Джерело вознесіння

5

Вен помічала в місті ознаки тривоги. Неспокійно метушилися робітники, на ринках всі були накручені та випромінювали страх загнаного в кут пацюка. Вони були налякані — але не знали, що робити далі. Приречені — але тікати було нікуди.

Протягом останнього року багато хто поїхав з міста — аристократи повтікали, купці вирушили робити свій бізнес деінде. І водночас у місті з’явилося ціле море скаа. Вони чули, що Евенд проголосив усіх людей вільними, і прибули до Лютаделя, сповнені оптимізму — або принаймні настільки оптимістично налаштовані, як тільки можуть бути налаштовані виснажені роботою, зголоднілі та регулярно биті люди.

І тому, попри передбачення, що Лютадель невдовзі завоюють, попри перешіптування, що армія міста занадто мала і слабка, люди залишалися. Працювали. Жили. Словом, усе як і завжди. Життя скаа ніколи не вирізнялося визначеністю.

Вен дивно було бачити таке пожвавлення на ринку. Вона йшла Кентонською вулицею у своїх звичних штанах і сорочці на ґудзиках, згадуючи, як вона ходила нею за кілька днів до Краху. Тоді в цій гавані ексклюзивних кравецьких майстерень було дуже тихо. Коли Евенд скасував обмеження на торгівлю для скаа, Кентонська вулиця змінилась. Вона моментально розквітла диким базаром крамничок, ручних візків та наметів. Аби привабити щойно звільнених — і щойно розбагатілих — працівників з числа скаа, власники крамниць змінили свої методи торгівлі. Якщо раніше вони манили до себе багатством вітрин, то тепер пішли в хід крики, вмовляння, закликайли, балакучі продавці та навіть жонглери — що завгодно, аби тільки зацікавити клієнта.

На цій вулиці зазвичай панувала така метушня, що Вен намагалась її уникати, а сьогодні там було ще гірше, ніж завжди. Побачивши під мурами міста вороже військо, населення піддалося торговельній лихоманці — люди намагалися приготуватися до будь-якого розвитку подій. Щоправда, загальна атмосфера була похмуріша, ніж звично. Менше вуличних артистів, більше крику. Евенд віддав наказ зачинити всі вісім міських брам, так що тікати вже було пізно. Вен мимоволі замислилась над тим, як багато людей пошкодували про своє рішення залишитися в Лютаделі.

Вона йшла вулицею діловитим кроком, зчепивши руки, аби не видавати власного хвилювання. Навіть у дитинстві, коли їй довелося пожити на вулицях десятка різних міст, вона не любила натовпів. Їй було важко слідкувати одночасно за такою великою кількістю людей, важко зосередитися на тому, що відбувається довкола. У дитинстві вона намагалася триматися на краю натовпу, то ховаючись, то виринаючи знову, аби схопити впущену монету або непомічений іншими шматок їжі.

Тепер вона була іншою. Вона змушувала себе йти з прямою спиною, а не втупившись поглядом у землю під ногами або шукаючи місця, де можна сховатися. Вона ставала дедалі кращою, але людські юрмища нагадували їй про те, ким вона колись була. І ким вона завжди — хай навіть частково — залишатиметься.

І, ніби у відповідь на її роздуми, крізь натовп пробилося кілька вуличних обшарпанців, і тієї ж миті на них закричав здоровенний дядько в пекарському фартуху. У новому світі Евенда і досі були обшарпанці — взагалі-то їй здавалось, що життя вуличних злодіїв після того, як почали платити скаа, зробилося набагато кращим. Стало більше кишень, які можна обчистити, на ринок приходило більше людей, що відволікали власників крамниць, більше недоїдків та більше рук, що годували жебраків.

Раніше вона такого й уявити не могла. У її дитинстві дітей, що жили на вулиці, вчили ховатися, бути тихими, вчили виходити в місто вночі та копирсатися на звалищі. Лише найхоробріші з вуличних обшарпанців наважувалися підрізати гаманці; для більшості вельмож життя скаа не вартувало взагалі нічого. Поки Вен була дитиною, вона кілька разів бачила, як вуличну шпану вбивали або калічили випадкові аристократи, які зловили злодіїв-невдах на гарячому.

Закони, ухвалені Елендом, не знищили бідність як таку, хоча цього він і прагнув, але за його правління навіть вуличним обшарпанцям жити стало краще. За це — серед іншого — вона його й кохала.

Було в натовпі все-таки кілька аристократів, яких Еленд — або обставини — переконали, що їхнім статкам безпечніше буде в місті, аніж за його межами. То були люди у відчаї, слабкодухі або ж авантюрні натури. Вен поглянула на чоловіка в оточенні загону охоронців, що пройшов повз неї. Він на неї навіть уваги не звернув; на його думку, простацький одяг дівчини вже був достатньою підставою її ігнорувати. Вен відвернулась — і раптом її увагу мимоволі привернула крамниця на протилежному боці вулиці.

Там продавалися бальні сукні.

Усередині крамниці стояли манекени, схожі на аристократок на балу. Вен дивилась на одяг з тонкими таліями та пишними, схожими на дзвони, спідницями. Вона майже уявляла себе на балу — на тлі тихо лунає музика, застелені ідеально білими скатертинами столи, Еленд, що стоїть на своєму балконі, гортаючи книгу…

«То от хто я тепер? — подумала вона. — Аристократка?»

Можна було сказати, що вона була аристократкою за принципом асоціації. Король покохав її — і кликав заміж, — а її вчив Уцілілий в Гатсіні. А ще ж її батько насправді був з аристократів, хоча мати походила зі скаа. Дивлячись на своє відображення у вітрині крамниці, Вен торкнулася пальцем простого бронзового кульчика — єдиної речі, що залишилась їй на пам’ять про матір.

Це небагато. Окрім того, Вен не дуже-то й хотіла згадувати про свою матір. Усе-таки ця жінка намагалася її вбити. І вбила рідну сестру Вен. Саму ж дівчину врятувало тільки втручання звідного її брата — Ріна. Він вирвав її, усю залиту кров’ю, з рук жінки, яка за мить перед тим одягнула бронзовий кульчик у вухо Вен.

І Вен його зберегла — як свого роду нагадування. Насправді ж вона геть не почувалася аристократкою. Іноді їй навіть здавалося, що в неї більше спільного з її божевільною матір’ю, аніж із вельможами з оточення Еленда. Бали та прийоми, які вона відвідувала перед Крахом, — то був ще той цирк. Схожі на сни спогади. У цьому світі, де руйнуються держави, а ночами містом тиняються наймані вбивці, їм просто не залишилося місця. До того ж роль Вен у цих балах — роль дівчинки на ім’я Валетта Рену — завжди була бутафорською. І вона досі грала. Грала, що вона не вулична обшарпанка, яка виросла вічно голодною і яку били значно частіше, ніж обіймали.

І все-таки вона зачаровано застигла біля вітрини крамниці, так ніби вона була металом, який «притягували» ці розкішні сукні. Відвідувачів у крамниці не було — кому спаде на думку купувати бальну сукню напередодні вторгнення; то і їй не слід про це думати. До того ж Вен просто не могла собі цього дозволити; коли вона витрачала гроші Келсьє — то була інша справа. Але тепер вона витрачала гроші Евенда, а гроші короля належать королівству.

Вен зітхнула, відвернулася від вечірніх суконь та повернулась у людський потік.

«Це вже не про мене. Яка Еленду користь від Валетти? Йому тепер потрібна з-імли-народжена, а не якась недоладна дівчина в сукні, яка їй, до всього, ще й не за розміром».

Садна, отримані минулої ночі, нагадували дівчині про її нове місце. Рани добре гоїлися — вона протягом усього дня активно спалювала п’ютер, — але ще якийсь час вони заважатимуть.

Вен пришвидшила крок, прямуючи в бік загонів для худоби. І раптом краєм ока помітила, що за нею стежать.

Ну, може, «стежать» — це занадто голосно сказано, бо чоловіка, який за нею ув’язався, важко було не помітити. Лисий на маківці, але з довгими патлами по боках голови. Вдягнений він був у звичну для скаа одежину — цільна туніка рудого кольору, вкрита темними плямами від попелу.

«Чудово», — подумала Вен.

Ось іще одна причина, з якої вона воліла уникати ринків — або будь-якого іншого місця, де було багато скаа.

Вона знову пішла швидше, але незнайомець також додав кроку. Його незграбні рухи привертали увагу людей, але замість того, аби проклинати чоловіка, більшість шанобливо зупинялися. Невдовзі до переслідувача приєдналися інші, і тепер за Вен хвостиком тягнувся невеликий загін дивних незнайомців. Дівчині хотілося просто жбурнути на землю монету і накивати п’ятами.

«Еге ж, — іронічно подумала про себе Вен, — давай, використай алломантію серед білого дня. Ніхто ж не помітить, правда?»

Вона зітхнула і розвернулась до своїх переслідувачів. Ніхто з них, на перший погляд, загрози для неї не становив. Чоловіки були вдягнені у штани та прості сорочки; жінки носили зручні цільні плаття. Ще на кількох чоловіках були вкриті попелястими плямами туніки.

Жерці Уцілілого.

— Леді Спадкоємице, — промовив один із них, підходячи ближче та падаючи на коліна.

— Не називай мене так, — тихо сказала Вен.

Жрець підняв на неї очі.

— Будь ласка… дайте нам напуття. Ми скинули Пана Всевладаря. Що нам робити далі?

Вен зробила крок назад. Цікаво, Келсьє розумів, що він робить, коли змусив скаа повірити в себе, а потім прийняв мученицьку смерть, обернувши їхню лють проти Останньої Імперії. Але на що він розраховував далі? Чи передбачав він виникнення Церкви Уцілілого? Чи знав він, що замість Пана Всевладаря вони шануватимуть як бога самого Келсьє?

Проблема полягала в тому, що Келсьє не залишив своїм послідовникам ніякої доктрини. Єдиною його метою було перемогти Пана Всевладаря: частково заради помсти, частково — аби підтвердити свій спадок, а частково — принаймні Вен на це сподівалася — бо він прагнув звільнити скаа.

Але що тепер? Ці люди, певно, почувалися зовсім як вона. Тиняються світом, і ніяких дороговказів.

Вен не могла бути таким дороговказом.

— Я — не Келсьє, — тихо промовила вона і позадкувала ще на крок.

— Ми знаємо, — промовив один із чоловіків. — Ви — його спадкоємиця. Він — пішов, і тепер Уціліла — це ви.

— Прошу вас, — вийшла на крок вперед якась жінка з малим дитям на руках. — Леді Спадкоємице. Якби рука, що вбила Пана Всевладаря, торкнулася моєї дитини…

Вен спробувала відійти ще назад, але зрозуміла раптом, що вперлася у натовп, що зібрався у неї за спиною. Жінка підійшла ближче, і Вен нарешті здалась і невпевнено підняла руку до чола дитини.

— Дякую, — сказала жінка.

— Ви нас захистите, правда ж, Леді Спадкоємице? — спитав її молодий — не старший за Евенда — чоловік з брудним обличчям, але чесними очима. — Жерці кажуть, ви зупините вороже військо, а його солдати не зможуть увійти до міста, поки ви тут.

Це вже було для неї занадто. Вен щось пробурмотіла у відповідь, розвернулась і почала пробиватися крізь натовп. На щастя, її послідовники за нею не пішли.

Коли вона нарешті збавила темп, то вже важко дихала, хоча й не від утоми. Вона прослизнула у провулок між двома крамницями та зупинилась у затінку, обхопивши себе руками за плечі. Вона все своє життя витратила на те, щоб навчитися бути непоміченою, безшумною та незначущою. А тепер на це нема чого й сподіватися.

Чого від неї чекали ці люди? Невже вони справді вважають, що вона може самотужки зупинити ворожу армію? Вен добре засвоїла одну річ ще на самому початку навчання: з-імли-народжені не непереможні. Одну людину вони можуть вбити. Якщо постаратися, то і десять здолають. Але армію…

Вен кілька разів глибоко вдихнула. Після цього вона знову вийшла на людну вулицю. Вона була вже недалеко від пункту свого призначення — невеликого відкритого намету, оточеного чотирма загонами. Біля неї розвалився купець, охайний чолов’яга, в якого волосся росло тільки на правому боці голови. Вен зупинилась на мить, намагаючись зрозуміти, чи така дивна зачіска — це наслідок хвороби, травми, чи він так стрижеться з власної волі.

Чоловік, побачивши її, миттю скочив на ноги та обтрусився. Після цього він перевальцем підійшов до дівчини та усміхнувся залишками зубів, поводячись так, ніби він не чув, що за мурами міста стала табором ворожа армія. А може, йому на це було наплювати.

— Вітаю, юна леді, — промовив він. — Цуцика шукаєте? У мене тут такі малятка є — будь-якій дівчині серце розтоплять. Зараз покажу. Ну, скажіть, чи ви бачили колись миліше створіння?

Чоловік поліз до одного з загонів, аби дістати цуценя, але Вен схрестила руки на грудях.

— Взагалі-то, — сказала вона, — я шукаю вовчура.

— Вовчура? — здивовано поглянув на неї продавець. — Цей звір не для таких дівчат, як ви. Це ж злюча потвора, пані. Давайте я вам гарного песика підберу. Не тільки гарного, а ще й розумного.

— Ні, — перебила його Вен. — Ти приведеш мені вовчура.

Чоловік уважно подивився на неї та почухався.

— Що ж, гадаю, можна пошукати…

Він пішов у бік загону, що стояв найдалі від вулиці. Вен тихо чекала, затискаючи носа через сморід, поки торговець кричав на своїх тварин, вибираючи потрібну. Нарешті він притягнув Вен пса на повідку. То був справді вовчур, щоправда, невеликий, але з милим, покірним поглядом та, очевидно, приємним норовом.

— Найменший з виводка, — пояснив чоловік. — Чудовий пес для юної дівчини, я вам скажу. Можливо, з нього вийде блискучий мисливець. У вовчурів нюх кращий, ніж у всіх інших.

Вен нахилилась і поглянула на морду пса — здавалося, він усміхається дівчині.

— Ох, та заради Пана Всевладаря, — кинула дівчина та, протиснувшись між псом і купцем, попрямувала до дальнього загону.

— Юна леді? — нерішуче пішов за нею торговець.

Вен подивилася на вовчурів. Ззаду всіх вона помітила величезного чорно-сірого собацюру. Той був припнутий на ланцюг до стовпа і з викликом дивився на дівчину. З його горлянки виривалося низьке гарчання.

— За отого заднього скільки просите? — показала на нього Вен.

— За цього? — перепитав продавець. — Добра пані, та це ж сторожовий пес! Йому би в маєтку лорда жити, щоб він міг нападати на кожного, хто увійде! Це один з найзліших псів, яких тільки світ бачив!

— От і прекрасно, — відповіла Вен, лізучи в гаманець.

— Чарівна леді, я не можу продати вам цього звірюку. Це абсолютно неможливо. Та він же в півтора рази більше за вас саму важить.

Вен кивнула, після чого відчинила дверцята загону та увійшла всередину. Торговець закричав, але дівчина пішла простісінько до вовчура. Той зайшовся шаленим гавкотом, аж на пащі з’явилася піна.

«Вибач», — подумала Вен.

А тоді, запаливши п’ютер, нахилилась і вдарила тварину кулаком просто в голову.

Пес завмер, хитнувся і без тями звалився на землю. Купець, роззявивши рота, зупинився поруч із дівчиною.

— Повідець, — скомандувала Вен.

Чоловік простягнув їй повідець. Вона зв’язала ним лапи вовчура, а потім — якби не п’ютер, ніколи б цього зробити не змогла — закинула звіра собі на плечі. У боку заболіло, і Вен трохи скривилась.

«От би тільки сорочку мені не заслинив», — подумала Вен, жбурнувши продавцю кілька монет і вирушаючи в бік палацу.

Вен скинула непритомного вовчура на підлогу.

Коли вона входила до палацу, охоронці кидали на неї якимись дивними поглядами — але дівчина до цього вже давно звикла. Вона обтрусила руки.

— Що це? — спитав ОрСеур.

Він повернувся до її кімнат у палаці, але його теперішнє тіло зробилося абсолютно непридатним. Тільки для того, аби його кістяк просто не розсипався, слуга Вен змушений був зробити м’язи в місцях, де у людей їх зазвичай не буває, і попри те, що рани його помаленьку загоювалися, тіло його мало неприродний вигляд. На ОрСеурі досі був залитий кров’ю плащ — той самий, що і вчора вночі.

— Це, — пояснила Вен, вказуючи пальцем на вовчура, — твоє нове тіло.

— Це? — з сумнівом промовив чоловік. — Але, пані, це ж пес.

— Саме так, — відповіла Вен.

— А я — людина.

— Ти — кандра, — нагадала дівчина. — Ти вмієш імітувати м’язи та плоть. А як щодо шерсті?

Кандра, здавалося, був зовсім незадоволений.

— Я не вмію, — промовив він, — хоча можу використати шерсть самої тварини, як використаю його кістки. Але це точно не.

— Я не збираюся його задля тебе вбивати, кандро, — сказала Вен. — І навіть якщо я когось і вб’ю, я не дозволю тобі… зжерти його труп. До того ж це буде не так підозріло. Якщо я ні з того ні з сього почну заміняти своїх слуг незнайомими чоловіками, почнуться плітки. Я багато місяців казала всім, що хочу тебе позбутися. Ну от і скажу, що нарешті це зробила. А те, що мій кандра — це мій новий пес, ніхто й не здогадається.

Вона обернулась до непритомної тварини.

— Так навіть більше користі буде. Люди не звертатимуть такої уваги на пса, як на людину, — і ти зможеш підслуховувати їхні розмови.

ОрСеур нахмурився ще сильніше.

— Ні, так просто не буде. Тобі доведеться мене змусити, через Контракт.

— От і добре, — промовила Вен. — Вважай, що це наказ. Скільки часу в тебе це займе?

— На звичайне тіло йде кілька годин, — відповів ОрСеур. — На це піде більше. Важкувато буде зробити так, аби вся ця шерсть мала натуральний вигляд.

— Ну то починай, не гай часу, — наказала дівчина і розвернулась до дверей.

На ходу вона помітила на своєму столі пакунок. Дівчина нахмурилась, підійшла та розгорнула його. Всередині виявилась коробочка, а в ній — записка.

Леді Вен,

надсилаю вам сплав, який ви замовляли. Алюміній нині дістати дуже важко, але недавно одна з благородних родин залишала місто, і я зміг купити дещо з їхнього кухонного начиння.

Не впевнений, що це спрацює, але варто спробувати.

Я додав у цей алюміній чотири відсотки міді, і результат видався мені доволі перспективним. Я читав про цей сплав раніше; він називається дюралюміній.

Ваш слуга, Теріон

Вен усміхнулась, відклала записку та дістала решту вмісту коробочки: невеликий капшук з металевим пилом, а також тоненький срібний зливок, обидва, ймовірно, з вищезгаданого «дюралюмінію». Теріон був справжнім майстром алломантичної металургії. Хоча він сам і не був алломантом, цей чоловік усе життя тільки тим і займався, що виробляв сплави та пил для з-імли-народжених та імлистих.

Вен сховала в кишеню капшук і зливок та обернулася до ОрСеура. Кандра дивився на неї байдуже.

— Це мені сьогодні прийшло? — спитала вона, кивнувши на коробочку.

— Так, пані, — відповів ОрСеур. — Кілька годин тому.

— Іти мені нічого не сказав?

— Вибачте, пані, — безбарвним голосом промовив кандра, — але ви мені не наказували повідомити, якщо прибуде якийсь пакунок для вас.

Вен скреготнула зубами. ОрСеур чудово знав, як нетерпляче вона чекала цієї посилки від Теріона. Усі алюмінієві сплави, які вони пробували до цього, виявилися геть негодящі. Дівчину аж нетерплячка проймала від усвідомлення того, що існував якийсь іще невідкритий алломантичний метал. І вона знала, що не заспокоїться, поки його не знайде.

ОрСеур сидів на місці з відстороненим виразом на обличчі, непритомний вовчур лежав перед ним на підлозі.

— Займайся собакою, — наказала Вен, розвернулась і пішла шукати Евенда.

Знайшла вона короля у його кабінеті, він вивчав якісь бухгалтерські книги, а поруч із ним стояла знайома постать.

— Доксе! — вигукнула Вен.

Він прибув ще вчора, але одразу закрився у своїх кімнатах, і дівчина його досі так і не бачила.

Доксон підняв на неї очі та усміхнувся. Кремезний, хоча й не гладкий, коротке темне волосся, звична коротенька борідка.

— Вітаю, Вен.

— Як там у Террісі? — поцікавилась дівчина.

— Зимно, — відповів Доксон. — Я радий, що повернувся. Хоча краще б я не побачив під мурами міста чуже військо.

— У будь-якому разі я теж радий, що ти повернувся, Доксоне, — сказав Евенд. — Королівство без тебе ледве не розвалилося.

— Та ну, навряд чи, — відповів Доксон, закривши бухгалтерську книгу та поклавши її на стос паперів. — Попри усе — і військо під мурами, — виглядає на те, що за моєї відсутності королівська бюрократія чудово впоралась. Я вам навряд чи потрібен!

— Що за дурниці! — промовив король.

Вен сперлася на двері та дивилася на двох чоловіків, а ті продовжували розмовляти, тримаючись із підкресленою веселістю, їм обом було небайдуже, аби молоде королівство розвивалось як треба, навіть якщо для цього потрібно було вдавати, що вони одне одному подобаються. Доксон показував якісь місця у бухгалтерських книгах, відповідав на запитання щодо стану фінансів і розповідав про те, що він бачив у найдальших поселеннях на землях, підвладних Евенду.

Дівчина зітхнула та окинула поглядом кімнату. Крізь вітражне вікно падало сонячне проміння, вкриваючи різнокольоровими візерунками бухгалтерські книги та стіл. Вен і досі не звикла до звичної розкоші аристократського замку. Вікно — червоно-лавандове — було складним і прекрасним витвором мистецтва. Але вельможам воно здавалося настільки невиразною штукою, що вітраж цей вставили в одній з кімнат, що виходили у двір палацу, де Евенд тепер влаштував собі робочий кабінет.

Цілком очікувано, кімнатка ця була заставлена стосами книжок. Книжкові полиці тягнулися вздовж стін від підлоги аж до самої стелі, але місця дедалі більшій королівській колекції все одно не вистачало. Вен не поділяла уподобань Евенда стосовно книжок. Зазвичай це були історичні або політичні праці, що стосувалися тем настільки ж древніх, як і сторінки самих книжок. Багато з них колись були заборонені Сталевим Міністерством, але ці всі древні філософи примудрялися нудно розповідати навіть про непристойні речі.

— У будь-якому разі, — промовив Доксон, закривши нарешті бухгалтерські книжки. — Мені треба залагодити ще кілька справ до вашої завтрашньої промови, Ваша Величносте. Здається, Гем казав, що рада оборони міста теж зустрічається завтра ввечері?

Евенд кивнув.

— Якщо мені вдасться переконати Зібрання не здавати місто моєму батькові без бою, доведеться розробити стратегію того, як ми будемо воювати з його армією. Я когось пришлю по тебе.

— Гаразд, — відповів Доксон і, кивнувши на прощання королю та підморгнувши Вен, вийшов із захаращеного кабінету.

Щойно двері за Доксоном зачинились, Еленд зітхнув і відкинувся у своєму величезному м’якому кріслі.

— Він справді добра людина, Еленде, — підійшла до нього Вен.

— Та я розумію. Але добрий — не конче означає приємний.

— Ну, він і приємний теж, — сказала дівчина. — Надійний, спокійний, врівноважений. Команда могла покластись на нього.

Попри те що Доксон не був алломантом, він став правою рукою Келсьє.

— Він мене не любить, Вен, — промовив Еленд. — Дуже важко працювати з людиною, яка так на тебе дивиться.

— Ти не даєш йому навіть шансу себе показати, — зазначила Вен, зупинившись біля крісла короля.

Він підняв на неї погляд — ледве помітна посмішка, розстібнута жилетка, розчухране волосся.

— Хм-м-м… — промовив він відсторонено і взяв дівчину за руку. — Мені дуже подобається ця твоя червона сорочка. Червоне тобі страшенно пасує.

Вен закотила очі, але дозволила йому лагідно притягнути себе у крісло та поцілувати. Поцілунок вийшов пристрасний — можливо, відчувалася в ньому потреба чогось стабільного. Вен відповіла на його ніжність і розслабилась, коли він міцно її обійняв. За кілька хвилин вона видихнула — сидіти в кріслі біля нього було дуже приємно. Він притягнув її ще ближче та відкинувся в кріслі, підставляючись під промені сонця, що зазирали до кімнати крізь вікно.

Король усміхнувся та поглянув на неї.

— У тебе новий… парфум.

Вен фиркнула та вперлася чолом у його груди.

— Це не парфум, Еленде. Це собакою пахне.

— Ох, гаразд тоді, — видихнув той. — Бо я боявся, що ти з розуму вже сходиш. А чого це ти тхнеш собачатиною?

— Я сходила на ринок, купила пса, після чого приперла його в палац і згодувала ОрСеуру, щоб він міг отримати нове тіло.

Еленд здивовано вирячився на неї.

— Вен, блискуча ідея! Нікому й на думку не спаде підозрювати у собаці шпигуна. Цікаво, чи хтось раніше взагалі до такого додумався.

— Гадаю, хтось та й додумався, — відповіла Вен. — У сенсі, це дуже розумно. Але, підозрюю, якщо хтось і додумався до такого, він про це нікому не розповідав.

— Це точно, — погодився король.

Тепер, коли дівчина була до нього так близько, вона відчула, наскільки напружене його тіло.

«Завтрашня промова, — здогадалась Вен. — Він дуже хвилюється».

— Утім, мушу визнати, — дещо ліниво промовив Евенд, — той факт, що ти не використовуєш парфуми з запахом собачатини, трохи мене розчаровує. Враховуючи твоє соціальне становище, гадаю, деякі місцеві аристократки спробували би брати з тебе приклад. Могло вийти дуже весело.

Вона нахилилась, зазираючи в його усміхнене обличчя.

— Ти знаєш, Евенде, мені іноді страшенно тяжко зрозуміти, чи ти дражнишся, чи ти просто йолоп.

— І від цього я стаю ще загадковішим, так?

— Типу того, — сказала Вен, знову притуляючись до короля.

— От бачиш, ти навіть не розумієш, наскільки це хитрий трюк з мого боку, — промовив Евенд. — Якщо люди не можуть збагнути, чи я ідіот, а чи геній, можливо, мої хибні кроки вони вважатимуть за блискучі політичні маневри.

— Поки вони не приймуть твої справді блискучі політичні маневри за помилки.

— О, це буде неважко, — відповів король. — Боюсь, у мене їх небагато, щоб сильно когось заплутати.

У його голосі Вен вловила тривогу і поглянула йому просто в очі. Евенд усміхнувся і змінив тему.

— Значить, ОрСеур стане псом? І зможе ходити з тобою ночами?

Вен знизала плечима.

— Гадаю, так. Чесно сказати, я поки над цим не замислювалась навіть.

— Я б хотів, щоб ти його брала з собою, — сказав Евенд. — Я дуже за тебе хвилююся: кожну ніч на варті, зовсім себе не шкодуєш.

— Та я впораюсь, — відмахнулась Вен. — Хтось же повинен за тобою приглянути.

— Це так, — погодився король, — але хто пригляне за тобою?

«Келсьє».

Стільки часу минуло, а це досі була її миттєва реакція. Вен була знайома з ним менше року, але цей рік був першим у її житті, коли вона почувалася захищеною.

Але Келсьє помер. І їй, як і решті людей у світі, доведеться жити без нього.

— Я знаю, що тебе було поранено під час бійки з алломантами минулої ночі, — сказав Евенд. — І мені буде набагато спокійніше, якщо я знатиму, що з тобою хтось є.

— Кандри — не охоронці, — заперечила Вен.

— Я знаю, — промовив король. — Але вони надзвичайно віддані — я ні разу не чув, аби хтось із них порушував умови Контракту. Він пригляне за тобою. Я хвилююсь за тебе, Вен. Знаєш, чому я не сплю допізна і все пишу ці свої постанови? Я не можу заснути, знаючи, що ти можеш просто в ту саму мить битися десь у місті, або навіть гірше — помирати десь на вулиці, тому що поруч нема нікого, хто міг би тобі допомогти.

— Я іноді беру з собою ОрСеура.

— Так, — погодився Евенд, — але я чудово знаю, що ти шукаєш приводів його не брати. Я не розумію — Келсьє купив для тебе послуги неймовірно цінного слуги, а ти тільки те й робиш, що намагаєшся його уникати.

— Евенде. Він же з’їв Келсьє, — заплющила очі Вен.

— І що тепер? — спитав король. — Келсьє уже був мертвий. До того ж він сам наказав йому так вчинити.

Вен зітхнула та розплющила очі.

— Я просто… не довіряю йому, Евенде. Ця істота — неприродна.

— Я знаю, — відповів Евенд. — Мій батько завжди тримав кандру. Але ОрСеур — це щось інше. Будь ласка, пообіцяй мені, що ти братимеш його з собою.

— Гаразд. Але не думаю, що він від цього буде в захваті. Ми з ним не дуже ладнали навіть, коли він грав Рену, а я — його племінницю.

Евенд аж здригнувся.

— Він невідступно дотримується Контракту. І тільки це має значення.

— Так, він дотримується Контракту, — не стала заперечувати Вен, — але щось дуже неохоче. Присягаюся, він обожнює мене дратувати.

Еленд поглянув на дівчину.

— Вен, кандри — досконалі слуги. Вони не роблять таких речей.

— Ні, Еленде, — відповіла вона. — Досконалим слугою був Сейзед. Йому подобалося розмовляти з людьми, допомагати їм. Він ніколи мене не ображав. ОрСеур, звісно, робить усе, що я накажу, але я йому не подобаюся; і ніколи не подобалась. Це я тобі точно кажу.

Еленд зітхнув і погладив плече Вен.

— Тобі не здається, що ти поводишся дещо ірраціонально? Ну нема ж підстав так сильно його ненавидіти.

— Правда? — не стрималась дівчина. — Так само як у тебе нема підстав не любити Доксона?

Еленд зітхнув, вагаючись.

— Гадаю, ти маєш рацію, — сказав він і, продовжуючи погладжувати плече Вен, задумливо подивився на стелю.

— Що таке? — спитала Вен.

— Не дуже добре я справляюся, правда?

— Не верзи дурниць, — відповіла дівчина. — З тебе чудовий король.

— Ну, я можу бути непоганим королем, Вен, але ж я не він.

— Хто?

— Келсьє, — тихо промовив король.

— Еленде, ніхто не чекає, що ти будеш як Келсьє.

— Справді? — перепитав він. — Тому Доксон мене й не любить. Він ненавидить аристократів: це очевидно з того, як він говорить, як він поводиться. Мені немає в чому його звинувачувати, особливо з огляду на те, яке життя він прожив. Але все-таки він не вважає, що я маю бути королем. Він вважає, що моє місце мають посісти скаа, а ще краще — Келсьє. Вони всі так вважають.

— Це безглуздя, Еленде.

— Справді? А якби Келсьє досі був живий, чи став би я королем?

Вен завагалась і змовчала.

— От бачиш? Так, вони приймають мене — народ, купці, навіть аристократія… Але в глибині душі кожен з них шкодує, що королем став не Келсьє.

— Я не шкодую.

— Ні?

Вен нахмурилась. Потім усілась, розвернувшись так, що буквально стояла на колінах у кріслі, де сидів Евенд. Їхні обличчя були дуже близько одне від одного.

— Ніколи навіть не сумнівайся, Евенде. Келсьє був моїм вчителем, але я його не кохала. Не кохала так, як тебе кохаю.

Евенд зазирнув їй просто в очі та кивнув. Вен пристрасно його поцілувала, а тоді знову притулилась до нього.

— Але чому? — раптом спитав Евенд.

— Ну, по-перше, він був старий.

— Нагадаю, ти й мене старим обзивала, — тихо засміявся король.

— Це інше, — відповіла дівчина. — Ти всього на кілька років старший за мене… а Келсьє зовсім уже древній був.

— Вен, тридцять вісім років — це не древній.

— Ну, але майже.

Евенд знову задоволено засміявся. Чому вона обрала його, а не Келсьє? Адже Келсьє був візіонером, героєм, з-імли-народженим.

— Келсьє був великою людиною, — тихо промовила Вен, коли король почав гладити її волосся. — Але… було в ньому щось таке, Евенде, що мене лякало. Він був різкий, зухвалий, навіть трохи жорстокий. Ніколи не пробачав. Він міг без тіні сумніву вбивати людей лише за те, що вони підтримували Останню Імперію або працювали на Пана Всевладаря. Я могла любити його як учителя, як друга. Але я не впевнена, що колись змогла б покохати — справді покохати — такого, як він. Ні, я його ні в чому не звинувачую; він, як і я, виріс на вулиці. А коли тобі доводиться так завзято боротися, аби вижити, ти стаєш сильнішим — але й різкішим. У цьому, певно, не було його провини, але Келсьє дуже нагадував мені чоловіків, яких… яких я знала, коли була набагато молодшою. Кел був набагато кращим за них — насправді він міг бути й добрим, він присвятив своє життя скаа. Але при цьому з ним було дуже важко.

Вона заплющила очі, відчуваючи тепло Евенда.

— Ти, Евенде Венчер, добра людина. Справді добра людина.

— Добрі люди не стають легендами, — тихо відповів він.

— Добрим людям немає потреби ставати легендами.

Вен розплющила очі й подивилась на короля.

— Вони просто роблять те, що правильно.

Еленд усміхнувся, поцілував маківку дівчини та знову відкинувся в кріслі.

Так вони й сиділи якийсь час у зігрітій сонцем кімнатці, ні про що не думаючи.

— Одного разу він урятував мені життя, — сказав раптом Еленд.

— Хто? — здивовано спитала Вен. — Келсьє?

Король кивнув.

— Того дня, коли спіймали Страшка та ОрСеура, того дня, коли Келсьє помер. На площі зав’язалася битва — Гем із загоном солдатів намагалися відбити полонених.

— Я там була, — сказала Вен. — Ми з Бризом і Доксом ховалися в одному з провулків.

— Справді? — дещо здивовано спитав Еленд. — Бо я там тебе шукав. Гадав, вони тебе арештували разом із твоїм «дядечком» ОрСеуром, і намагався пробитися до кліток, аби тебе врятувати.

— Що-що ти зробив?! Еленде, там на площі була справжня бійня! Заради Пана Всевладаря, там був інквізитор!

— Я знаю, — зі слабкою усмішкою відповів Еленд. — Інквізитор якраз був одним із тих двох, що намагалися мене вбити. Він уже замахнувся своєю сокирою. А тоді з’явився Келсьє. Він врізався в інквізитора, і той упав на землю.

— Мабуть, збіг, — промовила дівчина.

— Ні, — тихо сказав Еленд. — Це було навмисне, Вен. І поки він бився з інквізитором, то не відводив від мене очей. І цей випадок мені просто спокою не дає; усі кажуть, що Келсьє аристократів ненавидів навіть сильніше, ніж Докс.

— Він… незадовго до смерті, гадаю, почав змінюватися.

— І настільки змінився, що ризикував своїм життям заради якогось випадкового вельможі?

— Він знав, що я тебе кохаю, — ледве помітно усміхнувшись, сказала Вен. — Виходить, зрештою усвідомлення цього виявилося сильнішим за ненависть.

— Я не знав… — промовив король і обірвав себе на півслові, бо Вен обернулась на якийсь звук.

З-за дверей було чути кроки. Дівчина ледве встигла сісти — і вже за мить у кімнату зазирнув Гем. Побачивши Вен, що сиділа на колінах у короля, він зупинився.

— Ой, — позадкував Гем. — Вибачте.

— Ні, стривай, — гукнула його дівчина.

Голова Гема знову з’явилась у дверному отворі.

— Я зовсім забула, чого взагалі до тебе прийшла, — звернулася Вен до Евенда. — Мені новий пакунок від Теріона сьогодні прийшов.

— Ще один? — здивувався Евенд. — Вен, коли ти вже заспокоїшся?

— Я не можу дозволити собі здатися, — відповіла вона.

— Ну не може ж він бути настільки важливим, чи не так? — спитав король. — Ну тобто, якщо всі давно забули, для чого цей метал, можливо, він не дуже потужний?

— Може бути, — кивнула дівчина, — а може бути й так, що він був настільки неймовірно потужним, що Міністерство дуже сильно постаралось, аби він залишався таємницею.

Піднявшись, Вен дістала з кишені капшук із металевим пилом і тонкий зливок. Зливок вона віддала Евенду, який зручно вмостився у м’якому кріслі.

Сріблястий та блискучий — як алюміній, з якого його було зроблено, — цей метал здавався занадто легким, аби бути справжнім. Будь-який алломант, що випадково запалював алюміній, швидко втрачав також запаси інших металів і ставав безсильним. Сталеве Міністерство тримало існування алюмінію в таємниці; Вен дізналася про нього тієї ночі, коли її спіймали інквізитори, тієї ночі, коли вона вбила Пана Всевладаря.

Вони ніколи так і дізналися, з яким металом треба плавити алюміній, аби той набув алломантичних якостей. Алломантичні метали завжди йдуть парами: залізо та сталь, олово та п’ютер, мідь і бронза, цинк і латунь. Алюміній і… щось іще. Вона сподівалася, що щось потужне. Атію в неї більше не залишилося. Їй потрібна була перевага над суперниками.

Евенд зітхнув і віддав зливок дівчині.

— Останнього разу, коли ти спробувала запалити один із цих твоїх сплавів, то злягла у ліжко на два дні. Вен, я тоді так перелякався…

— Убити воно мене не може, — відповіла дівчина. — Келсьє казав, що якщо запалиш поганий сплав, найгірше, що станеться, — захворієш.

Евенд похитав головою.

— Іноді навіть Келсьє помилявся, Вен. Хіба ж не ти розповідала, що він не розумів, як діє бронза?

У його словах була така щира турбота, що Вен ледве не відмовилась від свого наміру. Але…

Якщо їх атакує військо Страффа, Еленд загине. Скаа, що живуть у місті, можливо, й виживуть — який дурень буде влаштовувати різанину в такому прибутковому місті? Але короля однозначно стратять. Вона, звісно, не може зупинити цілу армію, та й у приготуваннях до бою допомогти нічим не може.

Зате вона знала алломантію. І що краще вона нею оволодіє, то краще вона зможе захистити коханого чоловіка.

— Я мушу спробувати, Евенде, — тихо промовила дівчина. — Кривоніг каже, Страфф не стане йти на штурм іще кілька днів — поки люди відпочинуть з походу, поки розвідка надасть звіт про оборонні можливості міста. Тобто змоги чекати немає. Якщо мені від цього сплаву стане погано, то хай я краще прийду до тями до часу, коли треба буде битися, — але спробувати треба просто зараз.

На обличчі Евенда з’явився похмурий вираз, але забороняти не став. Він розумів, що це марна справа.

— Геме, як по-твоєму, — спитав він, встаючи, — це добра ідея?

Гем кивнув. Він був воїном — на його думку, мало сенс ризикнути.

Вона попросила його залишитись — хтось мав віднести її до ліжка, якщо щось піде не так.

— Гаразд, — сказав Еленд і, обернувшись, рішуче поглянув на Вен.

Вен залізла в крісло з ногами, відкинулась назад і, взявши щипку дюралюмінієвого пилу, проковтнула його. Дівчина заплющила очі та перевірила свої алломантичні запаси. Звичні вісім елементів були на місці, кожного з них було багато. Атію або золота в неї не залишилось, як і жодного сплаву цих двох металів. Та навіть якби й був у неї атій, він був занадто цінним, аби тринькати його без потреби, а інші два метали майже ніхто не застосовував.

Зате з’явився запас нового металу. Точнісінько як і чотири рази перед тим. Кожного разу, коли вона запалювала сплав алюмінію, дівчина відчувала сліпуче-пронизливий головний біль.

«Аби знала, де впаду, то й соломку б підстелила», — подумала Вен.

Зчепивши зуби, вона підпалила новий сплав.

Нічого не відбулося.

— Ну що там? — з острахом спитав Евенд.

— Голова не болить, — повільно кивнула Вен. — Але я не впевнена, що цей сплав узагалі щось робить.

— Але горить? — уточнив Гем.

Вен кивнула. Вона відчувала всередині себе знайоме тепло — крихітний вогник, за яким можна було визначити, чи випалюється метал. Дівчина спробувала порухатися, але ніяких змін у своїх фізичних відчуттях не помітила. Нарешті вона озирнулась і встала з крісла.

Гем нахмурився.

— Якщо тобі не стало погано, значить, це правильний сплав. Кожен метал має лише один робочий сплав.

— Ну, принаймні так завжди кажуть, — відповіла Вен.

Гем кивнув.

— Що це за сплав?

— Алюміній та мідь.

— Цікаво, — хмикнув Гем. — Іти взагалі нічого не відчуваєш?

Вен помотала головою.

— Треба ще потренуватися.

— Схоже, мені пощастило, — погасивши дюралюміній, сказала дівчина. — Теріон запропонував мені на вибір сорок різних сплавів, які він зможе виготовити, щойно матиме достатньо алюмінію. І це був усього лише п’ятий.

— Сорок? — з недовірою перепитав Евенд. — Я навіть не знав, що існує стільки металів, з яких можна робити сплави!

— Для сплаву не обов’язково мати два метали, — глухо промовила Вен. — Достатньо одного металу — і чогось іще. Наприклад, сталь — це залізо та вуглець.

— Сорок… — повторив Евенд. — І ти збиралась усі їх перепробувати?

— Треба ж із чогось починати, — знизала плечима Вен.

Евенд із тривогою подивився на неї, але більше нічого не сказав. Натомість обернувся до Гема.

— Слухай, Геме, а ти у справі прийшов?

— Та нічого особливого, — відповів той. — Хотів спитати, чи Вен не проти потренуватися. Я від вигляду цієї армії під містом якийсь смиканий став, а Вен, може, треба трохи попрактикуватися в бою на ціпках.

— Звісно, чому б ні, — знизала плечима Вен.

— Ходімо з нами, Еле? — запропонував Гем. — Трошки розімнешся.

Еленд аж розреготався.

— Проти вас двох? Та де там, я мушу дбати про свою королівську гідність!

Вен злегка нахмурилась і поглянула на нього.

— Еленде, тобі б і справді не завадило потренуватися. Ти ледве вмієш меча тримати, а як ти б’єшся дуельним ціпком — то це просто жах.

— А чого я маю цим перейматися, якщо ти мене захищаєш?

Вен стривожилася ще сильніше.

— Ми не можемо бути поруч кожної миті, Еленде. Я б набагато менше хвилювалась за тебе, якби ти краще міг себе захистити.

Король усміхнувся і, потягнувши її за руки, допоміг встати.

— Колись я цим займуся, обіцяю. Але не сьогодні: ще стільки речей треба обдумати… А що як я прийду на вас двох подивитися? Можливо, так я теж чогось навчуся — коли йдеться про зброю, то це мій улюблений метод тренування, принаймні мене дівчина не переможе.

Вен зітхнула, але наполягати більше не стала.