Джерело вознесіння

56

«Як Вен витримує це?!» — думав Еленд.

Через імлу він нічого не бачив далі, ніж у п’яти метрах. Коли він рухався вперед, дерева з’являлися уздовж шляху, ніби примари; їхні гілки перепліталися над дорогою. Імла була немов жива: рухалася, клубочилась і вирувала в холодному нічному повітрі. Вона всотувала в себе хмарки пари, що виривалися з його роту з кожним подихом, ніби забираючи собі часточки його самого.

Еленд здригнувся і пішов далі. Останніми днями сніг місцями підтанув, лише у тіні залишилися невеликі купки. На щастя, дорога, що тягнулася вздовж каналу, була здебільшого вільною.

Він ішов, несучи торбу, перекинуту через плече, — у ній було тільки найнеобхідніше. Кілька днів тому Страшко запропонував продати коней в одному з сіл, що трапилися на шляху. Вони протягом кількох днів їхали дуже швидко, і за словами юнака, їх легше було позбутися, ніж намагатися допхати до Лютаделя живими та нагодованими.

До того ж, хай що б там відбувалося у місті, усе вже, певно, сталося — поспішати не було куди. Отже, Еленд самотньо йшов у темряві. Попри те що йому було доволі моторошно, він дотримався свого слова та пересувався лише вночі. Не тільки тому, що так попросила Вен, але й тому, що Страшко стверджував, мовляв, уночі безпечніше. Мало хто ризикував виходити в імлу, відповідно, більшість розбійників уночі подорожнім не дошкуляла.

Страшко пішов уперед, його гостре чуття дозволяло юнакові розпізнати небезпеку задовго до того, як її помітить Еленд.

«Як це взагалі працює? — думав молодий Венчер. — Олово дозволяє бачити краще. Але яка різниця, наскільки далеко ти можеш бачити, якщо все вкриває імла?»

Автори різних текстів стверджували, мовляв, алломантія дозволяє органам чуття людини пробивати імлу. Евенду завжди було цікаво, як це. І, звісно, він завжди ставив собі запитання, на що схоже, коли відчуваєш силу п’ютеру або б’єшся за допомогою атію. Алломанти траплялися доволі рідко, навіть серед представників Великих домів. Але через те, як до нього ставився Страфф, Евенд завжди почувався винним за те, що він видався не алломантом.

«Але зрештою я став королем і без алломантії», — усміхнувся він.

Щоправда, трон у нього відібрали. Та попри те, що він залишився без корони, його досягнень ніхто не зможе заперечити. Він довів, що Зібрання може бути ефективним владним органом. Він захистив скаа, він дав їм права і відчуття свободи, якого вони ніколи уже не забудуть. Він зробив більше, ніж від нього взагалі сподівалися.

Раптом він почув рух в імлі.

Евенд завмер, вдивляючись у темряву.

«Звучить, мов шурхіт листя, — тривожно подумав він. — Хтось іде по ньому? Чи… це просто вітер його ворушить?»

Раптом він зрозумів, що ніщо так не діє на нерви, як намагання розгледіти щось у рухливій імлистій пітьмі. У глибині душі він розумів, що радше б обрав битися з військом колосів, ніж стояти самому вночі посеред невідомого лісу.

— Евенде… — прошепотів хтось.

Він розвернувся і, побачивши, як до нього наближається Страшко, з полегшенням приклав до грудей долоню. Молодий Венчер хотів було насварити юнака за те, що так непомітно підійшов до нього, але, сказати по правді, іншого способу наблизитися до когось із імли просто не існувало.

— Ти щось бачив? — тихо спитав Страшко.

Евенд похитав головою.

— Зате, здається, щось чув.

Страшко кивнув і знову зник в імлі. Евенд стояв на місці, не знаючи, що краще — рухатися далі чи ще трохи почекати. Та вагатися довго не довелося — юнак повернувся майже одразу.

— Нічого особливого, — сказав він. — Просто імлиста почвара.

— Що?!

— Імлиста почвара, — повторив Страшко. — Ну, ти ж знаєш… такі великі в’язкі істоти? Рідня кандр? Тільки не кажи, що не читав про них.

— Читав, — відповів Евенд, неспокійно вдивляючись у темряву. — Але не гадав, що зустрінуся з такою в імлі.

Юнак знизав плечима.

— Воно, певно, іде за нашим запахом — сподівається, що ми залишимо після себе якісь недоїдки. Ці істоти здебільшого нешкідливі.

— Здебільшого?

— Слухай, ну ти ж точно більше за мене про них знаєш. І взагалі, я повернувся не для того, аби про цих падальників теревені розводити. Там попереду світло.

— Село якесь? — спитав Евенд, намагаючись згадати, що траплялося їм на шляху, коли вони йшли в бік Террісу.

Страшко похитав головою.

— Здається, сторожові багаття.

— Армія?

— Можливо. Гадаю, тобі варто трохи почекати тут. Не вистачало ще, аби ти на загін ворожих розвідників вийшов.

— Домовилися.

Страшко зник в імлі.

А Евенд знову залишився сам. Здригнувшись, він щільніше закутався у плащ і уп’явся очима в імлу — туди, звідки він чув імлисту почвару. Так, він про них читав. Він знав, що ці істоти вважаються нешкідливими. Але від самої лише думки, що щось крадеться за ним — скелет, зібраний з випадкових кісток…

«Не думай про це», — сказав сам собі Евенд.

Натомість він перемкнув свою увагу на імлу. Вен принаймні в одному мала рацію — вона затримувалася тепер дедалі довше, попри світанок. Іноді вона залишалася вранці протягом добрячої години після сходу сонця. Евенд прекрасно уявляв, яка це буде біда, якщо імла залишатиметься й протягом усього дня. Зернові не сходитимуть, худоба вмиратиме з голоду, цілі цивілізації зникатимуть.

Припущення про те, що Безодня — це імла, тепер не видавалося таким уже нерозважливим. Як могло одне-єдине чудовисько — як стверджували зобов’язувачі та з чим погоджувалися більшість вчених — хай там яке небезпечне, загрожувати усьому світу? А от імла могла вбивати рослини у величезних масштабах. Можливо, навіть і людей убивати, як припускав Сейзед?

Еленд поглянув, як вона клубочиться довкола нього — грайлива, оманлива. Так, імла могла бути Безоднею. Її репутація — страшніша, ніж у монстрів, небезпечніша, ніж в армій — була цілком заслуженою. І справді, коли молодий Венчер дивився на імлу, він бачив, що вона намагається його обдурити. Наприклад, хмара імли, здавалося, утворювала різні мінливі форми. Еленд усміхнувся, дивлячись на них. Одна з цих форм була схожа на силует людини, що стояла просто перед ним.

І ця людина зробила крок уперед.

Еленд аж підстрибнув на місці, трохи задкуючи — під його ногами хрустіла крижана кірка на снігу.

«Не будь дурнем, — подумав він. — Це просто твоя уява. Нічого не…»

Фігура в імлі зробила ще один крок вперед. Вона була розпливчаста, майже безформна — і все-таки здавалася справжньою. Безладні рухи імли вимальовували обличчя, тіло, ноги.

— Заради Пана Всевладаря! — скрикнув Еленд, відстрибуючи назад.

Постать продовжувала дивитися на нього.

«Я божеволію…» — подумав він, відчуваючи, як починають тремтіти його руки.

Імлиста постать зупинилася за метр від нього, а потім підняла праву руку та вказала…

На північ. В інший бік від Лютаделя.

Еленд поглянув у напрямку, куди вказувала постать, і насупився. Там не було нічого, крім імли. Він розвернувся до неї, але та так і стояла — мовчки, з піднятою рукою.

«Вен мені казала про неї! — згадав він, притлумлюючи страх, що його охопив. — Вона намагалася мені розповісти… А я вважав, що вона все вигадує!»

Дівчина не помилилася — так само як не помилилася і щодо того, що імла тепер затримується надовше, і щодо того, що імла, можливо, і є Безоднею. Еленд аж почав сумніватися, хто з них учений.

Імлиста постать не опускала руку, продовжуючи вказувати на північ.

— Що? — спитав Еленд, і злякався власного голосу у в’язкій тиші.

Постать зробила крок уперед. Молодий Венчер поклав долоню на руків’я меча, від якого зараз не було жодної користі, але не зрушив з місця.

— Скажи, чого ти від мене хочеш! — з викликом промовив він.

Постать знову показала на північ. Евенд схилив голову набік.

Як не дивно, жодної загрози від неї він не відчував, а навпаки — лише спокій.

«Алломантія? — подумав він. — Воно „притягує“ мої емоції!»

— Евенде? — пролунав з імли голос Страшка.

Постать негайно зникла, ніби розтанувши в імлі. Підійшов Страшко — через темряву його обличчя було зовсім не видно.

— Евенде? Що ти казав?

Молодий Венчер забрав долоню з руків’я і випрямився. Він поглянув у імлу, тепер уже не впевнений, чи він насправді щойно щось бачив.

— Нічого.

— Ти повинен піти сам поглянути, — сказав юнак, обернувшись туди, звідки він прийшов.

— На армію? — нахмурився Евенд.

— Ні. На біженців.

— Хранителі мертві, мій пане, — промовив літній чоловік, що сидів навпроти Евенда; намету в нього не було — лише ковдра, натягнута на кількох жердинах. — Або мертві, або в полоні.

Інший чоловік — якийсь догідливий слуга, напевно — подав Евенду горнятко теплого чаю. На обох були строї мажордомів; попри страшенно втомлені очі, одяг і руки їхні були чисті.

«Старі звички, — подумав Евенд, вдячно кивнувши та роблячи ковток чаю. — Народ Террісу, можливо, і проголосив себе незалежним, але тисячі років прислужування неможна просто взяти й забути».

Їхній табір був дивним. Страшко сказав, що нарахував тут близько тисячі осіб — аби їх усіх взимку розмістити, нагодувати та зорганізувати, доведеться неабияк постаратися. Було багато літніх людей, а чоловіки були здебільшого з мажордомів: євнухи, яких готували для служби в маєтках і які жодного разу в житті не полювали.

— Розкажи мені, що сталося, — попросив Евенд.

Літній чоловік кивнув, голова його тремтіла. Він не здавався якимось особливо кволим — насправді тримався з тією самою стриманою гідністю, що й більшість слуг, — але його тілу дошкуляв постійний дрож.

— Щойно імперія впала, мій пане, Синод розкрився.

Він узяв свою чашку з чаєм, наповнену до половини — мудре рішення, оскільки старий майже весь вміст чашки все одно розлив.

— Вони стали нашими правителями, — вів він далі. — Можливо, не треба було розкриватися настільки швидко.

— Я був знайомий з хранителями, друже мій, — м’яко промовив Евенд. — Мені важко повірити, що їх можна було перемогти так легко. Хто це зробив?

— Сталеві інквізитори, мій пане.

Евенд здригнувся.

«То ось де вони ховалися».

— Їх був не один десяток, мій пане, — продовжував старий. — Вони напали на Татінґдвен з армією безжальних колосів. Та це, гадаю, був лише оманливий маневр. Справжньою їхньою метою був Синод і самі хранителі. І поки наше військо, якщо можна його так назвати, билося з чудовиськами, інквізитори напали на хранителів.

«Заради Пана Всевладаря... — подумав Евенд, відчуваючи, як йому викручує шлунок. — То що мені тепер робити з книгою, яку Сейзед попросив передати Синоду? Віддати її цим людям чи залишити собі?»

— Вони забрали з собою тіла, мій пане, — сказав старий мажордом. — Терріс лежить у руїнах. Тому ми йдемо на південь. Ви казали, що знаєте короля Венчера?

— Я… бачив його, — промовив Евенд. — Він правив Лютаделем, моїм рідним містом.

— Як ви гадаєте, він нас прийме? Він — наша остання надія. Татінґдвен був столицею Террісу, але це було невелике містечко. Нас тепер небагато стало — Пан Всевладар подбав про це.

— Я… я не знаю, чи Лютадель зможе вам допомогти, мій друже.

— Ми добре служимо, — сказав старий. — Як на мене, пиха нас спокусила; тому ми й проголосили себе вільними. На момент нападу інквізиторів ми вже ледве виживали. Можливо, вони навіть нам послугу зробили, вигнавши з міста.

Евенд похитав головою.

— Приблизно тиждень тому колоси атакували Лютадель, — тихо промовив він. — Я й сам тепер біженець, друже мій. Наскільки мені відомо, місто захоплене.

Літній мажордом замовчав.

— А… — нарешті протягнув він після довгої паузи.

— Мені прикро, — сказав Еленд. — Я якраз повертаюся назад, аби подивитися, що з містом. Ти мені ось що скажи — я зовсім недавно проходив цим же шляхом. Як це ми не зустрілися, коли я прямував на північ?

— Ми йшли не дорогою вздовж каналу, мій пане, — пояснив старий. — Ми вирушили на південь навпростець, аби забрати запаси їжі у Сурінґшаті. А ви… ви більше нічого не знаєте про події у Лютаделі? Там мешкала одна зі старших хранительок. Ми так сподівалися на її пораду…

— Леді Тіндвіл? — здогадався Еленд.

Старий оживився.

— Так. Ви знайомі?

— Вона була радницею при дворі короля.

— Хранителька Тіндвіл, гадаю, тепер є нашою правителькою, — пояснив старий. — Ми не знаємо, скільки залишилося мандрівних хранителів, але вона — єдина учасниця Синоду, якої не було в місті, коли на нас напали.

— Коли я пішов з Лютаделя, вона досі була там, — промовив Еленд.

— Значить, вона може досі бути живою. Принаймні ми сподіваємося на це. Дякую, пане, за інформацію. Почувайтеся в нашому таборі як удома.

Еленд кивнув, підіймаючись. Страшко стояв неподалік, між двома деревами, сховавшись в імлі. Колишній король підійшов до нього.

Біженці запалили великі багаття, ніби бажаючи відігнати імлу. Світло дещо розвіювало її силу, але дивним чином водночас підкреслювало її, створюючи страшні об’ємні тіні. Страшко сперся на стовбур вузлуватого дерева та дивився на речі, яких Еленд бачити не міг. Зате він чув деякі з тих речей, які так уважно вивчав поглядом юнак. Плач дітей, кашель чоловіків, рухи худоби.

— Доброго мало, правда? — тихо сказав Еленд.

Страшко похитав головою.

— Краще б вони загасили свої багаття, — пробурмотів він. — Очі від світла болять.

Еленд подивився кудись убік.

— Та не такі вже вони яскраві.

— Вони лише деревину марнують, — знизав плечима юнак.

— Не ображайся на них за те, що вони зараз хочуть комфорту. Найближчими тижнями цим людям про нього взагалі доведеться забути.

Еленд поглянув на загін террісійських «солдатів», які пройшли повз них — раніше вони точно були слугами. Постава досконала, хода випромінювала вишукану грацію, але Еленд сумнівався, що вони вміють користуватися якоюсь зброєю, окрім кухонних ножів.

«Ні, немає у Террісі війська, яке могло б допомогти моїм людям».

— Ти послав Вен, аби вона зібрала наших союзників, — ледве чутно промовив Страшко. — Ми всі повинні були зустрітися, а потім — вирушити шукати прихистку в Террісі.

— Я знаю, — зітхнув Еленд.

— Тепер до Террісу нам потикатися не можна. Там інквізитори.

— Я знаю, — повторив молодий Венчер.

Страшко замовчав на якийсь час.

— Світ розвалюється на шматки, Еленде, — нарешті сказав він. — Терріс, Лютадель…

— Лютадель ще стоїть, — суворо поглянув на юнака колишній король.

— Але колоси…

— Вен знайде спосіб їх зупинити, — впевнено сказав Еленд. — Наскільки нам відомо, вона зрозуміла, де знаходиться Джерело Вознесіння. Ми повинні йти далі. Ми зможемо відбудувати усе зруйноване — і відбудуємо. А потім уже подбаємо і про Терріс.

Страшко замислився ненадовго, а потім кивнув і усміхнувся. Еленд і сам здивувався тому, що його слова, промовлені з такою впевненістю, заспокоїли тривоги юнака. Страшко відкинувся назад, на стовбур дерева, не зводячи погляду з Елендового горнятка з чаєм, і той віддав напій юнаку, бурмочучи щось про те, що він не дуже-то й любить відвар із серцекореня. Страшко з радістю випив усе.

Та насправді Еленд розумів, що становище набагато важче, ніж він міг визнати.

«Безодня повертається, в імлі тиняються духи й почвари, інквізитори захопили домінію Террісу… Я ні про що не забув?»