Джерело вознесіння

16

Вен нечасто зазирала до своїх покоїв. Евенд виділив їй величезні кімнати — і частково проблема полягала саме в цьому. Вона все дитинство спала у закамарках, лігвах чи провулках. Жити у трьох здоровенних приміщеннях їй геть не хотілося; мало того — її це лякало.

Хоча насправді це не мало ніякого значення. Увесь свій час вона або була з Елендом, або патрулювала заімлене місто. А кімнати слугували для того, аби в них спати. Або, в цьому випадку, щоб робити у них безлад.

Вона сиділа на підлозі в центрі найбільшої з кімнат. Ключник Евенда, якого дуже непокоїло те, що в кімнатах Вен зовсім немає меблів, наполіг на оздобленні її кімнат. Сьогодні вранці Вен відтягнула деякі з предметів меблювання убік, а килими та крісла склала під одною зі стін і всілася з книжкою просто на холодній кам’яній підлозі.

Це була перша її справжня книжка, хоча, по правді, то було радше зібрання окремих сторінок, абияк зшитих докупи з одного боку. І це їй чудово підходило: завдяки простій оправі сторінки книги було діставати значно легше.

Вона сиділа, оточена стосами паперу. Просто дивовижно, скільки в цій книзі виявилося сторінок, коли вона їх усі повитягала. Вен усілася біля однієї купки папірців, вивчаючи їхній зміст. Потрусивши головою, перемістилася до іншої купки. Покопирсавшись у сторінках, вона нарешті взяла одну з них у руки.

Часом мені здається, що я божеволію.

Може, це через те знання, що тисне на мене — знання, що я мушу якось утримати на своїх плечах тягар усього світу. Може, через смерті, які я бачив, і через друзів, яких я втратив. Друзів, яких змушений був убити.

Хай там як, а іноді я бачу тіні, що переслідують мене. Темні створіння, яких я не розумію і не хочу розуміти. Може, вони — якийсь виплід мого виснаженого розуму?

Вен якийсь час сиділа, знову і знову перечитуючи ці абзаци, а тоді переклала цю сторінку на іншу купу. Трохи оддалік від неї лежав ОрСеур, поклавши на лапи голову та не спускаючи з хазяйки очей.

— Пані, — промовив він, щойно дівчина відклала сторінку, — я за вами спостерігаю вже добрячих дві години і мушу визнати, що я дещо заплутався. Який у цьому всьому сенс?

Вен переповзла до іншого стосу паперів.

— Я гадала, — відповіла вона, — тебе не обходить, як я проводжу свій час?

— Так і є, — відповів кандра. — Але щось я вже знудився.

— А ще тебе це дратує, судячи з усього.

— Я волію розуміти, що відбувається довкола мене.

Вен знизала плечима і жестом вказала на складені стосами сторінки.

— Це щоденник Пана Всевладаря. Ну, тобто не щоденник Пана Всевладаря, якого ми знали, а щоденник чоловіка, який потім повинен був стати Паном Всевладарем.

— Повинен був стати? — перепитав ОрСеур. — Ви маєте на увазі, повинен був завоювати світ, чи не так?

— Ні, — відповіла Вен. — Я маю на увазі, що він повинен був стати тим, хто почерпне свою силу з Джерела Вознесіння. Цей чоловік… чоловік, який написав цю книгу, — ми не знаємо, як його звали — був свого роду героєм із пророцтв. Принаймні всі були впевнені, що це він. У будь-якому разі той, хто зрештою став Паном Всевладарем, — Рашек — був лише зброєносцем героя. Пам’ятаєш, ми вже про це розмовляли, коли ти вдавав із себе Рену?

— Пам’ятаю, ви коротко розповідали цю історію, — кивнув ОрСеур.

— Так ось, цю книгу ми з Келсьє знайшли, коли пробралися до палацу Пана Всевладаря. Ми ж бо гадали, що її сам Пан Всевладар і написав, але виявляється, її написав той, кого Пан Всевладар убив і чиє місце він зайняв.

— Так, пані, — сказав кандра. — А тепер поясніть, навіщо ви її розпотрошили?

— Не потрошила я її, — відповіла дівчина. — Я лише зняла оправу, щоби могти діставати та переставляти сторінки. Це допомагає мені думати.

— Зрозуміло, — промовив ОрСеур. — Але що саме ви шукаєте? Адже Пан Всевладар — мертвий. Наскільки мені відомо, ви його вбили.

«Що я шукаю? — подумала Вен, беручи наступну сторінку. — Примар в імлі».

Вона повільно читала написане.

Це не тінь.

Темне щось, що переслідує мене, щось, що його лише я бачу, — це не тінь. Воно чорне й прозірчасте, але не має чітких обрисів, як у тіні. Воно безтілесне — летке й позбавлене форми, немовби створене з темного диму.

Або з імли.

Вен відклала і цю сторінку.

«Я теж його бачила», — подумала вона.

Вона згадала, як читала ці слова більш як рік тому, і подумала, що Герой, певно, їде глуздом. Але враховуючи, скільки всього на нього тисне, воно й не дивно.

Тепер їй здавалося, що вона розуміє щоденник невідомого авторства набагато краще. Вона знала, що він не був Паном Всевладарем, і могла уявити, яким він міг бути. То була людина, яка сумнівалась у своєму місці в цьому світі, але була втягнута у важливі події. Людина, рішуче налаштована зробити все, на що вона здатна. В якомусь сенсі — ідеаліст. І його переслідував імлистий дух. Що це означає? І що це означає для неї?

Вона перебралася до ще одного стосу сторінок. Вона цілий ранок прокопирсалася у цьому щоденнику, шукаючи бодай якихось натяків на імлисту почвару, але нічого, крім цих двох і без того вже знайомих уривків, знайти не змогла.

Усі сторінки, де згадувалося щось, пов’язане з чимось дивним або надприродним, Вен розділила на купи. У першій були сторінки, де згадувався імлистий дух. У другій — ті, де згадувалася Безодня. Як не іронічно, але саме ця купа була найбільшою та найменш інформативною з усіх. Автор щоденника зазвичай часто згадував про Безодню, але розповідав про неї небагато.

Одне було ясно — Безодня була небезпечною. Вона спустошила весь край, убила тисячі людей. Ця потвора усюди, хай де вона з’являлася, сіяла хаос, несла з собою руйнування та страх, але людські армії просто не могли її зупинити. Лише террісійські пророцтва та очікування Героя Віків давали бодай якусь надію.

«Не міг зрозуміліше написати!» — розчаровано думала Вен, копирсаючись у паперах.

Тон щоденника був радше меланхолійний, аніж інформативний. Герой писав його для себе, аби не зійти з розуму, аби викласти на папері свої страхи та надії. Евенд казав, що іноді він пише щось із тих самих причин. Вен це здавалося якимось ідіотським способом розв’язувати проблеми.

Зітхнувши, вона повернулася до останнього стосу сторінок — тих, які вона ще тільки повинна була прочитати. Влігшись на кам’яній підлозі, вона взялася до справи, вишукуючи корисну інформацію.

Це тривало доволі довго. Не тільки тому, що Вен дуже повільно читала, а ще й тому, що думками ширяла деінде. Вона вже читала цей щоденник — і, як не дивно, якісь слова та фрази, які залишились у її пам’яті, нагадували їй, де і ким вона тоді була: минуло більше року, і вона тоді жила зовсім іншим життям у Феллісі, відходячи після того, як її ледве не вбив сталевий інквізитор. Тоді вона мусила вдавати з себе молоду провінційну аристократку на ім’я Валетта Рену.

Тоді вона ще не вірила у план Келсьє, який мав повалити Останню Імперію. А в команді тоді залишалась лише тому, що цінувала ті дивні штуки, які вони їй пропонували, — дружбу, довіру та уроки алломантії, — а не тому, що підтримувала їхні цілі. Вона б нізащо в житті не здогадалась, куди це зрештою її приведе. На бали та розкішні прийоми, які перетворили її — бодай частково — на ту аристократку, яку вона з себе вдавала.

Але ж то був фарс, роль, тривалістю кілька місяців. Вона змусила себе не думати про танці та пишні вбрання, бо треба було зосередитися на практичніших речах.

«І… хіба це практично? — спитала вона себе саму, кладучи сторінку на одну з купок. — Шукати те, чого я навіть осягнути не здатна, боятися того, чого інші навіть не помічають?»

Вона зітхнула, підклала руки під підборіддя та лягла на живіт. Чи справді вона цим аж так переймалася? Що повернеться Безодня? Усе, що вона бачила, — кілька дивних видив у імлі; Евенд припустив, що це міг був плід перевтомленого розуму. Але було й набагато важливіше питання. Якщо припустити, що Безодня справжня, — то що Вен з нею робитиме? Вона ж не героїня, вона не генералка і не лідерка.

«Ех, Келсьє, — подумала вона, беручи наступну сторінку. — Як би ти зараз прислужився…»

Келсьє був з тих, кому начхати на умовності… він навіть саму реальність примудрявся заперечувати. Він вірив, що віддавши життя в ім’я знищення Пана Всевладаря, він забезпечить волю скаа. Але що, як його жертва відчинила двері ще більшій небезпеці? Чомусь настільки руйнівному, що пригнічення в часи правління Пана Всевладаря здаватиметься меншим злом?

Нарешті дочитавши сторінку, Вен відклала її на купу, куди складала уривки, в яких не було корисної інформації. А потім завагалась. Вона навіть не могла пригадати щойно прочитане. Зітхнувши, дівчина знову взяла сторінку в руки та уп’ялась у неї очима. Як Евенд це робить? Він же без кінця читає. Але Вен було складно…

Вона завмерла.

«Припускаю, що я не збожеволів, — прочитала дівчина. — Я не можу, не будучи в цьому впевненим, не повіривши в це, продовжувати свою подорож. А значить, істота, яка мене переслідує, реальна».

Вен сіла. Вона дуже погано пам’ятала цю частину записів. Книжка була зроблена у вигляді щоденника, в якому містилися послідовні дописи, щоправда, без дат. Герой був схильний багато писати не по ділу, а також без кінця жалітися на свої слабкості. І в цьому фрагменті тексту годі було й шукати щось цікаве. Але раптом, серед усього цього скигління, очі Вен вловили дещо цікаве.

Я вірю, що воно мене вб’є, якщо випаде нагода. У цій постаті, витканій з тіні й туману, відчувається щось зле, і шкіра моя тремтить від її дотиків. Але, здається, вона обмежена у своїх діях — особливо щодо мене.

Утім, ця почвара здатна впливати на цей світ.

Це яскраво доводить кинджал, який вона встромила у груди Федіку. Я й досі не знаю, що його більше приголомшило — сама рана чи те, що її завдало це створіння.

Рашек пліткує, що я сам ударив Федіка кинджалом, бо тільки ми з Федіком були свідками нічних подій. Хай там як, я мушу зробити вибір. Я повинен визнати, що я не божевільний, бо інакше доведеться визнати, що я таки сам тримав той кинджал.

У якийсь спосіб, знаючи, що думає про це Рашек, мені набагато легше повірити у протилежне.

На наступній сторінці він продовжував нарікати на Рашека, а в кількох наступних дописах навіть не згадував про імлистого духа. Але Вен, прочитавши ці кілька абзаців, була в абсолютному захваті.

«Він зробив вибір, — подумала вона. — І я його маю зробити теж».

Вона ніколи не боялася зійти з розуму, але визнавала у словах Евенда певну логіку. А тепер вона її відкинула. Імлистий дух не був ілюзією, замішаною на постійному стресі та фрагментах щоденника, що засіли в її пам’яті. Він був справжнім. Це не означало, що Безодня от-от повернеться, як і не означало, що Лютаделю загрожує щось надприродне. Але як перше, так і друге цілком могло статися.

Вона відклала цю сторінку до двох інших, де містилася конкретна інформація про імлистого духа, а тоді знову повернулась до читання, намагаючись тепер бути уважнішою.

Армії почали копати траншеї та зводити укріплення.

Еленд, стоячи на міському мурі, дивився, як його план, хоч який би він був непевний, починає втілюватися. Солдати Страффа вкопувалися північніше, беручи під свій контроль канал, який забезпечував найкоротший шлях до Урто — його рідного міста та столиці. Військо Цетта зміцнювало свої позиції на захід від міста, виходячи до каналу Лют-Давн, який вів аж до консервного заводу в Гаверфрексі.

Консервний завод. Його Евенду в місті дуже бракувало. Технологія ця була відносно нова — можливо, почали застосовувати її років п’ятдесят тому — але він про неї читав. Вчені вважали, що головним чином він застосовуватиметься для забезпечення харчовими запасами солдатів, що воюють на кордонах імперії. Ніхто навіть і не думав створювати запаси на випадок облоги — в Лютаделі тим паче. Та і кому взагалі таке могло скочити в голову?

Король бачив, як з обох таборів виходили на патрулювання загони солдатів. Хтось пішов у бік нічийної території, яка розділяла два війська, а інші вирушили на перевірку каналів, мостів, перекинутих через річку Ченнерел та доріг, що вели з Лютаделя. Минуло не так багато часу — а місто було вже цілком оточене. Відрізане від світу та решти невеликого королівства Еленда. Ніхто тепер не міг ані увійти до міста, ані вийти з нього. Очільники армій розраховували на те, що епідемії, голод та інші послаблювальні фактори зрештою поставлять Еленда на коліна.

Облога Лютаделя почалась.

«Це добре, — подумав він. — Аби мій план спрацював, вони повинні повірити, що я в розпачі. Вони повинні повірити, що я справді хочу стати їхнім союзником, і щоб ніхто з них навіть не подумав, що я можу паралельно домовлятися з їхнім суперником».

Раптом Еленд помітив, як хтось підіймається до нього сходами. То був Кривоніг. Генерал, кульгаючи, підійшов до Еленда, який самотньо стояв на стіні.

— Вітаю, — промовив Кривоніг. — Схоже, ти отримав повноцінну облогу.

— От і добре.

— Гадаю, завдяки цьому ми виграємо трохи часу, — вів далі Кривоніг, а тоді поглянув на Евенда одним зі своїх знаменитих поглядів. — Ех, хлопче, краще б тобі з цим усім впоратися.

— Я знаю, — прошепотів Евенд.

— Ти все зав’язав на собі, — продовжив генерал. — Зібрання не зможе зняти облогу, поки ти офіційно не зустрінешся зі Страффом, а ті двоє королів, найімовірніше, не захочуть ні з ким зустрічатися, окрім тебе. Усе впирається в тебе. Становище якраз для короля, якщо тільки він добрий король.

Кривоніг замовчав. Евенд продовжував дивитися на ворожі армії під мурами міста. Його досі непокоїли сказані террісійкою Тіндвіл слова.

«Еленде Венчере, ваш народ вважає вас дурнем…»

Поки що ніхто з королів не відповів на прохання Евенда про зустріч — хоча команда була впевнена, що незабаром відповіді надійдуть. Його вороги хочуть, аби король трошки понервував. Тим часом Зібрання скликало нове засідання, на якому вони, певно, намагатимуться відмовитися від проголосовано! на минулій зустрічі постанови. Але Евенд вигадав гарний привід не приходити туди.

Він поглянув на Кривонога.

— Скажи-но, Кривоноже, а чи добрий з мене король? По-твоєму.

Генерал подивився на нього, й Евенд помітив у його очах блиск суворої мудрості.

— Я знав і гірших, — відповів він. — Хоча й купу набагато кращих я також знав.

— Я хочу бути добрим королем, генерале, — повільно кивнув Евенд. — Ніхто інший не ставитиметься до скаа так, як вони цього заслуговують. Цетт, Страфф — вони просто заженуть їх назад у рабство. Я… я хочу залишитися в історії чимось більшим, ніж мої ідеї. Я хочу — ні, я потребую — стати тим, із кого інші братимуть приклад.

Кривоніг лише знизав плечима.

— Виходячи з мого досвіду, зазвичай людину формують обставини. Келсьє був самозакоханим піжоном, поки Провалля ледве його не знищили. Чи стане ця облога твоїми Гатсінськими Проваллями, Еленде Венчере? — подивився на короля генерал.

— Я не знаю, — чесно відповів той.

— Залишається чекати, значить, а там — побачимо. А поки що… дехто хоче з тобою поговорити, — він обернувся і кивнув униз.

Там стояла висока жіноча фігура в кольорових террісійських одежах.

— Вона сказала, аби я привів тебе вниз, — промовив Кривоніг і, зам’явшись, поглянув на Евенда. — Нечасто я зустрічаю людей, які наважуються віддавати мені накази. Тим паче — якась террісійка. А я гадав, вони всі покірні та люб’язні.

— Здається, це нас Сейзед привчив, — усміхнувся Евенд.

— От тобі й тисяча років контролю народжуваності, — фиркнув Кривоніг.

Евенд кивнув.

— Ти впевнений, що з нею безпечно спілкуватися? — уточнив Кривоніг.

— Так, — відповів Евенд. — Ми її перевірили. Вен поспілкувалася з кількома террісійцями, що живуть у місті, — вони впізнали Тіндвіл. У себе на батьківщині вона справді важлива особа.

Крім того, вона продемонструвала йому свою ферухімію, аби розірвати мотузки та звільнити руки. Тобто вона — не кандра. Усе це означає, що жінці можна довіряти; це визнала навіть Вен, хоча террісійка їй досі не подобалась.

Кривоніг кивнув йому, й Евенд важко зітхнув, а тоді спустився сходами до Тіндвіл — настав час для нового заняття.

— Значить, сьогодні ми займемося вашим одягом, — оголосила Тіндвіл, зачинивши двері до кабінету Евенда.

Там на них уже чекала огрядна кравчиня з підстриженим під макітру білим волоссям, її шанобливо оточувала зграйка молодих помічниць.

Евенд окинув поглядом свій костюм. Не так уже й погано, здається. Сюртук і жилетка дуже йому пасували. Штани сиділи на ньому не так щільно, як було заведено в імперських аристократів, але зрештою, він же тепер король — тепер була його черга встановлювати моду.

— Не розумію, що з ним не так, — промовив він і, перш ніж Тіндвіл встигла відкрита рота, попереджувально підняв руку. — Звісно, він не настільки урочистий, як воліє носити решта чоловіків, але він мені пасує.

— Та він просто ганебний, — відрізала террісійка.

— Я не розумію…

— Не сперечайтесь зі мною.

— Але ж ти сама мені вчора сказала…

— Королі не сперечаються, Еленде Венчере! — рішуче промовила Тіндвіл. — Вони наказують. І частково ваша здатність віддавати накази залежить від того, у що ви вдягнені. Неохайність одягу спричиняє неохайність звичок — наприклад, звичку горбитися, про яку я вам, здається, уже казала.

Еленд зітхнув і закотив очі, а Тіндвіл клацнула пальцями. Кравчиня з помічницями почали розпаковувати пару велетенських скринь.

— У цьому нема потреби, — запротестував Еленд. — У мене вже є кілька кращих костюмів — я вбираю їх за урочистої нагоди.

— Ви більше не носитимете костюмів, — промовила Тіндвіл.

— Перепрошую?

Тіндвіл пронизливо поглянула на нього, й Еленд зітхнув.

— Поясни! — сказав він, намагаючись звучати якомога більш владно.

— Ви досі дотримуєтеся дрескоду, — кивнула Тіндвіл, — який Останній Імператор уклав для своїх аристократів. Певною мірою це була добра мода — вона підкреслювала тяглість, зв’язок вас із попереднім урядом і дозволяла вам не дуже вибиватися. Але тепер ви в іншому становищі. Ваш народ у небезпеці, і часу на просто дипломатію вже немає. Почалась війна. Ваш одяг повинен цьому відповідати.

Кравчиня підібрала вбрання і принесла його Евенду, а її помічниці встановили ширму для переодягання.

Еленд із сумнівом подивився на запропонований одяг. Він був цупкий та білий, спереду мундир застібався на ґудзики аж до самого верху — твердого комірця. І взагалі це вбрання нагадувало…

— Військовий мундир, — нахмурився король.

— Саме так, — сказала Тіндвіл. — Ви бажаєте, аби ваш народ повірив, що ви здатні його захистити? Ну, то значить, король — не просто законодавець, він ще й генерал. Еленде Венчере, час вам почати поводитись так, аби заслуговувати на свій титул.

— Я — не воїн, — заперечив Еленд. — І цей мундир на мені — брехня.

— Ну, перше ми невдовзі перевіримо, — відповіла террісійка. — А друге — точно неправда. Ви — командувач армій Центральної Домінії. Це робить вас воєначальником, якщо ви навіть не знаєте, як тримати в руках меч. А тепер — переодягайтесь.

Еленд знизав плечима і вирішив не сперечатися. Зайшовши за ширму, він відсунув убік стос книжок і роздягнувся. Нові білі штани сиділи тісно і щільно облягали литки. Хоча йому і дали сорочку, її було зовсім не видно під великим незручним мундиром з військовими погонами на плечах. На ньому були ґудзики — усі дерев’яні, а не металеві, як зауважив король — і дивний візерунок у подобі щита на правій частині грудей. На щиті була вишита чи то стріла, чи то спис.

Попри крій мундира, фасон та цупкість тканини, Еленд аж здивувався, наскільки йому пасувало нове вбрання.

— Чудово сидить, — зауважив він, затягуючи пасок та опускаючи поділ мундира, який повністю закривав його стегна.

— Ми взяли мірки у вашого кравця, — пояснила Тіндвіл.

Еленд вийшов з-за ширми, і до нього хутко підійшли помічниці. Одна, ввічливо жестикулюючи, запропонувала йому взути пару чорних, до блиску начищених черевиків, а інша прикріпила до застібок на плечах білий плащ. Остання помічниця вручила йому відполірований дерев’яний дуельний ціпок і піхви. Еленд причепив їх на пояс та виставив у розріз мундира, аби вони визирали назовні; принаймні так він робив раніше.

— Добре, — кивнула Тіндвіл, змірявши його поглядом. — Коли навчитеся стояти рівно — це буде неабиякий прогрес. А тепер — сядьте.

Еленд збирався було почати сперечатися, але передумав. Він сів, і до нього тут-таки підскочила помічниця, накинувши йому на плечі плащ. Потім вона дістала ножиці.

— Зажди, — сказав Еленд. — Я зрозумів, до чого ти ведеш.

— Якщо вирішили протестувати, — нагадала Тіндвіл, — не мимріть!

— Ясно, — відповів король. — Мені подобається моя зачіска.

— За коротким волоссям доглядати легше, ніж за довгим, — пояснила террісійка. — А ви вже довели, що в цьому питанні взагалі нічого не тямите.

— Ні, ви не обріжете мені волосся, — твердо промовив Еленд.

Тіндвіл зупинилась на мить, а потім кивнула. Помічниця відійшла, і король встав, стягуючи з себе накидку. Кравчиня виставила величезне дзеркало, й Еленд підійшов ближче, аби краще себе роздивитися.

Він застиг на місці.

Різниця була дивовижна. Він протягом усього свого життя вважав себе вченим та світським левом, але також — трошки блазником. Він був Елендом — товариським, для всіх зручним хлопчиною з кумедними ідейками. Такого легко не помічати, але важко ненавидіти.

Тепер же на нього з дзеркала дивився не придворний франт, а серйозний — навіть діловий — чоловік. Чоловік, якого неможливо не сприймати серйозно. У цьому одязі йому хотілося триматися рівніше та покласти одну руку на руків’я дуельного ціпка.

І волосся його — трохи кучеряве та відросле на маківці й по боках, розкуйовджене вітром на міському мурі — цьому образу тепер абсолютно не пасувало.

— Гаразд, — обернувся Еленд. — Ріжте.

Тіндвіл усміхнулась і кивком запросила його сідати. Зробивши, як йому звеліли, Еленд мовчки чекав, поки помічниця зробить свою справу. Коли король знову встав, його волосся цілком відповідало новому вбранню. Зачіска була не така коротка, як у Гема, але охайна та сувора. Одна з помічниць, підійшовши, вручила йому помальований срібною фарбою дерев’яний обруч. Еленд нахмурився та обернувся до Тіндвіл.

— Корона? — спитав він.

— Без надмірностей, — пояснила террісійка. — Нинішня епоха витонченіша за минулу. Корона — символ не багатства вашого, але влади. Відтепер ви будете її носити завжди — і коли вас бачать люди, і коли не бачать.

— Пан Всевладар корону не носив.

— Пану Всевладарю не потрібно було нагадувати всім, що він тут править, — нагадала Тіндвіл.

Еленд завагався, але потім усе-таки одягнув корону — вона була проста, без коштовного каміння або візерунків. Як король і очікував, сіла корона ідеально.

Він знову поглянув на Тіндвіл, і та жестом наказала кравчині збиратися і йти.

— У ваших кімнатах на вас чекає ще шість таких само мундирів, — оголосила террісійка. — Поки облога не скінчиться, ви більше нічого не вдягатимете. Якщо захочеться розмаїття, можна причепити плащ іншого кольору.

Еленд кивнув. У нього за спиною зачинилися двері — це пішла кравчиня зі своїми помічницями.

— Дякую, — сказав він Тіндвіл. — Я спершу сумнівався, але ти мала рацію. Це все має значення.

— Принаймні поки що цього достатньо, аби обманути людей, — відповіла жінка.

— Обманути людей?

— Звісно. Ви ж не вирішили, що це вже все, чи не так?

— Ну…

Тіндвіл здивовано підняла брову.

— Ви гадали, що кількох занять вистачить? Та ми ще навіть не почали. Ви для них досі дурень, Еленде Венчер — хоча більше на нього й не схожі. На щастя, цей наш маскарад допоможе нам трохи виправити те, що ви встигли сотворити зі своєю репутацією. Але в будь-якому разі нам доведеться ще багато позайматися, перш ніж я дозволю вам спілкуватися з людьми та знатиму, що ви не осоромитесь.

Еленд зашарівся.

— Та що ти таке… — і раптом сам себе обірвав. — Хоча б скажи, чого ти мене плануєш навчати.

— Ну, передовсім вам слід навчитися ходити.

— А що, я ходжу якось не так?

— Та заради забутих богів! Так! — весело вигукнула Тіндвіл, хоча на вустах її не було навіть натяку на усмішку. — І над тим, як ви говорите, слід попрацювати. Ну, і звісно, треба виправити те, що ви не вмієте як слід тримати в руках зброю.

— Але я трохи займався, — заперечив Еленд. — Спитай Вен — я врятував її з палацу Пана Всевладаря у ніч Краху!

— Це я знаю, — відповіла террісійка. — І, судячи з того, що я чула, ви дивом вижили. На щастя, там була ця дівчина, і було кому битися. Ви, вочевидь, дуже покладаєтеся на неї в таких речах.

— Вона — з-імли-народжена.

— Це не виправдання жалюгідному браку вашої вправності, — знизала плечима Тіндвіл. — Ви не можете завжди покладатися на жінку в питанні вашого захисту. Не тільки тому, що це соромно, але й тому, що ваш народ — і ваші солдати — очікуватимуть, що ви будете битися пліч-о-пліч із ними. Я сумніваюся, що ви колись станете таким лідером, який поведе своє військо в атаку на ворога, але ви повинні принаймні бути здатні захистити себе, якщо на вас нападуть.

— То що, мені почати тренуватися разом з Вен і Гемом?

— Боги з вами, ні! Ви що, не розумієте, наскільки це буде жахливо, якщо хтось побачить, як вас перемагають на тренуваннях? — похитала головою Тіндвіл. — Ні, ми будемо вас тренувати таємно, і цим займеться фахівець із дуелей. За кілька місяців ми навчимо вас поводитися з ціпком і мечем. Залишається сподіватися, що ця невелика облога протриває достатньо часу, поки не почнеться битва.

Евенд знову почервонів.

— Ти весь час говориш зі мною зверхньо. Так, ніби для тебе я взагалі не король, а якийсь намісник.

Тіндвіл нічого не відповіла, але її очі задоволено заблищали.

«Це ти сказав, а не я», — читалося на її обличчі.

Евенд почервонів іще сильніше.

— Можливо, ви зможете навчитися бути королем, Евенде Венчере, — промовила террісійка. — А поки не навчитеся, вам слід навчитися хоча б удавати з себе короля.

Розлючений Евенд хотів було щось їй відповісти, але хтось постукав у двері.

— Увійдіть, — обернувся король, скреготнувши зубами.

Двері відчинились, і зайшов капітан Дему. Його молоде обличчя променіло радістю.

— Є новини. Я…

Він застиг на місці.

— Ну? — підняв голову Евенд.

— Я… ем-м-м…

Дему затнувся, та, поглянувши на Евенда, повів далі:

— Мене прислав Гем, Ваша Величносте. Він каже, прибув посланець від одного з королів.

— Справді? — пожвавішав Евенд. — Від лорда Цетта?

— Ні, Ваша Величносте. Це посланець від вашого батька.

— Скажи Гему, — нахмурився король, — що я скоро прийду.

— Слухаюсь, Ваша Величносте, — промовив Дему, виходячи з кабінету. — До речі, мені дуже подобається ваш мундир, Ваша Величносте.

— Дякую, Дему, — усміхнувся Евенд. — Ти часом не знаєш, де це леді Вен? Я її цілий день не бачив.

— Гадаю, вона у своїх покоях, Ваша Величносте.

«У своїх покоях? Вона ж туди взагалі не зазирає. Може, захворіла?»

— Накажете покликати її? — спитав Дему.

— Ні, дякую, — відповів король. — Я сам до неї зайду. Передай Гему, щоби подбав про посланця.

Дему кивнув і вийшов.

Евенд обернувся до Тіндвіл — жінка стояла, задоволено усміхаючись. Король пройшов повз неї та схопив зі столу свій записник.

— Я збираюся навчитися не просто вдавати короля, але й бути ним, Тіндвіл.

— Побачимо.

Евенд пронизливо подивився на террісійку, в її одежах і з прикрасами.

— Попрактикуйте цей погляд, — зауважила Тіндвіл, — і все у вас вийде.

— Та невже ж у цьому вся справа? — спитав Евенд. — У погляді та одязі? Саме це робить людину королем?

— Звичайно, ні.

Він зупинився біля дверей і озирнувся.

— То що тоді? Як, по-твоєму, що робить з людини доброго короля, Тіндвіл з Террісу?

— Довіра, — відповіла вона, зазираючи Евенду просто в очі. — Добрий король — це той, кому довіряє його народ, і той, хто заслуговує на цю довіру.

Евенд кивнув.

«Чудова відповідь», — визнав він, а тоді відчинив двері та пішов шукати Вен.