Джерело вознесіння

25

Вен спала дуже чуйно — ця риса залишилась їй у спадок від проведеної на вулиці юності. Ватаги злодіїв працювали разом вимушено, і якщо хтось не міг захистити своєї власності, вважалося, що він цієї власності й не був вартий. Вен, звичайно, перебувала на найнижчій сходинці кримінальної ієрархії, і хоча забирати в неї не було що, але вона була молодою дівчиною у переважно чоловічому середовищі — і це давало їй інші підстави спати чуйно. Тому, прокинувшись від тихого попереджувального гавкання пса, дівчина відреагувала моментально. Скинувши з себе ковдру, вона негайно схопила з тумбочки біля ліжка флакон. Вона ніколи не спала з металами всередині себе; багато алломантичних металів були бодай трохи, але токсичними. Звичайно, повністю уникнути цього небезпечного впливу було неможливо, але вона була привчена спалювати залишки металів наприкінці кожного дня.

Швидко випивши увесь флакон, дівчина потягнулася до обсидіанових кинджалів, схованих під подушкою. Цієї миті двері до її спальні відчинилися, й увійшла Тіндвіл. Помітивши Вен, яка присіла біля ніжки ліжка, помітивши відблиски її кинджалів і напружену позу, террісійка завмерла на порозі.

— То ти не спиш, — здивовано підняла брову Тіндвіл.

— Щойно прокинулась.

Террісійка посміхнулася.

— Що ти робиш у моїх покоях? — вимогливо спитала Вен.

— Я прийшла тебе розбудити. Гадала, може, ми виберемося на закупи.

— На закупи?

— Так, люба, — промовила Тіндвіл, підійшовши до вікна та відсунувши фіранки.

Зараз було значно раніше, ніж зазвичай прокидалася Вен.

— З того, що я чула, — вела далі террісійка, — завтра ти вирушаєш на зустріч із батьком Його Величності. Гадаю, ти хочеш одягти з цієї нагоди відповідну сукню?

— Я більше не ношу суконь.

«Що ти за гру задумала?»

— Ти спиш в одязі? — обернулась Тіндвіл і окинула дівчину оцінювальним поглядом.

Вен кивнула.

— І фрейлін у тебе також нема?

Дівчина похитала головою.

— Чудово, — промовила Тіндвіл, проходжуючись кімнатою. — Прийми ванну та переодягнись. Щойно будеш готова — вирушаємо.

— Мені до твоїх наказів діла нема.

Тіндвіл затрималася біля дверей і обернулась. Раптом вираз її обличчя зробився значно м’якшим.

— Я знаю, дитино. Можеш піти зі мною, якщо бажаєш, — тобі обирати. Але спершу сама подумай: ти справді хочеш піти на зустріч зі Страффом Венчером у штанах і сорочці?

Вен завагалася.

— Ходімо хоча б подивишся, — додала Тіндвіл. — Принаймні розвієшся трошки.

Вен нарешті кивнула, погоджуючись. Террісійка знову всміхнулася й вийшла.

Дівчина поглянула на ОрСеура, що сидів біля її ліжка.

— Дякую, що попередив.

Кандра на це лише знизав плечима.

Колись давно Вен навіть уявити собі не могла, що житиме у такому місці, як замок Венчерів. Юначка Вен набагато більше звикла була до потаємних лігвищ, халуп скаа та випадкових провулків. Аж ось, вона мешкала у будівлі з вітражними вікнами, оточеному могутніми стінами та великими арковими проходами.

«Звичайно, — подумала Вен, спустившись сходами, — зі мною трапилося багато такого, на що я навіть не сподівалася. Але чому я задумалась про це зараз?»

Останнім часом вона багато думала про свої юні роки, проведені у ватагах злодіїв, а зауваження Зейна — хай які б сміховинні вони були — ніяк не давали їй спокою. Невже ж Вен місце у замку? У неї було багато чудових здібностей, але лише кілька з них можна було продемонструвати у так званому вишуканому товаристві. Вони пасували радше провулкам, брудним від попелу.

Вона зітхнула й у компанії ОрСеура попрямувала до південного входу, де на неї вже чекала Тіндвіл. Коридор у цьому місці розширювався ще більше та ставав справді величним, виходячи просто у внутрішній двір. Там було облаштовано критий портик для карет, аби вони висаджували та забирали своїх пасажирів, не піддаючи аристократів дії природних стихій.

Підходячи ближче, Вен своїм посиленим завдяки олову слухом почула голоси. Один із них належав Тіндвіл, а інший…

— Там небагато, — промовила Алріанна. — Пару сотень скринцевих. Але ж мені потрібно щось одягати! Не можу ж я постійно ходити в чужих сукнях.

Вен, звернувши в останню частину коридору, зупинилась.

— Подарунку короля однозначно вистачить на сукню, люба, — промовила Тіндвіл. — О, а ось і вона, — додала террісійка, помітивши Вен.

Поруч із двома жінками стояв похмурий Страшко. Він був убраний у свою уніформу, хоча мундир був не застібнутий, а штани — завеликі.

— Я не очікувала, що ми цілою ватагою поїдемо, — промовила Вен, повільно підходячи до них.

— Молода пані Алріанна виховувалась, аби стати придворною дамою, — пояснила Тіндвіл. — Вона знається на нинішній моді й у разі чого допоможе порадити, що купити.

— А Страшко?

— Носильник, — коротко пояснила террісійка, кинувши погляд на хлопця.

«А, ну тоді зрозуміло, чого він такий кислий», — подумала Вен.

— Ходімо, — промовила Тіндвіл і рушила через подвір’я.

За нею легким, граційним кроком послідувала Алріанна. Вен подивилася на Страшка, той знизав плечима — і вони також пішли за террісійкою.

— А тебе як у це втягнули? — прошепотіла дівчина.

— Я встав раненько та пішов їжі накрасти, — пробурмотів Страшко. — А міс Нав’язлива мене помітила, посміхнулася, ніби вовчур, і каже: «Нам, молодий чоловіче, сьогодні знадобиться ваша допомога».

Вен кивнула.

— Будь насторожі та не припиняй палити олово. Не забувай — у нас тут війна.

Страшко зробив, як вона йому сказала. Вен, ідучи поруч із ним, легко відчула його алломантичні олов’яні пульсації — а це означало, що шпигуном був не він.

«Ще одного викреслюємо, — подумала дівчина. — вже не дарма вибралися».

Карета чекала на них біля головної брами замку. Страшко заліз на місце поруч із кучером, а жінки вмостилися ззаду. Щойно сіла Вен, в карету заскочив ОрСеур і сів поруч із нею. Алріанна з Тіндвіл сіли навпроти неї.

— А обов’язково, щоб тварина сиділа з нами? — морщачи носа та не зводячи очей з ОрСеура, спитала Алріанна.

— Обов’язково, — відповіла Вен, і карета зрушила з місця.

Дочка лорда Цетта, очевидно, очікувала більш розгорнутих пояснень, але Вен нічого пояснювати не стала. Нарешті Алріанна відвернулася до вікна.

— Ви впевнені, Тіндвіл, що їздити в супроводі лише одного слуги — безпечно?

— Я гадаю, з нами все буде гаразд, — відповіла террісійка, поглянувши на Вен.

— Ах, точно! — вигукнула Алріанна, теж дивлячись на Вен. — Ви ж алломантка! То чутки правдиві?

— Які чутки? — тихо спитала дівчина.

— Ну, кажуть, що це ви вбили Пана Всевладаря. Ну, і що ви ніби як… ем-м-м… — прикусила вона губу. — Трохи шалена.

— Шалена?

— І небезпечна, — додала Алріанна. — Ну, але ж це не може бути правдою. Я маю на увазі… ви ж із нами на закупи їдете, так?

«Вона що, навмисне мене провокує?»

— А ви завжди так одягаєтесь? — поцікавилась дочка Цетта.

На Вен були її звичні сірі штани та бронзового кольору сорочка.

— У такому одязі легко битися.

— Так, але ж… — посміхнулася Алріанна. — Гадаю, для цього ми сьогодні й зібралися, вірно, Тіндвіл?

— Так, люба, — відповіла террісійка.

Протягом усієї розмови вона вивчала Вен уважним поглядом.

«Що, подобається те, що бачиш? — подумала Вен. — Що тобі від мене потрібно?»

— Ви — найдивніша аристократка, з якою мені пощастило зустрітися, — відзначила Алріанна. — Ви росли далеко від двору? Я — так, але моя мати подбала про належну мою освіту. Звичайно, вона всього лише намагалася зробити з мене пристойний товар, аби батько міг вигідно виторгувати мною якийсь альянс.

Алріанна усміхнулась. Вен давно вже не спілкувалася з такими жінками, як вона. Вона згадала часи, коли вона жила при дворі та, без кінця усміхаючись, грала роль Валетти Рену. Зазвичай, коли вона думала про ті дні, їй лізли в голову тільки погані спогади — ворожість, з якою її зустріли придворні, те, наскільки їй було некомфортно у цій ролі.

Але ж і добрі речі з нею там траплялися. Наприклад, Евенд… Якби вона не грала роль аристократки, то ніколи б із ним не познайомилась. І в балах — у їхніх кольорах, музиці, сукнях — також відчувався певний шарм. Вишукані танці, ввічливе спілкування, досконало оздоблені зали…

«Це все позаду, — подумала вона. — Тепер у нас немає часу на всі ці дурнуваті бали та зібрання, не тоді, коли королівство на межі зникнення».

Тіндвіл і надалі не відводила від неї погляду.

— То що? — спитала Алріанна.

— Що — що? — не зрозуміла Вен.

— Ви росли далеко від двору?

— Я не з аристократів, Алріанно. Я — скаа.

Дочка Цетта спершу зблідла, потім почервоніла, а тоді — налякано прикрила долонею рота.

— Ох! Бідося!

Вигострений слух Вен почув поруч із собою іще щось — легенький сміх ОрСеура, настільки тихий, що його міг би розчути лише алломант.

Дівчина ледве стрималась, аби не поглянути обурено на кандру.

— Та ну, не все так погано, — промовила вона.

— Тоді не дивно, що ви не вмієте одягатися! — протягнула Алріанна.

— Я знаю, як одягатися, — заперечила Вен. — У мене навіть є кілька суконь.

«От тільки я їх не вбирала вже кілька місяців…»

Алріанна кивнула, хоча з її вигляду й було зрозуміло, що вона ані на волосинку не повірила Вен.

— Бризі — також скаа, — промовила вона тихо. — Чи то наполовину скаа. Він сам мені розповів. Добре, що він про це батьку не сказав — мій батько скаа дуже не любить.

Вен нічого не відповіла.

Нарешті карета дісталася Кентонської вулиці — і далі через натовп було не проїхати. Вен вискочила першою, за нею зістрибнув на бруківку ОрСеур. Дівчина поглянула на метушливий натовп. На ринковій вулиці було доволі людно, хоча й не настільки, як коли вона була тут востаннє. Мешканці міста намагалися займатися своїми повсякденними справами, попри зовнішню загрозу. А що їм іще було робити? Облога тривала вже протягом багатьох тижнів, і життя йшло своїм звичаєм. Поки інші вибиралися з карети, Вен кинула оком на ціни в крамницях поблизу.

«П’ять скринцевих за кошик зів’ялих яблук, — обурено подумала вона. — Їжа вже перетворюється на розкіш».

На щастя, в Евенда є запаси. Але на скільки їх вистачить під час облоги? Зиму на них точно не протягнути — більша частина зерна на плантаціях за межами міста досі незібрана.

«Наразі нас грає на нашу користь, — подумала Вен, — але зрештою ситуація зміниться».

Конче необхідно змусити ворожі війська вступити одне з одним у бій. Бо інакше населення міста вимре з голоду ще до того, як Страфф із Цеттом підуть на штурм.

Поруч із Тіндвіл, яка роззиралася на всі боки вулицею, зіскочив на землю Страшко.

— Туди, — промовила террісійка, показуючи на крамницю з одягом.

Першою в її бік рвонула Алріанна, за нею розміреною ходою пішла Тіндвіл.

— Ох і нетерпляча молода леді, чи не так? — спитала террісійка Вен, на що та лише знизала плечима.

Тим часом білява аристократка вже привернула увагу Страшка — той енергійним кроком поспішав за нею. Хоча зробити так, аби на тебе звернув увагу Страшко, було не так уже й складно. Достатньо було мати груди та приємно пахнути — причому друге було навіть не обов’язково.

— Вона, певно, крамниці кілька тижнів не бачила, — посміхнулась Тіндвіл, — відколи вирушила в дорогу з батьковим військом.

— Вас послухати — то можна вирішити, що їй довелося пережити якісь жахливі тортури, — відповіла на це Вен, — хоча вона всього лише не могла ходити по магазинах.

— Вона, очевидно, отримує від цього процесу неабияке задоволення, — промовила террісійка. — Ти ж розумієш, що це таке — коли у тебе забирають те, що ти любиш.

— Мені важко симпатизувати, — знизала плечима Вен, коли вони переступили поріг крамниці, — придворній дівулі, трагедія якої полягає в тому, що в неї відібрали можливість купувати шмотки.

Тіндвіл трохи нахмурилась, ОрСеур залишився чекати ззовні.

— Не треба так суворо ставитися до цієї дитини. Вона — продукт свого виховання, як і ти. Судячи про неї на підставі її легковажної поведінки, ти чиниш так само, як і ті, хто судить про тебе на підставі твого простацького одягу.

— Не маю нічого проти, якщо люди судять про мене з мого простацького одягу, — відповіла Вен. — Тоді вони принаймні не очікують від мене забагато.

— Зрозуміло, — зітхнула террісійка. — Тобто ти за цим усім не скучила? — додала вона, кивнувши на внутрішнє оздоблення крамниці.

Вен подивилась. Кімната рясніла кольорами та тканинами, мереживом і оксамитом, корсетами та спідницями. І над усім цим ширяв витончений аромат парфумів. Опинившись перед манекенами у блискучих убраннях, Вен моментально уявила себе на балу. Вона знову поринула думками в часи, коли ще була Валеттою. В часи, коли вона мала причини бути Валеттою.

— Подейкують, ти насолоджувалася товариством аристократів, — тихо промовила Тіндвіл, роблячи крок уперед.

Алріанна вже була в глибині зали — торкаючись пальцями рулонів тканини, вона впевненим голосом розмовляла з кравцем.

— Хто тобі це сказав? — поцікавилась Вен.

— Твої друзі, люба, — обернулась до неї Тіндвіл. — Цікаво виходить — вони стверджують, що ти припинила носити сукні через кілька місяців після Краху. І всі вони дивуються — чому. Вони в один голос кажуть, що ти любила одягатися мов жінка, але, здається, вони помиляються.

— Ні, — ледве чутно визнала Вен, — не помиляються.

Тіндвіл здивовано вигнула брову, зупинившись біля манекена у яскраво-зеленій, оздобленій мереживом сукні з пишним подолом та кількома нижніми спідницями.

Вен підійшла ближче, милуючись розкішним вбранням.

— Проблема в тому, що мені почало подобатися так одягатись.

— Не бачу в цьому проблеми, люба.

— Але це не я, — відвернулася від сукні Вен. — І я ніколи такою не була, я всього лише грала роль. Коли надягаєш таке плаття — легше легкого забути, хто ти така насправді.

— Невже ці плаття не можуть стати частиною того, хто ти насправді?

Вен лише похитала головою.

— Усі ці шмотки — це частина її, — кивнула вона в бік Алріанни. — Мені потрібно бути іншою. Набагато жорсткішою.

«Дарма я сюди приїхала».

— Чому ти не вийшла за нього, дитино? — поклала Тіндвіл руку на плече Вен.

— А це ще що за запитання? — різко підняла на неї погляд дівчина.

— Чесне запитання, — знизала плечима террісійка.

Зараз вона видавалася не такою різкою, як під час попередніх разів, коли вони з Вен зустрічалися. Хоча, звісно, тоді вона спілкувалася здебільшого з Елендом.

— Це не твоя справа, — відповіла Вен.

— Король попросив мене допомогти покращити його образ, — пояснила Тіндвіл. — Але я вирішила на цьому не зупинятися і зробити навіть більше — я хочу зробити з нього справжнього короля, якщо зможу. Гадаю, у нього величезний потенціал. От тільки він не зможе його повноцінно реалізувати, поки не матиме більше певності щодо деяких важливих для нього питань. Зокрема — щодо тебе.

— Я… — Вен заплющила очі, пригадавши його пропозицію.

Ту ніч на балконі, той попіл, який легко падав у темряві. Звісно, вона розуміла, до чого все йде… чого ж тоді вона так перелякалась?

Саме того дня вона припинила носити сукні.

— Він не повинен був кликати мене заміж, — тихо промовила Вен, розплющуючи очі. — Йому не можна одружуватися зі мною.

— Він кохає тебе, дитино, — сказала Тіндвіл. — Це в якомусь сенсі навіть прикро — ситуація була б набагато легшою, якби це було не так. Але ж…

— Я йому не пара, — похитала головою дівчина.

— Ага, — зітхнула террісійка, — ясно.

— Йому потрібна інша жінка, — вела далі Вен. — Краща жінка. Жінка, яка зможе бути королевою, а не лише тіло-охоронницею. Хтось… — раптом відчула вона неприємний холод у животі. — Хтось такий, як вона.

Тіндвіл поглянула на Алріанну, яка реготала з якогось жарту, який щойно промовив літній кравець, виконуючи заміри.

— Та закохався він у тебе, дитя, — наполягала Тіндвіл.

— Коли я вдавала з себе дівчину, схожу на неї.

Террісійка усміхнулась.

— Чомусь я сумніваюся, що ти змогла б бути такою, як Алріанна — хай як би ти намагалася.

— Можливо, — знизала плечима Вен. — Хай там як, він закохався саме в мій образ аристократки. Він тоді не знав, ким я є насправді.

— І що, він тебе покинув, коли дізнався?

— Не покинув. Але…

— Люди — складніші, ніж здається на перший погляд, — зітхнула Тіндвіл. — Алріанна, наприклад, дуже нестримана та занадто молода, можливо, іноді занадто відверта. Але про життя при дворі вона знає набагато більше, ніж хтось міг би очікувати, та, здається, вміє побачити в людях добре. Цієї здібності бракує дуже багатьом. Твій король — учений та мисливець, та в ньому чаїться воля воїна. Йому вистачає сили духу не припиняти боротися і, гадаю, його кращі риси ти ще для себе лише відкриєш. Гамівник Бриз — насмішкуватий цинік, але щойно подивиться на молоду Алріанну, він змінюється. Він стає лагіднішим, і тоді залишається лише гадати, якою мірою його жорстока байдужість — це лише вдало зіграна роль.

Тіндвіл змірила Вен оцінювальним поглядом.

— А ти? У тобі є набагато більше, ніж ти сама наважуєшся визнати, дитино. Чому ти зосереджуєшся на лише одній стороні себе, тоді як Евенд бачить набагато більше?

— Ти до чого ведеш? — спитала дівчина. — Хочеш зробити з мене королеву для Евенда?

— Ні, дитя моє, — відповіла Тіндвіл. — Я хочу допомогти тобі стати тією, ким ти насправді є. А тепер дай кравцеві зняти з тебе мірки, аби ти могла щось спробувати.

«А хто я насправді?» — нахмурилась Вен.

Террісійка підштовхнула її вперед, і літній кравець, узявши рулетку, взявся до роботи.

Трохи згодом, вийшовши з кімнати для переодягання, Вен почувалася так, ніби убрана у спогади. Блакитна шовкова сукня, оздоблена білим мереживом, тісно сиділа на талії та на грудях, але поділ її був широкий і вільний. Численні нижні спідниці трикутником розширювалися вниз, дістаючи до підлоги та повністю закриваючи ноги.

Ця сукня була страшенно непрактичною. Від кожного руху вона шурхотіла, а коли йдеш, треба було дивитись собі під ноги, аби не зашпортатися й не забруднитися. Та попри це, сукня була прекрасною, і сама Вен у ній почувалась також прекрасною. Їй здавалося, що от-от заграє оркестр, за плечем у неї ітиме, мов охоронець, Сейзед, а потім в іншому кінці зали з’явиться Евенд і буде ліниво спостерігати за парами в танці, гортаючи при цьому якусь книжку.

Дівчина пройшлася кімнатою, аби кравець побачив, де сукня сидить занадто тісно, а де — занадто вільно.

— Ох! — не стримала захопленого вигуку Алріанна, побачивши Вен.

Літній кравець, спираючись на ціпок, продиктував щось своєму молодому помічникові.

— Порухайтеся, моя леді, — попрохав він. — Я хочу побачити, як сукня сидить, коли ви не просто ходите туди-сюди.

Вен злегка крутнулась на одній нозі, намагаючись пригадати па, яких колись навчив її Сейзед.

«А я ж так і не танцювала з Елендом, — зрозуміла вона раптом, роблячи крок убік, ніби у ритм музиці, про яку залишився тепер лише примарний спомин. — Він завжди знаходив привід, аби тільки не танцювати».

Дівчина закрутилась на місці — вона помаленьку починала відчувати сукню. Вен здавалося, що усі свої танцювальні навички вона давно розгубила, проте, знову убравши бальну сукню, вона була приголомшена тим, як легко усе пригадувалося — як невагомо ступати, як крутитись так, аби нижні спідниці розліталися трошки…

Вона підняла очі. Кравець нічого вже не диктував — він мовчки дивився на неї та усміхався.

— Що? — зашарілася Вен.

— Перепрошую, моя леді, — промовив літній чоловік, обертаючись до свого помічника та торкнувшись його записника вказівним пальцем, мовляв, «можеш іти». — Та я не пригадую, аби за все своє життя бачив когось, хто рухався б настільки граційно. Ви, пані… ніби подих.

— Ви лестите мені, — промовила дівчина.

— Ні, дитино, — втрутилася Тіндвіл, стаючи з нею поруч. — Він має рацію. Ти рухаєшся з грацією, якій більшості жінок залишається тільки позаздрити.

Кравець знов усміхнувся й обернувся до свого помічника, який тим часом приніс набір кольорових зразків тканин. Літній чоловік почав перебирати їх своєю вправною рукою, а Вен наблизилася до террісійки та стала, вперши руки в боки, намагаючись не дати цій сукні знову оволодіти її розумом.

— Чому ти так добре до мене ставишся? — пошепки поцікавилась дівчина.

— А чому б мені так не ставитися? — запитанням на запитання відповіла Тіндвіл.

— Ну, Евенда ти тільки свариш, — промовила Вен. — І не заперечуй — я чула, як відбуваються ваші заняття. Ти його без кінця ображаєш і принижуєш. А зараз вдаєш із себе добреньку.

— Нічого я не вдаю, дитино, — усміхнулася террісійка.

— То чому ти тоді така зла з Елендом?

— Хлопець ріс розбещеним сином впливового лорда, — пояснила Тіндвіл. — А тепер він став королем — і, гадаю, почути трохи гіркої правди йому не завадить. А ти, підозрюю, — поглянула вона на Вен після короткої паузи, — цієї правди протягом свого життя і так уже добряче наїлася.

Підійшов кравець зі своїми зразками та розклав їх на низькому столику.

— Отже, моя леді, — сказав він, вказуючи на кілька з них зігнутим пальцем. — Гадаю, вашому кольору волосся та шкіри чудово пасуватимуть темніші відтінки. Можливо, насичено-бордовий?

— А як щодо чорного? — поцікавилась Вен.

— Тільки не це! — запротестувала Тіндвіл. — Досить тобі вже чорного та сірого, дитино.

— А цей? — запропонувала дівчина, витягаючи зразок тканини королівського синього кольору.

Сукня майже такого самого відтінку була на ній того далекого вечора, коли вона познайомилась з Елендом.

— Ах, так, — погодився кравець. — Цей колір чудово пасуватиме вашій світлій шкірі й темному волоссю. Гм-м-м, так… Тепер треба підібрати стиль. Здається, пані террісійка казала, що сукня потрібна вам на завтрашній вечір?

Вен кивнула.

— Ага… в такому разі нам доведеться переробити одну з уже готових суконь. Але, здається, у мене є одна якраз такого кольору. Ми її трохи підшиємо, але для такої красуні можна й усю ніч пропрацювати, вірно, приятелю? Ага, а щодо стилю…

— Гадаю, цей підійде, — промовила дівчина, дивлячись на себе.

Сукня була стандартна — вона такі уже носила на балах раніше.

— Але ж ми шукаємо не те, що «підійде», чи не так? — хитро підсміхнувся кравець.

— А що, як забрати кілька нижніх спідниць? — запропонувала Тіндвіл, трохи піднявши поділ сукні Вен. — І, можливо, трошки підняти їх, аби сукня була вільнішою?

— Ви можете це зробити? — спитала Вен.

— Звичайно, — кивнув кравець. — Мій помічник каже, що тонші подоли популярні зараз на Півдні, але там трохи відстають від моди Лютаделя. Хоча, — завагався він, — я вже не впевнений, що в Лютаделі взагалі є якась мода.

— Попрошу вас зробити манжети на рукавах ширшими, — додала Тіндвіл. — І підшийте в них кілька кишеньок для особистих речей.

Літній чоловік кивнув, і його помічник мовчки записав її пропозиції.

— Хай у грудях і талії буде туго, — вела далі террісійка, — але не занадто. Леді Вен повинна мати можливість рухатися вільно.

Кравець завмер.

— Леді Вен? — спитав він.

Примружився, уважніше дивлячись на Вен, а тоді обернувся до свого помічника. Той мовчки кивнув.

— Зрозуміло, — промовив літній чоловік, збліднувши.

Його руки затремтіли трохи сильніше, він стиснув ними свій ціпок та сперся на нього, аби не впасти.

— Я… перепрошую, якщо образив вас, моя леді. Я не знав.

Вен знову зашарілася.

«Ось іще одна причина, чому я не люблю ходити на закупи».

— Усе в порядку, — заспокійливо промовила дівчина. — Ви мене не образили.

Кравець видихнув, ніби йому гора з плечей впала; Вен раптом звернула увагу на Страшка, який прогулювався крамницею.

— Здається, нас помітили, — промовив він, показуючи на вікна.

Вен поглянула на вулицю повз манекени у нарядах та гори рулонів тканини — біля кравецької майстерні збирався натовп роззяв. Тіндвіл з цікавістю поглянула на дівчину.

— Чому ти така популярна? — похитав головою Страшко.

— Я вбила їхнього бога, — тихо відповіла Вен, пригнувшись у намаганнях сховатися за манекенами від цікавих очей.

— Я тобі теж допомагав! — нагадав хлопець. — Мені навіть особисто Келсьє вигадав прізвисько! Та на бідного маленького Страшка усім начхати!

Вен роззирнулася кімнатою, шукаючи виходу.

«Тут повинен бути чорний хід. Хоча, звісно, у провулку теж можуть бути люди».

— Ти що робиш? — не зрозуміла Тіндвіл.

— Я мушу піти звідси, — пояснила дівчина. — Подалі від них.

— А чому б тобі не вийти до них і не поговорити? — запропонувала террісійка. — Вони, здається, дуже цього хочуть.

З примірочної вийшла Алріанна в жовто-блакитній сукні й театрально закружляла крамницею. Те, що на неї ніхто не звернув уваги — навіть Страшко, — добряче її засмутило.

— Нікуди я виходити не буду, — запручалася Вен. — З якої це радості мені до них іти?

— Їм потрібна надія, — просто відповіла Тіндвіл. — Іти їм цю надію можеш дати.

— Марну надію, — сказала дівчина. — Я лише дам їм підстави поклонятись мені.

— Нічого подібного, — раптом заперечила Алріанна, ані краплі не ніяковіючи підійшла до вікна та подивилась на вулицю. — Таку дивовижну репутацію ви заслужили тим, що ховаєтесь від усіх, носите чудернацький одяг і оточуєте себе туманом таємничості. Якби люди дізналися, яка ви насправді звичайна, вони б не дивилися на вас такими шаленими очима.

Вона зупинилась і обвела присутніх поглядом.

— Я… я не зовсім це хотіла сказати.

— Я ж не Келсьє, Тіндвіл, — уся розчервонілася Вен. — Я не прагну, аби люди мені поклонялися. Усе, що мені потрібно, — аби мені дали спокій.

— У деяких людей просто немає вибору, дитино, — зітхнула террісійка. — Ти вбила Пана Всевладаря. Тебе учив особисто Уцілілий, до того ж ти — супутниця короля.

— Я не його супутниця, — пробелькотіла Вен, шаріючись іще сильніше. — Ми просто…

«Дідько, я й сама не розумію, що між нами. Як же я тоді можу пояснити це іншим?»

Тіндвіл здивовано вигнула брову.

— Ну гаразд, — зітхнула Вен.

— Я з тобою піду, — промовила Алріанна, так невимушено взявши руку Вен, ніби вони були подружками з самого дитинства.

3-імли-народженій це не сподобалося, але як відмовитися від її допомогти і при цьому обійтися без скандалу, вона не придумала.

Вони вийшли з крамниці. Натовп і без того зібрався величенький, але до нього приєднувалися нові й нові роззяви. Здебільшого це були скаа у своїх бурих, брудних від попелу або звичайних сірих одежах. Коли Вен до них вийшла, ті, що стояли в передніх рядах, позадкували, даючи їй трохи вільного місця; юрмою прокотилося благоговійне бурмотіння.

— Ого! — тихо видихнула Алріанна. — Як їх багато…

Вен кивнула. ОрСеур, як і раніше, сидів біля дверей; на його собачій морді явно читався вираз цікавості.

Алріанна, усміхнувшись натовпу, неочікувано нерішуче помахала їм рукою.

— Ти ж зможеш від них відбитися або щось у цьому роді, якщо треба буде, правда?

— У цьому не виникне потреби, — відповіла Вен, нарешті вирвавши свою руку з долоні Алріанни й трохи «пригамувала» натовп, аби люди заспокоїлись.

Вона зробила крок уперед, намагаючись побороти свербіж своїх нервів. Так, їй уже не хотілося сховатись, коли вона виходила в люди, але стояти перед таким натовпом… словом, Вен ледве не розвернулась і не втекла до крамниці з сукнями.

Її зупинив голос. Він належав чоловікові середніх літ з брудною від попелу бородою — в руках він нервово жмакав брудну чорну шапку. То був справжній здоровань, певно, працював на млині — голос його різко контрастував з потужним тілом.

— Леді Спадкоємице? Що з нами буде?

Від нажаханого та нерішучого голосу цього здоровила Вен аж ніяково зробилося. Він дивився на неї повними надії очима — майже як і всі інші.

«Як же їх багато, — подумала Вен. — А я гадала, що Церква Уцілілого не така й численна».

Дівчина поглянула на чоловіка, який далі стояв, крутячи в руках свою шапку. Вона відкрила було рота… але так і не змогла сказати правди. Вона просто не могла сказати йому, що не знає, що буде далі; не могла пояснити цим благальним очам, що вона — не спасителька, якої вони так потребують.

— Усе буде гаразд, — почула Вен власний голос і посилила своє «гамування», намагаючись відігнати бодай трохи їхнього страху.

— Але ж армії, Леді Спадкоємице!.. — промовила одна з жінок.

— Вони просто намагаються нас залякати, — промовила дівчина. — Але король їм цього не дозволить зробити. Наші мури — потужні, наші солдати — віддані та витривалі. Ми витримаємо цю облогу.

Натовп мовчав.

— Одну з цих армій очолює батько Евенда — Страфф Венчер, — пояснила Вен. — Ми з Елендом збираємося зустрітись зі Страффом завтра. Ми переконаємо його стати нашим союзником.

— Король збирається здатися! — пролунав чийсь голос. — Я сам чув! Він збирається здати місто в обмін на обіцянку зберегти йому життя.

— Ні! — заперечила Вен. — Він ніколи так не вчинить!

— Він не стане битися за нас! — наполягав голос. — Він — не воїн, він — політик!

Натовп загудів, погоджуючись із голосом. Люди почали, перебиваючи одне одного, викрикувати свої побоювання, і благоговійна атмосфера миттю зникла. Хто не жалівся — просто благав про допомогу. Незгодні продовжували висувати претензії до Евенда, наполягаючи на тому, що він ніяк не зможе захистити їх.

Вен затиснула вуха руками, намагаючись абстрагуватися від хаосу, який захопив людський натовп.

— Зупиніться! — закричала вона, «відштовхуючись» від сталі та латуні.

Кілька осіб відсахнулися від неї, і дівчина помітила, як юрмою пробігла хвиля — це ґудзики, монети та пряжки раптом потягнули своїх власників назад.

Люди затихли.

— Я не потерплю поганих слів про нашого короля! — вигукнула Вен, запалюючи латунь та посилюючи «гамування». — Він — добра людина, він — добрий лідер. Він багато чим заради вас пожертвував; своєю свободою ви завдячуєте тому, що він багато годин витратив на написання законів, а їсти вам є що тільки через те, що внаслідок його ненастанної праці до міста проходять безпечні торговельні маршрути, а з купцями укладаються потрібні угоди!

Багато хто з присутніх у натовпі опустив очі. Бородач у передньому ряду, не перестаючи крутити в руках шапку, поглянув на Вен.

— Вони просто налякані, Леді Спадкоємице, — сказав він. — Справді налякані.

— Ми вас захистимо, — запевнила Вен.

«Що я верзу?..»

— Ми з Елендом знайдемо спосіб захистити вас. Ми перемогли Пана Всевладаря. І ці армії ми зможемо зупинити…

Вона раптом замовкла, почуваючись при цьому абсолютною дурепою.

Та натовп зреагував на її слова. Хтось був очевидно незадоволений, але багато хто, здавалося, заспокоївся. Натовп почав розходитися, але дехто навпаки почав підходити ближче до Вен, штовхаючи перед собою або несучи на руках маленьких дітей. Вен розгублено мовчала. Келсьє полюбляв проводити час із дітьми скаа, він часто брав їх на руки, ніби благословляючи. Вона поспіхом розпрощалась з усіма та пірнула назад у крамницю, тягнучи за собою Алріанну.

Всередині на них чекала Тіндвіл, схвально киваючи.

— Я збрехала, — видихнула Вен, зачиняючи за собою двері.

— Ні, не збрехала, — заспокоїла її террісійка. — Ти просто була оптимісткою. І ще невідомо, чи стане це правдою, чи залишиться вигадкою.

— Цьому не бути, — наполягала дівчина. — Евенду нізащо не перемогти аж три армії, навіть з моєю допомогою.

— Ну, тоді тобі краще тікати, — здивовано вигнула брову Тіндвіл. — Тікай з міста, і хай ці людиська самі розгрібаються зі своїми проблемами.

— Я не це мала на увазі, — промовила Вен.

— Ну, тоді ухвали якесь рішення нарешті! — сказала террісійка. — Або здавай місто, або повір у нього. Ох ви й парочка, я тобі скажу… — похитала вона головою.

— А я гадала, ти вирішила бути зі мною милою, — зауважила дівчина.

— Іноді важко стриматися, — промовила Тіндвіл. — Ходімо, Алріанно. Завершимо примірку.

І вони пішли. І цієї ж миті — ніби спростовуючи усі запевнення Вен у безпеці — на міському мурі тривожно загупали барабани вартових.

Вен застигла на місці, дивлячись крізь вікно на неспокійний натовп.

Одна з армій пішла на штурм. Проклинаючи себе за запізнення, дівчина рвонула в дальній кінець крамниці, аби переодягнути незручну сукню.

Еленд прожогом забіг сходами на стіну, на ходу ледве не перечепившись об власний дуельний ціпок. Вибравшись нарешті на верхівку, він, лаючись собі під ніс, поправив його та роззирнувся навколо. На стіні панував хаос. Туди й назад снували солдати, кличучи одне одного.

Хтось забув обладунки, інші — луки. Слідом за Елендом сходами намагалося пробитися настільки багато людей, що там утворився справжній затор, і король безпомічно спостерігав за тим, як унизу збирається ще більший натовп, заповнюючи собою весь внутрішній двір.

Евенд розвернувся і побачив, що велика група солдат Страффа — кілька тисяч щонайменше — мчить просто до міського муру. Король стояв біля Олов’яної Брами, у північній частині міста, найближче до війська Страффа. Також він помітив, що іще одна група солдатів поспішає до П’ютерної Брами, розташованої дещо східніше.

— Лучники! — закричав Евенд. — Дідько, де ваші луки?!

Голос його втонув у галасі. Стіною бігали командири загонів, намагаючись бодай якось організувати своїх людей, але туди встигло пробитися забагато піхоти, і тепер лучники застрягли в заторі внизу.

«Але чому? — у відчаї думав Евенд, знову обернувшись до загонів, що мчали до стін його міста. — Чому він вирішив атакувати? Адже ми домовилися зустрітися!»

Можливо, він дізнався, що молодий король планував маніпулювати двома з трьох сторін конфлікту? А може, і справді хтось із його найближчого кола — шпигун Страффа.

У будь-якому разі Евенду залишалося лише безпомічно спостерігати за тим, як до міста наближається ворожа армія. Нарешті один із командирів зібрав абияк невеликий загін лучників, і в бік нападників полетів залп стріл — жалюгідно слабкий, треба зазначити. Коли загони Страффа наблизилися до міських мурів, у захисників полетіли стріли та монети — значить, у нього були свої алломанти.

Евенд вилаявся та сховався за зубцем; в кам’яну кладку градом посипались монети. Кілька солдатів упали. Солдатів Евенда. Вони загинули через те, що він був занадто гордим, аби здати місто ворогу.

Король обережно визирнув з-за стіни. Група чоловіків тягнула під стіну таран — їх ретельно прикривали солдати зі щитами. Така турбота, очевидно, була зумовлена тим, що таран тягнули громила — і це припущення підтвердив гуркіт, з яким вони почали виламувати ворота. Звичайна людина з такою силою бити б не змогла.

Далі на стіни полетіли гаки, які, схоже, «штовхали» вгору монетостріли, адже приземлялися вони набагато прицільніше, ніж якби їх кидали руками. Солдати кинулися скидати гаки униз, але їх моментально звалило пострілами монет. Внизу під ним продовжував гупати у ворота таран, і Евенд сумнівався, що вони протримаються довго.

«Значить, ми програємо, — подумав Евенд. — Навіть без натяку на опір».

І він нічого не міг із цим зробити. Він почувався абсолютно безпомічним і не насмілювався визирати з-за зубця стіни: у його білому мундирі Евенд був прекрасною мішенню. Усе його політиканство, усі його приготування, усі його мрії та плани — усьому цьому настав кінець.

Аж раптом з’явилася Вен. Вона, важко дихаючи, приземлилася на вершині стіни, обходячи поранених. У повітрі рикошетами розліталися від неї на всі боки стріли та монети. Група піхотинців, зібравшись біля неї, скидала гаки вниз і відтягувала поранених. Її ножі швидко різали мотузки, і ті падали на землю. Дівчина зустрілася поглядом з Елендом — вигляд вона мала дуже рішучий, — після чого зробила рух, ніби готуючись зістрибнути вниз до брами та розкидати громил з їхнім тараном.

Еленд підняв було руку, аби її зупинити, та його випередив чийсь голос.

— Вен, стривай! — крикнув Кривоніг, вибігаючи зі сходів на стіну.

Вона зупинилась. Король ще ніколи досі не чув від кульгавого генерала настільки владного наказу.

Раптом припинили літати стріли, затихло гупання внизу. Еленд нерішуче завмер на місці, нахмурено спостерігаючи за тим, як ворожі загони відступають вкритими попелом полями до свого табору. На землі залишилися лежати кілька трупів; значить, лучники Еленда все-таки кількох підстрелили. Тим часом втрати захисників виявилися значно серйознішими: близько двох десятків солдатів були поранені.

— Якого?.. — спитав Еленд, розвертаючись до Кривонога.

— У них не було драбин з собою, — пояснив Кривоніг, проводжаючи поглядом ворожі загони, які поверталися до табору. — Це була не справжня атака.

— Що це тоді було? — нахмурилась Вен.

— Перевірка, — відповів генерал. — Звична штука у військовій справі — швидкий набіг на позиції ворога, аби перевірити, як він реагуватиме, аби намацати його тактику та з’ясувати, наскільки добре він підготований.

Еленд обернувся на своїх солдатів, які навіть нормально не могли розступитися перед лікарями, котрі пробивалися до поранених.

— Перевірка… — сказав він, дивлячись на Кривонога. — Підозрюю, цю перевірку ми провалили.

— Витримали ми її набагато гірше, ніж повинні були, — знизав плечима генерал. — Але, можливо, це налякає наших хлопців, і вони тепер ставитимуться до своїх обов’язків серйозніше.

Він замовчав. Еленд поглянув на нього і побачив у виразі обличчя Кривонога те, про що він не сказав. Тривогу.

Король кинув погляд за стіну, услід ворожим загонам. І раптом усе збагнув. Це був хід цілком у стилі його батька.

Зустріч зі Страффом відбудеться, як і заплановано. Та перед цим батько хотів, аби Еленд дещо зрозумів.

«Я можу захопити місто, коди тільки забажаю, — ніби казав цей фальшивий штурм. — Місто належатиме мені, хай що б ти робив. Пам’ятай про це».