Джерело вознесіння

2

Вен, моментально зреагувавши, відскочила вбік. Дівчина рухалась напрочуд швидко, її прикрашений китицями плащ закрутився, коли вона ковзнула по мокрій бруківці. Монети впали у неї за спиною, розсипали в різні боки уламки каменю та, зрикошетивши в темінь, залишили сліди в імлі за собою.

— ОрСеуре, тікай! — крикнула вона, хоча той уже мчав до найближчого провулка.

Вен присіла, впершись долонями та ступнями у холодні камені, в її животі горіли алломантичні метали. Вона запалила сталь, і знову побачила довкола себе прозорі блакитні лінії. Вона напружено чекала, коли…

З мороку, залишаючи за собою сліди з блакитних ліній, вилетіла ще одна жменя монет. Вен негайно запалила сталь і «штовхнула» монети, відбиваючи їх у темряву.

Знову запала нічна тиша.

Вулиця, де вона опинилася, була широка, як для Лютаделя, обабіч неї височіли житлові будинки. Кінці її зникали в імлі, що ліниво клубочилась і розповзалась містом.

Раптом з імли вийшла і почала наближатись до неї група з восьми чоловіків. Вен посміхнулась. Усе-таки не помилялася: за нею стежили. Але серед цих чоловіків не було Наглядача. Ніхто з них не крокував з його впевненим благородством, в жодному з них не відчувалась його сила. Ці восьмеро були набагато простіші. Вбивці.

А це мало сенс. Якби вона привела військо, аби завоювати Лютадель, то передовсім підіслала б групу алломантів, аби вони вбили Евенда. Раптом дівчина відчула поштовх у бік, втратила баланс і вилаялась, зрозумівши, що з її поясу зірвали капшук з монетами. Вона смикнула шнурок, дозволяючи алломанту-ворогу забрати її монети. Виходить, серед убивць був щонайменше один монетостріл — імлистий, що вміє палити сталь і «штовхати» метали. І справді, до капшуків двох із чоловіків тягнулися блакитні лінії. Вен майнуло в голові, що непогано було б відповісти їм тим самим і «відштовхнути» вже їхні капшуки, але вона завагалась. Розкриватися потреби поки не було. Ці монети можуть їй ще стати в пригоді.

Без своїх монет вона не могла атакувати з відстані. Але якщо це була злагоджена банда, то атакувати з відстані не мало сенсу — монетостріли та смикачі усі ті «штовхані» монети легко повідбивають. Тікати також не варіант. Ці восьмеро ж не по неї сюди прийшли; якщо вона втече, вони вирушать далі — виконувати своє завдання.

Та й хто посилає убивць, аби розібратися з тілоохоронцем? Убивці приходять по душі важливіших осіб. Таких, як Евенд Венчер, король Центральної Домінії. Чоловік, якого вона кохала.

Вен запалила п’ютер — її тіло зробилося напруженим, чуйним, небезпечним.

«Четверо громил попереду», — подумала вона, дивлячись на чоловіків, що наближалися.

Ті, що палять п’ютер, демонструють нелюдську силу та здатні знести важкі травми. Надзвичайно небезпечні в ближньому бою.

«А той, що тримає дерев’яний щит, — це смикач».

Вона рвонула вперед, змушуючи громил відстрибнути назад. Восьмеро імлистих проти однієї з-імли-народженої — що ж, у них є шанси, але тільки якщо вони діятимуть обережно. Двоє монетострілів стали по обидва боки вулиці, аби мати змогу «штовхати» її з обох сторін. Останній чоловік, що тихо стояв за спиною смикача, мусив бути димник — у бою він не відіграє особливо важливої ролі, його призначення — ховати свою команду від ворожих алломантів.

Восьмеро імлистих. Келсьє б із ними розібрався; він, зрештою, вбив інквізитора. Але вона — не Келсьє. Вона навіть досі не визначилась, чи це погано, а чи добре. Вен глибоко вдихнула, жалкуючи, що у неї немає бодай трошки атію, і запалила залізо. Це дозволило їй «штовхнути» найближчу монету — одну з тих, якими цілилися в неї — з максимальною силою, з якою тільки може «штовхнути» сталь. Вона захопила її, впустила на землю, а потім стрибнула, вдаючи, що хоче «відштовхнутися» від монети й злетіти в повітря.

Але один з монетострілів тим часом встиг «штовхнути» монету вбік. Оскільки алломантія дозволяла або «відштовхуватися» безпосередньо від предмета, або «притягуватися» безпосередньо до нього, тіло Вен втратило міцну опору. Тепер, якби вона спробувала відштовхнутися від монети, вона б упала на бік.

Вен знову опустилась на землю.

«Хай думають, що загнали мене в пастку», — міркувала вона, присівши посеред вулиці.

Громили почали підходити знову — тепер уже трохи впевненіше.

«Так, — думала Вен. — Я знаю, про що ви думаєте. Невже це та сама з-імли-народжена, що вбила Пана Всевладаря? Ця здохлячка? Та як таке взагалі можливо? А я й сама дивуюся».

Перший громило кинувся в атаку, і Вен ніби ожила. Обсидіанові кинджали, вихоплені з піхов, блиснули в темряві, і бризнула кров — дівчина, пригнувшись, проскочила під ціпком громила та різонула його по стегнах.

Чоловік закричав. Ніч уже не була тихою.

Вен спритно рухалась між імлистими, а вони сипали прокльонами. На неї накинувся один з колег першого громила — його м’язи під дією п’ютера дозволяли йому рухатися надзвичайно швидко. Ударом ціпка він збив китицю з марево-плаща Вен, а сама вона впала на землю та, миттю підскочивши, вивернулась від третього громила.

У її бік розсипом полетіли монети. Вен виставила руки та «відштовхнула» їх. Монетостріл продовжував «штовхати» теж — і «поштовх» Вен ударився в його.

Головну роль у «відштовхуванні» та «притягуванні» металів відіграє вага магів. Тобто — беручи до уваги, що монети між ними просто зависли в повітрі — вазі вбивці Вен протиставляла свою вагу. Зрештою обох відкинуло назад; Вен опинилася поза досяжністю громила, а монетостріл звалився на землю.

З іншого боку в неї полетіла ще одна жменя монет. Надалі перекидаючись у повітрі, Вен запалила сталь, додаючи собі сили. Знову з’явилися блакитні лінії — тепер безнадійно сплутані, але дівчині не обов’язково було відділяти монети одну від іншої, щоб їх усі «відштовхнути».

Монетостріл випустив свої снаряди, щойно відчув дотик Вен. Шматочки металу розсипом зникли в імлі.

Вен ударилась плечем об бруківку. Вона перекотилась — запалюючи водночас п’ютер, аби відновити рівновагу — та скочила на рівні ноги. І тієї ж миті запалила залізо, «притягуючи» монети з імли.

Вони рвонули у бік Вен. Щойно вони наблизились, Вен відстрибнула вбік і «штовхнула» їх просто на громил, що наближались до неї. Але монети раптом змінили напрямок руху і крізь туман полетіли до смикача — єдиною алломантичною силою цього імлистого була здатність «притягувати» залізо.

І, захищаючи громил, він робив це доволі ефективно. Імлистий підняв свій щит — монети з усієї сили налетіли на нього та відскочили вбік, а смикач від їхнього удару аж крекнув.

А Вен знову почала діяти. Вона побігла просто на беззахисного монетостріла, який упав на землю, ліворуч від неї. Чоловік здивовано скрикнув, другий монетостріл спробував був відволікти Вен, але було вже занадто пізно.

Удар обсидіановим кинджалом у груди — і монетостріл помер. Це був не громило; він не міг палити п’ютер, аби додати сили власному тілу. Вен витягнула свій кинджал, а тоді зірвала з пояса імлистого його капшук. Він тихо щось проричав і безсило завалився на бруківку.

«Один є», — подумала Вен.

З її брів крапав піт. Тепер вона мусила битися з сімома чоловіками — на вулиці, що нагадувала з вигляду вузький коридор. Вони очікували, що дівчина зараз кинеться навтьоки. Вона натомість кинулась в атаку.

Підбігши ближче до громил, вона стрибнула і жбурнула на землю капшук, який зірвала зі щойно вбитого імлистого. Поки що живий другий монетостріл закричав і негайно «штовхнув» її. Однак Вен якось зуміла піднятися, «відштовхнувшись» від монет, і пролетіла просто над головами громил.

Один із них — той, що був поранений — на жаль, виявився достатньо розумним, аби трохи відстати від колег з метою прикрити монетостріла. Вен приземлилась, і громило замахнувся своїм ціпком. Вона присіла, уникаючи першого удару, підняла свій кинджал і… помітила краєм ока блакитну лінію. Швидко. Вен відреагувала негайно, викрутилась і, «відштовхнувшись» від дверного навісу, відскочила вбік.

Вона впала на бруківку боком, а тоді швидко піднялась на одній руці та ковзнула бруківкою на вологих від імли ногах.

У неї за спиною дзвякнула об камені монета і рикошетом полетіла кудись убік. Вона пролетіла занадто далеко, аби дістати Вен. Насправді виглядало на те, що монета призначалася поки що живому монетострілу. Найімовірніше, «відштовхнув» він її з великим труднощами.

Але хто кинув цю монету?

«Може, ОрСеур?» — подумала Вен.

Але навіть саме припущення здавалося дурним. Кандра не був алломантом — і до того ж він нізащо б не проявив якусь таку ініціативу. ОрСеур робив тільки те, що йому було чітко наказано.

Монетостріл, здавалося, був заскочений не менше за Вен. Дівчина подивилась угору, запаливши олово, і моментально побачила на даху одного з поблизьких будинків темний чоловічий силует. Він навіть і не намагався сховатися.

«Це він, — майнуло в голові Вен. — Наглядач».

Наглядач нерухомо стояв на своєму місці; громила знову кинулись на Вен — але він більше не втручався. На дівчину одночасно впали три удари ціпками, і вона мимоволі вилаялась. Вона пригнулась, уникаючи першого удару, викрутилась від другого, а тоді всадила кинджал у груди громила з третім ціпком. Той спіткнувся, позадкував, але не впав. Сила п’ютера тримала його на ногах.

«Чому Наглядач втрутився? — подумала Вен, відстрибуючи вбік. — Навіщо він жбурнув цю монету в монетостріла, який, звісно, міг „відштовхнути“ її?»

Ці міркування про мотиви Наглядача ледве не коштували дівчині життя — раптом збоку підкрався один з громил. Це був той, якого вона поранила в стегно на самому початку бійки. Вен ледве встигла ухилитися від його удару. Але через це опинилася у зоні досяжності трьох інших убивць.

І всі вони одночасно накинулись на неї.

Двох ударів вона змогла уникнути. Але третій поцілив їй просто в бік. Удар був дуже потужний — дівчина покотилася бруківкою, аж поки не налетіла на дерев’яні двері якоїсь крамниці. Пролунав хрускіт — на щастя, це були двері, а не її кістки, — і Вен розтягнулася на землі, випустивши з рук кинджали. Звичайна людина від такого б просто померла. Але завдяки п’ютеру її тіло і не таке могло витримати.

Вен перехопило подих, вона силою волі змусила себе піднятися та запалила олово. Метал вигострив її відчуття — включно з больовими, — і вона раптом прийшла до тями від шоку. Бік дівчини болів від удару. Але вона просто не могла зупинитися. Де тут зупинишся, коли на тебе мчить, вимахуючи над головою ціпком, громило.

Вен присіла під дверима, запалила п’ютер і впіймала обома руками занесений для удару ціпок. Дівчина заричала, відвела свою ліву руку, а тоді вдарила ціпок кулаком з усієї сили, з одного маху розтрощивши його на тріски. Громило спіткнувся, і Вен гупнула йому межи очі своєю половиною зламаного ціпка.

Оглушений чоловік, утім, втримався на ногах.

«Та як із цими здоровилами битись! — подумала вона. — Треба продовжувати рухатись».

Вен кинулась убік, не звертаючи уваги на біль. Громила спробували були побігти за нею, але дівчина була легшою, тендітнішою та — що набагато важливіше — швидшою. Вона оббігла їх, повернувшись до монетостріла, димника та смикача. Поранений громило знову позадкував, збираючись захистити їх.

Коли Вен опинилась достатньо близько, монетостріл з обох рук жбурнув у неї по жмені монет. Вен їх «відштовхнула», а тоді «притягнула» до себе монети з капшука на поясі чоловіка.

Капшук монетостріла рвонув до Вен, і вбивця здивовано зойкнув. Капшук був міцно прив’язаний до поясу чоловіка, і його «потягнуло» до дівчини. Громило, намагаючись зупинити монетостріла, вчепився в нього.

Оскільки вбивці тепер не рухались, до них «потягнуло» саму Вен. Вона запалила залізо, піднялась у повітря і замахнулась кулаком. Монетостріл закричав і смикнув шнурок, намагаючись звільнити капшук.

Але занадто пізно. Вен за інерцією полетіла вперед і засадила своїм кулаком просто у вилицю монетостріла. Його голова неприродно закрутилась, шия хруснула. Приземлившись, Вен врізала ліктем просто у підборіддя здивованого громила — і одразу ж з усієї сили додала ногою в борлак.

Ніхто з них більше не намагався піднятися. Усі троє лежали. Нічийний тепер капшук з монетами впав на землю, розв’язався, і з нього посипалися мідними іскорками на бруківку навколо Вен сотні монет. Не звертаючи уваги на пульсування у лікті, вона обернулася до смикача. Той — на диво спокійний — стояв, закрившись своїм щитом.

У дівчини за спиною пролунав тріск. Вен закричала — її занадто чутливим завдяки дії олова вухам цей раптовий звук здався просто оглушливим. Голову дівчини простромив біль, вона затиснула вуха долонями. Вона зовсім забула про димника — той стояв, тримаючи в руках дві довгуваті тарахкавки, за допомогою яких він і видавав цей різкий і голосний звук.

Рухи та реакції, дії та наслідки — це сама сутність алломантії. Олово дозволяло її очам бачити крізь імлу — це давало перевагу перед убивцями. Але водночас завдяки олову її слух ставав винятково чутливим. Димник знову підняв свої дерев’янки. Вен заричала, підняла з бруківки жменю монет і жбурнула ними у димника. Звичайно, смикач миттю «притягнув» їх на себе. Монети вдарилися у щит і полетіли в різні боки. Ще поки вони були в повітрі, Вен обережно штовхнула одну з монет так, аби вона впала за спиною вбивці.

Чоловік, не помітивши маніпуляцій Вен, опустив щит. Дівчина «потягнула» монету до себе — і вона увійшла йому просто у спину. Смикач упав на бруківку, не видавши ані звуку.

«Четвертий».

Усі застигли на місці. Громила, що бігли до неї, раптом зупинилися, а димник опустив свої тарахкавки. У нападників не залишилося більше монетострілів або смикачів — словом, нікого, хто міг би «штовхати» або «притягувати» метали, — а Вен стояла ніби посеред моря монет. Якщо вона скористається ними, навіть громила довго не протримаються. Усе, що їй потрібно зробити, — це…

Раптом ще одна монета прошила повітря — вона прилетіла з даху, де стояв Наглядач. Вен вилаялась і пригнулась. Але монета призначалась не їй. Вона вдарила просто в лоба димнику. Чоловік замертво завалився на спину.

«Що за?..» — подумала Вен, дивлячись на вбитого.

Громила знову кинулися на дівчину, але цього разу вона позадкувала, хмурячись.

«Навіщо ж димника вбивати? Він уже не становив загрози».

Якщо тільки…

Вен загасила свою мідь і запалила бронзу, яка дозволяла їй відчувати, якщо поблизу використовують свою силу інші алломанти. Громил, які палять п’ютер, дівчина не відчувала. Їхню алломантію хтось надалі ховав за димом.

Хтось інший спалював мідь.

І раптом усе стало на свої місця. Було зрозуміло, чому група найманців ризикнула атакувати з-імли-народжену. Стало зрозуміло, навіщо Наглядач стріляв у монетостріла. А ще — навіщо він убив димника.

Вен опинилась у смертельній небезпеці.

На те, аби ухвалити рішення, в неї була всього лише мить. І вона зробила це інтуїтивно — Вен росла на вулицях, була злодійкою та шахрайкою. І інтуїція для неї була штукою набагато переконливішою за логіку.

— ОрСеур! — закричала вона. — Біжи до палацу!

Звичайно, це був сигнал. Вен відскочила назад, на якусь мить забувши про громил, тим часом її слуга, пригинаючись, вибіг з провулка. Він щось витягнув з-за поясу і жбурнув Вен: то був маленький флакон — схожий на ті, в яких алломанти зберігають металеву стружку. Вен швидко «притягнула» флакон собі в долоню. Недалеко від неї другий монетостріл — що досі лежав, ніби мертвий, — сиплячи навсібіч прокльонами, важко звівся на ноги.

Вен крутнулась на місці та одним махом проковтнула вміст флакона. Там була одна часточка одного-єдиного металу. Атій. Вона не ризикувала носити цей флакон на своєму тілі — не можна було дозволити суперникам «притягнути» атій до себе під час бійки. Дівчина наказала ОрСеуру цієї ночі не відходити далеко від неї, і в разі необхідності бути готовим передати їй флакон.

Монетостріл витягнув з-за пояса схований скляний кинджал, і кинувся на Вен, випереджаючи навіть громил, які були вже зовсім близько до неї. Дівчина на мить завмерла — вона шкодувала, що довелося вдатися саме до такого рішення, але вибору в неї не було.

Нападники змогли за своєю кількістю сховати з-імли-народженого. Такого самого з-імли-народженого, як Вен, — того, хто вміє палити всі десять металів. З-імли-народженого, який вичікував потрібного моменту, аби напасти на Вен зненацька.

Напевно, в нього теж був атій, а битися з тим, хто має атій, можна тільки в один спосіб. То був досконалий алломантичний метал, який могли використовувати тільки справжні з-імли-народжені і який легко міг переломити перебіг битви. Кожна крихта коштувала величезних грошей — але навіщо їй гроші, якщо вона помре?

Вен підпалила атій.

І світ довкола неї миттю змінився. Кожен рухливий об’єкт — віконниці, що хитались, попіл, який носив вітер, громила, що знову збирались атакувати, навіть хмари імли — породили раптом прозору копію самих себе. Копії ці рухалися просто перед своїми оригіналами, точно демонструючи Вен, що станеться в наступну мить.

І тільки на з-імли-народженого це не діяло. Він відкидав радше не одну атієву тінь, а десятки їх — вірна ознака того, що він так само спалював атій. Він зупинився на мить. Тіло самої Вен тієї ж миті розродилося десятками заплутаних атієвих тіней. Тепер, коли вона бачила майбутнє, дівчина бачила його наміри наскрізь. Це своєю чергою змінювало її власні наміри. А це своєю чергою змінювало його наміри. І так, ніби відображення двох поставлених одне навпроти іншого дзеркал, кількість можливих їхніх наступних кроків сягала безкінечності. Переваги ні в кого з них не було.

Хоча з-імли-народжений і зупинився, трійко бідолашних громил продовжували наступати — вони навіть не підозрювали, що Вен запалила атій. Дівчина розвернулась, ставши поруч із трупом убитого димника. Підчепивши тарахкавки однією ногою, вона підкинула їх у повітря.

Перший з громил замахнувся. Прозора атієва тінь його удару ціпком пройшла крізь її тіло. Вен ухилилась, пригнулась і відчула, як у неї над вухом просвистів уже реальний ціпок. Завдяки силі атію, цей маневр дався їй нескладно.

Дівчина схопила одну з тарахкавок і вгатила нею в шию громила. Крутнулась, впіймала другу дерев’янку та з тріском обрушила її на череп чоловіка. Він захитався, заричав, подався вперед — Вен знову крутнулась і легко вивернулась від ударів ще двох ціпків, після чого з розмаху вгатила обома тарахкавками по боках пораненої голови громила. Тарахкавки при ударі видали лункий звук, ніби хтось бамкнув у барабан, і череп чоловіка луснув.

Той упав без руху. Вен ударом ноги підкинула в повітря ціпок громила, викинула зламані тарахкавки та впіймала його. Дівчина крутнулась, розмахнулась і одним ударом збила з ніг обох поки живих громил. І розгонистим рухом вона двічі швидко і потужно вдарила ціпком їм в обличчя.

Коли ті двоє затихли, вона присіла, тримаючи в одній руці ціпок, а другою спираючись на вологу від імли бруківку. 3-імли-народжений тримався від неї віддалік, і Вен помітила в його погляді нерішучість. Володіти силою — не обов’язково означає вміти нею користуватися, а його дві найбільших переваги — раптовість і атій — були вже зведені нанівець.

Він відвернувся, «притягнув» з бруківки жменю монет і жбурнув їх. Ні, не у Вен — в ОрСеура, який досі стояв на виході з провулка. 3-імли-народжений, очевидно, сподівався, що дівчина, хвилюючись за свого слугу, відволічеться і йому, можливо, вдасться втекти.

Він помилявся.

Не звертаючи уваги на монети, Вен кинулась уперед. За мить ОрСеур закричав від болю — в його шкіру впилися десятки монет, — і Вен жбурнула свій ціпок просто в голову супернику. Щойно зброя відірвалась від її пальців, її атієва тінь зробилася чітка та єдина.

3-імли-народжений пригнувся, легко уникнувши удару. Але цей рух відволік його достатньо, аби Вен встигла завершити свій стрибок. Їй слід було атакувати дуже швидко; доза атію, яку вона проковтнула, була надзвичайно мала. Він швидко вигорить. А коли він вигорить — їй не буде як захищатися. Її суперник отримає тотальну перевагу. Він…

Її переляканий опонент замахнувся кинджалом. І цієї миті його атій скінчився.

Хижацькі інстинкти Вен змусили її реагувати моментально і вона вдарила кулаком. Нападник підняв руку, намагаючись заблокувати її удар, але вона передбачила, що він збирається робити, і змінила напрямок удару — він поцілив чоловіку просто в обличчя. А тоді ватяними пальцями підхопила його скляний кинджал, перш ніж він упав і розбився. Вен випрямилась і ударом кинджала простромила шию суперника.

Той мовчки впав.

Вен стояла, відхекуючись, довкола неї лежали мертві найманці. На якусь мить вона відчула приголомшливу силу. Атій робив її непереможною. Вона могла уникнути будь-якого удару, вбити будь-якого ворога.

Її атій теж вигорів.

Раптом усе довкола зробилося бляклим. Вен знову відчула біль у боку, вона закашлялась і крекнула. На тілі дівчини були величезні садна. Можливо, навіть ребра зламала.

Але вона знову перемогла. І то — ледве-ледве. А що б було, якби програла?

Що, якби вона була недостатньо обережна? Або билася недостатньо вправно?

Евенд би точно помер.

Вен зітхнула та підняла голову. Він досі був тут — стояв і дивився на неї з даху. Попри те що вона вже з пів десятка разів ганялась за ним протягом останніх кількох місяців, упіймати його Вен так і не зуміла. Але нічого, однієї ночі вона зажене його в глухий кут.

Але не сьогодні. У неї вже не залишилося сил. А насправді вона навіть трохи остерігалася, що він її зараз просто вб’є.

«Але він мене врятував, — подумала вона. — Якби я підійшла занадто близько до того прихованого з-імли-народженого, я б загинула. Він би запалив атій — а я б і не знала, і в підсумку отримала би кинджал у груди».

Наглядач стояв на даху ще кілька секунд — як завжди, оповитий хмарами імли. А тоді розвернувся, стрибнув кудись і розчинився в ночі. Вен не збиралася його переслідувати; вона мусила зайнятися ОрСеуром.

Дівчина підійшла до нього і завмерла. Його непримітне тіло — убране в одежі слуги — добряче постраждало від монет, з численних ран текла кров.

Він підняв до неї очі.

— Що? — спитав слуга.

— Не знала, що в тебе є кров.

— Ви, певно, не знали, що мені й боляче буває, — фиркнув ОрСеур.

Вен хотіла було відповісти, але завагалася. Сказати по правді — вона ніколи навіть не замислювалася над цим. Аж раптом вона розізлилась на себе.

«Яке право ця істота має мені дорікати?»

Але ОрСеур усе-таки довів свою користь.

— Дякую, що кинув мені флакон, — промовила вона.

— То був мій обов’язок, пані, — прохрипів ОрСеур, коли дівчина потягнула його зранене тіло на узбіччя провулку. — Пан Келсьє доручив мені вас захищати. А я завжди виконую Контракт.

«А, ну так. Всемогутній Контракт».

— Ти зможеш іти?

— Заледве, пані. Монети перебили кілька кісток. Мені знадобиться нове тіло. Можливо, одного з убивць?

Вен нахмурилась. Вона озирнулася на трупи, і від їхнього вигляду їй закрутило шлунок. Дівчина їх усіх убила, усіх вісьмох, з безжальною ефективністю, якої і вчив її Келсьє.

«Ось хто я така, — подумала вона. — Вбивця, як і ці восьмеро. Усе сталося так, як і мало статися. Хтось повинен захистити Еленда».

Але від думки про те, що ОрСеур зжере одного з них — перетравить його труп, дозволить дивним властивостям кандри запам’ятати розташування м’язів, запам’ятати все про його шкіру та органи, аби потім відтворити їх, — Вен занудило.

Вона поглянула вбік і помітила в погляді ОрСеура приховане презирство. Вони обоє чудово знали, як вона ставиться до того, що він їсть людські тіла. Вони обоє чудово знали, що він думає про це її упередження.

— Ні, — відповіла Вен. — Жодне з цих тіл ми брати не будемо.

— Ну, тоді ви повинні знайти мені інше тіло, — сказав ОрСеур. — У Контракті зазначено, що мене не можна змушувати вбивати людей.

Дівчину знову занудило.

«Щось придумаю», — вирішила вона.

Теперішнє його тіло вони взяли після страти вбивці. Вен досі хвилювалася, що хтось у місті впізнає його обличчя.

— Ти зможеш повернутися до палацу? — спитала вона.

— Помаленьку, — відповів ОрСеур.

Вен кивнула, відпустила його і знову поглянула на мертві тіла. Вона підозрювала, що ця ніч може стати поворотним моментом у долі Центральної Домінії.

Убивці, яких підіслав Страфф, завдали значно більшої шкоди, ніж вони навіть уявляли. Цей флакон з атієм був останнім із запасів Вен. Коли на неї наступного разу нападе з-імли-народжений, вона буде беззахисна.

І, найімовірніше, загине так само швидко, як і той з-імли-народжений, якого вона вбила сьогодні вночі.