Джерело вознесіння

57

— Слухайте, ми всі знаємо, що саме ми повинні зробити, — грюкнув кулаком по столу Цетт. — Ми привели сюди свої армії, і вони готові — і хочуть — битися! Повернімо мені моє кляте королівство!

— Імператриця не наказувала нам це робити, — відповів Дженерл, зробивши ковток чаю; здавалося, грубість Цетта його зовсім не вразила. — Особисто я вважаю, що нам слід принаймні дочекатися повернення імператора.

Пенрод — найстарший серед присутніх у кімнаті — знайшов у собі достатньо такту, аби бодай вдати співчуття.

— Я розумію, що ви турбуєтеся про ваших людей, лорде Цетте. Але у нас навіть тижня не було на відбудову Лютаделя. Здається, занадто рано займатися розширенням сфери впливу. Та й ми не можемо уповноважити подібні дії.

— Ой, та стулися, Пенроде, — різко відповів Ешвезер. — Ти тут не головний.

Усі троє обернулися до Сейзеда. Він, сидячи на чолі столу в залі для нарад замку Венчерів, почувався не у своїй тарілці. Помічники, слуги, а також кілька чиновників Доксона стояли по периметру просторого приміщення, але тільки троє правителів — тепер королів-васалів імператора Евенда — сиділи за столом із террісійцем.

— Гадаю, нам не варто поспішати, лорде Цетте, — промовив він.

— Це не поспіх, — знову гримнув по столу той. — Я просто хочу відправити у свою домінію розвідників і шпигунів, аби вони зібрали необхідну для вторгнення інформацію!

— Якщо ми вторгнемося, — відповів Дженерл, — якщо імператор вирішить відвоювати Фадрекс, то це буде не раніше літа. У нас є більш нагальні потреби. Моє військо, наприклад, дуже давно не було у Північній Домінії. Це ж базова політична теорія — потрібно навести лад на територіях, які ми вже контролюємо, а потім уже захоплювати нові.

— Та ну тебе! — з презирством відмахнувся Цетт.

— Ви можете відправити розвідників, лорде Цетте, — сказав Сейзед. — Але лише з метою збору інформації. Ніяких сутичок, ніякої диверсійної діяльності — хай би яка велика була спокуса.

Бородач похитав головою.

— Ось чому я волів ніколи не бавитися у політику з рештою Останньої Імперії. Ніхто нічого не робить, довкола самі командири та планувальники!

— Потрібно діяти делікатніше, лорде Цетте, — втрутився Пенрод. — Хто має терплячість — отримує багатшу здобич.

— Багатшу здобич? — перепитав Ешвезер. — І чого Центральна Домінія добилася своїм вичікуванням? Ви догралися до того, що вашу столицю захопили! Якби у вас не було найпотужнішої з-імли-народженої…

— Найпотужнішої з-імли-народженої, мій пане? — тихо промовив Сейзед. — Хіба ви не бачили, як вона контролювала колосів? Хіба ви не бачили, як вона стрілою пролетіла через усе небо? Леді Вен — не просто «найпотужніша з-імли-народжена».

Усі замовчали.

«Треба, аби вони не забували про неї, — подумав террісієць. — Без лідерства Вен, без страху перед нею ця коаліція розвалиться за три секунди».

Він почувався геть безпомічним. Він ніяк не міг змусити королів-васалів дотримуватися теми, він не міг допомогти їм у розв’язанні їхніх проблем. Усе, що він міг, — продовжувати нагадувати їм про силу Вен.

Та найгірше було те, що насправді він не хотів цього робити. У ньому поселилося якесь дуже дивне та абсолютно незвичне відчуття. Байдужість. Апатія. Який сенс у розмовах усіх цих правителів? Який сенсу у всьому іншому, якщо Тіндвіл померла?

Він зчепив зуби та змусив себе зосередитися.

— Добре, — махнув рукою Цетт. — Відправлю розвідників. Дженерле, та їжа з Урто вже прибула?

Молодший аристократ неспокійно засовався у кріслі.

— Ми… у нас із цим виникли деякі проблеми, мій пане. Здається, у місті діють шкідливі елементи.

— А, ну тоді немає нічого дивного в тому, що ти так хочеш повернути військо до Північної Домінії! — вигукнув Цетт. — Ти плануєш відвоювати своє королівство, а моє — залишити гнити!

— Урто набагато ближчий за вашу столицю, Цетте, — відповів Дженерл, повертаючись до свого чаю. — Має сенс зміцнити свої позиції там, перш ніж ми звернемо нашу увагу на захід.

— Хай вирішує імператриця, — промовив Пенрод. Йому подобалося виступати у ролі посередника — в такий спосіб він ніби підіймався над проблемою. А по суті — перебирав на себе контроль за ситуацією, стаючи між двома іншими суперниками.

«Схоже на те, як намагався поводитися з арміями під стінами свого міста Еленд, — подумав Сейзед. — У хлопчини виявилося більше розуміння політичної стратегії, ніж вважала Тіндвіл».

«Я не повинен думати про неї», — сказав він сам собі, заплющуючи очі.

Та це було не так легко. Усі вчинки Сейзеда, усі його думки здавалися неправильними, відколи її не стало. Світло ніби стало тьмянішим. Мотивацію знайти стало набагато важче. Він ловив себе на тому, що йому навіть дивитися на цих королів не хочеться, не те щоб щось наказувати їм.

Він знав, що це нерозумно. Як довго Тіндвіл була у його житті? Лише кілька місяців. Звісно, її кохання до нього — попри те, що він навіть чоловіком у повному сенсі не був, попри те, що він був бунтівником серед хранителів — була дивом. Та кому слід було дякувати за це благословення, кого він мав проклинати за те, що її вкрали у нього? Він знав сотні богів. Він міг би зненавидіти їх усіх, якби це бодай трохи допомогло.

І заради власного здорового глузду террісієць знову змусив себе зосередитися на суперечці, що точилася між королями.

— Слухайте, — промовив Пенрод, подавшись уперед і спершись руками на кришку столу. — Гадаю, панове, ми не з того боку дивимося на ситуацію. Нам слід не сваритися, а радіти. Ми опинилися у дуже унікальному становищі. За той час, відколи впала імперія Пана Всевладаря, десятки — якщо не сотні — сміливців намагалися проголосити себе королями та захопити владу. Й усіх їх згубив брак стабільності. Здається, нам усім таки доведеться об’єднати зусилля. І мені починає ввижатися у цьому позитив. Я присягну подружжю Венчерів — навіть змирюся з ексцентричними поглядами Евенда Венчера на управління державою, — якщо це означатиме, що наступні десять років я залишатимуся при владі.

Цетт почухав бороду і кивнув.

— Ти правий, Пенроде. Можливо, навіть це перші розумні слова, які я від тебе почув.

— Але ми не можемо вдавати, ніби знаємо, що саме нам потрібно робити, — втрутився Дженерл. — Нам потрібні вказівки, розпорядження. Я так розумію, пережити наступні десять років — це означає не загинути від кинджала цієї з-імли-народженої…

— Саме так, — коротко кивнув Пенрод. — Пане террісійцю. Чи можемо ми розраховувати на те, що імператриця знову зможе взяти на себе керування?

І знову до Сейзеда звернулися три пари очей.

«Насправді мені байдуже», — майнуло в голові Сейзеда, і він негайно відчув провину.

Вен була його другом. І йому не було байдуже. Навіть якщо зараз йому важко було демонструвати свою небайдужість. Террісієць зніяковіло опустив очі.

— Леді Вен ще не оговталась від довгого п’ютерного бігу та битви, — промовив він. — Вона протягом останнього року взагалі себе не шкодувала, а в підсумку ще й пробігла майже від Террісу до Лютаделя. Вона дуже потребує відпочинку. Гадаю, це займе ще якийсь час.

Королі, кивнувши, повернулися до розмови. Сейзед подумав про Вен. Він описав її стан дуже обтічними формулюваннями, а насправді почав уже добряче хвилюватися. Використання п’ютеру дуже виснажувало тіло, і террісієць підозрював, що вона вже багато місяців його використовує, аби не спати.

Коли хранителі накопичували недремність, вони на якийсь час навіть впадали у кому. Залишалося лише сподіватися, що ефект настільки тривалого використання п’ютеру буде таким само, оскільки від повернення Вен минув уже тиждень, а вона досі не просиналась.

Коли закінчиться її сон? Її військо колосів так і стояло під стінами міста — вочевидь, вона контролювала їх, навіть будучи без тями. Але як довго це може тривати? П’ютерний біг може й убити людину, якщо вона була занадто завзята.

Що буде з містом, якщо вона так ніколи більше й не прокинеться?

«Як багато попелу випало останнім часом…» — подумав Евенд, коли вони зі Страшком вийшли з лісу на рівнину перед Лютаделем.

— Бачиш, — тихо промовив Страшко, вказуючи вперед, — міські ворота виламані.

Евенд нахмурився.

— Але табір колосів — за межами міста.

Утім, армія Страффа стояла там, де й раніше.

— Працюють загони робітників, — додав юнак, затуляючи від сонця свої надзвичайно чутливі очі алломанта. — Здається, закопують трупи.

Евенд нахмурився ще сильніше.

«Вен. Що з нею? Чи в порядку вона?»

Вони зі Страшком, скориставшись порадою террісійців, пішли навпростець, а не звичною дорогою, аби не натрапити на міські патрулі. Сьогодні вони відступили від своєї звички та йшли вдень, аби встигнути дістатися Лютаделя до заходу сонця. Скоро знову з’явиться імла, а Евенд добряче втомився — і від того, що мало спав, і від того, що багато йшов.

А ще його страшенно виснажувала невідомість того, що трапилося з Лютаделем.

— Ти можеш побачити, чий стяг висить над брамою?

Страшко спинився, мабуть, розпаливши свої метали.

— Твій, — нарешті здивовано промовив він.

Евенд усміхнувся.

«Значить, їм таки вдалося якось врятувати місто… або це якась дуже складна пастка для мене».

— Ходімо, — сказав він, показуючи на вервечку біженців, які йшли в напрямку міста.

Імовірно, це були ті, хто втік раніше, і тепер, коли небезпека минула, вони поверталися у пошуках їжі.

— Змішаємося з ними та увійдемо.

Сейзед тихо зітхнув і зачинив двері до своєї кімнати. Королі нарешті припинили сперечатися. Можна сказати, вони вже непогано ладнали між собою, особливо якщо взяти до уваги той факт, що ще кілька тижнів тому вони тільки й мріяли, що завоювати одне одного.

Та він знав, що це сталося не завдяки йому. Він мав інший клопіт.

«Я так багато бачив смертей за своє життя, — думав террісієць. — Келсьє. Джейдендвіл. Крейда. Смерті людей, яких я поважав. І ніколи не замислювався навіть, що сталося потім з їхніми духами».

Він поставив на стіл запалену свічку, і непевне світло розлилося на кілька розкиданих аркушів паперу, купку дивних металевих цвяхів, які він знайшов у тілах колосів, і один рукопис. Сейзед сів за стіл і, гладячи сторінки кінчиками пальців, провалився у спогади про дні, які він провів за роботою разом із Тіндвіл.

«Можливо, тому Вен і залишила мене за головного? — подумав він. — Бо вона розуміла, що мені потрібно відволіктися від думок про Тіндвіл».

Та він дедалі краще розумів, що не хоче припиняти думати про неї. Що потужніше? Біль спогадів чи біль забуття? Він був хранителем, а значить, пам’ятати — це було його життєве покликання. І забувати — хай навіть заради власного блага — він вважав хибним рішенням.

Сейзед погортав рукопис, лагідно усміхаючись у тьмяному світлі свічки. Чистову, переписану версію він відправив на північ разом з Вен і Елендом. А це був оригінал. Оригінал, який фанатично та майже у відчаї писали двоє переляканих учених.

Він бачив різкий, але прекрасний почерк Тіндвіл. Написані нею абзаци перемішувалися з абзацами, написаними його більш стриманою рукою. Іноді на одній сторінці їхні почерки мінялися з десяток разів.

Террісієць навіть і не помічав, що плаче, аж поки не кліпнув, і з його щоки на папір не впала сльоза. Він розгублено опустив очі та побачив, як в одному місці розпливлося чорнило.

— І що тепер, Тіндвіл? — прошепотів він. — Навіщо ми цим займалися? Ти не вірила у Героя Віків, а я, виходить, узагалі ні у що не вірив. Який у цьому всьому був сенс?

Сейзед якомога обережніше вимокнув сльозинку рукавом. Попри те що він був страшенно втомлений, террісієць раптом почав читати з якогось випадкового абзацу. Він читав, аби запам’ятати. Аби викарбувати у своїй пам’яті ті часи, коли вони навіть не питали себе, навіщо досліджують цей текст. Він просто був щасливий займатися тим, що любив найбільше у світі, з людиною, яку він найбільше у світі кохав.

«Ми зібрали все, що тільки могли, про Героя Віків і Безодню, — подумав він. — Але в цій інформації стільки суперечностей…»

Террісієць прогортав рукопис до уривка, на включенні якого наполягла Тіндвіл. У ньому містилися, як стверджувала террісійка, найгрубіші самозаперечення. Він знову їх перечитав, уперше серйозно замислившись над прочитаним. Такою була Тіндвіл-учена — обережна та скептична. Сейзед водив пальцями по написаних нею рядках і читав.

«Герой Віків буде високого зросту, — стверджувалося в одному місці. — Інші люди просто не зможуть його не помічати».

«Силу не можна забрати, — зазначалося в іншому. — У цьому ми впевнені. Її треба утримувати, але не використовувати. Її потрібно вивільнити».

Тіндвіл це твердження здавалося абсолютно безсенсовним, оскільки в інших уривках розповідалося про те, що Герой використав силу, аби перемогти Безодню.

«Усі люди — егоїсти, — підкреслювалося далі. — Герой — це той, хто ставить загальне благо вище за свої бажання».

«Якщо всі люди — егоїсти, — питала Тіндвіл, — то як тоді Герой може бути таким самовідданим, як стверджується в інших уривках? І справді, як міг скромний чоловік завоювати весь світ?»

Сейзед похитав головою, усміхаючись. Іноді її заперечення були доволі обґрунтованими, але іноді вона ніби намагалася нав’язати інший погляд на речі, хоч би яких зусиль це вимагало. Він знову пробігся пальцями по сторінці, але зупинився на першому абзаці.

«Високого зросту», — було там написано.

Це точно не про Вен. Цей уривок був не з копії тексту в Монастирі Серан, а з іншої книги. Тіндвіл включила це твердження в рукопис через те, що в копії — джерелі, вартому більшої довіри — зазначалося, що Герой — низький. Сейзед погортав рукопис і знайшов повний текст, переписаний зі сталевої пластини Кваана.

«Коди я вперше побачив Аленді, мене вразив його зріст. То був чоловік невисокий, але начебто добряче вищий за всіх навколо нього, чоловік, який — попри скромний одяг і свою молодість — заслуговував на повагу».

Сейзед насупився. Раніше він впирався, мовляв, тут немає суперечностей, оскільки це твердження могло посилатися на зовнішній вигляд або характер Героя, а не на його зріст. А тепер, уперше по-справжньому замислившись над запереченнями Тіндвіл, він завагався.

Щось тут було не так. Він знову погортав книгу та знайшов потрібний уривок.

«Мені знайшлося місце у традиції Очікування, — прочитав він. — Я став Святим Першим Свідком, пророком, який передбачив появу Героя Віків. І відмовитися від Аленді означало відмовитися від свого нового статусу, від визнання з боку інших».

Террісієць нахмурився ще сильніше і перечитував абзац, водячи по рядках пальцем. Надворі ставало дедалі темніше, імла клубочилася біля віконниць але, опинившись у кімнаті, швидко зникала.

«Святий Перший Свідок, — подумав він. — Як же я цього не помітив? Цим іменем називали мене ті люди біля брами. А я його не впізнав».

— Сейзеде.

Террісієць аж підстрибнув, ледь не впустивши рукопис на підлогу, й обернувся. У нього за спиною стояла Вен — похмура тінь у погано освітленій кімнаті.

— Леді Вен! Ви прокинулися!

— Не треба було дозволяти мені так довго спати, — промовила дівчина.

— Ми намагалися розбудити вас, — тихо відповів Сейзед. — Але ви впали у кому.

Вен замислилася.

— Можливо, це й на краще, леді Вен, — знову заговорив террісієць. — Битва скінчилась, а ви за останні місяці дуже виснажилися. Вам не завадить добряче відпочити тепер, коли все скінчилося.

Вен зробила крок уперед, похитавши головою, і Сейзед зрозумів, що, попри цілий тиждень відпочинку, дівчина досі має несамовито вимотаний вигляд.

— Ні, Сейзеде, — заперечила вона. — Нічого поки що не «скінчилося».

— Що ви маєте на увазі? — тривожно спитав террісієць.

— Я досі його чую, — сказала дівчина, торкнувшись рукою свого чола. — Воно тут. У місті.

— Джерело Вознесіння? — уточнив Сейзед. — Але ж леді Вен, я вас обманув… Чесно кажучи, я навіть не впевнений, що воно насправді існує.

— Ти віриш у те, що я — Герой Віків?

Сейзед відвернувся.

— Кілька днів тому, коли я стояв сам посеред поля за межами міста, я був у цьому впевнений. Але пізніше… гадаю, я більше не знаю, що означає «вірити». Усі ці пророцтва та легенди — лише плутанина суперечностей.

— Річ не у пророцтвах, — промовила Вен, підійшовши до столу та зазирнувши в рукопис. — А в тому, що потрібно зробити. Я відчуваю, як воно… притягує мене.

Вона подивилася на зачинене вікно, по краях якого вирувала імла. Після цього дівчина підійшла й відчинила віконниці, впускаючи в кімнату холодне зимове повітря. Вен стояла, заплющивши очі та дозволивши імлі огорнути себе.

— Одного разу я брала з неї силу, Сейзеде, — промовила вона. — Ти знав про це? Я тобі не казала? Коли я билася з Паном Всевладарем. Я тоді брала силу в імли — і так змогла його перемогти.

Сейзед здригнувся — і не лише від холоду. Від її голосу, від сказаних нею слів…

— Леді Вен… — почав він, але замовчав, не знаючи, що сказати далі.

Брала силу з імли? Що це взагалі означає?

— Джерело — тут, — повторила дівчина, дивлячись у вікно.

Підлогою кімнати клубочилась імла.

— Це неможливо, леді Вен, — заперечив Сейзед. — Усі тексти, які ми знаємо, сходяться на тому, що Джерело Вознесіння розташоване у Террісійських горах.

Вен похитала головою.

— Він змінив світ, Сейзеде.

Террісієць нахмурився.

— Що?

— Пан Всевладар, — прошепотіла з-імли-народжена. — Він створив попіл-гори. Рукописи стверджують, що він створив довкола своєї імперії великі пустелі, що він розбив свою землю на частини, аби зберегти її під своєю владою. Та чому ми вважаємо, що коли він дістався Джерела, світ мав такий само вигляд, як і зараз? Він створив гори… що заважало йому зрівняти їх з землею?

Сейзед відчув, як його спиною пробігся холод.

— Я б так і вчинила, — вела далі дівчина, — якби я знала, що сила повернеться, якби я хотіла її зберегти. Я б сховала Джерело. Я б заохочувала поширення легенд, у яких згадуються гори на півночі. А тоді — звела б довкола Джерела ціле місто, аби завжди його контролювати.

Вен обернулась і поглянула на нього.

— Воно — тут. Сила чекає.

Сейзед відкрив було рота, аби заперечити, але виявилося, що йому нема що сказати. Він просто не вірив. Хто він такий, аби сперечатися з подібними речами? Аж раптом десь унизу, надворі, залунали голоси.

«Голоси? — подумки здивувався він. — Уночі? В імлі?»

Террісієць із цікавістю прислухався, намагаючись розчути, що саме вони говорять, але голоси були занадто далеко. Після цього він поліз до торби, що лежала поруч зі столом. Більшість його металопам’ятей були порожніми; він носив зараз лише міднопам’яті, в яких зберігалося древнє знання. У торбі він знайшов капшук. У ньому було десять перснів, які він приготував для облоги, але так і не використав. Діставши з капшука один, він одягнув його на палець, а решту сховав.

Завдяки цьому персню — оловопам’яті — він посилив свій слух. Слова, що долинали знизу, зробилися розбірливішими.

— Король! Король повернувся!

Вен, вистрибнувши з вікна, зникла у ночі.

— Я теж не зовсім розумію, як вона це робить, Еле, — промовив Гем.

Його рука досі була на перев’язі.

Еленд ішов вулицями міста, і за ним тягнулися, збуджено перемовляючись, люди. Лютаделем ширилися чутки про повернення молодого Венчера, і натовп ставав дедалі більшим. Страшко дивився на них дещо насторожено, але така увага йому, здається, лестила.

— Я під кінець битви навіть втратив свідомість, — вів далі громило, — і вижив лише завдяки п’ютеру. Колоси вбили моїх людей, вони виламали ворота брами, яку я захищав. Відступаючи, я натрапив на Сейзеда, але на той момент я вже мало що розумів… Пам’ятаю тільки, як я знепритомнів біля замку Гастінгів. А коли оговтався, Вен уже відбила місто. Я…

Вони зупинилися. Перед ними на вулиці стояла Вен — мовчазна фігура в темному.

В імлі вона була надзвичайно схожа на духа, якого бачив раніше Еленд.

— Вен? — покликав її Венчер.

Йому стало моторошно.

— Еленде! — вигукнула дівчина, кинувшись у його обійми, й атмосфера таємничості миттєво розвіялась.

Притулившись до нього, Вен затремтіла.

— Пробач мені… Здається, я накоїла дещо дуже погане.

— Справді? — спитав він. — Що саме?

— Зробила тебе імператором.

Еленд усміхнувся.

— Я вже помітив. І я це приймаю.

— І це після того, як ти стільки зусиль витратив на те, аби гарантувати людям вибір?

Еленд похитав головою.

— Мені починає здаватися, що мої переконання були доволі примітивними. Благородними, але… неповними. Та ми з цим впораємося. Зараз я просто тішуся тому, що моє місто стоїть там, де і стояло.

Дівчина посміхнулась. Вигляд вона мала втомлений.

— Вен? — спитав імператор. — Ти досі спалюєш п’ютер?

— Ні. Це дещо інше.

Вона задумливо подивилась кудись убік, ніби міркуючи над якимось рішенням.

— Ходімо, — сказала нарешті Вен.

Сейзед дивився з вікна — друга оловопам’ять посилювала його зір. І справді, внизу був Евенд. Террісієць усміхнувся — одна гора з плечей упала. Він обернувся, збираючись вийти назустріч королю.

А тоді раптом помітив щось на підлозі перед собою. Шматок паперу. Він нахилився, підняв обривок — і впізнав власний почерк. Краї папірця були нерівно обірвані. Сейзед насупився, підійшов до столу та відкрив рукопис на сторінці з текстом Кваана. Там не вистачало шматка. Того самого шматка, що й раніше, коли вони з Тіндвіл виявили його зникнення. Террісієць майже й забув уже про той дивний випадок, коли з усіх копій хтось раптом відірвав те саме речення.

Того разу він переписував цю сторінку зі своєї металопам’яті, а після цього вони побачили відірваний шматок. І тепер було відірвано те саме місце — останнє речення. Бажаючи переконатися, Сейзед приклав обривок паперу до сторінки свого рукопису. Підходило ідеально.

«Аленді не повинен дістатися Джерела Вознесіння, — було там написано, — він не повинен заволодіти цією силою».

Це були ті самі слова, що зберігалися у пам’яті Сейзеда, ті самі слова, що були у копії напису на стіні у Монастирі Серан.

«Чому ж Кваан так сильно про це хвилювався? — подумав він, сідаючи. — Він же стверджує, що знає Аленді так, як не знає ніхто інший. Фактично він кілька разів називає Аленді благородною людиною».

Чому ж Кваан так хвилювався, що Аленді забере силу собі?

Вен ішла крізь імлу. Евенд, Гем і Страшко йшли за нею; натовпу імператор наказав розійтися — залишилося лише кілька солдатів, аби охороняти Евенда.

Дівчина не зупинялась — вона відчувала пульсації, вони, мов биття барабана, відлунювали в її голові, і цей ритм проймав її до глибини душі. Чому інші нічого не відчували?

— Вен? — покликав її Евенд. — Куди ми йдемо?

— До Кредік-Шо, — тихо відповіла вона.

— Але… навіщо?

Дівчина лише похитала головою. Тепер вона знала правду. Джерело було в місті. З часом гупання зробилося потужнішим і голоснішим, тому Вен вважала, що визначити, звідки саме воно долинає, буде важче. Але ні, вона помилилася. Тепер, коли пульсації стали виразніші та гучніші, їй було набагато простіше.

Евенд озирнувся на інших, і Вен відчула його тривогу. Попереду них височів у темряві ночі Кредік-Шо. Шпилі, немовби масивні шипи, що нерівним візерунком стирчали з землі, агресивно впиралися у небо.

— Вен, — знову покликав її Венчер. — Імла поводиться… якось дивно.

— Я знаю, — відповіла з-імли-народжена. — Вона мене веде.

— Справді, ніби розступається перед тобою.

Вен похитала головою. Нарешті здавалося, що все правильно. Як вона могла пояснити це? Вони разом увійшли до руїн палацу Пана Всевладаря.

«Увесь цей час Джерело було тут», — втішено подумала Вен.

Вона відчувала пульсації, від яких вібрувала вся будівля. Як вона могла не помітити цього раніше?

«Просто пульсація була занадто слабкою, — здогадалася вона. — Джерело просто ще не було повне. А тепер от — наповнилося».

І воно кликало її.

Вен ішла уже знайомим шляхом. Тим самим шляхом, яким вони з Келсьє пробралися до Кредік-Шо тієї доленосної ночі, коли вона мало не загинула. Шляхом, яким і вона сама прийшла тої ночі, коли вирішила вбити Пана Всевладаря. Вузькі кам’яні коридори вели до зали, що формою своєю нагадувала перевернуту чашу. Світло Елендового ліхтаря виблискувало на кам’яних різьбленнях та фресках — здебільшого чорно-сірих. Кам’яна будівля у центрі приміщення стояла покинута й зачинена.

— Гадаю, ми зараз нарешті знайдемо твій атій, Евенде, — з посмішкою промовила дівчина.

— Що?! — покотився відлунням по залі здивований голос Евенда. — Вен, ми тут шукали. Ми все перепробували.

— Виходить, не все, — відповіла Вен, уважно дивлячись на маленьку будівлю всередині будівлі, але не підходячи до неї.

«Я б його тут сховала, — подумала вона. — У цьому є логіка. Джерело повинно було бути недалеко від Пана Всевладаря, щоби, коли сила повернеться, він міг її взяти.

Та я вбила його до того, як це сталося».

Гупало десь унизу. Свого часу люди Евенда розкурочили тут усю підлогу, але, натрапивши на твердий камінь, зупинили пошуки. Повинен бути шлях униз. Вен пошукала у кам’яній будівлі посеред зали, уважно дивлячись собі під ноги, але нічого не знайшла. Потім вийшла звідти, розчарована, і пройшла повз своїх спантеличених друзів.

Після цього дівчина спробувала палити свої метали. Як і завжди, від неї розсипалися в усі боки блакитні лінії, вказуючи на джерела металів. Кілька вели до Евенда, кілька — до Страшка, а от Гем був чистий. У деяких із різьблень були металеві інкрустації, і лінії тягнулися також і до них.

Усе, як вона й очікувала. Нічого…

Раптом Вен нахмурилась і відступила убік. До однієї з деталей інкрустації тягнулася особливо товста лінія. Занадто товста, якщо вже на те пішло. Дівчина задумано простежила за лінією поглядом — вона, як і всі інші, вела з її грудей просто у кам’яну стіну. Але конкретно ця, здавалося, сягала поза стіну.

«Куди?»

Вен «потягнула». Нічого не сталося. Вона «потягнула» сильніше та зойкнула, коли її несподівано поволочило до стіни. Дівчина відпустила лінію та роззирнулась довкола. На підлозі також були інкрустації — та ще й доволі глибокі. Вона з цікавістю зачепилася за одну з них, «потягнувшись», а потім знову «потягнула» стіну — і цього разу їй здалося, ніби та трохи зрушила з місця.

Запаливши дюралюміній, Вен «потягнула» з усієї сили. Вибухом сили її ледве не розірвало навпіл, але вона втрималася на місці, а завдяки посиленій дюралюмінієм силі п’ютеру, дівчина залишилася в живих. Ділянка стіни з’їхала убік, камінь заскреготів об камінь. Її метали скінчилися, вона відпустила стіну та важко задихала.

— Заради Пана Всевладаря! — вигукнув Страшко.

Гем зорієнтувався швидше та — завдяки швидкості, яку йому дав п’ютер — першим зазирнув у отвір. Евенд залишився поруч з нею — дівчина ледве трималась на ногах, і він схопив її за руку.

— Я в порядку, — сказала Вен, випивши флакон з металами та відновивши свої запаси.

Довкола неї пульсувала сила Джерела. Здавалося, ніби вся зала здригається від цього.

— Там сходи, — обернувся до них Гем.

Вен кивнула Евенду, і вони пішли слідом за Гемом і Страшком у потаємний вхід у стіні.

«Та я не можу аж так вдаватися в деталі», — зазначалося у тексті Кваана.

Маю замало місця. Інші Світоносці, певно, почувалися приниженими, коли приходили до мене і мусили визнавати, що помилялися щодо Аленді. Тоді я вже починав сумніватися у своєму початковому висновку.

Втім, пиха моя взяла гору.

Та зрештою ця моя пиха усіх нас і занапастила. Мої браття ніколи не звертали на мене особливої уваги: вони вважали, що моя робота та мої зацікавлення не гідні Світоносця. Вони не розуміли, що мої дослідження, які були зосереджені на природі, а не на релігії, працювали на благо народам чотирнадцяти земель.

Утім, як той, хто знайшов Аленді, я став кимось значущим. Першим серед Світоносців. Мені знайшлося місце у традиції Очікування. Я став Святим Першим Свідком, пророком, який передбачив появу Героя Віків. І відмовитися від Аленді означало відмовитися від свого нового статусу, від визнання з боку інших.

І я не відмовився. Але зараз — відмовляюся.

Нехай вони знають, що я — Кваан, Світоносець із Террісу — шахрай. Аленді не був Героєм Віків. У найкращому випадку я прикрасив його чесноти, створивши героя там, де його не було. У найгіршому — боюся, що я зіпсував усе, у що ми вірили.

Сейзед сидів за столом, перечитуючи рукопис.

«Щось тут не так», — подумав він.

Знайшовши кілька рядків, він знову і знову дивився на ці слова — «Святий Перший Свідок». Що ж у них не давало йому спокою?

Террісієць відкинувся на спинку крісла й зітхнув. Навіть якщо у пророцтвах і розповідалося про майбутнє, їх не можна сприймати дослівно або використовувати як дороговкази. Тіндвіл в цьому мала рацію. Його власні дослідження довели їхню ненадійність і заплутаність.

То в чому ж тоді проблема?

«У цьому просто немає сенсу».

Та знову-таки, іноді релігії не слід сприймати дослівно. Що це — здоровий глузд чи його упередження? Чи, може, дедалі сильніше розчарування від учень, які він запам’ятовував і проповідував, але які його зрештою зрадили?

І все зводилося до клаптика паперу на його столі. Того, вирваного зі сторінки.

«Аленді не повинен дістатися Джерела Вознесіння…»

Хтось стояв поруч зі столом.

Сейзед зойкнув та відкинувся назад, ледве не перевернувшись разом із кріслом. Це була не людина. Це була тінь — здавалося, створена з потоків імли. Потоки ці були слабенькі, вони пробиралися до кімнати крізь вікно, яке відчинила Вен, але фігура була людською. Її голова ніби обернулася до столу, до рукопису. Або… до того клаптика паперу.

Переляканому террісійцеві захотілося якомога швидше втекти звідси, але його розум ученого зміг впоратися з відчуттям жаху.

«Аленді, — подумав він. — Той, про якого всі думали, що він — Герой Віків. Він казав, що бачив імлисту постать, яка його переслідувала.

І Вен стверджувала, що також бачила її».

— Що… що тобі потрібно? — спитав він, намагаючись звучати якомога спокійніше.

Дух ані поворушився.

«А чи не може це бути… вона?» — очманіло подумав Сейзед.

Багато релігій стверджували, що мертві продовжують блукати світом, невидимі для смертних. Та ця постать була занадто низькою, як для Тіндвіл. До того ж террісієць був певен, що впізнає її навіть у такому безформному вигляді.

Сейзед спробував зрозуміти, куди дивиться істота. Він потягнувся тремтливою рукою та взяв зі столу клаптик паперу.

Дух підняв руку, показуючи в напрямку центра міста. Сейзед насупився.

— Я не розумію, — сказав він.

Дух показав знову, більш наполегливо.

— Напиши, що ти хочеш, аби я зробив.

Та постать лише вказувала рукою.

Сейзед якусь мить стояв посеред кімнати, освітленої єдиною свічкою, а тоді поглянув на розкритий рукопис. Вітер гортав сторінки — з’являвся то його почерк, то почерк Тіндвіл.

«Аленді не повинен дістатися Джерела Вознесіння, він не повинен заволодіти цією силою».

Можливо… можливо, Кваан знав щось, чого більше ніхто не знав? Те, що сила здатна зіпсувати навіть найкращих людей? Можливо, тому він обернувся проти Аленді та намагався зупинити його?

Імлистий дух знову показав у бік міста.

«Якщо дух відірвав це речення, можливо, він намагався сказати мені щось? Але… Вен не стане забирати цю силу собі. Вона ж не перетвориться на руйнівника, як Пан Всевладар, чи не так?»

А якщо в неї не буде вибору?

Надворі хтось закричав. Цей крик, який миттю підхопили й інші, був сповнений жаху. Ніч розтяли відлуння нажаханих вересків.

Часу не роздуми не було. Сейзед схопив свічку, ненароком проливши на стіл віск, і вибіг з кімнати.

Спіральні кам’яні сходи опускалися доволі-таки далеко під землю. Вен ішла униз поруч з Елендом, у її вухах лунало голосне гупання. У самому низу сходи розширювалися, виходячи у…

Велику залу. Еленд високо підняв ліхтар, освітивши простору кам’яну печеру. Страшко був уже на півдорозі до самого низу, за ним йшов Гем.

— Заради Пана Всевладаря… — прошепотів Еленд, зупиняючись поруч із Вен. — Ми б нізащо цього не знайшли, якби не розібрали по камінчику всю будівлю.

— Певно, в цьому і був задум, — пояснила Вен. — Кредік-Шо — це не просто палац, це наріжний камінь. Ця будівля й була зведена для того, аби щось сховати. Ось це. Ті інкрустації нагорі ховають шпарини таємного входу, а металеві часточки в них приховують механізм, який відчиняє, від погляду алломанта. Якби не підказка…

— Підказка? — обернувся до неї Еленд.

Вен похитала головою і кивнула на сходи. Вони продовжили спускатися.

Знизу долинув дзвінкий голос Страшка.

— Тут їжа! — кричав він. — Повно консервів!

У глибині печери стояли полиці, щільно заставлені консервними бляшанками, ніби хтось готувався до якоїсь важливої події. Вен з Елендом нарешті спустилися на підлогу, а Гем намагався наздогнати Страшка, просячи його при цьому поводитися тихіше. Еленд рвонув було за ними, але Вен схопила його за руку. Вона спалювала залізо.

— Я відчуваю потужне джерело металу ось там, — ледве стримуючи хвилювання, сказала вона.

Венчер кивнув, і вони пішли вглиб печери, минаючи одну за іншою полиці з консервами.

«Це, певно, Пан Всевладар усе заготував, — подумала дівчина. — Але навіщо?»

Та зараз її це не надто хвилювало. До речі, атій тепер також не особливо її цікавив, але важко було ігнорувати прагнення Еленда нарешті знайти його. Вони прямували в самий кінець печери — туди, куди вела їх синя лінія. На стіні там висіла велика металева пластина, на кшталт тієї, яку Сейзед, за його словами, знайшов у Монастирі Серан. Еленд, зрозумівши, що це таке, не приховував свого розчарування. Вен, підійшовши на крок ближче, своїм посиленим оловом зором подивилася, що там написано на цій пластині.

— Мала? — спитав Еленд. — Мапа Останньої Імперії.

І справді — це була мапа імперії, викарбувала у металі. У центрі її було зображено Лютадель. Невелике містечко поруч було обведене кружечком.

— А чого Статлін обведений? — нахмурився молодий імператор.

Вен похитала головою.

— Ми сюди не по це прийшли, — промовила вона. — Туди!

Від печери відгалужувався тунель.

— Ходімо!

Сейзед біг вулицями міста, не до кінця розуміючи навіть, що саме він робить. Він рухався услід за імлистим духом, якого у темряві побачити було дуже важко, а його свічка давно вже згасла.

Люди кричали. Від їхніх нажаханих криків його шкіра вкривалася сиротами, і террісійцю кортіло якомога швидше добігти до них та побачити, в чому річ. Та імлистий дух був невблаганний; якщо він його губив з виду, то зупинявся, аби привернути увагу. Можливо, він вів його просто назустріч смерті. І все-таки… він відчував непоясненну довіру до цього духа.

«Можливо, алломантія? — подумав террісієць. — Він „притягує“ мої емоції?»

Та перш ніж він встиг розвинути цю думку, Сейзед перечепився об перше тіло. Це був чоловік — скаа у простому одязі, весь брудний від попелу. Його обличчя спотворила гримаса болю, а на попелі залишилися сліди конвульсій.

Террісієць охнув і різко зупинився. Опустившись на коліна, він оглянув тіло у тьмяному світлі, що линуло з вікна над ними. Чоловік, судячи з усього, помер болісною смертю.

«Нагадує… ті смерті, які я розслідував, — подумав він, — кілька місяців тому в селищі на південь звідси. Чоловік, якого я тоді там зустрів, сказав, що імла вбила його друга. Вона змусила його впасти на землю та битися у конвульсіях».

Поруч із Сейзедом з’явився дух — йому явно не терпілося йти далі. Сейзед підняв на нього погляд і нахмурився.

— Це ти зробив? — спитав він.

Дух агресивно похитав головою, показуючи при цьому рукою. Перед ними височів Кредік-Шо. У цьому напрямку раніше пішли Вен з Елендом.

«Вен казала, що Джерело — у місті, — подумав Сейзед. — Безодня знову прийшла по нас, вона вже давно розгулялася на околицях імперії. Вона убиває.

Відбувається щось набагато серйозніше, ніж ми здатні осягнути розумом».

Він досі не вірив, що похід Вен до Джерела може принести небезпеку. Вона ж читала… вона добре знала історію Рашека. Вона не залишить силу собі — у цьому Сейзед був впевнений. Хоча й не до кінця. Правду кажучи, він уже не розумів, що саме вони повинні зробити з Джерелом.

«Я повинен знайти її. Зупинити її, поговорити з нею, підготувати її. Не можна наосліп лізти туди».

Якщо вони й справді збиралися взяти силу Джерела, то спершу слід було все обміркувати та вирішити, як діяти.

Імлистий дух, як і раніше, вказував на Кредік-Шо. Сейзед піднявся та побіг у вказаному напрямку, не звертаючи уваги на жахливі крики в нічній темряві. Опинившись біля дверей до цієї масивної, шпилястої споруди, він увірвався всередину.

Дух лишився позаду, в імлі, яка його й породила. Террісієць знову запалив свою свічку за допомогою кресала та почекав. Дух залишався на місці. Гнаний поспіхом, Сейзед залишив істоту на порозі та пішов углиб колишньої резиденції Пана Всевладаря. Стіни будівлі були холодні й темні, свічка його ледве світила.

«Джерело не повинне бути тут, — подумав він. — Воно повинно бути в горах!»

Та вони так багато не знали про ті часи… Сейзед уже почав сумніватися в тому, чи він узагалі колись розумів те, що вивчав.

Пришвидшивши крок і прикривши свічку долонею, він впевнено попрямував до будівлі всередині великої зали — Пан Всевладар проводив там більшу частину свого часу. Сейзед досліджував її після того, як імперія впала, створивши хроніки та каталоги. Увійшовши до зали, він пройшов її до середини, аж раптом помітив у стіні отвір, якого раніше не було.

У цьому отворі стояла, схиливши голову, постать. Світло Сейзедової свічки відбивалося від полірованих мармурових стін, срібної інкрустації у фресках і штирів у очах людини.

— Марше? — заскочено промовив террісієць. — Де ти був?

— Що ти робиш, Сейзеде? — прошепотів Марш.

— Я шукаю Вен, — зніяковів той. — Вона знайшла Джерело, Марше. Ми повинні знайти її, повинні не дати їй накоїти біди.

Марш якийсь час мовчав.

— Тобі не слід було приходити сюди, террісійцю, — нарешті промовив він, не підіймаючи голови.

— Марше? В чому річ?

— Якби я тільки знав. Якби я тільки… розумів.

— Розумів що? — перепитав Сейзед.

Його голос відлунням покотився під склепінням.

Марш знову трохи помовчав, а потім підняв до террісійця свої штирі в очах.

— Якби я тільки розумів, чому мушу вбити тебе, — промовив він, піднявши руку.

Алломантичний поштовх вдарився у металеві наручі на руках Сейзеда, відкинувши його назад і з усієї сили вдаривши у тверду, кам’яну стіну.

— Мені шкода… — прошепотів Марш.