Джерело вознесіння

46

Бриз міг зачути запах інтриги ще за дві вулиці. На відміну від більшості своїх колег-злодіїв, він не ріс у злиднях і не був змушений жити зі злочинцями. Виріс він у набагато безжальнішому місці — в аристократичному маєтку. На щастя, інші члени команди не ставилися до нього якось особливо через його благородне походження.

Звичайно, тому, що не знали про нього.

Завдяки своєму вихованню він володів певним розумінням речей, про які навряд чи знали інші злодії-скаа, хай які б вони не були вправні. Інтриги скаа мали радше жорстокий характер — вони стосувалися життя або смерті. Ти міг зрадити свою ватагу або заради грошей, або заради влади, або щоб захистити себе.

При дворі аристократів інтрига була більш абстрактним поняттям. Зради ці зазвичай не закінчувалися смертю однієї зі сторін, але наслідки їх відчувало ще не одне покоління. За великим рахунком, це була просто гра — настільки заплутана, що молодому Бризу в порівнянні з нею навіть неприхована жорстокість злочинного світу скаа здалася повівом свіжого повітря.

Гамівник відпив теплого глінтвейну, уважно дивлячись на записку, яку тримав у пальцях однієї руки. Він дійшов висновку, що більше немає сенсу хвилюватися щодо якихось інтриг усередині команди: люди Келсьє надзвичайно міцно трималися одне одного, а Бриз робив усе, що було у його алломантичних силах, аби так тривало й надалі. Йому було чудово відомо, що можуть зробити з сім’єю міжусобиці.

Саме тому він так і здивувався, отримавши цього листа. Попри гадану безневинність послання, Бриз легко побачив у ньому знаки. Поспішно написаний текст, подекуди розмазаний — але переписувати не стали. Фрази на кшталт «немає потреби розповідати про це іншим» та «не бажаю спричинити паніку». Додатково промащений воском край листа як додатковий захист від цікавих очей.

Тон послання був цілком очевидний — тут не помилишся. Бриза було запрошено на зустріч змовників. Але — заради Пана Всевладаря — чому з-поміж них усіх саме Сейзед хоче зустрітися таємно?

Бриз зітхнув та, спершись на дуельний ціпок, піднявся. Іноді, коли він вставав, йому паморочилося в голові — ця незначна неміч переслідувала його протягом усього життя, але останніми роками проявлялася дедалі частіше. Коли зір його прояснився, гамівник озирнувся через плече на Алріанну, яка мирно спала в ліжку.

«Я, певно, мав би гостріше відчувати зараз свою провину, — подумав він, втім, усміхаючись, і потягнувся по жилет і сюртук, аби накинути їх поверх штанів і сорочки. — Але… все одно ми всі за кілька днів помремо».

Після пообіддя, проведеного з Кривоногом, він у цьому зовсім уже не сумнівався.

Бриз вийшов у коридор і пішов похмурими, погано освітленими проходами замку Венчерів.

«Я, звісно, розумію, скільки зараз коштує олія для світильників, — думав він дорогою, — але ситуація і без цих темних коридорів достатньо гнітюча».

Місце зустрічі було лише за кілька поворотів від нього. Бриз легко зрозумів, що прийшов куди треба, побачивши перед дверима двох вартових. Це були люди Дему — солдати, які підпорядковувалися йому і як начальнику варти, і як жерцю свого культу.

«Цікаво», — подумав Бриз, зачаївшись у відгалуженні коридору.

Він вивільнив свої алломантичні сили та «пригамував» вартових, забравши їхню розслабленість і впевненість, залишивши натомість тривожність і нервозність. Солдати почали озиратися і неспокійно тупцяти на місці. Нарешті один з них обернувся, відчинив двері та зазирнув усередину кімнати. Завдяки цьому Бриз побачив, що відбувається за дверима. Там сиділа лише одна людина. Сейзед.

Гамівник мовчки стояв, міркуючи, що ж робити далі. У самому листі нічого кримінального не було… але чи не була це пастка, влаштована Елендом? Можливо, дивна та відчайдушна спроба з’ясувати, хто з його найближчого кола здатен на зраду, а хто — ні? Хоча здавалося, це занадто низько для такого добродушного хлопця. Крім того, якби це була пастка, Сейзед міг би спробувати придумати щось серйозніше за звичайну зустріч у таємному місці.

Солдат, зачинивши двері, повернувся на місце.

«Я можу довіряти Сейзеду, хіба не так?» — подумав Бриз.

Може, він дарма себе так накрутив?

Ні, вартові, виставлені біля дверей, підтверджували, що Сейзед хоче, аби про цю зустріч ніхто не дізнався. І це було підозріло. Якби таке вчудив хтось інший, то Бриз би уже пішов до Евенда. Але Сейзед…

Гамівник зітхнув та вийшов у коридор, постукуючи перед собою своїм дуельним ціпком.

«Гаразд, просто дізнаюся, чого він хоче. До того ж якщо він планує щось погане, може, варто й ризикнути, аби відвернути небезпеку».

Та попри цей дивний лист, попри дивні обставини зустрічі, Бриз ніяк не міг уявити собі террісійця, який дозволив втягнути себе в якусь підлу історію.

Можливо, Пан Всевладар мав таку само проблему.

Бриз кивком голови привітався з солдатами, «вгамувавши» їхню тривогу, він повернув їм звичний настрій. Існувала ще одна причина, з якої він вирішив ризикнути та відгукнутися на це запрошення. Гамівник лише зараз почав розуміти, у якому небезпечному становищі він опинився. Лютадель невдовзі впаде. Усі його інстинкти, виплекані трьома десятками років життя серед злочинців, благали його тікати звідси.

І від цього він робився більш схильним до ризику. Якби це все відбувалося кілька років тому, Бриз уже давно накивав би з міста п’ятами.

«А будь ти проклятий, Келсьє», — подумав він і штовхнув двері.

Сейзед здивовано відірвав погляд від столу. В кімнаті майже не було меблів — лише кілька крісел і дві лампи.

— Ви рано, лорде Бризе, — промовив террісієць, поспішно підіймаючись.

— Ну звісно, — різко відповів той. — Я хотів переконатися, що це не пастка або щось у цьому роді. Це ж не пастка, вірно? — уточнив він після короткої паузи.

— Пастка? — здивувався Сейзед. — Ви про що?

— Ой, тільки не треба мені тут виставу показувати. Це ж не звичайна зустріч.

Сейзед трохи засмутився.

— А що… це аж настільки очевидно?

Бриз сів, поклавши собі на ноги свій ціпок і красномовно поглянув на Сейзеда, «гамуючи» його, роблячи при цьому трохи впевненішим у власних силах.

— Ти допоміг нам скинути Пана Всевладаря, мій любий друже, але хитрості тобі бракує.

— Перепрошую, — теж сів террісієць. — Я просто хотів швидко зустрітися, аби обговорити певні… чутливі теми.

— В такому разі я рекомендував би тобі відпустити вартових, — порадив Бриз. — Вони тільки увагу привертають. Також не завадить запалити ще кілька ламп і розпорядитися, аби нам принесли їсти й пити. Якщо раптом зазирне Евенд… я ж так розумію, ми від Евенда ховаємося?

— Так.

— Ну так от, якщо він сюди зазирне та побачить, як ми тут підозріло сидимо в темряві й про щось говоримо, він точно вирішить, що ми щось задумали. Що особливіший привід зібратися, то більш природний вигляд ми повинні мати.

— Зрозуміло, — відповів Сейзед. — Дякую.

Відчинилися двері й у кімнату увійшов Кривоніг. Він поглянув на Бриза, потім — на Сейзеда. Бриз також поглянув на Сейзеда — ані натяку на здивування. Значить, Кривонога теж було запрошено.

— Відпусти охорону, — буркнув Кривоніг.

— Слухаюся, лорде Кладенте, — відповів террісієць і пішов до дверей.

Швидко переговоривши з солдатами, він повернувся. Щойно Сейзед усівся на місце, у дверях з’явилася голова Гема — він з підозрою оглянув присутніх.

— Стривай, а скільки людей має прийти на цю зустріч? — поцікавився Бриз.

Террісієць жестом запросив Гема сідати.

— Усі найбільш… досвідчені члени команди, — відповів він.

— Тобто усі, крім Евенда із Вен.

— Лорда Лишветрода я теж не запросив, — заперечив Сейзед.

«Так, але ми не від Страшка ховаємося».

Гем нерішуче зайняв своє місце, запитально глянувши при цьому на Бриза.

— Отже… з якої саме причини ми зібралися в таємниці від нашої з-імли-народженої та нашого короля?..

— Уже не короля, — пролунав з дверей чийсь голос.

До кімнати увійшов Доксон.

— Взагалі-то можна стверджувати, що Евенд більше не є лідером нашої команди. Він став ним завдяки збігу обставин, як і опинився на троні, — додав він.

Гем почервонів.

— Я знаю, Доксе, що ти його не любиш, але я тут не для того, аби обговорювати державну зраду.

— Про яку державну зраду може йтися, коли трон не в його руках, як і держава? — промовив Доксон, займаючи своє місце. — Що ми збираємося робити далі? Залишитися тут і стати його слугами? Евенду ми не потрібні. Можливо, настав час запропонувати наші послуги лорду Пенроду?

— Пенрод — також аристократ, — нагадав Гем. — Тільки не кажи мені, що він тобі подобається більше, ніж Евенд Венчер.

Доксон негучно гупнув кулаком по поверхні столу.

— Не в тому справа, хто мені подобається, а хто — ні, Геме. А в тому, що ми повинні втримати королівство, яке залишив нам Келсьє! Ми тут цілих півтора року це все лайно розгрібали! Хочеш, аби вся наша робота зійшла на пси?

— Будь ласка, панове… — безуспішно спробував втрутитися у їхню суперечку Сейзед.

— Робота, Доксе? — ще сильніше розчервонівся Гем. — А яку ти роботу зробив? Щось я не дуже бачив, аби ти працював, — лише сидиш і скиглиш кожного разу, як хтось пропонує план дій.

— Скиглю? — обурився Доксон. — Ти хоч знаєш, скільки я бюрократичної роботи виконав, аби це місто не сконало саме, без допомоги загарбників? А ти чим займався, Геме? Приймати командування армією ти відмовився. Усе, що ти робиш, — випиваєш і тренуєшся зі своїми друзями!

«Досить, — подумав Бриз, „пригамовуючи“ їх. — Ми такими темпами самі себе попередушимо, перш ніж нас встигне стратити Страфф».

Доксон раптом відкинувся на спинку крісла, з презирством махнувши рукою на Гема, який досі сидів червоний, мов буряк. Сейзед чекав, вочевидь, засмучений їхньою сваркою. Бриз «притамував» його невпевненість.

«Ти тут за головного, Сейзеде. Розкажи нам, навіщо ми зібралися».

— Будь ласка, — почав террісієць, — я вас тут зібрав не для того, аби ми сперечалися. Я розумію, всі ми зараз напружені — нічого дивного, враховуючи обставини.

— Пенрод збирається здати місто Страффу, — сказав Гем.

— Але це краще, ніж дозволити йому всіх нас вирізати до ноги, — заперечив Доксон.

— Взагалі-то, — втрутився Бриз, — я не вважаю, що нам слід хвилюватися щодо того, що Страфф нас уб’є.

— Ні? — нахмурився Доксон. — У тебе є якась інформація, якою ти з нами не поділився, Бризе?

— Та вгамуйся ти, Доксе, — зі злістю процідив Гем крізь зуби. — Ти завжди заздрив, що після смерті Кела не став головним. Саме тому тобі ніколи й не подобався Евенд, чи не так?

Доксон миттю почервонів, і Бриз зітхнув, посилаючи на них обох потужну хвилю «гамування». Вони аж підстрибнули на місці, ніби вжалені, хоча відчуття насправді були геть протилежні. Їхні палючі емоції раптом поступилися місцем байдужості та заціпенінню.

Вони обернули свої погляди до Бриза.

— Так, — визнав він, — звичайно, я вас «гамую». Чесно сказати, я знав, що Гем трохи нестриманий, але ти, Доксоне?

Той відкинувся на спинку крісла та потер чоло.

— Припиняй, Бризе, — промовив він після паузи. — Я триматиму язик за зубами.

Гем просто пробуркотів щось у відповідь і поклав на стіл руку. За ними шоковано спостерігав Сейзед.

«Ось такі вони — загнані в кут чоловіки, мій любий друже-террісійцю, — подумав Бриз. — Ось що трапляється, коли вони втрачають надію. Можливо, перед солдатами вони ще можуть тримати обличчя, але в товаристві друзів…»

Оскільки Сейзед був террісійцем, усе його життя минало під акомпанемент втрат і гніту. Та ці чоловіки, включно з самим Бризом, звикли до успіху. Навіть коли співвідношення сил було не на їхню користь, вони не втрачали впевненості. Це були люди тієї породи, які могли піти у бій проти бога та сподіватися перемогти. Але програвати вони не вміли. Хоча хто вміє, якщо поразка означає смерть?

— Військо Страффа готується зніматися з місця, — нарешті сказав Кривоніг. — Вони намагаються діяти непомітно, але певні ознаки вказують на це.

— Отже, він штурмуватиме місто, — зітхнув Доксон. — Мої люди у маєтку Пенрода кажуть, що Зібрання закидує Страффа листами, ледве не благаючи його просто увійти з військами у Лютадель.

— Він не стане брати місто штурмом, — заперечив Кривоніг. — Принаймні якщо він не дурень.

— Звісно, бо він боїться Вен, — промовив Бриз. — І не схоже, що у Страффа є власний з-імли-народжений, який би його захистив. Якщо він припхається до Лютаделя, то сумніваюся, що він зможе уникнути того, аби вона перерізала йому горлянку. А значить, він діятиме інакше.

Доксон нахмурився та поглянув на Гема, той лише знизав плечима.

— Насправді все простіше простого, — знову заговорив гамівник, постукуючи по столу дуельним ціпком. — Навіть я розгадав його план.

Кривоніг фиркнув, почувши це.

— Якщо Страфф вдасть, ніби він відступає, — вів далі Бриз, — то колоси цілком можуть захопити Лютадель замість нього. Вони занадто тупі, аби передбачити загрозу такого маневру.

— Якщо Страфф відступить, — підтакнув Кривоніг, — Жастес не зможе втримати їх від того, аби напасти на місто.

Доксон закліпав очима.

— Але ж вони…

— Влаштують різанину? — сказав замість нього генерал. — Так. Багатші райони міста вони просто рознесуть по камінчику, при цьому, найімовірніше, убивши більшість міської аристократії.

— Знищивши людей, з якими Страфф вимушений був — проти його волі, знаючи характер цього чоловіка — співпрацювати, — докинув Бриз. — А ще існує велика імовірність, що ці тварюки вб’ють Вен. Ви собі можете уявити обставини, за яких вона б не брала участі у битві, якщо до міста вдеруться колоси?

Усі присутні замовчали.

— Але це ніяк не допоможе Страффу захопити місто, — сказав Доксон. — Йому все одно доведеться битися з колосами.

— Так, — скривився Кривоніг. — Але колоси, найпевніше, виламають бодай одну з міських брам, я вже мовчу про те, що вони знищать чимало будинків, а значить, Страфф матиме достатньо оперативного простору для атаки на послабленого ворога. До того ж стратеги з колосів ніякі — вони навряд чи зуміють скористатися перевагою, яку дають стіни міста. Страфф не міг і мріяти про зручнішого суперника.

— Його вважатимуть визволителем, — ледве чутно промовив Бриз. — Якщо він повернеться у правильний час — після того, як колоси увірвуться до міста й розгромлять військо, і до того, як вони встигнуть завдати серйозної шкоди району, де мешкають скаа, — тоді він зможе звільнити людей і проголосити себе їхнім захисником, а не завойовником. І, знаючи настрої людей, гадаю, вони зустрічатимуть його з радістю. Зараз потужного лідера вони прагнуть більше, ніж грошей у своїх гаманцях та якихось там прав у Зібранні.

Поки усі замислилися над його словами, сам гамівник уважно дивився на Сейзеда — той сидів мовчки. Террісієць майже нічого не казав, відколи вони зібралися… яку він гру веде? Навіщо він зібрав команду? Невже він настільки добре розуміє ситуацію, що збагнув, що їм просто потрібна чесна розмова — без Евенда з його сентенціями про мораль, які тільки сильніше усе заплутували.

— Ми могли би просто віддати його Страффу, — нарешті заговорив Доксон. — Місто, я маю на увазі. Ми можемо пообіцяти йому, що Вен не втручатиметься. Якщо все одно все йде до цього…

— Доксе, — тихо перебив його Гем, — що б сказав Кел, якби почув, що ти таке говориш?

— Ми також можемо віддати місто Жастесу Лекалу, — запропонував Бриз. — Його принаймні можна спробувати переконати гідно поводитися зі скаа.

— І впустити в Лютадель двадцять тисяч колосів? — перепитав Гем. — Бризе, ти колись бачив, на що здатні ці потвори?

Доксон знову негучно вдарив по столу.

— Ми лише пропонуємо варіанти, Геме. А що нам іще залишається?

— Битися, — відповів замість нього генерал. — І померти.

У кімнаті знову запанувала тиша.

— А ти вмієш будь-яку розмову в глухий кут завести, друже, — озвався після довгої паузи гамівник.

— Хтось повинен був це сказати, — пробурмотів Кривоніг. — Немає сенсу більше себе обманювати. Битву нам не виграти — а все так чи інакше закінчиться битвою. Місто штурмуватимуть. А ми його захищатимемо. І програємо. Ви поцікавитеся, мовляв, може нам варто здатися? Ні, ми цього не зробимо. Кел не дозволив би нам здатися, і ми собі теж не дозволимо. Ми будемо битися — і помремо гідно. А потім місто згорить — але ми своє вже зробимо. Пан Всевладар пригнічував нас тисячу років, але тепер ми — скаа — маємо гордість. Ми будемо битися. Ми будемо опиратися. І помремо.

— Ну і навіщо тоді все це було? — не стримався Гем. — Навіщо ми руйнували Останню Імперію? Навіщо вбивали Пана Всевладаря? Навіщо взагалі було щось робити, якщо все закінчиться ось так? Усіма домініями керують тирани, Лютадель — знищений, наша команда — мертва.

— Для того, — тихо промовив Сейзед, — що хтось повинен був почати. Поки правив Пан Всевладар, суспільство не могло прогресувати. Так, він підтримував стабільність в імперії, але ця стабільність була гнітючою. Мода на одяг не мінялася цілу тисячу років, аристократи завжди намагалися відповідати ідеалам Пана Всевладаря. Архітектура та наука переживали застій, оскільки Пан Всевладар терпіти не міг змін та винаходів. А скаа не могли бути вільними, бо він не хотів звільняти їх. От тільки убивши його, ми не дали свободу нашому народові, друзі мої. Це може зробити лише час. Можливо, на це підуть цілі століття — століття боротьби, зростання та навчання. А на початку, на жаль — і це неминуче — все буде дуже складно. Гірше, ніж було за правління Пана Всевладаря.

— А ми здохнемо ні за цапову душу, — додав, скривившись, Гем.

— Ні, — промовив Сейзед. — Ми помремо не марно, лорде Геммонде. Своєю смертю ми доведемо, що існують скаа, які не схилили голови та не відступили. Це дуже важливий прецедент, на мою думку. Саме такі приклади надихають нас в історіях і легендах. Якщо скаа взагалі збираються колись керувати собою, їм потрібні будуть жертви, в яких вони бачитимуть мотивацію. Жертви на кшталт тієї, що приніс сам Уцілілий.

Вони усі вкотре замовчали.

— Бризе, — тихо попросив Гем, — я б зараз не відмовився від дещиці впевненості.

— Звісно, — сказав Бриз, обережно «притамувавши» його тривогу та страх.

З обличчя Гема майже одразу зійшла блідість, він сів рівніше. Для балансу гамівник проробив ті самі маніпуляції з рештою команди.

— Як давно ти про це знаєш? — спитав террісійця Доксон.

— Та ось лише недавно дізнався, лорде Доксоне, — просто відповів Сейзед.

— Але ти не міг знати, що Страфф вирішить відвести війська і віддати нас на розтерзання колосам. Це тільки Кривоніг зрозумів.

— Моя інформація була доволі загальною, лорде Бризе, — спокійно пояснив террісієць. — Вона не була пов’язана конкретно з колосами. Я вже протягом деякого часу розумів, що місто впаде. Якщо чесно, я глибоко вражений зусиллями, які ви докладаєте. Як на мене, Лютадель давно вже повинні були захопити. Ви зробили велику справу — пам’ять про цей вчинок житиме багато століть.

— Якщо тільки хтось виживе, аби розповісти іншим нашу історію, — похмуро зауважив Кривоніг.

Сейзед кивнув.

— Власне… саме тому я вас усіх покликав. Шансів на те, що ті, хто залишиться тут, виживуть, дуже мало — ми всі будемо змушені допомагати захищати Лютадель, і навіть якщо ми переживемо атаку колосів, після цього нас упіймає і стратить Страфф. Проте ми не зобов’язані залишатися в місті й чекати, поки його захоплять — можливо, комусь слід вибратися звідси та організувати подальший спротив загарбникам.

— Я своїх хлопців не залишу, — пробурмотів Кривоніг.

— І я — своїх, — підтакнув Гем. — Хоча родину вчора я вже відправив геть звідси.

Ця проста фраза означала, що він змусив їх або сховатися у підземеллях міста, або вийти через один із таємних проходів у стінах. Гем і сам не знав, де вони — і тому ніяк не міг би видати, куди вони подалися. Старих звичок важко позбутися.

— Якщо місту судилося впасти, — сказав Доксон, — я хочу бути в ньому. Цього б очікував від мене Кел. Я нікуди не піду.

— Я піду, — поглянув на террісійця Бриз. — Чи це ще занадто рано записуватися у добровольці?

— Ем-м-м… Насправді, лорде Бризе, я не… — почав було Сейзед.

Гамівник зупинив його, піднявши руку.

— Та все в порядку, Сейзеде. Гадаю, і так зрозуміло, кого ти хочеш запропонувати випхати з міста — адже ти його не запросив на цю зустріч.

Доксон насупився.

— Ми тут збираємося рубатися на смерть, захищаючи Лютадель, а ти хочеш відправити з міста нашу єдину з-імли-народжену?

Сейзед кивнув.

— Панове, — м’яко промовив він, — містяни потребуватимуть, аби ми ними керували. Ми дали їм це місто, і через нас вони опинилися у скрутному становищі. Ми не можемо покинути їх. Але… діються у світі й важливіші речі. Набагато важливіші за нас, як мені видається. І я впевнений, що леді Вен відіграє у цих подіях свою роль. Навіть якщо я помиляюся щодо цього — все одно не можна дати леді Вен померти в місті. Вона втілює найбільш особистий і найбільш потужний зв’язок людей з Уцілілим. Вона стала для них символом, а завдяки її здібностям з-імли-народженої дівчина має більше шансів утекти з міста й пережити замахи на її життя убивць, яких неодмінно підішле Страфф. Вона дуже допоможе у подальших битвах — рухається швидко та вправно, може битися й сама, завдаючи шалених втрат, як вона продемонструвала вчора вночі.

Сейзед подався вперед.

— Панове, я вас скликав сьогодні, — нарешті підійшов він до головного, — аби разом ми вирішили, як переконати її залишити місто, тоді як усі ми залишимося битись. Підозрюю, зробити це буде нелегко.

— Вона не покине Евенда, — сказав Гем.

— Йому теж доведеться піти.

— Я теж так вважаю, лорде Геммонде, — промовив Сейзед.

Кривоніг задумливо прикусив губу.

— Цей хлопець страшенно впертий, просто так переконати його втекти не вийде. Він досі впевнений, що ми можемо перемогти.

— А ми можемо, — сказав террісієць. — Панове, я не збираюся відбирати у вас останню надію. Але з огляду на обставини, імовірність успіху…

— Ми знаємо, Сейзеде, — зітхнув Бриз. — Ми розуміємо.

— З міста повинен вийти ще хтось із членів команди, — опустив очі Гем. — Не лише вони двоє.

— Я б відправив з ними Тіндвіл, — запропонував Сейзед. — Вона передасть моєму народові багато відкриттів надзвичайної ваги. Також я планую вислати з міста лорда Лишветрода. У битві від нього мало допомоги, а от його шпигунські таланти можуть допомогти леді Вен і лорду Евенду організувати спротив скаа. Виживуть не тільки ці четверо. Більшість скаа не повинні постраждати — здається, Жастес Лекал справді контролює своїх колосів. Але навіть якщо вони зірвуться з повідця, Страфф повинен прибути вчасно, аби захистити містян.

— Якщо припустити, що Кривоніг не помиляється щодо намірів Страффа, — промовив Гем. — Але він може і справді відступити, змиритися зі своїми втратами та залишити Лютадель напризволяще.

— У будь-якому разі, — відгукнувся генерал, — багато з нас вийти не зможуть. Крім того, ані Страфф, ані Жастес не випустять з міста великі групи людей. Просто зараз їхній відчай і страх краще грає їм на руку, ніж знелюднення Лютаделя. Можливо, невелика група вершників зможе пробитися з міста — особливо якщо серед цих вершників буде Вен. Решті доведеться битися з колосами.

Бриз відчув, як викручуються його нутрощі. Кривоніг говорив настільки прямо, настільки… бездушно. Його навіть песимістом було не назвати; він просто казав речі, які, на його думку, ніхто не хотів визнавати.

«Деякі зі скаа виживуть лише для того, аби стати рабами Страффа Венчера, — подумав гамівник. — Але ті, хто битимуться — і ті, хто керував цим містом протягом останнього року — приречені. Включно зі мною. Так і є. Цього разу мені справді не вибратися».

— Отже, — розвів руками Сейзед, — усі ми зійшлися на тому, що ці четверо повинні піти з міста?

Усі присутні кивнули головами.

— Значить, потрібно обговорити деталі та визначитися, як саме ми їх звідси вишлемо.

— Ми можемо спробувати переконати Еленда, що небезпека не така вже й велика, — запропонував Доксон. — Якщо він повірить, що місто ще довго перебуватиме в облозі, він справді може захотіти вирушити з Вен на якесь завдання. І вони нічого не зрозуміють, поки вже не буде занадто пізно повертатися.

— Чудова пропозиція, лорде Доксоне, — промовив террісієць. — Також гадаю, що нам варто скористатися зацікавленням Вен до Джерела Вознесіння.

Розмова поточилася далі, і Бриз задоволено відкинувся на спинку крісла.

«Вен, Еленд і Страшко виживуть, — подумав він. — Я повинен переконати Сейзеда відправити з ними Алріанну».

Він роззирнувся кімнатою і з задоволенням помітив, що присутні більш-менш розслабилися. Доксон і Гем заспокоїлися, і навіть Кривоніг тихенько кивав сам собі, поки тривало обговорення — вигляд він мав задоволений. Катастрофа досі наближалась. Але в якомусь сенсі розуміння того, що дехто з них — наймолодші, найбільш недосвідчені — зможуть вислизнути з пастки, полегшувало для всіх інших сприйняття невідворотного.

Вен мовчки стояла в імлі, дивлячись на темні шпилі, колони та вежі Кредік-Шо. У її голові гучно гупало — пульсація від імлистого духа та гучніший, потужніший звук.

І він ставав дедалі вимогливішим.

Вона вирушила в напрямку Кредік-Шо, ігноруючи звук. Пагорб Тисячі Шпилів — колись тут жив Пан Всевладар. Він стояв покинутим уже понад рік, але ніхто з волоцюг так і не наважився туди заселитися. Занадто зловісне місце. Занадто жаске. Забагато всього тут нагадувало про нього.

Пан Всевладар був монстром. Вен чудово пам’ятала ту ніч — більш як рік тому — коли вона прийшла до цього палацу, маючи намір убити його. Вона повинна була виконати завдання, до якого несвідомо готував її Келсьє. Вона пройшла тим самим подвір’ям, пройшла повз вартових.

І залишила їх у живих. Келсьє би просто повбивав їх, та й усе. А Вен переконала їх не заважати та приєднатися до повстання. І це рішення врятувало їй життя, бо пізніше один із цих вартових, на ім’я Ґорейдел, провів Евенда до підземель палацу, аби він допоміг врятувати Вен.

В якомусь сенсі Останню Імперію було переможено завдяки тому, що вона діяла не так, як Келсьє.

І все-таки чи могла вона ґрунтувати свої майбутні рішення на таких збігах? Коли вона згадувала про це, усе здавалося досконало алегоричним. Ніби коротенька казочка, яку розказують дітям, аби чогось їх навчити.

Вен ніколи в дитинстві таких казок не чула. Та все ж вона вижила там, де багато хто помер. І на кожен з таких випадків, як із Ґорейделом, здавалося, припадало десяток таких, що закінчувалися трагедією.

А ще тоді там був Келсьє. І зрештою виявилося, що він має рацію. Його урок дуже сильно відрізнявся від того, чого вчили дитячі казочки. Келсьє з гордістю і навіть радістю вбивав тих, хто стояв на його шляху. Безжально. Він робив це заради високої мети, він завжди прагнув падіння імперії та виникнення королівства на кшталт того, яке очолив Евенд.

І він досягнув успіху. Чому вона не могла вбивати, як він, знаючи, що просто виконує свій обов’язок, і ніколи при цьому не відчувати провини? Її завжди лякала ця небезпечна межа, за яку так часто заходив Келсьє. Та хіба ж не завдяки цьому він досягнув своєї мети?

Вона йшла схожими на тунелі коридорами палацу, її ноги та китиці плаща залишали сліди у пилюці. Як і завжди, імла залишилась позаду. Імла ніколи не пробивалася до будівель, а якщо і пробивалась, то ніколи не залишалась надовго. Разом з імлою залишився ззовні імлистий дух.

Вона мусила зробити вибір. Їй це рішення не подобалося, але вона вже звикла робити речі, які їй не подобалося робити. Таке життя. Вона не хотіла битися з Паном Всевладарем, але мусила битися.

Невдовзі стало занадто темно навіть для очей з-імли-народженої, і дівчина мусила запалити ліхтар. Зробивши це, вона зі здивуванням побачила, що її сліди на пилюці тут не єдині. Схоже, зовсім недавно цими коридорами блукав іще хтось. Хай хто б це був, Вен його так і не зустріла.

Невдовзі дівчина увійшла до зали. Вона не знала, що саме вабило її до Кредік-Шо, що вже казати про таємну кімнату всередині палацу. Та останнім часом вона почала відчувати свого роду спорідненість із Паном Всевладарем. І от, вона прийшла сюди, до місця, яке вона не відвідувала з тієї ночі, як вона вбила єдиного Бога, якого вона зустрічала у своєму житті.

Він проводив у цій таємній залі багато часу, певно, він збудував її так, аби це місце нагадувало йому про батьківщину. Зала мала дах склепінням, стіни, вкриті сріблястими розписами, та підлогу з металевою мозаїкою. Не звертаючи на це все уваги, дівчина пройшла просто до центрального архітектурного елемента приміщення — невеликої кам’яної будівлі посеред більшої зали. Саме тут Келсьє та його дружину утримували багато років тому, після його першої спроби пограбувати Пана Всевладаря. Мару убили в Проваллях. Та Келсьє уцілів.

Саме тут, саме в цій залі Вен уперше зіткнулася з інквізитором — і ледве не загинула. Саме сюди вона й прийшла через кілька місяців, уперше спробувавши вбити Пана Всевладаря. Того разу вона теж зазнала невдачі.

Дівчина увійшла до маленької будівлі всередині зали. В ній була лише одна кімната. Підлога її була зірвана людьми Евенда — вони шукали тут атій. Але на стінах досі висіли трофеї, які залишилися від Пана Всевладаря. Вен підняла свій ліхтар і подивилась на них.

Килими. Хутра. Маленька дерев’яна флейта. Атрибути культури його народу, атрибути культури Террісу тисячу років тому. Чому він побудував нове місто — Лютадель — тут, на півдні, коли його батьківщина — і Джерело Вознесіння — була на півночі? Вен цього ніколи так і не розуміла.

Можливо, він просто ухвалив таке рішення. Рашек, Пан Всевладар, теж був змушений ухвалювати рішення. Він міг залишитися тим, ким і був раніше, — звичайним селянином. Він міг прожити щасливе життя серед свого народу. Та він вирішив стати чимось набагато більшим. І заради цього він вчиняв жахливі звірства. Та чи могла вона його звинувачувати за те, що він зробив цей вибір? Він став тим, чим він, на його думку, повинен був стати.

Її рішення здавалося значно приземленішим, але вона знала, що не має права навіть думати про Джерело Вознесіння та захист Лютаделя, поки вона не збагне, хто вона така, і чого вона хоче. Та коли вона подумала про Джерело, перебуваючи у тому самому приміщенні, де Рашек провів стільки часу, нав’язливе гупання у голові зробилося іще більш гучним — таким, як ніколи до того.

Вен мусила вирішити. Еленд був чоловіком, з яким вона хотіла бути. Він означав для неї мир. Щастя. З іншого боку, Зейн був втіленням того, чим вона повинна була стати. Заради спільного блага.

У палаці Пана Всевладаря вона відповідей на свої запитання не знайшла. Трохи згодом розчарована Вен, так і не зрозумівши, навіщо вона взагалі сюди припхалася, знову вийшла в імлу.

Зейн прокинувся від того, що хтось бив у певному ритмі по жердках намету. Відреагував з-імли-народжений миттєво.

Він запалив сталь і п’ютер. Зейн завжди ковтав шматочок перед тим, як лягти спати. Він знав, що ця звичка рано чи пізно призведе до його смерті від отруєння металом. Та, на думку Зейна, краще було померти колись, аніж сьогодні.

Він вистрибнув зі своєї койки, жбурнувши ковдрою в бік входу до намету, який хтось відгортав. У темряві майже нічого не було видно. Підскочивши, він почув звук різання. Хтось різав стінку його намету.

— Убий їх! — прокричав Бог у його в голові.

Зейн упав на землю та схопив жменю монет з миски під своїм ліжком. Крутнувшись на місці та кинувши їх розсипом, з-імли-народжений почув здивовані крики.

Він «штовхнув». Монети з тягучим звуком пробивали тканину намету та летіли далі.

Нападники почали кричати.

Зейн присів, мовчки чекав, поки впаде намет. Хтось тріпався у полотні праворуч від нього. 3-імли-народжений кинув кілька монет і з задоволенням почув болісні стогони. Намет завалився остаточно, накривши його ковдрою, і Зейн почув кроки тих, хто тікав.

Він зітхнув, розслабився та, розітнувши кинджалом тканину, виліз з-під намету. Ніч була імлиста. Сьогодні він ліг спати пізніше, ніж зазвичай — зараз, певно, близько півночі. Все одно час вставати.

Він пройшов по намету туди, де вгадувалися обриси койки, і вирізав шматок тканини, дістав з-під завалів свої флакони з металами, які зберігалися у спеціальній кишені. Він випив вміст флаконів, і олово освітило усе довкола. Довкола залишків його намету лежали четверо мертвих або присмертних солдатів. Звичайно, їх підіслав Страфф. Вони напали пізніше, ніж Зейн очікував.

«Страфф довіряє мені більше, ніж я вважав», — подумав з-імли-народжений.

Зейн переступив мертве тіло невдахи-вбивці, підійшов до похідної скрині та витягнув звідти свій одяг. Швидко переодягнувшись, він дістав зі скрині маленький капшук з монетами.

«Це, певно, через те, що я учудив із замком Цетта, — посміхнувся він. — Цей напад остаточно переконав Страффа, що я занадто небезпечний, аби дозволити мені жити далі».

Неподалік сидів біля намету один із людей Зейна, нібито перевіряючи на міцність мотузок. Він стояв на чатах кожної ночі — з-імли-народжений платив йому, аби той стукав у певному ритмі по жердці намету, якщо хтось наблизиться до Зейна. З-імли-народжений кинув чоловікові капшук монет і зник у темряві, пройшовши повз баржі з їжею, які погойдувалися на водах каналу. Він прямував до намету Страффа.

У його батька майже не було слабких місць. Страфф чудово знався на масштабному плануванні, але подробиці — і тонкощі — часто проходили повз його увагу. Він міг організувати своє військо та розгромити ворогів. Але він полюбляв бавитися з небезпечними інструментами. З такими, як атієві шахти у Гатсінських проваллях. Або такими, як Зейн.

І він часто обпікався.

Зейн підійшов до намету Страффа збоку, розрізав тканину та крізь шпарину увійшов всередину. Страфф Венчер чекав на нього. Зейн віддав батькові належне — той дивився в очі своїй смерті з викликом. 3-імли-народжений зупинився посеред кімнати, просто перед батьком, який сидів у дерев’яному кріслі.

— Убий його! — наказав Бог.

У кутках горіли лампи, просвічуючи тканину. Подушки та ложе були зім’яті — очевидно, перед тим, як відправити до сина убивць, Страфф добряче розважився зі своїми улюбленими коханками. Король усім своїм виглядом звично демонстрував всеохопну зневагу, але Зейн побачив більше. Він побачив занадто спітніле обличчя, помітив тремтіння його рук — ніби від якоїсь недуги.

— У мене є атій, який тобі потрібен, — сказав Страфф. — Та він закопаний у місці, про яке знаю тільки я.

Зейн стояв і мовчки дивився на батька.

— Я визнаю тебе перед усіма, — знову заговорив він. — Проголошу своїм спадкоємцем. Хоч завтра, якщо бажаєш.

Зейн не відповідав. З обличчя Страффа рясно крапав піт.

— Місто — твоє, — промовив нарешті Зейн, і розвернувся.

У нього за спиною пролунав здивований зойк.

3-імли-народжений озирнувся. Він ніколи не бачив свого батька таким здивованим — і це було того варте.

— Накажи війську відступати, як ти й планував, але не повертайся до Північної Домінії. Зачекай, поки колоси нападуть на місто, дозволь їм розгромити та вбити захисників. А після цього можеш втрутитися і врятувати Лютадель.

— Але Елендова з-імли-народжена…

— Її не буде, — відмахнувся Зейн. — Сьогодні ввечері вона зникне, зі мною разом. Прощавай, батьку.

Він розвернувся та вийшов з намету через шпарину, яку зробив хвилину тому.

— Зейне? — покликав його зсередини намету Страфф.

3-імли-народжений знову зупинився.

— Чому? — визирнув у шпарину Страфф. — Я послав по твою душу вбивць. Чому ти даруєш мені життя?

— Бо ти подарував життя мені, — просто відповів Зейн і, відвернувшись, поглянув в імлу. — А свого батька вбивати не можна.

З цими словами Зейн остаточно попрощався з чоловіком, який його породив.

З чоловіком, якого Зейн — попри його божевілля та всі страждання, яких він йому завдав протягом багатьох років — любив.

Він жбурнув у темряву монету та стрілою вилетів з табору. Приземлившись за його межами, він легко знайшов вигин каналу, який слугував йому орієнтиром. З дупла у дереві він вийняв згорток тканини. Це був марево-плащ — перший подарунок Страффа йому, ще задовго до того, як Зейн прокинувся. Цей подарунок був занадто цінний, аби носити його на щодень.

Він почувався дурнем, але нічого зі своїми емоціями зробити не міг. Емоційну алломантію не можна застосовувати на собі.

Розгорнувши марево-плащ, він дістав те, що в ньому зберігалося — кілька флаконів з металами та капшук з намистинками. Атій.

Якийсь час Зейн стояв на колінах, а потім торкнувся грудей, намацавши місце між ребрами, просто над серцем. Там була велика ґуля. Вона завжди там була. Зейн нечасто згадував про неї, а якщо і згадував, то легко відволікався. Але саме через цю гулю він ніколи не носив плащів.

Йому не подобалося, як плащ обтирається об вістря штиря, який виступав зі спини між його лопаток. Голівка штиря розташовувалася якраз навпроти грудної кістки, і під одягом її було не видно.

— Час вирушати, — промовив Бог.

Зейн піднявся, впустивши на землю марево-плащ. Він пішов з табору батька, він покинув усе, що мав у цьому житті, у пошуках жінки, яка могла б його врятувати.