. — Піду поки займуся своїми справами.

Дівчина кивнула, і він вийшов, зачинивши за собою двері.

Коли Вен прокинулась наступного разу, то побачила, що Еленд досі з нею. Він стояв у тіні, дивлячись на неї. Надворі досі було темно. Віконниці були відчинені, і підлогу кімнати вкривали клапті імли.

Віконниці були відчинені.

Вен сіла у ліжку та уважніше подивилася на постать, що стояла в кутку кімнати. Це був не Евенд.

— Зейне, — похмуро привіталась дівчина.

Він зробив крок уперед. Тепер, коли вона знала, що саме потрібно шукати, побачити схожі риси у ньому та Евенді було дуже просто. Така сама щелепа, таке саме хвилясте темне волосся. Навіть така сама тілобудова — після того, як Евенд почав займатися фізичними вправами.

— Міцно ти спиш, — зазначив гість.

— Навіть тіло з-імли-народженої потребує сну, аби зцілитися.

— Тебе взагалі не повинні були поранити, — промовив Зейн. — Ти могла легко вбити нападників, але відволікалась на мого брата й намагалася не завдати шкоди людям у залі. Ось що він з тобою зробив — він змінив тебе, і тепер ти не розумієш, що потрібно зробити, і робиш тільки те, чого він від тебе вимагає.

Вен здивовано підняла брову, непомітно полізши рукою під подушку. На щастя, її кинджал був на місці.

«Він мене не вбив уві сні, — подумала вона. — Це вже добрий знак».

Він підійшов іще на крок. Дівчина напружилась.

— Яку гру ти ведеш, Зейне? — промовила вона. — Спершу ти кажеш мені, що вирішив мене не вбивати, а потім підсилаєш цілу ватагу вбивць. А тепер що? Прийшов закінчити роботу?

— Ми не посилали тих убивць, Вен, — тихо сказав Зейн.

Вен фиркнула.

— Можеш не вірити, — знизав плечима він, підійшовши ще на крок і опинившись тепер просто біля її ліжка — чорна, самотня постать. — Та мій батько досі під враженням від зустрічі з тобою. Навіщо йому ризикувати накликати на себе помсту за спробу вбити Евенда?

— Він вирішив ризикнути, — припустила Вен. — Він сподівався, що вбивці мене прикінчать.

— Але навіщо використовувати їх? — сказав Зейн. — У нього є я. Навіщо посилати цілий загін імлистих нападати на тебе у всіх на очах, якщо він просто міг дати мені атій і наказати вбити під час наших нічних зустрічей?

Дівчина замислилась.

— Вен, — додав він, — я бачив, як із зали Зібрання виносили трупи, і впізнав декого з них — це були люди Цетта.

«Ось воно що! — подумала Вен. — Ось де я бачила того громила! Він був у замку Гастінгів, визирав з кухні, поки ми вечеряли з Цеттом, вдавав із себе слугу».

— Але ж найманці й на Цетта також напали… — почала було дівчина, але різко себе обірвала.

Це була примітивна злодійська стратегія: якщо хочеш уникнути підозр, то, обкрадаючи інші крамниці, «вкради» щось і у себе.

— Ті, що напали на Цетта, були звичайними людьми, — промовила Вен. — Не алломантами. Цікаво, що він їм сказав? Що їм дозволять «здатися», коли битва скінчиться? І взагалі — навіщо ця вистава з фальшивою атакою? Він був головним претендентом на трон.

Зейн похитав головою.

— Пенрод домовився з моїм батьком, Вен. Страфф пообіцяв Зібранню набагато більше, ніж може дати Цетт. Саме тому торговці змінили свою думку. А Цетт, певно, дізнався про їхню зраду. У нього тут по всьому місту шпигуни.

Вен сиділа, ошелешена.

«Ну звичайно!»

— І Цетт бачив лише єдиний спосіб здобути перемогу…

— Послати убивць, — кивнув Зейн. — Вони повинні були атакувати усіх трьох кандидатів, убити Пенрода з Елендом, а Цетта залишити в живих. Зібрання після такого точно би вирішило, що Страфф їх зрадив, і королем став би Цетт.

Вен тремтливою рукою схопила свій кинджал. Годі з неї цих ігор. Еленд ледве не загинув. Вона ледве не зазнала невдачі.

Якійсь частині її аж припікало зробити те, що вона й хотіла зробити з самого початку — просто піти й убити Цетта зі Страффом. Тобто усунути небезпеку в максимально ефективний спосіб.

«Ні, — рішуче сказала вона сама собі. — Ні, це в дусі Келсьє. Але — не в моєму. І не в дусі… Еленда».

Зейн обернувся до вікна, милуючись імлою, яка невеликим водоспадом лилась у кімнатку.

— Я мав приєднатися до бою раніше — залишився стояти надворі разом з усіма, хто запізнився і кому не вистачило місця. Я навіть не знав, що там усередині щось відбувається, поки з зали Зібрання не почали вибігати люди.

— Звучить майже щиро, — здивовано підняла брову Вен.

— Не маю жодного бажання побачити тебе мертвою, — обернувся він. — І вже точно не хочу, аби постраждав Евенд.

— Справді? — здивувалась Вен. — Навіть попри те що йому були всі привілеї, а тебе зневажали й тримали під замком?

— Усе не так, — похитав головою Зейн. — Евенд… він — чистий. Іноді, коли я чую, як він говорить, я навіть замислююся, чи міг би я також стати таким, якби моє дитинство було іншим?

Вони зустрілися поглядами у темній кімнаті.

— Я… я зламаний, Вен. Я божевільний. Я ніколи не зможу бути таким, як Евенд. Та якщо я його і вб’ю — мене ж це не змінить. Певно, навіть на краще, що ми росли окремо, на краще, що він не знає про моє існування. Хай уже залишається таким, яким він є. Незіпсованим.

— Я… — затнулася Вен.

А що тут скажеш? Погляд у Зейна був по-справжньому щирим.

— Я — не Евенд, — промовив Зейн. — І ніколи ним не буду — адже я не належу до його світу. І, гадаю, навіть не повинен належати. Як і ти. Коли закінчився бій, я нарешті пробився до зали Зібрання. Я бачив Евенда — він стояв над тобою. І я бачив цей вираз у його очах.

Дівчина відвернулася.

— Він не винен у тому, що він такий, — наполягав з-імли-народжений. — Як я вже казав, він — чистий. Але це дуже відрізняє його від нас. Я намагався пояснити тобі. Шкода, що ти не бачила, з яким виразом він на тебе дивився.

«Я бачила», — мимоволі подумала Вен.

Вона воліла б забути цей погляд, але вона його бачила. Повний страху погляд, реакція на щось жахливе й чужорідне, щось поза людським розумінням.

— Я не можу бути Елендом, — тихо промовив Зейн. — Але ти й не захочеш, аби я ним став.

Він простягнув до неї руку та кинув щось нас тумбочку біля ліжка.

— Наступного разу будь готова.

Вен схопила те, що він їй кинув, а Зейн пішов до вікна. У її долоні опинилася металева кулька. Форма нерівна, але текстура гладенька, на вигляд — ніби золотий горішок. Дівчина зрозуміла, що це таке, навіть не ковтаючи.

— Атій?

— Цетт може знову підіслати вбивць, — промовив з-імли-народжений, застрибуючи на підвіконня.

— Ти просто віддаєш його мені? — спитала вона. — Його вистачить на добрячих дві хвилини!

Ця кулька коштувала невеликого статку, не менше двадцяти тисяч скринцевих до Краху. А тепер, коли атій в дефіциті…

Зейн обернувся до неї.

— Просто бережи себе, — промовив він, після чого зник в імлі.

Вен терпіти не могла бути пораненою. Це логічно — вона знала, що здебільшого інші люди теж цього не люблять; зрештою, кого можуть радувати біль та обмеження? От тільки коли хворіли інші, вона відчувала від них розчарування, а не жах.

Евенд, захворівши, цілими днями валявся в ліжку, читаючи книжки. Гем кілька місяців тому пропустив болючий удар, і після цього без кінця нарікав на біль, а проте залишався на ногах, щоправда, хвору ногу намагався кілька днів не навантажувати.

Вен ставала дедалі більш схожою на них. Тепер вона могла лежати у ліжку, знаючи, що ніхто не спробує перерізати їй горлянку, поки вона занадто слабка навіть для того, аби покликати на допомогу. Але в той самий час їй кортіло встати й довести усім, що насправді не так уже сильно вона й поранена. Аби хтось не подумав, що це не так і не спробував скористатися моментом.

«Це вже не так!» — казала вона собі.

Надворі було вже світло, і хоча Евенд кілька разів навідувався до неї раніше, зараз його не було. Прийшов Сейзед, оглянув її рани та благав залишатися в ліжку ще «принаймні один день». А потім пішов займатися своїми дослідженнями. З Тіндвіл.

«Що це з ними двома таке трапилося? — роздратовано подумала Вен. — Раніше вони одне одного ненавиділи, а тепер я його майже не бачу».

Її двері відчинилися. Дівчина з радістю відзначила, що її інстинкти в порядку — вона негайно напружилась і потягнулася до кинджалів. Хоча поранений бік запротестував проти несподіваного руху.

Але ніхто не увійшов.

Вен нахмурилась, завмерши на кілька секунд, аж раптом у ногах її ліжка з’явилася собача голова.

— Пані? — напівричанням привітався з нею знайомий голос.

— ОрСеуре? Ти взяв тіло іншого пса?

— Звісно, пані, — застрибнув на ліжко кандра. — А що ще мені залишалося?

— Не знаю, — відповіла Вен, відкладаючи кинджали. — Коли Евенд сказав, що ти попросив його знайти тобі тіло, я вирішила, що йдеться про людське. Ну, тобто, всі ж бачили, що мій «пес» загинув.

— Так, — погодився ОрСеур, — але розповісти усім, що ви завели нову тварину, буде простіше. Усі вже звикли, що у вас є собака, і якщо його не буде, це приверне увагу.

Вен сиділа мовчки. Попри протести Сейзеда, вона знову була у штанах і сорочці. Її сукні висіли в іншій кімнаті, тільки однієї не було на місці. Іноді, коли дівчина дивилася на свій гардероб, їй уявлялося розкішне плаття, заляпане кров’ю. Тіндвіл помилялася: Вен не може бути водночас леді та з-імли-народженою. І жах, який вона побачила в очах Евенда, слугував цьому яскравим підтвердженням.

— Ти не мусив обирати тіло собаки, ОрСеуре, — тихо промовила Вен. — Я б хотіла, аби ти був щасливий.

— Усе в порядку, пані, — відповів той. — Я в якомусь роді… прив’язався до цих кісток. І хотів би ще трохи подосліджувати їхні переваги, перш ніж повернуся до людської подоби.

Вен посміхнулася. Кандра обрав іншого вовчура — здоровенну, брутальну звірюку. Щоправда, іншого кольору: радше чорний, ніж сірий, без білих плям. Але їй сподобалось.

— ОрСеуре… — відвела погляд Вен. — Дякую за те, що ти для мене зробив.

— Я просто виконував свій Контракт.

— Я вже не вперше з тобою в бійках була, — зазначила дівчина. — І раніше ти ніколи не втручався.

ОрСеур відповів не одразу.

— Ні, не втручався.

— То чому втрутився цього разу?

— Я вчинив так, як вважав за правильне, пані, — пояснив кандра.

— Навіть якщо це порушувало умови Контракту?

ОрСеур сів із гордим виглядом.

— Я не порушив умов свого Контракту, — твердо сказав він.

— Але ти напав на людину.

— Я його не вбив, — зазначив кандра. — Нас попереджають, аби ми не лізли в бійку, оскільки можемо випадково спричинити смерть людини. І справді, більшість із нас вважає, що допомагати комусь убивати — це те саме, що вбивати, тому розглядає це як порушення Контракту. Але це лише питання трактування. Я нічого не порушив.

— А якби той, на кого ти накинувся, зламав шию?

— Тоді я мусив би повернутися до свого народу для страти.

— Отже, ти все-таки ризикував заради мене життям! — усміхнулась Вен.

— Якоюсь мірою, — відповів ОрСеур. — Імовірність того, що мої дії безпосередньо спричинять смерть того чоловіка, була доволі низькою.

— У будь-якому разі — дякую.

ОрСеур вдячно схилив голову.

— Для страти… — повторила дівчина. — Отже, тебе можна вбити?

— Звісно, пані. Ми — не безсмертні.

Вен поглянула на нього здивовано.

— Нічого конкретного я вам не скажу, пані, — промовив ОрСеур. — Як ви могли б здогадатися, я волів би не розкривати таємниць про слабкості мого народу. Достатньо вам буде знати, що ці слабкості взагалі існують.

Вен кивнула й нахмурено замислилася, підтягнувши коліна до грудей. Щось надалі не давало їй спокою у тих словах Еленда, у вчинках ОрСеура…

— Але, — повільно промовила вона, — вбити тебе мечами або ціпками неможливо, чи не так?

— Вірно, — кивнув ОрСеур. — Попри те що наша плоть така ж, як і ваша, а також попри те, що ми здатні відчувати біль, ефект від побиття нас тимчасовий.

— То чого ви тоді боїтеся? — спитала Вен, нарешті зрозумівши, що саме їй муляє.

— Прошу, пані?

— Навіщо взагалі цей Контракт тоді? Навіщо ви покорилися людям? Яке вам діло до наших наказів, якщо наші солдати не можуть завдати вам серйозної шкоди?

— У вас є алломантія, — відповів ОрСеур.

— Значить, алломантія може вас убити?

— Ні, — похитав собачою головою кандра. — Не може. Але краще нам змінити тему розмови. Я перепрошую, пані. Я ступив на тонкий лід.

— Розумію, — зітхнула дівчина. — Мене це просто так дратує… Я так багато не знаю — про Безодню, про закони та політику… навіть про власних друзів!

Вона відкинулася на спинку ліжка й уп’ялася поглядом у стелю.

«Та ще й досі шпигун тиняється замком — Дему або Доксон, найімовірніше. Можливо, слід розпорядитися, аби їх обох арештували й на якийсь час узяли під варту? Цікаво, чи Еленд на таке піде?»

ОрСеур, який сидів і дивився на неї, помітивши її роздратування, зітхнув.

— Можливо, я зможу дещо розповісти вам, пані, — тільки обережно. Що вам відомо про походження кандр?

— Нічого, — стрепенулась Вен.

— До Вознесіння нас не існувало, — сказав він.

— Хочеш сказати, що вас створив Пан Всевладар?

— Цього вчить наша традиція, — пояснив ОрСеур. — Але ми не знаємо, з якою метою він нас створив. Можливо, ми повинні були стати шпигунами батька.

— Батька? — перепитала Вен. — Дивно чути, коли його так називають.

— Пан Всевладар нас створив, пані. Ми — його діти.

— А я його вбила. У мене… таке відчуття, ніби я повинна попросити вибачення.

— Той факт, що він був нашим батьком, не означає, що ми схвалюємо все, що він робив, пані, — сказав кандра. — Хіба ж не буває так, що людина любить свого батька, але не вважає його при цьому доброю людиною?

— Гадаю, буває.

— Вчення кандр про батька дуже складне, — вів далі ОрСеур. — Навіть нам іноді важкувато в ньому розібратися.

Вен нахмурилась.

— ОрСеуре? А скільки тобі років?

— Багато, — просто відповів той.

— Більше, ніж Келсьє?

— Набагато. Та не настільки багато, як ви могли б подумати. Вознесіння я не пам’ятаю.

Вен кивнула.

— Навіщо ти мені усе це розповів?

— Бо ви мене спитали спочатку, пані. Тобто — чому ми служимо Контракту? Ну ж бо, скажіть мені — якби ви були Паном Всевладарем і володіли його силою, чи стали б ви створювати слуг, не подбавши про спосіб контролювати їх?

Вен повільно кивнула, починаючи розуміти, про що йдеться.

— Батько рідко згадував про кандр, починаючи з другого століття після свого Вознесіння, — промовив ОрСеур. — Ми протягом певного часу намагалися бути незалежними, та, як я вже розповідав, люди нас зневажали. Вони нас боялися. А деякі з них дізналися про наші слабкі сторони. І тоді наші предки, розглянувши можливі варіанти, обрали добровільне служіння, а не примусове рабство.

«Він створив їх», — подумала Вен.

Вона завжди якоюсь мірою поділяла погляди Келсьє на Пана Всевладаря, що той, мовляв, був більше людиною, ніж божеством. Та якщо він справді спромігся створити цілком новий вид живих істот, значить, у ньому точно було щось божественне.

«Сила Джерела Вознесіння, — подумала дівчина. — Він узяв її собі, але її не вистачило надовго — вона швидко вичерпалася. Інакше навіщо б йому були всі ці загарбницькі армії?»

Початковий спалах сили, здатність створювати та змінювати — можливо, рятувати. Він розігнав імлу, і в процесі змусив почати падати з неба попіл, а небо зробив червоним. Він створив кандр, щоби вони йому служили; колосів, імовірно, також. Він, можливо, створив також і алломантів.

А тоді після цього він знову став звичайною людиною. Майже звичайною. Пан Всевладар досі залишався доволі потужним, як навіть для алломанта, зберіг контроль над своїми створіннями та зробив так, аби імла не вбивала.

Поки Вен його не вбила. І раптом почали лютувати колоси, раптом повернулася імла. Кандри протягом цього часу не були під його контролем, тому залишилися такими, як і до того. Та все-таки він вбудував у них метод контролю — про всяк випадок. Спосіб змусити кандр служити йому…

Вен заплющила очі та легенько перебрала свої алломантичні відчуття. ОрСеур колись казав, що на кандр алломантія не впливає — але вона дещо знала про Пана Всевладаря, знала те, що відрізняло його від інших алломантів. Його надзвичайна сила дозволяла йому робити речі, яких він не повинен був би робити.

Наприклад, пробивати міднохмари та впливати на метали у тілі людини. Можливо, саме про це говорив ОрСеур, можливо, саме так Пан Всевладар контролював кандр? І саме через це вони боялися з-імли-народжених.

Не тому, що з-імли-народжені можуть їх убити, а тому, що з-імли-народжені можуть робити дещо інше. Якось їх поневолити. Бажаючи перевірити слова кандри, Вен потягнулася до ОрСеура «гамуванням» і торкнулася його емоцій. Нічого не відбулося.

«Я можу робити дещо з того, що робив і Пан Всевладар, — подумала вона. — Я можу пробивати міднохмари. Можливо, якщо я „штовхну“ сильніше…»

Вен зосередилася та «штовхнула» його емоції потужним «гамуванням». Знову нічого. Як він їй і казав. Вона на мить завмерла, а потім несподівано навіть для себе запалила дюралюміній і востаннє спробувала потужно «штовхнути» кандру.

ОрСеур тієї ж миті озвався настільки звірячим і неочікуваним виттям, що Вен аж перелякано підстрибнула на місці, негайно запаливши п’ютер.

Кандра, тремтячи усім тілом, звалився на ліжко.

— ОрСеуре! — закричала вона, опускаючись на коліна та беручи вовчура за голову. — Вибач!

— Я розповів забагато… — пробурмотів той, не припиняючи тремтіти. — Я знав, що розповів забагато…

— Я не хотіла зробити тобі боляче, — промовила Вен.

Дрож ОрСеура затих, і він на мить завмер, тихо дихаючи.

Нарешті він підняв голову.

— Не має значення, чого ви хотіли, пані, — похмуро проказав він. — Це була моя помилка. Будь ласка, більше ніколи так не робіть.

— Обіцяю, — сказала дівчина. — Вибач.

Кандра похитав головою та сповз із ліжка.

— Ви навіть не повинні вміти таке робити. Є у вас, пані, щось дивне. Ви ніби алломанти давнини — до зміни поколінь, яка послабила їхню силу.

— Вибач, — повторила Вен, почуваючись зовсім безсилою. «Він урятував моє життя, він майже порушив умови свого Контракту, а я з ним так…»

ОрСеур знизав плечима.

— Проїхали. Мені потрібно відпочити. Гадаю, вам це також не завадить.