Джерело вознесіння

30

«Я пишу це, — читав Сейзед, — вибиваючи слова на металевій пластині, тому що боюся. Я боюся за своє життя; так, я визнаю: я — людина. Якщо Аленді повернеться з Джерела Вознесіння, я впевнений — однією з перших його цілей буде моя смерть. Він не злий, він просто безжальний. Гадаю, це наслідок того, що йому довелося пережити.

Також я боюся, що все, що я знав, — уся моя історія — забудеться. Я боюся нового світу. Я боюся, що Аленді зазнає поразки. Боюся року, що принесе Безодня.

І знову-таки, усе веде до бідолашного Аленді. Мені його шкода. Шкода — за все, що він мусив пережити. І за те, чим мусив стати.

Але дозвольте почати з початку. Я познайомився з Аленді у Хленніумі; він тоді був молодим хлопцем, якого ще не змінили десятиліття, які він провів, очолюючи армії.

Коли я вперше побачив Аленді, мене вразив його зріст. То був чоловік, добряче вищий за всіх навколо нього, чоловік, який — попри скромний одяг і свою молодість — заслуговував на повагу.

А взагалі-mo ми подружилися з Аленді через його простодушність. Коли він тільки прибув до великого міста, я взяв його своїм помічником.

І лише через багато років я переконався, що Аленді — це Герой Віків. Що він — той, кого у Хленніумі називали Рабзіном, Спогадувачем.

Спасителем.

Коли я нарешті усе збагнув — об’єднав в один ланцюжок усі призвістки Очікування та Аленді, — я був у захваті. Але коли я оголосив про своє відкриття іншим Світоносцям, вони поставилися до моїх слів зі зневагою.

Ох, краще б я їх послухався.

І все-таки усі, хто знає мене, розуміли, що я не здамся без бою. Якщо я вже за щось чіпляюся, то невідступно слідую за ним. Я визначив, що Аленді був Героєм Віків, і вирішив довести це. Я мусив схилитися перед волею інших; я не став наполягати на тому, аби відправитися разом з Аленді в його подорожі.

Звичайно, Аленді не міг не здогадатися, ким я його вважав.

Так, пізніше він і сам підтримував ці чутки. Я ніколи не робив того, чим займався він, — не переконував увесь світу тому, що саме він був справжнім Героєм. Я не знаю, чи він сам у це вірив, але він упевнив у цьому всіх інших.

Якби тільки релігія Террісу та віра в Очікування не поширились межи люди. Якби тільки не з’явилась Безодня, доводячи людей до відчаю яку діях, так і у переконаннях. Якби тільки я розминувся з Аленді, коли багато років тому шукав собі помічника».

Сейзед відкинувся на спинку крісла і зробив паузу в переписуванні. Залишалося ще дуже багато — просто дивовижно, скільки тексту цей Кваан зумів запхати у цей відносно невеликий шматок сталі.

Террісієць окинув поглядом свою працю. Протягом усього свого шляху на Північ, він нетерпляче чекав нагоди почати роботу з переписування. Углибині душі йому було неспокійно. Чи здаватимуться йому слова давно померлої людини настільки ж важливими, якщо він читатиме їх у добре освітленому приміщенні, а не підземеллях Монастиря Серан?

Він пробігся очима по іншій частині документа й прочитав іще кілька обраних абзаців. Один із них видавався йому особливо цікавим.

Утім, як той, хто знайшов Аленді, я став кимось значущим. Першим серед Світоносців.

Мені знайшлося місце у традиції Очікування — став Провісником, пророком, який передбачив появу Героя Віків. І відмовитися від Аленді означало відмовитися від свого нового статусу, від визнання з боку інших. І я не відмовився.

Але зараз відмовляюся. Нехай вони знають, що я — Кваан, Світоносець із Террісу — шахрай.

Сейзед заплющив очі. Світоносець. Цей термін був йому знайомий; орден хранителів засновувався на уривках спогадів і надій з легенд Террісу. Світоносці були вчителями, ферухіміками, які мандрували різними землями, несучи з собою знання. Саме вони й надихнули на створення таємного ордену хранителів.

А тепер у нього в руках опинився документ, написаний безпосередньо Світоносцем.

«Тіндвіл страшенно розізлиться на мене», — подумав Сейзед, розплющуючи очі.

Він уже прочитав увесь текст, але на те, аби його вивчити, доведеться витратити якийсь час. На те, аби його запам’ятати. На те, аби створити перехресні посилання на інші документи. На роботу над цим текстом — певно, загальним обсягом у сторінок двадцять — підуть місяці, якщо не роки.

Грюкнули віконниці, і Сейзед підняв погляд. Він був у своїх покоях у палаці — вишукано обставлених кімнатах, занадто розкішних для того, хто все життя був слугою. Террісієць встав, підійшов до вікна, відкрив засув і відчинив віконниці. Побачивши на карнизі ззовні Вен, Сейзед усміхнувся.

— Ем… привіт, — промовила дівчина.

На ній поверх сірої сорочки та чорних штанів був марево-плащ. Попри те що от-от мав настати ранок, вона вочевидь ще навіть і не лягала після своєї нічної варти.

— Ти б краще вікно відчиненим залишав. Якщо буде зачинено — я не зможу увійти. Еленд постійно на мене свариться, що я ці засуви виламую.

— Я спробую запам’ятати це, леді Вен, — промовив Сейзед і жестом запросив дівчину увійти.

Вен, шелеснувши марево-плащем, спритно застрибнула у вікно.

— Спробуєш запам’ятати? — спитала вона. — Ти ж ніколи нічого не забуваєш. Навіть те, що не відправляєш до своєї металопам’яті.

«Вона стала набагато сміливішою, — подумав террісієць, коли вона, підійшовши до письмового столу, кинула погляд на його роботу. — І це за ті кілька місяців, коли мене не було…»

— Що це? — поцікавилась Вен, не відриваючи погляду від столу.

— Я знайшов це у Монастирі Серан, леді Вен, — пояснив Сейзед, підходячи до неї.

Як же добре було переодягтися у чисте та бути у тихому та комфортному місці, де можна працювати. Невже ж він був поганою людиною, якщо віддавав перевагу цьому, а не мандрам?

«Один місяць, — подумав він. — Я даю собі на вивчення тексту один місяць. А тоді передам його комусь іншому».

— Що це? — повторила Вен, беручи копію.

— Будь ласка, леді Вен, — боязко промовив Сейзед. — Ця штука дуже крихка. Текст може розмазатися.

Вен кивнула, знову поклала копію на стіл, продовжуючи вивчати її поглядом. Раніше вона уникала усього, що було пов’язано з цими науковими штуками, але зараз мала доволі зацікавлений вигляд.

— Тут згадується Безодня! — схвильовано промовила вона.

— Серед іншого, — промовив Сейзед, підходячи до неї.

Террісієць сів, а Вен наблизилася до одного з розкішних м’яких крісел з низькою спинкою. Але всілася вона зовсім не так, як звичайна людина; натомість вона заскочила на крісло, сперлася на його спинку, а ноги вмостила на м’якому сидінні.

— Що таке? — спитала вона, помітивши усмішку на обличчі Сейзеда.

— Мене просто веселить ця схильність з-імли-народжених, леді Вен, — відповів террісієць. — Ваш вид просто не вміє сидіти як інші — здається, так вас і підбиває кудись вилізти. Гадаю, це через загострене відчуття рівноваги.

Вен нахмурилась, але далі на цю тему говорити не стала.

— Сейзеде, — натомість поцікавилась вона, — чим була Безодня?

Сейзед, переплівши пальці, поглянув на дівчину.

— Безодня, леді Вен? Гадаю, це предмет для тривалої дискусії. Вважається, що це було щось велике та потужне, хоча деякі вчені взагалі відкидають цю легенду, вирішивши, що це просто вигадка Пана Всевладаря. Гадаю, існують усе-таки певні причини вірити в цю теорію, оскільки єдині оригінальні записи, які ми маємо з тих часів — це записи, санкціоновані Сталевим Міністерством.

— Але у щоденнику згадується Безодня, — промовила Вен. — Як і у тексті, який ти зараз вивчаєш.

— Так і є, леді Вен, — відповів Сейзед. — Та навіть серед тих, хто вважає, що Безодня була справжньою, точаться запеклі дебати. Хтось дотримується офіційної історії Пана Всевладаря, в якій зазначалося, що Безодня була жахливим, надприродним чудовиськом — темним богом, якщо бажаєте. Інші з цією крайньою інтерпретацією не погоджуються. Для них Безодня — це щось набагато більш мирське; можливо, якась армія або чужоземні загарбники. Адже Крайню Домінію в часи до Вознесіння населяли кілька доволі примітивних, але войовничих племен.

Вен усміхалася. Террісієць поглянув на неї запитально, але дівчина лише плечима стенула.

— Я те саме запитання поставила Евенду, — пояснила вона, — і його відповідь помістилася в одне речення.

— Його Величність займався іншими галузями науки; історія світу до Вознесіння йому, певно, здається занадто нецікавою темою. До того ж, гадаю, той, хто питає хранителя про подібні речі, повинен бути готовим до тривалої розмови.

— Та я ж і не нарікаю, — відповіла дівчина. — Продовжуй.

— Та насправді нема більше чого розповідати. Точніше не так — розповісти можна дуже багато, але я сумніваюся у релевантності цієї інформації. Чи була Безодня армією? Чи, як припускає дехто, це була перша атака з боку колосів? Це б багато що пояснило, адже більшість історій сходиться на тому, що Пан Всевладар отримав якусь силу з Джерела Вознесіння — і за допомогою неї переміг Безодню. Можливо, його підтримали колоси, а він потім використав їх як армію.

— Сейзеде, — промовила Вен. — Я не гадаю, що Безодня — це були колоси.

— Справді?

— Я гадаю, це була імла.

— І така теорія висувалася, — кивнув террісієць.

— Серйозно? — дещо розчаровано протягнула дівчина.

— Звісно, леді Вен. Мені здається, протягом тисячі років існування Останньої Імперії, в поле зору вчених і теоретиків мало що не потрапило. Теорія, що Безодня — це імла, озвучувалася дуже давно, але з нею пов’язано кілька великих проблем.

— Наприклад?

— Ну, — відповів Сейзед, — наприклад, стверджується, що Пан Всевладар переміг Безодню. Але ж імла нікуди не поділась. До того ж якщо Безодня — це просто імла, то чому її так дивно назвали? Інші підкреслюють, що більшість того, що ми знаємо про Безодню, походить з усних переказів, а якщо якась інформація передається з покоління у покоління вербально, вона часто обростає магічними властивостями. Відповідно, «Безодня» може означати не саму імлу, а подію, що відбулася внаслідок її появи або зміни. Набагато більша проблема з теорією, що Безодня — це імла, полягає у її шкідливості. Якщо вірити джерелам — а нам більше немає на що покладатися, — Безодня була жахливою та деструктивною. А імла, здається, такої небезпеки не несе.

— Але зараз вона вбиває людей.

— Так, леді Вен. Схоже на те, що вбиває.

— А що, як вона вбивала і раніше, але Пан Всевладар її зупинив? Ти ж сам сказав, що по-твоєму, ми зробили щось — щось, що змінило імлу, — коли вбили Пана Всевладаря.

— Ті випадки, які я розслідував, — кивнув Сейзед, — насправді жахливі. Втім, я не вважаю, що вони становлять загрозу такого ж рівня, як і Безодня. Так, імла убила кількох осіб, але це зазвичай були люди або старі, або слабкі. Інших вона не чіпала.

Террісієць зробив паузу, постукав пальцями об пальці та продовжив:

— Але це буде недбало з мого боку, якщо я не визнаю певну імовірність ваших припущень, леді Вен. Може статися так, що кілька смертей спричинять паніку. Небезпека може бути перебільшена переказами — і може бути, що такі вбивства раніше були більш поширені. Та я не маю достатньо інформації, аби бути в чомусь упевненим.

Вен не відповіла.

«От же ж… — подумав Сейзед, зітхнувши. — Заморочив їй голову. Мені справді варто бути обережнішим і стежити за тим, що і як я говорю. Можна подумати, що, мандруючи поміж скаа, я навчився…»

— Сейзеде? — замислено промовила Вен. — А що, як ми все неправильно розуміємо? Що, коли проблема насправді не в цих випадкових смертях в імлі?

— Що ви маєте на увазі, леді Вен?

Дівчина якийсь час сиділа мовчки, тупаючи однією ногою по спинці крісла.

— Що буде, — нарешті підняла вона голову і подивилася террісійцю просто в очі, — якщо імла постійно почне приходити вдень?

Сейзед на мить замислився.

— Не стане світла, — вела далі Вен. — Рослини помруть, люди почнуть голодувати. Запанують смерть і хаос…

— Гадаю, ця теорія заслуговує на увагу.

— Це не теорія, — промовила дівчина, зістрибуючи зі стільця. — Це так усе було.

— Ви так упевнені в цьому? — втішено спитав Сейзед.

Вен коротко кивнула і приєдналася до нього за столом.

— Я права, — зі звичною прямотою підкреслила вона. — Я це знаю.

Дівчина щось дістала з кишені штанів і підтягнула табуретку, аби сісти поруч. Розгорнувши зіжмаканий папірець, вона розгладила його на поверхні столу.

— Я тут повиписувала дещо зі щоденника, — пояснила Вен, показуючи пальцем на певні абзаци. — Ось тут Пан Всевладар розповідає про те, що армії виявилися безсилими перед Безоднею. Спершу я гадала, що він має на увазі, мовляв, війська виявилися нездатними її перемогти, — але поглянь на формулювання. Він каже: «Мечі моїх армій виявилися марними». Що може бути заняттям більш марним, ніж намагатися розігнати імлу мечем?

Дівчина показала на інший абзац.

— Вона залишила після себе руйнування, так? Вона спричинила багато тисяч смертей. Але ніде ані слова не написано про те, що Безодня насправді на них напала. Він каже, що вони «померли через неї». Можливо, ми взагалі не так усе розуміли. Ці всі люди були не розчавлені або зжерті. Вони померли від голоду, тому що їхню землю поглинула імла.

Сейзед поглянув на її папірець. Вона здавалася настільки впевненою… Хіба ж вона не чула про справжні методики дослідження? Анкетування, вивчення інформації, формування тез та пошук відповідей?

«Ну звісно, не чула, — нагадав собі террісієць. — Вона виросла на вулиці, їй не потрібні методики дослідження. Вона просто слухається своїх інстинктів. 1, звичайно, вона має рацію».

Він ще раз розгладив її папірець та проглянув написане.

— Леді Вен? Ви це самі написали?

— Чому це всіх так дивує? — зашарілася дівчина.

— Просто це на вас не схоже, леді Вен.

— Це все ви — зіпсували мене, — відмахнулася вона. — Дивись, на цьому папірці жодного слова, яке б суперечило ідеї, що Безодня була імлою.

— Не суперечити чомусь та доводити щось — це різні речі, леді Вен.

Вона знову відмахнулася.

— Сейзеде, я знаю, що я права. Я це точно знаю.

— Ну, а що ви скажете про це твердження? — спитав Сейзед, показуючи на один із рядків. — Герой натякає, що він відчуває у Безодні розум. Але ж імла — не жива.

— Ну, але ж вона збирається довкола тих, хто використовує алломантію.

— Гадаю, це не те саме, — заперечив террісієць. — Він стверджує, що Безодня була шаленою… руйнівною та божевільною. Що вона була злою.

Вен завагалася.

— Є ще дещо, Сейзеде, — промовила вона.

Той нахмурився.

Вона показала в інше місце переписаного нею тексту.

— Упізнаєш ці абзаци?

«Це не тінь.

Темне щось, що переслідує мене, щось, що його лише я бачу, — це не тінь. Воно чорне й прозірчасте, але не має чітких обрисів, як у тіні. Воно безтілесне — летке й позбавлене форми, немовби створене з темного диму.

Або з імли».

— Так, леді Вен, — відповів Сейзед. — Герой побачив створіння, яке переслідувало його. Здається, воно напало на одного з його подорожніх.

Вен поглянула террісійцю в очі.

— Я бачила його, Сейзеде.

Він відчув, як спиною пробіглися мурахи.

— Воно тут, — прошепотіла дівчина. — Воно кожної ночі з’являється в імлі. Воно стежить за мною Я відчуваю його за допомогою алломантії. А якщо підійде достатньо близько — я його бачу. Воно ніби створене з імли. Безтілесне, але справжнє.

Сейзед якийсь час сидів мовчки, навіть не знаючи, що й подумати.

— Ти вирішив, що я з розуму зійшла, — нахмурилась Вен.

— Ні, леді Вен, — тихо промовив террісієць. — Гадаю, ніхто з нас не в праві називати такі речі божевіллям, особливо якщо згадати, в яких ми обставинах перебуваємо. Просто… ви впевнені?

Вен рішуче кивнула.

— Та навіть якщо це й правда, — підкреслив Сейзед, — відповіді на моє запитання це не дає. Автор щоденника бачив те саме створіння, але Безоднею він його не назвав. Тому що це не була Безодня. Безодня — це щось інше, щось небезпечне, щось, у чому він відчував зло.

— І саме в цьому полягає таємниця, — наполягала Вен. — Ми повинні з’ясувати, чому він так відгукувався про імлу. І тоді ми дізнаємося…

— Що ми дізнаємося, леді Вен? — поцікавився Сейзед.

Вен відвернулася. Нічого не відповівши, вона раптом змінила тему.

— Сейзеде, Герой так і не зробив того, що повинен був зробити. Його вбив Рашек. А коли Рашек отримав силу від Джерела, він її не віддав, як мусив, — він залишив її собі.

— Вірно, — кивнув террісієць.

— А тепер імла почала вбивати людей. Вона почала з’являтися протягом дня. Схоже… ніби події повторюються. Тобто… можливо, Герой Віків повинен з’явитися знову?

Дівчина дещо ніяково поглянула на нього.

«А… — зрозумів її натяк Сейзед. — Вона бачила щось в імлі. Попередній Герой бачив ті самі речі».

— Я не впевнений, що це обґрунтоване твердження, леді Вен.

— Чому ти просто не можеш сказати, як звичайна людина, — «ти помиляєшся»? — фиркнула дівчина.

— Перепрошую, леді Вен. Я вчився бути слугою, а нас учать не суперечити. Але я справді гадаю, що ви помиляєтеся. Також я вважаю, що ви не обдумали все достатньо добре.

Вен знизала плечима.

— Що змушує вас вважати, що Герой Віків повернеться?

— Я не знаю. Те, що відбувається; те, що я відчуваю. Імла з’являється знову — і хтось повинен її зупинити.

Сейзед провів пальцями по переписаному тексту й пробігся про ньому поглядом.

— Ти мені не віриш, — зітхнула Вен.

— Не в тому річ, леді Вен, — промовив Сейзед. — Я просто не схильний до поквапливих висновків.

— Але ж ти думав про Героя Віків, чи не так? — поцікавилась дівчина. — Адже він був частиною твоєї релігії — втраченої релігії Террісу, яку ви — хранителі — і намагалися відкрити заново.

— Це правда, — підтвердив Сейзед. — Утім, ми небагато знаємо про пророцтва, які використовували наші предки, аби знайти Героя. Окрім того, судячи з тексту, яким я займаюся останнім часом, ми маємо проблеми з інтерпретаціями. Якщо найвеличніші террісійські теологи епохи до Вознесіння не зуміли встановити особу справжнього Героя, то як ми це зробимо?

Вен сиділа мовчки.

— Не слід мені було цю розмову починати, — нарешті промовила вона.

— Ні, леді Вен, будь ласка, не треба так казати. Я дуже перепрошую — ваші теорії доволі потужні. Просто у мене розум ученого — і я завжди ставлю під сумнів отриману інформацію. Мабуть, я занадто полюбляю сперечатися.

— І це ще одна причина, чому ти не став чудовим террісійським мажордомом? — легко усміхнувшись, поглянула на нього дівчина.

— Безсумнівно, — зітхнув Сейзед. — Крім того, моя поведінка призводить до конфліктів з іншими представниками мого ордену.

— Наприклад, із Тіндвіл? — спитала Вен. — Вона, здається, не дуже зраділа, коли дізналась, що ти розповідав нам про ферухімію.

— Оскільки хранителі — це група людей, — кивнув Сейзед, — які присвятили себе знанням, то вони не люблять, коли інформація про їхні сили виходить за межі їхнього ордену. Поки Пан Всевладар був живий, а хранителів переслідували — ця обережність була, гадаю, цілком виправданою. Але тепер, коли ми вільні, моїм братам і сестрам досі важко позбутися звички тримати усе в таємниці.

Вен кивнула.

— Здається, Тіндвіл ти не дуже подобаєшся. За її власними словами, вона сюди прийшла на твоє прохання, але щоразу, коли хтось про тебе згадує, вона стає такою… байдужою.

Сейзед зітхнув. Він не подобається Тіндвіл? Террісієць вважав, що проблема і полягає саме в тому, що вона не здатна його вподобати.

— Вона просто в мені розчарована, леді Вен. Я не знаю, наскільки добре ви знайомі з історією мого життя, але я працював над скиданням Пана Всевладаря близько десяти років до того, як мене знайшов Келсьє. Інші хранителі вважають, що я наражав на небезпеку як свою міднопам’ять, так і сам орден. Вони вважали, що хранителям краще не висовуватися і чекати дня, коли впаде Пан Всевладар, а не активно цьому сприяти.

— Як на мене, доволі боягузливий підхід, — відгукнулася дівчина.

— Та насправді це був надзвичайно розважливий підхід. Розумієте, леді Вен, якби я потрапив у полон, я зміг би видати дуже багато інформації. Імена інших хранителів, локації наших криївок, засоби, завдяки яким ми змогли зберегтися у культурі Террісу. Мої брати та сестри протягом багатьох десятиліть завзято працювали над тим, аби переконати Пана Всевладаря, що ферухімію нарешті було винищено. І якби я викрив себе, усе це пішло б коту під хвіст.

— Так могло статися, якби ми програли, — промовила Вен. — А ми не програли.

— Але могли.

— Не могли.

Сейзед усміхнувся. Іноді в цьому світі дискусій, питань та нескінченних сумнівів, простодушність Вен здавалася ковтком свіжого повітря.

— Та в будь-якому разі, — вів далі террісієць, — Тіндвіл — членкиня Синоду, групи старших хранителів, які керують нашим орденом. Я в минулому неодноразово повставав проти рішень Синоду. І, повернувшись до Лютаделя, я ще раз виступив проти них. Тому нічого дивного в тому, що я їй не подобаюся.

— Ну, як на мене, ти все робиш правильно, — сказала дівчина. — Ти нам потрібен.

— Дякую, леді Вен.

— Ти не слухай Тіндвіл, — додала Вен. — Вона з тих людей, які завжди так поводяться, ніби їм відомо більше, ніж є насправді.

— Вона дуже мудра.

— Вона страшенно ганяє Евенда.

— Значить, вона вважає, що так буде краще для нього, — зауважив Сейзед. — Не судіть її занадто суворо. Якщо вона й здається якоюсь неприємною, то це тільки тому, що вона прожила дуже важке життя.

— Важке життя? — поцікавилась Вен, пхаючи свої писульки назад у кишеню.

— Так, леді Вен, — пояснив террісієць. — Розумієте, Тіндвіл більшу частину свого життя була матір’ю Террісу.

Вен так і завмерла з рукою в кишені. Вигляд вона мала здивований.

— Тобто… маткою була?

Сейзед кивнув. Одним з пунктів програми з контролю народжуваності Пана Всевладаря був вибір кількох осіб, яких використовували для народження нових дітей — з метою винищити у популяції ферухімічні здатності.

— За останніми підрахунками, Тіндвіл народила понад двадцятеро дітей, — сказав він. — І кожна дитина — від іншого батька. Першу дитину вона народила у чотирнадцять, і після цього все життя постійно була змушена злягатися з різними чоловіками, аж поки не вагітніла. А завдяки особливим препаратам для запліднення, які змушували її приймати селекціонери, часто вона народжувала двійні та трійні.

— Зрозуміло… — тихо промовила Вен.

— Не у вас однієї було жахливе дитинство, леді Вен. Певно, Тіндвіл — це найсильніша жінка, яку я знаю.

— Як вона це винесла? — тихо спитала дівчина. — Я… я б, певно, руки на себе наклала.

— Вона — хранителька, — відповів Сейзед. — Вона змогла пережити безчестя, бо знала, що робить велику послугу своєму народові. Розумієте, ферухімія — річ спадкова. Завдяки тому, що Тіндвіл була матір’ю, наш народ зміг забезпечити собі майбутні покоління ферухіміків. Іронічно при цьому те, що вона якраз із тих осіб, яким селекціонери не повинні були дозволяти розмножуватися.

— І як це стало можливим?

— Селекціонери вирішили, що вже винищили ферухімію в наших людях, — пояснив він, — і почали виводити у террісійцях інші риси — терплячість і спокій. Вони нас розводили, мов породистих коней, і нам пощастило, що Синод зміг пропхати Тіндвіл у цю програму. Звичайно, на ферухімії Тіндвіл зналася дуже погано. Та, на щастя, хранителі змогли передати їй кілька міднопам’ятей. Тому, будучи протягом багатьох років ізольованою від інших, вона могла навчатися та вивчати біографії. І лише протягом останніх десяти років, коли її дітородний вік скінчився, вона змогла приєднатися до інших хранителів та заробити собі репутацію. В порівнянні з нею, — похитав головою Сейзед, — ми жили майже вільним життям.

— Чудово, — пробурмотіла Вен, підіймаючись та позіхаючи. — Ще одна причина для тебе почуватися винним.

— Вам би поспати, леді Вен, — зауважив Сейзед.

— Кілька годин посплю, — відповіла дівчина, вийшовши за двері та знову залишивши його наодинці з текстом.