Джерело вознесіння

52

Бриз щосили вдавав, ніби не опинився у серці битви. Виходило у нього не дуже.

Він сидів на спині свого скакуна у подвір’ї неподалік Цинкової брами. Солдати, тупцяли на місці та дзвякали зброєю, стоячи рівними шеренгами перед воротами, і поглядали на своїх товаришів на стіні.

У ворота важко щось гупнуло. Бриз мимоволі зіщулився, але не припинив «гамувати».

— Будьте сильними, — шепотів він. — Я заберу ваші страх і невпевненість. У ці двері може увірватися смерть, але ви здатні її подолати. Ви можете перемогти. Будьте сильними…

Латунь палала у його шлунку, ніби багаття. Усі свої флакони він давно вже випив, і тепер ковтав цілими жменями латунний пил, який без кінця підвозили йому посланці від Доксона, жадібно запиваючи його водою.

«Скільки це ще триватиме?» — подумав гамівник, витираючи чоло та продовжуючи маніпулювати емоціями солдатів.

На щастя, тілу алломантія давалася напрочуд легко, оскільки сила містилася у самих металах, а не у тих, хто їх спалював. Але в той самий час «гамування» було набагато складнішим за решту алломантичних здібностей, оскільки вимагало ненастанної уваги.

— Страх, жах, тривога, — далі промовляв він. — Бажання втекти або здатися — я заберу їх у вас.

Звичайно, говорити усе це вголос було необов’язково, але Бриз завжди так робив — це допомагало йому зосередитися.

Після ще кількох хвилин «гамування» він поглянув на свій кишеньковий годинник, після чого розвернув коня та повів його до протилежного краю подвір’я. У ворота надалі гупало, і гамівник знову витер чоло й незадоволено нахмурився — хустка була мокра наскрізь, користі від неї вже не було. До того ж почав падати сніг. За такої вологості повітря його костюм уже буде не відчистити від попелу — і цей одяг доведеться викинути.

«Ти від крові свій костюм не відчистиш, — нагадав він сам собі. — Годі вже дуркувати. Це — серйозно. Занадто серйозно. Як же ти докотився до такого?»

Він подвоїв свої зусилля, гамуючи нову групу солдатів. Бриз чудово знав, що він один із найпотужніших алломантів Останньої Імперії, які працювали з емоціями. Він міг «вгамувати» сотні осіб за раз, якщо тільки вони були близько одне до одного і якщо сам гамівник зосереджувався на простих емоціях. Навіть сам Келсьє не міг упоратися з такою кількістю.

Але цілий натовп солдатів… це було навіть йому не до снаги, тому він умовно розділив їх на різні частини. І, почавши працювати з новою групою, моментально помітив, що ті, від кого він щойно відволікся, уже починають тривожитися.

«Коли двері виб’ють, вони одразу розбіжаться».

У ворота знову гримнули. Солдати стовбичили на стінах, відчайдушно, але безладно жбурляючи вниз камені та посилаючи стріли. Іноді крізь них пробивався хтось з офіцерів, викрикуючи команди та намагаючись скоординувати їхні зусилля, але Бриз був занадто далеко, аби розчути, що саме вони кажуть. Він лише бачив хаотичний вир із чоловіків, які билися, кричали та стріляли.

І, звісно, він бачив, як відповідали колоси. Знизу повз захисників Лютаделі пролітали камені, деякі з них розбивалися об захисні вали. Бриз намагався не думати про те, що по той бік міського муру були тисячі розлючених чудовиськ. Іноді хтось із солдатів падав. У кількох місцях зі стіни на подвір’я цівкою текла кров.

— Страх, тривогу і жах… — далі шепотів Бриз.

Алріанна змогла врятуватися. Вен, Евенд і Страшко були у безпеці. Він мусив надалі зосереджуватися на цих успіхах.

«Дякую, Сейзеде, що переконав нас вислати їх із міста», — подумав він.

У нього за спиною почувся тупіт кінських копит. Бриз, не припиняючи «гамувати», обернувся — це приїхав Кривоніг. Генерал, згорбившись, їхав верхи, одним оком поглядаючи на солдатів, тоді як інше було звично примружене.

— Вони добре тримаються, — зауважив він.

— Мій любий друже, — відповів Бриз. — Вони страшенно налякані. Навіть ті, кого я «гамую», дивляться на ворота так, ніби за ними ховається жахлива порожнеча, яка їх от-от проковтне.

— А ти сьогодні маєш настрій на поезію, як я погляну, — кинув генерал.

— Невідворотна доля так на мене впливає, — промовив гамівник, озирнувшись на ворота, які задрижали під ударами колосів. — У будь-якому разі я сумніваюся, що солдати витримають.

— Хлопці завжди трохи нервуються перед битвою, — пробурмотів Кривоніг. — Але вони молодці. Вистоять.

Ворота знову затремтіли, краями пішли тріщини.

«Петлі скоро винесуть», — майнуло в голові Бризу.

— Підозрюю, колосів ти «вгамувати» не можеш? — запитально подивився на нього генерал. — Зробити їх не такими лютими?

Гамівник похитав головою.

— «Гамування» на цих потвор не діє. Я пробував.

Вони знову замовчали, слухаючи гупання у ворота. Бриз покосився на Кривонога, який незворушно сидів верхи на своєму коні.

— Тобі ж доводилося бувати в битвах? — поцікавився гамівник. — Як часто це бувало?

— Час від часу доводилося протягом двадцяти років, коли я був молодшим, — зітхнув генерал. — Придушував повстання у віддалених домініях, воював із кочівниками у пустелях. Пан Всевладар чудово знався на тому, як розібратися з якимось конфліктом.

— І… які результати? Часто перемагав?

— Завжди.

Бриз злегка усміхнувся.

— Звісно, — додав Кривоніг, — тоді колоси завжди були на нашому боці. Цих тварюк дуже важко вбити.

«Чудово», — подумав гамівник.

Вен бігла.

До цього вона лише одного разу дізналася на власному досвіді, що таке «п’ютерний біг» — з Келсьє, понад рік тому. Спалюючи п’ютер спокійним вогнем, можна було бігти з надзвичайною швидкістю, ніби спринтер у найшвидшому ривку, і при цьому не втомлюватися.

Процес спалювання все-таки впливав на тіло — п’ютер допомагав їй рухатись, водночас накопичуючи природну втому. Поєднання втоми та руху затуманювало розум дівчини, допроваджуючи до трансу на межі вичерпання енергії. Вен страшенно хотілося відпочити, але її тіло продовжувало бігти, бігти, бігти, слідуючи за течією каналу на південь. До Лютаделя.

Цього разу дівчина вже була готова до ефектів п’ютерного бігу, і тому давала їм раду набагато краще. Вона боролася з трансовим станом, намагаючись зосереджувати свій розум на меті, а не на повторюваних рухах, які виконувало її тіло. Та ця зосередженість призвела до того, що в голові її почали спливати тривожні думки.

«Навіщо я це роблю? — питала вона сама себе. — Куди я так поспішаю? Страшко ж сказав — Лютадель уже захоплено. Немає куди квапитися».

І все ж таки вона бігла з усіх сил.

Вона уявляла собі смерті. Гем, Бриз, Доксон, Кривоніг і милий Сейзед. Перші її справжні друзі. Так, вона кохала Евенда і в глибині душі була дуже вдячна їм усім за те, що переконали забрати його якомога далі від небезпеки. Та загалом вона була страшенно розлючена на них за те, що вислали з міста і її. І саме ця лють вела її.

«Вони дали мені залишити їх. Вони змусили мене залишити їх!»

Келсьє багато місяців витратив на те, аби навчити її довіряти. Останні слова, які він сказав їй, були словами звинувачення, і дівчина так і не змогла їх забути.

«Тобі доведеться ще багато дізнатися про дружбу, Вен».

Він ризикував своїм життям, аби врятувати від небезпеки Страшка й ОрСеура, бився зі сталевим інквізитором і вбив його. І він зробив це попри протести Вен, мовляв, цей ризик був марним.

Вона помилилася.

«Як вони посміли!» — думала дівчина, біжучи буксирувальною стежкою вздовж каналу та відчуваючи, як її щоками котяться сльози.

П’ютер давав їй надприродні відчуття рівноваги та швидкість — які для когось іншого були б небезпечними, але Вен здавалися цілком натуральними. Вона не спотикалася, вона ні за що не чіплялася, але сторонній спостерігач вирішив би, що її темп — нерозважливий.

Повз неї пролітали дерева. Вен перестрибувала рівчаки та вибоїни у землі. Вона бігла так, як бігла до цього лише одного разу в житті, і зараз викладалася навіть сильніше, ніж тоді. Раніше вона бігла, просто намагаючись не відстати від Келсьє. Зараз вона бігла заради чоловіка, якого кохала.

«Як вони посміли! — знову подумала вона. — Як вони посміли не дати мені той шанс, який дав Келсьє! Як вони посміли відмовитися від мого захисту, відмовитися від моєї допомогти! Як вони посміли померти?..»

П’ютер уже закінчувався — а вона бігла всього лише кілька годин. Щоправда, за ці кілька годин вона, певно, пробігла стільки ж, скільки можна проїхати верхи за цілий день. Та вона знала, що цього буде недостатньо. Вони вже мертві. Вона спізниться, як спізнилася тоді… Вона прибуде занадто пізно, аби врятувати армію. Занадто пізно, аби врятувати своїх друзів.

Вен продовжувала бігти, а з її очей лилися сльози.

— Як ми докотилися до цього, Кривоноже? — тихо спитав Бриз.

Вони були неподалік міського муру, сиділи на своїх конях, і з неба на них падала брудна суміш попелу та снігу. І це просте тихе тріпотіння білого та чорного страшенно контрастувало з метушнею, що панувала біля брами, з гупанням дерев, якими намагалися винести ворота колоси, та грюканням каменів об стіни та бруківку.

Кривоніг, нахмурившись, подивився на гамівника. Бриз не відривав погляду від попелу та снігу. Біле та чорне. Спокій.

— Ми ж не люди принципів, — ледве чутно пояснив Бриз. — Ми — злодії. Циніки. Ти — чоловік, який втомився виконувати накази Пана Всевладаря, чоловік, який хотів хоч раз стати головним. Я — чоловік сумнівної моралі, який полюбляє маніпулювати іншими, бавитися їхніми емоціями. Що ми тут взагалі робимо? Чому ми опинилися на чолі армії, яка б’ється за мрії якогось ідеаліста? Такі, як ми, не повинні бути лідерами.

Кривоніг поглянув на солдатів, які бігали повз них.

— Здається, ми просто ідіоти, — нарешті відповів він.

Бриз завмер, але помітив дивний блиск в очах генерала. Іскорку гумору, яку не впізнав би той, хто погано знає Кривонога.

Ця іскра натякнула йому, що літній генерал усе насправді чудово розумів.

Бриз усміхнувся.

— Гадаю, так і є. Як я вже казав, у всьому винен Келсьє. Це він із нас зробив ідіотів, які опинилися на чолі приреченого війська.

— От же виродок! — вигукнув генерал.

— Еге ж.

З неба продовжували падати попіл і сніг. Солдати закричали, ніби попереджуючи про щось. Ворота різко відчинилися.

— Ворота Цинкової брами вибили, пане террісійцю! — захекуючись, повідомив посланець Доксона, сідаючи поруч із Сейзедом.

Вони сховалися за зубцями на мурі, слухаючи, як колоси виламують ворота і їхньої брами. Та, яку вони вже вибили, була найсхіднішою в Лютаделі.

— Цинкова брама — найбільш захищена, — тихо сказав Сейзед. — Гадаю, вони зможуть її втримати.

Посланець кивнув. На стіну сипало попелом, він набивався у тріщинах та нішах у камені; іноді з-під чорних пластівців пробивався сліпуче білий сніг.

— Бажаєте, аби я переказав щось лорду Доксону? — спитав посланець.

Сейзед поглянув на захисні споруди своєї ділянки стіни. Потім він спустився зі сторожової вежі, приєднавшись до звичайних солдатів. У захисників закінчилося каміння, хоча лучники досі працювали. Визирнувши на інший бік стіни, террісієць побачив біля її підніжжя гору трупів колосів. Також він побачив, що по зовнішньому боку воріт пішли тріщини.

«Просто дивовижно, що вони можуть підтримувати в собі таку лють», — подумав Сейзед, пригинаючись.

Потвори продовжували вити й кричати, ніби скажені пси.

Він сперся на вологе каміння, тремтячи від холодного вітру та відчуваючи, що у нього німіють пальці ніг. Сягнувши латунепам’яті, террісієць видобув звідти трохи накопиченого жару, і його тіло миттю налилося приємним теплом.

— Передайте лорду Доксону, що захисні спроможності цієї брами викликають у мене тривогу, — тихо промовив Сейзед. — Найкращих бійців забрали на поміч східним брамам, і я не дуже впевнений у командирі, відрядженому сюди. Якби лорд Доксон зміг прислати когось іншого йому на заміну, гадаю, це було би кращим рішенням.

Посланець завагався.

— Що таке? — не зрозумів Сейзед.

— Хіба він вас не для цього сюди відправив, пане террісійцю?

Сейзед нахмурився.

— Перекажіть йому, що я ще менше впевнений у власних лідерських або бійцівських здібностях, ніж у здібностях нашого командира.

Посланець кивнув і моментально зник, спустившись сходами та побігши до свого коня. У стіну поруч із Сейзедом прилетіла здоровенна каменюка, і він мимоволі присів. Уламки посипалися на всі боки.

«Та заради Забутих Богів, — подумав террісієць, заломивши руки. — Що я тут взагалі роблю?!»

Він помітив рух на стіні у себе за спиною — це наближався до нього молодий капітан на ім’я Бедес. Ішов він пригнувшись, аби в голову випадково щось не прилетіло. Високий, з густим волоссям, що спадало на очі, він здавався до смішного хирлявим у своїх обладунках. Судячи з його вигляду, молодому чоловіку більше б пасувало витанцьовувати на балах, а не керувати загоном солдатів у битві.

— Що сказав посланець? — нервово спитав Бедес.

— Цинкова брама впала, мій пане, — відповів Сейзед.

Молодий капітан зблід.

— І що… що нам тепер робити?

— Чому ви питаєте мене, мій пане? — промовив террісієць. — Це ж ви командир.

— Будь ласка, — схопив він руку Сейзеда. — Я не… я…

— Мій пане, — суворо сказав террісієць, намагаючись, аби його власний голос звучав якомога спокійніше. — Ви ж аристократ, чи не так?

— Так…

— Значить, ви звикли наказувати. То наказуйте!

— А що наказувати?

— Це неважливо. Дайте своїм людям зрозуміти, що ви тут за головного.

Юнак на це здригнувся, а потім закричав і присів — над ним пролетів камінь, влучивши у плече одного з лучників неподалік та скинувши його зі стіни на землю. Солдати внизу кинулися від трупа врозтіч, і раптом Сейзед помітив дещо дивне. У задній частині подвір’я зібралася група людей. Це були звичайні містяни — скаа — у брудних від попелу накидках.

— А що вони тут роблять? — спитав террісієць. — Вони навпаки повинні ховатися, а не стояти тут, спокушаючи колосів розірвати їх на шматки, коли ці істоти прорвуться!

— Коли вони прорвуться? — повторив капітан Бедес.

Сейзед проігнорував його запитання. З цивільними мешканцями він якось дасть собі раду. Принаймні він звик керувати прислугою аристократів.

— Я піду поговорю з ними, — сказав террісієць.

— Ага… — пробелькотів Бедес. — Звучить непогано.

Сейзед спустився сходами, мокрими та липкими від попелястої сльоти, і наблизився до групи людей. Їх було більше, ніж здалося йому спочатку; натовп заполонив частину вулиці за подвір’ям. Близько сотні людей стояли, міцно притиснувшись одне до одного та дивилися крізь сніг на ворота; судячи з їхнього вигляду, скаа дуже змерзли, і террісієць відчув укол совісті через те, що він міг зігріти себе теплом з латунепам’яті.

Кілька осіб схилили голови, коли до них наблизився Сейзед.

— Чому ви тут стоїте? — спитав він. — Будь ласка, вам потрібно знайти для себе надійний сховок. Якщо ви живете десь тут неподалік, краще сховайтеся ближче до середмістя. Щойно колоси розберуться з військом, вони почнуть тут усе знищувати, тому на околицях міста — найнебезпечніше.

Та ніхто зі скаа навіть не ворухнувся.

— Будь ласка! — пояснив террісієць. — Ви повинні піти звідси! Якщо залишитеся, то загинете!

— Ми прийшли сюди не для того, аби загинути, Святий Перший Свідку, — промовив літній чоловік на чолі групи. — Ми прийшли, аби на власні очі побачити поразку колосів.

— Поразку? — здивувався Сейзед.

— Леді Спадкоємиця нас захистить, — додала якась жінка.

— Леді Спадкоємиці немає у місті! — вигукнув террісієць.

— Значить, ми будемо дивитися на тебе, Святий Перший Свідку, — відповів чоловік, поклавши руку на плече молодому хлопцеві.

— Святий Перший Свідок? Чому ви так мене називаєте?

— Ти — той, хто приніс звістку про смерть Пана Всевладаря. Ти дав Леді Спадкоємиці спис, яким вона вбила нашого повелителя. Ти був свідком її дій.

Сейзед похитав головою.

— Можливо, але ж я не заслуговую того, аби мені поклонялися. Я — не святий, я — всього лише…

— Свідок, — повторив старий. — Якщо Спадкоємиця долучиться до битви, то вона з’явиться поруч з тобою.

— Я… мені прикро… — почервонів террісієць.

«Я змусив її піти з міста. Я змусив вашу богиню піти з міста заради її ж безпеки».

Люди благоговійно дивилися на нього. Це було неправильно; вони не повинні поклонятися йому. Він — лише спостерігач.

От тільки це не так. Він давно став частиною цього всього. Саме про це попереджала його Тіндвіл. Тепер, ставши безпосереднім учасником подій, Сейзед і сам перетворився на об’єкт поклоніння.

— Вам не слід так мене сприймати, — відповів він.

— Леді Спадкоємиця казала те саме, — усміхнувся старий чоловік, видихнувши у холодне повітря хмарку пари.

— Це інше, — заперечив Сейзед. — Вона…

Він не договорив, бо за спиною в нього почулися крики. Лучники на стіні кричали у паніці, молодий капітан Бедес поспішав до них.

«Що там?..»

На стіну раптом видерлося синє чудовисько — шкіра його була уся в порізах і ранах, з яких текла багряна кров. Потвора помахом руки відкинула заскоченого зненацька лучника, після чого схопила капітана Бедеса за шию та кинула його кудись назад. Юнак зник, звалившись на колосів біля підніжжя стіни. Сейзед іще встиг почути його відчайдушні крики. На стіні з’явився другий колос, потім — третій. Перелякані лучники позадкували, кидаючи свою зброю, деякі з них, поспішаючи збігти зі стіни, зіштовхували з неї інших.

«Колоси застрибують, — збагнув Сейзед. — Внизу, певно, уже ціла гора трупів. Та невже вони стрибають так високо?..»

На стіні Лютаделя з’являлися нові й нові істоти. Це були найбільші з колосів — котрі сягали заввишки трьох метрів і легко розкидували зі свого шляху нещасних лучників. Ті падали на землю; удари у ворота посилилися.

— Тікайте! — вигукнув Сейзед, махнувши людям, що стояли перед ним.

Хтось із них позадкував, але більшість ані рухнулися.

Террісієць у відчаї обернувся до воріт. Дерев’яні конструкції почали тріщати, в усі боки повним снігу та попелу повітрям полетіли тріски. Солдати перелякано почали відступати. Нарешті засув із тріском зламався, і права ворітниця вилетіла з петель. Закривавлена хвиля колосів з ревінням почала пробиватися всередину по мокрій бруківці.

Солдати покидали зброю та кинулися врозтіч. Інші, ніби закам’янівши від жаху, залишилися на місці. Сейзед стояв позаду — між до смерті переляканими бійцями та натовпом скаа.

«Я — не воїн», — подумав він.

Його руки затремтіли, коли він побачив цих чудовиськ. Важко було залишатися спокійним поруч із ними. Сейзед дивився, як вони з криками вимахують своїми здоровенними мечами, як тріщини на їхній шкірі робляться дедалі глибшими і як з них пирскає кров, як вони кидаються на людей… і його залишали навіть залишки його сміливості.

«Але якщо я нічого не зроблю — ніхто не зробить».

Він сягнув свого п’ютера.

Його м’язи почали збільшуватися. Він занурився глибоко у п’ютеропам’ять і кинувся вперед, почуваючись таким сильним, як ніколи до цього. Сейзед накопичував силу багато років і майже ніколи не торкався її — а от тепер скористався своїм резервом на повну.

Його тіло разюче змінилося, слабкі руки вченого перетворилися на масивні, потужні кінцівки. Його грудна клітка зробилася ширшою та об’ємнішою, а м’язи напнулися силою. Він стільки днів був кволим і тендітним заради цієї однієї миті. Террісієць проштовхався крізь юрму солдатів, на ходу стягнувши через голову накидку, яка тепер суттєво обмежувала його рухи, залишившись лише у пов’язці на стегнах.

Головний колос обернувся, і раптом побачив перед собою істоту майже такого самого розміру, як і він сам. Попри лють, попри те, що нічого людського у ньому не було, чудовисько раптом завмерло, і в його дрібних оченятах промайнуло здивування.

Сейзед щосили вдарив тварюку. Він не готувався до війни й майже нічого не знав про битви. Та тієї миті брак навичок не мав жодного значення. Кулак террісійця вм’яв обличчя колоса всередину, череп його тріснув.

Обернувшись на своїх потужних ногах, Сейзед зиркнув на ошелешених солдатів.

«Ну, скажи щось натхненне!» — сказав він сам собі.

— До бою! — заревів Сейзед, сам здивувавшись тому, наскільки потужно та глибоко звучить його голос.

І — що за диво! — солдати кинулися в бій.

Вен виснажено впала на коліна, просто на завалену попелом дорогу. Її пальці та коліна занурилися у холодну сльоту, але їй було на це начхати. Вона просто стояла на колінах і важко дихала. Вона не могла бігти далі. П’ютер скінчився. Легені дівчини горіли вогнем, ноги зводило від болю. Їй хотілося просто впасти, згорнутися калачиком і безкінечно кашляти.

«Це просто п’ютерний біг», — подумала вона.

Вен витиснула зі свого тіла все, що тільки могла, але тепер настала пора розплати.

Вона знову закашлялася, потім застогнала, полізла тремтливою рукою до кишені та дістала звідти два останніх флакона. У них була суміш усіх восьми базових металів — плюс дюралюміній. П’ютеру, який у них містився, вистачить їй ще на трошки…

Але не надовго. До Лютаделя залишалося ще кілька годин бігу в такому темпі. Навіть із п’ютером вона не встигне до темряви. Вен зітхнула, повернула флакони на місце та змусила себе встати.

«Що я робитиму, як прибуду на місце? — подумала дівчина. — Куди я так поспішаю? Невже я знову прагну вступити у бій? Прагну вбивати?»

Вона розуміла, що на битву не встигне. Найпевніше, колоси пішли на штурм міста ще кілька днів тому. Та все-таки на душі їй було неспокійно. У її голові промайнули спогади про різанину, яку вона влаштувала у замку, де сидів Цетт. Вона знову ніби наживо побачила те, що вона накоїла. Побачила, як вона вбивала.

Але щось тепер помінялося. Вен визнала свою роль — роль ножа. А ніж — це інструмент. Його можна використати, як з добрими, так і з поганими намірами, він може як убивати, так і захищати.

Це було дискусійне питання, враховуючи, якою слабкою вона почувалася зараз. Дівчина ледве стримувала тремтіння в ногах, і тому запалила олово — в голові миттю проясніло. Вона стояла на імперському тракті — брудному та вибоїстому — який, здавалося, вів у вічність під м’яким снігопадом. Шлях пролягав паралельно звивистому, ніби змія, імперському каналу — широкому, але порожньому.

Раніше, коли вони йшли тут з Елендом, дорога здавалася новою та красивою. А тепер — темною та депресивною. Джерело продовжувало пульсувати, його гупання ставало дедалі потужнішим з кожним кроком, який Вен робила в напрямку Лютаделя. От тільки відбувалося це недостатньо швидко. Недостатньо швидко для того, аби не дати колосам знищити місто.

Недостатньо швидко, аби врятувати її друзів.

«Вибачте, — подумала вона, стукаючи зубами та кутаючись у плащ, бо п’ютер більше не захищав її від холоду. — Мені так прикро, що я вас підвела».

Раптом вона побачила удалині стовп диму. Вен поглянула на схід, потім — на захід, але більше нічого не помітила. Плаский ландшафт був вкритий попелом і снігом.

«Селище», — майнула в її онімілому розумі думка.

Справді, це було одне з багатьох селиш в околиці. Лютадель був найбільшим містом їхньої невеликої домінії, але існували й інші. Еленд так і не зміг остаточно вигнати з цих місць бандитів, але жилося тут набагато краще, ніж у більшості невеликих містечок в інших частинах Останньої Імперії.

Вен, ледве переставляючи ноги, пішла вперед просто по чорних калюжах. Приблизно хвилин за п’ятнадцять, вона звернула з головної дороги та пішла стежкою, що вела в напрямку поселення. Воно виявилося маленьким навіть за мірками скаа. Лише кілька бараків і пара трохи багатших будівель.

«Це не плантація навіть, — зрозуміла Вен. — Просто придорожнє поселення, де аристократ міг зупинитися на ніч».

У невеличкому маєтку, яким міг керувати якийсь місцевий дрібний землевласник, було темно. Але з двох бараків скаа крізь шпарини пробивалося світло. Вочевидь, через непогоду люди сьогодні вимушені були закінчити роботу раніше.

Вен, підходячи до однієї з будівель, здригнулась, її підсилений оловом слух вловив уривки розмови, яка точилася всередині. Дівчина зупинилася та прислухалась. Сміялися діти, про щось жваво розмовляли чоловіки. До неї долинув запах вечері, яка лише починала готуватися — просте овочеве рагу.

«Скаа… вони сміються», — подумала дівчина.

За часів правління Пана Всевладаря, подібні бараки були вмістилищем страху та зневіри. А якщо скаа був щасливий, то вважалося, що він замало працює.

«Виходить, ми щось змінили. Виходить, усе це було не марно».

Та чи варте це було смерті її друзів? Падіння Лютаделя? Без захисту з боку Евенда, навіть це маленьке поселення невдовзі захопить один із тиранів.

Вен ніби пила звуки цього сміху. Келсьє не здався. Він виступив проти самого Пана Всевладаря, й останні свої слова він промовив зухвало, з викликом. Навіть коли здавалося, що його плани безнадійно провалилися, а його труп валявся на вулиці — виявилося, що Келсьє переміг.

«Я відмовляюся здаватися! — подумала Вен, випрямляючи спину. — І я відмовляюся вірити, що вони загинули, аж поки сама не побачу їхні тіла».

Вона підняла руку та постукала у двері. Всередині усі негайно замовчали. Щойно Вен згасила олово, двері відчинилися. Скаа — а особливо сільські скаа — були доволі боягузливі. Можливо, їй доведеться…

— Ох ти ж маленька бідося! — вигукнула якась жінка, широко розчинивши двері. — Заходь, не стій під снігом! Як тебе сюди занесло?

Вен завагалася. Жінка була одягнена дуже просто, але якраз по погоді. Багаття всередині бараку вабило до себе привітним теплом. Довкола гості швидко зібралися решта селян.

— Дитя, що з тобою? — спитала жінка.

Приземкуватий бородатий чолов’яга, що стояв із нею поруч, поклав руку на плече жінці та уважно подивився на Вен.

— П’ютер, — тихо відповіла вона. — Мені потрібен п’ютер.

Пара, нахмурившись, обмінялась поглядами. Певно, вирішили, що дівчина збожеволіла. Не дивно, зрештою, якщо взяти до уваги її зовнішній вигляд: брудне та мокре від снігу волосся, одяг вологий та чорний від попелу, звичайний костюм для їзди верхи та незрозумілий плащ…

— Чому б тобі не увійти всередину, дитино? — запропонував чоловік. — Сідай, поїж. А потім розповіси нам, звідки ти тут взялася. Де твої батьки?

«Заради Пана Всевладаря! — роздратовано подумала Вен. — Невже я маю настільки юний вигляд?»

Вона трохи «притамувала» подружжя, придушивши їхні занепокоєння та підозріливість, водночас «збурила» бажання допомогти. Дівчина була не настільки вправна в емоційній алломантії, як Бриз, але це тільки тому, що не мала достатньо практики. Чоловік із жінкою негайно розслабилися.

— У мене немає часу, — промовила Вен. — Потрібен п’ютер.

— У лорда в його будинку є деяке кухонне приладдя, — повільно відповів чоловік. — Але більшу його частину ми вже давно обміняли на одяг і знаряддя для землеробства. Хоча, гадаю, залишилося кілька кубків. Вони у Кледа — нашого старійшини — в іншому бараку.

— Повинно підійти, — відповіла дівчина.

«Хоча, певно, потрібних для алломантії пропорцій там не буде».

Цілком може статися, що там олова або свинцю більше, ніж треба, від чого дія п’ютеру буде слабшою.

Подружжя нахмурилося та озирнулося на інших у бараку.

Вен знову відчула відчай. А на що вона взагалі сподівалася? П’ютер горить відносно швидко. А їй потрібно багато. Навіть якщо п’ютер у сплаві буде в потрібній пропорції, на те, аби його подрібнити й отримати стільки, скільки потрібно для бігу, піде часу стільки, що легше просто піти до Лютаделя пішки.

Вона обернулася і поглянула на південь, на темне, засніжене небо. Навіть із п’ютером їй бігти ще не одну годину. От що б справді зараз стало їй у пригоді, то це стрибошлях — дорога, позначена вбитими у землю металевими брусками, від яких могли б відштовхуватися алломанти, знову і знову підкидаючи себе у повітря. Такою дорогою вона колись подолала відстань між Лютаделем і Феллісом за менш як десять хвилин, тоді як каретою потрібно було їхати цілу годину.

Але це селище з Лютаделем стрибошлях не сполучав. Прокласти його було занадто марудно, користуватися ним міг мало хто — відповідно, не варто було завдавати собі клопоту і прокладати такі шляхи на довгу відстань…

Вен різко розвернулась, і пара скаа з несподіванки аж відстрибнула. Можливо, вони помітили кинджали у неї за поясом, а може, їх налякав її погляд, але вони вже не мали такого гостинного вигляду, як раніше.

— Це конюшня? — кивнула дівчина на одну з темних будівель.

— Так, — нерішуче промовив чоловік. — Але коней у нас нема. Лише кілька кіз і корів. Ти ж не збираєшся…

— Підкови, — сказала Вен.

Чоловік нахмурився.

— Мені потрібні підкови, — пояснила вона. — Багато підків.

— Іди зі мною, — сказав чоловік, підкорюючись її «гамуванню».

Він повів її у холод пообіддя. Решта пішла за ними слідом, і Вен помітила, що двоє з чоловіків тримають в руках дрючки. Можливо, цих людей ніхто не ображав не лише завдяки захисту з боку Евенда.

Приземкуватий бородань навалився плечем на двері конюшні та, відчинивши їх, вказав на діжку, яка стояла всередині.

— Вони все одно іржавіють без діла, — сказав він.

Вен підійшла до діжки та, взявши одну підкову, прикинула її вагу. Потім кинула її перед собою та «відштовхнулась» за допомогою раптового спалаху сталі. Підкова дугою відлетіла вбік і впала в калюжу приблизно за сотню кроків від них.

«Чудово», — подумала дівчина.

Скаа приголомшено дивилися на неї. Вен полізла до кишені та дістала один із флаконів з металами, випила його та відновила свій п’ютер. Для довгого п’ютерного бігу цього не вистачить, але в неї було ще повно сталі та заліза — обидва метали вона спалювала повільно. «Відштовхуватися» від них та «притягуватися» вона могла ще багато годин.

— Приготуйте своє селище, — сказала вона, запаливши п’ютер і діставши з діжки ще десять підків. — Лютадель в облозі — і, можливо, уже впав. Якщо ця інформація підтвердиться, гадаю, вам треба забиратися звідси і йти до Террісу. Слідуйте за імперським каналом просто на північ.

— Хто ти? — спитав чоловік.

— Це неважливо.

Він завмер.

— Ти — це вона, чи не так?

Дівчина не мусила перепитувати, що саме він має на увазі, — вона просто кинула підкову на землю перед собою.

— Так, — тихо відповіла Вен і «відштовхнулася».

І негайно під кутом рвонула високо у повітря. Почавши опускатися, вона кинула ще одну підкову. Вичекавши, аж поки не опиниться біля самої землі, дівчина «відштовхнулася» і від неї; вона мусила зробити так, аби стрибки переносили її радше вперед, ніж угору.

Вона вже проробляла подібний трюк раніше. Це було те саме, що стрибати за допомогою монет — головне не зупинятися. Коли Вен «відштовхнулася» від другої підкови, знову стрімко злетівши у повне снігу повітря, вона «потягнулася» до першої.

Оскільки та не була ні до чого прикріплена, то підстрибнула в повітря слідом за дівчиною, яка цієї миті кинула уже третю підкову. Коли Вен відпустила першу підкову, та за інерцією пролетіла над її головою. Коли вона впала на землю, дівчина «відштовхнулася» від третьої підкови та «потягнула» другу, яка тепер була далеко позаду.

«Це буде нелегко», — зосереджено нахмурилась Вен, пролітаючи над першою підковою та «відштовхуючись» від неї.

Але цього разу дівчина не розрахувала кут польоту та опустилася занадто низько, перш ніж «відштовхнутися». Підкова злетіла у повітря в неї за спиною, не давши при цьому достатнього імпульсу, аби Вен залишалася у повітрі. Дівчина боляче вдарилася об землю, але негайно «притягнула» підкову до себе і спробувала знову.

Перші її спроби пересуватися у такий спосіб виходили дуже повільними. Найважче було правильно розрахувати кут підйому, а значить — і приземлення. Потрібно було ще правильно кинути підкову — з достатньою силою відправити її вниз, аби вона добре лягла на землю, але водночас з достатньою силою відправити вперед, аби Вен продовжувала рухатися у потрібному напрямку. Протягом перших пів години Вен доводилося часто зупинятися і збирати підкови. Та часу на експерименти не було, і вона була рішуче налаштована усе навчитися робити як треба.

Нарешті почало виходити чергувати три підкови; земля була волога, і її вага втискала підкову в багнюку, даючи сильнішу опору для «поштовху» вперед. Трохи згодом вона стала додавати й четверту підкову. Що частіше Вен «відштовхувалася» — тобто що від більшої кількості підків вона «відштовхувалася», — то більшу швидкість їй вдавалося набрати.

Через годину після того, як вона вирушила з селища, дівчина додала п’яту підкову, в підсумку отримавши нескінченний потік дзвінких шматків металу. Вен «притягувала» та «штовхала», «притягувала» та «штовхала», «притягувала» та «штовхала», з ненастанною цілеспрямованістю розтинаючи повітря.

Земля пролітала у неї під ногами, у неї над головою пролітали підкови. Дівчина «відштовхувалася» дедалі швидше, прямуючи на південь, і вітер ревів їй у вухах. Вона перетворилася на вир металу та руху — як Келсьє незадовго до смерті, коли убив інквізитора.

От тільки її метал мав на меті не вбити, а врятувати.

«Можливо, я і не встигну, — думала Вен, відчуваючи потоки повітря довкола себе, — але здаватися на половині шляху я теж не збираюся».