Джерело вознесіння

13

Імла клубочилась і вирувала, ніби однотонна фарба, що розпливається полотном. На заході помирало сонячне світло, і ніч вступала у свої права.

— Це мені здається, чи імла тепер з’являється раніше? — нахмурилась Вен.

— Раніше? — приглушеним голосом перепитав ОрСеур.

Кандра у подобі вовчура сидів поруч із нею на даху.

— Раніше імла не з’являлась, поки не стемніє, чи не так? — кивнула дівчина.

— То вже темно, пані.

— Але й імла уже є — а збиратися вона почала тоді, коли сонце тільки-но почало сідати.

— Навряд чи це має якесь значення, пані. Можливо, імла, як і решта погодних явищ, іноді буває різною.

— Це не видається тобі трохи дивним?

— Якщо ви так побажаєте, пані, я вважатиму це дивним, — відповів ОрСеур.

— Я не це мала на увазі.

— Вибачте, пані, — промовив кандра. — Поясніть мені, що ви маєте на увазі, і я вважатиму так, як ви накажете.

Вен зітхнула й потерла брову.

«От би Сейзед повернувся», — подумала вона.

Але це було марне бажання. Навіть якби Сейзед опинився зараз у Лютаделі, він не міг би бути її слугою. Террісійці ніколи більше нікому не служитимуть. І їй доведеться звикати до ОрСеура. Що ж, принаймні кандра зможе дістати інформацію, яку не зможе дістати Сейзед, — якщо тільки вона потім зуміє цю інформацію витягнути з неговіркого вовчура.

— Нам потрібно знайти самозванця, — промовила Вен. — Того, хто… когось замінив.

— Так, пані, — погодився ОрСеур.

Вен відкинулась назад, зручніше вмощуючись в імлі та спираючись руками на черепицю похиленого даху.

— Значить, мені необхідно більше про тебе дізнатися.

— Про мене, пані?

— Узагалі про кандр. Якщо я збираюся виявити самозванця, то мушу знати, як він думає, мушу зрозуміти, чим він мотивується.

— Його мотиви будуть примітивні, пані, — відповів ОрСеур. — Він дотримуватиметься умов Контракту.

— А якщо він діятиме без Контракту?

— Кандра завжди має Контракт, — похитав собачою головою її співрозмовник. — Без Контракту нам не можна перебувати поміж людей.

— Ніколи? — уточнила Вен.

— Ніколи.

— А якщо цей кандра — якийсь шахрай або ізгой? — не відчеплювалася дівчина.

— Таких не існує, — твердо промовив ОрСеур.

«Серйозно?» — з недовірою подумала Вен.

Але занурюватися в це питання не стала. Навряд чи якийсь кандра вирішив проникнути у палац з власної волі — найімовірніше, цю істоту підіслав до Евенда хтось із його ворогів. Певно, один з військових ватажків, або, може, зобов’язувачів. Та навіть у міських аристократів був привід пошпигувати за королем.

— Отже, — сказала Вен, — кандра — це шпигун, якого підсилають з метою збору інформації про іншу особу.

— Так.

— Але, — вела далі дівчина, — якщо він узяв собі тіло когось із палацу, сам він цю людину вбити не міг. Адже кандри не можуть вбивати людей, так?

— Це правило поширюється на нас усіх, — кивнув вовчур.

— Значить, хтось пробрався до палацу, вбив когось із прислуги, а тоді віддав тіло своєму кандрі, — підсумувала вона та замислилась. — Передовсім слід розглянути найнебезпечніший варіант — членів команди. На щастя, беручи до уваги те, що вбивство сталося вчора, можна викреслити з цього списку Бриза, якого на той момент не було в місті.

ОрСеур кивнув.

— Так само можна викреслити Евенда, — продовжувала Вен. — Він учора весь день простояв з нами на стіні.

— Але решта команди все одно під підозрою, пані.

Вен, відкинувшись назад, нахмурилась і спробувала вигадати переконливі алібі для Гема, Доксона, Кривонога та Страшка. Кожен з них був відсутній щонайменше протягом кількох годин — цілком достатньо, аби кандра міг перетравити тіло й посісти місце вбитого.

— Гаразд, — сказала дівчина, — то як же мені визначити самозванця? Як його відрізнити від людей?

ОрСеур мовчки сидів у імлі.

— Повинен же бути якийсь спосіб, — наполягала Вен. — Він не може досконало імітувати іншу людину. Можливо, поранити його якось?

— Кандра ідеально відтворює тіло, пані, — похитав головою ОрСеур. — Кров, плоть, шкіру, м’язи. Ви ж самі бачили, як я зробив дірку у власній шкірі.

Вен зітхнула, підвелась і стала на вершину гострого даху. Імла огорнула місто, швидко насувалася непроглядна нічна темінь. Вона почала ходити вперед і назад, утримуючи рівновагу завдяки алломантичній силі.

— Можливо, я просто зможу помітити, що хтось із них дивно поводиться? — припустила вона. — Скажи, а кандри загалом настільки ж вправні імітатори, як і ти?

— Якщо говорити про кандр, то мої навички доволі посередні. Щось я вмію гірше, щось — краще.

— Але ж ніхто не вміє імітувати досконало, — наполягала дівчина.

— Кандри рідко припускаються помилок, пані, — відповів ОрСеур. — Але, певно, кращого способу для вас не знайти. Тільки будьте обережні — він може бути ким завгодно. Ми дуже вправні.

Вен завагалась.

«Це точно не Еленд, — ледве не переконуючи саму себе, подумала вона. — Він зі мною вчора весь день був».

Окрім ранку.

«До того ж забагато часу минуло, — вирішила вона. — Ми багато годин простояли на стіні, а кістки були зовсім свіжі. До того ж я б зрозуміла, якби це був не він… напевно».

Вона потрусила головою.

— Ні, повинен бути й інший спосіб. А чи не можна виявити кандру за допомогою алломантії?

ОрСеур відповів не одразу. Дівчина обернулась до нього, уважно дивлячись крізь темряву на його собачу морду.

— Що таке?

— Ми стороннім таких речей не говоримо.

— Та кажи вже, — зітхнула Вен.

— Ви наказуєте мені говорити?

— Я не збираюся тобі нічого наказувати.

— Значить, я можу йти? — спитав ОрСеур. — Якщо ви не бажаєте мені нічого наказувати, значить, наш Контракт розірвано?

— Я не це мала на увазі, — відповіла дівчина.

ОрСеур нахмурився — бачити цей вираз на собачій морді було щонайменше дивно.

— Мені буде легше, якщо ви спробуєте пояснити, що саме ви мали на увазі, пані.

— Та чого ж ти такий зловорожий? — аж скрипнула зубами Вен.

— Я не зловорожий, пані. Я — ваш слуга, і я роблю те, що ви мені накажете. Це — частина Контракту.

— Ясно. І це ти так поводився з усіма господарями?

— Для більшості я грав певну роль, — пояснив ОрСеур. — Мені давали кістки, а я ставав людиною та приймав особистість. Ви натомість мені ніяких вказівок не дали, а тільки принесли кістки… цієї тварини.

«Ось воно як, — подумала Вен. — Досі ображений на тіло собаки».

— Послухай, ці кістки ні на що ж не впливають. Ти — той самий.

— Ви не розумієте. Не має значення, ким є кандра. Важливо, ким він стає. Кістки, які він бере, роль, яку він грає. Жоден із попередніх моїх господарів не просив мене зробити щось подібне.

— Ну, я не така, як твої попередні господарі, — сказала Вен. — Але я поставила тобі запитання. Чи можна виявити кандру за допомогою алломантії? І так — я наказую тобі говорити.

Очі ОрСеура переможно блиснули, ніби він тішився тим фактом, що змусив її грати свою роль.

— На кандру ментальна алломантія не діє, пані.

— Взагалі? — нахмурилась Вен.

— Так, пані, — підтвердив ОрСеур. — Ви можете спробувати «підбурити» або «вгамувати» наші емоції, якщо бажаєте, але це не спрацює. Ми навіть не відчуємо, що ви намагалися нами маніпулювати.

«Як той, хто палить мідь».

— Не дуже ти мені допоміг, — промовила вона, ходячи взад і вперед по даху повз кандру.

Перевірка кандри за допомогою «гамування» емоцій могла нічого не дати. Коли вона «гамувала» або «збурювала» когось, то просто сподівалась на те, що людина відреагує, як вона сподівалась — адже алломанти не вміють читати думок і емоцій. А якщо хтось не реагував, це могло означати, що він кандра; щоправда, так само це могло означати, що людина вміє контролювати свої емоції.

— Пані, якби кандру було так легко виявити, — промовив ОрСеур, водячи за нею поглядом, — з нас добрих шпигунів би не вийшло, чи не так?

— Гадаю, так, — визнала Вен.

Але сказане ним підштовхнуло її думки в дещо іншому напрямку.

— А чи можуть кандри самі використовувати алломантію? Я маю на увазі, якщо з’їдять алломанта?

ОрСеур похитав головою.

«Ось ще один спосіб, — майнуло в голові Вен. — Якщо я зможу застати когось із команди за палінням металів, значить, він точно не кандра».

У випадку Доксона або прислуги з палацу це не спрацює, зате можна буде перевірити Гема зі Страшком.

— Я ще дещо хотіла з’ясувати, — сказала раптом дівчина. — Раніше, коли ми працювали з Келсьє, він якось зазначив, що тебе слід тримати якомога далі від Пана Всевладаря та його інквізиторів. Чому?

— Ми стороннім таких речей не говоримо, — подивився кудись убік ОрСеур.

— Тоді я наказую тобі розповісти.

— Я змушений відмовитися відповідати, — сказав ОрСеур.

— Відмовитися відповідати? — здивувалась Вен. — А так можна?

— Ми не зобов’язані розкривати секрети природи кандр, пані, — кивнув ОрСеур. — Це…

— Прописано у Контракті, — закінчила за нього дівчина і нахмурилась.

«Треба його знову перечитати».

— Саме так, пані. Гадаю, я і так уже бовкнув зайвого.

Вен відвернулася від ОрСеура та поглянула на місто, над яким надалі вирувала імла. Дівчина заплющила очі, запалила бронзу та спробувала відчути виразне пульсування, яке виникає тоді, коли алломант палить метали десь неподалік.

Піднявшись, ОрСеур підійшов до Вен похилим дахом і знову всівся поруч із нею на задні лапи.

— Пані, а ви хіба не повинні зараз бути на зустрічі, яку проводить король?

— Може, пізніше зазирну, — розплющила очі Вен.

Вогнища армій, що стали табором під мурами міста, освітлювали горизонт. Праворуч від неї виблискував у нічній темряві замок Венчерів, а всередині нього Еленд проводив зустріч із рештою команди. Там, в одній кімнаті, зібралася більшість найважливіших осіб королівства. Вен наполягала на тому, аби безперестанку захищати короля від шпигунів та вбивць, і Еленд за це називав її параноїчкою. Та й добре — хай як завгодно називає, аби тільки був живий.

Дівчина знову сіла. Вона тішилась, що Еленд вирішив зробити своєю резиденцією замок Венчерів, а не переїжджати до Кредік-Шо, де мешкав Пан Всевладар. І не лише тому, що Кредік-Шо був занадто великим, аби могти його нормально захистити, а ще й тому, що він нагадував про нього. Про Пана Всевладаря.

Вен останнім часом доволі часто згадувала про Пана Всевладаря — або радше про Рашека, чоловіка, який став Паном Всевладарем. Будучи террісійцем за походженням, Рашек убив того, хто мав отримати силу з Джерела Вознесіння та…

Та що зробив? Вони й досі не знають. Герой вирушив на пошуки, аби захистити людей від небезпеки, відомої як Безодня. Стільки всього було втрачено; стільки всього було навмисне знищено. Найповнішим джерелом інформації про минулу епоху виявився древній щоденник, написаний Героєм Віків до того, як Рашек його вбив. І там знайшлося кілька безцінних підказок, що могли допомогти у пошуках.

«Але чого я взагалі цим усім переймаюся? — подумала Вен. — Про Безодню вже тисячу років як усі забули. Евенд і решта правильно роблять, що займаються нагальнішими питаннями».

І все-таки Вен, як не дивно, до цих питань відчувала якусь відстороненість. Можливо, саме тому вона воліла займатися розвідкою на вулицях міста. Не те щоб її не хвилювала наявність ворожих армій під стінами. Але вона відчувала, ніби її відсторонили від розв’язання цієї проблеми. Навіть зараз, коли вона міркувала про небезпеку, що нависла над Лютаделем, думками вона знову і знову поверталася до Пана Всевладаря.

«Ви не знаєте, що я роблю для людства, — сказав він. — Я був вашим богом, навіть якщо ви цього не усвідомлювали. Убивши мене, ви приречете себе на загибель…»

Це були останні слова Пана Всевладаря, він промовив їх, помираючи на підлозі власної тронної зали. Вони її схвилювали. Пробивали її до дрижаків — хай навіть минуло вже стільки часу.

Їй треба було відволіктися.

— А що тобі подобається, кандро? — спитала вона, обертаючись до вовчура, який сидів поруч із нею на даху. — Що ти любиш, що ти ненавидиш?

— Я не бажаю відповідати на це запитання.

— Не бажаєш чи не повинен? — нахмурилась Вен.

— Не хочу, пані, — очевидно натякаючи, промовив він.

«Тобі доведеться мені наказати».

І вона майже так і вчинила. Але раптом зупинилася — щось у його очах, нехай і нелюдських тепер — видалося їй знайомим.

Вона впізнала цей вираз. Відраза. Вона часто відчувала її протягом своєї юності, коли вона прислужувала для вуличних ватажків. Так влаштовані банди — один командує, інші виконують, особливо якщо ти маленька обірванка, яка ані авторитету не має, ані опиратися не може.

— Якщо ти не бажаєш про це говорити, — промовила Вен, відвертаючись від кандри, — змушувати я тебе не буду.

ОрСеур нічого не відповів.

Вен вдихнула імлу — і відчула вологий, прохолодний лоскіт у горлі та легенях.

— А ти знаєш, кандро, що я люблю?

— Ні, пані.

— Імлу, — промовила вона, розвівши руки. — Силу, свободу.

ОрСеур повільно кивнув. Завдяки бронзі Вен відчула неподалік слабку пульсацію. Тиху, дивну, дражливу. Це була та сама дивна пульсація, яку вона відчула на даху замку Венчерів кілька ночей тому. Але дівчині так і не вистачило хоробрості, аби знову її дослідити.

«Треба щось робити», — вирішила вона.

— А знаєш, що я ненавиджу, кандро? — прошепотіла вона, присідаючи та перевіряючи свої кинджали й метали.

— Ні, пані.

Вона обернулась і поглянула ОрСеуру просто в очі.

— Я ненавиджу боятися.

Вен знала, що інші вважають її нервовою. Параноїчкою. Вона так довго жила зі страхом, що з часом він став для неї абсолютно природним — як попіл, як сонце, як земля.

Келсьє цей страх прогнав. Обережність зробилася рисою її характеру, але зникло постійне відчуття жаху. Уцілілий подарував їй життя, в якому ті, кого вона любила, не лупцювали її; він відкрив їй щось краще за страх. Довіру. І тепер, відкривши для себе стільки всього нового, вона не збиралась від цього відмовлятися. І ніякі армії не могли її до цього примусити, ніякі наймані вбивці…

І навіть духи.

— Слідуй за мною, якщо зможеш, — прошепотіла вона і зістрибнула з даху на вулицю під ними.

Вона побігла слизькою від імли вулицею, розганяючись, поки не встигла злякатися й передумати. Джерело бронзових пульсацій було поблизу — в будинку на сусідній вулиці.

«Не на даху, — вирішила вона. — В одному з темних вікон на третьому поверсі, там, де відчинені віконниці».

Вен жбурнула монету й підстрибнула в повітря. Злетівши вгору, дівчина змінила напрямок, «відштовхнувшись» від засуву на іншому боці вулиці. Приземлилась вона на вікні, подібному до діри у стіні, схопившись руками за боки рами. Запалила олово та дала своїм очам звикнути до темряви, що панувала у занедбаній кімнаті.

І воно було там. Постать, сформована з імли, вирувала та клубочилась, у темному приміщенні ледве видно було її силует. З цього місця було добре видно дах, на якому Вен розмовляла з ОрСеуром.

«От тільки хіба примари шпигують за людьми?»

Скаа воліли не говорити про речі на кшталт духів або померлих. Ці розмови тхнули для них релігією, а релігія — справа аристократів. Поклоніння комусь неодмінно призводило до страти скаа. Декого з них, звичайно, це не зупиняло, але обірванці типу Вен були для такого занадто прагматичні. У переказах скаа була тільки одна істота, схожа на ту, яку Вен зараз бачила перед собою.

Імлиста почвара. Створіння, яке, за переказами, відбирало душі у тих, хто був занадто дурний, аби вийти надвір уночі. Але Вен уже знала, хто такі насправді імлисті почвари. Вони були ріднею кандрам — химерні, напіврозумні тварюки, які використовували кістки тих, кого пожирали. Вони й справді дивні, але точно не були примарами, та й не такі вже й небезпечні. Не існує жодних нічних темних почвар, ніяких страшних духів або ґулів.

Принаймні так стверджував Келсьє. Але ця істота у темній кімнаті — нематеріальна постать, що клубочиться імлою, — здавалася потужним спростуванням цих його слів. Дівчина уп’ялася пальцями у віконну раму й відчула, як до неї повернувся її старий знайомий — страх.

«Біжи. Тікай. Ховайся».

— Чому ти стежиш за мною? — вимогливо поцікавилась Вен.

Постать ані рухнулась. Виглядало на те, що вона здатна притягати до себе імлу, і вона легко вирувала довкола фігури, ніби підкоряючись повітряним потокам.

«Я можу відчути її за допомогою бронзи. А значить, ця істота використовує алломантію — алломантія приваблює імлу».

Створіння зробило крок уперед, і Вен напружилась. Але вже наступної миті дух щез.

Вен нахмурилась. І все? Вона хотіла…

Раптом щось схопило її за руку. Щось холодне, щось жаске — але точно вже абсолютно справжнє. Голову її пройняло болем, який, здавалося, рухався від вуха просто в глибини розуму дівчини. Вона закричала, але голос зірвався, і тоді Вен затремтіла і з тихим стогоном випала з вікна спиною вперед.

Рука її досі була холодна. Дівчина чула, як вона свистить, розтинаючи повітря поруч з нею, випромінюючи холод. Вен летіла крізь схожу на хмари імлу.

Вона запалила олово. Відчуття болю, холоду, вологості й чіткості вибухнули в її мозку, вона розвернулась у польоті та запалила п’ютер. Наблизившись до землі, дівчина приземлилась на коліна, упершись на холодну, слизьку бруківку долонями. Холод у лівій руці досі не зник.

— Пані? — покликав її ОрСеур, з’явившись із тіні. — Привести допомогу?

Вен похитала головою, непевно звелась на рівні ноги та поглянула крізь імлу на темне вікно над собою.

Вона здригнулась. Її плече боліло від удару об землю, поранений кілька ночей тому бік також пульсував болем, але вона відчувала, що до неї повертається сила. Дівчина, не опускаючи погляду, відійшла від будинку. Густа імла над нею здавалася… якоюсь зловісною. Таємничою.

«Ні, — подумала вона рішуче. — Імла — це моя свобода; ніч — це мій дім! Саме тут моє місце. Я не повинна боятися ночі, відколи Келсьє всього мене навчив».

Вона не могла цього втратити. Вона не могла дозволити страхові знову заволодіти нею. Втім, Вен не могла також приховати нетерплячки у своїй ході, коли вона махнула ОрСеуру та побігла геть від будівлі. Пояснювати свою поведінку вона не стала.

А кандра нічого і не питав.

Еленд поставив на стіл третій стос книжок, і той моментально покосився на два інших, погрожуючи завалити всю цю конструкцію на підлогу. Вирівнявши книжки, король підвів погляд.

Одягнений у строгий костюм Бриз весело поглядав на стіл, попиваючи вино. Гем зі Страшком, чекаючи початку наради, грали у «камінчики» — Страшко перемагав. Доксон сидів в кутку кімнати, щось записуючи у бухгалтерській книзі, а Кривоніг сидів у глибокому м’якому кріслі, дивлячись на Евенда одним зі своїх фірмових поглядів.

«Будь-хто з них може бути самозванцем», — подумав король.

Від цієї думки йому досі йшла обертом голова. Що йому робити? Не довіряти нікому з них конфіденційної інформації? Ні, вони були йому занадто потрібні.

Залишалося тільки поводитись як завжди та спостерігати за ними. Вен просила Евенда, аби він намагався помітити щось дивне у їхній поведінці. Король, звичайно, був рішуче налаштований виконати завдання, от тільки насправді навіть не уявляв, чи зможе він щось побачити. То було радше поле діяльності Вен. А йому самому слід було подбати про ворожі армії під стінами міста.

Згадавши про дівчину, король подивився у вітражне вікно в задній частині кабінету й з подивом виявив, що вже стемніло.

«Уже настільки пізно?» — подумав Еленд.

— Мій любий друже, — озвався Бриз. — Говорячи нам, що ти мусиш «піти й принести кілька важливих джерел інформації», ти міг би й попередити, що тебе не буде так довго.

— Так, вибачте, — відповів король, — я щось зовсім відчуття часу втратив.

— Та тебе дві години не було!

— Треба було кілька книг знайти, — Еленд сором’язливо кивнув на стоси на столі.

Бриз похитав головою.

— Якби на кону не була доля Центральної Домінії і якби спостерігати за тим, як Геммонд програє свою зарплатню за місяць цьому хлопцеві, не було так весело, я б пішов ще годину тому.

— Ну, тепер уже можна починати, — оголосив Еленд.

— Усе як у старі-добрі часи, — з легким смішком піднявся з місця Гем. — Кел теж постійно запізнювався і полюбляв наради проводити уночі. Час для справжніх з-імли-народжених.

Страшко усміхався, його капшук для монет був повний.

«Ми досі використовуємо скринцеві — імперіали Пана Всевладаря — як валюту, — подумав Еленд. — Треба щось із цим зробити».

— А я за дошкою скучив, — промовив хлопець.

— А я ні, — відповів Бриз. — У Кела був жахливий почерк.

— Абсолютно нерозбірливий, — усміхнувся Гем, знову сідаючи. — Але все-таки слід визнати, не схожий на жоден інший.

— Так і було, — підняв брову Бриз.

«Келсьє, Уцілілий в Гатсіні, — подумав Еленд. — Навіть почерк його увійшов в легенди».

— Гаразд, — промовив він, — гадаю, нам слід братися до роботи. Дві армії під стінами нікуди не поділися. Сьогодні не розходимося, поки не з’явиться якийсь план.

Учасники команди перезирнулися.

— Узагалі-то, Ваша Величносте, — сказав Доксон, — ми вже трохи помізкували над розв’язанням цієї проблеми.

— Он як? — здивувався Еленд.

«Хоча що тут дивного, мене ж кілька годин не було».

— Ну, розповідайте, значить.

Доксон переставив своє крісло ближче до решти присутніх, і Гем почав:

— Річ у тім, Еле, — сказав він, — що, з огляду на те, що у нас під містом стоять два війська, боятися негайної атаки не варто. Але небезпека нам досі загрожує дуже поважна. Найімовірніше, затяжної облоги не уникнути — а кожна з ворожих армій буде намагатися протриматися довше за іншу.

— Вони спробують заморити нас голодом, — втрутився Кривоніг. — Виснажити як нас, так і свого ворога, перш ніж напасти.

— І через це ми опиняємося у важкому становищі, — вів далі Гем, — бо дуже довго ми не протримаємося. Місто і так уже на межі голоду, й очільники ворожих армій не можуть цього не знати. Вони закриють нас у пастці та триматимуть блокаду до тих пір, поки ми у відчаї не приєднаємося до когось із них. І нам зрештою доведеться це зробити — інакше наш народ помре з голоду.

— Якесь рішення ухвалювати все одно доведеться, — підсумував Бриз. — Пересидіти їх не вийде, тому треба вирішувати, кому саме краще здати місто. І, як на мене, слід зробити це швидше, не чекаючи, поки наші ресурси зовсім вичерпаються.

Евенд мовчки застиг на місці.

— Але така угода фактично ставить хрест на існуванні нашого королівства.

— Так, — погодився Бриз, постукуючи пальцями по своєму келиху. — Але, привівши друге військо, я виграв нам можливість поторгуватися. Принаймні ми тепер у позиції, коли в обмін на владу можемо чогось вимагати.

— І що в цьому доброго? — не зрозумів Евенд. — Ми все одно будемо переможені.

— Але це краще, ніж нічого, — відповів гамівник. — Гадаю, ми можемо переконати Цетта призначити тебе намісником у Лютаделі. Йому Центральна Домінія не подобається, вона йому неродюча та пласка.

— Намісник міста… — нахмурився Евенд. — Це геть не те, що бути королем Центральної Домінії.

— Саме так, — кивнув Доксон. — Але кожному імператору конче потрібні добрі керівники в містах під його владою. Ти не залишишся королем, але ти — і твоє військо — переживете наступні кілька місяців, а Лютадель не розграбують.

Гем, Бриз і Доксон рішуче дивилися йому просто в очі. Евенд покосився на стоси книжок, згадавши про свої дослідження та навчання. Усе це марно. Цікаво, як давно вони зрозуміли, що варіант розвитку подій лише один?

Команда, здається, потрактувала мовчання Евенда як згоду.

— Тобто Цетт — це справді кращий варіант? — спитав Доксон. — Можливо, зі Страффом Евенду буде простіше домовитися? Зрештою, вони ж батько і син.

«Угу, ми з ним домовимося, — подумав Евенд. — І за першої ж нагоди він цю домовленість порушить. Але яка альтернатива? Здати місто Цетту? І що чекатиме на цей край і його людей, якщо ми здамося?»

— Цетт — кращий вибір, — наполягав Бриз. — Він охоче дозволяє правити іншим, якщо тільки вони його славлять і платять йому дзвінкою монетою. От тільки з атієм проблема. Цетт гадає, що сховок таки десь тут, і якщо він його не знайде…

— Давайте просто дозволимо йому обшукати місто, — запропонував Гем.

Бриз кивнув.

— Ви його переконаєте, що я набрехав йому про атій, — це буде не надто важко, враховуючи те, як він до мене ставиться. І ще одна маленька деталь: ви повинні будете його запевнити, що мене вже ліквідовано. Гадаю, він повірить, що мене стратили, щойно Еленд дізнався, що я налаштував проти нього ще одну армію.

Присутні закивали головами.

— Бризе? — спитав Еленд. — А як на підконтрольних Цетту землях ставляться до скаа?

— Боюся, не дуже добре, — відвів погляд Бриз.

— Розумієте, — зітхнув король, — гадаю, нам потрібно поміркувати над тим, як найкраще захистити наш народ. Я маю на увазі, якщо ми здамося Цетту, то врятуємо мою шкуру — але ціною життів усіх скаа в Домінії!

Доксон похитав головою.

— Еленде, це не зрада. Просто немає іншого виходу.

— Легко сказати, — сказав Еленд. — Але саме мене буде гризти совість, якщо я так вчиню. Ні, я не кажу, що я відкидаю вашу пропозицію, але у мене є кілька ідей, які ми можемо обговорити.

Усі перезирнулися. Кривоніг зі Страшком звично мовчали під час обговорення: Кривоніг говорив, тільки якщо це було конче необхідно, а Страшко взагалі намагався уникати розмов. Нарешті Бриз, Гем і Доксон усі разом подивилися на Евенда.

— Це ваше королівство, Ваша Величносте, — обережно промовив Доксон. — Ми тут для того, аби дати пораду.

«Дуже добру пораду», — натякнув його тон.

— Так, зрозуміло, — відповів Еленд, швидко обираючи книжку.

Поспішаючи, він зачепив один зі стосів, розсипаючи книжки по столу — одна з них упала просто на коліна Бризу.

— Вибач, — сказав король.

Бриз закотив очі й повернув книгу на стіл, а Евенд розгорнув ту, що взяв.

— Ось тут є цікава інформація про пересування та організацію військових підрозділів…

— Еле? — нахмурився Гем. — Це праця про транспортування зерна.

— Я знаю, — відповів Евенд. — Просто в бібліотеці небагато книжок про військову справу. Певно, через те, що ми тисячу років прожили без війн. Але в цій книжці написано, скільки зерна потрібно було для утримання гарнізонів у містах Останньої Імперії. Ви уявляєте, скільки провіанту потрібно армії?

— Ти правий, — погодився Кривоніг. — Зазвичай прогодувати солдатів — це величезна проблема; ми коли стояли на кордоні, постійно були проблеми з поставками — а у нас був лише невеликий загін, який послали на придушення дрібного повстання.

Евенд кивнув. Кривоніг нечасто розповідав про свій військовий досвід за часів, коли він служив у армії Пана Всевладаря, — а команда його про це не розпитувала.

— Так от, я закладаюся, — сказав Евенд, — що і Цетт, і мій батько не звикли переміщувати пересувати великі людські маси. Відповідно, у них неодмінно виникнуть логістичні проблеми, особливо у Цетта, адже він дуже сюди поспішав.

— Може, й ні, — відповів Кривоніг. — Обидві армії контролюють канали, що ведуть до Лютаделя. Це полегшить їм постачання провіанту.

— До того ж, — додав Бриз, — попри те що на більшості територій, які контролює Цетт, буяє повстання, він досі утримує місто Гаверфрекс, де розташований один з головних консервних заводів Пана Всевладаря. Тож їжі у Цетта достатньо, і доставити її сюди каналами буде просто.

— Значить, канали потрібно перекрити, — запропонував Евенд. — Потрібно знайти спосіб припинити постачання. Канали — це швидкий маршрут поставки, але він також і вразливий, оскільки ми точно знаємо, де цей маршрут пролягає. А якщо ми зможемо залишити їх без їжі, можливо, вони змушені будуть розвернутися та рушити додому.

— Або ж, — втрутився Бриз, — вони просто вирішать атакувати Лютадель.

— Така імовірність існує, — з сумнівом промовив король. — Але я також пошукав способи утримати місто.

Він потягнувся через стіл і взяв одну з книжок.

— Це — «Засади сучасного містокерування» авторства Дженделла. Тут розповідається про те, як важко здійснювати контроль над Лютаделем через його неймовірні розміри та велику кількість нетрів скаа. Він пропонує використовувати мобільні загони міської варти. Гадаю, ми могли б застосувати його методи під час битви — наш міський мур занадто довгий, аби на кожному його метрі посадити по вартовому, але якщо ми будемо використовувати мобільні загони — це може спрацювати…

— Ваша Величносте? — перебив його Доксон.

— Еммм… так?

— Наша армія складається з чоловіків та юнаків, які займаються менш як рік, і протистояти нам належить не одному ворогові, який перевершує нас числом і досвідом, а двом. Силовими методами нам цієї битви не виграти.

— Так, звичайно, — відповів король. — Я просто кажу, що якщо нам доведеться вступати в бій, у мене є кілька стратегій.

— Якщо ми вступимо в бій — ми програємо, — промовив Кривоніг. — Найімовірніше, ми в будь-якому випадку програємо.

— Я лише… — почав Еленд після короткої паузи.

— Хоча, мушу визнати, атакувати канали постачання — чудова ідея, — додав Доксон. — Ми можемо зробити це потайки, може, вийде найняти якихось розбійників, які захоплять кілька барж. Цього, звісно, не вистачить, аби змусити Цетта і Страффа повернутися додому, зате ми можемо підштовхнути їх до укладання союзу з нами.

Бриз кивнув.

— Цетта вже турбує нестабільність у його володіннях. Треба відправити до нього гінця, дати йому знати, що ми зацікавлені у союзі. І тоді, щойно в нього почнуться проблеми з логістикою, він замислиться над нашою пропозицією.

— Ми можемо навіть як жест доброї волі надіслати йому листа з повідомленням про страту Бриза, — додав Доксон. — Це…

Еленд прокашлявся. Усі припинили говорити й поглянули на нього.

— Я… я ще не закінчив, — нагадав Еленд.

— Перепрошую, Ваша Величносте, — сказав Доксон.

Еленд глибоко вдихнув.

— Ви праві — ми не можемо собі дозволити битися з цими арміями. Але, гадаю, варто спробувати знайти спосіб нацькувати їх одне на одного.

— Чудовий план, мій любий друже, — промовив Бриз. — Але змусити цих двох атакувати одне одного, набагато важче, ніж попросити Страшка налити мені ще вина.

Він обернувся, піднявши трохи свій порожній келих. Страшко якусь мить сидів, вагаючись, після чого зітхнув і, вставши, потягнувся до винної пляшки.

— Так, — сказав Еленд, — але хоча в бібліотеці не так багато книжок, які стосуються військової справи, там дуже багато політичних праць. Бризе, ти раніше казав, що бути найслабшою стороною в тристоронньому глухому куті — це перевага.

— Саме так, — підтвердив Бриз. — Бо ми можемо принести перемогу одній з сильніших сторін.

— Так, — погодився Еленд, розгортаючи книгу. — Але якщо у нас три сторони — це вже не військова справа, це політика. Те саме, що суперництво між кількома могутніми домами. І, як ми знаємо, навіть наймогутніші доми не здатні утриматися на плаву без союзників. А слабші доми — слабкі поодинці, але якщо зберуться разом — вони сила. От і ми зараз як ці маленькі доми. Якщо ми хочемо чогось досягти, то повинні змусити наших ворогів узагалі забути про нас або принаймні нав’язати їм думку, що ми — незначущі. Якщо вони обидва вирішать, що з нами вже покінчено і вони можуть нас використати, аби перемогти армію суперника, а вже потім зайнятися безпосередньо нами, — вони дадуть нам спокій та зосередяться одне на одному.

Гем потер підборіддя.

— Ти маєш на увазі гру на два фронти, Еленде. Для нас це дуже небезпечно.

Бриз кивнув.

— У якийсь момент нам доведеться пристати на бік слабшого з них двох, аби вони продовжили гризти одне одного. І немає жодних гарантій, що переможець виснажиться настільки, аби не змогти нас завоювати.

— Нагадаю, проблеми з їжею у нас також будуть, — додав Доксон. — Аби втілити вашу пропозицію у життя, нам знадобиться час, Ваша Величносте. Час, який нам доведеться провести в облозі, поки наші запаси зменшуватимуться. Зараз уже осінь. Невдовзі настане зима.

— Буде тяжко, — погодився Евенд. — І ризиковано. Але, гадаю, нам це під силу. Ми переконаємо кожного з двох, що ми вступили в союз саме з ним, але з підтримкою не будемо квапитися. Ми будемо нацьковувати їх одне на одного, а в той самий час перекриємо їм поставки та збиватимемо бойовий дух, зіштовхуючи їх лобами. А коли осяде пилюка бою, та армія, що виживе, повинна бути настільки слабкою, щоб ми змогли її без проблем перемогти.

— Непогано, — задумливо погодився Бриз. — Принаймні звучить весело.

Доксон посміхнувся.

— Ти так кажеш лише тому, що, згідно з цим планом, всю роботу за нас повинен буде зробити хтось інший.

Бриз знизав плечима.

— Усі ці маніпуляції чудово працюють на особистому рівні, тому не розумію, чому б їм не працювати на рівні державному.

— Та більшість правителів так і роблять, — докинув Гем. — Хіба ж держава — це не інституціолізований спосіб змусити когось зробити усю роботу?

— То що, як вам план? — спитав Евенд.

— Не знаю, Еле, — відповів Гем. — Він трохи у стилі Кела — безрозсудний, сміливий і трохи навіжений.

Здавалося, його здивувало те, що Евенд запропонував щось подібне.

«Я можу бути таким само безрозсудним, як будь-який інший чоловік», — обурено подумав Евенд, а тоді засумнівався.

Невже він справді хоче продовжувати цю думку?

— Ми можемо вскочити у страшенну халепу, — сказав Доксон. — Якщо одна зі сторін втомиться бавитись із нами…

— Вони нас знищать, — зітхнув Еленд. — Але… панове, ми ж тут усі ризикові? Тільки не кажіть, що вам цей план подобається менше, ніж намір просто здатися лорду Цетту.

Гем переглянувся з Бризом, вони, здавалося, обдумували цю пропозицію. Доксон закотив очі, але, певно, зробив це за звичкою.

Ні, вони не шукали легких шляхів і безпечного виходу з ситуації. То були люди, які кинули виклик Пану Всевладарю, люди, які все життя тільки тим і займалися, що дурили аристократів. У якомусь сенсі вони були дуже обережні: вони вміли бути точними у своїй увазі до деталей, обачними у приховуванні власних слідів та захисті власних інтересів. Але якщо випадало позмагатися за великий приз, вони охоче вступали в гру.

Ні, «охоче» — це м’яко сказано. Вони цього прагнули.

«Чудово, — подумав Еленд. — Набрав команду з мазохістів, яким бракує гострих вражень. Навіть гірше — вирішив і сам до них приєднатися».

А що ще він міг зробити?

— Принаймні ми можемо розглянути цей план, — сказав Бриз. — Звучить весело.

— Бризе, я це запропонував не тому, що це весело, — відповів король. — Я всі свої молоді роки придумував, як зробити Лютадель кращим, перш ніж стати очільником свого дому. Не збираюсь я відмовлятися від цих мрій за перших ознак опору.

— А як же Зібрання? — спитав Гем.

— А це найцікавіше, — відповів Еленд. — Вони за мою пропозицію постанови проголосували два дні тому. Відповідно, вони не мають права відчинити браму будь-кому з загарбників, поки я не проведу перемовини з батьком.

Усі присутні на кілька секунд замовкли. Нарешті Гем обернувся до Еленда, хитаючи головою.

— Справді, я не знаю, Еле. Звучить заманливо. Поки ми чекали на тебе, то обговорювали кілька ризикованих планів. Але…

— Але що? — спитав Еленд.

— Втілення подібного плану, мій любий друже, ляже на твої плечі, — промовив Бриз, попиваючи вино. — Це тобі доведеться зустрічатися з обома королями, це тобі доведеться запевнювати їх обох, що ми на їхньому боці. Ти не ображайся, але в шахрайстві ти новачок. Важко погодитися на настільки ризикований план, що повністю залежить від новачка, який водночас — наріжний камінь усієї команди.

— Я впораюся, — запевнив король. — Справді.

Гем поглянув на Бриза, а тоді вони обоє подивилися на Кривонога. Кульгавий генерал знизав плечима.

— Якщо хлопчина хоче спробувати — хай спробує.

— Гадаю, я не проти, — зітхнув Гем, а тоді озирнувся. — Якщо ти готовий до цього.

— Гадаю, так, — відповів Евенд, намагаючись приховати своє хвилювання. — Я просто знаю, що здаватися нам не можна. Принаймні не так легко. Може, це не спрацює, можливо, через кілька місяців облоги ми зрештою вирішимо здати місто. Але це дозволить нам виграти кілька місяців, а протягом цих місяців щось може й трапитися. Варто ризикнути й почекати, а не одразу викидати білий прапор. Почекати й усе спланувати.

— Значить, домовилися, — підсумував Доксон. — Дайте нам час, аби поміркувати над ідеями та варіантами, Ваша Величносте. А за кілька днів зустрінемося та обговоримо деталі.

— Гаразд, — погодився Евенд. — Домовились. А тепер, якщо ми вже можемо переходити до інших питань, я б хотів зазначити…

Раптом у двері хтось постукав. Евенд дозволив відчинити, і в кабінет зазирнув дещо спантеличений Капітан Дему.

— Ваша Величносте? — сказав він. — Я перепрошую, але ми тут спіймали декого, хто намагався підслуховувати вашу нараду.

— Що? — скрикнув Евенд. — Кого?

Дему обернувся та махнув рукою парі вартових. Вони ввели в кімнату жінку, обличчя якої чомусь здалося Евенду знайомим. Височезна, як і більшість террісійців, вона була вбрана у яскраві кольори, хоча сам одяг був цілком звичайним. Мочки її вух були відтягнуті вниз під вагою численних прикрас.

— Я тебе бачив, — сказав Евенд. — На Зібранні, кілька днів тому. Ти стежила за мною.

Жінка нічого не відповіла. Вона напружено — і навіть зверхньо, попри зв’язані руки — обвела поглядом присутніх у кімнаті. Евенд ніколи досі не бачив террісійок; йому траплялися тільки слуги, євнухи, яких від народження вчили прислужувати. Чомусь король очікував, що террісійка теж поводитиметься більш услужливо.

— Вона ховалась у сусідній кімнаті, — пояснив Дему. — Вибачте, Ваша Величносте. Я не знаю, як вона повз нас прошмигнула. Ми виявили, що вона слухає крізь стіну, хоча навряд чи змогла щось почути — стіни тут з каменю, та ще й доволі грубі.

Евенд зустрівся поглядом з жінкою. Вона була немолода — років п’ятдесят, — некрасива, але й непоказною не назвати. Кремезна, з прямодушним та прямокутним обличчям. Її погляд був настільки спокійний і твердий, що Евенд не зміг довго дивитися їй в очі.

— То що ти хотіла підслухати, жінко? — спитав Евенд.

Террісійка проігнорувала його запитання. Розвернувшись до решти присутніх, вона промовила з легким акцентом.

— Я говоритиму з королем тільки наодинці. Решта можуть бути вільні.

— Нерви в неї сталеві, — посміхнувся Гем.

— З чого це ти вирішила, — звернувся до террісійки Доксон, — що ми залишимо короля наодинці з тобою?

— Його Величності та мені треба дещо обговорити, — діловим тоном промовила жінка, чи то не переймаючись, чи то не помічаючи свого статусу полонянки. — Про його безпеку не хвилюйтеся: я переконана, що молода з-імли-народжена, яка ховається за вікном, чудово зі мною впорається в разі потреби.

Евенд кинув погляд убік, на маленьке вентиляційне віконечко поруч із великим вітражним. Звідки террісійка знала, що Вен за ними спостерігає? У неї, певно, надзвичайно гострий слух. Можливо, навіть, достатньо гострий, аби почути, про що вони тут говорили, навіть крізь кам’яну стіну?

Евенд обернувся до невільної гості.

— Ти — хранителька.

Вона кивнула.

— Тебе Сейзед послав?

— Через нього я сюди й прибула, — відповіла жінка. — Але ніхто мене не посилав.

— Геме, усе в порядку, — протяжно сказав Евенд. — Ви можете йти.

— Ти впевнений? — нахмурився той.

— Якщо бажаєте, можете не розв’язувати мене, — запропонувала террісійка.

«Якщо вона справді ферухімік, це її не зупинить, — подумав Евенд. — Звичайно, якщо вона справді ферухімік — хранитепька, як і Сейзед, — то її не варто боятися. Теоретично».

Усі почали виходити з кімнати, і з їхніх постав було добре зрозуміло, як вони ставляться до рішення Евенда. Хоча вони більше не заробляли на життя крадійством, Евенд підозрював, що на них — як і на Вен — назавжди залишиться відбиток їхнього минулого.

— Ми будемо неподалік, Еле, — сказав Гем, який виходив останнім, і зачинив за собою двері.