Джерело вознесіння

34

— Це не спрацює, — похитав головою Еленд. — Для того щоб усунути члена Зібрання, нам буде потрібне одностайне рішення — звичайно, без урахування особи, яку усувають. Усіх вісьмох торговців вигнати з Зібрання ми не зможемо.

Гем мав вигляд дещо спустошений. Еленд знав, що той полюбляє вважати себе філософом; і справді — розум Гема чудово підходив для абстрактного мислення, але вченим він не був. Так, він обожнював ставити запитання й отримувати відповіді, але не мав досвіду прискіпливого дослідження текстів, вивчення значень і підтекстів, які ховаються в них.

Еленд поглянув на Сейзеда, який сидів за столом, уп’явшись поглядом у якусь книгу. Біля хранителя височів стос зі щонайменше десятка томів, і всі вони були складені охайно, корінці були розвернуті правильно, а обкладинки були вирівняні. Тим часом Елендові книжки завжди були навалені абияк, а з них там і тут стирчали під дивними кутами аркуші з нотатками.

Дивовижно, скільки книжок може поміститися в кімнаті, якщо тільки в ній не потрібно багато рухатися. Гем влаштувався на підлозі, поруч з ним був невисокий стосик, хоча він здебільшого озвучував випадкові ідеї, які по черзі спливали в його голові. Тіндвіл зайняла крісло і на книжки навіть не дивилася. Террісійка охоче брала участь у тому, аби зробити з Еленда пристойного короля, але відмовилася допомагати йому не вилетіти з трону. Очевидно, для неї це означало перетнути якусь невидиму лінію між учителем і політичним радником — і перетинати цю лінію вона не збиралась.

«Добре, що Сейзед не такий, — подумав Еленд, — інакше Пан Всевладар досі би правив. А якщо точніше — ми з Вен давно б уже були мертві, адже саме Сейзед врятував її з полону інквізиторів, а не я».

Він не любив про це згадувати. Його марна спроба врятувати Вен здавалася тепер метафорою до всього, що він зробив не так упродовж свого життя. Він завжди хотів як краще, а виходило як завжди. І це потрібно було міняти.

— А як щодо цього, Ваша Величносте?

Голос цей належав єдиній сторонній особі у кабінеті — вченому на ім’я Нурден. Еленд намагався не звертати уваги на хитромудрі татуювання довкола його очей, з яких можна було здогадатися, що в минулому Нурден був зобов’язувачем. Намагаючись приховати тату, він носив великі окуляри, але було зрозуміло, що колись він обіймав відносно високу посаду в Сталевому Міністерстві. Від вірувань він, може, і відмовився, але татуювання залишилися з ним назавжди.

— Що ти знайшов? — поцікавився Еленд.

— Дещо про лорда Цетта, Ваша Величносте, — відповів Нурден. — Цю інформацію я знайшов у одній із бухгалтерських книг, які ви забрали з палацу Пана Всевладаря. Здається, Цетту все ж не настільки начхати на політичні процеси у Лютаделі, як він намагається переконати нас.

Сказавши це, Нурден несподівано захихотів.

Еленд ніколи раніше не зустрічав такого веселого зобов’язувача. Можливо, тому Нурден і не пішов з міста, як більшість таких, як він; він точно був не схожий на них. Він був одним із небагатьох писарів і чиновників, яких Еленд зумів знайти для свого молодого королівства. Еленд пробігся очима по запропонованій Нурденом сторінці, і попри те, що на ній було більше чисел, ніж слів, його мозок ученого легко вихопив з цього масиву потрібну інформацію. Виявляється, Цетт вів з Лютаделем бурхливу торгівлю. Здебільшого під прикриттям менших домів. Звичайно, аристократів так можна було обкрутити довкола пальця, але не зобов’язувачів, яких належало інформувати про умови будь-якої угоди. Нурден передав бухгалтерську книгу Сейзеду, який теж пройшовся поглядом по числах.

— Значить, — підсумував Нурден, — лорд Цетт хотів справити враження людини, яка жодним чином не пов’язана з Лютаделем, і його борода та поведінка повинні були це враження підкреслити й підсилити. А насправді він уже давно тихцем запускає свої лапи у справи міста.

— Можливо, він зрозумів, що політичних питань усе одно не уникнути, — кивнув Еленд, — навіть якщо вдаєш, що ти до них не маєш стосунку. Він просто не міг би отримати стільки влади, як отримав, без потужних політичних зв’язків.

— І про що це нам каже? — спитав Сейзед.

— Про те, що Цетт на цій грі знається значно краще, ніж хоче, аби вважали люди, — промовив молодий Венчер, переступивши стос книг на шляху до свого крісла. — Та, здається, це і так зрозуміло було з того, як вправно він вчора маніпулював і мною, і Зібранням.

— Ви б себе бачили вчора, Ваша Величносте, — тихо засміявся Нурден. — Коли Цетт розкрив себе, кілька аристократів з Зібрання аж на сидіннях своїх підстрибнули! Гадаю, більшість із вас були занадто приголомшені, аби…

— Нурдене? — перервав його Еленд.

— Так, Ваша Величносте?

— Будь ласка, зосередься на нагальних питаннях.

— Ем-м-м… Слухаюся, Ваша Величносте.

— Сейзеде? — звернувся до террісійця молодий король. — А ти що скажеш?

Той у відповідь підняв голову від кодифікованого примірника міської хартії з анотаціями, написаного самим Елендом, і похитав головою.

— Скажу, що ви добряче попрацювали над цим законом, — відповів Сейзед. — Залишилося напрочуд мало способів запобігти призначенню лорда Цетта, якщо його обере Зібрання.

— Самі себе перехитрували, виходить? — прокоментував Нурден.

— На жаль, з подібною я проблемою я ще не стикався, — сказав Еленд, сідаючи у своє крісло й потираючи очі.

«То це так Вен почувається постійно?» — подумав він.

Вона спить менше за нього, але при цьому постійно рухається, бігає, б’ється, нишпорить. І разом із тим завжди має свіжий вигляд. А Еленд валиться з ніг усього лише після кількох днів активної мисленнєвої діяльності.

«Зберися, — сказав він сам собі. — Аби перемогти своїх ворогів, ти повинен їх вивчити. Має бути спосіб знайти вихід із цієї ситуації».

Доксон зайнявся складанням листів до інших членів Зібрання. Еленд хотів зустрітися з тими, хто цього бажав. На жаль, він передчував, що таких охочих знайдеться мало. Зрештою, вони проголосували за його відсторонення, а тепер їм запропонували легке розв’язання їхніх проблем.

— Ваша Величносте… — повільно промовив Нурден. — А ви ніколи не розглядали варіанту справді дати Цетту зайняти трон? Ну, тобто… невже це насправді настільки поганий вибір?

Еленд аж сторопів. Однією з причин, чому він узяв до себе колишнього зобов’язувача, було те, що Нурден мав не такий, як в інших, погляд на те, що відбувається. Він не був скаа, не належав також і до вищої аристократії. Він не був злодієм. Нурден був усього лише скромним ученим, який погодився працювати на Міністерство тільки тому, що це було вигідніше, ніж займатися торгівлею.

Для нього смерть Пана Всевладаря була катастрофою, яка абсолютно знищила все його попереднє життя. Він не був поганою людиною, але тяжкого становища скаа він також не розумів.

— Що ти думаєш про закони, які я написав, Нурдене? — поцікавився Еленд.

— Вони блискучі, Ваша Величносте, — визнав той. — Досконале втілення ідеалів, озвучених філософами давнини з потужним впливом реалій сучасності.

— Чи стане Цетт дотримуватися цих законів? — вів далі молодий король.

— Без поняття. Я зовсім його не знаю.

— Але що тобі підказують твої відчуття?

Нурден замислився.

— Ні, — нарешті сказав він. — Він не з тих людей, що правлять, керуючись законами. Він просто робить те, що вважає за потрібне.

— Він принесе лише хаос, — зітхнув Еленд. — Ти подивись, яка інформація надійшла з його вотчини та місць, які він завоював. Люди всюди на межі. По собі він залишає лише клаптикову ковдру напівальянсів та обіцянок, яка тримається купи лише завдяки погрозам вторгнення. Якщо ми довіримо йому Лютадель, він приведе нас до нового колапсу.

Нурден почухав щоку, кивнув задумано та повернувся до читання.

«Його я переконав, — подумав молодий Венчер. — Якби ж можна було так само легко переконати членів Зібрання…»

От тільки Нурден був ученим; вони з Елендом думали схоже. Йому було достатньо логічних доводів, а обіцянка стабільності важила для нього більше, ніж обіцянка багатства. З Зібранням усе було геть навпаки. Аристократи прагнули повернення старої системи правління; торговці бачили у кризі нагоду нахапати собі титулів, яких вони завжди прагнули; а скаа просто боялися жорстокої різанини.

Утім, це ще доволі загальна картина. Лорд Пенрод вважав себе патріархом міста — високопоставленим аристократом, який мав би привнести у розв’язання їхніх проблем частку консервативної розважливості. Кіналер, один з працівників ливарні, переймався через зв’язки Центральної Домінії з довколишніми королівствами і вбачав у союзі з Цеттом найкращий спосіб захистити Лютадель у довгостроковій перспективі.

Кожен з двадцяти трьох членів Зібрання мав свій погляд на ситуацію, свою мету і свої проблеми. І саме цього свого часу прагнув Еленд — подібні середовища зазвичай аж рояться ідеями. От тільки він не очікував, що більшість їхніх ідей суперечитимуть його власним.

— Ви мали рацію, Геме, — промовив раптом Еленд Венчер, обертаючись.

Гем підняв на нього погляд, здивовано вигнувши брову.

— Ще на самому початку… ви мене переконували укласти союз із однією з армій — здати їм місто в обмін на допомогу в захисті від інших загарбників.

— Так, пам’ятаю, — відповів Гем.

— Виявилося, що люди хочуть саме цього, — вів далі Евенд. — Виходить, що незалежно від того, чи я з цим погоджуюся, вони збираються віддати місто Цетту. Треба було одразу почати втілювати ваш план.

— Ваша Величносте? — тихо озвався Сейзед.

— Так?

— Я перепрошую, але робити те, чого хочуть люди, до ваших обов’язків не входить.

— Ти говориш зовсім як Тіндвіл, — здивувався молодий Венчер.

— Я мало знаю людей, мудріших за неї, Ваша Величносте, — кинув погляд у бік террісійки Сейзед.

— А я з вами обома не згоден, — промовив Евенд. — Правитель повинен керуватися лише тим, чого хоче народ, яким він править.

— Я не сперечаюся з цим, Ваша Величносте, — промовив террісієць. — Або принаймні вважаю, що в теорії воно все так і виглядає. Але, як на мене, ваш обов’язок полягає не в тому, аби робити те, чого хочуть ваші люди. Ваш обов’язок — правити ними максимально ефективно, керуючись при цьому своїми переконаннями. Ви повинні бути чесними, Ваша Величносте, передовсім перед людиною, якою ви прагнете стати. І якщо ця людина виявиться не тим, кого люди хочуть бачити своїм правителем, то хай тоді обирають когось іншого.

Евенд замислився.

«Ну звісно. Якщо я не повинен бути винятком з власних законів, я не можу бути винятком і з власної етики».

Слова Сейзеда були перефразуванням того, що часто повторювала йому Тіндвіл про необхідність вірити в себе. Та його пояснення здавалося кращим. Принаймні чеснішим.

— Як на мене, — додав Сейзед, — якщо ви намагатиметеся вгадати, що хочуть отримати від вас люди, то це призведе лише до поглиблення хаосу. Всіх вам не задовольнити, Евенде Венчере.

Раптом з гуркотом відчинилося маленьке вентиляційне віконечко, і в нього протиснулась Вен; за нею потягнулася хмарка імли. Дівчина зачинила віконце й обвела поглядом кімнату.

— Ще більше? — не вірячи своїм очам, спитала вона. — Ти знайшов ще більше книжок?

— Звичайно, — відповів Еленд.

— Це ж треба, скільки всякої всячини понаписували люди, — роздратовано фиркнула Вен.

Еленд відкрив було рота, аби сперечатися, але побачивши у її очах веселу іскру, передумав.

— Ти безнадійна, — пробуркотів він, знову повернувшись до листів.

Раптом він почув позаду себе шурхіт, і вже за мить на стос книжок приземлилась Вен, балансуючи на самому вершечку. Китиці її марево-плаща гойдались, розмазуючи чорнила на аркуші.

Еленд зітхнув.

— Ой! — підтягнула поділ марево-плаща дівчина. — Вибач.

— Слухай, невже обов’язково постійно стрибати туди й назад? — промовив молодий король.

Вен зіскочила на підлогу.

— Вибач, — повторила вона, закусивши губу. — Сейзед каже, це тому, що з-імли-народжені люблять видиратися якомога вище, аби бачити, що відбувається під ними.

Еленд кивнув, знову беручись до листів. Молодий Венчер волів, аби вони були написані його власного рукою, а цей доведеться знову переписувати. Він похитав головою. Ще стільки роботи…

Вен дивилася, як Еленд пише листа. Сейзед читав, як і один з писарів Еленда — той зобов’язувач. Вона зміряла його поглядом, і той трохи втиснувся у крісло. Нурден чудово знав, що дівчина не довіряла йому. Жерці не повинні бути такими веселунами.

Дівчині не терпілося поділитися з Елендом тим, що вона дізналася про Дему, але вона вагалась. У кабінеті було забагато людей, а доказів у неї не було — лише здогадки. Тому Вен спробувала розслабитися та окинула поглядом стоси книжок.

У кімнаті панувала глуха тиша. Тіндвіл сиділа з трохи осклілими очима; мабуть, вивчала якусь древню біографію, що зберігалася у її пам’яті. Навіть Гем щось читав, хоча і брав книжку за книжкою, не затримуючись надовго на якійсь одній темі. Вен спало на думку, що їй би теж незле було чимось таким зайнятися. Дівчина згадала нотатки, які вона зробила про Безодню та Героя Віків, але не могла змусити себе дістати їх з кишені.

Про Дему вона йому зараз розповісти не могла, але поділитися ще одним своїм відкриттям — цілком можна.

— Еленде? — тихенько покликала вона його.

— М-м-м?

— Я чула розмову слуг, коли ми з ОрСеуром вечеряли. Якісь їхні знайомі останнім часом сильно захворіли — і таких людей багато. Здається, хтось намагається зіпсувати наші запаси продуктів.

— Так, — зітхнув Еленд, не відриваючись від листа. — Я знаю. Кілька колодязів у місті отруїли.

— Справді?

Молодий король кивнув.

— А хіба я тобі не розповів, коли ти до мене заходила раніше? Це ж я з Гемом якраз туди й ходив.

— Ти не казав.

— А мені здавалось, що сказав, — нахмурився Еленд.

Вен похитала головою.

— Вибач, — промовив він, нахилився до неї, поцілував і повернувся до роботи.

«Тобто поцілунок мав би все виправити?» — похмуро подумала вона, знову сідаючи на книжки.

Але смішно насправді — з якого це дива Еленд повинен моментально про все їй розповідати? Втім, після цієї розмови у Вен залишилося якесь дивне відчуття. Раніше він би попросив її допомоги. А тепер, очевидно, вирішив з усім розібратися власними силами.

Сейзед зітхнув і закрив свою книгу.

— Ваша Величносте, ніяких лазівок я не бачу… хоча перечитав ваші закони вже шість разів.

— Цього я й боявся, — кивнув Еленд. — Єдина перевага, яку ми можемо витиснути з закону — це навмисне невірно його трактувати. Але цього я не робитиму.

— Ви чесна людина, Ваша Величносте, — промовив террісієць. — Якби ви побачили у законі лазівку, то неодмінно закрили б її самі. Але навіть якби ви її не помітили, то це зробив би хтось із нас, коли ви питали нашої думки.

«Він дозволяє звертатися до себе як „Ваша Величносте“, — подумала Вен. — Але ж намагався це припинити. А чому дозволяє тепер?»

Як дивно — Еленд нарешті почав сприймати себе як короля саме тоді, коли його скинули з трону.

— Стривай, — став нормальним погляд Тіндвіл. — Сейзеде, ти читав цей закон до того, як його було затверджено?

Той почервонів.

— Читав, — відповів замість нього Еленд. — Взагалі-то зауваження та ідеї Сейзеда дуже допомогли мені у створенні цього кодексу.

— Ясно, — процідила крізь зуби террісійка.

Молодий Венчер нахмурився.

— Тіндвіл, тебе на цю зустріч не запрошували. І тобі тут вочевидь нудно. Я дуже вдячний за поради, але не дозволю ображати мого друга та гостя, хай навіть ці образи й не висловлені прямо.

— Перепрошую, Ваша Величносте.

— Ти не у мене вибачення проси, а у Сейзеда, — або доведеться залишити мій кабінет.

Тіндвіл кілька секунд сиділа мовчки, після чого піднялась і вийшла. Еленда, судячи з виразу його обличчя, це зовсім не образило — він негайно повернувся до роботи над листами.

— Це було не обов’язково, Ваша Величносте, — озвався террісієць. — Думка Тіндвіл про мене доволі обґрунтована.

— Я діятиму на власний розсуд, Сейзеде, — промовив Еленд, пишучи. — Без образ, друже, але ти не вперше дозволяєш іншим погано з тобою поводитися. У своєму домі я цього не потерплю — зневажаючи твою допомогу в написанні цих законів, вона образила і мене.

Сейзед кивнув і взяв інший фоліант.

Вен мовчала.

«Він так швидко міняється… Коли це Тіндвіл сюди прибула? Два місяці тому?»

Ніщо з того, що говорив Еленд, не відрізнялося від того, що він казав раніше — але казав він це зовсім інакше. Голос його був рішучим і вимогливим — ясно було, що молодий Венчер розраховує на повагу.

«Це через втрату трону, через небезпеку з боку армій, — зрозуміла дівчина. — Обставини тиснуть на нього і змушують мінятися — він повинен або стати лідером, або зламатися».

Він знав про колодязі. Про що ще він дізнався — і не сказав їй?

— Еленде? — покликала Вен. — Я останнім часом багато думаю про Безодню.

— Це чудово, Вен, — посміхнувся той. — Але у мене справді немає на це часу зараз…

Дівчина, посміхнувшись, кивнула. Їй зробилося ще неспокійніше на душі.

«Він уже не такий невпевнений, як раніше. Він не мусить тепер аж настільки покладатися на підтримку інших людей. Я йому не потрібна більше».

Нісенітниця якась. Еленд кохав її — і Вен знала про це. Від того, що він змінюється, вона не матиме для нього меншого значення. Та дівчина ніяк не могла відігнати від себе тривожні думки. Одного разу він уже покинув її, коли намагався поєднувати інтереси свого дому з коханням до неї, і це тоді майже знищило її.

А що, як він зараз її кине?

«Він цього не зробить, — сказала Вен сама собі. — Він не такий».

Та навіть у чудових людей, буває, невдало складаються стосунки, хіба не так? Люди віддаляються одне від одного — особливо люди, які з самого початку були дуже різними. І раптом всупереч самій собі, всупереч словам, якими вона намагалась себе заспокоїти, дівчина почула в голові ледве чутний голос.

«Кинь його першою, — здається, шепотів її брат Рін. — Тоді не так болітиме».

Раптом Вен почула якийсь шурхіт на вулиці. Вона підняла голову, але звук був занадто тихий, аби його почув хтось іще. Дівчина піднялась і підійшла до вентиляційного віконечка.

— Знову патрулюватимеш? — поцікавився Еленд.

Вона, розвернувшись, лише кивнула.

— Може, розвідаєш принагідно, що там з обороною Цетта у замку Гастінгів? — запропонував Еленд.

Вен ще раз кивнула. Молодий король усміхнувся їй і знову зайнявся своїми листами. Дівчина відчинила вікно й вийшла в ніч. В імлі вона одразу побачила Зейна — той стояв перпендикулярно до стіни, ледве торкаючись ногами кам’яного виступу під вікном.

Дівчина поглянула вбік і помітила шматок металу, від якого «відштовхувався» Зейн, аби залишатися у такому положенні. Ще одне підтвердження його майстерності. Він усміхнувся їй у темряві.

— Зейне? — прошепотіла Вен.

Він поглянув на неї вгору, і дівчина привіталася кивком голови. Уже за мить вони обоє приземлилися на металевий дах замку Венчерів.

— Ти де пропадав? — обернулась до Зейна Вен.

Він замість відповіді атакував її.

Вен здивовано відскочила вбік — повз неї пролетів, крутячись і виблискуючи своїми ножами, Зейн. Дівчина насторожено опустилася на самому краю даху, п’ятки її висіли в повітрі.

«Поспарингуємо, значить?» — подумала вона.

Зейн зробив випад — його лезо пройшло небезпечно близько до її шиї, і дівчина ледве встигла пригнутися. Цього разу його атаки були іншими, набагато гострішими.

Вилаявшись, Вен витягнула свої кинджали та відскочила, ухиляючись від іще одного нападу. Ніж Зейна розтяв повітря, задівши при цьому кінчик однієї з китиць її марево-плаща.

Дівчина обернулась до нього. Зейн підійшов ближче, не виходячи при цьому з бойової стійки. Він мав вигляд упевнений та незворушний — ніби йшов назустріч старому другові, а не рвався у бійку.

«Ну добре», — майнуло в голові Вен.

Вона підстрибнула та замахнулася в його бік кинджалами. Зейн спокійно ухилився від одного з лез, а іншу руку без особливих зусиль схопив, зупинивши її удар.

Вен завмерла. Неможливо бути настільки вправним. Зейн опустив на неї погляд; очі його були темні.

Незворушний. Спокійний. Він спалював атій.

Вен вирвалася з його хватки та відскочила назад. Він відпустив її, дивлячись, як вона присіла навпочіпки і як на її брові блиснула крапелька поту. Дівчину раптом гостро пройняло жахом — глибоким, первісним. Вона боялася цього дня відтоді, як дізналася про атій. Це був жах розуміння того, що вона насправді безсила, попри усі свої навички та здібності.

Це був жах від розуміння наближення смерті.

Вона розвернулась, збираючись відстрибнути, але Зейн стрибнув першим — раніше навіть, ніж вона почала рухатися. Він знав, що вона робитиме, ще раніше, ніж вона сама це знала. Зейн схопив ззаду плече Вен і потягнув її, кинувши на дах.

Дівчина боляче вдарилась об метал, яким було вкрито дах замку Венчерів. Зейн стояв над нею, дивлячись згори вниз, ніби чогось очікуючи.

«Я не повинна програти ось так! — у відчаї подумала Вен. — Я не дам себе вбити, мов загнаного в кут пацюка!»

Вона потягнулася до ножа і махнула ним у напрямку ноги Зейна — але марно. Він легко відставив ногу — якраз настільки, аби вістря її кинджала не зачепило навіть тканини штанів. Вен почувалася як дитина, яку не підпускав до себе значно більший та потужніший суперник. Мабуть, саме так почувалися й звичайні люди, намагаючись битися з нею.

Раптом Зейн завмер.

— Що таке? — після короткої паузи не стрималась дівчина.

— У вас справді немає атію, — тихо промовив він. — І запасів Пана Всевладаря ви не знайшли.

— Ні, — зізналась Вен.

— У вас його взагалі немає.

— Я останні крихти використала, аби відбитися від убивць Цетта.

Він кілька секунд стояв нерухомо, після чого розвернувся і трохи відійшов. Вен сіла — серце її шалено билося в грудях, руки трохи тремтіли. Вона змусила себе піднятися, а тоді нахилилась і підняла свої кинджали. Один із них тріснув, ударившись об мідну покрівлю.

Зейн, дивлячись на неї крізь імлу, мовчав.

Він бачив її страх, але водночас і рішучість.

— Мій батько хоче, аби я тебе вбив, — промовив Зейн.

Вен піднялась, дивлячись на нього — в очах її досі легко вгадувався страх. Хоча вона й була дуже потужною алломанткою і добре вміла його пригнічувати. Інформація від їхнього шпигуна, як і те, що дівчина сказала під час візиту до намету Страффа — це все виявилося правдою. В місті атію немає.

— І тому ти не приходив? — поцікавилась вона.

Зейн кивнув, відвертаючись від неї.

— І чому ти залишив мене в живих?

— Не знаю, — знизав він плечима. — Я й досі можу тебе вбити. Але… я не мушу цього робити. Я можу не виконувати його наказ, а просто забрати тебе — ефект буде той самий.

Він знову обернувся до неї. Вен дивилась на нього, насупившись — тендітна, безмовна постать в імлі.

— Ходімо зі мною, — запропонував він. — Ми обоє можемо просто зникнути звідси; Страфф втратить свого з-імли-народженого, а Евенд — свого. Ми могли б позбавити їх обох їхньої найнебезпечнішої зброї. А ми — станемо вільними.

Дівчина не стала відповідати негайно; трохи згодом вона похитала головою.

— Це… те, що між нами, Зейне. Це не те, що ти думаєш.

— Що ти маєш на увазі? — підійшов він на крок.

Вона поглянула на нього.

— Зейне, я кохаю Евенда. Справді кохаю.

«І по-твоєму, це означає, що ти не зможеш нічого відчувати до мене? — подумав Зейн. — А як же той твій тужливий погляд? Ні, все не так просто. Ніколи не буває просто».

Утім, чого він іще мав очікувати?

— Зрозуміло, — відвернувся він. — Усе як завжди.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавилась вона.

«Евенд…»

— Убий його, — прошепотів Бог.

Зейн заплющив очі. Її не обдуриш — дівчину, яка виросла на вулиці та яка водила дружбу зі злодіями та шахраями, довкола пальця не обкрутиш. Це було важко. Вона повинна побачити речі, які так жахали Зейна.

Вона повинна побачити правду.

— Зейне? — гукнула його Вен.

Вона, здавалося, досі трохи тремтіла після поєдинку, але була з тих людей, які швидко себе опановують.

— Хіба ти не бачиш схожості? — обернувся до неї Зейн. — Той самий ніс, ті самі риси обличчя? Я стрижуся трохи коротше, але волосся так само в’ється. Невже ж це так важко побачити?

Дівчині аж подих перехопило.

— Кому б іще Страфф Венчер довірив стати своїм з-імли-народженим? — вів далі Зейн. — З якого б дива він став підпускати мене так близько до себе, чому б іще він посвячував мене у свої плани?

— Ти — його син, — прошепотіла Вен. — Брат Евенда.

Зейн кивнув.

— А Евенд…

— Він про мене не знає. Але ти якось поцікався в нього про сексуальний темперамент мого батька.

— Він мені розповідав, — кивнула Вен. — У Страффа повно коханок.

— І причина не тільки у його хтивості, — пояснив Зейн. — Більше коханок — значить, більше дітей. Більше дітей — більше алломантів. Більше алломантів — більше шансів, що твій з-імли-народжений син стане вбивцею, готовим виконувати твої доручення.

Нічний вітер огортав їх імлою. Десь далеко дзвякнула зброя вартового.

— Поки Пан Всевладар був живий, я не міг стати спадкоємцем, — промовив Зейн. — Ти ж знаєш, які суворі були зобов’язувачі. Я виріс у тіні, забутий усіма. Ти жила на вулицях — гадаю, це було жахливо. Та уяви лише, як воно — бути жебраком у власному будинку, не визнаним власним батьком. До мене ставилися, як до порожнього місця. Уяви, як воно — дивитися на свого брата, твого однолітка, який зростає, користуючись усіма привілеями. Уяви, як воно — бачити, з яким презирством він ставиться до речей, яких тобі так бракує. Комфорту, неробства, любові…

— Ти, певно, зненавидів його… — прошепотіла Вен.

— Зненавидів? — перепитав Зейн. — Ні. Як можна ненавидіти людину за те, що вона є собою? Адже Евенд нічого поганого мені не зробив, принаймні свідомо. Крім того, виявилося зрештою, що Страфф мене потребує — після того, як я «прокинувся» і нарешті зіграла ставка, на яку він ставив протягом останніх двадцяти років. Ні, я не ненавиджу Евенда. Хоча іноді я йому заздрю. У нього є все. Та… здається мені, він цього не цінує.

Вен стояла мовчки.

— Мені прикро, — нарешті промовила вона.

Зейн різко помотав головою.

— Не треба мене жаліти, жінко. Якби я був Елендом, я не був би з-імли-народженим. Я б не розумів імли, як і не знав би, як воно — рости в самотності та ненависті. Тобі не здається, — обернувся він, дивлячись їй просто в очі, — що чоловік краще цінує кохання тоді, коли довго був змушений жити без нього?

— Я…

Зейн знову відвернувся та уп’явся поглядом в імлу.

— Та хай там як, — сказав він, — я сюди прийшов не про дитинство своє плакатися. Я прийшов тебе попередити.

Вен уся напружилася.

— Недавно мій батько дозволив кільком сотням біженцям пройти через свої барикади, аби податися до міста. Ти чула про армію колосів?

Дівчина кивнула.

— Вони напали на місто Суїсна і не залишили від нього каменя на камені.

Вен раптом відчула, як її тілом пробігся дрож страху. Від Суїсни до Лютаделя був один день шляху. Колоси були дуже близько.

— Біженці звернулися по допомогу до батька, — сказав Зейн, — але він відправив їх до вас.

— Аби ще більше налякати містян, — зітхнула Вен. — І ще сильніше виснажити наші ресурси.

Зейн кивнув.

— Я просто хотів тебе попередити. І про біженців, і про наказ, який я отримав. Поміркуй над моєю пропозицією, Вен. Про цього чоловіка, який стверджує, буцімто кохає тебе. Ти знаєш, що насправді він тебе не розуміє. Якщо ти зникнеш, буде краще для вас обох.

Вен нахмурилась. Зейн злегка вклонився їй і стрибком зникнув у ночі, «відштовхнувшись» від металевого даху. Дівчина так і не повірила тому, що він розповів їй про Евенда — це було видно з її погляду.

Що ж, докази були вже близько. Вона скоро все зрозуміє. Скоро вона зрозуміє, як насправді ставиться до неї Евенд Венчер.