Джерело вознесіння

29

— Поясніть мені, пані, — ліниво поклавши голову на лапи, промовив ОрСеур. — Я вже багато років живу серед людей. Мені завжди здавалося, що їм потрібен регулярний сон. Невже я помилявся?

Вен сиділа на кам’яному карнизі даху, одну ногу притиснувши до грудей, а іншою бовтаючи, звісивши з краю. Ліворуч і праворуч від неї в імлі проступали вежі замку Гастінгів.

— Я сплю, — відповіла вона.

— Іноді, — широко позіхнув ОрСеур, висунувши язика.

Невже він справді переймав собачі звички?

Вен відвернулася від кандри та поглянула на схід — там спало місто Лютадель. Вдалині було видно дедалі потужніше джерело світла — занадто велике, аби бути рукотворним. Сходило сонце. Минула ще одна ніч — від того вечора, коли Евенд відвідував табір Страффа, минув майже тиждень. От-от мав з’явитися Зейн.

— Ви палите п’ютер, чи не так? — поцікавився ОрСеур. — Аби не заснути?

Вен кивнула. Завдяки легкому горінню п’ютера її втома здавалася лише незначною незручністю. Якщо уважніше прислухатися, то відчувалось, що вона засіла глибоко в ній, але зовсім не впливала на дівчину. Її відчуття були вигострені, тіло — сильне. Навіть нічний холод не заважав. Але щойно вона згасить п’ютер, виснаження навалиться на неї з новою силою.

— Це ненормально, пані, — зазначив ОрСеур. — Ви спите по три-чотири години на день. Ніхто — чи то з-імли-народжений, чи то людина або кандра — не здатен довго витримувати такий режим.

Вен поглянула вниз. Як пояснити це її дивне безсоння? Вона повинна була це перебороти; вона більше не повинна була боятися інших членів команди. Але хай якою б вона була втомленою, засинати їй ставало дедалі важче. Як тут заснеш, якщо постійно чуєш цю далеку глуху пульсацію?

І ця пульсація чомусь ставала дедалі ближчою? Чи просто сильнішою?

«Я чую, яку горах щось пульсує…» — було написано у щоденнику.

Як вона могла спати, знаючи, що з імли за нею спостерігає дух — зловісний, повний ненависті? Як вона могла спати, коли ворожі армії погрожували убити її друзів, коли в Евенда забирали його королівство, коли все, що вона знала й любила, зробилося раптом заплутаним та незрозумілим?

«…коли нарешті я лягаю на спочинок, сон тікає від мене. Думки, що турбують мене вдень, у нічній тиші лише стають нав’язливішими…»

ОрСеур знову позіхнув.

— Він не прийде, пані.

— Що ти маєш на увазі? — нахмурилась Вен, обернувшись до кандри.

— Тут відбувся останній ваш поєдинок із Зейном, — сказав ОрСеур. — І ви його чекаєте.

Дівчина завмерла.

— Я б зараз із радістю потренувалася, — нарешті промовила вона.

На сході ставало дедалі світліше, імла помаленьку розвіювалась, але неохоче, ніби не хотіла поступатися цим світом сонячним променям.

— Не слід давати йому так сильно впливати на вас, пані, — сказав ОрСеур. — Гадаю, він не той, ким ви його вважаєте.

— Він — мій ворог, — нахмурилась Вен. — Ким іще мені його вважати?

— Ви до нього ставитеся не як до ворога, пані.

— Ну, на Евенда він не нападав, — протягнула дівчина. — Можливо, Страфф не повністю його контролює.

ОрСеур тихо лежав, поклавши голову на лапи, а потім відвернувся.

— Що? — спитала Вен.

— Нічого, пані. Я вважатиму так, як накажете.

— Тільки не це, — розвернулась вона на парапеті й поглянула на кандру. — Не треба знову цих відмовок. Про що ти думав?

— Я думав, пані, — зітхнув ОрСеур, — що ваша зацикленість на Зейні мене непокоїть.

— Зацикленість? — перепитала Вен. — Та я лише спостерігаю за ним. Мені не подобається, що моїм містом ганяє іще один з-імли-народжений — і неважливо, чи ворог він мені, чи ні. Хтозна, що він задумав.

ОрСеур нахмурився, але нічого не сказав.

— ОрСеуре! — не витримала Вен. — Якщо маєш що сказати мені — то кажи!

— Перепрошую, пані, — відповів кандра. — Я не звик розмовляти зі своїми господарями — особливо розмовляти відверто.

— Усе в порядку. Можеш казати усе як є.

— Ну, пані, — підняв голову ОрСеур, — мені цей Зейн не подобається.

— Що тобі про нього відомо?

— Не більше, ніж вам, — визнав він, — Але більшість кандр добре відчувають людей. Коли займаєшся імітацією стільки, скільки займаюся нею я, то вчишся зазирати людині просто в серце. І те, що я бачу в його серці, мене тривожить. Він занадто самовдоволений. А також занадто налаштований подружитися з вами. І мені це здається підозрілим.

Вен сіла на карнизі, розставивши ноги та впершись долонями у холодний камінь.

«Можливо, він має рацію».

Але ОрСеур не літав із Зейном, не спарингував із ним в імлі. Кандра не винен був, що він схожий на Евенда. Що він — не алломант. Вони не могли зрозуміти, що таке ширяти від «поштовху» сталі, палити олово та пережити раптовий шок від загострення усіх п’яти відчуттів. Вони не могли цього ані пізнати, ані зрозуміти.

Вен відкинулася назад і поглянула на вовчура, якого освітлювало ранкове світло. Вона вже давно хотіла йому дещо сказати та, здавалося, зараз була якраз слушна нагода.

— ОрСеуре, якщо хочеш — ти можеш взяти інше тіло.

Вовчур здивовано поглянув на неї.

— У нас є кістки, які ми знайшли в палаці, — запропонувала дівчина. — Можеш узяти їх, якщо тобі набридло бути в тілі пса.

— Я не зможу їх використати, — пояснив кандра. — Я не перетравив тіла того, кому вони належали, — і не зумію належним чином відтворити розташування м’язів та органів, щоб особа мала такий вигляд, який повинна мати.

— Ну, в такому разі, — сказала Вен, — можемо знайти тобі злочинця.

— Я гадав, що подобаюся вам у цьому тілі.

— Подобаєшся, — підтвердила дівчина. — Але я не хочу, щоб ти був в’язнем тіла, в якому почуваєшся нещасним.

— Яке значення має, чи я щасливий? — фиркнув ОрСеур.

— Для мене є значення, — відповіла Вен. — Ми могли б…

— Пані? — не дав їй договорити кандра.

— Так?

— Я хочу залишитись у цьому тілі. Я до нього дедалі сильніше звикаю. Часто змінювати форму — дуже виснажливо.

Вен помовчала.

— Ну гаразд, — нарешті промовила вона.

ОрСеур вдячно кивнув.

— До речі, про тіло, — сказав кандра. — Пані, може, повернімося до палацу? Адже не всі з нас з-імли-народжені — декому потрібно бодай іноді спати та їсти.

«Став частіше нарікати», — зауважила Вен.

Вона вважала це добрим знаком; це означало, що ОрСеуру стає поруч із нею дедалі комфортніше. Настільки комфортно, що він уже міг сказати, якщо вона, на його думку, чинила нерозумно.

«Яке мені взагалі діло до того Зейна?» — подумала вона, підіймаючись і дивлячись у північному напрямку.

Імла була ще доволі густою, і армію Страффа, яка продовжувала тримати облогу, розташувавшись біля північного каналу, було ледве видно. Старший Венчер сидів у своєму таборі, мов павук, чекаючи на слушну нагоду атакувати.

«Еленд, — подумала дівчина. — Слід більше уваги приділяти Еленду».

Усі його намагання змусити Зібрання відкликати своє рішення або провести повторне голосування, провалилися. І молодий Венчер — як завжди вперто законослухняний — продовжував стійко витримувати свої невдачі. Та все-таки шанси на те, аби переконати Зібрання обрати його королем — чи бодай не обирати на цю посаду когось іншого, — залишалися.

Тому майже весь вільний час він проводив із Бризом та Доксоном, розробляючи плани та складаючи промови. Не дивно, що з Вен вони майже не бачилися. Останнє, що було зараз потрібно Еленду, — це аби його відволікали. У цій справі вона нічим допомогти йому не могла: тут не було з ким битися, не було кого відганяти.

«Усі ці документи, книги, закони, філософія — це його стихія, — подумала дівчина. — Він почувається у словах своїх теорій так само впевнено, як я — в імлі. Я завжди хвилююся, що він не може мене зрозуміти… але чи можу я сама зрозуміти його?»

ОрСеур встав, потягнувся та, поставивши свої передні лапи на карниз, як і Вен, подивився на північ.

— Іноді я жалкую, — похитала головою дівчина, — що Еленд аж такий… благородний. Місту вся ця плутанина зараз геть ні до чого.

— Він усе зробив правильно, пані.

— Гадаєш?

— Звичайно, — промовив ОрСеур. — Він має свій контракт. І його обов’язок — будь-що дотримуватися умов цього контракту. Він зобов’язаний служити своєму господареві (у його випадку — місту) — навіть якщо господар змушує його робити щось дуже неприємне.

— Типово кандрячий погляд на речі, — відповіла Вен.

ОрСеур здивовано поглянув на неї, мовляв, «а чого ви очікували від мене», і побачив, що дівчина усміхається. Кожного разу, коли вона бачила цей вираз на собачій морді, вона ледве стримувалась, аби не розсміятися.

— Ходімо до палацу вже, — нарешті сказала Вен.

— Чудово. М’ясо, яке я залишив, певно, вже таке, як треба.

— Якщо тільки покоївки його не знайшли, — усміхнулась дівчина.

— Я гадав, ви їх попередили, — похмуро поглянув на неї ОрСеур.

— А що я мала їм сказати? — весело спитала Вен. — Будь ласка, не викидайте протухле м’ясо, бо мій пес якраз таке полюбляє їсти?

— А чому б і ні? — серйозно відповів кандра. — Коли я імітував людину, мені майже ніколи не вдавалося добре поїсти, але ж собаки іноді їдять витримане м’ясо, чи не так?

— Якщо чесно, я не знаю, — знизала плечима Вен.

— Витримане м’ясо — це делікатес.

— Тобто «тухле» м’ясо.

— Витримане, — наполягав ОрСеур, коли дівчина взяла його на руки, готуючись зістрибнути з даху.

Вежа замку Гастінгів була заввишки у добрячих тридцять метрів — занадто високо, аби ОрСеур стрибнув сам, а єдині сходи були всередині вежі. Словом, зручніше за все було взяти його на руки.

— Витримане м’ясо — це як витримане вино або витриманий сир, — продовжував кандра. — Воно набагато краще смакує, якщо полежить кілька тижнів.

«Мабуть, це побічний ефект родинних зв’язків із мерлятниками», — подумала Вен.

Вона застрибнула на зубець і кинула кілька монет. Але вже приготувавшись стрибати — з важезним тілом ОрСеура в руках, — дівчина раптом завагалась. Вона ще раз обернулася у бік армії Страффа. Тепер її було добре видно, адже сонце вже повністю вийшло з-за обрію. У повітрі кружляло кілька хмарок імли, ніби намагаючись заперечити могутність сонячного світла, ніби досі намагаючись накрити собою місто та відвернути настання дня…

«Заради Пана Всевладаря!» — подумала Вен, приголомшена раптовою здогадкою.

Вона так довго намагалася розв’язати це завдання, що воно почало її навіть дратувати. Але варто було про це забути — і відповідь прийшла сама собою. Так, ніби її підсвідомість продовжувала шукати розв’язання.

— Пані? — спитав її ОрСеур. — Усе гаразд?

Вен повільно кивнула головою.

— Здається, я щойно зрозуміла, що таке Безодня.