Джерело вознесіння

15

На восьмий день після того, як вони вийшли з Монастиря, Сейзед прокинувся і побачив, що він залишився сам.

Він підвівся та обтрусив покривало від попелу, який вкрив його за ніч. Марша під деревом, де він вчора заснув, не було, хоча ділянка голої землі натякала, що інквізитор таки спав.

Сейзед, освітлений сліпучими променями червоного сонця, пішов за слідами Марша. Тут, де вже не росли дерева, попіл лежав глибшим шаром, і вітер навіяв його дюнами. Террісієць роззирнувся навколо — Марша ніде не було видно.

Сейзед повернувся до їхнього табору. Дерева тут — у Східній Домінії — росли покручені та вузлуваті, але мали пласкі, мов полиці, та переплетені гілки, порослі грубими коричневими голками. Вони забезпечували достатній сховок, хоча попіл, здавалося, міг пролізти в будь-яку щілину.

На сніданок террісієць приготував простий суп. Марш не повертався. Сейзед прополоскав своє коричневе дорожнє вбрання у струмочку поблизу. Марш не повертався. Террісієць зашив розірваний рукав, нашмарував черевики та поголив голову. Марш не повертався. Сейзед видобув з пам’яті копію давнього тексту, яку він зробив у Монастирі, переписав кілька слів, а тоді змусив себе відкласти аркуш убік — він боявся, що якщо занадто часто видобувати копію, слова розмиються або їх забруднить попіл. Краще вже дочекатися, поки в нього під рукою буде нормальна дошка та чиста кімната.

Марш не повертався.

Нарешті Сейзед вирушив у дорогу. Він ніяк не міг зрозуміти, чому його пройняла така нетерплячка — з одного боку, йому кортіло поділитися тим, про що дізнався, з іншого — хотілося дізнатися, як там справи в Лютаделі у Вен та молодого короля Евенда Венчера.

Марш знає, куди йти. Дожене.

Сейзед підняв руку, затуляючи очі від червоного сонячного світла, і подивився униз пагорба. На обрії, східніше від головної дороги, виднілася якась темна пляма. Він сягнув до своєї географічної міднопам’яті, шукаючи описів Східної Домінії.

Його розум наповнило знання. Темна пляма виявилась селом під назвою Урбене. Він покопирсався в одному з індексів, шукаючи потрібний. Індекс ставав уже розпливчастим, інформацію з нього тяжко було запам’ятати — це означало, що він занадто часто діставав її з міднопам’яті та повертав назад. Знання, що зберігалися у міднопам’яті, залишалися чіткими, але все, що опинялося поза його головою — хай навіть на кілька секунд, — починало псуватися. Потім йому доведеться запам’ятовувати індекс знову.

Знайшовши, що шукав, Сейзед завантажив собі в голову потрібні спогади. У географічному довіднику Урбене описувалось як «мальовниче місце», що, найімовірніше, означало, що в селі розташовувався маєток якогось важливого вельможі. Також у довіднику зазначалося, що скаа в Урбене займалися скотарством.

Записавши отриману інформацію, террісієць знову завантажив спогади у пам’ять. Прочитавши записку, він згадав забуте. Як і у випадку з індексом, спогади з географічного довідника також псувалися, коли їх видобували з пам’яті. На щастя, у нього в Террісі був другий комплект міднопам’яті, і з його допомогою він передасть своє знання іншому хранителеві. Ту міднопам’ять, яка в нього була з собою, він використовував щоденно. Невикористовуване знання нікому не допомагало.

Він закинув на плече свою торбу. Візит до села піде йому на користь, хай навіть і трохи затримає. Його шлунок проти такого рішення не заперечував. Навряд чи у місцевих селян багато їжі, але, можливо, у них знайдеться хоч щось окрім бульйону. До того ж до них могли дійти якісь новини з Лютаделя.

Спустившись із пагорба, Сейзед повернув на розвилці ліворуч, на меншу дорогу. В часи Останньої Імперії люди небагато подорожували. Пан Всевладар заборонив скаа залишати землю, за якою вони були закріплені, і порушувати його наказ наважувалися тільки злодії та бунтівники. Утім, більшість аристократів усе одно жила з торгівлі, а значить, гості у цьому селі повинні бути не новиною.

Террісієць моментально почав помічати дивне. Уздовж дороги ходили кози — ніхто за ними не наглядав. Сейзед задумався, а тоді видобув із торби міднопам’ять і почав на ходу шукати в ній. В одній з книжок, присвячених питанням скотарства, зазначалося, що пастухи іноді відпускають стада на вільний випас. Але все одно — худоба, що пасеться без нагляду, викликала в нього підозри. Він пришвидшив крок.

«На півдні скаа голодують, — подумав він. — А тут худоби стільки, що не можна когось виділити, аби стерегти її від розбійників або хижаків?»

Вдалині з’явилося невеличке село. Сейзед майже переконав себе в тому, що відсутність хоч якої активності — нерухомі вулиці, відчинені двері та віконниці, що хитаються від поривів вітру — це наслідок його прибуття. Може, люди настільки перелякалися, що просто поховалися. Або, можливо, в селі нікого немає. Повели на випас стада…

Сейзед зупинився. Повіяв вітерець, і з боку Урбено долинув різкий запах. Скаа не ховалися, і вони не втекли. То був сморід гниття мертвих тіл.

Раптом заспішивши, террісієць витягнув маленький перстень — оловопам’ять, що вигострює нюх — і одягнув його собі на палець. Запах, принесений вітром, не був запахом різанини. То був сморід задушливіший, брудніший. Сморід не тільки смерті, але й руйнування, немитих тіл і сміття. Він почав наповнювати оловопам’ять замість вичерпувати її, і його здатність відчувати запахи різко послабла, не давши йому проблюватися.

Він пішов далі, обережно входячи до поселення. Урбене, як і більшість сіл скаа було побудоване дуже просто. Там було з десять великих халабуд, поставлених широким колом, у середині якого розташовувався колодязь. Будівлі були дерев’яні, а дахи їхні були вкриті уже знайомими йому гілками з коричневими голками. Хатинки наглядачів, так само як і красивий маєток аристократів, стояли трошки далі, в долині.

Якби не цей сморід — і не страшне відчуття покинутості, — Сейзед погодився б із описом Урбене, наведеним у географічному довіднику. Як для халуп, у яких живуть скаа, халабуди мали доволі пристойний вигляд, а саме село лежало в затишній улоговині посеред узвиш.

І тільки коли террісієць підійшов ближче, він побачив перші тіла. Вони лежали, розпростерті, біля входу до найближчої халабуди — всього їх було близько пів десятка. Сейзед обережно підійшов ближче, але швидко зрозумів, що трупам щонайменше кілька днів. Він опустився на коліна біля одного з них — жінки без видимих причин смерті. Решта тіл виглядала подібно. Помітно нервуючи, Сейзед змусив себе підвестися та потягнути вхідні двері халабуди. Всередині тхнуло так, що він відчував сморід навіть крізь свою оловопам’ять.

Халабуда, як це зазвичай бувало у скаа, складалася з одного приміщення. І воно було просто завалене тілами. Більшість із них була загорнута в тонкі покривала; деякі ніби сиділи, навалившись спиною на стіни, — їхні голови, гниючи, безсило висіли на шиях. Тіла були виснажені, майже без плоті, з висохлими кінцівками та ребрами, що стирчали під шкірою. На вихудлих обличчях — страшні очі, які вже нічого не бачили.

Ці люди померли від голоду та зневоднення.

Террісієць, опустивши голову та хитаючись, вийшов назовні. Марно було сподіватися, що в інших будівлях на нього чекатиме якась інша картина, але він усе одно вирішив перевірити. І він знову і знову бачив одне й те саме. Тіла без ран при порозі; набагато більше тіл — усередині халабуд. На них, закриваючи обличчя нещасних, хмарами роїлися трупні мухи. У кількох будівлях він знайшов обгризені людські кістки.

Перевіривши останню халабуду, Сейзед вийшов надвір, хапаючи повітря широко розкритим ротом. Десятки людей — разом більше сотні — померли без видимої причини. Що ж могло змусити їх просто сидіти у своїх будинках, коли в них закінчилися запаси їжі та води? Як вони могли померти з голоду, якщо в них на околицях спокійно пасеться собі худоба? І що вбило тих бідолашних, яких він знайшов у попелі надворі? Вони, здається, не були настільки вихудлі та виголоднілі, як ті, що всередині, хоча тіла вже настільки розклалися, що насправді важко було сказати.

«Це не може бути голодна смерть, — сказав собі Сейзед. — То мала бути якась недуга, якась епідемія. Це набагато логічніше пояснення».

Він пошукав у своїй медичній міднопам’яті. Звісно, є такі хвороби, які швидко виснажують і вбивають своїх жертв. А ті, що вижили, — втекли. Вони залишили своїх близьких і рідних. І навіть худобу зі своїх пасовищ не взяли…

Сейзед нахмурився. І цієї миті йому здалося, ніби він щось почув.

Террісієць обернувся та посилив свій слух за допомогою оловопам’яті. Йому не примарилося, він чув, як хтось дихає та рухається, — ці звуки долинали з однієї з халабуд, куди він щойно зазирав. Він швидко кинувся до дверей, відчинив їх і знов окинув поглядом скорботне видовище. Трупи лежали нерухомо, як і раніше. Сейзед почав уважно оглядати їх, аж поки не помітив, що груди одного з них підіймаються та опускаються.

«Та заради забутих богів…» — подумав Сейзед.

Чоловікові й не потрібно було старатися, аби вдати з себе мертвого. Волосся в нього випало, очі глибоко запали. І хоча він не виглядав аж надто виснаженим від голоду, Сейзед, певно, не помітив його через те, що все його тіло було брудне і страшенно нагадувало труп.

Террісієць підійшов ближче.

— Я друг, — тихо промовив він.

Чоловік не рухався. Сейзед нахмурився та, наблизившись до нещасного, поклав руку йому на плече.

Очі чоловіка різко розплющились, він закричав і скочив на ноги. Він перелякано побіг у дальній кінець кімнати, чіпляючись за трупи, після чого зіщулився та вп’явся очима у Сейзеда.

— Будь ласка, — сказав террісієць, ставлячи свою торбу на підлогу. — Не бійся.

З їжі у нього, крім приправ для бульйону, було лише кілька жмень борошна, але він витягнув трохи та простягнув чоловікові.

— У мене є їжа.

Чоловік похитав головою.

— Тут немає їжі, — прошепотів він. — Ми все з’їли… окрім їжі.

Він кинув погляд у центр кімнати. На кістки, які Сейзед помітив раніше. Сирі, обгризені, накриті шматком тканини, так ніби їх прагнули сховати.

— Я не їв це, — прошепотів чоловік.

— Я знаю, — відповів Сейзед, роблячи крок уперед. — Але ж є інша їжа. Надворі.

— Надвір виходити не можна.

— Чому?

— Імла, — опустив голову чоловік.

Террісієць поглянув на двері. Сонце потихеньку опускалося на небосхилі, але до заходу залишалося ще близько години. Імли не було. Принаймні зараз.

Сейзед здригнувся і повільно обернувся до нещасного.

— Імла… вдень?

Чоловік кивнув.

— І вона не зникала? — уточнив террісієць. — Кілька годин трималась?

— Дні, — похитав головою скаа. — Тижні. Імла була всюди.

«Заради Пана Всевладаря!» — подумав Сейзед, але прикусив язик.

Давно вже він не проклинав іменем цієї потвори, навіть подумки.

Але імла, яка приходить удень і не зникає — якщо вірити словам цього бідолашного — тижнями… Сейзед міг лише уявляти, наскільки перелякалися скаа, сховавшись у своїх халабудах; тисячі років пригнічення, традицій та упереджень не давали їм навіть визирнути назовні.

Але залишатися всередині, коли ви буквально помираєте з голоду? Хай як глибоко не сидів у них страх імли, не могли ж вони через нього самі себе довести до голодної смерті?

— Чому ви не пішли? — тихо спитав Сейзед.

— Дехто спробував, — кивнув головою чоловік. — Джелл. Вгадайте, що з ним сталося.

— Помер? — нахмурився Сейзед.

— Його забрала імла. Ох, як же ним трусило. Цей старий Джелл був дуже впертий. Ох, як же ним трусило. Як же він звивався, коли імла його забирала.

Сейзед заплющив очі.

«Трупи, які я знайшов біля дверей».

— Але дехто зміг втекти, — додав чоловік.

Террісієць різко розплющив очі.

— Що?

— Ну, дехто втік, — знову кивнув збожеволілий селянин. — Вони нас кликали, коли вийшли з селища. Сказали, що все в порядку. Імла не забрала їх. Не знаю чому. А інших — убила. Дехто попадав на землю, але пізніше вони встали. А декого імла вбила.

— Імла комусь дозволила вижити, але інших убила?

Селянин не відповів. Він спершу сів, а потім ліг, розтягнувшись, і вперся розгубленим поглядом у стелю.

— Будь ласка, — промовив Сейзед. — Ти повинен відповісти мені. Кого імла вбила, а кому дала піти? З чим це пов’язано?

Чоловік обернувся до нього.

— Час поїсти, — сказав він, а тоді встав.

Він підійшов до трупа і потягнув його за руку, легко відірвавши шматок гнилої плоті. Тепер було ясно, чому він не помер, як усі інші.

Сейзед, борючись із нудотою, кинувся через приміщення та схопив чоловіка за руку, якою він підніс до вуст майже голу кістку. Чоловік завмер, а тоді подивився на террісійця.

— Це не моє! — закричав він, кинувши кістку та рвонувши в кінець халабуди.

Сейзед на мить застиг на місці.

«Треба поспішати. Треба повернутися до Лютаделя. У цьому світі діється щось гірше, ніж набіги бандитів та армій».

Селянин з тваринним жахом дивився на террісійця, поки той зав’язував свою торбу. Аж раптом він передумав, знову поліз у неї та дістав звідти свою найбільшу п’ютеропам’ять. Застібнувши на передпліччі широкий металевий браслет, він розвернувся та пішов просто до чоловіка.

— Ні! — загорлав той, намагаючись відскочити.

Сейзед сягнув п’ютеропам’яті, витягуючи звідти силу. Він відчув, як його м’язи збільшуються, а одяг стає тісним. Він схопив селянина, коли той пробігав повз нього, а тоді притиснув його до себе, аби той не міг ані собі, ані йому заподіяти шкоди.

Зробивши це, террісієць виніс нещасного з будівлі.

Щойно вони вийшли на сонячне світло, селянин припинив пручатися і підняв голову до неба, ніби бачив світило вперше. Сейзед поставив його на землю та відпустив свою п’ютеропам’ять.

Чоловік, не опускаючи голови, упав на коліна, а потім обернувся до террісійця.

— Пан Всевладар… чому він покинув нас? Чому він пішов?

— Пан Всевладар був тираном.

— Він любив нас, — похитав головою чоловік. — Він правив нами. А тепер, коли його не стало, нас убиває імла. Вона ненавидить нас.

Після цього він із дивовижною вправністю скочив на ноги та побіг дорогою, що вела геть з Урбено. Сейзед було рвонув за ним, але майже одразу спинився. Навіщо це? Що, тягнути його силком аж до самого Лютаделя? Тут ось колодязь є, і худоба теж — з голоду не помре. Залишалося сподіватись, що нещасний якось дасть цьому всьому раду.

Зітхнувши, террісієць повернувся до халабуди та підібрав свою торбу. Трохи затримавшись біля дверей, він дістав одну зі своїх сталепам’ятей. Сталь могла зберігати одну з найважчих для зберігання якостей: фізичну швидкість. Конкретно цю сталепам’ять він наповнював багато місяців — на той випадок, якщо одного дня йому потрібно буде побігти кудись дуже, дуже швидко.

І тепер він одягнув її.