Джерело вознесіння

18

— Убий його, — прошепотів бог.

Зейн мовчки завис в імлі, дивлячись крізь відчинені двері балкона Евенда Венчера. Імла вирувала довкола нього, ховаючи його від погляду короля.

— Ти повинен убити його, — знову промовив бог.

Зейн якоюсь мірою ненавидів Евенда, хоча до сьогоднішнього дня ніколи з ним навіть не зустрічався. Евенд був усім тим, чим повинен був стати сам Зейн. Улюбленцем. Привілейованим. Плеканцем. Він був ворогом Зейна, перепоною на його шляху до домінування, останнім, що відділяло Страффа — а значить, і самого Зейна — від правління Центральною Домінією.

Але, крім того, він був братом Зейна.

Зейн опустився в імлі униз, тихо приземлившись на землю неподалік замку Венчерів, та «притягнув» до своїх рук якорі — три невеликих пластини, від яких він відштовхувався, щоб мати змогу висіти у повітрі. Скоро повернеться Вен, і він не хотів, аби вона його тут застала. Як не дивно, але вона завжди знала, де він є; вона відчувала усе набагато гостріше, ніж будь-хто з алломантів, яких він досі зустрічав, або з якими йому випадало битися. Та й не дивно — її ж учив сам Уцілілий.

«Шкода, що я з ним не встиг познайомитися, — думав Зейн, тихо пробираючись подвір’ям. — То був чоловік, який розумів, якою силою володіють з-імли-народжені. Чоловік, який не дозволяв іншим себе контролювати. Чоловік, який робив те, що належало зробити, хай яким би жорстоким це видавалося».

Принаймні якщо вірити чуткам.

Зейн спинився біля зовнішньої стіни замку, під контрфорсом. Він нахилився, схопив один із каменів бруківки та побачив там послання, залишене його шпигуном з палацу Евенда. Забравши його, Зейн повернув каменюку на місце, кинув монету та зник у нічній темряві.

Зейн не підкрадався. Не підповзав, не ховався. Насправді він ніколи не ховався.

Він наблизився до табору армії Страффа Венчера впевненою ходою. Зейн завжди вважав, що з-імли-народжені й так забагато ховаються. Щоправда, анонімність надавала певний рівень свободи. Але з його досвіду виявлялося, що це радше обмежує, ніж допомагає їм. Це дозволяло контролювати їх, а також дозволяло суспільству вдавати, буцім з-імли-народжених узагалі не існує.

Зейн пройшов повз пост вартових, де біля великого вогнища сиділо двійко солдатів. Він похитав головою; користі від них майже жодної — вони були майже засліплені світлом багаття. Звичайні люди боялися імли, і тому були не такі цінні. Ніякої зверхності — лише факти. Алломанти були кориснішими — а значить, ціннішими — за звичайних людей. Саме тому Зейн доручив стежити за тим, що відбувається у темряві, оловооким. А ці солдати були радше формальністю.

— Убий їх, — наказав Зейну бог, коли той проходив повз вартових.

Зейн голос проігнорував, але не звертати на нього уваги ставало дедалі важче.

— Стій! — крикнув один з солдатів, схопивши спис. — Хто йде?

Зейн без жодних церемоній «штовхнув» спис, збивши його наконечник.

— Ну а ви як гадаєте? — різко відповів він, входячи у світло багаття.

— Лорде Зейне! — сказав другий солдат.

— Викличте короля, — наказав Зейн, проходячи повз вартових. — Я чекатиму на нього у штабі.

— Але лорде, — відповів вартовий. — Уже пізно, Його Величність, певно…

Зейн обернувся і байдужим поглядом подивився на солдата. Між ними клубочилась імла. Не довелося навіть застосовувати на ньому емоційну алломантію — той просто віддав честь і помчав у темряву, як йому й було наказано.

Зейн пішов через табір. На ньому не було ані мундиру, ані марево-плаща, але солдати, коли він проходив повз них, зупинялися та салютували. Так і мало бути. Вони знали його, знали, хто він такий і знали, що слід висловити йому повагу.

З одного боку, він чудово усвідомлював, що якби Страфф не ховав свого сина-байстрюка протягом більшої частини його життя, Зейн би не став таким могутнім знаряддям, яким він став тепер. Через цю таємничість Зейн мусив жити як жебрак, тоді як усі привілеї дісталися його звідному братові Еленду. Та й тепер, коли ширилися чутки про те, що у Страффа є з-імли-народжений, мало хто підозрював, що Зейн насправді — син Страффа Венчера.

До того ж жорстокі умови привчили Зейна виживати, розраховуючи тільки на себе. Він став жорстким і могутнім — це те, чого Еленд ніколи не зрозуміє. На жаль, таке дитинство мало й побічний ефект — Зейн зійшов з розуму.

— Убий його, — прошепотів бог, коли Зейн проходив повз іще одного вартового.

Голос озивався кожного разу, коли байстрюк Страффа бачив перед собою людину — він був його неодмінним, нечутним для інших супутником. Він розумів, що збожеволів. Зрештою, беручи до уваги усі деталі, зрозуміти це було неважко. Звичайні люди не чують голосів. А Зейн — чув.

Але хай там як, божевілля не пробачало ірраціональної поведінки. Хтось був сліпий, у когось — поганий норов. Ну, а інші — чують голоси. І ніякої різниці. Людину визначають не її недоліки, а те, як вона дає їм раду.

Словом, Зейн ігнорував голос. Він убивав тоді, коли хотів, а не тоді, коли йому наказували це зробити. Йому здавалося, що він і без того достатньо удачливий. Інші божевільні бачили галюцинації та не могли відрізнити їх від реальності. А Зейн принаймні міг себе контролювати.

Здебільшого.

Він «штовхнув» металеві застібки штабного намету. Застібки розлетілися, тягнучи за собою тканину, і він побачив солдатів — ті вже привітально виструнчились. Зейн увійшов всередину.

— Мій лорде! — промовив командувач нічної варти.

— Убий його, — сказав бог. — Не таке вже він і велике цабе.

— Папір, — наказав Зейн, наближаючись до великого столу, що стояв посередині штабу.

Офіцер, виконуючи наказ, поквапно схопив стос аркушів. Зейн «притягнув» перо за металевий кінчик через усю кімнату просто собі в руку. Офіцер подав чорнила.

— Ось тут — місця скупчення військ і маршрути нічних патрулів, — промовив Зейн, записуючи числа та креслячи схеми на папері. — Я бачив їх сьогодні, коли був у Лютаделі.

— Чудово, лорде, — відповів командувач варти. — Ваша допомога — неоціненна.

Зейн зупинився на мить, після чого знову почав повільно записувати інформацію.

— Солдате, ти мені не начальник. І навіть не рівня мені. Я не «допомагаю» тобі. Я дбаю про потреби свого війська. Ясно тобі?

— Так точно, мій пане.

— От і добре, — кивнув Зейн і, дописавши, вручив командувачу аркуш. — А тепер геть звідси, інакше я зроблю те, про що мене просить мій друг, — всаджу тобі це перо просто в горлянку.

Солдат, забравши папірець, поспішно вийшов з намету.

Зейн із нетерпінням чекав на Страффа, але той усе не приходив. Нарешті алломант вилаявся стиха, «штовхнув» застібки намету та вийшов назовні. Шатро Страффа, освітлене численними смолоскипами, нагадувало червоний маяк посеред глупої ночі. Зейн пройшов повз вартових, які не наважилися навіть словом до нього озватися, та увійшов до намету короля. Страфф якраз вечеряв. Це був високий чоловік з каштановим волоссям, як в обох його синів — принаймні двох важливіших синів. Руки короля були доглянуті, як і належало рукам аристократа, і їв він ними надзвичайно вишукано. На появу Зейна Страфф ніяк не відреагував.

— Ти спізнився, — промовив замість привітання король.

— Убий його, — прошепотів бог.

Зейн стиснув кулаки. Цей наказ голосу в його голові завжди було найважче ігнорувати.

— Так, — відповів він. — Я спізнився.

— Що сталося сьогодні ввечері? — поцікавився Страфф.

— Нам краще про це поговорити у штабі, — відповів Зейн, зиркнувши на слуг.

Страфф, нікуди не поспішаючи, продовжував їсти суп, натякаючи на те, що накази тут роздає аж ніяк не Зейн. Це дратувало, але не було чимось неочікуваним, адже сам Зейн використовував подібну тактику, спілкуючись із командувачем варти кілька хвилин тому. І вчився він у найкращого в цій справі.

Байстрюк зітхнув і присів. Поклавши руки на стіл, він дивився, як вечеряє батько та нервово крутив у пальцях столовий ніж. Підійшов слуга, аби спитати, чи не подати Зейну щось із їжі, але той жестом відмовився.

— Убий Страффа, — закомандував бог. — Це ти повинен бути на його місці. Ти сильніший за нього. І компетентніший.

«Зате в нього всі клепки на місці», — подумав Зейн.

— Отже? — спитав нарешті Страфф. — Є в них той атій Пана Всевладаря, чи ні?

— Я не впевнений, — відповів син.

— Дівчисько тобі повірило? — вів далі король.

— Починає довіряти, — сказав Зейн. — Я бачив, як вона одного разу використовувала атій, коли билася з найманими вбивцями Цетта.

Страфф задумано кивнув. Він був насправді тямущим правителем; завдяки йому Північна Домінія не піддалася хаосу, який панував на решті уламків колишньої Останньої Імперії. Скаа Страффа були під повним його контролем, аристократія не бунтувала. Щоправда, аби довести своє право на трон, довелося стратити певну кількість людей. Але він вчинив так, як повинен був вчинити. І цю рису Зейн цінував у людях найбільше.

Особливо з того часу, як виявилося, що йому самому її бракує.

— Убий його! — кричав у голові бог. — Ти його ненавидиш! Він до тебе ставився, як до жебрака, він усе дитинство змушував тебе битися за власне виживання!

«І завдяки йому я став сильнішим», — подумки відповів Зейн.

— То використай цю силу та вбий його нарешті!

Зейн схопив зі столу різницького ножа. Страфф підняв голову і ледве помітно здригнувся, побачивши, як Зейн ріже собі руку. Розріз вийшов довгий, до самого верху передпліччя — і з нього негайно потекла кров. Біль допомагав йому опиратися голосу в голові.

Страфф якийсь час дивився на сина, а тоді жестом наказав слузі принести йому рушник, аби він витер кров.

— Ти повинен змусити її знову використати атій, — промовив король. — В Евенда могло залишитись трохи. І ми дізнаємося, скільки саме, лише тоді, коли запаси в нього закінчаться. Взагалі, — повернувся він до вечері, — тобі треба змусити її сказати, де сам сховок — якщо він насправді існує.

Зейн знову сів, спостерігаючи за тим, як із порізу на його руці тече кров.

— Вона вправніша, ніж ти вважаєш, батьку.

— Тільки не кажи мені, — здивовано вигнув брову король, — що ти в ці брехні віриш, Зейне. Ну, про неї та Пана Всевладаря.

— Звідки тобі знати, що це брехня?

— Через Евенда, — відповів Страфф. — Цей хлопчина — просто дурень; єдина причина, з якої він досі контролює Лютадель, — це тому, що всі аристократи, в яких були бодай якісь мізки, повтікали з міста. А якщо це дівча настільки могутнє, що перемогло самого Пан Всевладаря, я щиро сумніваюся, що твій брат зможе добитися від неї відданості.

Зейн зробив на своїй руці ще один поріз. Він навмисне не сягав лезом глибоко, аби не завдати собі справжньої шкоди, але біль діяв витвережувально. Страфф нарешті відірвався від вечері, хоча й намагаючись не виказувати дискомфорту. Якась маленька збочена часточка Зейна отримувала задоволення від виразу батькових очей. Можливо, це був побічний ефект його божевілля.

— Гаразд, — повернувся до справи король. — Ти з Елендом бачився?

Зейн кивнув.

— Чаю, — махнув він цілою рукою слузі. — Евенд був заскочений. Він хоче зустрітися з тобою, але, вочевидь, йому не подобається ідея їхати до твого табору. Сумніваюся, що він прибуде.

— Не треба недооцінювати його придуркуватість, — промовив Страфф. — Хоча, можливо, тепер він зрозуміє, як виглядатимуть наші взаємини.

«Ох і показушник ти», — подумав Зейн.

Надсилаючи своє послання, Страфф зайняв позицію: ніяких наказів з боку Евенда він не потерпить, і на незручності заради сина йти не збирається.

«Але вимушена облога таки завдала тобі клопоту», — з посмішкою подумав байстрюк.

Була б Страффова воля, він негайно б атакував і захопив місто без переговорів та зайвих розмов. Але прибуття другого війська зробило це неможливим. Напасти зараз — означало для Страффа бути переможеним Цеттом.

Виходило, треба тримати облогу та чекати, поки Евенд не вирішить добровільно стати на бік батька. Що-що, а чекати Страфф терпіти не міг. Але Зейн не переймався цим так сильно. Принаймні зможе більше потренуватися з тією дівчиною. Він усміхнувся.

Принесли чай. Зейн заплющив очі та запалив олово, посилюючи свої відчуття. Його рани негайно нагадали про себе, ледве відчутний біль став потужним і гострим — аж у голові проясніло.

Він не про все розповів батькові.

«Вона починає довіряти мені, — думав він. — І ще дещо. Вона — така, як я. Можливо… вона зможе мене зрозуміти. Можливо, вона зможе врятувати мене».

Він зітхнув, розплющив очі та витер руку рушником. Його божевілля іноді лякало його самого. Але коли поруч була Вен, недуга, здавалося, слабшала. Більше нічого він поки не знав. Він узяв свій чай у служниці — непоказної дівчини з довгою косою та масивними грудьми — і зробив ковток гарячого напою, від якого сильно пахло корицею.

Страфф взяв свою чашку, але потім засумнівався та обережно понюхав.

— Зейне, ти чай отруїв? — поглянув він на сина.

Той нічого не відповів.

— Та ще й «березова смерть», — зауважив Страфф. — Ганьба, як же банально з твого боку…

Зейн мовчав.

Страфф зробив різкий ріжучий рух рукою. Дівчина нажахано поглянула на одного з охоронців, що пішов просто на неї. Потім кинула погляд на Зейна, ніби очікуючи від нього якоїсь допомоги, але той відвернувся. Дівчина в розпачі заверещала, і солдат витягнув її з намету, аби стратити.

«Вона хотіла отримати нагоду вбити його, — подумав він. — Я казав їй, що навряд чи вийде».

Страфф похитав головою. Він хоча й не був з-імли-народженим, але був оловооким. Утім, навіть для людини з такими здібностями відчути запах «березової смерті» крізь корицю — неабияке досягнення.

— Ох, Зейне-Зейне… — промовив Страфф. — А що, якби ти й справді мене убив?

«Якби я справді хотів убити тебе, — подумав байстрюк, — я б зробив це за допомогою кинджала, а не отрути».

Але хай, зрештою, Страфф думає, що захоче. Король очікував, що на його життя будуть замахи, — Зейн йому їх забезпечив.

Король показав йому маленьку крихту атію.

— Я збирався віддати його тобі, Зейне, — сказав він. — Але, бачу, доведеться зачекати з цим. Ти повинен спершу покінчити з цими ідіотськими спробами вбити мене. До того ж якщо ти колись доб’єшся свого — де ти братимеш атій?

Звичайно, Страфф нічого не розумів. Він гадав, що атій — мов наркотик, а з-імли-народжені отримують насолоду, використовуючи його. Відповідно, він був упевнений, що в такий спосіб зможе контролювати Зейна. І байстрюк не збирався розвіювати його оману та пояснювати, що в нього й самого є власний запас металу.

Ця думка повернула його до того, що визначало його життя. Тепер, коли біль втихав, повернувся шепіт бога. І серед усіх людей, на кого вказував Зейну голос у голові, найбільше заслуговував на смерть саме Страфф Венчер.

— Чому? — спитав бог. — Чому ти не хочеш його вбити?

Зейн поглянув собі під ноги.

«Бо він — мій батько», — подумав хлопець, визнаючи свою слабкість.

Адже інші чинили так, як повинні були чинити. Усі вони були сильнішими за Зейна.

— Ти божевільний, Зейне, — сказав Страфф.

Син подивився батькові у вічі.

— Ти справді гадаєш, що зможеш самотужки завоювати імперію, якщо вб’єш мене? Зважаючи на твою… недугу, невже ти гадаєш, що здатен правити хоча б містом?

— Ні, — подивився кудись убік Зейн.

— Я радий, — кивнув король, — що ми обоє це розуміємо.

— Ти повинен атакувати місто, — сказав байстрюк. — А атій знайдемо, коли захопимо Лютадель.

Страфф посміхнувся та зробив ковток із чашки. З чашки з отруєним чаєм. Зейн мимоволі здригнувся та завмер на місці.

— Не треба думати, що ти в курсі моїх планів, Зейне, — усміхнувся король. — Ти й половини не розумієш.

Син мовчки дивився, як батько допиває чай.

— А що там твій шпигун? — спитав Страфф.

Зейн поклав на стіл записку.

— Боїться, що його почнуть підозрювати. Інформації про атій він не знайшов.

Страфф кивнув і поставив порожню чашку на стіл.

— Повертайся до міста і продовжуй втиратися в довіру дівці.

Зейн повільно кивнув, розвернувся та вийшов з намету.

Страффу здавалося, він уже відчуває, як «березова смерть» тече його венами, спричиняючи дрож. Силою волі він опанував себе і трохи почекав.

Щойно Зейн відійшов достатньо далеко, король покликав охоронця.

— Приведіть Амаранту! — наказав Страфф. — Негайно!

Солдат кинувся виконувати наказ повелителя. Страфф тихо сидів, слухаючи, як на вечірньому вітерці шурхотить тканина намету, і дивлячись на клапті імли, що лізли всередину. Він запалив олово, посилюючи свої відчуття. Так… він відчував отруту у своєму тілі. Отрута вбивала його нерви. Але часу було ще достатньо. Можливо, аж близько години — тому він розслабився.

Як для того, хто стверджував, що він не хоче вбивати Страффа, Зейн докладав явно забагато зусиль. На щастя, в розпорядженні короля було знаряддя, про яке не було відомо навіть його байстрюку — і знаряддям цим була жінка. Страфф посміхнувся, почувши завдяки гострому від олова слуху, як крізь ніч до намету наближаються знайомі кроки.

Солдати ввели в намет Амаранту. Вирушаючи у виправу, Страфф не став брати з собою всіх своїх жінок — лише десять або п’ятнадцять фавориток. Серед тих, з ким він зараз ділив ложе, були кілька жінок, яких він цінував не за їхню красу, а за ефективність. Однією з них і була Амаранта. Десять років тому вона була дуже привабливою, але зараз їй було вже під тридцять, груди після вигодовування дітей обвисли, і кожного разу, коли Страфф дивився на неї, помічав зморшки на чолі та довкола очей. Більшість жінок до її віку вже зі свистом вилітала з королівського гарему.

Але ця, втім, вміла робити дещо корисне. Якби Зейн почув, що Страфф послав уночі по якусь із жінок, він би вирішив, що королеві просто захотілось із нею переспати. Але це не так.

— Мій пане, — сказала Амаранта, опустившись на коліна та починаючи роздягатися.

«А вона оптимістка», — подумав Страфф.

Він гадав, що після того, як він із нею чотири роки не спав, вона все зрозуміє. Невже ж жінки не розуміють, коли вони стають занадто старими, аби залишатись привабливими?

— Не треба роздягатися, жінко, — зупинив її король.

Обличчя Амаранти спохмурніло, вона поклала руки на стегна, так і не закінчивши знімати одяг і залишивши оголеною одну з грудей — ніби намагалася його звабити своїм тілом, що вже старіло.

— Мені потрібна твоя протиотрута, — сказав Страфф. — Негайно.

— Яка саме, мій пане? — уточнила жінка.

Вона була не єдиною травницею короля; в нього було таких аж четверо, але кращої за Амаранту не було.

— «Березова смерть», — відповів він. — І… можливо, щось іще. Але я не впевнений.

— Тобто, ще одна загальна протиотрута, мій пане? — спитала Амаранта.

Страфф коротко кивнув. Жінка підвелася та пішла до його шафи з отрутами. Запаливши жарівку, вона закип’ятила трохи води, змішуючи в ній порошки, трави та рідини. Ця суміш була спеціалізацією Амаранти — вона складалася з усіх базових протиотрут, препаратів та реагентів з її арсеналу. Страфф підозрював, що за допомогою «березової смерті» Зейн намагався приховати щось іще. І хай що б це було, мікстура Амаранти з цим впорається, або принаймні допоможе його виявити.

Страфф чекав, поки Амаранта — досі напівоголена — працювала над зіллям. Цю суміш потрібно було кожного разу готувати, але очікування було того варте. Нарешті вона піднесла йому чашку, в якій парувала рідина. Страфф зробив великий ковток, хоча мішанка була надзвичайно гірка, — і йому одразу зробилося краще.

Він зітхнув — от і вдалося успішно оминути ще одну пастку — і допив решту напою. Амаранта знову вичікувально впала на коліна.

— Іди, — наказав король.

Амаранта мовчки кивнула, запхала руку в рукав плаття та вийшла з намету.

Страфф залишився сидіти в сум’ятті, в його руках холола порожня чашка. Він розумів, що перевага на його боці. Поки він здаватиметься Зейну сильнішим за нього, з-імли-народжений буде підкорятися його наказам.

Можливо.