Джерело вознесіння

50

— Це ви цих хлопців шукали, леді Цетт?

Алріанна кинула погляд на долину та на військо, яке в ній стояло, а тоді подивилася на бандита, Гобарта. Той нетерпляче посміхнувся, хоча це навіть «вишкірився» важко було назвати. Зубів у Гобарта було менше, ніж пальців, але й пальці були не всі.

Алріанна, що сиділа верхи, усміхнулася йому у відповідь. Вона була у жіночому сідлі, віжки легко тримала у пальцях.

— Так, пане Гобарте, гадаю, саме їх я й шукала.

Гобарт, знову вишкірившись, озирнувся на ватагу своїх громил. Алріанна злегка «збурила» їх, нагадавши про те, як сильно вони прагнуть обіцяної нею винагороди. Військо її батька розташувалося перед ними на певній відстані. Дівчина цілий день їхала на захід, шукаючи цю армію. Але виявилося, що вона рухалась у неправильному напрямку. Якби Алріанна Цетт не натрапила випадково на банду розбійників Гобарта, яка стала їй настільки в пригоді, дівчині довелося би спати просто неба.

А в цьому мало приємного.

— Ходімо, пане Гобарте, — повела вона коня у бік табору. — Настав час зустрітися з моїм батьком.

Загін розбійників радісно пішов за нею, один із них вів в’ючного коня Алріанни. У примітивних людях, з яких складалася ватага Гобарта, був навіть певний шарм. Насправді їм у житті потрібні були всього лише три речі: гроші, їжа та секс. І перше вони зазвичай використовували для того, аби отримати друге з третім. Коли вона на них натрапила, то навіть зраділа, попри те що розбійники вилетіли на неї з засідки на схилі пагорба, збираючись пограбувати та зґвалтувати. Та ще одна цікава риса таких чоловіків полягала в тому, що вони взагалі не вміли опиратися алломантії.

Поки вони наближалися до табору Цетта, дівчина міцно тримала їхні емоції. Алріанна аж ніяк не бажала, аби вони раптом дійшли висновку, що «викуп завжди більший за винагороду». Звичайно, вона не могла контролювати їх повністю — лише впливати. Утім, зрозуміти, що діється в головах настільки примітивних мужланів, було надзвичайно просто. Навіть кумедно, як швидко натяк на багатство міг перетворити дикунів на справжніх джентльменів.

І звісно, усім їм було дуже далеко до Бризі. З ними ж було весело і навіть корисно. Алріанні здавалося, що вона досі не зустрічала у своєму житті чоловіка, який би настільки знався на власних емоціях та на емоціях інших людей, як Бризі. Змусити такого чоловіка, як він, — чоловіка настільки вправного в алломантії, настільки впевненого, що їм ніколи не бути парою через різницю у віці — покохати її… ну, це можна назвати справжнім досягненням.

«Ах, Бризі, — думала дівчина, коли вони, проминувши ліс, з’явилися в полі зору армії, що стояла біля підніжжя одного з пагорбів. — Чи розуміє взагалі хтось із твоїх друзів, наскільки ти благородний чоловік?»

Вони й справді його не цінують. Хоча нічого дивного. Саме цього і прагнув Бризі. Людьми, які недооцінюють тебе, значно легше маніпулювати. Утім, сама Алріанна цю концепцію також чудово розуміла — хто ж поставиться серйозно до дурненької молодої дівчини?

— Стояти! — крикнув їм солдат, що їхав на чолі почесної варти.

Вони тримали напоготові свої мечі.

— Відійдіть від неї негайно!

«Ох, серйозно?» — закотила очі Алріанна.

Вона «збурила» загін солдатів, посиливши їхнє відчуття спокою. Не вистачало ще, аби зараз до нещасного випадку дійшло.

— Будь ласка, капітане, — промовила дівчина, коли ватага Гобарта, вихопивши свою зброю, нерішуче згуртувалася біля її коня. — Ці люди врятували мене у безлюдній глушині та супроводили додому, ризикуючи при цьому власною безпекою.

Гобарт рішуче на це кивнув, щоправда, тут-таки зіпсувавши враження благородного рятівника тим, що витер носа рукавом. Капітан загону оглянув запопелених і абияк одягнених бандитів і насупився.

— Простежте, аби цих людей добре нагодували, капітане, — недбало промовила дівчина, повівши коня вперед. — І дайте їм де переночувати. Гобарте, винагороду я вам надішлю, щойно зустрінуся з батьком.

Розбійники та солдати пішли за нею. На ходу Алріанна ще раз «збурила» їх, посиливши їхнє відчуття довіри. На солдатів вплинути було важче, особливо коли змінився напрямок вітру, і вони внюхали сморід, який линув він ватаги бандитів. Утім, до табору вони таки дісталися без пригод.

Після цього групи розділилися — Алріанна віддала своїх коней відповідальним особам і, покликавши пажа, наказала йому попередити батька про своє повернення. Обтрусивши з одягу пилюку, дівчина пройшла через увесь табір, мило при цьому всміхаючись та мріючи про ванну та інші зручності, які тільки можна знайти у військовому таборі. Та спершу вона мусила розібратися з іншими питаннями.

Її батько полюбляв проводити вечори у відкритому шатрі — там він сидів і зараз, сперечаючись із якимось посланцем. Дівчина прослизнула в шатро та усміхнулася люб’язно лордам Ґелівену та Детору — батьковим генералам.

Цетт сидів на високому стільці, аби добре бачити свій стіл та мапи, розкладені на ньому.

— Здуріти, — вирвалося в нього. — Ти повернулась.

Алріанна усміхнулася та обійшла стіл, не відриваючи очей від мапи. На ній було зображено маршрути постачання їжі з Західної Домінії. Те, що вона побачила, дівчині не сподобалося.

— Знову повстанці вдома, батьку? — спитала вона.

— І якісь головорізи без кінця нападають на вози з провіантом, — пожалівся Цетт. — Упевнений, їм за це малий Венчер заплатив.

— Так, заплатив, — підтвердила Алріанна. — Але тепер усе це не має значення. Скучив за мною?

І вона раптом посилила його відчуття прив’язаності.

Цетт лише фиркнув, смикнувши себе за бороду.

— Що за дурепа. Треба було тебе вдома залишити.

— Щоб мене захопили твої вороги, коли почалось би повстання? — уточнила дівчина. — Ми обоє чудово знаємо, що лорд Йомен був готовий діяти, щойно ти з військом вийдеш за межі домінії.

— Значить, слід було дозволити цьому клятому зобов’язувану схопити тебе!

— Батьку! — сплеснула руками Алріанна. — Йомен би почав вимагати за мене викуп. Ти ж знаєш, коли мене десь зачиняють, я страшенно марнію…

Цетт поглянув на неї та раптом — вочевидь, проти власної волі — тихо засміявся.

— Та він би вже через день годував тебе делікатесами з ложечки. Може, і справді слід було тебе залишити вдома. Тоді я би принаймні знав, де ти, і не хвилювався, що ти знову кудись утечеш. Ти ж не приперла з собою назад цього ідіота Бриза, чи не так?

— Батьку! — театрально обурилася Алріанна. — Бризі — добра людина.

— Добрі люди в цьому світі, Алріанно, швидко помирають, — похмуро відповів Цетт. — Мені це добре відомо — я багатьох убив.

— Ну так, ти ж у нас такий розумний. Ну, а ці агресивні випади у бік Лютаделя — вони принесли позитивний результат, чи не так? Утік звідти, підібгавши хвоста. Якби у любої Вен було стільки ж совісті, як у тебе, ми би вже на твоїх поминках зараз сиділи.

— «Совість» не завадила їй убити близько трьох сотень моїх бійців.

— Вона — дуже спантеличена молода леді, — відповіла Алріанна. — Хай там як, я почуваюся змушеною нагадати тобі, що я мала рацію. Треба було домовитися з молодим Венчером, а не погрожувати йому. Тобто ти мені винен п’ять нових суконь!

— Це тобі не жарти, дівчино, — потер чоло Цетт.

— Мода, батьку, — це не жарти, — твердо промовила дівчина. — Навряд чи я зможу переконати ватагу розбійників провести мене додому, якщо буду схожа на помийного щура, чи не так?

— Знову розбійників приперла? — зітхнув Цетт. — Ти знаєш, чого нам вартувало позбутися попередньої ватаги?

— Гобарт — чудова людина. До того ж має добрі зв’язки зі злочинним світом. Дай йому трохи золота й повій — і, можливо, вдасться домовитися з ним, аби він допоміг розібратися з негідниками, які атакують наші маршрути постачання.

Цетт подивився на мапу і, задумавшись, почав посмикувати себе за бороду.

— Повернулася, значить, — нарешті промовив він. — Гадаю, доведеться про тебе подбати. Наприклад, знайти людей, які тягнутимуть додому твій паланкін.

— Узагалі-то, — заперечила Алріанна, — ми не повертаємося до своєї домінії. Ми повернемося до Лютаделя.

Цетт не став миттєво відкидати її пропозиції: зазвичай він добре відчував, коли дівчина говорить серйозно. Натомість він просто похитав головою.

— У Лютаделі нічого корисного дня нас немає, Алріанно.

— Але додому ми також не можемо повернутися. Наші вороги занадто сильні, а у деяких із них ще й алломанти на службі. Взагалі-то саме тому ми сюди й прийшли. Ми не можемо піти звідси, поки не матимемо або грошей, або союзників.

— Грошей у Лютаделі немає, — сказав Цетт. — І я повірив малому Венчеру, коли він сказав, що атію в місті немає також.

— Згодна, — підтакнула дівчина. — Я весь палац обшукала, і там атію ані крихти немає. А це означає, що ми повинні піти звідси, маючи друзів, якщо вже не вдалося роздобути гроші. Повернися, зачекай, поки почнеться битва, а тоді прийди на поміч тому з суперників, який буде перемагати. Він буде в боргу перед нами — і, можливо, навіть збереже нам життя.

Цетт замислився на хвилину.

— Твого друга Бриза це не врятує, Алріанно. Наразі становище його групи найслабше — навіть об’єднавшись із силами Евенда Венчера, ми навряд чи переможемо Страффа або тих колосів. Це неможливо без доступу до міських мурів та достатньої кількості часу на підготовку. Якщо ми повернемося, то лише допоможемо ворогам твого Бриза.

Алріанна знизала плечима.

«Але якщо ти туди не прийдеш, ти йому точно не допоможеш, — подумала дівчина. — Вони в будь-якому разі програють, але якщо ти будеш поруч, то існує шанс, що ти все-таки зможеш допомогти Лютаделю. Дуже маленький шанс, Бризе. Це все, що я можу, Бризе. Вибач».

На третій день після того, як вони пішли з Лютаделя, Еленд Венчер прокинувся і здивувався тому, наскільки відпочилим він почувається після ще однієї ночі, проведеної у наметі десь на природі. Звісно, якоюсь мірою він завдячував цим своїй компаньйонці.

Вен, скрутившись калачиком, лежала поруч із ним у їхньому спальному мішку, поклавши голову на його груди. Він підозрював, що дівчина спить дуже чуйно, враховуючи, якою нервовою вона зазвичай була, але Вен, здавалося, поруч із ним спала геть міцно. А коли Еленд її обіймав, здавалося, вона стає не така тривожна.

Він лагідно поглянув на неї, милуючись рисами її обличчя й трохи хвилястим темним волоссям. Поріз на щоці був тепер майже непомітний, до того ж Вен уже витягнула нитки. Безперервне слабке спалювання п’ютера давало її тілу значні ресурси для відновлення. Вона навіть почала активніше працювати своєю правою рукою — хай як серйозно було поранене плече, — а її виснаження від бою, здавалося, геть розвіялось.

Вен майже нічого не стала розповідати йому про події тієї ночі. Вона билася з Зейном — який, виходить, був Елендові зведеним братом, — а кандра ТенСун пішов. Але, здавалося, ніщо з цього не здатне довести її до того стану, в якому вона тоді прийшла на поріг його кімнати.

Еленд не знав, чи колись отримає відповіді. Та він почав розуміти, що зможе кохати її, навіть якщо не зовсім розуміє. Колишній король нахилився і поцілував кохану в маківку.

Дівчина негайно напружилась і розплющила очі. Вона сіла, відкривши голі груди та роззирнулася їхнім крихітним наметом, в якому було ледве світло: сонце щойно вийшло з-за обрію. Нарешті Вен, потрусивши головою, подивилась на Еленда.

— Ти погано на мене впливаєш.

— Справді? — жартівливо перепитав він, піднявшись на одній руці.

Вен кивнула та пригладила волосся.

— Я так із тобою звикну цілу ніч спати, — пояснила вона. — До того ж, здається, я тепер не спатиму в одязі.

— Якби ти була в одязі, було б трохи незручно.

— Ага. Але що, якби на нас хтось уночі напав? Довелося б голяка відбиватися.

— А я б на таке подивився.

Дівчина зиркнула на Евенда суворо і потягнулася по сорочку.

— Ти на мене теж узагалі-то погано впливаєш, — промовив молодий Венчер, спостерігаючи за тим, як Вен одягається.

Вона здивовано підняла брову.

— Я з тобою якийсь розслаблений, — сказав він. — І не хвилююся ні про що. Останнім часом я був настільки заклопотаний проблемами міста, що й забув, як це — бути непробивним відлюдником. На жаль, протягом нашої подорожі я мав час на те, аби прочитати не один, а цілих три томи «Мистецтва науки» Трубеля.

Вен фиркнула, ставши на коліна, туго затягнула ремінь і підповзла до Евенда.

— Поняття не маю, як ти примудряєшся читати, їдучи верхи, — промовила дівчина.

— Ой, та нічого складного — головне не боятися коней.

— Я їх не боюся. Вони мене просто не люблять. Вони відчувають, що я можу їх обігнати, ото й вередують.

— А, ось так, значить? — усміхнувся Евенд і потягнув її на себе.

Вен кивнула та, нахилившись, поцілувала його, але вже за мить відірвалася і зібралася вставати. Він потягнув її назад на себе, але дівчина легенько ляснула його по руці.

— Я що, дарма одягалася? До того ж я зголодніла.

Він зітхнув, відкинувшись назад в імпровізоване ложе, а дівчина, вибравшись із намету, побігла назустріч ранковому червоному сонцю. Евенд якийсь час лежав, міркуючи про те, як же йому пощастило. Він досі не розумів, як вони зрештою не розсталися або чому він почувається від цього таким щасливим, але насолоджувався моментом на повну.

Нарешті він роззирнувся, шукаючи поглядом свій одяг. Він узяв із собою лише один зі своїх нових мундирів — як і костюм для їзди верхи — і не збирався одягати їх занадто часто. Слуг, які відчищали б попіл з його одежі, в Евенда тепер не було; а попіл, попри подвійні стінки намету, все одно якось пробився за ніч всередину. Відколи вони вибралися за місто, де попіл прибирали, він тепер набивався всюди, куди тільки міг.

Словом, колишній король одягався тепер значно простіше: штани для їзди верхи (схожі на ті, що зазвичай носила Вен), сіра сорочка на ґудзиках і темний сюртук. Він ніколи досі не подорожував верхи на такі довгі дистанції (зазвичай — каретами), але вони з Вен їхали відносно повільно. Насправді не було куди поспішати. Розвідники Страффа уже давно від них відстали, а у пункті призначення на них ніхто й не чекав. Отже, вони могли дозволити собі їхати дуже повільно, робити довгі перерви та навіть іти пішки, якщо хотілося розмаїття.

Назовні він побачив, що Вен розпалює багаття, а Страшко чистить коней. Юнаку в його короткому житті довелося багато поподорожувати, тому він знав, як дбати про цих тварин — на відміну від Евенда, який, до свого сорому, цьому так і не навчився.

Молодий Венчер сів поруч із Вен. Якийсь час вони сиділи, дівчина ворушила вуглини палицею. Вигляд вона мала задуманий.

— Що таке? — спитав Евенд.

Дівчина поглянула на південь.

— Я… — і потрусила головою. — Нічого. Нам потрібні ще дрова.

Вона озирнулася на сокиру, що лежала біля входу до намету.

і та за мить крутнулась у повітрі, полетівши в бік дівчини вперед лезом. Вен зробила крок убік і, коли сокира пролітала між нею та Елендом, впіймала її за руків’я. Після цього, підійшовши до висохлого дерева, двома потужними ударами повалила його на землю та розрубала надвоє.

— А вона вміє змусити нас почуватися дещо зайвими, чи не так? — промовив Страшко, стаючи поруч з Елендом.

— Іноді, — усміхнувся той.

Страшко похитав головою.

— Усе, що я можу побачити або почути, Вен відчуває краще — та ще й може перемогти усе, що знаходить. Кожного разу, як я повертаюся до Лютаделя, я почуваюся… ніби від мене немає жодної користі.

— А уяви, як воно — бути звичайною людиною. Ти хоча б алломант.

— Можливо, — промовив Страшко; його голос заглушав звук, із яким Вен рубала деревину. — Але тебе люди поважають, Еле. А мене взагалі зневажають.

— Я не зневажаю тебе, Страшку.

— Справді? А коли я востаннє робив щось корисне для команди?

— Три дні тому. Коли погодився піти зі мною та Вен. Ти ж тут не тільки для того, аби доглядати за кіньми, Страшку, — нам не обійтися без твоїх навичок розвідника та оловоокого. Ти досі вважаєш, що за нами стежать?

Юнак знизав плечима.

— Я не впевнений. Гадаю, розвідники Страффа уже повернулися, але іноді я все одно відчуваю, що за нами хтось іде. Хоча жодного разу не переконався напевне.

— Це — імлистий дух, — промовила Вен, кидаючи поруч із багаттям оберемок нарубаних гілок. — Він нас переслідує.

Страшко з Елендом перезирнулися. Еленд кивнув, намагаючись не звертати уваги на пронизливий погляд Страшка.

— Ну, але поки він тримається далеко від нас, він не проблема, правда ж?

Вен знизала плечима.

— Сподіваюся, ні. Але якщо побачите його — кличте. У давніх рукописах зазначається, що він може бути небезпечним.

— Гаразд, — промовив Еленд. — Так і зробимо. А тепер визначмося, що у нас на сніданок.

Страфф прокинувся. Це було перше, що його здивувало.

Він лежав у ліжку у своєму наметі, почуваючись при цьому так, ніби хтось добряче кілька разів гепнув ним об стіну. Старший Венчер застогнав і спробував піднятися. На тілі його не було саден, але все боліло, а в голові ніби барабан бив. Один із його армійських цілителів — молодик з пишною бородою та виряченими очима — сидів біля ліжка. Якийсь час він уважно дивився на Страффа.

— Ви, мій пане, ледве не померли, — промовив цілитель.

— Але не помер. Дай мені трохи олова.

Підійшов солдат, несучи в руках флакон з металом. Страфф випив його одним махом, скривившись від того, наскільки йому пересохло в горлі. Він ледве-ледве запалив олово — рани негайно заболіли ще сильніше, але йому нічого не залишалося, окрім як покластися на підсилені металом відчуття.

— Як довго? — спитав він.

— Добрячих три дні, мій пане, — відповів молодик. — Ми… ми не знали, що ви прийняли, як і не знали чому. Спершу хотіли прочистити вам шлунок, але виглядало на те, що зілля ви випили добровільно, тому…

— Ви все зробили правильно, — сказав Страфф.

Він витягнув перед собою руку — вона досі тремтіла, і він не міг угамувати цього дрожу.

— Хто командує військом?

— Генерал Дженерл, — відповів цілитель.

Страфф кивнув.

— Чому він не наказав убити мене?

Молодик здивовано закліпав очима та покосився на вартових, що стояли біля входу до намету.

— Мій пане, — промовив солдат на ім’я Ґрент, — хто б наважився зрадити вас? Той, хто спробував би вас убити, довго б не прожив. Генерал Дженерл більше за всіх інших дбав про вашу безпеку.

«Ну звісно, — раптом здогадався Страфф. — Вони ж не знають, що Зейн пішов. Що ж… якби я двинув коні, усі б вирішили, що Зейн сам керуватиме військом, або щонайменше помститься тим, хто, на його думку, буде винен у моїй смерті».

Старший Венчер несподівано розреготався, і всі присутні лише здивовано перезирнулися між собою. Зейн намагався вбити його, але випадково врятував йому життя самою лише своєю репутацією.

«Я тебе переміг, — зрозумів Страфф. — Ти — пішов, а я — живий».

Звичайно, це не означало, що Зейн не повернеться… але цілком міг і не повернутися. Можливо… Страфф зміг позбутися його назавжди.

— А що з-імли-народжена Евенда? — несподівано поцікавився Страфф.

— Ми якийсь час стежили за нею, мій пане, — відповів Ґрент. — Але вони відійшли занадто далеко від війська, і лорд Дженерл наказав розвідникам повертатися. Схоже, вони прямують у Терріс.

Він нахмурився.

— Хто ще з нею був?

— Ми вважаємо, що ваш син Евенд утік разом із нею. Втім, це може бути й обманний маневр.

«Зейн зробив це, — подумав шокований Страфф. — Він справді позбувся її. Якщо тільки це не якийсь черговий його вибрик. Але тоді…»

— Що з армією колосів? — спитав старший Венчер.

— У їхніх лавах дедалі частіше відбуваються бійки, сер, — доповів Ґрент. — Тварюк стає дедалі важче контролювати.

— Накажіть війську зніматися з місця. Негайно. Ми відступаємо у напрямку Північної Домінії.

— Мій пане? — перепитав шокований Ґрент. — Гадаю, лорд Дженерл уже має план штурму: єдине ваше слово — і військо піде у бій. Місто зараз слабке, а їхня з-імли-народжена втекла.

— Ми відступаємо, — посміхнувся Страфф. — Принаймні на якийсь час.

«Подивимося, чи спрацює твій план, Зейне».

Сейзед сидів у маленькому алькові в кухні; руки він поклав на столі перед собою, на кожному пальці виблискувало по металевому персню. Це були невеликі металопам’яті, але накопичення ферухімічних здібностей потребувало часу. Навіть на те, аби заповнити один металевий перстень, пішло б багато тижнів — а в нього було всього лише кілька днів. Сказати чесно, Сейзед дивувався, що колоси чекали так довго.

Три дні. Не так уже й багато часу, але він підозрював, що у битві, яка насувалась на них, йому знадобляться усі можливі різновиди переваги. Та наразі він встиг накопичити лише по крихті кожної здібності. Втім, вистачить для короткого ривка у разі термінової потреби, якщо всі інші металопам’яті будуть вичерпані.

До кухні пришкутильгав Кривоніг. Сейзеду він здався просто розмитою плямою. Навіть в окулярах, які він одягнув, аби хоч якось компенсувати втрату зору, який він відкладав зараз до металопам’яті, террісієць майже нічого не бачив.

— От і все, — почув він глухий голос генерала — інша металопам’ять накопичувала слух Сейзеда. — Вони нарешті пішли.

Сейзед на мить завмер, намагаючись зрозуміти сенс щойно почутого. Його думки ніби пробивалися крізь густе, в’язке мило, тому він не одразу зрозумів, що саме має на увазі Кривоніг.

«Вони пішли. Солдати Страффа. Вони відступають».

Перш ніж відповісти, він тихо відкашлявся.

— Чи відповів він бодай на одне з послань лорда Пенрода?

— Ні. Зате стратив останнього посланця.

«Здається, це не дуже добрий знак», — повільно подумав Сейзед.

Хоча, звісно, останніми днями добрих знаків і не було. Місто вже було на межі масового голоду, і коротке потепління також скінчилося. Якщо Сейзед не помиляється, сьогодні ввечері випаде сніг. Він почувався ніяково через те, що сидів у затишній, теплій кухні та посьорбував бульйон, поки його металопам’яті наповнювалися його силою, здоров’ям, відчуттями та швидкістю думок. Він нечасто намагався заповнити так багато металопам’ятей одночасно.

— Щось ти маєш кепський вигляд, — кинув Кривоніг, сідаючи.

Сейзед закліпав і замислився на мить.

— Моя… золотопам’ять, — протягнув він. — Вона витягує з мене здоров’я та накопичує його в собі. Я повинен їсти, аби не втратити силу, — додав він, кинувши погляд на миску з бульйоном та приготувавшись зробити ковток.

Це був дивний процес. Його думки були такі повільні, що для того, аби ухвалити рішення почати їсти, йому знадобився час. А потім його тіло — воно теж рухалося повільно: рука тягнулася до ложки кілька секунд. При цьому м’язи трохи тремтіли, адже з них витягувало силу, накопичуючи її у п’ютеропам’яті. Нарешті він підносив до губ ложку і втягував бульйон. Він, здавалося, був геть без смаку: здатність відчувати запахи він теж накопичував, а смак без цього також майже не відчувався.

Певно, йому слід було влягтися, але якби він ліг, то неодмінно б заснув. А під час сну террісієць не міг заповнювати свої металопам’яті — або принаймні міг заповнювати лише одну з них — бронзопам’ять, яка зберігала недремність і дозволяла йому спати довше в обмін на те, щоби коли знадобиться, не спати зовсім.

Сейзед зітхнув, обережно поклав ложку та відкашлявся. Він зробив усе можливе, аби уникнути бійні. Його план полягав у тому, аби надіслати листа лорду Пенроду, щоб той своєю чергою якомога скоріше повідомив Страффу Венчеру, що Вен пішла з міста. Він сподівався, що після цього Страфф захоче домовитися по-доброму. Здається, ця тактика не спрацювала.

Їхня доля наближалася, мов невблаганний та невідворотний світанок. Пенрод дозволив трьом окремим групам містян — до однієї з них входили й аристократи — спробувати втекти з Лютаделя. Але солдати Страффа, які після втечі Евенда були готові до нових спроб, усіх їх переловили та без зайвих слів убили. Пенрод навіть відправив посланця до лорда Жастеса Лекала, сподіваючись домовитися бодай з ним, але посланець із табору колосів не повернувся.

— Що ж, — промовив Кривоніг, — принаймні на кілька днів ми їх затримали.

Сейзед замислився.

— Боюся, це було відтермінування неминучого.

— Ну звісно. Але ця затримка зіграла свою важливу роль. Евенд із Вен зараз уже майже за чотири дні шляху звідси. А якби битва почалася раніше, то я даю голову на відсіч, що наша маленька пані з-імли-народжена повернулася б і загинула, намагаючись нас врятувати.

— Ага… — повільно промовив Сейзед, змусивши себе набрати ще одну ложку бульйону.

У його занімілих пальцях ложка здавалася дуже важкою (звісно, його тактильні здатності теж накопичувалися в оловопам’яті).

— Як відбувається підготовка до захисту міста? — поцікавився террісієць, несучи ложку до рота.

— Жахливо, — зізнався генерал. — Двадцятитисячне військо — це тільки звучить загрозливо, але якщо розтягнути їх по периметру міста…

— Але у колосів немає облогових знарядь, — заперечив террісієць, зосередившись на своїй ложці. — Або лучників.

— Так. Але в місті цілих вісім брам, які потрібно захищати — з них п’ять розташовуються у зоні швидкої доступності війська Лекала. До того ж усі ці ворота будувались без урахування потенційних штурмів. Я можу поставити на кожну браму хіба що по кілька сотень гвардійців — адже не знаю, куди саме колоси вдарять найперше.

— Зрозуміло, — тихо промовив Сейзед.

— А ти чого очікував, террісійцію? Добрих новин? Колоси набагато більші, сильніші та шаленіші за нас. А ще їх просто більше.

Сейзед заплющив очі, ложка, яка була вже на півдорозі до його рота, затремтіла. Раптом він відчув у тілі слабкість, ніяк не пов’язану з наповненням металопам’ятей.

«Чому вона не пішла з ними? Чому вона не захотіла втекти з міста?»

Розплющивши очі, Сейзед побачив, що генерал махає рукою служниці, аби та принесла щось поїсти. Молода дівчина повернулася з мискою супу. Кривоніг зміряв її незадоволеним поглядом, але потім підняв свою вузлувату руку та почав сьорбати, час від часу позираючи на Сейзеда.

— Чекаєш від мене вибачень, террісійцю?

Той кілька секунд сидів, здивовано дивлячись на генерала.

— Аж ніяк, лорде Кладенте, — нарешті сказав він.

— От і добре. Ти доволі гідний чоловік. Просто заплутався.

Сейзед, посміхнувшись, теж сьорбнув бульйону.

— Радий це чути. Гадаю… — замислився він на мить. — Лорде Кладенте. У мене є для вас релігія.

— А ти все не здаєшся, так? — нахмурився Кривоніг.

Сейзед опустив очі та знову застиг на кілька секунд, намагаючись втілити у словах те, про що він щойно думав.

— Те, що ви раніше казали, лорде Кладенте. Про ситуаційну моральність. Це наштовхнуло мене на думку про віру, відому як Дадрада. Її прибічники жили в багатьох країнах і серед багатьох народів; вони вірили у те, що існує лише один Бог і що вшановувати його можна лише в один спосіб.

Кривоніг фиркнув.

— Я справді не цікавлюся тими твоїми мертвими релігіями, террісійцю. Гадаю…

— Вони були митцями, — тихо додав Сейзед.

Кривоніг завмер.

— Вони вважали, що мистецтво наближає до Бога, — вів далі террісієць. — Вони надзвичайно цікавилися кольорами та відтінками, вони захоплювалися створенням поезії, яка описувала кольори, які вони бачили у довколишньому світі.

— Чому ти мені проповідуєш саме цю релігію? — поцікавився раптом генерал. — Чому б не обрати щось настільки ж прямодушне, як я сам? Щось пов’язане з військовою справою та солдатами?

— Тому що, лорде Кладенте, — пояснив Сейзед, кліпаючи та викликаючи спогади у своїй затуманеній свідомості, — ви не такий. Ви змушені це робити, але насправді ви не такий. Здається, всі інші забули, що ви були столяром. Митцем. Коли ми жили у вашій майстерні, я часто бачив, як ви додавали завершальні штрихи роботам ваших підмайстрів. Я бачив, із якою дбайливістю ви це робили. Та майстерня була для вас не просто прикриттям, Ви сумуєте за нею, я знаю.

Кривоніг нічого не відповів.

— Ви змушені жити як солдат, — промовив Сейзед, витягуючи щось із торби слабкою рукою. — Та ви досі вмієте мріяти, ніби митець. Ось. Я зробив це для вас. Це — символ віри Дадрада. Для вірян цієї релігії бути митцем значило навіть більше, ніж бути жерцем.

Террісієць поклав на стіл дерев’яний диск, а тоді через силу всміхнувся Кривоногу. Він давненько вже нічого не проповідував і не був певен, чому вирішив запропонувати генералу саме цю релігію. Можливо, для того, аби довести самому собі, що його проповіді мають бодай якусь цінність. А може, це була просто реакція впертюха на те, що Кривоніг сказав йому тоді, на мурі Лютаделя. У будь-якому разі він відчув задоволення, помітивши, з яким виразом обличчя Кривоніг дивиться на простий дерев’яний диск із вирізьбленим на ньому пензлем.

«Востаннє я проповідував якусь релігію, — згадав він, — у тому селищі на Півдні, де мене знайшов Марш. До речі, що з ним трапилось? Чому він не повернувся до міста?»

— Твоя жінка тебе шукала, — промовив нарешті Кривоніг, поглянувши на Сейзеда і залишивши диск на столі.

— Моя жінка? — здивувався террісієць. — Але ми не…

Він не договорив — йому не дав пронизливий погляд старого. Буркотливий генерал точно знався на промовистих поглядах.

— Добре, — зітхнув террісієць.

Він опустив очі на свої пальці та на десять перснів, які виблискували на них. Чотири з них були олов’яні: зір, слух, запах і дотик. Він продовжить заповнювати їх — вони не зашкодять. Але зняв п’ютеропам’ять, так само як сталепам’ять і цинкопам’ять.

Сила негайно наповнила його тіло. М’язи налилися здоров’ям. Голова прочистилась, і він нарешті міг думати ясно, в’язка повільність його рухів просто випарувалась. Він піднявся, ніби щойно воскрес.

— Здуріти можна, — здивовано прокоментував генерал.

Сейзед поглянув на нього згори вниз.

— Я ж бачу, як ти помінявся. Тіло миттєво стало сильнішим, погляд — зосередженим, руки припинили тремтіти. Мабуть, річ у тім, що ти не хочеш зустрічатися зі своєю жінкою, будучи схожим на живого трупа, га? Та я тебе в цьому не звинувачую, — пробурмотів Кривоніг і повернувся до їжі.

Попрощавшись із генералом, Сейзед вийшов з кухні. Його руки та ноги досі були ніби занімілі, хоча їх уже помаленьку наповнювала енергія. І цей простий контраст пробудив у террісійцеві його мужність.

Та що може швидше розвіяти це відчуття, ніж перспектива зустрічі з жінкою, яку він кохав? Чому Тіндвіл залишилася? І якщо вона вже вирішила не повертатися до Террісу, чому вона уникає його останніми днями? Сердилась, що він вислав із міста Еленда? Чи образилась, що він сам наполіг на тому, аби залишитися і допомогти захисникам Лютаделя?

Він знайшов її у великій бальній залі замку Венчерів. Сейзед на мить зупинився, приголомшений — втім, як і завжди — безсумнівною величчю цього приміщення. Знявши ненадовго свою оловопам’ять, а слідом за нею — і окуляри, він уважно подивився на цю надзвичайну кімнату.

Уздовж обох довгих стін зали тягнулися велетенські прямокутні вітражні вікна від підлоги до стелі. Стоячи поруч із масивними колонами, які підтримували невеликі галереї, що проходили під вікнами з кожного боку приміщення, террісієць почувався просто гномом. Кожен шматочок каменю в цій залі був прикрашений різьбленням, кожна плиточка мозаїки або скельце вітража виблискували у вечірньому сонці.

«Як давно це було…» — майнуло в голові Сейзеда.

Уперше він опинився у цьому приміщенні, коли супроводжував Вен на бал, де вона й познайомилася з Елендом. Сейзед тоді добряче вишпетив її за те, що так легковажно привернула до себе увагу настільки могутнього чоловіка. А тепер він засвідчив їхній шлюб… Террісієць усміхнувся, знову одягнувши окуляри та почавши наповнювати свою зорову оловопам’ять.

«Нехай Забуті Боги вас бережуть, діти мої. Нехай ваша жертва не буде марною».

Тіндвіл, стоячи у центрі приміщення, розмовляла з Доксоном і невеликою групою чиновників. Вони всі зібралися довкола великого столу, і Сейзед, підійшовши ближче, побачив, що лежить на його поверхні.

«Мана Марша», — зрозумів він.

Це був надзвичайно детальний план Лютаделя, доповнений примітками щодо діяльності Міністерства. Сейзед мав у одній зі своїх міднопам’ятей візуальний образ мапи, а також детальний її опис, а фізичну копію він відправив Синоду. Тіндвіл та всі інші розписали велику мапу власними нотатками. Сейзед повільно наблизився, а террісійка, щойно його побачивши, махнула йому рукою, аби він підійшов ближче.

— А, Сейзеде, — діловим тоном промовив Доксон, хоча його голос послабленим вухам террісійця видався глухим бурмотінням. — Чудово. Будь ласка, підійди.

Він зійшов на танцювальний майданчик та приєднався до них за столом.

— Розташування військ? — зрозумів він.

— Командування нашим військом узяв на себе Пенрод, — пояснив Доксон. — І призначив командирами всіх двадцяти батальйонів своїх друзів-аристократів. А нам це не подобається.

Сейзед окинув поглядом присутніх. Це були писарі, яких вчив особисто Доксон, — усі зі скаа.

«Боги! — подумав террісієць. — Вони ж не планують просто зараз підняти ще одне повстання?»

— Ти не лякайся, Сейзеде, — заспокоїв його Доксон. — Занадто різких рухів ми робити не будемо — Пенрод усе-таки доручив Кривоногу організувати захист міста і, схоже, охоче дослуховується порад його командирів. До того ж уже пізно замахуватися на щось насправді серйозне.

Промовляючи це, він мав майже розчарований вигляд.

— Але, — показав на мапу Доксон, — я командирам, яких призначив Пенрод, не довіряю. Вони не знаються ані на воєнному мистецтві, ані на виживанні. Ці люди протягом усього свого життя лише те й робили, що замовляли випивку та стрибали з балу на бал.

«Чого ж ти так їх ненавидиш?» — подумав Сейзед.

Що іронічно, з усієї команди саме Доксон був найбільше схожий на аристократа. У костюмі він виглядав природніше за Бриза, формулював свої думки краще за Кривонога або Страшка. Відрізняло його від аристократа лише вперте бажання носити неаристократичну напівбороду.

— Аристократи, можливо, не знаються на військовій справі, — заперечив Сейзед, — але зате вони знаються на тому, як керувати.

— Твоя правда, — сказав Доксон. — Але ми теж. Саме тому я хочу, аби біля кожної з брам була наша людина — на той випадок, якщо все піде дуже погано і знадобиться насправді компетентний командир.

Доксон вказав на одну з брам, позначених на мапі, — Сталеву браму. Над нею була написана примітка, що на захист сюди відряджено тисячу осіб.

— Це — твій батальйон, Сейзеде. Сталева Брама розташовується найдалі від колосів, тому цілком може трапитися, що до вас бій і не докотиться. Але я хочу, щоб коли почнеться битва, з тобою там була група посланців, які могли б передати звістку до замку Венчерів у тому випадку, якщо твою браму все-таки атакують. Тут, у бальній залі, ми влаштуємо командний штаб: сюди легко потрапити через ці широкі двері, крім того, тут може поміститися багато людей.

Звичайно, це був нахабний ляпас Евенду Венчеру та всім аристократам загалом — тільки уявіть, використовувати цю вишукану бальну залу як штаб, з якого керують захистом міста.

«Нічого дивного, що він підтримав мій намір вислати з міста Еленда й Вен. Коли вони поїхали, він став безперечним лідером команди Келсьє».

Та все не так погано. Попри упередженість Доксона, він був генієм організації та майстром швидкого планування.

— Я знаю, Сейзе, що ти не любиш битися, — промовив Доксон, спершись обома руками на стіл. — Але ти нам потрібен.

— Здається, він і так готується до битви, лорде Доксоне, — сказала Тіндвіл, уважно подивившись на Сейзеда. — Це зрозуміло з перснів на його пальцях.

Террісієць поглянув на неї через стіл.

— А яка твоя роль у цьому плані, Тіндвіл?

— Лорд Доксон прийшов до мене по пораду, — пояснила террісійка. — У нього й самого небагато воєнного досвіду, тому він попросив мене поділитися знаннями про славетних генералів минулого.

— Зрозуміло, — зітхнув Сейзед і, задумано нахмурившись, обернувся до Доксона, а потім нарешті кивнув. — Гаразд. Я візьму участь у вашому плані, але мушу застерегти від розбіжностей. Будь ласка, накажіть своїм людям не порушувати субординації, якщо в цьому не буде нагальної потреби.

Доксон кивнув.

— А тепер, леді Тіндвіл, — обернувся до террісійки Сейзед, — чи не могли б ми переговорити з вами тет-а-тет?

Жінка кивнула, й вони зайшли під одну з галерей. Опинившись у затінку під колонами, террісієць обернувся до Тіндвіл. Вона мала бездоганний вигляд — була така врівноважена та спокійна, — попри всю складність становища. Як їй це вдавалося?

— Ти накопичуєш велику кількість здібностей, Сейзеде, — зауважила террісійка, знову поглянувши на його пальці. — У тебе ж є інші заготовлені заздалегідь металопам’яті?

— Усю свою недремність я використав на шляху до Лютаделя, — відповів він. — Накопиченого здоров’я у мене зовсім не залишилося — я все його використав, борючись із хворобою, ще коли вчителював на Півдні. Усе хотів наповнити ще одну, але не мав на це часу. Запаси сили та ваги у мене справді великі, а ще є багато оловопам’яті — але їх ніколи не буває забагато.

— Можливо, — промовила Тіндвіл та озирнулася на чоловіків, що зібралися довкола столу. — Гадаю, якщо цей процес відволікає тебе від думок про невідворотне, значить, накопичення уже недаремне.

Сейзеду спиною пробігся холодок.

— Тіндвіл, — тихо спитав він, — чому ти залишилась? Тобі тут не місце.

— Тобі тут також не місце, Сейзеде.

— Вони — мої друзі. Я не можу їх залишити.

— Навіщо ти тоді вмовив покинути місто їхніх лідерів?

— Аби вони втекли — але вижили, — просто відповів террісієць.

— Вижити — це розкіш, яка іноді правителям просто недоступна. Прийнявши самовідданість інших, ти повинен прийняти й відповідальність, яка з цим приходить. Ці люди помруть — але вони не повинні померти, почуваючись зрадженими.

— Вони не…

— Вони сподіваються, що їх урятують, Сейзеде, — тихо прошипіла Тіндвіл. — Навіть ті, хто тут зібралися, — навіть Доксон, найпрактичніший з вас усіх, — вони вважають, що зможуть вижити. А знаєш чому? Тому що в глибині душі вони вірять, що щось їх врятує. Щось, що врятувало їх раніше — та частка Уцілілого, що залишилась їм від нього. Вона для них є зараз втіленням надії. А ти просто взяв і відіслав її геть.

— Аби вона вижила, Тіндвіл, — не здавався Сейзед. — Не можна було дозволяти Евенду та Вен загинути тут.

— Але надія не вмирає, — блиснула очима жінка. — Я вважала, що ти ж бо краще за всіх це розумієш. Гадаєш, я вижила в полоні селекціонерів лише завдяки впертості?

— А в місті ти залишилася з упертості чи з надії? — спитав террісієць.

Тіндвіл поглянула йому просто в очі.

— Ні те, ні інше.

Сейзед зміряв її довгим поглядом. У центрі бальної зали тривало обговорення планів, і голоси відлунювали приміщенням. Відблиски світла з вікон відбивалися від мармурової підлоги, відкидаючи різнобарвне сяйво на стіни. Террісієць повільно та незграбно обійняв Тіндвіл. Вона зітхнула та притиснулась до нього.

Він зняв свої оловопам’яті й дозволив відчуттям бурхливим потоком наповнити своє тіло.

Сейзед обійняв Тіндвіл міцніше та поклав голову їй на груди — м’якість її шкіри та тепло її тіла накрили його з головою. Аромат її волосся — без парфумів, чистий і свіжий аромат — наповнив його ніздрі; це був перший запах, який він відчув за останні три дні. Незграбним рухом руки Сейзед зняв окуляри, аби краще бачити її. Коли до нього вповні повернувся слух, він почув зовсім поруч із собою дихання Тіндвіл.

— Знаєш, за що я кохаю тебе? — тихо спитала жінка.

— Поняття не маю, — чесно визнав він.

— За те, що ти ніколи не здаєшся. Є люди тверді, мов цегла — вони сильні та непохитні, але якщо довго їх довбати, вони тріскаються. А ти… ти потужний, мов вітер. Завжди поруч, завжди ніби готовий зігнутися, але ніколи не просиш вибачення, якщо тобі доводиться бути твердим. Гадаю, твої друзі навіть не підозрюють, яка в тобі була сила.

«Була сила, — повторив він. — Вона вже думає про нас у минулому часі. І… здається правильним, що вона так вважає».

— Боюся, хай яка б сила в мені була, її не вистачить, аби їх урятувати, — прошепотів Сейзед.

— Зате вистачило, аби врятувати бодай трьох із них. Ти помилився, виславши їх із міста… але, можливо, і не помилився.

Сейзед заплющив очі та обійняв її міцніше. Він був готовий проклясти її за те, що вона залишилась, та в той самий час був готовий кохати її за це вічно.

І цієї миті зі стін залунали сигнальні барабани.