Джерело вознесіння

33

Вен лежала на животі, підклавши під підборіддя складені руки, та уважно читала аркуш паперу, який лежав перед нею на підлозі. З огляду на хаос, який панував усюди протягом останніх кількох днів, вона з подивом відчула полегшення, коли повернулася до своїх занять.

Щоправда, полегшення було незначне, бо заняття ці теж були пов’язані з суцільними проблемами.

«Безодня повернулася, — думала вона. — Навіть якщо імла вбиває людей не так часто, вона все одно знову стала вороже налаштована. Тобто невдовзі знову повинен з’явитися Герой Віків, чи не так?»

Чи дівчина справді вважала що це може бути вона? Коли Вен замислювалася над цим питанням, усе це здавалося просто смішним. Та все-таки вона чула цю пульсацію у своїй голові, бачила духа в імлі…

А та ніч рік тому, коли вона билася з Паном Всевладарем? Та ніч, коли вона якось примудрилася втягнути в себе імлу та запалити її, ніби це був метал?

«Цього недостатньо, — подумала Вен. — Те, що зі мною одного разу трапилась дивна річ, яку я ще й ніколи не зможу повторити, не означає, що я — той самий спаситель з міфів».

Та насправді вона не дуже-то й була знайома з пророцтвами про Героя. У щоденнику зазначалося, що він був із простолюду, — але так можна було сказати про будь-якого скаа в усій Останній Імперії. Він начебто мав у своїх жилах трохи королівської крові, але тоді кандидатом на те, аби стати Героєм Віків міг бути будь-який нечистокровний у місті. Взагалі-то Вен могла закластися, що у більшості скаа був той чи інший благородний предок.

Дівчина зітхнула й похитала головою.

— Що таке, пані? — обернувся до неї ОрСеур.

Він сидів у кріслі, закинувши передні лапи на підвіконня, і дивився на місто.

— Пророцтва, легенди, передбачення, — зітхнула дівчина, ляснувши долонею по аркушу. — Який у цьому всьому сенс? Чому в Террісі взагалі в це вірять? Хіба релігія не повинна вчити чогось практичного?

ОрСеур зістрибнув на підлогу.

— А що може бути практичнішим, ніж отримати знання про майбутнє?

— Якби там щось корисне розповідалося, я б погодилась. Та навіть у щоденнику визнається, що террісійські пророцтва можна трактувати в багато різних способів. Яка користь від обіцянок, які можна інтерпретувати аж настільки вільно?

— Не слід зневажати чиїхось вірувань лише тому, що ви їх не розумієте, пані.

— Ти як Сейзед говориш, — фиркнула Вен. — Якась частина мене вже починає думати, що всі ці пророцтва та легенди навмисне понавигадували жерці, аби заробляти собі на життя.

— Лише частина? — веселим голосом поцікавився кандра.

Вен кивнула.

— Та частина мене, що виросла на вулицях і звикла очікувати обману.

Та сама частина, яка не бажала визнавати інших речей, які відчувала дівчина.

Пульсація ставала дедалі потужнішою.

— Пророцтва — це не обов’язково обман, пані, — промовив ОрСеур. — І навіть не реальна обіцянка на майбутнє. Вони можуть бути всього лише виявом надії.

— А ти що про це знаєш? — недбало махнула рукою Вен, відкладаючи вбік списаний папірець.

На якийсь час вони замовчали.

— Звичайно, нічого, пані, — нарешті відповів кандра.

— Вибач, ОрСеуре, — обернулась до вовчура Вен. — Я не хотіла… я останнім часом така неуважна.

«Гуп. Гуп. Гуп».

— Не треба просити вибачення, пані, — промовив ОрСеур. — Я — всього лише кандра.

— Але в той самий час ти особистість, — відзначила Вен. — Хоча у тебе і тхне з пащі.

ОрСеур усміхнувся.

— Ви самі обрали для мене ці кістки, пані. Бачили очі, що купували…

— Кістки кістками, — піднялась дівчина, — але, гадаю, більше смороду від того, що ти тухлятину їси. Щиро кажучи, тобі б не завадило пожувати листя м’яти.

ОрСеур здивовано вигнув собачу брову.

— А пес зі свіжим м’ятним подихом не викличе підозри?

— Якщо тільки цього пса хтось поцілує, — відповіла Вен, повертаючи стоси своїх записів на письмовий стіл.

ОрСеур по-собачому захихотів і знов обернувся до міста.

— Що там, закінчилась процесія? — поцікавилась дівчина.

— Так, пані, — відповів ОрСеур. — Хоча навіть згори не дуже видно. Але схоже, що лорд Цетт уже заселився. Багато возів стоїть.

— Ну, це ж тато Алріанни, — посміхнулась Вен. — Хай там як вона нарікала на похідні умови, закладаюся, що Цетт воліє подорожувати у комфорті.

ОрСеур кивнув. Вен сперлася руками на поверхню столу та дивилась на вовчура, думаючи про те, що він сказав їй трохи раніше.

«Вияв надії…»

— А у кандр же є релігія, чи не так? — поцікавилась Вен.

Замість відповіді ОрСеур різко обернувся до неї — кращого підтвердження годі було й сподіватися.

— А чи знають про неї хранителі? — знову спитала дівчина.

Кандра став на задні лапи, сперши передні на підвіконня.

— Я не повинен про це розповідати.

— Не бійся. Я не видам твоєї таємниці, — запевнила його Вен. — Хоча я й не розумію, навіщо досі робити з цього таємницю.

— Це справа винятково кандр, пані, — пояснив ОрСеур. — І для всіх інших вона не становить інтересу.

— Звичайно, становить! Хіба ти не розумієш, ОрСеуре? Хранителі вважають, що Пан Всевладар знищив останню незалежну релігію багато століть тому. Та якщо кандри спромоглися зберегти власну релігію, то це означає, що теологічний контроль над Останньою Імперією з боку Пана Всевладаря був не таким уже й абсолютним. Повинно ж це щось означати!

ОрСеур замислився, нахиливши голову вбік, ніби досі це просто не спадало йому на думку.

«Теологічний контроль з боку Пана Всевладаря був не таким уже й абсолютним? — заскочено подумала Вен. — Заради Пана Всевладаря, я починаю говорити як Сейзед і Еленд. Певно, забагато думала останнім часом».

— У будь-якому разі, пані, — промовив кандра, — я б волів, аби ви не розповідали про це своїм друзям-хранителям. Вони можуть почати ставити мені незручні запитання.

— О, це вони люблять, — кивнула дівчина. — Але все-таки — про що розповідається у пророцтвах твого народу?

— Навряд чи вам захочеться знати про це, пані.

— Там розповідається про те, що нас буде скинуто? — посміхнулася Вен.

ОрСеур сів, і вона майже побачила рум’янець на його собачій морді.

— Мій… народ, пані, уже довго підкорюється Контракту. Я знаю, вам важко зрозуміти, чому ми живемо з цим тягарем на шиї, але ми вважаємо, що це необхідно. І все-таки ми мріємо про день, коли його можна буде скинути.

— Коли люди почнуть вам служити? — уточнила дівчина.

ОрСеур відвернувся.

— Коли вони всі помруть.

— Ого.

— Пророцтва — не дослівні, пані, — пояснив кандра. — Вони є метафорами — виявами надії. Принаймні так я завжди їх сприймав. Можливо, ваші террісійські пророцтва — такі само? Можливо, це вияв віри у те, що коли люди опиняються у небезпеці, їхні боги посилають до них Героя, аби він їх захистив? У такому разі вони можуть бути навмисне — і не дарма — написані розпливчасто. Пророцтва й не повинні давати точної інформації, вони мають на меті висловити загальне відчуття. Загальні сподівання.

Якщо пророцтва не дають точної інформації, чому ж тільки вона чує це пульсівне гупання?

«Стривай, — сказала вона собі. — Не поспішай із висновками».

— Коли всі люди помруть, — повторила Вен. — Як ми помремо? Нас кандри вб’ють?

— Звичайно, ні, — відповів ОрСеур. — Ми шануємо наш Контракт, навіть якщо йдеться про нашу релігію. Легенди стверджують, що ви самі себе повбиваєте. Зрештою, ви належите Руїні, а кандри — Збереженню. Ви… гадаю, ви повинні знищити світ. Використовуючи при цьому колосів.

— Тебе послухати — так тобі їх шкода, — весело зазначила дівчина.

— Зазвичай кандри добре ставляться до колосів, пані, — пояснив ОрСеур. — Між нами багато спільного — ми розуміємо, що таке бути рабами, ми — ізгої цивілізації Останньої Імперії, ми…

Він раптом обірвав себе.

— Що? — спитала Вен.

— Можна я не розповідатиму більше нічого? — попросив кандра. — Я і так багато вибовкав. Ви мене з рівноваги вивели, пані.

Вен знизала плечима.

— Усім нам потрібні таємниці. Хоча мені, — поглянула вона на двері, — одну з них лише доведеться розв’язати.

Дівчина вийшла з кімнати, й ОрСеур, зістрибнувши з крісла, пішов за нею.

Десь у палаці досі чаївся шпигун. І Вен дозволила собі забути про це на занадто довгий час.

Еленд зазирнув у глибину колодязя. Чорна яма — розширена згори, аби вмістити численних скаа — здавалася велетенською, роззявленою пащею, готовою проковтнути його. Еленд поглянув убік, де Гем розмовляв із групою цілителів.

— Спершу ми зауважили, що багато людей звертаються до нас зі скаргами на діарею та болі в животі, — пояснив один із них. — Симптоми були надзвичайно виражені, мій пане. Ми… кількох осіб уже втратили через цю недугу.

Гем поглянув на Евенда і нахмурився.

— Усі, хто захворів, живуть неподалік, — вів далі цілитель, — і всі вони беруть воду або з цього колодязя, або з того, що у сусідньому кварталі.

— Ви сповістили про це лорда Пенрода та Зібрання? — спитав Евенд.

— Ем-м-м… ні, мій пане. Ми подумали, що ви…

«Я вже не король», — подумав Евенд, але не зміг сказати цього вголос.

Тільки не цьому чоловікові, що так відчайдушно прагнув допомоги.

— Я подбаю про це, — зітхнув молодий Венчер. — А ви повертайтеся до пацієнтів.

— У лікарні вже немає місця, мій пане.

— Тоді займіть один із покинутих маєтків, — запропонував Евенд. — Їх же купа. Геме, пошліть із ними кількох моїх гвардійців, аби допомогли перенести хворих і підготувати приміщення.

Гем кивнув і, махнувши солдатові, наказав йому привести з палацу на поміч цілителю двадцятеро гвардійців. Цілитель з полегшенням усміхнувся, вклонився Евенду і пішов.

— Збіг? — промовив Гем, ставши поруч із молодим королем і теж зазирнувши всередину.

— Навряд чи, — відповів Евенд, хапаючись за край колодязя пальцями. — Питання лише в тому, хто з них отруїв воду.

— Цетт щойно прибув до міста, — потер підборіддя Гем. — Він цілком міг послати своїх людей, аби ті сипонули отрути.

— Але більше нагадує почерк батька, — промовив молодий Венчер. — Він цілком міг ускладнити наше становище, аби відігратися за те, що ми виставили його дурнем у його ж таборі. До того ж у нього в розпорядженні є з-імли-народжений, який теж легко міг отруїти колодязь.

Звичайно, у Цетта трапилася схожа історія — Бриз отруїв воду в його таборі, перш ніж утекти до Лютаделя. Евенд стиснув зуби. Способу дізнатися, хто саме стоїть за цим підступним кроком, не було.

Та в будь-якому разі отруєні колодязі — це біда. Звісно, в місті були й інші колодязі, але вони були так само вразливі. Люди з відчаю можуть почати використовувати річкову воду, а це ще гірше: туди стікаються нечистоти як з самого міста, так і з обох армій, що взяли його в облогу.

— Треба поставити вартових біля колодязів, — розпорядився Евенд. — Усе тут відгородити, розвісити попереджувальні знаки та сказати цілителям, аби слідкували, чи не з’являться нові випадки хвороби.

«Нас затискають дедалі сильніше, — подумав він, коли Гем, кивнувши, вирушив виконувати наказ. — За такого розвитку подій до кінця зими ми не протримаємося».

Після пізньої вечері, наслухавшись розмов слуг про спалах якоїсь хвороби, стривожена Вен зазирнула до Евенда, який саме повернувся після прогулянки містом із Гемом. Після цього дівчина з кандрою продовжили пошуки Доксона. Вони знайшли його у бібліотеці палацу. Раніше це приміщення слугувало особистим кабінетом Страффа; Евенду нове призначення кімнати здавалося чомусь доволі кумедним.

Але Вен більше веселило не приміщення, в якому тепер містилася бібліотека, а те, що в цій бібліотеці було. А точніше — чого не було. Уся кімната була заставлена книжковими полицями, і майже всюди було тавро грабунку здійсненого Елендом. У рядах книжок зяяли порожнечі — їх забрали одну за одною, ніби Евенд Венчер був якимось безжальним хижаком, який поволі затягує у свою печеру всю зграю.

Вен усміхнулась. Певно, зовсім скоро Евенд і взагалі повиносить усі книжки з бібліотеки до свого кабінету, де порозставляє їх стосами, нібито збираючись із часом повернути на місце. Втім, книжок поки що залишалося на полицях більш ніж достатньо, щоправда, здебільшого то були бухгалтерські книги, а також підручники з математики та фінансів — тобто на ті теми, до яких Евенд не виявляв особливої цікавості.

Доксон сидів за столом і щось записував у бухгалтерську книгу. Помітивши прихід дівчини, він підняв на неї погляд, усміхнувся і повернувся до своїх записів, очевидно, не бажаючи втратити хід своїх думок. Вен почекала, поки він закінчить; ОрСеур розташувався збоку від неї.

З-поміж усіх членів команди Доксон за цей рік змінився чи не найбільше. Дівчина пам’ятала, яке враження він справив на неї, коли вона познайомилась із ним у лігві Кеймона. Доксон був правицею Келсьє — і з їхньої пари саме він був «реалістом». Утім, він завжди відзначався доволі тонким почуттям гумору, завдяки чому було відчуття, що він лише з задоволенням грає роль серйозного хлопця. Він не так суперечив Келсьє, як доповнював його.

Та Келсьє помер. А що Доксон? Він, як і завжди, носив костюм аристократа — з-поміж усіх членів команди той пасував йому найбільше. Якби він ще зголив половину бороди, то міг би й зійти за аристократа — не за багатого придворного, звісно, але цілком за лорда середніх літ, який протягом усього життя займався торгівлею під протекцією представника якогось Великого дому. Він і надалі вів свої нескінченні бухгалтерські книги — але цим він займався завжди. Доксон і надалі грав роль найвідповідальнішої людини в команді. То що ж помінялося? Він був тією самою людиною, займався тими самими речами. Але справляв інше враження. Припинив сміятися, не виявляв тихої радості від ексцентричності його оточення. Без Келсьє Доксон перетворився з цілком стерпного на… нудного.

І це збурило її підозри.

«Доведеться зробити це», — подумала Вен, усміхнувшись Доксону, коли він припинив писати й жестом запросив її сісти.

Вен сіла, поруч з її стільцем влаштувався ОрСеур. Доксон уважно поглянув на пса, легенько покачавши головою.

— Чудово видресируваний звір, Вен, — зазначив він. — Гадаю, нічого подібного я в житті не бачив.

«Невже він знає? — сполошилася дівчина. — Невже кандра може впізнати іншого кандру в тілі пса?»

Та ні, це неможливо, інакше ОрСеур давно б знайшов для неї самозванця. Дівчина усміхнулась і спокійно відповіла, погладжуючи голову вовчура.

— На ринку є спеціальний дресирувальник. Він вчить вовчурів захищати інших — наприклад, маленьких дітей — від усяких небезпек.

Доксон кивнув.

— Отже, ти маєш до мене якусь розмову? — спитав він.

— Та щось ми давно не говорили, Доксе, — знизала плечима Вен.

Доксон відкинувся на спинку стільця.

— Гадаю, зараз не найкращий час для розмов — я мушу підготувати звіт про стан фінансів королівства на той випадок, якщо Зібрання проголосує не за Евенда і справи доведеться передавати комусь іншому.

«А чи зміг би кандра вести бухгалтерські? — подумала Вен. — Чому б ні. Вони знали, кого приберуть — і мали б підготуватися».

— Вибач, — промовила дівчина, — я не хотіла заважати… але Евенд останнім часом дуже зайнятий, а Сейзеда від того його дослідження не відірвати…

— Усе в порядку, — заспокоїв її Доксон. — Кілька хвилин можна і побалакати. Тебе щось непокоїть?

— Ну… ти пам’ятаєш ту нашу розмову, незадовго до Краху?

— Яку саме? — нахмурився Доксон.

— Ну, про твоє дитинство.

— А, так, — кивнув чоловік. — А що?

— Та от цікаво, чи ти досі вважаєш так само?

Доксон замовчав, замислившись, повільно стукаючи пальцями по поверхні столу. Вен просто чекала на відповідь, намагаючись не виказати свого хвилювання. Розмову, про яку згадала дівчина, вони вели наодинці, і саме тоді Доксон вперше розповів їй, наскільки він ненавидить аристократів.

— Гадаю, ні, — нарешті відповів він. — Уже ні. Кел завжди казав, що ти занадто довіряєш аристократам, Вен. Але зрештою ти навіть його почала змінювати. Ні, я не вважаю, що прошарок аристократії належить повністю знищити. Не всі вони такі монстри, якими я їх вважав.

Вен розслабилась. Він не тільки пам’ятав цю розмову, але й пам’ятав випадкові її деталі. І тоді вони були лише удвох. Тобто це означало, що він — не кандра, чи не так?

— Це все через Евенда, вірно? — поцікавився Доксон.

— Гадаю, так, — знизала плечима Вен.

— Я знаю, що ти хотіла, аби ми потоваришували, Вен. Та, беручи до уваги обставини, мені здається, що навіть непогано виходить. Він — достойна людина, я це визнаю. А як лідер — має свої недоліки. Йому бракує рішучості, бракує шарму.

«На відміну від Келсье».

— Але, — додав Доксон, — я не хочу, аби його викинули з трону. Він ставився до скаа справедливо, як для аристократа.

— Він добра людина, Доксе, — тихо промовила дівчина.

— Я знаю, — відвів погляд той. — Але… ну, кожного разу, коли я з ним говорю, то бачу за плечем в Евенда Келсье — і Келсье стоїть там, дивиться на мене і з докором хитає головою. Ти знаєш, як довго ми з Келом мріяли про те, аби скинути Пана Всевладаря? Решта членів команди вважала, що план Келсье — то була якась свіжа ідея, яка спала йому на думку в Проваллях. Та все почалося раніше, Вен. Набагато раніше. Ми з Келом завжди ненавиділи аристократів. Коли ми були ще юнаками, то планували свої перші справи, аби розбагатіти — але водночас для того, щоби завдати аристократам шкоди. Ми хотіли, аби вони відчули біль, бо забрали в нас те, на що вони не мали права: мою любов, матір Келсье. Кожна вкрадена нами монетка, кожен убитий нами у провулку аристократ — це був наш спосіб вести війну проти них. Наш спосіб покарати їх.

Вен сиділа мовчки. Це була одна з тих історій, один зі споминів страшного минулого, від яких їй робилося дещо некомфортно з Келсье — і з тією людиною, яку він намагався з неї зробити. Саме це почуття стримувало її навіть тоді, коли інстинкти нашіптували, що треба вихопити свої ножі, піти в ніч і віддати по заслугах як Страффу, так і Цетту.

І в Доксоні якась частка цієї жорсткості залишалася досі. Кел і Докс не були злими людьми, але вони відчайдушно прагнули помсти. Пригнічення настільки їх змінило, що ніякий мир, ніякі реформи та ніякі компенсації змінити цього вже не могли.

Доксон похитав головою.

— А ми одного з них взяли й посадили на трон. Я не можу позбутися думки, що Келсье б страшенно на мене розлютився, якби дізнався, що я дозволив правити Евенду — хай яким би чудовим хлопцем той був.

— І все-таки Келсье зрештою змінився, — тихо нагадала Вен. — Ти сам це сказав, Доксе. Тобі відомо, що він врятував життя Евенду?

— Коли? — нахмурився Доксон.

— В останній день. Під час бою з інквізитором. Кел захистив Евенда, який мене шукав.

— Певно, вирішив, що це один із в’язнів.

— Він знав, що це Евенд, — похитала головою дівчина, — і знав, що я його люблю. Тобто зрештою Келсьє був готовий визнати, що добра людина заслуговує на захист, хай ким би були її батьки.

— Мені важко визнати це, Вен.

— Чому?

— Бо якщо я визнаю, — поглянув їй просто в очі Доксон, — що Евенд не винен у тому, що його прошарок зробив з моїм, тоді я, знаючи, що я робив з ними, буду змушений визнати, що я — справжнє чудовисько.

Вен здригнулась. У його очах вона побачила справжню причину цих дивних трансформацій. Вона зрозуміла, чому згас його сміх. Вона побачила відчуття провини. Убивства.

«Він — не самозванець».

— Усі ці пов’язані з управлінням королівством речі мене не дуже радують, Вен, — тихо зізнався Доксон. — Тому що я чудово знаю, що заради цього нам довелося зробити. І найголовніше — я готовий зробити це знову. Я переконую себе, що згоден на це тому, що вірю у свободу для скаа. І коли мені не спиться ночами, я лише тихо радію тому, що ми зробили з нашими колишніми правителями. Їхнє суспільство зруйноване, їхній бог — мертвий. Вони отримали своє.

Вен кивнула. Доксон опустив очі, ніби соромлячись сказаного — вона рідко помічала в ньому цю емоцію. Здавалося, говорити більше немає про що. Дівчина пішла, а він мовчки дивився їй услід, забувши про перо та бухгалтерську книгу.

— Це не він, — сказала Вен, коли вони йшли порожнім коридором палацу.

Вона все намагалася прогнати зі своєї голови моторошний голос Доксона.

— Ви впевнені, пані? — уточнив ОрСеур.

— Він пам’ятає деталі розмови, — кивнула Вен, — яка у нас із Доксоном була ще до Краху.

ОрСеур якийсь час мовчав.

— Пані, — нарешті озвався він, — мушу зазначити, що кандри можуть бути дуже ретельно підготованими.

— Так, але як би він міг про таке дізнатися?

— Ми часто розпитуємо людей перед тим, як взяти їхні кістки, — пояснив ОрСеур. — Ми кілька разів зустрічаємося з ними за різних обставин і змушуємо їх розповісти про свої життя. Також ми спілкуємося з їхніми друзями та знайомими. Ви колись комусь розповідали про цю вашу розмову з Доксоном?

Вен зупинилася і сперлась на стіну.

— Ну, хіба що Евенду, — зізналась вона. — І, здається, ще Сейзеду — одразу після того, як ця розмова відбулася. Та це було майже два роки тому.

— Цього достатньо, пані, — промовив кандра. — Ми не можемо дізнатися про особу усе, але намагаємося розкопати якраз якомога більше таких речей — про особисті розмови, таємниці та конфіденційну інформацію — аби могти це все принагідно використати й тим самим посилити враження.

Вен нахмурилась.

— І це ще не все, пані… — вів далі ОрСеур. — Я не розповідав, тому що не хотів, аби ви уявляли страждання ваших друзів. Але для нашого господаря — того, хто, власне, і вбиває — звичною справою є катувати своїх жертв, аби витягнути з них інформацію.

Вен заплющила очі. Доксон здавався таким справжнім… його почуття провини, реакції… невже він міг усе все сфальшувати?

— Прокляття, — тихо прошепотіла вона, розплющуючи очі.

Дівчина розвернулась і одним поштовхом відчинила віконниці у коридорі. Надворі було темно, і коли вона налягла на кам’яне підвіконня та поглянула на подвір’я з висоти другого поверху, її огорнула імла.

— Докс — не алломант, — зітхнула вона. — Як я можу напевне дізнатися, чи він самозванець?

— Не знаю, пані, — відповів кандра. — Та ніхто не казав, що буде легко.

Вен мовчала. Автоматично витягнула з вуха бронзову сережку, яка належала колись її матері, та, крутячи її в пальцях, дивилась, як вона виблискує на світлі. Колись вона була вкрита сріблом, але в багатьох місцях срібло вже стерлося.

— Ненавиджу це, — прошепотіла вона нарешті.

— Що саме, пані?

— Цю… недовіру, — сказала дівчина. — Я ненавиджу підозрювати в чомусь своїх друзів. Мені здавалося, я це уже подолала. Кожного разу, коли мені доводиться протистояти комусь із команди, у мене таке відчуття, що мені в живіт ножем штрикнули, і крутять його, і крутять.

ОрСеур, схиливши голову набік, сидів поруч з нею.

— Але ж, пані, кількох із них ви все-таки викреслили зі списку потенційних самозванців.

— Так, — погодилась Вен. — І це лише звужує простір для пошуків — з кожним разом я стаю на крок ближче до того, аби дізнатися, хто з моїх друзів мертвий.

— А чим погане це знання?

— Я не хочу, аби це був хтось із них, ОрСеуре, — похитала головою дівчина. — Я не хочу їм не довіряти, я боюся дізнатися, що ми праві.

ОрСеур не одразу відповів, і Вен тим часом дивилась у вікно; імла, повільно заповзаючи всередину, м’яко опускалася на підлогу біля її ніг.

— Ви — щира, — нарешті промовив кандра.

— Ну звісно, — обернулась до нього Вен.

— Перепрошую, пані. Не хотів вас образити. Просто… ну, я був кандрою у багатьох господарів. Більшість із них ставилися до тих, хто їх оточував, з підозрою та ненавистю, і я вже почав вважати, що нездатність довіряти — це риса усіх людей.

— Та ну, дурниця, — знову відвернулася до вікна дівчина.

— Я знаю, — сказав ОрСеур. — Але люди часто вірять у дурниці, якщо забезпечити їм достатньо доказів. Хай там як — я перепрошую. Я не знаю, хто саме з ваших друзів мертвий, але мені прикро, що представник мого народу завдав вам цього болю.

— Та хай хто б він був, він усього лише виконує умови Контракту.

— Так, пані. Контракт.

Вен нахмурилась.

— А чи можеш ти дізнатися, хто з кандр має Контракт у Лютаделі?

— Перепрошую, пані, — відповів ОрСеур. — Це неможливо.

— Я так і думала. Але ж ти маєш його знати, хай ким би він був?

— Спільнота кандр дуже згуртована, пані. І нас не так вже й багато. Тому існує велика імовірність, що я добре з ним знайомий.

Дівчина постукала пальцем по підвіконню, хмурячи чоло та намагаючись зрозуміти, чи може вона щось витиснути з цієї інформації.

— І все-таки я вважаю, що це не Доксон, — нарешті промовила вона, повертаючи сережку на місце. — Тому наразі відволічемося від нього. Якщо нічого більше дізнатися не вийде, тоді повернемося…

Вона раптом замовкла — щось привернуло її увагу. Подвір’ям йшла у темряві постать.

«Гем», — подумала Вен.

Але, судячи з ходи, це таки був не він.

Вона «штовхнула» щиток лампи, яка висіла на стіні неподалік. Щиток різко закрився, і коридор занурився у темряву.

— Пані? — гукнув її ОрСеур, коли Вен, вилізши у вікно та примружившись у темінь, запалила олово.

«Це точно не Гем», — подумала вона.

Спершу вона згадала про Еленда і дівчину пройняло раптовим жахом, коли вона уявила, що поки вони спілкувалися з Доксоном, по душу Еленда прийшли найманці. Але було ще доволі рано й Еленд досі мав перебувати в товаристві своїх радників. Дивний час для замаху на життя.

Та ще й сам? Не Зейн, судячи зі зросту.

«Напевно, гвардієць, — подумала Вен. — Чого це я знову параною?»

Але… вона дивилась на постать, що йде подвір’ям, і відчувала, як у ній прокидаються її інстинкти. Здавалося, чоловік рухався якось підозріло, неприродно — так, ніби не хотів, аби його помітили.

— На руки, — скомандувала вона, кинувши загорнуту монету.

Він негайно послухався, і дівчина вистрибнула у вікно, миттю пролетіла вісім метрів до землі та м’яко приземлилася одночасно з монетою. Відпустивши ОрСеура, Вен кивнула в імлу. Він пішов слідом за нею у темряву, пригинаючись та підкрадаючись, намагаючись при цьому краще роздивитися самотню постать. Чоловік швидко йшов у той бік палацу, де був вхід для слуг. Нарешті він пройшов повз них, і вони побачили його обличчя.

«Капітан Дему?»

Вен відсахнулася, разом із кандрою присівши за невеликою купою коробок з продуктами. А що вона знала про Дему? Він був одним із бунтівників-скаа, якого Келсьє завербував майже два роки тому. Став командиром і швидко просунувся по службі. Він був одним із тих відданих і стійких воїнів, які не кинулися слідом за Єденом з рештою армії.

Після Краху він залишився з командою, зрештою дослужившись до заступника Гема. Гем, до речі, добряче його муштрував і вчив, що може пояснити те, що він вночі пересувається без ліхтаря або смолоскипа. Але навіть тоді…

«Якби я вирішила замінити когось із команди, — подумала Вен, — я б не обрала алломанта, адже в такому разі самозванця дуже просто виявити. Я б обрала когось непримітного, того, хто не ухвалює рішення або не привертає до себе зайвої уваги.

Того, хто достатньо близький до команди, але не обов’язково в неї входить. Того, хто завжди близько до важливих нарад, але кого інші знають не надто добре…»

Вона відчула, як її тілом пробігся легенький дрож. Якщо самозванець — Дему, то це означає, що нікого з її друзів не вбили. Але водночас це означало, що господар кандри набагато розумніший, ніж вони розраховували.

Дему зайшов за ріг замку, і вона тихенько пішла за ним. Утім, що б він не робив цієї ночі, зі своїм завданням він уже впорався — наблизившись до одного зі входів до будівлі, він пройшов усередину, привітавшись із гвардійцем на чатах.

Вен знову сховалась у тіні. Він переговорив із гвардійцем, а значить, виходив з палацу не потайки. І все-таки… вона згадала його згорблену постать, тривожні рухи. Щось його точно непокоїло.

«Це він, — подумала вона. — Шпигун».

І що їй тепер із цим знанням робити?