Джерело вознесіння

55

Страфф прокинувся холодного ранку та негайно потягнувся по листочок Чорного фрейна. Він починав бачити позитивні моменти у своїй залежності — зілля швидко та легко пробуджувало його, попри ранню годину наповнюючи тіло старшого Венчера теплом. Раніше на те, аби прокинутися і зібратися, він витрачав годину, а тепер був готовий уже за кілька хвилин.

На нього чекав славний день.

Біля намету його зустрів Дженерл, і вони вдвох пішли галасливим табором. Кірка льоду тріскалась під черевиками Страффа, коли він підходив до свого коня.

— Пожежі вщухли, мій пане, — пояснив Дженерл. — Можливо, внаслідок снігопаду. Імовірно, колоси припинили громити місто і сховалися від холоду в будівлях. Наші розвідники бояться підходити занадто близько, але за їхніми словами, місто схоже на перекопаний цвинтар — тихе та порожнє, якщо не рахувати трупів.

— Може, вони взагалі усі одне одного повбивали? — весело припустив Страфф, застрибуючи у сідло та видихаючи хмарки пари в морозне повітря.

Його військо почало шикуватися до штурму. П’ятдесят тисяч солдатів, які з нетерпінням чекали нагоди захопити місто. І річ була не тільки у потенційних трофеях — якщо вони зайдуть у Лютадель, то нарешті житимуть у будівлях зі справжніми стінами та дахом.

— Можливо… — промовив Дженерл, теж залазячи на коня.

«Це було би просто пречудово, — посміхнувся сам собі.

Страфф. — Усі мої вороги загинули, місто з його багатими шахтами — моє. А ще — ніяких проблем зі скаа».

— Мій пане! — закричав хтось.

Страфф обернувся на голос. Поле між його табором і Лютаделем було сіро-білим — вкрите попелом і снігом. І на протилежному боці цього поля збиралися колоси.

— Схоже, мій пане, вони все-таки вижили! — вигукнув Дженерл.

— Схоже на те, — нахмурившись, погодився старший Венчер.

Чудовиськ досі було доволі багато. Вони стовбичили біля північної брами, але не атакували негайно, а збиралися у великий загін.

— Судячи з розрахунків розвідників, їх менше, ніж було, — заговорив після недовгої паузи Дженерл. — Можливо, дві третини від початкової кількості, може, трохи менше. Але це все-таки колоси…

— Вони покидають захисні споруди, — посміхнувся Страфф, відчуваючи, як Чорний фрейн зігріває його кров, від чого здавалося, ніби він спалює метали. — І зараз вирушать на нас. Хай нападають. Усе закінчиться дуже швидко.

— Так, мій пане, — не так упевнено відповів Дженерл, а потім насупився і вказав на міські ворота. — Мій пане?

— Ну, що знову?

— Солдати, мій пане. Це люди. Здається, їх кілька тисяч.

Страфф нахмурився.

— Але ж вони всі повинні бути вже мертві!

Колоси кинулися в атаку. Кінь Страффа занервував, побачивши, як синьошкірі чудовиська побігли у бік табору сірим полем, а слідом за ними в більш організованому порядку рухалися загони людей.

— Лучники! — закричав Дженерл. — Приготувати перший залп!

«Певно, мені не слід лишатися попереду», — раптом вирішив.

Страфф.

Він розвернув коня, але тієї ж миті дещо помітив. З натовпу колосів, які мчали на його табір, вилетіла стріла.

Але колоси не стріляли з луків. Крім того, чудовиська були ще доволі далеко, а цей предмет був занадто великим, як для стріли. Може, камінь? Але він здавався більшим, ніж…

Він почав опускатися в напрямку війська Страффа. Старший Венчер дивився в небо, не відриваючи погляду від дивного об’єкта. Що ближчим він ставав, то зрозуміліше було, що це таке. Не камінь, не стріла…

Це була людина — людина, за спиною якої тріпотів марево-плащ.

— Ні! — закричав Страфф.

«Вона ж мала зникнути!»

Вен із криком летіла з неба у її підсиленому дюралюмінієм і сталлю стрибку; масивний меч колоса здавався їй зараз легким, мов пір’їнка. Вона вдарила Страффа просто посередині голови та вела лезо вниз, аж поки не вперлася у ґрунт — від її удару пирснули в різні боки шматки промерзлої багнюки та сніг. Кінь розсічений навпіл, розвалився. Те, що залишилося від колишнього короля, зіслизнуло на землю разом із трупом коня. Дівчина поглянула на рештки, похмуро посміхнулась і попрощалась зі Страффом.

Зрештою, Евенд попереджав, що його чекатиме, якщо він наважиться атакувати місто.

Довкола неї стояли, ніби скам’янілі, генерали та слуги Страффа. За спиною Вен до війська щойно вбитого лорда наближалася армія колосів; у лавах солдатів панувало сум’яття, а незлагоджені залпи лучників не давали ніякого ефекту.

Вен міцно схопила свій меч, а тоді вдарила їх посиленим дюралюмінієм «поштовхом». Вершники попадали на землю, коні попереверталися догори підковами, а солдати, які стояли в радіусі кількох десятків метрів від неї, порозліталися в різні боки. Усі кричали.

Дівчина проковтнула ще один флакон, відновивши запаси сталі та п’ютеру, після чого підстрибнула, шукаючи поглядом генералів та офіцерів. Щойно вона відірвалася від землі, армія колосів влетіла у перші ряди війська Страффа і почалася справжня бійня.

— Що вони роблять?! — спитав Цетт, якого посадили в сідло і прив’язали до нього, поквапливо загортаючись у плащ.

— Видно, атакують, — відповів один із його помічників на ім’я Багмен. — Дивіться, вони разом з колосами!

Цетт нахмурився і застібнув плащ.

— Уклали союз?

— Із колосами? — засумнівався Багмен.

Ешвезер знизав плечима.

— І хто переможе?

— Та хто його знає, мій пане. Колоси…

— Це що таке! — почувся крик Алріанни, яка спускалася верхи засніженим схилом пагорба в супроводі пари стурбованих охоронців.

Звичайно, Цетт наказав їм утримувати дівчину в таборі — але в той самий час він не мав сумнівів, що вона зуміє від них утекти.

«Принаймні я завжди можу розраховувати на те, що її бодай ранковий туалет здатен затримати», — весело подумав батько.

Дівчина була в одній зі своїх суконь, бездоганно зібрана, з укладеним волоссям. Навіть якби Алріанна опинилася в охопленій вогнем будівлі, вона б неодмінно зупинилася освіжити макіяж, перш ніж із неї вибігати.

— Здається, почалася битва, — кивнув Цетт на поле перед Лютаделем.

— За межами міста? — перепитала дівчина, зупиняючи коня поруч із батьковим; обличчя її проясніло. — Вони атакують позиції Страффа!

— Так, — сказав Ешвезер. — А це значить, що місто залишилося…

— Ми повинні допомогти їм, батьку!

Цетт закотив очі.

— Ти чудово знаєш, що ми цього робити не будемо. Побачимо, хто переможе. Якщо їхня армія буде достатньо послаблена — а я сподіваюся, що буде, — то ми на них нападемо. Я не став вести сюди все своє військо, але, можливо…

Побачивши погляд Алріанни, він раптом замовчав. Потім уже відкрив було рота, аби щось сказати, але перш ніж він встиг це зробити, дівчина пришпорила коня, і той зірвався з місця.

Її охоронці з прокльонами смикнулися до неї — втім, запізно, — аби спробувати перехопити віжки. Цетт сидів, мов мішком прибитий. Це було занадто божевільно — навіть для неї. Вона не посміє…

Алріанна пустила коня галопом зі схилу в тому напрямку, де точилася битва. Трошки від’їхавши, вона, як і очікував Ешвезер, зупинилася, розвернулася і подивилась на нього.

— Якщо хочеш мене захистити, батьку, — закричала вона, — то краще тобі віддати наказ атакувати!

З цими словами вона знову зірвалася з місця, і її кінь підіймав копитами у повітря хмарки снігу.

Цетт ніби заціпенів.

— Мій пане, — заговорив Багмен. — Здається, сили супротивників приблизно рівні. П’ятдесят тисяч солдатів проти п’яти тисяч солдатів і близько дванадцяти тисяч колосів. Якщо ми допоможемо одній зі сторін…

«Прокляте пустоголове дівчисько!» — подумав Цетт, дивлячись, як кінь галопом несе Алріанну просто в битву.

— Мій пане? — повторив Багмен.

«Навіщо я взагалі припхався у цей Лютадель? Невже я справді вважав, що зможу захопити місто? Без алломантів, із повстанням, яке триває у моїй домінії? Чи тому, що я чогось шукав? Підтвердження легенд, наприклад… Сили, яку я на власні очі бачив тієї ночі, коли Спадкоємиця мало мене не вбила.

І, до речі, як вони зуміли перетягнути на свій бік колосів?»

— Збираймо військо! — скомандував Цетт. — Ми вирушаємо на захист Лютаделя! І хто-небудь, відправте гінців за моєю дурною дочкою!

Сейзед їхав мовчки, його кінь повільно переставляв ноги по снігу. Попереду лютувала битва, але він був достатньо далеко, аби йому могла загрожувати якась небезпека. За його спиною залишився Лютадель, і жінки та старі, які пережили цю ніч, спостерігали за боєм зі стін. Вен врятувала їх від колосів. Та справжнім дивом буде, якщо вона зможе врятувати їх і від інших двох армій.

Террісієць не прагнув долучитися до битви. Його металопам’яті були майже порожніми, а тіло було майже таке само втомлене, як і розум. Нарешті він просто зупинив коня, який видихав у морозне повітря хмарки пари, і так і стояв — сам-один посеред засніженої рівнини.

Він не міг змиритися зі смертю Тіндвіл. Він почувався… спустошеним. Сейзед шкодував, що не може просто припинити відчувати. Він шкодував, що не вирушив допомагати захищати її браму замість тієї, яку йому доручили. Чому він не пішов шукати її, щойно дізнався, що північні ворота впали? Тоді б вона вижила. Він зміг би її захистити…

Та що тепер було сенсу побиватися і перейматися?

«Але ті, хто мали у серці віру, не помилилися, — думав Сейзед. — Вен повернулася і захистила місто. Я — втратив надію, але вони — ні».

Він знову повів свого коня вперед. Вдалині відлунювали звуки битви. Він намагався зосередитися на чомусь, окрім Тіндвіл, але думки його все одно поверталися до речей, які вони досліджували з нею разом. Факти та легенди ставали ціннішими завдяки тому, що асоціювалися з нею. Це були болісні асоціації, але відкинути їх він не міг.

«Герой Віків мав бути не просто воїном, — думав террісієць, повільно наближаючись до поля бою. — Він був тим, хто об’єднував людей. Він був лідером».

Йому було відомо, що Вен вважала себе Героєм. Та Тіндвіл мала рацію: це був би занадто великий збіг. А Сейзед уже й сам не знав, у що вірити. Якщо взагалі вірити.

«Герой Віків не належав до народу Террісу, — далі думав він, спостерігаючи за атакою колосів. — Він не був королівської крові, але зрештою став правителем».

Сейзед потягнув за віжки, зупинившись посеред відкритого та порожнього поля. Зі снігу довкола нього стирчали стріли, а земля була добряче утрамбована кінськими копитами. Десь далеко він почув барабанний бій. Террісієць обернувся і побачив військо, яке з’явилося з заходу. Над ним майоріло знамено Цетта.

«Він командував військами усього світу. Королі приходили йому на допомогу».

Сили Цетта приєдналися до битви проти Страффа. Метал дзвінко бився об метал, кректали тіла — з’явився новий фронт. Сейзед опинився на полі якраз між містом і арміями. Військо Вен і надалі значно поступалося в кількості, але террісієць помітив, що солдати Страффа почали потихеньку відступати. Його армія розвалювалася на частини, люди билися без керівництва. У всіх їхніх рухах відчувався жах.

«Вона вбиває генералів», — здогадався він.

Цетт був розумним чоловіком. Він приїхав на битву, але залишався у задніх рядах свого війська — його недуга вимагала, аби він був прив’язаний до сідла, а значить, битися йому було важко. Та все-таки, приєднавшись до битви, він гарантував, що Вен потім не розверне військо колосів проти нього.

Сейзед уже не сумнівався в тому, на чиєму боці буде перемога. І справді, після години бою солдати Страффа почали здаватися в полон великими групами. Звуки битви вщухали, террісієць повів свого коня вперед.

«Святий Перший Свідок, — думав він. — Я не впевнений, що вірю в це. Та хай що би трапилось далі, я повинен бути там».

Колоси припинили битися і мовчки застигли на місці. Вони розступилися перед Сейзедом, коли він поїхав крізь їхні лави. Нарешті террісієць побачив Вен — вона стояла, уся в крові, закинувши на плече важкий меч колоса. Кілька колосів тягнули в центр кола чоловіка — лорда у багатому костюмі та срібному нагруднику. Вони кинули його перед дівчиною.

Ззаду наблизився Пенрод зі своїми гвардійцями — їх також привів колос. Ніхто не прохопився ані словом. Потім створіння знову розступилися, і з’явився Цетт з підозріливим виразом на обличчі в супроводі великої групи солдатів — їх також вів один колос.

Цетт поглянув уважно на Вен і почухав підборіддя.

— Недовго бій тривав, — підсумував він.

— Солдати Страффа були налякані, — пояснила Вен. — Вони змерзли та не мали бажання битися з колосами.

— А їхні командири? — поцікавився Ешвезер.

— Я їх убила. Усіх, окрім цього одного. Ім’я?

— Лорд Дженерл, — відповів генерал Страффа.

Його нога, здається, була зламана, і його підтримував за руку колос, аби той не впав.

— Страфф мертвий, — оголосила дівчина. — Тепер цим військом командуєте ви.

Аристократ схилив голову.

— Ні, ним командуєте ви, леді.

Вен кивнула.

— На коліна! — наказала вона.

Колоси опустили Дженерла на землю. Той застогнав від болю, але опанував себе і вклонився.

— Моє військо присягається бути вірним вам, — прошепотів генерал.

— Ні, — різко відповіла Вен. — Не мені, а законному спадкоємцеві дому Венчерів. Тепер він — ваш правитель.

Дженерл кивнув повільно.

— Гаразд, — сказав він. — Як забажаєте. Я присягаюся бути вірним сину Страффа, Евенду Венчеру.

Окремі групи мовчки стояли на холоді. Вен обернулася до Пенрода, і Сейзед теж поглянув на нього. Дівчина жестом вказала на землю. Той мовчки зліз з коня та опустився на коліна.

— Я також присягаюся, — промовив він, — вірно служити Евенду Венчеру.

Вен обернулась до лорда Цетта.

— Ти від мене цього також очікуєш? — весело спитав бородань.

— Так, — тихо відповіла Вен.

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді я вас уб’ю. Ви привели армію, аби захопити моє місто. Ви погрожували моїм людям. Я не змушу розплачуватися ваших солдатів життям за ваші вчинки, але вас, Цетте, я вб’ю.

Тиша. Сейзед обернувся й поглянув на колосів, що стояли непорушними лавами на залитому кров’ю снігу.

— Ти ж розумієш, що це погроза? — промовив Ешвезер Цетт. — Твій Евенд би таке не схвалив.

— Його тут немає.

— Але що б він, по-твоєму, сказав на це? Він би сказав мені не піддаватися — благородний Евенд Венчер ніколи б не здався лише тому, що хтось погрожує йому смертю.

— Ви — не такий, як Евенд, — заперечила Вен. — І ви це знаєте.

Цетт замислився, а потім усміхнувся.

— Ні. Ні, я не такий. Допоможіть злізти, — додав він, обернувшись до своїх солдатів.

Вен мовчки спостерігала за тим, як гвардійці розв’язують ноги Цетта, як вони опускають його на сніг. Він вклонився.

— Отже… я присягаюся бути вірним Евенду Венчеру. Він — бажаний гість у моєму королівстві… якщо тільки мені вдасться відвоювати його у того клятого зобов’язувана, який його захопив.

Вен кивнула та обернулася до террісійця.

— Мені потрібна твоя допомога, Сейзеде.

— Що накажете, пані, — тихо відповів той.

Вен поглянула йому в очі.

— Будь ласка, не називай мене так.

— Як забажаєте.

— Ти тут єдиний, кому я довіряю, Сейзеде, — промовила дівчина, не звертаючи уваги на трьох лордів, які стояли перед нею на колінах. — Гем — поранений, а Бриз…

— Я зроблю все від мене залежне, — шанобливо схилив голову террісієць. — Що ви бажаєте, аби я зробив?

— Подбай про безпеку Лютаделя, — сказала Вен. — Подбай, аби людям було де жити, розпорядися, аби привезли їжу зі складів Страффа та консервної фабрики Цетта. Розмісти ці армії так, аби вони всі одне одного не повбивали, а потім відправ загін зустріти Евенда. Він прийде з півночі, дорогою, яка йде вздовж каналу.

Сейзед кивнув, і Вен обернулася до вкляклих лордів.

— Сейзед — моя довірена особа. Слухайтеся його так, як би слухалися Евенда або мене.

Вони всі кивнули.

— А ви де будете? — підняв голову Пенрод.

Вен зітхнула, раптом жахливо виснажена.

— А я — спатиму, — відповіла вона і кинула меч.

Після цього вона «відштовхнулася» від нього та стрілою полетіла у небо, в напрямку Лютаделя.

«Після себе він залишав руїни, але про них було забуто, — подумав Сейзед, дивлячись їй услід. — Він створював королівства, а потім знищував їх, будуючи світ заново.

А ми весь час вживали займенник не того роду».