Джерело вознесіння

47

У глибині душі Вен зовсім не хвилював той факт, що вона вбила стількох людей. І саме ця байдужість страшенно її лякала.

Невдовзі після свого візиту до Кредік-Шо дівчина сиділа на своєму балконі та дивилася на занурений у темряву Лютадель. Її огортала імла, але тепер Вен не знаходила розради у її вирі. Тепер усе видавалося набагато складнішим.

Імлистий дух, як і завжди, спостерігав за нею. Він був занадто далеко, аби його побачити, але дівчина ясно його відчувала. Також вона відчувала щось інше — щось, навіть сильніше за імлистого духа. Потужне гупання, пульсація, яка ставала дедалі гучнішою. Колись здавалося, ніби джерело цього звуку далеко, але тепер це було не так.

Джерело Вознесіння.

Це повинно бути воно. Вен відчувала, як повертається його сила, як вона знову наповнює світ, вимагаючи, аби нею заволоділи та скористалися. Дівчина постійно ловила себе на тому, що вона дивиться на північ, у бік Террісу, ніби очікує, що от-от щось з’явиться з-за горизонту. Спалах світла, сніп вогню або ураган. Бодай щось. Але була тільки імла.

Останнім часом їй здавалося, ніби у неї геть нічого не виходить. Усюди невдачі — в коханні, у намаганнях захистити, у намаганнях виконувати свої обов’язки.

«Здається, я от-от розірвуся», — подумала вона.

Занадто багато всього потребувало її уваги, і вона намагалася дати цю увагу всім охочим. У підсумку — нічого не досягла. Свого дослідження про Безодню та Героя віків вона вже багато днів не торкалася — воно так і валяється розрізненими аркушами на підлозі її кімнати. Вона так майже нічого й не дізналася про імлистого духа — лише те, що він за нею спостерігає і що автор щоденника вважав його небезпечним. Шпигуна у їхній команді вона також не знайшла, і не була впевнена, що твердження Зейна щодо Дему були правдою.

І Цетт досі був живий. Вона навіть різанину до кінця не змогла довести. У цьому був винен Келсьє. Він її готував, аби дівчина могла зайняти його місце, та чи хтось узагалі на таке здатен?

«Чому ми завжди повинні бути зброєю в чужих руках?» — зашепотів у її голові голос Зейна.

Іноді їй здавалося, що у його словах є сенс, але був у них і недолік. Еленд. Вен не була його зброєю — насправді не була. Він не хотів, аби вона вбивала заради нього. Та через свої ідеали він залишився без трону, в місті, оточеному ворогами. Якщо вона справді кохала Евенда — якщо вона справді любила народ Лютаделя — чи не повинна вона була постаратися зробити більше?

Пульсації наповнювали її, ніби ритмічне биття барабана завбільшки з сонце. Вен тепер майже завжди спалювала бронзу, слухаючи цей ритм, дозволяючи йому в думках відносити себе кудись далеко…

— Пані? — почувся у неї з-за спини голос ОрСеура. — Про що ви думаєте?

— Про кінець, — тихо відповіла Вен, дивлячись просто перед собою.

Мовчання.

— Про кінець чого, пані?

— Я не знаю.

ОрСеур теж вийшов на балкон, в імлу, і сів із нею поруч. Дівчина познайомилася з ним вже достатньо добре, аби побачити у його собачих очах тривогу.

Вона зітхнула й похитала головою.

— Я повинна ухвалити рішення. І незалежно від того, що я оберу, це означатиме кінець.

ОрСеур кілька секунд сидів, мовчки схиливши голову.

— Пані, — нарешті промовив він, — мені ваші слова видаються занадто драматичними.

Вен знизала плечима.

— І навіть не порадиш нічого?

— Просто ухваліть нарешті рішення, — відповів кандра.

Вен поглянула на нього та усміхнулася.

— Сейзед би зараз сказав щось мудре та заспокійливе.

— Не розумію, чому ви про нього згадали у цій розмові, пані.

— Тому що він був моїм мажордомом, — пояснила Вен. — Ще до того, як пішов з міста і як Келсьє передав мені твій Контракт.

— А… — протягнув ОрСеур. — Що ж, я ніколи не любив террісійців, пані. Їхню сповнену розуміння власної важливості жагу до служіння дуже важко імітувати, а ще у них дуже жилаві та несмачні м’язи.

Вен здивовано підняла брову.

— А ти колись імітував террісійців? Я гадала, що для цього не існувало підстав, адже вони були не дуже впливовими за часів правління Пана Всевладаря.

— Так, — погодився кандра. — Але вони перебували поруч із впливовими людьми.

Вен кивнула, підіймаючись. Повернувшись до кімнати, вона запалила лампу та загасила олово. Підлогу вкривала імла, вона огортала стоси паперів та хмарками підіймалася в повітря, коли дівчина пройшла до спальні.

Вона замислилась. Це було трохи дивно. Імла нечасто затримувалась у приміщенні надовго. Евенд пояснював, мовляв, це якось пов’язано з теплом та замкненим простором, але Вен завжди здавалося, що причина цьому набагато містичніша. Дівчина насупилась, уважно дивлячись на імлу.

І навіть без олова почула скрегіт.

Вона обернулась. На балконі, в імлі, стояла постать у темному — Зейн. Він зробив крок уперед, й імла потягнулась за ним — вона завжди тягнулася за тими, хто палить метали. І водночас… виглядало на те, що вона ніби відштовхується від нього.

ОрСеур тихенько заричав.

— Час настав, — промовив Зейн.

— Час для чого? — спитала Вен, ставлячи лампу на стіл.

— Піти. Піти від цих людей з їхніми арміями. Час закінчити цю суперечку — і стати вільною.

«Вільною».

— Я… я не знаю, Зейне, — відвернулась Вен.

Вона почула, як він підійшов іще на крок.

— Чим ти йому зобов’язана, Вен? Він не знає тебе. Він боїться тебе. Та, сказати правду, він ніколи не заслуговував бути з тобою.

— Ні, — похитала головою дівчина. — Річ узагалі не в тому, Зейне. Ти не розумієш. Це я його не гідна. Евенд заслуговує на кращу жінку. Він заслуговує на ту… яка поділятиме його ідеали. На ту, яка вважатиме, що він має право відмовлятися від трону. На ту, яка побачить у цьому більше честі, а не дурості.

— Хай там як, — зупинився зовсім поруч із нею з-імли-народжений, — він не здатен зрозуміти тебе. Нас.

Вен не відповідала.

— Куди б ти вирушила, Вен? Якби ти не була прив’язана до цього місця, якби ти не була прив’язана до нього? Куди б ти вирушила, якби була вільною та могла робити що заманеться?

Пульсація здавалося, посилилась. Вен поглянула на ОрСеура — той мовчки сидів під стіною, сховавшись у тінях. Чому вона почувається винною? Що вона мусить довести йому?

— На північ, — нарешті промовила дівчина, обертаючись до Зейна. — До Террісу.

— Ми можемо вирушити туди. І взагалі — куди завгодно. Місце, куди ми підемо, не має для мене значення, якщо це не це кляте місто.

— Я не можу їх покинути, — заперечила Вен.

— Навіть якщо у такий спосіб залишиш Страффа без його єдиного з-імли-народженого? — перепитав Зейн. — Це непогана пропозиція. Мій батько побачить, що я зник, але ж він не знатиме, що тебе більше немає в Лютаделі. Він ще більше боятиметься атакувати. Подарувавши собі свободу, ти залишиш своїм союзникам безцінний подарунок.

Зейн узяв її за руку, змушуючи подивитись на нього. Він справді нагадував Евенда — був жорсткішою версією його. Зейна, як і її, добряче побило життя, але вони все-таки змогли зібрати себе в купу. Незрозуміло тільки, чи це зробило їх сильнішими, а чи крихкішими?

— Ходімо, — прошепотів він. — Ти можеш врятувати мене, Вен.

«До міста входить війна, — подумала дівчина, відчуваючи холод. — Якщо я залишуся, то буду змушена вбивати знову».

Вона дозволила повільно відтягнути себе від столу — в імлу та заспокійливу темряву. Дівчина потягнулася та схопила флакон металу для подорожі, і Зейн на цей рух підозріло обернувся.

«Він має добрі інстинкти, — подумала Вен. — Як і я. Інстинкти, які не дозволять довіряти йому, зате можуть врятувати життя».

Зрозумівши, що вона робить, Зейн розслабився, усміхнувся та відвернувся. Вен пішла за ним, але відчула раптовий укол страху.

«Ось вона, ця мить, — заплющила очі дівчина. — Після цього все зміниться. Час на ухвалення рішень збіг. І я ухвалила неправильне рішення. Еленд би нізащо не смикнувся так, коли я взяла флакон».

Вона завмерла. Зейн потягнув її за зап’ястя, але дівчина не зрушила з місця. Він, стоячи на краю балкона, загорнутий в імлу, обернувся до неї.

— Вибач, — прошепотіла Вен, вириваючи руку. — Я не можу піти з тобою.

— Що? Чому ні?

Дівчина похитала головою та, нічого не відповівши, розвернулась і пішла назад до кімнати.

— Скажи мені, в чому справа? — підвищив голос Зейн. — Що в ньому такого привабливого? Правитель з нього — нікудишній. Боєць із нього — такий собі. Він не алломант, він не генерал. Що ти в ньому такого знайшла?

Відповідь спала їй на думку просто й легко.

«Ухвалюй рішення — а я тебе підтримаю».

— Він вірить мені, — прошепотіла Вен.

— Що?! — не повірив власним вухам Зейн.

— Коли я розгромила Цетта у замку, всі інші вирішили, що я діяла ірраціонально, — і мали рацію. Але Еленд сказав їм, що я мала на це підстави, хай навіть і сам не знав, у чому річ.

— Значить, він просто дурень.

— Коли ми з ним пізніше розмовляли, — вела далі дівчина, не дивлячись на Зейна, — я була з ним холодна. Мабуть, він здогадався, що я намагаюся вирішити, чи залишатися мені з ним. І… попросив покладатися на мої судження. І що він підтримає моє рішення, якщо я оберу покинути його.

— То він ще й невдячний.

Вен похитала головою.

— Ні. Просто він кохає мене.

— І я тебе кохаю.

Дівчина завмерла й подивилась на Зейна. Він був страшенно розлючений. Навіть у відчаї.

— Я тобі вірю, — промовила вона. — Та все одно не можу піти з тобою.

— Але чому?

— Тому що тоді доведеться покинути Евенда. Навіть якщо я не поділяю його ідеалів, я поважаю його. Навіть якщо я на нього не заслуговую, я все одно можу бути поруч із ним. Я залишаюся, Зейне.

3-імли-народжений кілька секунд стояв мовчки, з його плечей падала вниз імла.

— Значить, я програв.

Вен відвернулась від нього.

— Ні. Ти не те щоб програв. Це не означає, що в тобі є якісь недоліки, якщо я…

Зейн несподівано налетів на неї, поваливши на вкриту імлою підлогу. Вен вдарилась головою об дерев’яні дошки, їй моментально перехопило подих.

3-імли-народжений нависав над нею, на його обличчі був похмурий, загрозливий вираз.

— Ти повинна була врятувати мене, — прошипів він.

Вен одним махом розвогнила усі метали, які мала. Відштовхнувши Зейна, вона «притягнула» себе до дверних петель. Полетівши на них спиною вперед, вона сильно вдарилась об двері — пролунав легенький тріск, але дівчина була занадто напружена та шокована, аби відчути щось окрім глухого звуку удару.

Зейн мовчки піднявся — високий, темний. Вен, сівши навпочіпки, трохи подалась уперед.

Він напав на неї. По-справжньому напав.

«Але ж він…»

— ОрСеуре! — прокричала Вен, не звертаючи уваги на заперечення внутрішнього голосу та вихопила кинджали. — Тікай!

Це був сигнал. Вона кинулась на Зейна, намагаючись відвернути його увагу від вовчура. Зейн зі своєю звичайною грацією відступив у бік, легко ухилившись від її атаки. Вен махнула кинджалом, намагаючись дістати його шию, але Зейн злегка відкинув голову назад, і лезо його не зачепило. Вона вдарила його у бік, у руку, у груди — і жоден удар не влучив у ціль.

Звичайно, він спалював атій — це було передбачувано. Вен зупинилась і поглянула на нього. Зейн навіть зброю не завдав собі клопоту дістати. Він стояв, похмуро дивлячись на дівчину, у нього під ногами розтікалося справжнє озеро імли.

— Чому ти не послухала мене, Вен? — спитав він. — Чому ти змушуєш мене надалі бути зброєю Страффа? Ми ж обоє знаємо, чим це закінчиться.

Вен, проігнорувавши його нарікання, зчепила зуби та кинулась в атаку. Зейн недбалим рухом руки відбив її випад, і дівчина легко «відштовхнулась» від кріплень столу в нього за спиною — і відкинулась назад, ніби від його удару. Вона влетіла у стіну та впала на підлогу.

Якраз поруч зі скам’янілим ОрСеуром.

Він не розкрив їй своє плече, де зберігався атій. Невже він не зрозумів сигналу?

— Атій, який я тобі віддала, — прошипіла дівчина. — Він мені потрібен, негайно.

— Кандро! — промовив Зейн. — До мене.

ОрСеур зустрівся з нею поглядом, і вона побачила в його очах… сором. Потім він відвернувся, перетнув кімнату, ідучи по коліна в імлі, та сів перед Зейном, який стояв у її центрі.

— Ні… — прошепотіла Вен. — ОрСеуре…

— Ти більше не слухатимешся її команд, ТенСуне, — промовив Зейн.

ОрСеур слухняно схилив голову.

— А як же Контракт, ОрСеуре? — спитала Вен, підіймаючись на коліна. — Ти повинен слухатися моїх наказів.

— Це мій слуга, Вен. Мій Контракт. Мої накази.

«Мій слуга…»

І раптом картина склалася. Вона всіх підозрювала — Доксона, Бриза, навіть Евенда — але ніколи навіть не думала, що шпигуном може бути той, хто найкраще підходить на цю роль. У замку постійно був кандра. І він постійно був поруч із нею…

— Вибачте, пані, — прошепотів ОрСеур.

— Як давно це сталося? — нахилила голову Вен.

— Коли ви дали моєму попереднику — справжньому ОрСеуру — тіло пса, — пояснив кандра. Я його вбив того ж дня, зайнявши його місце. Ви ніколи не бачили його у подобі вовчура.

«Навряд чи існує легший спосіб приховати трансформацію…» — подумала дівчина.

— А як же ті кістки, які ми знайшли у палаці? — спитала вона. — Ти ж був зі мною, коли вони з’явилися. Вони…

Вона повірила йому на слово щодо того, наскільки свіжими були ці кістки; вона повірила йому на слово щодо того, коли з’явилися ці кістки. Вона до цієї хвилини вважала, що підміна сталася того дня, коли вона була з Елендом на міській стіні, — але вважала вона так лише тому, що так сказав ОрСеур.

«Ідіотка!» — подумала Вен.

ОрСеур — або ж ТенСун, як його називав Зейн — змусив її підозрювати всіх, окрім себе самого. Що з нею не так? Вона ж зазвичай зрадників за кілометр відчувала, вона добре помічала нещирість. Як вона могла не помітити, що з її кандрою щось не так?

Зейн почав наближатися. Вен чекала, стоячи на колінах.

«Ти слабка, — казала вона собі. — Здавайся слабкою, зроби так, аби він дав тобі спокій, намагайся…»

— «Пригамувати» мене не вийде, — тихо сказав Зейн, схопивши її за вилог сорочки, піднявши, а потім знову кинувши на підлогу.

Під нею від удару розбризкалась на всі боки імла. Вен придушила крик болю.

«Якщо прийдуть вартові, він їх уб’є. Якщо прийде Еленд…»

Вона мусила зберігати мовчання, навіть коли Зейн ударив її у поранений бік.

Вен лише застогнала, очі її наповнилися слізьми.

— Ти могла врятувати мене, — подивився він на неї згори вниз. — Я хотів піти з тобою. І що тепер залишилось? Нічого. Нічого, крім наказів Страффа.

Кожне слово він супроводжував ударом ноги.

«Залишайся маленькою, — вмовляла вона себе крізь спалахи болю, — і тоді нарешті він відчепиться від тебе…»

Але відтоді, як вона так перед кимось плазувала, минуло вже багато часу. Дні, коли вона принижувалась перед Кеймоном та Ріном давно перетворилися на імлисті тіні, що розтанули у сяйві Евенда та Келсьє. Зейн ударив її ще раз, і Вен відчула, як у ній закипає лють.

Він підняв ногу цілячись в обличчя дівчині, але вона ухилилася. Коли його нога полетіла вниз, Вен кинулась назад крізь імлу, «відштовхнувшись» від дверних петель. Вона миттю розвогнила п’ютер і ривком підняла себе на ноги. Імла заповнила кімнату вже до колін.

Дівчина поглянула на Зейна — той дивився на неї з похмурим виразом обличчя. Вона кинулась уперед, але він рухався швидше — та ще й бачив її дії наперед — тому швидко перекрив їй шлях до балкона. Хоча це б навряд чи їй допомогло — завдяки атію він усе одно легко б її наздогнав.

Усе було так, як коли він минулого разу атакував її з атієм, — тільки гірше. Тоді вона могла повірити — хай хоча б на трошечки — що це вони насправді тренуються. Не вороги, хоча й не друзі. Вона тоді навіть не припускала, що він хоче її вбити.

Але цього разу ілюзій не було. Погляд Зейна був темний, безжальний — як дві ночі тому, коли він убивав солдатів Цетта.

Вен була за крок від смерті.

Вона давно вже не відчувала такого потужного страху. Але зараз вона бачила, відчувала, чула його запах на собі, задкуючи від Зейна, який невблаганно наближався. Вона зрозуміла, що означає битися із з-імли-народженим — певно, так само почувалися ті нещасні солдати, яких вона вбила. Опиратися сенсу не було. Жодних шансів.

«Ні, — сказала дівчина сама собі, тримаючись за бік. — Еленд не відступив перед Страффом. У нього навіть немає алломантичних сил — а він увійшов просто в табір колосів. Я можу з цим впоратися».

Вен з криком кинулася до ТенСуна. Пес налякано позадкував, але марно — Зейн її знову випередив. Він ударив її плечем, а тоді вихопив кинджал і широким рухом черкнув їй по щоці. Надзвичайно точний поріз. Ідеальний. Досконала копія шраму на іншій щоці, який залишився їй на пам’ять про бій з іншою з-імли-народженою на ім’я Шан Еларіель понад рік тому.

Вен зчепила зуби та, падаючи, запалила залізо. Вона «притягнула» капшук зі столу, і за мить монети дзенькнули у її руці. Вдарившись боком об підлогу, вона, спершись на другу руку, скочила на рівні ноги. Висипала монети з капшука собі в руку та підняла їх у бік Зейна.

З її підборіддя крапала кров. Вона жбурнула монети у суперника. Зейн легко «відштовхнув» їх.

Вен посміхнулась та, «штовхнувши», запалила дюралюміній. Монети рвонули вперед, і вітерець від їхнього раптового прольоту підняв імлу, оголивши підлогу.

Кімната затремтіла.

І вже наступної миті дівчина влетіла у стіну. Вона впала на підлогу, заскочено хапаючи ротом повітря; перед очима усе попливло. Вен дезорієнтовано роззирнулась на всі боки, ніби здивувалася, що знову була збита з ніг.

— Дюралюміній, — промовив Зейн, не опускаючи руку. — ТенСун мені розповідав. Ми дійшли висновку, що у тебе є якийсь новий метал, за допомогою якого ти можеш дізнатися, чи спалюю я бронзу. Трошки пошукавши, ми знайшли лист від твого металурга, у якому так доречно містилися інструкції з виготовлення дюралюмінію.

Вона розгублено намагалася розібратися, що до чого. У Зейна був дюралюміній. За його допомогою він «відштовхнувся» від однієї з монет, якими вона в нього вистрілила. Та він повинен був одночасно «відштовхнутися» від чогось у себе за спиною, аби не полетіти назад, коли його вага зустрілася з її. А її власний підсилений дюралюмінієм «поштовх» відкинув її на стіну.

Зейн наближався. Вен, поглянувши на нього затуманеним поглядом, спробувала рачки відповзти в імлу. Імла була якраз на рівні обличчя дівчини, в ніздрях лоскотало, коли вона вдихала прохолодний, тихий хаос.

Атій. Їй потрібен був атій. Але намистинка металу була у плечі ТенСуна, вона не могла «притягнути» його до себе. Він носив його саме там через те, що плоть захищала атій — так само як штирі, що простромлювали тіло інквізитора, як її власна сережка — від впливу алломантів.

Але одного разу вона змогла. Коли билася з Паном Всевладарем. І силу, якої вона не повинна була мати, вона черпала не з самої себе і навіть не з дюралюмінію. Річ була в чомусь іншому. В імлі.

Вен потягнулася до неї — й імла наповнила її алломантію силою.

Раптом щось ударило її в спину, валячи на підлогу. Дівчина покотилася, спробувала вдарити ногами вгору, але трошки не влучила в обличчя Зейна. Він ударом руки відкинув її ногу вбік, а тоді нахилився та, схопивши за плечі, з усією силою вдарив нею об підлогу.

Він стояв і дивився на неї згори вниз, а довкола вирувала імла. Намагаючись ігнорувати відчуття жаху, Вен потягнулася імли, як вона робила понад рік тому, благаючи про допомогу.

І нічого не трапилося.

«Будь ласка…»

Зейн знову вдарив нею об підлогу. Імла не відповідала.

Вен вивернулась, «підтягнувшись» до віконної рами та відштовхнула Зейна в бік. Вони покотилися по підлозі, і Вен зрештою опинилася згори.

Раптом вони обоє відскочили від підлоги, вирвавшись з імли та швидко підіймаючись до стелі після того, як Зейн «відштовхнувся» від монет на підлозі. Вони вдарилися у стелю, і тіло Зейна притиснуло її тіло до дерев’яних дощок. Він знову був згори — точніше, знизу, але тепер він опинився у сильнішій позиції.

Вен бракувало повітря. Він був такий сильний — набагато сильніший за неї. Пальці Зейна попри те, що дівчина спалювала п’ютер, боляче уп’ялися в її руки, а бік Вен болів від попередніх ударів. Вона не могла битися — тільки не проти з-імли-народженого.

Особливо якщо в неї не було атію.

Зейн далі «штовхав» їх у стелю. Волосся Вен падало йому на обличчя, а імла під ними клубочилась, мов неквапливий вир.

Він прибрав свій «поштовх», і вони впали. Але Зейн досі контролював ситуацію. Він розвернув її, навалившись зверху, і вони знову провалилися в імлу. Коли вони з усієї сили вдарилися об підлогу, Вен аж в очах потемніло. Зейн нависав над нею та цідив крізь міцно зчеплені зуби:

— Стільки зусиль змарновано! — шипів він. — Я підіслав у лави гвардійців Цетта алломантів, аби ти запідозрила, що це він атакував Зібрання. Я змусив тебе битися з ними на очах в Еленда, аби він боявся тебе. Я підговорив тебе дослідити власні здібності та вбити людей скільки душа забажає, аби ти нарешті зрозуміла, наскільки ти насправді могутня! І це все марно!

Він нахилився над нею.

— Ти! Мала! Врятувати! Мене! — він важко дихав, карбуючи слова, і його обличчя було за кілька сантиметрів від її обличчя.

Притиснувши одну руку дівчини до підлоги коліном, він раптом, скориставшись дивною сюрреалістичністю моменту, поцілував Вен.

І в той самий час встромив свій кинджал у бік її грудної клітки. Вен намагалася закричати, але він затискав її рот своїм, пхаючи лезо дедалі глибше у плоть.

— Обережніше, пане! — несподівано закричав ОрСеур-ТенСун. — Вона багато знає про кандр!

Зейн підняв очі на вовчура, рука його застигла. Його голос і пронизливий біль прояснили думки Вен. Дівчина запалила олово та за допомогою болю розбудила себе, прочистивши свідомість.

— Що? — перепитав Зейн.

— Вона знає, — сказав ТенСун. — Вона знає нашу таємницю. Вона знає причину, чому ми служили Пану Всевладарю. Причину, чому ми служимо Контракту. Вона знає, чому ми так сильно боїмося алломантії.

— Тихо сиди! — наказав Зейн. — Щоб я тебе більше чув!

ТенСун замовчав.

«Нашу таємницю… — подумала Вен, кинувши погляд на вовчура та помітивши тривожний вираз на його собачій морді. — Він намагається щось сказати. Він намагається допомогти».

Таємниця. Таємниця кандр. Коли вона востаннє спробувала «гамувати» його, вовчур аж завив від болю. Та цього разу вона бачила в його очах дозвіл. Цього було достатньо.

Вона вдарила ТенСуна хвилею «гамування». Він знову завив, але вона «штовхнула» іще сильніше. Нічого не сталося. Зчепивши зуби, дівчина запалила дюралюміній.

Але щось було не так. Вен ніби перебувала у двох місцях одночасно. Вона відчувала ТенСуна, який стояв біля стіни, і відчувала власне тіло, яке тримав Зейн. ТенСун був повністю у її владі. І сама не розуміючи до кінця, як вона зробила це, дівчина наказала йому бігти вперед.

Масивний вовчур врізався у Зейна, збивши його з Вен. Кинджал полетів на підлогу, а Вен, піднявшись на коліна, схопилася за груди та відчула теплу й липку кров. Зейн перекотився підлогою, вочевидь, шокований таким розвитком подій, але швидко піднявся та вдарив ТенСуна ногою.

Захрустіли зламані кістки. Вовчур покотився підлогою просто до Вен. Дівчина, поки він котився, схопила кинджал та, встромивши йому в плече, зробила розріз, після чого почала шукати пальцями у м’язах і сухожиллях. Нарешті її закривавлені руки намацали бажану намистинку. Вен проковтнула її та обернулася до Зейна.

— Зараз побачимо, який ти крутий, — прошипіла вона, запаливши метал.

Довкола Зейна з’явилися десятки атієвих тіней, демонструючи усі його можливі рухи — і всі вони були розмиті. У його очах вона зараз виглядала таким само сплутаним клубком можливих дій. Вони нарешті були в рівних умовах.

Та Зейн обернувся, дивлячись їй просто в очі, і його атієві тіні зникли.

«Це неможливо!» — подумала вона.

ТенСун застогнав, лежачи біля її ніг, і вона зрозуміла, що її запас атію вичерпався. Вона його спалила. Але намистинка була така велика…

— Ти що, справді гадала, що я віддам тобі в руки зброю, за допомогою якої ти можеш мене перемогти? — тихо спитав Зейн. — Ти гадала, що я справді віддам тобі атій?

— Але…

— Це просто свинцева кулька, вкрита тонким шаром атію, — пояснив він. — Ох, ти така довірлива.

Вен позадкувала, відчуваючи, як випаровується її впевненість.

«Заговорюй йому зуби! — подумала дівчина. — Хай спалить увесь свій атій!»

— Мій брат казав, що я нікому не повинна довіряти, — пробурмотіла вона. — Він попереджав, що зрадити мене може хто завгодно.

— Мудрий він був хлопець, — промовив Зейн, стоячи по груди в імлі.

— Та ні, він був дурнем і параноїком. Він зберіг мені життя, але зламав мене.

— Тобто зробив тобі послугу.

Вен кинула погляд на понівечене, залите кров’ю тіло ТенСуна. Кандрі було боляче — це читалося у його погляді. Десь здалека долинала та… глуха пульсація. Вона знову запалила бронзу та повільно перевела погляд на Зейна, який наближався до неї впевненою ходою.

— Ти просто бавився зі мною, — промовила вона. — Ти розсварив нас із Елендом. Ти змусив мене вважати, що він боїться мене, ти змусив мене повірити, що він мене використовує.

— Він тебе й використовував.

— Так, — погодилась Вен. — Але це не має значення — все було не так, як ти про це казав. Еленд мене використовує. Келсьє мене використовував. Ми всі одне одного використовуємо заради любові, підтримки, довіри.

— Довіра тебе вб’є, — хмикнув Зейн.

— Що ж, тоді краще померти.

— Я тобі вірив, — промовив він, зупиняючись біля неї. — А ти мене зрадила.

— Ні, — підняла кинджал дівчина. — Я все-таки врятую тебе — як ти й хотів.

Вона рвонула вперед і завдала удару, але її надія на те, що до цієї миті його атій весь вигорить, виявилась марною. Він зі спокійним виглядом відступив на крок, і її лезо пройшло за волосинку від цілі, але його самого не зачепило.

Вен ще раз ударила з розмаху, та кинджал знову розтяв повітря, ковзнувши по верхівці імли, яка підіймалася дедалі вище.

Зейн легко уникнув і наступної її атаки — він ухилявся від її ударів ще до того, як вона встигала їх завдавати. Лезо кинджала Вен кожного разу проходило там, де він щойно стояв.

«Він рухається занадто швидко», — подумала дівчина.

Бік її аж палав від болю, в голові гупало. Чи то була пульсація від Джерела Вознесіння?..

3-імли-народжений зупинився просто перед нею.

«Я не можу його вдарити, — роздратовано подумала Вен. — Він завжди знає, куди я цілюся, ще до того, як я завдаю удару!»

Вен замислилась.

«Ще до того…»

Зейн відступив до центру кімнати, потім ногою підкинув впущений раніше кинджал у повітря та схопив його. Він знову обернувся до дівчини, за лезом у його руці потягнувся імлистий слід; його щелепи були міцно стиснуті, очі — темні.

«Він знає, куди я цілюся, ще до того, як я завдаю удару».

Вен підняла руку з кинджалом; кров текла її обличчям та з рани на боку, в голові гупали гучні, немовби грім, барабани. Імла тепер сягала дівчині майже до підборіддя.

Вона очистила свої думки. Вона не планувала своєї атаки. Вона не відреагувала, коли Зейн кинувся на неї, замірившись кинджалом. Вона розслабила м’язи та заплющила очі, слухаючи, як наближаються його кроки. Вона відчувала, як довкола неї здіймається імла, стривожена рухом Зейна.

Вен різко розплющила очі. Він замахнувся на неї кинджалом, лезо виблискувало у тьмяному світлі. Дівчина приготувалася атакувати, але не думала про сам удар — вона просто вирішила покладатися на реакцію свого тіла.

А ще вона дуже-дуже уважно спостерігала за Зейном.

Він злегка зсунувся ліворуч, піднявши вільну руку, ніби бажаючи щось схопити.

«Ось воно!» — подумала Вен, негайно вивернувшись праворуч, атакувавши не туди, куди природно було б очікувати.

Дівчина трохи викрутила руку — і кинджал у ній.

Вона збиралася атакувати зліва, як і передбачав атій Зейна. Але, відреагувавши на цей рух, Зейн сам підказав їй, що вона повинна зробити. Він дозволив їй зазирнути у майбутнє. А якщо вона могла це майбутнє побачити, значить, вона могла його і змінити.

3-імли-народжені зустрілися, обмінявшись ударами. Лезо Зейна поцілило їй у плече. Але кинджал Вен увійшов йому просто в шию. Його ліва рука махнула марно, схопивши лише повітря, тінь, яка повинна була йому підказати, де має бути її рука.

Зейн спробував вдихнути, але кинджал Вен пробив йому трахею. Разом з повітрям у дихальні шляхи втягнуло кров, що залила лезо; Зейн відсахнувся та позадкував, широко розплющивши від шоку очі. Він зустрівся з дівчиною поглядом, а потім упав у імлу — його тіло з глухим звуком завалилося на дерев’яну підлогу.

Зейн поглянув на неї крізь імлу.

«Я помираю», — подумав він.

Її атієва тінь останньої миті розділилася. Дві тіні, дві можливості. І він відбив випад не тієї. Вона його обманула, вона якось змогла його перемогти. І тепер він помирав.

Нарешті.

— Знаєш, чому я гадав, що ти мене врятуєш? — спробував він прошепотіти їй, хоча добре розумів, що його вуста не зможуть вимовити цих слів. — Через голос. Ти була першою людиною в моєму житті, яку він мені не наказував убити. Єдиною людиною.

— Звісно, я не казав тобі її убити, — відповів Бог.

Зейн відчував, як життя вислизає з його тіла.

— А знаєш, що найсмішніше, Зейне? — додав Бог. — Знаєш, що найвеселіше? Ти — не божевільний. І ніколи ним не був.

Вен мовчки дивилась, як Зейн захлинається кров’ю. Вона спостерігала за ним з обережністю — звичайно, удар кинджала в горло може вбити навіть з-імли-народженого, але п’ютер іноді здатен на дива.

Зейн помер. Вона перевірила його пульс, а потім витягнула з шиї ворога кинджал. Після цього трохи постояла над ним, не відчуваючи нічого, крім заціпеніння — як розумового, так і тілесного. Вона підняла руку, торкнувшись пораненого плеча — і зачепила груди. Вен втратила дуже багато крові, розум знову почав затуманюватися.

«Я його вбила».

Вен розвогнила п’ютер, змусивши себе рухатись. Ледве пересуваючи ноги, вона підійшла до ТенСуна й опустилася перед ним на коліна.

— Пані, — промовив він. — Мені дуже прикро.

— Я знаю, — відповіла дівчина, дивлячись на жахливу рану, якої вона йому завдала.

Лапи вовчура не рухались, а тіло, викрутившись, лежало в неприродному положенні.

— Як мені тобі допомогти?

— Допомогти? — здивувався ТенСун. — Пані, через мене вас ледве не вбили!

— Я знаю, — повторила вона. — Як мені втамувати твій біль? Тобі потрібне інше тіло?

ТенСун кілька секунд мовчав.

— Так.

— Візьми тіло Зейна. Принаймні на якийсь час.

— Він мертвий? — здивовано спитав ТенСун.

«Він не бачив, — зрозуміла Вен. — У нього зламана шия».

— Так, — прошепотіла вона.

— Але як, пані? У нього закінчився атій?

— Ні.

— Тоді як?!

— В атію є недолік, — пояснила дівчина. — Він дозволяє бачити майбутнє.

— Я б не сказав, що це недолік, пані.

Вен зітхнула та дрібно затремтіла.

«Зосередься!» — наказала вона собі.

— Коли ти здатен зазирати на кілька секунд вперед у майбутнє, ти можеш змінити те, що станеться в цьому майбутньому. Можеш схопити стрілу, яка мала би пролетіти далі. Можеш ухилитися від удару, який мав би тебе вбити. А також заблокувати удар ще до того, як його буде завдано.

ТенСун мовчав, не приховуючи свого спантеличення.

— Він мені показав, що я збиралась зробити, — сказала Вен. — Я не могла змінити майбутнє, але Зейн — міг. Почавши реагувати на мою атаку ще до того, як я її почала, він мимоволі показав мені майбутнє. Я на це, відповідно, теж відреагувала, і зрештою він заблокував удар, якого так і не було завдано. Саме це й дозволило мені вбити його.

— Пані… — прошепотів кандра. — Це неймовірно.

— Впевнена, що я не перша, хто до цього додумався, — втомлено махнула рукою дівчина. — Утім, це не та інформація, якою діляться з усіма підряд. Словом… забирай його тіло.

— Я… я б не хотів брати кістки цього створіння, — промовив ТенСун. — Ви навіть не підозрюєте, пані, наскільки він був зіпсований.

Вен кивнула.

— Можу знайти тобі інше собаче тіло, якщо бажаєш.

— У цьому немає потреби, пані, — тихо промовив ТенСун. — У мене залишилися кістки іншого вовчура, які ви мені дали, і більшість з них у доброму стані. Якщо мені вдасться замінити кілька з них цілими кістками з цього тіла, можливо, я зможу зібрати цілком придатний до використання скелет.

— Ну, значить, так і роби. Нам слід поміркувати над тим, що далі.

ТенСун помовчав трохи.

— Пані, оскільки мій господар мертвий, — заговорив він нарешті, — то мій Контракт тепер недійсний. Я… я мушу повернутися до свого народу та отримати нове призначення.

— А… — промовила Вен, відчувши несподіваний напад суму. — Звісно.

— Я не хочу йти. Але я повинен принаймні сповістити свій народ. Будь ласка, пробачте мені.

— Тут немає що пробачати, — промовила Вен. — І дякую тобі за ту підказку в кінці — це було дуже вчасно.

ТенСун лежав мовчки. Дівчина бачила у його собачому погляді відчуття провини.

«Він не повинен був допомагати мені битися проти свого господаря».

— Пані, — сказав кандра, — ви тепер знаєте нашу таємницю. 3-імли-народжені можуть керувати кандрами за допомогою алломантії. Я не знаю, що ви збираєтеся робити з цією інформацією, але розумію, що виказав вам таємницю, яку мій народ зберігав протягом тисячі років. Завдяки цьому алломанти можуть зробити нас рабами.

— Я… я навіть не розумію, що саме відбулося.

— Можливо, це навіть на краще, — ледве чутно промовив ТенСун. — А тепер, будь ласка, залиште мене. Кістки іншого пса лежать у шафі. Коли ви повернетеся, мене тут уже не буде.

Вен, кивнувши, піднялась і вийшла, пробираючись крізь імлу до виходу в коридор. Її рани потребували дбайливого лікування. Дівчина знала, що їй слід звернутися до Сейзеда, але вона просто не могла змусити себе піти в потрібному напрямку. Вона пішла коридором швидше, аж поки не пустилася в біг.

Увесь світ довкола неї розвалювався. Вона не могла з цим нічого зробити, не могла дати цьому раду. Але вона точно знала, чого хотіла.

І вона побігла до нього.