Джерело вознесіння

31

Філен Франдью не був скаа. Він ніколи не був скаа. Скаа щось робили або вирощували. А Філен — продавав. А це зовсім інше.

Хоча дехто називав його скаа. Навіть тепер він бачив це слово в поглядах інших членів Зібрання. До Філена та його колег-купців вони ставилися з такою само зневагою, як і до восьми скаа-робітників у Зібранні. Невже вони не бачили, що ця група зовсім інша?

Він трохи посунувся на лаві. Не завадило б поставити у залі Зібрання зручніші сидіння. Вони чекали кількох учасників; високий годинник, що стояв у кутку приміщення, казав, що до початку засідання залишалося п’ятнадцять хвилин. Як не дивно, одним із тих, хто мав зараз приїхати, був Венчер власною персоною. Дивно — тому, що король Евенд зазвичай з’являвся на засідання рано.

«Уже не король, — посміхнувся про себе Філен. — А просто Еленд Венчер».

Хріновеньке ім’я для короля — не те що Філенове. Звісно, ще півтора року тому його звали «Лен». Ну, а «Філеном Франдью» він сам себе назвав уже після Краху. Його страшенно тішило те, що інші прийняли це його нове ім’я без зауважень. Та й чому б йому не мати якесь круте ім’я? Як у лорда? Невже Філен був чимось гіршим за будь-якого з цих «аристократів», що відсторонено сиділи на своїх місцях?

Та ні, він був не гіршим. Навіть кращим. Так, вони називали його скаа — та протягом усіх цих років вони приходили до нього, і їхні зарозумілі замашки були йому по цимбалах. Він відчував їхню беззахисність. Аристократи потребували його — того, кого вони називали скаа. Але також він був купцем. І при цьому не аристократом. Тобто тим, кого у маленькій затишній імперії Пана Всевладаря взагалі не повинно було існувати.

Але купцям благородного походження доводилося співпрацювати з зобов’язувачами. А там, де були зобов’язувані, не могло відбуватися нічого протизаконного. І тоді з’являвся Філен. Він був… свого роду посередником. Людиною, яка допомагала укласти угоду двом зацікавленим сторонам, які з різних причин прагнули уникнути уважних очей зобов’язувачів Пана Всевладаря.

Філен не входив до банди: це було занадто небезпечно. І занадто приземлено. Він від народження мав хист до фінансів і торгівлі. Дайте йому два камені — і він уже до кінця тижня організує каменоломню. Дайте йому шпицю — і він її виміняє на карету, запряжену породистими кіньми. Дайте йому два зернятка пшениці — і в підсумку він відправить на ринки Крайньої Домінії великий корабель з зерном. Звичайно, угоди укладали особисто аристократи, але за всіма ними стояв Філен. Він був господарем власної великої імперії.

І вони все одно цього не помічали. Він тепер носив такий само гарний костюм, як і вони; після того як стало можна торгувати відкрито, Філен став одним із найбагатших людей у Лютаделі. Та аристократи й надалі його ігнорували — лише тому, що походженням не вийшов.

Ну нічого, він їм покаже. Після сьогоднішнього засідання… так, він їм покаже. Філен окинув поглядом присутніх, тривожно шукаючи очима того, кого він сховав у натовпі. Заспокоївшись, він знову поглянув на членів Зібрання, які розмовляли між собою. Щойно прибув один з останніх учасників — лорд Ферсон Пенрод. Літній чоловік пройшов на трибуну Зібрання повз присутніх, вітаючись із кожним по черзі.

— Філене, — привітався Пенрод, помітивши його. — У тебе новий костюм, я бачу. Тобі дуже личить червоний жилет.

— Лорде Пенроде! Ви теж маєте чудовий вигляд. Хвороба, що непокоїла вас учора ввечері, вже минулася?

— Так, доволі швидко, — кивнув сивою головою лорд. — Просто живіт трохи болить.

«Яка прикрість», — подумав, посміхаючись, Філен.

— Що ж, ви краще присядьте тоді. Хоча, як я бачу, молодого Венчера досі немає.

— Так, — нахмурився Пенрод.

Саме його переконати проголосувати проти Венчера було найважче; старий у якомусь роді був прив’язаний до цього хлопця. Та зрештою і його дотиснули. Як і всіх інших.

Пенрод пішов далі, приєднуючись до решти аристократів. Цей старий йолоп, певно, вирішив, що зрештою королем оберуть саме його. Та у Філена були свої плани на трон. Звичайно, сам він туди сідати не збирався — правити королівством його не цікавило. Бо це жахливий спосіб заробляти гроші. Набагато легше робити це, продаючи речі. Стабільніше, не так небезпечно.

Але плани Філен таки мав. У нього завжди були плани. Він змусив себе не дивитися на глядачів.

Натомість купець обернувся до Зібрання і почав уважно вивчати поглядом його членів. Прибули вже всі — окрім Венчера. Семеро аристократів, восьмеро купців і восьмеро робочих-скаа: всього двадцять чотири особи, якщо рахувати Евенда. Поділ на три частини мав на меті дати більше влади звичайним людям, оскільки їх було набагато більше, ніж аристократів. Венчер не розумів, що купці — це не скаа.

Філен зморщив носа. Навіть попри те, що члени Зібрання з-поміж скаа перед засіданнями зазвичай милися і чистили одяг, він все одно відчував, як від них тхне печами, млинами та стайнями. Тхнуло людьми, які щось виробляли. Філен збирався поставити їх на місце, коли цей цирк скінчиться. Зібрання — ідея, звичайно, цікава, але до керівного органу повинні входити винятково ті, хто на це заслуговує. Тобто люди на кшталт Філена.

«Лорда Філена, — подумки виправив він себе. — Скоро вже».

Він сподівався, що Евенд спізниться і вони зможуть уникнути прослуховування його промови. Філен і так знав, про що говоритиме цей вискочка.

«Ну… розумієте, це нечесно. Я повинен бути королем. І зараз я вам цілу книгу прочитаю про те, чому так має бути. А, до речі, дайте скаа ще грошей?»

Філен посміхнувся.

Чоловік на ім’я Ґетру, який сидів поруч, штовхнув його ліктем.

— Гадаєш, він з’явиться? — прошепотів він.

— Можливо, й ні. Повинен же він розуміти, що йому тут не раді. Ми його усунули, адже так?

Ґетру знизав плечима. Після Краху він добряче погладшав.

— Не знаю, Лене. Ну, тобто… ми ж не… Він просто… армії… Нам потрібен сильний король, вірно? Той, хто не дасть захопити місто?

— Звичайно, — промовив Філен. — І мене звати не Лен.

— Вибач, — почервонів Гетру.

— Ми все зробили правильно, — вів далі Філен. — Венчер — слабак. І дурень.

— Я б так не сказав, — відповів Гетру, ніяково опускаючи очі. — Ідеї в нього цікаві…

Філен фиркнув і подивився на годинник. Час настав, хоча за галасом юрми не було чути ударів. Відколи було усунуто Венчера, засідання Зібрання перетворилися на справжній безлад. Лавки перед трибуною розставили віялом, і на них було повно людей — здебільшого скаа. Філен ніяк не розумів, навіщо їм досі дозволяють приходити, адже права голосу вони все одно не мали.

«Ще одна Веннерова ідіотська вигадка», — подумав він, хитаючи головою.

У дальньому кінці зали — за глядачами та просто навпроти трибуни — крізь масивні, великі прочинені двері пробивалося всередину червоне світло призахідного сонця. Філен кивнув комусь, і двері зачинили. Натовп затих.

Філен встав і звернувся до присутніх.

— Що ж, оскільки…

Та цієї миті двері зали Зібрання знову розчахнулися. У них з’явився чоловік у білому на чолі невеликої групи осіб; зі спини його заливало червоним світлом. Еленд Венчер. Філен нахилив голову вбік і нахмурився.

Колишній король пішов до трибуни, за ним тріпотіла біла накидка. Поруч із ним звично йшла його з-імли-народжена, щоправда, цього разу вона була у сукні. Філену кілька разів випадало перекинутися з нею словом, і він зробив був висновок, що у вишуканій сукні вона буде схожа на одоробло. Але плаття сиділо на ній добре, хода дівчини була повна грації. Насправді вона мала доволі привабливий вигляд.

Принаймні так здавалося Філену, поки він не зустрівся з нею поглядами. Очевидно, на тепло її очей членам Зібрання годі було розраховувати — і купець опустив голову. Венчер притягнув з собою на засідання усіх своїх алломантів — колишніх громил з команди Уцілілого. Очевидно, молодий Венчер прагнув нагадати всім, хто його друзі. Могутні люди, люди, яких варто боятися.

Люди, які вбивали богів.

Крім того, з Елендом був не один, а цілих два террісійці. Жінку Філен ніколи досі не бачив, але вона справляла потужне враження. Усім було відомо, що після Краху террісійці пішли від своїх господарів; вони відмовлялися надалі бути слугами. То де ж Еленд знайшов аж двох представників народу Террісу, котрі йшли поруч із ним у кольорових одежах і котрі погодилися служити йому?

Присутні мовчки сиділи, не зводячи очей з Еленда Венчера. Декому, здавалося, було ніяково — вони й самі не знали, як до нього ставитися. А інші ніби як були… в захваті? Як це так? Хто може бути в захваті від Еленда Венчера — хай навіть поголеного, зачесаного, в новому одязі та?.. Філен нахмурився. Це що, дуельний ціпок у короля? А збоку від нього вовчур чеберяє?

«Він більше не король!» — сам собі нагадав Філен.

Венчер пішов просто до трибуни. Обернувшись, він махнув своїм людям — усім вісьмом — аби сідали біля гвардійців. Після цього Еленд поглянув на Філена.

— Філене, ви щось хочете сказати? — поцікавився він.

І тільки тоді купець збагнув, що він досі стоїть.

— Я просто…

— Ви — канцлер Зібрання? — знову спитав Еленд.

Філен завмер.

— Канцлер?

— Засідання Зібрання веде король, — нагадав молодий Венчер. — На цю мить короля у нас немає, а значить, згідно з законом, Зібрання повинно обрати канцлера, який даватиме слово охочим, слідкуватиме за часом виступів та матиме вирішальний голос на випадок рівного розподілення голосів.

Він зупинився та поглянув на Філена.

— Хтось повинен очолювати процес, — додав він. — Інакше пануватиме хаос.

Попри впевненість у власних силах, Філен помітно занервував. Невже Венчер дізнався, що це він організував голосування проти нього? Ні, він не міг про це дізнатися. Еленд дивився на усіх членів Зібрання по черзі, зустрічаюсь із ними очима. Це вже був не життєрадісний, легковажний хлопець, якого Філен бачив на засіданнях раніше. Військовий мундир, рішуча постава і слова… здавалося, перед ними тепер зовсім інша людина.

«Здається, ти знайшов собі наставника, — подумав Філен. — Але занадто пізно. Ну, стривай…»

Філен всівся.

— Взагалі-то ми ще не встигли обрати канцлера, — сказав він. — Якраз збиралися цим зайнятися.

Евенд кивнув, а в голові одночасно закружляв добрячий десяток настанов. Тримати зоровий контакт. Говорити спокійно, але твердо. Не поспішати, але не виказувати вагань. Не горбся, не совайся, сиди прямо, не стискай кулаки, коли нервуєшся…

Він кинув короткий погляд на Тіндвіл. Вона кивнула у відповідь.

«Ну, до роботи, Еле, — сказав він сам собі. — Покажи їм, наскільки ти змінився».

Він зайнявся своє місце і кивнув решті семи аристократам у Зібранні.

— Чудово, — сказав він, беручи слово. — Значить, я можу висунути свою кандидатуру на роль канцлера?

— Свою? — перепитав один з аристократів на ім’я Драйдел.

Скільки Евенд цього Драйдела пам’ятав, з його обличчя не сходив зневажливий вишкір. Хоча гострим рисам його обличчя й темному волоссю цей вишкір страшенно пасував.

— Ні, — нібито передумав Венчер. — Навряд чи мене на сьогоднішніх слуханнях можна вважати незацікавленою стороною. Тому я пропоную лорда Пенрода. Більш шанованої кандидатури нам не знайти, і я вважаю, що з нього буде чудовий посередник у наших дискусіях.

Усі присутні на секунду замовкли.

— Логічно, — промовив нарешті Геттел, який працював у кузні.

— Усі згодні? — спитав Евенд, підіймаючи руку.

За його пропозицію проголосувало шістнадцятеро осіб — усі скаа, більшість аристократів та один із торговців. Тобто загалом — більшість.

— Гадаю, це означає, — обернувся Евенд до лорда Пенрода, — що ви тут тепер за головного, Ферсоне.

Статечний чоловік кивнув і піднявся, аби формально розпочати засідання, як це раніше зробив Еленд. Манери Пенрода були досконалі, постава — потужна, а одяг — ладно пошитий. Еленд мимоволі відчув укол заздрощів, спостерігаючи за тим, як природно Пенрод робить те, чого сам Венчер навчався з такими труднощами.

«Можливо, з нього б вийшов кращий король, ніж я, — подумав Еленд. — Можливо… Ні!Я повинен бути впевненим. Пенрод — достойний чоловік і бездоганний аристократ, але це не робить з людини лідера. Він не читав книжок, які читав я, він не знається на юриспруденції, як я на ній знаюся. Він — чудова людина, але при цьому Ферсон Пенрод залишається продуктом свого суспільства — він не вважає скаа тваринами, але ніколи не сприйматиме їх як рівню собі».

Пенрод сказав вступне слово, після чого обернувся до Еленда.

— Лорде Венчере, це засідання скликали ви. Гадаю, закон гарантує вам можливість першим звернутися до Зібрання.

Молодий король вдячно кивнув, встаючи.

— Чи вистачить вам двадцяти хвилин? — поцікавився Пенрод.

— Повинно вистачити, — усміхнувся Еленд, і вони помінялися місцями.

Еленд став за трибуну. Праворуч від нього на підлозі яблуку не було де впасти від людей — усі вони совалися, покашлювали, пошепки перемовлялися. У приміщенні відчувалася напруга — це вперше Еленд зіткнувся з групою осіб, які його зрадили.

— Як багатьом із вас відомо, — звернувся молодий король до двадцяти трьох членів Зібрання, — нещодавно я повернувся з зустрічі зі Страффом Венчером — військовим ватажком, який, за нещасним збігом обставин, є моїм батьком. Я б хотів відзвітувати перед вами щодо цієї зустрічі. Зазначу, що оскільки це відкрите засідання, у своєму звіті я не озвучуватиму конфіденційних деталей, які мають значення для питання безпеки королівства.

Він ненадовго зупинився та, піднявши очі, помітив на обличчях присутніх той самий розгублений вираз, на який і розраховував.

Прокашлявся торговець Філен.

— Так, Філене? — спитав молодий Венчер.

— Це все дуже добре та цікаво, Еленде, — промовив той. — Та хіба ви не збираєтеся зачитати нам звернення з того приводу, з якого ми всі тут зібралися?

— Привід, з якого ми всі тут зібралися, Філене, — відповів Еленд, — це обговорити, як забезпечити подальше процвітання та безпеку Лютаделя. Гадаю, людей понад усе непокоять армії у нас під стінами — і передовсім ми повинні заспокоїти їхнє занепокоєння. Питання керування Зібранням можуть трохи почекати.

— Я… зрозуміло, — пробелькотів очевидно розгублений Філен.

— Час у вашому розпорядженні, лорде Венчере, — нагадав Пенрод. — Продовжуйте, якщо бажаєте.

— Дякую, канцлере, — промовив Еленд. — Найперше я хочу чітко дати зрозуміти, що мій батько не збирається атакувати місто. Я розумію причини занепокоєння людей, особливо з огляду на пробний штурм замку минулого тижня. Але це була звичайна перевірка — Страфф остерігається йти в атаку всіма своїми силами. Протягом нашої з ним зустрічі, він розповів, що уклав альянс із Цеттом. Я вважаю, що це був блеф, хоча й відкидати такої загрози не можна, на жаль. Підозрюю, що він справді міг планувати напасти на нас — попри присутність Цетта. Та ці плани тепер відкладені дуже надовго.

— Чому? — спитав один із представників скаа. — Бо ви — його син?

— Ні, не тому, — відповів Еленд. — Страфф не з тих людей, яких можуть відвернути від задуманого родинні зв’язки.

Еленд зупинився й поглянув на Вен. Він зрозумів раптом, що їй не подобається бути тією, хто тримає лезо біля горлянки Страффа, але ж вона дозволила йому згадати про неї у своїй промові.

Хоча…

«Вона сказала „гаразд“, — нагадав він собі. — Але я не поставлю свій обов’язок вище за неї!»

— Та годі вже, Еленде, — не витримав Філен. — Закінчуйте цю виставу! Що ви пообіцяли Страффу за те, аби він не повів армії на місто?

— Я його залякав, — просто відповів король. — Шановні члени Зібрання, ведучи перемовини зі своїм батьком, я раптом збагнув, що ми — усі ми — абсолютно ігнорували один із найбільших ресурсів, які опинилися в нашому розпорядженні. Ми вважаємо себе шанованим правлячим органом, який отримав мандат довіри від народу. Але ми тут — не тому, що хтось із нас щось зробив. Єдина причина, чому ми зараз обіймаємо свої посади, — це Уцілілий в Гатсіні.

Еленд по черзі поглянув у очі всім членам Зібрання, а тоді продовжив:

— Іноді я відчуваю те, що, підозрюю, багато хто з вас відчуває. Уцілілий уже став легендою, і нам нізащо його не перевершити. Він має владу над цим народом — владу, потужнішу за нашу, попри те, що він уже помер. Ми ревнуємо. Ми невпевнені у собі. І ці почуття — природні для людей. Правителі відчувають їх так само, як і інші люди, — можливо, навіть гостріше. Товариство, ми не можемо дозволяти собі продовжувати думати так і далі. Спадщина Уцілілого належить не якійсь одній групі осіб — і навіть не якомусь одному місту. Він — наш прабатько, він — творець усіх вільних людей на цій землі. Незалежно від того, чи визнаєте його релігійний авторитет, ви не станете заперечувати, що без його хоробрості та жертовності ми б не насолоджувалися свободою, яку маємо зараз.

— Який усе це має стосунок до Страффа? — перебив його Філен.

— Безпосередній! — підвищив голос Еленд. — Бо, хоча Уцілілого й не стало, його спадщина досі з нами. У подобі його учениці, — кивнув молодий король на Вен. — Вона — найпотужніша з-імли-народжена у світі, і Страфф це відчув на власній шкурі. Панове, я знаю норов свого батька. Він нізащо не атакуватиме місто доти, доки боїться віддачі від того, чого не зможе зупинити. Він розуміє, що якщо піде на штурм, то накличе на себе лють спадкоємиці Уцілілого — лють, якої не зміг винести навіть сам Пан Всевладар.

Еленд замовчав — залою Зібрання з шурхотом перекочувалися шепоти присутніх. Те, що він щойно сказав, миттєво розлетиться містом і зміцнить дух мешканців. Можливо, через шпигуна Страффа, який точно є у приміщенні, ця інформація пошириться й у війську старшого Венчера. Еленд раптом помітив поміж публіки алломанта батька — Зейна.

А коли сказане ним пошириться військом Страффа, його солдати двічі подумають, перш ніж виконувати батьків наказ наступати на Лютадель. Кому захочеться вступити у поєдинок із тією силою, яка вже знищила Пана Всевладаря? Надія на це була незначною — навряд чи люди Страффа віритимуть байкам, які приходять з міста, — але Евенду могло зіграти на руку будь-яке послаблення морального духу ворожих солдат.

Також незле буде, якщо Евенда дещо сильніше асоціюватимуть з Уцілілим. Це допоможе молодому королеві подолати свою невпевненість; Келсьє був великою людиною — але його не стало. Евенд мав зробити усе можливе, аби люди знали, що справа Уцілілого живе далі.

Бо так буде краще для його народу.

Поки Вен слухала звернення Евенда до Зібрання, їй страшенно крутило в животі.

— Ти згодна з цим? — прошепотів Гем, нахилившись до неї, коли молодий король почав розповідати деталі їхнього візиту до Страффа.

— Головне, аби королівству допомогло, — знизала плечима Вен.

— Тобі ж не подобалося те, на що пішов Кел заради скаа, — як і всім нам.

— Це потрібно Евенду, — відповіла дівчина.

Тіндвіл, яка сиділа перед нею, обернулася раптом і суворо поглянула на Вен. Дівчина очікувала, що террісійка зараз зробить їй зауваження за балачки під час засідання Зібрання, але Тіндвіл мала для неї зауваження іншого характеру.

— Королю, — вона вперто продовжувала називати Евенда саме так, — потрібен зв’язок з Уцілілим. Власного авторитету, на який він міг би спиратися, в Евенда дуже небагато, тоді як Келсьє — це людина, яку в Центральній Домінії зараз люблять і шанують найбільше. Нагадавши, що їхнє королівство було засновано особисто Уцілілим, король зробить так, що люди подумають двічі, перш ніж втручатися у його справи.

Гем кивнув задумливо, Вен опустила очі.

«А в чому, власне, проблема? Я ще зовсім недавно майже повірила, що я — це новий Герой Віків, а тепер переймаюся через те, що прославлюся завдяки Еленду?»

Дівчині було незручно сидіти — вона запалила бронзу та відчула знайому далеку пульсацію. Вона ставала дедалі голоснішою.

«Годі! — наказала вона собі. — Сейзед, наприклад, не вважає, що Герой повинен повернутися, а він історію знає краще за всіх у світі. І взагалі — це дурниця якась. Треба зосередитися на тому, що відбувається тут».

Зрештою, серед присутніх був і Зейн.

Вен знайшла в натовпі його обличчя: з-імли-народжений сидів ближче до задньої частини приміщення та легенько спалював олово — недостатньо, аби її засліпити, — даючи дівчині вивчати риси свого обличчя. Він не дивився на неї — не відривав погляду від того, що відбувалося на трибуні. Чи працював він за наказом Страффа, чи прибув сюди з власної ініціативи? Безсумнівно, як у Страффа, так і у Цетта серед присутніх є шпигуни — так само як серед їхніх солдатів є люди Гема. Але Зейн її нервував. Чому він до неї не обернеться? Хіба не…

Зейн зустрівся з нею поглядом. Усміхнувся легко, а тоді знову почав уважно дивитися на Евенда.

Вен мимоволі здригнулася. Значить, він її не уникав?

«Зберися! — сказала вона собі. — Слухай, що каже Еленд!»

Та він уже майже закінчив. Свою промову молодий Венчер підсумував кількома зауваженнями на тему того, як, на його думку, можна не дати Страффу відновити рівновагу. Знову-таки, не вдаючись у подробиці, аби не вибовкати ненароком державну таємницю. Еленд поглянув на великий годинник у кутку — впорався на три хвилини раніше; згорнув аркуш із тезами та зібрався залишити трибуну.

Раптом прокашлявся лорд Пенрод.

— Евенде, ви нічого не забули? — нагадав він.

Молодий Венчер зупинився і поглянув на Зібрання.

— Про що це ви?

— Ви хіба не бажаєте відреагувати? — несміливо озвався один із робітників-скаа. — Ну, про те… що трапилося на минулому засіданні?

— Ви отримали мою офіційну відповідь, — відповів Еленд. — Вам чудово відомо, що я про все це думаю. Втім, публічний форум — це не місце для звинувачень і викриттів. Зібрання — це занадто благородний керівний орган для таких справ. Мені прикро, що Зібрання вирішило озвучити свої занепокоєння у момент страшенної небезпеки, що нависла над містом, але того, що вже трапилося, ми змінити не можемо.

І зібрався йти на своє місце.

— І це все? — уточнив один зі скаа. — Ви не збираєтеся захищатися, не будете переконувати нас повернути вас на трон?

Евенд знову замовчав.

— Ні, — сказав він. — Навряд чи до цього дійде. Ваш погляд на ситуацію ви до мене донесли, і я дуже розчарований. Але ви — представники, обрані народом. І я довіряю владі, якою вас наділили. Якщо у вас є питання або претензії — я з радістю на них відповім. Але стояти тут перед вами й розпинатися, вихваляючи свої чесноти, я не збираюся. Ви всі чудово знаєте мене. Вам відомо, на що я здатен і що я маю намір зробити для цього міста та його населення. Хай це і буде аргументом на мій захист.

Він повернувся на своє місце. Вен зауважила, що Тіндвіл нахмурилась. Евенд не став виголошувати промову, яку вони вдвох написали, промову, в якій наводилися аргументи, яких, вочевидь, і чекало Зібрання.

«Чому він передумав?» — не могла зрозуміти Вен.

Террісійці такий раптовий розворот, судячи з виразу її обличчя, був не до душі. Та, як не дивно, Вен відчувала, що довіряє інстинктам Евенда більше, ніж інстинктам Тіндвіл.

— Що ж, — промовив, знову стаючи за трибуну, лорд Пенрод. — Дякую за цей звіт, лорде Венчере. Не впевнений, що в нас сьогодні є інші питання на порядку денному.

— Лорде Пенроде? — озвався Евенд.

— Так?

— Можливо, ви оголосите кандидатів?

Лорд Пенрод нахмурився, не розуміючи.

— Кандидатів на посаду короля, Пенроде, — різко кинув Філен.

Вен обернулась до купця й уважно на нього поглянула.

«А цей точно замішаний», — відзначила вона.

— Саме так, — промовив Евенд, так само уважно змірявши Філена поглядом. — Згідно з законом, аби Зібрання могло обрати нового короля, кандидатури на посаду повинні бути оголошені щонайменше за три дні до голосування. Гадаю, нам слід оголосити кандидатури зараз, аби можна було провести голосування якомога скоріше. За кожен день без правителя місто платить високу ціну.

Евенд замовчав і хитро посміхнувся.

— Якщо тільки ви не маєте наміру залишити місто без короля на цілий місяць…

«Чудовий спосіб дати знати, що він не відмовляється від корони», — подумала Вен.

— Дякую, лорде Венчере, — промовив Пенрод. — Значить, зараз ми й… а як конкретно це потрібно зробити?

— Кожен член Зібрання може висунути одну кандидатуру, якщо бажає, — нагадав Евенд. — І аби не занадто обтяжувати процедуру, я б рекомендував усім підходити до справи стримано — обирайте тільки того, з кого, як ви щиро і чесно вважаєте, був би найкращий король. Якщо вам є кого запропонувати — можете піднятися й оголосити його ім’я решті присутніх.

Пенрод кивнув і повернувся на своє місце. І щойно він сів, встав один зі скаа.

— Я пропоную лорда Пенрода, — промовив він.

«Еленд не міг цього не передбачити, — майнуло в голові Вен. — Ще й після того, як фактично зробив Пенрода канцлером. Навіщо давати стільки влади тому, хто очевидно буде його головним суперником у боротьбі за трон?»

А відповідь була проста. Річ у тім, що Еленд чудово знав — кращої кандидатури на місце канцлера, ніж лорд Пенрод, не знайти.

«Він іноді занадто чесний», — вже не вперше подумала дівчина.

Обернувшись до Зібрання, вона уважно подивилась на скаа, який запропонував кандидатуру Пенрода. Чому скаа так швидко об’єдналися довкола аристократа?

Їй здавалося, це тому, що пройшло замало часу. Скаа звикли до того, що ними керує аристократія, і навіть попри отриману свободу, вони намагалися дотримуватися традицій — навіть більше, ніж самі аристократи. Здавалося, що люди на кшталт Пенрода — спокійні, владні — самі собою підходять на роль короля краще, ніж скаа.

«Та все-таки зрештою їм доведеться подолати цю звичку, — подумала Вен. — Якщо вони збираються стати такими, якими хоче їх бачити Еленд, — їм доведеться».

Присутні затихли, більше ніхто своїх кандидатів не висував. Кілька осіб кашлянули, навіть перешіптування згасли. Нарешті піднявся сам лорд Пенрод.

— Я висуваю Евенда Венчера, — оголосив він.

— Ох… — почула дівчина зойк позаду себе.

Вен обернулася і поглянула на Бриза.

— Що? — прошепотіла вона.

— Просто блискуче, — промовив Бриз. — Ти не зрозуміла хіба? Пенрод — чесна людина. Принаймні настільки чесна, наскільки може бути чесним аристократ, — тобто він прагнутиме, аби інші також вважали його чесним. Евенд висунув Пенрода на канцлера…

«Сподіваючись, що той у відповідь почуватиметься зобов’язаним висунути кандидатуру Еленда на посаду короля», — зрозуміла Вен.

Вона поглянула на молодого Венчера і помітила на його вустах ледве помітну посмішку. Невже це він і справді організував такий собі обмін люб’язностями? Здавалося, таку комбінацію не під силу провести навіть Бризу.

Гамівник тим часом схвально похитав головою.

— Евенд не тільки не мусив сам себе висувати — це не пішло б на користь його іміджу. Він влаштував так, що тепер ціле Зібрання вважає, що людина, яку вони безмежно поважають і, можливо, готові обрати королем, вважає Еленда Венчера гідним трону. Просто блискуче.

Пенрод знову зайняв своє місце; присутні тим часом мовчали. Вен також підозрювала, що він висунув кандидатуру Еленда для того, аби не бути єдиним претендентом. Можливо, Зібрання і вважало, що Евенд заслуговує на шанс повернутися на трон; і Пенрод виявився достатньо чесним для того, аби озвучити це відчуття.

«А як же торговці? — подумала Вен. — У них теж повинен бути свій план».

Евенд вирішив, що, можливо, голосування проти нього організував саме Філен. Купці могли хотіти посадити на трон когось зі своєї фракції — того, хто міг би відкрити брами міста тому з ворожих королів, хто зараз ними маніпулює або хто заплатив більше.

Дівчина поглянула на групу з восьми чоловіків у нарядних одежах — вишуканіших навіть, ніж в аристократів. І всі вони, здавалося, чекали на сигнал. Що ж задумав Філен?

Один із торговців заворушився, ніби збираючись встати, але Філен суворим поглядом посадив його на місце. Купець не встав. Філен сидів мовчки, тримаючи на колінах свій дуельний ціпок. Нарешті, коли на ньому зійшлися погляди усіх присутніх, він повільно піднявся.

— Я також маю кандидатуру, — оголосив він.

З лави, де сиділи скаа, почулося фиркання.

— І хто б говорив про виставу, Філене? — крикнув один із членів Зібрання. — Не стримуйтеся вже — висувайте себе!

— Взагалі-то, — вигнув брову Філен, — я не збирався висувати свою кандидатуру.

Вен нахмурилась; в очах Евенда з’явився натяк на розгубленість.

— Я дуже ціную ваші натяки, — вів далі Філен, — але ж я всього лише купець. Ні, я вважаю, що королем має стати особа з особливими навичками. Скажіть мені, лорде Венчере, чи обов’язково кандидатом повинен бути член Зібрання?

— Ні, — відповів Евенд. — Король не зобов’язаний бути членом Зібрання — я був обраний уже після того, як став королем. Головний обов’язок короля — створювати, а потім втілювати в життя закони. Зібрання є лише дорадчим органом, який до певної міри має врівноважувальні повноваження. Королем може стати хто завгодно, а титул насправді мав бути спадковим. Тільки я не сподівався… що певні пункти буде застосовано настільки швидко.

— Ну звісно, — промовив Філен. — Добре. Гадаю, королем повинен стати той, у кого є досвід у цій справі. Той, хто продемонстрував свої лідерські якості. Словом, я на посаду нашого короля висуваю кандидатуру лорда Ешвезера Цетта!

«Що?» — оторопіла Вен.

Філен обернувся і жестом показав кудись углиб зали. Один з чоловіків скинув капюшон і зняв плащ скаа — під ними виявилися звичайний одяг і обличчя з густою бородою.

— Здуріти… — вирвалося у Бриза.

— Це справді він? — з недовірою спитала Вен, почувши, як залою в різні боки побігли хвилі шепоту.

Бриз кивнув.

— Так, це він. Лорд Цетт власною особою.

Гамівник уважно подивився на дівчину.

— Гадаю, ми вскочили у халепу.