Джерело вознесіння

36

Колись у цьому складі зберігалися мечі та обладунки, лежачи купами на підлозі, ніби якісь міфічні скарби. Сейзед пригадав, як проходив повз них, дивуючись приготуванням, які організував Келсьє, не попередивши нікого зі своєї команди. Перед самою смертю Уцілілого повсталі розхапали цю зброю, що допомогло їм захопити місто.

Тепер цю зброю сховали до скринь, а на підлозі, накриваючись усіма ковдрами, які тільки вдалося знайти, тіснилися у відчаї люди. Серед них було дуже мало чоловіків, а тим паче тих, хто міг би тримати в руках зброю: Страфф змусив їх вступити до свого війська. Усіх інших — слабких, хворих і поранених — він пропустив до Лютаделя, чудово знаючи, що Еленд їх не прожене.

Сейзед ходив між ними, намагаючись хоч якось утішити. У них зовсім нічого не залишилося, навіть змінний одяг в обложеному місті знайти було складно. Торговці, розуміючи, що цієї зими буде шалений попит на тепло, почали накручувати ціни геть на все, а не тільки на їжу.

Террісієць присів біля жінки, яка безутішно плакала.

— Заспокойся, Дженедер, — промовив він, пригадавши за допомогою міднопам’яті її ім’я.

Жінка у відповідь потрусила головою. Під час атаки колосів, вона втратила трьох дітей, іще двох — на шляху до Лютаделя. І тепер остання її дитина — малюк, якого вона тримала на руках — захворіла. Сейзед узяв із рук біженки хлопчика та уважно його оглянув — він помітно змінився за день, що минув з останнього огляду.

— Чиє надія, пане террісійцю? — спитала Дженедер.

Сейзед подивився на худорляву дитину з осклілими очима.

Шансів на одужання було мало… та як він міг сказати їй це?

— Поки він дихає, надія жива, жінко, — відповів він. — Я попрошу короля збільшити твою частку їжі, адже тобі треба годувати дитя. І тримай його у теплі. Залишайся біля вогню та змочуй його рот шматком мокрої тканини, коли він не їсть. Йому дуже потрібна рідина.

Дженедер мляво кивнула і забрала хлопчика. Сейзед дуже шкодував, що більше нічим не може їй допомогти. У його свідомості промайнули з десяток різних релігій. Він усе своє життя намагався заохотити людей повірити у щось, окрім Пана Всевладаря. Та чомусь зараз він не знайшов у собі сил почати проповідувати хоч якусь із цих релігій нещасній Дженедер.

До Краху все було зовсім інакше. Кожного разу, коли він заводив розмову про релігію, Сейзед неодмінно відчував бунтівні настрої. Навіть якщо люди й не погоджувалися з тим, чого він навчав — а вони рідко погоджувалися, — його слова нагадували їм, що колись існували інші вірування, які відрізнялися від доктрин Сталевого Міністерства.

Але тепер не було проти чого бунтувати. Перед обличчям безутішного горя, яке він побачив в очах Дженедер, террісійцеві складно було говорити про давно мертві релігії, про давно забутих богів. Ніякою езотерикою болю цієї жінки було не вгамувати.

Він піднявся і пішов до наступної групи людей.

— Сейзеде?

Террісієць обернувся. Він не помітив, як до приміщення складу зайшла Тіндвіл. З наближенням ночі двері будівлі зачинили, а вогнища давали дуже непевне, тьмяне світло. У даху над багаттями було пробито отвори для виводу диму; якщо підняти голову вгору, можна було помітити, що крізь ці отвори до складу починає пробиватися імла, хоча вона випаровувалася ще на півдорозі до землі.

Але біженці вгору дивилися нечасто.

— Ти тут майже весь день провів, — сказала террісійка.

Попри те, скільки в приміщенні набилося людей, там було доволі тихо. Потріскували вогнища, люди мовчки лежали — у болю або заціпенінні.

— Тут дуже багато поранених, — пояснив Сейзед. — І, гадаю, ніхто не догляне за ними краще за мене. Та я не сам — король також послав сюди й інших, а ще лорда Бриза, аби він «вгамовував» відчай цих людей.

Він кивнув кудись убік, де в кріслі сидів, начебто читаючи книжку, Бриз. Він у цьому місці мав напрочуд недоречний вигляд у своєму костюмі-трійці. Але навіть сам факт його присутності тут здавався Сейзеду чимось надзвичайним.

«Бідні люди, — подумав Сейзед. — Вони так страждали під гнітом Пана Всевладаря… а тепер у них відібрали й ті крихти, які вони мали».

І це їх було порівняно мало — всього лише чотириста, а не сотні тисяч, які мешкали в Лютаделі.

Що буде з містянами, коли закінчаться запаси їжі? Містом ширилися чутки про отруєні колодязі, до того ж Сейзед чув про випадки саботажу на складах з продуктами. Що буде з цими людьми? Скільки ще триватиме облога?

А головне — що буде тоді, коли облога закінчиться? Що буде, коли армії нарешті захоплять місто і почнуть його грабувати? Скільки руйнувань, скільки біди принесуть солдати, шукаючи схований атій?

— Ти про них дбаєш, — тихо промовила Тіндвіл, підходячи ближче.

Сейзед обернувся до неї та опустив очі.

— Можливо, не так сильно, як повинен би дбати.

— Ні, — промовила террісійка. — Я це бачу. Ти мене збиваєш з пантелику, Сейзеде.

— Здається, у мене до цього талант.

— Ти маєш втомлений вигляд. Де твоя міднопам’ять?

Раптом Сейзед і справді відчув утому. Він її старанно ігнорував, але слова Тіндвіл ніби покотили на нього хвилею, яка накрила його з головою.

Террісієць зітхнув.

— Більшу частину своєї недремності я використав дорогою на Лютадель. Я страшенно квапився дістатися сюди…

Його дослідження останнім часом якось припинилося. Усі ці проблеми в місті, прибуття біженців… Сейзеду бракувало часу. Крім того, він уже переписав скопійований текст. Подальша робота полягала у розставленні детальних перехресних посилань на інші роботи, у пошуку підказок і натяків. Йому, певно, не вистачить часу…

Він насупився, помітивши раптом дивний вираз в очах Тіндвіл.

— Гаразд, — зітхнула вона. — Покажи мені.

— Що показати?

— Те, що ти знайшов, — відповіла террісійка. — Те, що змусило тебе бігти сюди через дві домінії. Покажи мені.

І раптом усе ніби рукою зняло — його втому, його тривоги, навіть його смуток.

— Із задоволенням, — тихо промовив він.

«Ще одне чудово виконане завдання», — самовдоволено подумав Бриз, дивлячись, як пара террісійців виходить із приміщення складу.

Більшість людей — зокрема й аристократи — неправильно розуміли сенс «гамування». Вони сприймали його як свого роду контроль над розумом, і навіть ті, хто знав більше, вважали «гамування» чимось агресивним і жахливим.

Та Бриз ніколи так не вважав. «Гамування» не було агресивним. Принаймні не агресивнішим, ніж звичайний контакт з іншою людиною. Якщо все робити правильно, то «гамування» було не більшим насильством над іншою людиною, ніж глибоке декольте на жіночій сукні або владний голос. Усі три методи викликали схожу, зрозумілу та — що найважливіше — природну реакцію у людей.

Взяти до прикладу Сейзеда. Чи це було «агресивно» — зробити його менш втомленим, аби він міг чуйніше ставитися до біженців? Хіба неправильно було вгамувати його біль — бодай на трохи — і в такий спосіб зробити його стійкішим до страждань?

Ще кращим прикладом була Тіндвіл. Можливо, хтось дорікнув би Бризу, що він пхає носа не у свої справи за те, що він «вгамував» її відчуття відповідальності та розчарування, коли жінка побачила Сейзеда. От тільки не Бриз створив інші емоції, які повністю закривали собою розчарування — цікавість, повагу, любов.

Ні, якби «гамування» було просто «контролем над розумом», то Тіндвіл неодмінно б відвернулася від Сейзеда, щойно вони покинули зону впливу Бриза. Та гамівник знав, що вона цього не зробить. Було ухвалено ключове рішення, й ухвалив його замість неї аж ніяк не Бриз. Цей момент невідворотно наближався протягом багатьох тижнів, і все сталося б і без участі Бриза.

Він просто прискорив процес.

Усміхнувшись собі, гамівник поглянув на свій кишеньковий годинник. У нього було ще кілька хвилин, тому він відкинувся на спинку крісла та почав розсилати на всі боки загальну хвилю «гамування», тамуючи смуток і біль людей довкола. Фокусуючись на такій великій кількості осіб одразу, він не міг зробити нічого конкретного; дехто міг відчути незначне емоційне заціпеніння, якщо він впливав на них занадто потужно. Але групі в цілому його «гамування» пішло на користь.

Книжку, яку він тримав у руках, Бриз не читав: сказати щиро, він не розумів, як Евенд і всі інші можуть присвячувати їм стільки часу. Це було страшенно нудно. Сам гамівник міг би читати лише в тому разі, якщо довкола не було людей. Натомість він повернувся до того, чим займався, поки його увагу не відволік Сейзед, — вивчав поглядом біженців, намагаючись здогадатись, хто із них що відчуває.

Це було ще одне велике та загальне непорозуміння, яке стосувалося «гамування». Алломантія була не настільки важлива, як талант спостерігача. Щоправда, м’яке торкання, звісно, допомагало, але «гамування» не давало алломанту можливості дізнатися про чиїсь відчуття. І Бриз намагався вгадувати їх самотужки.

І знову-таки, найголовнішим тут була природність. Навіть найбільш недосвідчені скаа б зрозуміли, що їх «гамують», якщо у них виникали несподівані та незнайомі емоції. Справді витончене «гамування» полягало у тому, аби розбурхати в людині її натуральні емоції шляхом обережного послаблення інших конкретних емоцій. Адже люди були буквально зліпком різних відчуттів: зазвичай те, що вони відчували в конкретний момент, було пов’язано з емоціями, які домінували у них.

Вправний гамівник міг зазирнути під поверхню. Він розумів, що відчуває людина, — навіть якщо людина цих своїх емоцій не визнавала або не розуміла. Так було й у випадку Сейзеда та Тіндвіл.

«Ох і дивна пара, — сам собі сказав Бриз, мимовільно гамуючи одного зі скаа, аби той розслабився і спробував заснути. — Решта команди вважає, що ці двоє — вороги. Та ненависть рідко утворює настільки потужну гіркоту та розчарування. Ні, ці дві емоції сягають корінням до зовсім інших проблем. Та й хіба Сейзед не повинен бути євнухом? Цікаво, як до цього дійшло…»

Його роздуми перервав Евенд — він, відчинив двері складу й увійшов до приміщення. На жаль, у компанії Гема. Молодий Венчер був у своєму вже звичному білому мундирі, в білих рукавичках та з мечем. Білий колір був важливим символом — в усьому цьому місиві попелу та сажі в місті біле вбрання справляло приголомшливе враження. Мундири Евенду пошили зі спеціальної тканини, яка відштовхувала попіл, але їх все одно доводилося кожного дня відчищати. Хоча зусилля вартували отриманого результату.

Бриз негайно вхопився за емоції Евенда, зробивши його не таким втомленим і більш рішучим, хоча в другому останнім часом потреби не було — великою мірою завдяки старанням террісійки. Гамівник був щиро вражений її здатністю впливати на почуття людей, особливо беручи до уваги те, що в неї не було алломантичних здібностей.

Бриз залишив Елендові огиду та жалість: обидві емоції були цілком доречні, враховуючи місце, де вони були. А Гема гамівник зробив менш схильним до суперечок: настрою слухати його балаканину в Бриза не було.

Щойно прибулі пішли в його бік, він піднявся. Люди пожвавилися, побачивши Евенда, — його присутність дала їм надію, якої Бриз за допомогою алломантії створити ніяк не міг. Приміщенням покотився шепіт, біженці, дивлячись на молодого Венчера, називали його «королем».

— Бризе, — кивком голови привітався Евенд. — Сейзед тут?

— Боюся, щойно пішов, — відповів той.

Молодий король, здавалося, мав розгублений вигляд.

— Ага, ну гаразд. Потім його знайду.

Евенд сумно роззирнувся приміщенням.

— Геме, я хочу, аби завтра, — додав він після паузи, — ти зібрав торговців з Кентонської вулиці та привів їх сюди — хай помилуються.

— Їм це може не сподобатися, Еленде, — відповів Гем.

— Я дуже на це сподіваюся, — відповів король. — Подивимося, що буде з цінами після того, як вони тут побувають. Я розумію, чому їжа дорожчає — у місті дефіцит. Але причини бути такими жадібними та о цій порі року залишати людей без одягу я не бачу.

Гем кивнув, але Бриз помітив у його поставі нехіть. Невже всі інші не помічали, наскільки ж Гем не любив конфронтації? Так, він обожнював сперечатися з друзями, хоча й рідко доводив свої мудрування до конкретних результатів. До того ж він просто ненавидів битися з чужими людьми — Бризу ця риса завжди видавалася особливо дивною в людині, яку буквально наймали на роботу, аби бити інших. Він трохи «пригамував» Гема, аби він менше хвилювався перед тяганиною з торговцями, яка на нього чекала невдовзі.

— Ти ж не збираєшся тут усю ніч сидіти, Бризе? — поцікавився Еленд.

— Заради Пана Всевладаря, ні! — вигукнув Бриз. — Мій любий друже, тобі взагалі пощастило, що ти мене сюди затягнув! Скажу чесно — джентльмену тут не місце. Брудно, гнітюча атмосфера… про сморід зайве й казати!

Гем нахмурився.

— Бризе, колись тобі доведеться навчитися дбати й про інших людей.

— Поки можна буде дбати про них з відстані, Геммонде, я охоче цим займатимуся.

— Ти безнадійний, — похитав головою Гем.

— Значить, ти повертаєшся до палацу? — спитав Еленд.

— Так, — відповів гамівник знову поглянувши на кишеньковий годинник.

— Підвезти тебе?

— Я на своїй кареті.

Еленд кивнув, потім обернувся до Гема і вони пішли до виходу, обговорюючи наступну зустріч молодого короля з членами Зібрання.

Невдовзі Бриз повернувся до палацу. Кивнувши вартовим на чатах, він «вгамував» їхню втому. Вони у відповідь пожвавилися і з оновленим завзяттям почали вдивлятися в імлу. Довго так не триватиме, але ці незначні дотики стали частиною єства гамівника.

Наближалася ніч, і в коридорах майже нікого не було. Бриз пішов до кухонь, підбадьоривши дорогою посудомийок, аби були балакучіші — так вони швидше впораються з роботою. Проскочивши кухні, він опинився у тісній кам’яній кімнатці з маленьким столом посередині, освітленій кількома простими лампами. То була одна з їдалень палацу, де можна було повечеряти на самоті.

Утім, у кутку цієї кімнатки сидів Кривоніг, поклавши на лавку покалічену ногу. Він похмуро подивився на Бриза.

— Ти спізнився.

— Це ти прийшов зарано, — віджартувався гамівник, опускаючись на лавку навпроти Кривонога.

— Нема різниці, — буркнув той.

На столі стояли пляшка вина і друга кружка. Бриз розстібнув жилет, тихо зітхнув, налив собі та відкинувся назад, витягнувши ноги на лавці.

Кривоніг зробив ковток.

— Зробив хмару? — поцікавився гамівник.

— Як і завжди, коли ти поруч.

Бриз посміхнувся, також відпив вина і розслабився. Коли Кривоніг спалював мідь, не просто здатності усіх алломантів ставали невидимими для тих, хто палить бронзу, але, що важливіше — принаймні для Бриза, — Кривоніг ставав невразливим до будь-якої форми емоційної алломантії.

— Не розумію, чому це так тебе тішить — промовив Кривоніг. — Я гадав, ти любиш гратися з емоціями людей.

— Так і є.

— То чому тоді приходиш випивати зі мною кожної ночі?

— Ти проти моєї компанії?

Кривоніг не відповів. Це був його спосіб відповісти, що він не проти. Бриз уважно подивився на вічно чимось незадоволеного генерала. Більшість членів команди трималася від Кривонога якомога далі; Келсьє привів його буквально останньої миті, оскільки носій міднохмари, послугами якого вони зазвичай користувалися, був спійманий та обезголовлений.

— Ти знаєш, на що це схоже? — поцікавився Бриз. — Бути гамівником?

— Ні.

— Це дає тобі помітний контроль. Це дивовижне відчуття — могти впливати на людей довкола себе, розуміти, що ти можеш керувати їхніми реакціями.

— Звучить неймовірно, — байдуже прокоментував Кривоніг.

— Та впливає воно й на тебе. Я більшу частину свого часу проводжу, спостерігаючи за людьми — підлаштовую їх, підштовхую та «гамую». І це мене змінило. Я… тепер сприймаю людей інакше. Важко просто дружити з людиною, якщо вона для тебе — об’єкт впливу та змін.

— Ось чому ми тебе ніколи не бачили з жінками, — пробурмотів Кривоніг.

Бриз кивнув.

— Не можу нічого з цим зробити. Я завжди торкаюся емоцій тих, хто мене оточує. А якщо жінка закохується в мене…

Йому подобалося вважати себе неагресивним. Та як він міг вірити людині, яка каже, що кохає його. Це вона справді його кохає, чи тільки під впливом алломантії?

Кривоніг налив собі ще вина.

— Ти набагато дурніший, ніж здаєшся.

Бриз посміхнувся. Попри те що Кривоніг був невразливий до його дотику, емоції старого генерала були абсолютно передбачувані: усе його дратувало. Намагатися маніпулювати ним без застосування алломантії було марною тратою часу.

Гамівник поглянув на вино у своїй кружці.

— Найсмішніше те, що ти через мене ледве з команди не пішов.

— Кляті гамівники, — пробурмотів генерал.

— Але до нашого впливу ти невразливий.

— До твоєї алломантії — можливо. Але ж це не єдиний ваш спосіб добитися свого. Коли тебе оточують гамівники, доводиться завжди триматися сторожко.

— То навіщо тоді ти кожного вечора запрошуєш мене на вино?

Кривоніг якусь мить сидів мовчки, і Бриз уже гадав, що старий не відповість.

— Ти принаймні не такий поганий, як інші, — пробурмотів нарешті генерал.

Бриз зробив ковток.

— Це найчесніший комплімент, який я отримував.

— Не дай йому себе зіпсувати, — відмахнувся Кривоніг.

— Ой, гадаю, мені вже не зіпсуватися, — знову наповнив кружку гамівник. — Ця команда… план Кела… нема мені далі куди псуватись.

Генерал кивнув, погоджуючись.

— Що з нами сталося, Кривоноже? — спитав Бриз. — Я приєднався до Кела, аби кинути собі виклик. Але поняття не маю, навіщо це було тобі.

— Гроші.

— Його задум провалився, — кивнув Бриз, — його військо було знищено, а ми — залишилися. А потім він помер, а ми — все одно залишилися. Це кляте королівство Евенда просто приречено, ти й сам знаєш.

— Ще місяць ми не протягнемо, — погодився генерал.

Це був не песимізм; Бриз достатньо добре знав людей, аби розуміти, коли вони говорять серйозно.

— Ну, але поки що тримаємося, — промовив гамівник. — Я цілий день провів, намагаючись зробити так, аби скаа спокійніше приймали той факт, що їхні родини вбито. Ти цілий день витратив на те, аби муштрувати солдатів, які — незалежно від того, чи ти будеш з ними — не протримаються проти навченого та рішучого ворога і хвилини. Ми слідуємо за хлопчиком на королівському троні, який, здається, навіть не уявляє у наскільки паскудному становищі опинилося місто. Як ми до такого докотилися?

Кривоніг похитав головою.

— Келсьє. Це він віддав нам місто і змусив відчувати відповідальність за те, аби його захистити.

— Таж ми не з такого тіста зроблені! Ми — злодії та шахраї. Нам на це місто повинно бути начхати. Ну, тобто… я вже до того дійшов, що «гамую» посудомийок, аби їм було веселіше працювати! З таким само успіхом я можу почати вдягатися у рожеве та роздавати квіти на площі. На весіллях би гору грошей заробив!

Кривоніг фиркнув і підняв свою кружку.

— За Уцілілого! — промовив він. — Най він буде проклятий за те, що знав нас краще за нас самих.

Бриз теж підняв кружку.

— Най буде він проклятий, — тихо погодився він.

Вони замовчали. Ці розмови з Кривоногом… були вже не просто розмовами. Бриз навіть відчував від них свого роду задоволення. «Гамування» — це було прекрасно: воно зробило його таким, яким він був зараз. Але також це була й робота. Та навіть пташки не можуть літати постійно — доводиться відпочивати.

— Ось ти де!

Бриз різко розплющив очі. У дверях їдальні, неподалік краю столу, стояла Алріанна. На ній була легка блакитна сукня — де вона взагалі їх стільки взяла? Бездоганний макіяж, бант у волоссі. Це довге біляве волосся — звична річ на Заході, але майже нечувана у Центральній Домінії — і ця зухвала, приваблива фігура. Гамівник відчув, як у ньому миттєво розквітло бажання.

«Ні! — подумав Бриз. — Вона удвічі молодша за тебе! Ти брудний старигани! Брудний!»

— Алріанно, — промовив він знічено, — ти хіба не повинна вже бути в ліжку?

Дівчина на це лише закотила очі та відсунула його ноги, аби сісти на лавку поруч.

— Усього лише дев’ята, Бризе. І мені вже вісімнадцять, а не десять.

«Майже те саме», — подумав він, відводячи погляд і намагаючись зосередитися на чомусь іще.

Бриз знав, що йому слід бути суворішим, що йому не слід підпускати дівчину до себе, але вона підсіла до нього ще ближче й відпила ковток з його кружки — а він нічого не зробив.

Гамівник зітхнув і обійняв її за плечі. Кривоніг похитав головою, на його вустах з’явилася ледве помітна усмішка.

— Що ж, — тихо промовила Вен, — на одне питання відповідь ми отримали.

— Пані? — не зрозумів ОрСеур, який сидів за столом навпроти неї у темній кімнаті.

Завдяки підсиленому алломантією слуху дівчина добре чула, що відбувається у тісній кімнатці за стіною, яка слугувала за їдальню.

— Алріанна — алломантка, — сказала Вен.

— Справді?

— Вона «збурювала» емоції Бриза, відколи приїхала сюди, — кивнула дівчина, — аби його сильніше до неї вабило.

— Я гадав, він повинен таке помічати, — знизав плечима кандра.

— Та повинен…

Вен навряд чи варто було так радіти цьому відкриттю. Цеттова дочка цілком могла бути з-імли-народженою — хоча від думки про те, що ця булочка гоцає містом в імлі, тягнуло на сміх.

«Хоча вона, можливо, якраз і хоче, аби я так думала, — майнуло в голові Вен. — Не треба забувати про Клісс і Шан — вони обидві виявилися зовсім не тими, за кого я їх вважала».

— Найпевніше, Бриз не підозрює, що його емоції — неприродні, — зазначила дівчина. — Мабуть, вона по-справжньому приваблює його.

ОрСеур закрив рота та нахилив голову набік — собача версія похмурого виразу обличчя.

— Я знаю, — погодилась Вен. — Та принаймні він не використовує алломантію, аби її затягнути в ліжко. У будь-якому разі це неважливо. Кривоніг — не кандра.

— Як ви це визначили, пані?

Вен замислилась. Кривоніг завжди запалював мідь у присутності Бриза — один з небагатьох випадків, коли він її взагалі використовував. А коли хтось палить мідь, завжди важко щось сказати напевне, адже алломанти зазвичай запалюють цей метал, аби сховатися.

Та Вен могла пробивати міднохмари. Вона відчувала «підбурення» Алріанни, відчувала ледве помітну алломантичну пульсацію від Кривонога, а також власну пульсацію — те, що, як підозрювала Вен, мало хто чув, окрім неї самої та Пана Всевладаря.

— Я просто знаю це, — відповіла вона.

— Ну, якщо ви так кажете, пані, — промовив ОрСеур. — Але… хіба ж ви вже не дійшли висновку, що шпигун — це Дему?

— Я все одно хотіла перевірити Кривонога, перш ніж братися до рішучих дій, — пояснила Вен.

— До рішучих дій?

Вен якийсь час сиділа мовчки. Доказів у неї, по суті, не було, але були інстинкти — і ці інстинкти стверджували, що шпигуном був саме Дему. Те, як він крадучись ішов подвір’ям тієї ночі… очевидна логіка вибору саме його для втілення планів… усе сходилося.

Вона встала. Ситуація ставала занадто небезпечною, занадто делікатною. І баритися більше було не можна.

— Ходімо, — скомандувала дівчина, виходячи в коридор. — Настав час відправити Дему до в’язниці.

— В сенсі — ти його загубив?! — вигукнула Вен, стоячи перед дверима до кімнати Дему.

Слуга весь почервонів.

— Я перепрошую, леді. Я за ним слідкував, як ви мені наказали — але він пішов на патрулювання. Мені слід було піти за ним слідом? Ну, тобто… хіба це не викликало б підозр?

Вен тихенько вилаялась. Вона прекрасно розуміла, що не має права злитися.

«Треба було одразу все розповісти Гему», — роздратовано подумала вона.

— Леді, він вийшов лише кілька хвилин тому, — додав слуга.

Дівчина кивнула ОрСеуру й побігла коридором. Щойно вони опинилися біля вікна, Вен вистрибнула в ніч, і кандра послідував за нею, моментально подолавши коротку відстань до подвір’я замку.

«Востаннє я його бачила, коли Дему повертався через браму до палацу», — думала Вен, біжучи крізь імлу.

Перед брамою вона побачила кількох вартових.

— Капітан Дему тут проходив? — різко спитала вона, вриваючись у коло світла від смолоскипів.

Вартові заворушилися — спершу шоковано, а потім розгублено.

— Леді Спадкоємице? — промовив один із них. — Так, він пішов на патрулювання хвилину або дві тому.

— Сам?

Вони кивнули.

— І вас це не здивувало?

Солдати знизали плечима.

— Ну, він іноді ходить сам, — пояснив хтось із них. — Ми не питаємо. Він — наш начальник.

— Куди він пішов? — допитувалася Вен.

Один із них показав жестом, і Вен поквапилась у тому напрямку — від неї не відставав ОрСеур.

«Треба було уважнішою бути. Треба було найняти справжніх шпигунів, аби за ним слідкували. Треба було…»

Раптом вона завмерла. Просто перед нею ішла в імлі тихою вуличкою самотня постать. Дему.

Вен кинула монету, спружинила у повітря та, пролетівши високо над його головою, приземлилася на дах якоїсь будівлі. Він ішов далі, не звертаючи на неї уваги. Чи то Дему, чи то кандра — ця істота не мала алломантичних сил.

Вен витягнула кинджали й завмерла, готуючись до стрибка. Але… належних доказів вона досі так і не отримала. Частина її, яку змінив Келсьє, частина, яка навчилася довіряти, згадала Дему, яким вона його знала.

«Чи я насправді вірю, що він — кандра? — думала дівчина. — Чи я просто хочу, аби він виявився кандрою і мені не довелося підозрювати моїх справжніх друзів?»

Дему продовжував йти вулицею, її посилений оловом слух добре чув його кроки. Раптом поруч із нею застрибнув на дах ОрСеур і сів поруч.

«Я не можу просто напасти на нього, — подумала Вен. — Треба бодай простежити, куди він іде. Отримати докази. Можливо, щось і дізнаюся».

Вона махнула кандрі, й вони тихо пішли по дахах за Дему. Невдовзі Вен помітила дещо дивне — мерехтливе світло в імлі за кілька вулиць від них, яке відкидало на стіни будинків моторошні тіні. Вен провела Дему поглядом — той ішов просто на сяйво.

«Якого?..»

Дівчина зістрибнула з даху і в три довгих стрибки дісталася джерела світла. У центрі невеликої міської площі горіло скромне багаття, довкола його грілися налякані імлою скаа. Їх Вен аж ніяк не очікувала побачити тут. Вона не бачила, аби скаа виходили в нічну імлу, від самого Краху.

З бічної вулички вийшов Дему і привітався з кількома з них. У світлі вогню вона точно бачила його обличчя — принаймні кандру з його обличчям.

Усього на площі зібралося близько двох сотень осіб. Дему хотів було всістися просто на бруківку, але хтось приніс йому стілець, а якась молода жінка подала кухоль гарячого напою, який він із вдячністю прийняв.

Вен стрибнула на дах і завмерла, пригнувшись, аби ніхто не помітив її у світлі багаття. На площі з’являлося усе більше й більше скаа — здебільшого групами, але найхоробріші приходили й поодинці.

Почувши позаду себе якийсь звук, Вен обернулась — це ОрСеур, який ледве застрибнув на таку висоту, видряпався нарешті на дах. Кандра поглянув на вулицю під ними, похитав головою та беззвучно підбіг до неї. Дівчина притиснула до губ палець, мовляв, мовчок, і кивнула на дедалі більшу групу людей унизу. ОрСеур, побачивши це видовище, нахилив голову вбік, але нічого не сказав.

Нарешті Дему піднявся, тримаючи в руках свій кухоль, з якого парувало. Люди довкола нього сиділи на холодній бруківці, накрившись ковдрами та загорнувшись у плащі.

— Ми не повинні боятися імли, друзі мої, — промовив Дему голосом, який би личив радше не призвіднику або рішучому бойовому командиру, а потяганому життям юнаку — трохи невпевненому в собі, та разом з тим переконливому. — Цьому вчив нас Уцілілий, — вів він далі. — Я знаю, важко дивитися на імлу, не згадуючи легенд про імлистих почвар та інші жахіття. Але Уцілілий віддав імлу нам. Ми повинні намагатися згадати його за допомогою неї.

«Заради Пана Всевладаря… — приголомшено подумала Вен. — Він — один з них, один із членів Церкви Уцілілого!»

Вона не знала, що й думати. То він кандра чи не кандра? І з якої б це радості кандрі ходити на такі збори? Втім… з якої радості сюди ходити й самому Дему?

— Я знаю, це тяжко, — линув знизу голос капітана, — тяжко жити без Уцілілого. Я знаю, що ви боїтеся ворожих армій. Повірте мені, я їх також бачу. Я знаю, як ви страждаєте від цієї облоги. Я… я навіть не певен, чи маю право вас заспокоювати. Самому Уцілілому на долю випали надзвичайно складні випробування: смерть дружини, ув’язнення у Гатсінських Проваллях. Але він — вижив, він — уцілів. І це — найголовніше, хіба не так? Ми повинні жити далі, хай як важко нам би жилося. І зрештою ми переможемо. Як він переміг.

І так він стояв зі своїм кухлем — геть не схожий на проповідників скаа, яких Вен доводилося бачити раніше. Келсьє наказав ОрСеуру після своєї смерті вийти до пасіонаріїв, прийнявши його — Келсьє — кістки, аби заснувати релігію, або якщо точніше — почати революцію, яка з цієї релігії виросла. Келсьє були потрібні лідери, здатні запалити своїх послідовників, підняти їх на руйнівне повстання.

Дему був інший. Він не кричав, а говорив спокійно. Та люди все одно уважно його слухали. Вони сиділи колом біля нього на бруківці та дивилися очима, повними надії — якщо не благоговіння.

— А Леді Спадкоємиця? — пошепки поцікавився один із них. — Що з нею?

— На леді Вен лежить велика відповідальність, — відповів Дему. — Ви ж бачите, як гнітить її наше важке становище, яка вона нещасна від проблем, що звалилися на місто… Вона — жінка прямодушна, і, гадаю, політичні інтриги, які плете Зібрання, їй не до душі.

— Але ж вона нас захистить, чи не так? — спитав хтось.

— Так, — промовив капітан. — Так, я вірю, що захистить. Іноді мені здається, що вона могутніша навіть за самого Уцілілого. Ви ж знаєте, що він був з-імли-народженим лише два роки? А вона — ще менше.

Вен відвернулась.

«І знову, — подумала вона. — Ну, ніби раціональні речі говорять, поки не заходить мова про мене. А тоді…»

— Одного дня вона принесе нам мир, — промовив Дему. — Спадкоємиця поверне нам сонце і зупинить попіл, що падає з неба. Але ми повинні дожити до цього дня. І ми повинні битися. Уцілілий стільки зробив, аби побачити Пана Всевладаря мертвим і звільнити нас. Як ми віддячимо йому, втікши від цих армій? Ідіть і скажіть вашим представникам у Зібранні, що ви не хочете, щоб королем були ані лорд Цетт, ані навіть лорд Пенрод. Голосування відбудеться через день, і ми повинні зробити так, аби королем обрали гідну людину. Уцілілий обрав Евенда Венчера, а значить, ми повинні підтримати його.

«Це щось нове», — подумала дівчина.

— Лорд Еленд слабкий, — сказав один зі скаа. — Він не зможе нас захистити.

— Його кохає леді Вен, — заперечив капітан. — А вона слабкого чоловіка не покохала би. Пенрод і Цетт ставляться до вас так, як вони звикли ставитися до скаа, і тому вони здаються вам сильними. Та це — не сила, це — гніт. Ми повинні бути вищими за це! Ми повинні довіритися вибору Уцілілого!

Вен, зачаївшись на краю даху, трохи розслабилась. Якщо Дему і справді був шпигуном, сьогодні вночі він не збирається їй це доводити. Тому дівчина сховала кинджали та всілася на даху, склавши руки на грудях. Вогонь багаття потріскував у холодному повітрі зимової ночі, дим змішувався з імлою, і Дему продовжував розповідати присутнім про Келсьє своїм тихим, заспокійливим голосом.

«Це навіть не справжня релігія, — думала Вен, слухаючи його. — Це прості вірування, зовсім не схожі на ті складні речі, про які говорить Сейзед».

Дему продовжував учити їх основних концептів. На прикладі Келсьє він розповідав про силу духу, про волю до виживання та подолання випробувань. І Вен розуміла, чому його прості слова знаходили відгук у серцях скаа. Насправді у них було лише два варіанти: або боротися, або здатися. І вчення Дему давали їм підстави жити далі.

Скаа не потребували ритуалів, молитов або кодексів. Принаймні поки що. Вони занадто погано зналися на релігіях і були занадто залякані ними, аби прагнути чогось подібного. Та що більше Вен слухала капітана Дему, то краще розуміла Церкву Уцілілого. Вона давала їм усе, чого вони прагнули — її вчення стосувалося їхнього досвіду, їхнього повного випробувань життя, підіймало його на вищий, більш оптимістичний рівень.

І це вчення досі розвивалося. Обожнювання Келсьє можна було очікувати; і навіть шанування її самої було цілком зрозумілим. Але де це Дему почув обіцянки, що Вен зупинить попіл і поверне сонце? Чому він проповідував про зелену траву та блакитне небо, говорячи про світ, який описувався лише в найбільш потаємних книжках у світі?

Він розповідав про дивний світ кольорів і краси, про місце незвідане й важкоуявне — а водночас прекрасне. Квіти та зелені рослини були для цих людей чимось чужим і незрозумілим; навіть Вен було складно їх уявити, а їй, між іншим, усе це описував сам Сейзед!

Дему змальовував скаа справжній рай. Він був абсолютно не схожий на звичне життя цих людей — тяжке існування, де не було місця надії. У цьому раю не наближалася голодна зима, не брали місто в облогу ворожі армії та не панував хаос в уряді.

Коли Дему нарешті закінчив зібрання, Вен відкинулась на спину. Якийсь час вона лежала на даху, намагаючись зрозуміти, що саме вона відчуває. Ще годину тому вона була майже впевнена в тому, що Дему — шпигун, але тепер ці підозри здавалися їй абсолютно безпідставними. Так, вона бачила, як він виходив з палацу вночі — але зараз вона дізналася, чим саме він займався. До того ж він мав тоді занадто підозрілий вигляд, а Вен здавалося, що кандра мав би знати, як поводитися якнайприродніше.

«Це не він, — подумала дівчина. — Або якщо це він, то розкрити його буде не настільки легко, як я вважала».

Вона роздратовано насупилася. Відтак зітхнула, піднялась і перейшла на інший бік даху. ОрСеур послідував за нею.

— А скажи, — поглянула на нього Вен, — коли Келсьє наказав тобі взяти його тіло, чого саме він велів тебе вчити людей?

— Прошу, пані? — перепитав кандра.

— Він змусив тебе з’явитися до них, ніби ти воскрес.

— Так.

— Ну, і що ти мав говорити?

ОрСеур знизав плечима.

— Надзвичайно прості речі, пані. Я їм сказав, що нині час повстати. Я сказав їм, що я — тобто Келсьє — повернувся до них після смерті, аби дарувати надію на перемогу.

«Я — це те, чого тобі ніколи не знищити, хоч як не намагайся, — були останні слова Келсьє, які він прокричав просто в обличчя Пану Всевладарю. — Я — це надія».

«Я — це надія».

То чи повинно дивувати те, що ця концепція стала центральною для культу, що утворився довкола його особи?

— А чи заповідав він тобі вчити речей на кшталт тих, що ми чули зараз від Дему? — випитувала далі Вен. — Про те, що попіл більше не падатиме, а сонце стане жовтим?

— Ні, пані.

— Так я й гадала.

Знизу почувся звук кроків по бруківці — це Дему вирушив у бік палацу.

Вен м’яко зістрибнула у провулок за його спиною. До честі чоловіка, він її почув і різко розвернувся, поклавши долоню на дуельний ціпок.

— Спокійно, капітане, — промовила дівчина, підіймаючись.

— Леді Вен? — здивувався той.

Вона кивнула й підійшла ближче, аби він краще бачив її у темряві ночі. У неї з-за спини ще мляво світили смолоскипи, імла клубочилась у повітрі, бавлячись із тінями.

— Я не знала, що ви — член Церкви Уцілілого, — тихо сказала вона.

Капітан опустив погляд. Попри те що він був на дві долоні вищий за неї, у присутності дівчини він ніби зменшився в розмірах.

— Я… я знаю, що ви цього не любите. Перепрошую.

— Усе гаразд, — заспокоїла його дівчина. — Ти робиш добру справу для цих людей. Еленд зрадіє, дізнавшись про твою відданість.

— Вам обов’язково розповідати йому про це? — поглянув на неї Дему.

— Він повинен знати, у що вірить його народ, капітане. А чому ти проти того, аби я розповіла йому?

Дему зітхнув.

— Я просто… я не хочу, аби команда вирішила, що я потураю людям. Гем вважає всі ці проповіді про Уцілілого дурістю, а на думку лорда Бриза, єдина причина підтримувати якусь релігію — це те, що вона робить людей покірнішими.

Вен поглянула на нього крізь темряву.

— Ти справді віриш?

— Так, леді.

— Але ж ти був знайомий із Келсьє, — відповіла дівчина. — Ти з нами був майже від самого початку. Тобі ж прекрасно відомо, що він — не бог.

Дему поглянув їй в очі, і в його погляді відчувався виклик.

— Він пожертвував собою, аби скинути Пана Всевладаря.

— Та це не робить із нього бога.

— Він навчив нас, як вижити, як знайти надію.

— Ви виживали й до того, — заперечила Вен. — І люди плекали надію ще до ув’язнення Келсьє.

— Ця надія була не така, як зараз, — промовив Дему. — До того ж… у ньому була сила, леді. Я це відчував.

Вен замислилась. Їй ця історія була добре відома: Келсьє використовував Дему як приклад для решти армії у боротьбі зі скептицизмом солдатів, спрямовуючи його удари за допомогою алломантії, від чого Дему здавалося, ніби у нього є надприродні здібності.

— Я вже знаю про алломантію, — додав капітан. — Але… Я того дня відчував його «поштовхи» на своєму мечі. Я відчував, що він мене використовує, що робить мене чимось більшим, ніж я був насправді. Іноді мені здається, що я й досі його відчуваю. Він робить мою руку сильнішою, він скеровує мою зброю…

— А ти пам’ятаєш, як ми зустрілися вперше? — перебила його Вен, нахмурившись.

Дему кивнув.

— Звісно. Того дня, коли армію було знищено, ви прийшли до печер, де я переховувався. Я тоді стояв на варті. Розумієте, леді, — навіть тоді я знав, що Келсьє прийде по нас. Я знав, що він прийде і забере тих, хто зберіг віру, провівши нас назад до Лютаделя.

«Він прийшов до тих печер лише тому, що я його змусила. Він хотів убити себе, вийшовши сам битися проти цілого війська».

— Знищення армії було всього лиш перевіркою, — вів далі Дему, уважно дивлячись в імлу. — Ці армії… облога… це всього лише перевірка. Аби зрозуміти, хто здатен уціліти та вижити.

— А попіл? — поцікавилась Вен. — Де це ти таке почув, що попіл не падатиме з неба?

Дему обернувся до неї.

— Хіба цього не вчив Уцілілий?

Дівчина похитала головою.

— Про це багато хто говорить, — знизав плечима капітан. — Певно, це правда. Це добре підходить усьому іншому — жовтому сонцю, блакитному небу, рослинам.

— Так, але де ти вперше про це почув?

— Та я вже й не згадаю, леді…

«Де ти почув, що саме я принесу людям цей новий світ?» — кортіло спитати Вен, але спитати вголос вона так і не наважилась.

Утім, вона і без нього знала відповідь — «не знаю». Королівством давно кружляли чутки, і тепер простежити джерело їх виникнення буде дуже важко.

— Повертайся до палацу, — наказала Вен. — Я мушу розповісти Евенду про те, що я бачила, але попрошу його не розповідати решті команди.

— Дякую, леді, — вклонився Дему і, розвернувшись, швидко пішов геть.

За мить дівчина почула позаду себе глухий удар об землю — це на бруківку приземлився ОрСеур.

Вона обернулась до кандри.

— Я була впевнена, що це він.

— Перепрошую, пані?

— Що він — кандра, — пояснила Вен і махнула рукою в бік капітана, який швидко віддалявся від них. — Я гадала, що викрила його.

— І?

Вона потрусила головою.

— Це як із Доксоном: здається, Дему забагато знає як для самозванця. У мене склалося враження… що він справжній.

— Мій народ….

— Так, я знаю — ви всі дуже вправні, — зітхнула Вен. — Але арештовувати ми його не будемо. Принаймні не сьогодні. Я продовжу за ним спостерігати, але тепер не вважаю, що шпигун — це він.

ОрСеур кивнув.

— Ходімо, — покликала його дівчина. — Потрібно зазирнути до Евенда.