Джерело вознесіння

23

— Король Лекал стверджує, що в його війську двадцять тисяч таких істот, тихо сказав Сейзед.

«Двадцять тисяч!» — приголомшено подумав Евенд.

Це не менш небезпечна сила, ніж п’ятдесятитисячна армія Страффа. А можливо, і більш небезпечна.

Усі за столом затихли, й Евенд окинув присутніх поглядом. Вони зібралися у кухні палацу, де пара кухарів нашвидкуруч готувала пізню вечерю для Сейзеда. У білій кімнаті розташовувався альков зі скромним столом, за яким зазвичай їли слуги. Не дивно, що Евенд ніколи в цій кімнаті не обідав, але Сейзед наполіг, аби не будили слуг, щоб вони підготували головну їдальню, хоча він, очевидно, цілий день нічого не їв.

Словом, поки кухарі поралися біля плити, вони сиділи на низьких дерев’яних лавках і чекали — сиділи достатньо далеко, аби не було чути приглушеної розмови в алькові. Вен вмостилася поруч з Елендом, обійнявши його однією рукою за талію; кандра-вовчур лежав поруч із нею, на підлозі. Через стіл сидів скуйовджений Бриз; через те що його розбудили, гамівник мав вигляд радше роздратований. Гем давно вже був прокинувся, як і Евенд. Треба було попрацювати над новою пропозицією постанови — листом, який потрібно було надіслати Зібранню і в якому пояснювалося б, чому він планує зустрічатися зі Страффом неформально, а не під час офіційних переговорів. Доксон підтягнув до себе табурет і звично всівся якомога далі від Евенда. Кривоніг, розвалившись, сидів на своєму краю лавки — й Евенд ніяк не міг зрозуміти, чи він так сидить через втому, чи то через звичайну свою дратівливість. Залишався лише Страшко, який сидів на одній з робочих поверхонь трохи поодалік, бовтаючи ногами та хапаючи ласі шматочки їжі з тарілок у буркотливих кухарів. І при цьому, як здивовано помітив Еленд, примудрявся незграбно фліртувати з заспаною помічницею кухарів.

Ну, і Сейзед. Террісієць сидів просто навпроти Евенда — спокійний та зібраний, як і завжди. Його шати були в пилюці й без його вушних прикрас він виглядав дещо незвично. Еленд міг би подумати, що Сейзед зняв їх, аби не спокушати злодіїв — але його обличчя та руки були чисті. Навіть після довгої дороги, він мав доволі охайний вигляд.

— Я перепрошую, Ваша Величносте, — промовив Сейзед. — Та, на мою думку, словам лорда Лекала довіряти не слід. Я знаю, що до Краху ви з ним були друзями, але його поточний стан є дещо… нестабільним.

— Як, по-твоєму, він їх контролює? — спитав Еленд, кивнувши.

— Поняття не маю, Ваша Величносте, — відповів Сейзед.

— В мене у варті є кілька хлопців, — похитав головою Гем, — які прийшли сюди з Півдня після Краху. Це були солдати, які служили у гарнізоні, розташованому неподалік від табору колосів. Від смерті Пана Всевладаря і дня не минуло, як ці тварюки дослівно ошаленіли. Вони почали атакувати усе, до чого тільки могли дотягнутися: села, гарнізони, міста.

— Те саме трапилося на Північному Заході, — втрутився Бриз. — Землі лорда Цетта були просто переповнені біженцями, які тікали від тих клятих колосів. Цетт спробував організувати на своїх землях гарнізон, в який наймали колосів — і на якийсь час це допомогло. Та потім їх знову щось обурило, і вони напали на його військо. Довелося йому всіх цих істот вирізати до ноги, і втратити майже дві тисячі солдатів, аби впоратися з п’ятьма сотнями колосів.

Присутні знову затихли, і кухонний галас зробився наче голоснішим.

«П’ять сотень колосів убили дві тисячі людей, — подумав Еленд. — А у війську Жастеса — їх двадцять тисяч. Заради Пана Всевладаря…»

— Як довго ти йшов? — поцікавився Кривоніг. — І як далеко вони зупинилися?

— Я звідти добирався трохи більш як тиждень, — пояснив Сейзед. — Хоча в мене склалося враження, ніби Король Лекал став там табором тимчасово. Він очевидно рухається у цьому напрямку, але я не знаю, наскільки швидко він планує дістатися сюди.

— Навряд чи він очікував, — зазначив Гем, — що його встигнуть випередити два інших війська.

— То що робитимемо? — кивнув Евенд.

— Я не бачу, що ми тут зможемо зробити, Ваша Величносте, — помотав головою Доксон. — Судячи з того, що розповів Сейзед, сподіватися на те, що ми зможемо домовитися з Жастесом, не варто. А враховуючи облогу, в якій ми вже сидимо — то ми мало що можемо зробити.

— Можливо, він вирішить розвернутися й піти назад? — припустив Гем. — Тут і без нього вже черга з охочих захопити місто…

— Йому відомо про ці армії, лорде Геммонде, — з сумнівом поглянув на нього Сейзед. — І, схоже, він вірить у те, що його колоси ці дві людських армії переможуть.

— Якщо в нього справді двадцять тисяч, — зауважив Кривоніг, — то хоча б одну з них він точно подолає.

— Але дві — навряд чи, — сказав Гем. — Якби на його місці був я, то я би трохи зачекав. Якщо він сюди заявиться зі своєю ватагою оскаженілих колосів, Цетт зі Страффом можуть так налякатися, що ще й об’єднають у боротьбі проти нього свої війська.

— Що нам насправді підходить, — зазначив Кривоніг. — Що більше вони всі між собою битимуться, то краще буде нам.

Евенд відкинувся назад, на серці йому було неспокійно. Як же добре, що його обіймала Вен. І хай вона майже нічого не говорила — він іноді почувався набагато впевненіше лише завдяки її присутності.

«Двадцять тисяч колосів».

Вони його лякали набагато сильніше за обидві людські армії, разом узяті.

— Ну то й добре, — промовив Гем. — Якщо Жастес втратить контроль над цими потворами під мурами Лютаделя, існує велика ймовірність, що вони атакують одну з армій.

— Погоджуюся, — втомлено сказав Бриз. — Гадаю, нам слід вичікувати далі та сидіти в облозі, поки не прибуде армія Лекала. Якщо до тих двох армій-суперниць доєднається ще одна — нам це лише на руку піде.

— Мені взагалі не посміхається ідея побачити поруч із містом армію колосів, — сказав Еленд, злегка здригнувшись. — Хай які б переваги нам це не принесло. Якщо вони атакують місто…

— Як на мене, хвилюватися про них потрібно буде тоді, коли вони сюди дійдуть, якщо дійдуть взагалі, — підкреслив Доксон. — А наразі потрібно дотримуватися нашого плану. Якщо пощастить, завдяки небезпечній близькості колосів Страфф стане охочішим до перемовин із Вашою Величністю.

Еленд кивнув. Страфф погодився на зустріч — вона повинна була відбутися за кілька днів. Зібрання страшенно розізлилося, дізнавшись, що він не порадився з ними щодо дати та місця проведення зустрічі, але зробити по суті вони нічого не могли.

— Гаразд, — зітхнув Еленд. — Ти, Сейзе, казав, у тебе й інші новини є? Сподіваюся, кращі?

Гість нічого не відповів. Нарешті з’явився замковий шеф-кухар і поставив перед ним тарелю з їжею — відварений ячмінь зі стейком. Від цих запахів Еленду теж захотілося їсти. Він вдячно кивнув кухареві, який наполіг на тому, аби особисто приготувати їжу, попри пізню годину, і той, махнувши своїм помічникам, пішов до виходу.

Сейзед сидів мовчки, поки працівники кухні не відійшли достатньо далеко, аби нічого не чути.

— Я не знаю, чи варто про це розповідати, Ваша Величносте, адже ваш тягар і без того достатньо важкий.

— Кажи, — попросив Еленд.

— Боюся, що ми піддали світ якійсь загрозі, Ваша Величносте, — кивнув Сейзед, — коли вбили Пана Всевладаря. Якійсь неочікуваній загрозі.

— Неочікуваній? — підняв брову Бриз. — Тобто щось іще, окрім тих довбаних колосів, спраглих влади деспотів та грабіжників?

— Ідеться про явища менш зрозумілі, боюся, — сказав Сейзед. — Щось дивне відбувається з імлою.

— Що ти маєш на увазі? — різко підняла на нього очі Вен, яка сиділа поруч з Елендом.

— Я досліджував певну низку подій, — пояснив Сейзед, дивлячись униз, ніби ніяковіючи. — Можна сказати, проводив розслідування. Є багато повідомлень про імлу, що з’являється протягом дня.

— Іноді трапляється, — знизав плечима Гем. — Бувають туманні дні, особливо восени.

— Це не те, лорде Геммонде, — заперечив Сейзед. — Між імлою та звичайним туманом існує різниця. Помітити її важко, проте уважне око побачить. Імла — густіша та… ну…

— Рухається більшими клубами, — тихо промовила Вен. — Мов річки у небі. Ніколи не зависає на одному місці; пливе разом з вітром, ніби сама цей вітер і створює.

— І не може проникати до будівель, — докинув Кривоніг. — Або наметів. Випаровується, щойно опиняється у приміщенні.

— Так, — підтвердив Сейзед. — Коли я вперше почув про імлу, що приходить удень, я було подумав, що людей просто захопили їхні забобони. Я знаю багато скаа, які просто відмовляються виходити з дому в туманний ранок. Та я зацікавився цими повідомленнями, і розслідування привело мене до одного села на Півдні. Я пробув там певний час, але підтвердження цим історіям так і не отримав. Тому я пішов звідти.

Він насупився.

— Ваша Величносте, повірте мені — я не збожеволів. Дорогою я проходив певну долину, і бачив імлу — присягаюся, — а не туман. Ця імла повільно рухалася просто на мене. Посеред білого дня!

Евенд поглянув на Гема.

— Не треба на мене дивитися, — знизав плечима той.

— Любий мій друже, — фиркнув Бриз, — короля просто цікавить твоя думка на цей рахунок.

— Мені немає що сказати.

— Який же з тебе тоді філософ?

— Та не філософ я, — відмахнувся Гем. — Я просто люблю міркувати про всяке.

— Ну то й поміркуй про це, — запропонував Бриз.

— Ці двоє завжди такі були? — поглянув Евенд на Сейзеда.

— Не впевнений, Ваша Величносте, — промовив террісієць із легкою посмішкою. — Я з ними знайомий лише трохи довше, ніж з вами.

— Так, вони такі завжди були, — тихо зітхнув Доксон. — І з роками стає тільки гірше.

— Ти хіба не голодний? — поцікавився Евенд, кивнувши на тарілку Сейзеда.

— Я поїм, коли ми договоримо, відповів той.

— Сейзеде, — нагадала Вен, — ти більше не слуга. Можеш тепер не перейматися цими дрібницями.

— Річ не в тім, слуга я чи ні, леді Вен, — пояснив Сейзед. — Я просто дотримуюся правил етикету.

— Сейзеде, — зітхнув Евенд.

— Так, Ваша Величносте?

— Їж, — жестом показав на тарілку король. — Про етикет наступним разом подбаєш. Їж негайно, вигляд у тебе добряче зголоднілий. До того ж ти серед друзів.

— Слухаюсь, Ваша Величносте, — кинув террісієць на Евенда дивний погляд, беручи в руки ніж і ложку.

— Отже, — повів далі король, — хай навіть ти й справді бачив імлу вдень — чому тобі це видається настільки важливим? Нам відомо, що багатьох речей, про які говорять скаа, не існує — то з якої радості нам боятися імли?

— Скаа бувають набагато мудріші, ніж ми вважаємо, Ваша Величносте, — промовив Сейзед, ковтаючи їжу маленькими шматками. — От тільки, схоже, імла вбиває людей.

— Що? — подалася вперед Вен.

— Я на власні очі цього не бачив, леді Вен, — пояснив Сейзед. — Але я бачив наслідки — і маю на руках кілька свідчень з окремих джерел. І всі вони наголошують на тому, що імла вбивала людей.

— Нісенітниця якась, — втрутився Бриз. — Імла — нешкідлива.

— Я теж так вважав, лорде Ладріане, — відповів террісієць. — Однак кілька свідчень доволі детальні. Ці випадки неодмінно ставалися вдень, і кожного разу імла збиралася довкола якоїсь нещасної особи, яка після цього помирала — зазвичай у судомах. Я особисто спілкувався з очевидцями.

Евенд нахмурився. Якби це розповів йому хтось інший, король просто не звернув би на цю інформацію уваги. Але Сейзед… його попередження повз вуха пропускати не можна. Вен, що сиділа поруч з Елендом, з цікавістю спостерігала за розмовою, трохи покусуючи нижню губу. Дивна річ, але вона з Сейзедом не сперечалася, хоча інші, здавалося, поділяли думку Бриза.

— Це якийсь абсурд, Сейзе, — заговорив Гем. — Злодії, вельможі та алломанти протягом століть виходили в імлу.

— Так і було, лорде Геммонде, — кивнув террісієць. — І єдине пояснення, яке мені спадає на думку, — це Пан Всевладар. Я не зустрічав вартих довіри повідомлень про смерть від імли з часів до Краху, але після — їх достатньо. Ці повідомлення надходили з зовнішніх доміній, але виглядає на те, що ці випадки поступово просуваються і всередину. Кілька тижнів тому в одному селищі на Півдні я побачив дуже тривожну картину — здавалося, там усе населення імла просто загнала у пастку у їхніх халупах.

— І який стосунок має смерть Пана Всевладаря до цих туманів? — поцікавився Бриз.

— Я не знаю, лорде Ладріане, — обернувся до нього Сейзед. — Але іншого прийнятного припущення я вигадати не можу.

Бриз нахмурився.

— Попрошу тебе не називати мене так більше.

— Вибачте, лорде Бризе, — промовив террісієць. — Ніяк не можу позбутися звички називати людей їхнім повним іменем.

— Тебе звати Ладріан? — поцікавилась Вен.

— На жаль, — зітхнув Бриз. — Я від нього ніколи не був у захваті, а коли наш дорогий Сейзед додає перед ним ще й «лорд»… як на мене, звучить іще огидніше.

— Мені здається, — перебив їх Евенд, — чи сьогодні ми ще більш незібрані, ніж зазвичай?

— Нічого дивного — ми всі втомлені, — позіхнув Бриз. — Хай там як, наш любий террісієць, певно, невірно інтерпретував факти. Імла не вбиває.

— Я лише розповідаю про те, що виявив, — пояснив Сейзед. — Мені доведеться далі розслідувати цю справу.

— То ти залишишся? — з надією спитала Вен.

Сейзед кивнув.

— А як же твоє вчителювання? — махнув рукою Бриз. — Пригадую, що коли ти йшов, то щось я чув про те, що твій обов’язок — решту свого життя присвятити вчителюванню, мандрам і решті нісенітниць.

— Цьому обов’язку доведеться зачекати, — злегка зашарівся Сейзед, опускаючи очі.

— Ти можеш залишатися скільки забажаєш, Сейзеде, — промовив Еленд, кинувши погляд у бік Бриза. — Якщо те, що ти розповів, — правда, то ти набагато більше користі принесеш, займаючись дослідженням, а не вчителюванням.

— Може бути, — коротко відповів террісієць.

— Хоча, — зауважив з легким смішком Гем, — для роботи тобі слід було б обрати дещо спокійніше місце, яке не встигли взяти в облогу два війська, до яких от-от доєднаються двадцять тисяч колосів.

Сейзед усміхнувся, і Еленд напружено захихотів.

«Він сказав, що випадки смерті від імли поступово просуваються до серця імперії. До нас».

Ніби й без того мало турбот.

— Що тут відбувається? — почувся раптом жіночий голос.

Еленд обернувся до дверей кухні й побачив там розтріпану Алріанну.

— Я почула голоси, — пояснила дівчина. — У вас тут вечірка якась?

— Ми тут обговорюємо державні справи, люба, — швидко промовив Бриз.

— Але інша дівчина — з вами, — відповіла дочка Цетта, показуючи на Вен. — А мене чого не запросили?

Еленд нахмурився.

«Вона почула голоси? Але кімнати для гостей розташовуються дуже далеко від кухонь».

До того ж Алріанна чомусь була одягнена — у просту сукню, які носили аристократки. Тобто вона встигла переодягнути нічну сорочку, але волосся залишила скуйовдженим. Можливо, для того, аби мати якомога більш невинний вигляд?

«Я вже як Вен», — подумав про себе Еленд, зітхнувши при цьому.

І, ніби підтверджуючи його думки, король помітив, що Вен, примружившись, уважно дивиться на некликану гостю.

— Повертайся до себе, люба, — заспокійливо промовив Бриз. — Не заважай Його Величності.

Алріанна театрально зітхнула, але сперечатися не стала — просто розвернулась і зникла в коридорі. Еленд обернувся до Сейзеда, який з цікавістю дивився услід дівчині. Король підморгнув йому, мовляв, «потім розповім» — і террісієць знову взявся до вечері. Присутні поступово почали розходитися. Коли всі пішли, з Елендом залишилась тільки Вен.

— Я цій дівчині не довіряю, — промовила вона, коли слуги, взявши сумку Сейзеда, повели його до його кімнати.

— Мені нагадати тобі, чи що? — усміхнувся молодий король, дивлячись на Вен.

— Та знаю я, — закотила вона очі. — «Вен, ти взагалі нікому не довіряєш». Але цього разу я не помиляюся. Вона була одягнена, але волосся розчісувати не стала. Це було зроблено навмисне.

— Я помітив.

— Справді? — здивувалася дівчина.

— Найімовірніше, — кивнув Еленд, — вона почула, як слуги будять Бриза та Кривонога, і також встала. Тобто вона добрячих пів години нас підслуховувала. А волосся розчісувати не стала, аби ми вирішили, що вона тільки-тільки прокинулась.

Вен, здивовано відкрила рота, але потім нахмурилась і уважно поглянула на короля.

— А ти часу не гаєш, — нарешті промовила вона.

— Або це, або наша міс Алріанна не дуже вправна брехунка.

Вен посміхнулась.

— От тільки я не розумію, як це ти її не почула, — зауважив Еленд.

— Через кухарів, — пояснила Вен. — Занадто шумно було. Крім того, я трохи відволіклася на розповідь Сейзеда.

— І що ти про це думаєш?

— Пізніше розповім, — з сумнівом відповіла дівчина.

— Гаразд, — промовив Еленд.

Поруч із Вен з’явився кандра, потягуючись своїм собачим тілом.

«Навіщо вона наполягла на тому, аби ОрСеур був присутній на зустрічі? — подумав король. — Вона ж його ще кілька тижнів тому терпіти не могла».

Вовчур обернувся, дивлячись у вікно кухні. Вен прослідкувала за його поглядом.

— Знову йдеш патрулювати? — спитав Еленд.

— Щось я цій ночі не довіряю, — кивнула Вен. — У разі чого, я буду неподалік твого балкона.

Вона поцілувала його і пішла. Евенд поглянув їй услід, думаючи про те, чому її настільки зацікавили історії Сейзеда і чому вона нічого йому не розповіла.

«Годі», — сказав він сам собі.

Можливо, він занадто багато чому навчився у неї — з усіх людей у палаці, про Вен йому слід було турбуватися найменше. Та кожного разу, коли йому здавалося, що він нарешті починає її розуміти, виявлялося, наскільки мало він насправді про неї знає.

І від цього уся ситуація ставала ще гнітючішою. Евенд зітхнув і пішов до себе — дописувати лист до зібрання.

«Певно, не треба було мені розповідати про імлу, — подумав Сейзед, підіймаючись за слугою сходами. — Просто взяв і схвилював короля тим, що цілком могло виявитися моїм маренням».

Коли вони піднялися, слуга поцікавився, чи не бажає Сейзед прийняти ванну. Террісієць похитав головою. За інших обставин він би лише зрадів нагоді привести себе до ладу. Але після пробіжки Центральною Домінією, після полону в колосів, після дороги до Лютаделя він був страшенно виснажений. Він ледве знайшов у собі сили на те, аби поїсти. І тепер понад усе на світі йому хотілося спати.

Слуга кивнув і повів Сейзеда коридором.

А що, як він вигадав собі зв’язки, яких насправді не існує? Будь-якому вченому відомо, що однією з найбільших небезпек, що чатують на дослідника, є прагнення докопатися до якоїсь певної відповіді. Отримані свідчення — це, звісно, не плід його уяви, але чи не перебільшує він їхню важливість? Що в нього насправді було? Слова переляканого чоловіка, який бачив, як його друг помер у судомах? Свідчення психа, доведеного до божевілля канібалізмом? І це при тому, що сам Сейзед ані разу не бачив, щоб імла вбивала.

Слуга провів його до кімнати для гостей, і Сейзед вдячно побажав йому доброї ночі. Слуга пішов, тримаючи в руці лише свічку, а лампу залишив террісійцю. Протягом більшої частини свого життя Сейзед належав до класу мажордомів, яких дуже цінували за витончене відчуття обов’язку та вихованість. Він керував маєтками та будинками, і його підлеглими були слуги на кшталт того, який щойно провів його до дверей кімнати для гостей.

«Змінилося життя», — подумав він.

Його завжди дещо непокоїло, що через обов’язки мажордома в нього майже не залишалося часу для занять наукою. І яка ж іронія — після того, як він допоміг знищити Останню Імперію, вільного часу в нього стало іще менше.

Сейзед легко штовхнув двері та майже миттєво завмер на порозі. Зсередини кімнати уже струмувало світло.

«Вони що, залишили для мене лампу?» — здивувався він.

Террісієць прочинив двері сильніше. На нього хтось чекав.

— Тіндвіл, — тихо промовив Сейзед.

Вона сиділа за письмовим столом — як завжди зібрана та охайно вдягнена.

— Сейзеде, — привіталась вона, коли террісієць увійшов і зачинив за собою двері.

Йому раптом стало соромно за свій брудний одяг.

— Ти виконала моє прохання, — сказав він.

— А ти моє — проігнорував.

Сейзед не наважувався поглянути їй в очі — лише підійшов і поставив лампу на комод.

— Я помітив, що король став по-іншому одягатися, та й поведінка змінилася. Ти чудово впоралась, гадаю.

— Ми лише почали, — недбало відповіла Тіндвіл. — Ти мав рацію щодо нього.

— Король Венчер — чудова людина, — промовив Сейзед і підійшов до умивальника, аби помити обличчя.

Добре, що вода була холодною та бадьорливою: розмова з Тіндвіл виснажить його ще сильніше.

— З чудових людей погані королі виходять, — зауважила террісійка.

— Але і з поганої людини доброго короля не зліпити, — відповів Сейзед. — Краще вже взяти добру людину й попрацювати над усіма іншими деталями, гадаю.

— Можливо, — не стала сперечатися Тіндвіл.

Вона дивилася на нього зі своїм звичним суровим виразом обличчя. Хтось вважав її людиною холодною — навіть жорстокою. Але не Сейзед. Беручи до уваги те, через що їй довелося пройти, було дивно — і дивовижно навіть, — що вона трималась настільки впевнено. Звідки це в ній?

— Сейзеде-Сейзеде… — похитала вона головою. — Навіщо ти повернувся до Центральної Домінії? Ти ж чудово знаєш, куди відправив тебе Синод. Ти повинен бути у Східній Домінії — вчити людей на кордонах випалених земель.

— Я там і був, — промовив Сейзед. — А тепер я тут. Гадаю, Південь поки й без мене обійдеться.

— Справді? — спитала Тіндвіл. — А хто навчить їх технік зрошування, аби вони могли виростити більше їжі та пережити холодні місяці? Хто пояснить їм основи законодавства, аби вони могли самі собою керувати? Хто допоможе їм повернути забуті вірування та релігії? Тебе ж це так надихало!

— Я повернусь туди, — відклав мочалку Сейзед, — і навчатиму їх тоді, коли тут не залишиться важливіших справ.

— Які тут можуть бути важливі справи? — допитувалася Тіндвіл. — Це — наш життєвий обов’язок, Сейзеде. Це те, чим повинен займатися наш народ. Я знаю, що Лютадель для тебе важливий, але тобі тут немає що робити. Я сама подбаю про твого короля. Тобі потрібно піти.

— Я ціную те, як ти попрацювала з Королем Венчером, — промовив террісієць. — Та мої справи з ним мають мало спільного. Моє дослідження стосується іншої теми.

Тіндвіл нахмурилась і холодно поглянула на нього.

— А ти знову за тими дурницями ганяєшся? За цими нісенітницями про імлу?

— Щось із нею не так, Тіндвіл, — відповів він.

— Ні, — зітхнула террісійка. — Хіба ж ти не розумієш, Сейзеде? Ти десять років витратив на підготовку знищення Останньої Імперії. І тепер, коли тобі занадто нудно займатися звичайною роботою, ти вигадав якусь нову загрозу нашим землям. А насправді ти просто боїшся стати непотрібним.

— Можливо, — опустив погляд Сейзед. — Якщо ти маєш рацію, я попрошу у Синоду пробачення. Втім, просити пробачення, гадаю, мені доведеться в будь-якому разі.

— Ох, Сейзеде, — промовила Тіндвіл, злегка хитаючи головою. — Я тебе не розумію. Ну, я розумію, ще коли молоді та запальні хлопці на кшталт Ведзана та Ріндела відкидають поради Синоду… Але ти? Ти ж — сама квінтесенція террісійця — такий спокійний, такий скромний, такий уважний та шанобливий. Такий мудрий. Чому ж тоді ти постійно чиниш всупереч вказівкам наших лідерів? Просто не розумію.

— Я не настільки мудрий, як тобі здається, Тіндвіл, — тихо відповів Сейзед. — Просто я людина, яка робить те, у що вірить. Зараз я вірю, що імла несе небезпеку, і я повинен у цьому розібратися. Може бути, це лише зверхність і дурість. Та я краще заживу слави зверхнього дурня, ніж піддам людей, які тут мешкають, небезпеці.

— Ти нічого не знайдеш.

— Значить, визнаю, що я помилявся, — відповів террісієць, обернувшись та поглянувши Тіндвіл просто в очі. — Та мушу нагадати, що коли я востаннє не послухався наказу Синоду, в підсумку впала Остання Імперія, а наш народ отримав свободу.

Тіндвіл, міцно стиснувши губи, нахмурилась. Вона не любила згадувати про цей факт — як і всі інші хранителі. Вони продовжували дотримуватися думки, що Сейзед, не послухавшись Синоду, помилявся — але покарати його за непослух не могли, адже він досягнув успіху.

— Я тебе не розумію, — тихо повторила вона. — Ти міг стати лідером нашого народу, Сейзеде, а не найвідомішим нашим дисидентом і бунтівником. Усім хочеться брати з тебе приклад — але вони не можуть. Невже ж обов’язково заперечувати кожен наказ, який тоді дають?

Він слабко усміхнувся, але не відповів.

Тіндвіл із зітханням встала та пішла до дверей, дорогою затримавшись на мить і взявши руку Сейзеда. Вона подивилася йому в очі на мить — і він забрав свою руку.

Жінка похитала головою і вийшла з кімнати.