Джерело вознесіння

22

Імла була і хаосом, і стабільністю. На землі існувала Імперія, всередині неї існували з десяток окремих королівств, а в цих королівствах були міста, містечка, села та плантації. І над ними, між ними, довкола них була імла. Імла була явищем більш звичним, ніж сонце, оскільки її не могли закрити собою хмари. Вона була могутнішою за бурі, оскільки могла витримувати будь-які вибрики погоди. Вона була завжди. Мінлива, проте вічна.

День був усього лише нетерплячим зітханням в очікуванні ночі. Та коли прийшла темінь, Вен раптом виявила, що імла більше не заспокоює її, як це було раніше.

Ні в чому тепер не було певності. Колись ніч була її надійним прихистком; тепер же Вен постійно озиралася через плече, шукаючи поглядом силует примари. Колись її спокоєм був Еленд, але й він мінявся. Колись вона могла захистити те, що любила, але тепер дедалі більше боялася, що сили, які планували захопити Лютадель, вона зупинити просто нездатна.

І це безсилля лякало її найбільше. Вона усе своє дитинство прожила з чітким усвідомленням того, що нічого не може змінити, але Келсьє допоміг їй повірити у власні сили.

А якщо вона не може захистити Евенда — то навіщо вона взагалі потрібна?

«Ну, але на дещо я поки що здатна», — вперто подумала вона.

Вен тихо присіла на карнизі, і китиці її марево-плаща легенько колихалися на вітрі. Під нею перед замком Венчерів мерехтливо горіли смолоскипи, освітлюючи пару гвардійців Гема. Вони стояли в імлі, усім своїм виглядом демонструючи надзвичайну пильність.

Гвардійці звичайно не бачили дівчину, яка сиділа над ними; через густу імлу вони ледве бачили те, що відбувається за п’ять метрів від них. Вони не були алломантами. Якщо не рахувати кістяка команди, Евенд мав у своєму розпорядженні ще заледве з пів десятка імлистих — через що з точки зору алломантії він був доволі слабким у порівнянні з іншими новими королями Останньої Імперії. Ситуацію більш-менш рятувала тільки Вен.

Раптом вогні смолоскипів затріпотіли, відчинилися двері, і з палацу вийшла одинока фігура. Гем привітався з гвардійцями, і його голос тихим відлунням покотився в імлі. Однією з причин — і, певно, причиною найголовнішою — такої заповзятливості гвардійців була якраз присутність Гема. Нехай у душі він був трохи анархістом, але якщо під його командуванням опинявся невеликий загін, він міг бути напрочуд ефективним. І попри те, що гвардійці були явно не настільки дисциплінованими, як намуштровані солдати, з якими доводилося мати справу Вен, вони були надзвичайно відданими.

Гем коротко переговорив зі своїми підлеглими, після чого махнув їм на прощання та пішов у імлу. На невеликому подвір’ї між самим замком та оборонним муром розташовувалися кілька блокпостів і ходили кілька патрулів — і Гем обійшов їх усі по черзі. Він сміливо рухався у нічній темряві, довіряючись розсіяному світлу зірок і не бажаючи засліплювати себе світлом смолоскипа. Звичка злодія.

Вен усміхнулася, нечутно зістрибнула на землю та кинулася слідом за Гемом. Він ішов собі далі, не помічаючи її присутності.

«Цікаво, як це — коли у тебе лише одна алломантична сила? — подумала Вен. — Як це — могти зробити себе набагато сильнішим, але при цьому мати такий само слабкий слух, як і у звичайних людей?»

Минуло всього лише два роки відтоді, як вона познайомилась з алломантією, і тепер вона не могла уявити себе без цих здібностей.

Гем продовжував іти, і Вен непомітно слідувала за ним, аж поки вони не дісталися засідки. Тоді дівчина напружилася, запаливши бронзу.

Раптом завив ОрСеур, зістрибнувши з гори коробок. Кандра зараз був темним силуетом у ночі, а від його нелюдського голосу навіть у Вен зупинилася кров у жилах. Гем обернувся, вилаявшись собі під ніс.

Та інстинктивно запалив п’ютер. Зосередившись на своїй бронзі, Вен переконалась, що ці пульсації походять саме від нього. Гем знову крутнувся на місці, намагаючись зрозуміти у темряві, де саме приземлився ОрСеур. Вен з полегшенням усміхнулася. Те, що Гем застосував алломантію, означало, що самозванець — не він. Його ім’я можна було викреслювати зі списку підозрюваних.

— Усе в порядку, Геме, — промовила Вен, наближаючись до нього.

— Вен? — примружився він в імлу, опускаючи свій дуельний ціпок.

— Так, це я, — кивнула дівчина. — Вибач, але ти налякав мого пса. Він ночами буває трохи смиканий.

— Як і всі ми, — видихнув Гем. — Щось сталося сьогодні вночі?

— Нічого особливого, — відповіла Вен. — Я повідомлю в разі чого.

— Дуже дякую, — кивнув громило. — Хоча сумніваюся, що тобі знадобиться моя допомога. Я — капітан гвардійців, але всю найважливішу роботу виконуєш ти.

— Ти набагато цінніший, ніж тобі здається, Геме, — сказала дівчина. — Евенд дуже тобі довіряє. Після того, як Телден, Жастес та всі інші його покинули, йому дуже потрібен друг.

Гем кивнув. Вен обернулась, дивлячись в імлу, де вичікувально сидів ОрСеур. Здавалося, він дедалі сильніше звикає до тіла собаки.

Тепер, коли вона переконалася, що Гем не самозванець, вона просто мусила обговорити з ним це питання.

— Геме, — почала дівчина, — твій захист набагато важливіший для Евенда, ніж ти собі уявляєш.

— Ти маєш на увазі самозванця? — тихо спитав Гем. — Ел наказав мені опитати усю прислугу в палаці, аби дізнатися, чи ніхто того дня не зникав на кілька годин. Але це доволі важке завдання.

— Це ще не все, Геме, — кивнула Вен. — У мене скінчився атій.

Він завмер на мить, і дівчина почула крізь імлу, як він тихенько вилаявся.

— Наступного разу, коли я битимуся з з-імли-народженим, — уточнила вона, — я помру.

— Тільки якщо у нього цей атій буде, — додав Гем.

— Та хто ж пошле з-імли-народженого битися зі мною без атію?

Він замислився.

— Геме, — промовила дівчина. — Мені потрібно знайти спосіб битися проти того, хто палить атій. Ти щось про це чув? Розкажи.

Гем знизав плечима у темряві.

— Існує багато припущень, Вен. Колись у мене була дуже довга розмова про це із Бризом — хоча в основному він тоді буркотів, що я його задовбав.

— Отже? — спитала дівчина. — Що мені робити?

Гем потер підборіддя.

— Більшість людей сходиться на тому, що найкращий спосіб убити з-імли-народженого з атієм — заскочити його зненацька.

— Якщо він першим мене атакує, то до одного місця така стратегія, — відповіла Вен.

— Ну, — продовжив капітан гвардійців, — окрім несподіваного нападу, варіантів не дуже-то й багато. Дехто вважає, що убити з-імли-народженого, який використовує атій, можна, якщо загнати його у безвихідну ситуацію. Це як у грі в фети: іноді єдиний спосіб забрати фігуру — це загнати її в кут, звідки їй не буде іншого виходу, окрім смерті. Але провернути таке доволі складно. Завдяки атію з-імли-народжений може бачити майбутнє, він бачить рухи наперед і через це може уникати розставлених пасток. До того ж атій нібито посилює розумові здібності.

— Так і є. Коли я його запалюю, часто буває так, що я ухиляюся від удару, ще навіть до того, як його завдано.

Гем кивнув.

— Отже, — вела далі Вен, — чим іще порадуєш?

— Це все, — зітхнув чоловік. — Громила багато спілкуються на цю тему — ми всі боїмося наскочити на з-імли-народженого. Отже, варіантів залишається два: або заскочити його зненацька, або загнати його в кут. Вибач.

Вен насупилась. Обидва ці варіанти не допоможуть, якщо вона й сама потрапить у засідку.

— Гаразд, мені треба йти. Обіцяю, що розповім тобі, якщо залишу після себе пару трупів, — розсміявся Гем.

— А може, спробуєш не потрапляти у ситуацію, в підсумку якої ти залишиш після себе трупи, га? Один лише Всевладар зна, що станеться з цим королівством, якщо ми тебе втратимо, — кивнула Вен, хоча й не була певна, що Гем бачить її у темряві.

Вона махнула ОрСеуру та пішла до замкової стіни, а громило залишився стояти на брукованій доріжці.

— Пані, — промовив ОрСеур, коли вони опинилися на стіні, — чи можу я поцікавитися, навіщо ми здивували пана Геммонда саме в такий спосіб? Вам подобається лякати ваших друзів?

— Це була перевірка, — відповіла Вен, зупиняючись у проймі між зубцями та оглядаючи з висоти місто.

— Перевірка, пані?

— Потрібно було перевірити, чи він використовує алломантію. І так я дізналася, що самозванець — не він.

— Ось воно що, — промовив кандра. — Розумний хід, пані.

— Дякую, — усміхнулася Вен.

В їхній бік рухався патруль гвардійців. Не бажаючи з ними перетинатися, дівчина мовчки кивнула на кам’яне караульне приміщення, розташоване на стіні.

Вона стрибнула, «відштовхнувшись» від монети, і приземлилася на даху будівлі. ОрСеур приземлився з нею поруч, скориставшись своїми дивними м’язами кандри, аби заскочити на триметрову висоту.

Вен сіла, схрестивши ноги та замислившись, а ОрСеур наблизився до краю даху та влігся, звісивши лапи. І поки вони сиділи так, Вен міркувала.

«ОрСеур мені сказав, що кандра не переймає алломантичні сили, якщо з’їсть алломанта… але чи може кандра сам собою бути алломантом? Ми тоді не договорили».

— Але я ж зрозумію, якщо людина — не кандра, чи не так? — спитала Вен, обертаючись до ОрСеура. — У представників твого виду немає алломантичних здібностей, правда?

Той не відповідав.

— ОрСеуре? — покликала Вен.

— Я не зобов’язаний відповідати на це запитання, пані.

«Ну звісно, — подумала Вен, зітхнувши. — Контракт. І як мені зловити того іншого кандру, якщо ОрСеур не відповідатиме на мої запитання?»

Вона розчаровано відкинулася назад, дивлячись у безмежну імлу та підклавши замість подушки під голову свій марево-плащ.

— Ваш план спрацює, пані, — тихо промовив ОрСеур.

Вен обернулася до нього. Кандра лежав, поклавши голову на передні лапи, та дивився на місто.

— Якщо ви від когось відчуваєте алломантію — це точно не кандра.

Вен відчула в його словах вагання та нехіть, він на неї навіть не поглянув. Кандра говорив мимохіть, так ніби озвучував інформацію, яку волів би залишити при собі.

«Який він таємничий», — подумала Вен.

— Дякую, — відповіла вона.

ОрСеур знизав своїми собачими плечима.

— Я розумію, що ти волів би не мати зі мною справу, — промовила Вен. — Ми обоє з радістю б трималися одне від одного якомога далі. Та доведеться змиритися.

ОрСеур знову кивнув, після чого злегка повернув голову та поглянув на неї.

— Чому ви мене так ненавидите?

— Я тебе не ненавиджу, — заперечила Вен.

ОрСеур здивовано підняв свою собачу брову. У його погляді відчувалися мудрість і розуміння, яких Вен там побачити навіть не сподівалася. Дівчина ніколи досі такого в кандрі не помічала.

— Я… — раптом замовкла Вен, відвертаючи голову. — Я ще не звиклася з тим фактом, що ти зжер тіло Келсьє.

— Не в тому справа, — відповів ОрСеур, знову обертаючись до міста. — Ви занадто розумна, аби цим перейматися.

Вен обурено нахмурилась, але кандра на неї уже не дивився. Дівчина теж відвернулася і зосередила свій погляд на імлі.

«Навіщо він це сказав? — подумала вона. — Ми тільки почали знаходити спільну мову».

Вона так хотіла про це забути.

«Справді хочеш знати? — майнуло в неї у голові. — Гаразд».

— Усе тому, що ти знав, — прошепотіла вона.

— Перепрошую, пані?

— Ти знав, — повторила Вен, не відриваючи погляду від імли. — Ти був єдиним з усієї команди, хто знав, що Келсьє збирається померти. Він розповів тобі, що хоче дати себе вбити і що ти повинен будеш узяти його кістки.

— А… — тихо відповів ОрСеур.

Вен зі звинуваченням подивилася на істоту.

— Чому ти нічого не сказав? — спитала вона. — Ти ж знав, як ми всі ставилися до Келсьє. Невже тобі бодай на думку не спало розповісти нам, що цей ідіот планує себе вбити? Невже ти не подумав, що ми, можливо, зможемо його зупинити, що ми зможемо знайти інший шлях?

— Ви дуже жорстока, пані.

— Ти ж сам хотів знати! — сказала Вен. — Найгірше було одразу після того, як він помер. Коли ти, за його наказом, прийшов до мене і став моїм слугою. І ані слова не сказав про те, що саме ти зробив.

— Контракт, пані, — відповів ОрСеур. — Вам, можливо, й не хочеться про це чути, але я був зв’язаний Контрактом. Келсьє не бажав, аби ви були в курсі його планів, — тому я нічого не міг вам сказати. Можете мене ненавидіти, якщо вам так хочеться, але я не шкодую про зроблене.

— Я тебе не ненавиджу.

«Я це вже переборола».

— Але скажи чесно: невже ти не міг порушити Контракт заради його блага? Ти служив Келсьє протягом двох років. Невже тобі не було боляче, коли ти дізнався, що він помре?

— Чому я повинен хвилюватися через смерть одного з моїх господарів? — відповів ОрСеур. — На його місце прийшов би хтось інший.

— Келсьє був не з таких господарів, — сказала Вен.

— Справді?

— Ні.

— Вибачте, пані, — промовив ОрСеур. — Як накажете — так я й вважатиму.

Вен відкрила було рота, аби щось відповісти, але передумала. Якщо він вирішив клеїти з себе дурня — хай так, це його право. Нехай і далі зневажає своїх господарів, так само як…

Як вона зневажає його. За те, що дотримувався свого слова, за те, що виконував свій Контракт.

«Відколи ми познайомилися, я завжди ставилася до нього недобре, — подумала Вен. — Спершу, коли він був Рену, мене дратувала його зверхня поведінка — хоча ця поведінка була всього лише частиною ролі, яку він мусив грати. Потім, коли він став ОрСеуром, я його уникала. І навіть ненавиділа — за те, що дав Келсьє померти. А тепер я змусила його влізти у тіло тварини. А ще за ці два роки, що ми з ним знайомі я майже не питала його про його минуле, а спитала лише тоді, коли мені знадобилося більше інформації про його народ, аби виявити самозванця».

Вен дивилась в імлу. ОрСеур серед усіх учасників команди здавався зовсім чужим. Його ніколи не запрошували на наради. Посади в уряді він не отримав. Він допомагав не менше за інших, ще й зіграв ключову роль — «духа» Келсьє, який повстав з могили, підбуривши скаа до вирішального повстання. Та в той час, як усі решта отримали нові титули, нових друзів та нові обов’язки, ОрСеур після краху Останньої Імперії отримав лише нову господиню.

Яка його ненавиділа.

«То й нічого дивного, що він так поводиться», — подумала Вен.

Їй раптом пригадалися слова Келсьє: «Тобі доведеться ще багато чого дізнатися про дружбу, Вен…».

Кел та інші прийняли її, ставилися до неї з шаною та приязню, навіть коли вона на це не заслуговувала.

— ОрСеуре, — спитала Вен, — а яким було твоє життя до того, як тебе найняв Келсьє?

— Я не розумію, яким чином це пов’язано з пошуками самозванця, пані, — відповів кандра.

— Це не має до самозванця жодного стосунку, — відмахнулась дівчина. — Я просто подумала — можливо, мені слід більше про тебе дізнатися?

— Вибачте, пані, але я не хочу, аби ви більше дізнавалися про мене.

«От і все», — зітхнула Вен.

Але… Келсьє та інші ж не відверталися від неї, якщо вона, бувало, грубо розмовляла з ними. У словах ОрСеура вгадувалися знайомі нотки. Щось у них вона впізнала.

— Анонімність, — тихо промовила Вен.

— Прошу?

— Анонімність. Ти непомітний, навіть коли поруч з іншими. Тихий, ненав’язливий. Змушуєш себе триматися осторонь — принаймні в емоційному плані. Це спосіб життя. Спосіб захиститися.

ОрСеур не відповідав.

— Ти служиш панам, — вела далі Вен. — Жорстоким чоловікам, які бояться твоєї сили. І єдиний спосіб не дати їм тебе зненавидіти — це зробити так, аби вони взагалі не звертали на тебе уваги. Тому ти волієш видаватися малим і слабким. Таким, що не несе жодної загрози. Та іноді ти кажеш не те, чого від тебе очікують або даєш прорватися на поверхню своєму бунтарству.

Дівчина обернулась до нього. Кандра дивився на неї.

— Так, — сказав він нарешті, знову обертаючись до міста.

— Вони тебе ненавидять, — тихо продовжила Вен. — Вони ненавидять тебе через твою силу, через те, що не можуть примусити тебе порушити власне слово, або через те, що ти занадто сильний, аби тебе контролювати.

— Вони починають тебе боятися, — підхопив ОрСеур. — У них з’являються нав’язливі думки — навіть якщо ти всього лише інструмент у їхніх руках, — і вони починають боятися, що ти посядеш їхнє місце. Всупереч Контракту, всупереч знанню про те, що жоден кандра за жодних обставин не порушить своєї священної обітниці, вони тебе бояться. А люди ненавидять боятися.

— І тоді, — промовила Вен, — вони знаходять підстави тебе бити. Іноді їх провокують навіть твої намагання зберігати нешкідливий вигляд. Вони ненавидять твою силу, вони ненавидять той факт, що насправді у них немає ніяких причин тебе мучити, — і б’ють.

— Звідки вам це відомо? — спитав кандра, обернувшись до дівчини.

— Так же не тільки до кандр ставляться, ОрСеуре, — знизала плечима Вен. — Так само ватажки банд ставляться до молодих дівчат — аномалії у світі злодіїв, де балом правлять чоловіки. До дітей, які мають дивну здатність змушувати відбуватися певні речі: впливати на людей, чути те, чого чути не треба, рухатися тихіше та спритніше. Для них це водночас інструмент і загроза.

— Я… не знав про це, пані.

«Як він міг не знати про моє минуле? — нахмурилась Вен. — Він же знав, що я була вуличною злодійкою».

Чи все-таки не знав? І цієї миті Вен зрозуміла нарешті, якою її побачив ОрСеур два роки тому, під час їхнього знайомства. Він прибув після того, як її прийняли; і, певно, вирішив, що Вен, як і всі інші, уже багато років є частиною команди.

— Келсьє взяв мене за кілька днів до того, як ми познайомилися, — пояснила Вен. — І він не те щоби мене взяв в команду, а радше врятував. Я протягом усього дитинства тягалася по бандах злодіїв, завжди працюючи на найнебезпечніших чоловіків із найгіршою репутацією, бо тільки такі приймали до себе волоцюг на кшталт мене та мого брата. Ті ватажки, що були розумніші, швидко розуміли, що мене можна використовувати. Не знаю, чи вони розуміли, що я — алломантка. Певно, хтось зрозумів, а решта гадали, що я просто «удачлива». Словом, я була їм потрібна. І вони мене за це ненавиділи.

— І били?

— Особливо останній, — кивнула Вен. — Це було вже тоді, коли я почала здогадуватися, як використовувати алломантію, хоча навіть і не підозрювала, що це таке. Але Кеймон знав. І він мене ненавидів навіть попри те, що мене використовував. Гадаю, він просто боявся, що я рано чи пізно навчуся застосовувати свої сили на повну. І хвилювався, що одного дня я його просто вб’ю, — дівчина обернулась і поглянула на ОрСеура. — Уб’ю — і займу його місце ватажка банди.

Кандра дивися на неї, трохи припіднявшись.

— Люди погано ставляться не тільки до кандр, — тихо промовила Вен. — Одне одному ми також добряче псуємо життя.

— У вашому, пані, випадку їм принаймні доводиться стримуватися, — фиркнув ОрСеур, — аби не вбити. А чи бив вас колись той, хто знає, що хай як би сильно він тебе гамселив — ти не помреш? Усе, що він мусить зробити, — дати тобі нові кістки, і вже завтра ти зможеш служити, ніби нічого й не сталося. Ми — досконалі слуги; нас вранці можна відгамселити до смерті, а ввечері ми вже будемо подавати вечерю. Знахідка для садиста — і до того ж нікому нічого за це не буде.

— Я розумію, — заплющила очі Вен. — Я, звісно, не кандра, але у мене був п’ютер. Гадаю, Кеймон знав, що мене можна бити набагато сильніше, ніж він сам міг.

— То чому ви не втекли? — поцікавився кандра. — Адже вас не зобов’язував Контракт.

— Я… я не знаю, — пробурмотіла Вен. — Люди, ОрСеуре, дивні істоти, а відданість часто розуміють зовсім неправильно. Я залишалася з Кеймоном, бо він був знаменитий, і піти я боялася більше, ніж залишатися. І, окрім банди, у мене нікого й нічого не було. Мій брат загинув, і я страшенно боялась залишатися сама. Хоча, якщо задуматися, це все дуже дивно.

— Іноді погане становище — це краще, ніж альтернативний шлях. Ви робили те, що було потрібно для вашого виживання.

— Можливо, — відповіла Вен. — Але можна було жити й зовсім інакше, ОрСеуре. І я про це не знала, аж поки мене не знайшов Келсьє. Не обов’язково, виявляється, роками жити, нікому не довіряючи, залишаючись у тіні інших і будучи звіром-одинаком.

— Можливо — якщо ви людина. Але я — кандра.

— Але ж це не означає, що ти не можеш довіряти, — заперечила Вен. — І тобі не обов’язково ненавидіти своїх господарів.

— Я їх не всіх ненавиджу, пані.

— Але ти їм не довіряєш.

— Нічого особистого, пані.

— Нічого подібного, — відповіла дівчина. — Ти нам не довіряєш, бо боїшся, що ми можемо зробити тобі боляче. І я тебе розумію — я й сама протягом багатьох місяців, проведених з Келсьє, усе чекала, коли мені знову зроблять боляче. Але, ОрСеуре, нас ніхто не зрадив. Келсьє мав рацію. Мені навіть зараз важко у це повірити, але люди, що входять до його команди — Гем, Доксон, Бриз — добрі. І навіть якби один з них мене зрадив, я би продовжувала їм довіряти. Я можу спокійно спати вночі, ОрСеуре. Я можу відчувати спокій, я можу сміятися. Моє життя стало іншим — воно стало кращим.

— Ви — людина, — вперто промовив ОрСеур. — У вас можуть бути друзі, адже вони не хвилюватимуться, що ви їх зжерете чи ще якусь штуку утнете.

— Я про тебе так не думаю.

— Справді? Пані, ви щойно зізналися, що ображаєтесь на мене за те, що я з’їв Келсьє. До того ж ви терпіти не можете того факту, що я дотримуюся Контракту. Ви принаймні були чесною. Ми лякаємо людських істот. Вони ненавидять нас за те, що ми з’їдаємо представників їхнього виду, хоча насправді ми просто беремо тіла тих, хто і так помер. Людям робиться ніяково від того, що ми можемо набути їхньої подоби. Тільки не кажіть, що ви не чули, які легенди ходять про мій народ. Вони нас називають імлистими почварами — істотами, які можуть приймати подобу тих, хто увійшов в імлу. Як гадаєте, подібне чудовисько, яким лякають дітей, колись приймуть у вашому суспільстві?

Вен нахмурилась.

— У цьому і полягає суть Контракту, пані, — промовив ОрСеур приглушено, але гостро. — Вам цікаво, чому ми просто не можемо від вас утекти? Розчинитися у вашому суспільстві, стати невидимими? Ми намагалися. Давно, коли Остання Імперія лише з’явилася. Та ваш народ нас виявив і почав знищувати. Вони полювали на нас із допомогою з-імли-народжених, бо ж у ті часи алломантів було значно більше. Люди нас зненавиділи, бо боялися, що ми їх замінимо. Нас справді майже знищили — і тоді ми запропонували Контракт.

— Але що це змінювало? — спитала Вен. — Адже ви й надалі робите те, що робили до цього.

— Вірно, але тепер ми робимо це за вашою командою, — пояснив кандра. — Люди люблять силу, і їм подобається контролювати щось сильне. Наш народ запропонував своє служіння, і ми написали відповідну угоду, яку присягнувся виконувати кожен кандра. Ми — не вбиваємо людей. Ми беремо кістки лише тоді, коли нам наказано це зробити. Ми служимо нашим господарям з абсолютною покірливістю. Коли ми почали так поводитися, люди припинили нас убивати. Вони нас і надалі ненавиділи та боялися — але також знали, що можуть нами керувати. Ми перетворилися на ваш інструмент. І поки ми залишаємося покірними, ми залишаємося в живих. Ось чому я підкорююся. Порушити умови Контракту — значить, зрадити мій народ. Ми не можемо з вами битися, поки у вас є з-імли-народжені, тому нам залишається лише служити вам.

«3-імли-народжені. Чому це з-імли-народжені настільки важливі?»

Він натякнув, що з їхньою допомогою можна знайти кандру…

Та про цю ласу цікавинку вона говорити не наважилася: відчувалось, що якщо вона спитає про щось на цю тему, кандра знову закриється в собі. Натомість вона всілася рівніше та, зустрівшись із ним у темряві очима, запропонувала:

— Якщо бажаєш, я можу тебе звільнити від твоїх зобов’язань за Контрактом.

— І що це поміняє? — не зрозумів ОрСеур. — Я просто отримаю інший Контракт. Згідно з нашими законами, перш ніж отримати свободу, мені доведеться чекати ще десять років — а тоді ще два роки, протягом яких я не матиму права залишати батьківщину кандр. В іншому випадку я ризикую тим, що мене розкриють.

— Тоді принаймні прийми мої вибачення, — попросила дівчина. — Я була абсолютною дурепою, коли ображалась на тебе за те, що ти дотримуєшся умов свого Контракту.

— І це, пані, також нічого не змінює. Я й надалі буду змушений носити це кляте собаче тіло — й ані особистості, ані кісток для імітації.

— А я гадала, що ти тішитимешся нагоді бути просто собою.

— Я почуваюся голим, — пояснив ОрСеур.

Якусь мить він сидів мовчки, а тоді опустив голову:

— Хоча… мушу визнати перевагу кісток. Я навіть не уявляв, наскільки непомітним вони мене зроблять.

— Були в моєму житті часи, — з розумінням кивнула Вен, — коли я б усе віддала, аби тільки прийняти собачу подобу і жити так, аби на мене ніхто не звертав уваги.

— Але тепер — ні?

— Ні, — похитала головою дівчина. — Принаймні протягом більшості часу. Я звикла була, що всі — такі, як ти розповідаєш — повні ненависті та жорстокості. Та знаєш, ОрСеуре, у світі є й добрі люди. Мені б хотілось, аби ти це також зрозумів.

— Це ви маєте на увазі вашого короля? — кинув погляд у бік замку кандра.

— Так, — погодилась Вен. — І про інших.

— Про себе?

Вен лише головою похитала.

— Ні, не про себе. Я — не добра й не погана. Я тут лише для того, аби вбивати.

ОрСеур кілька секунд дивився на неї, після чого знову ліг.

— Мушу зазначити, — сказав він, — ви таки не найгірший мій господар. Серед нашого народу така фраза — це щось на кшталт компліменту.

Вен усміхнулася, хоча насправді власні слова її дещо налякали.

«Я тут лише для того, аби вбивати…»

Вона поглянула на вогні таборів обох військ, що стояли під містом. Якась частина її — та сама частина, яку тренував Рін і яка досі промовляла в голові його голосом — шепотіла, що мав бути інший спосіб перемогти ці дві армії. Замість бавитися у політику та організовувати перемовини, команді варто було просто використати силу Вен. Відправити її з мовчазним нічним візитом до ворожих таборів — і їхні королі та генерали просто не доживуть до ранку.

Та вона знала, що Евенд нізащо не погодиться на таку вилазку. Він не використовуватиме страх, навіть проти своїх ворогів. Він зазначить, що у тому разі, якщо вона уб’є Страффа або Цетта, їхнє місце можуть зайняти інші люди, налаштовані до міста значно більш вороже.

Відповідь, звичайно, логічна та пряма. Але Вен все одно кортіло діяти — просто сидіти й розводити теревені вона не могла. Не з тих вона була людей, яких можна тримати в облозі.

«Ні, — думала вона. — Це не для мене. Я не мушу бути такою, яким був Келсьє — жорсткою, непоступливою. Я можу бути кращою. Я можу бути тією, хто повірить у бачення Еленда».

Вона відмахнулася від тієї безжальної частини себе й зосередилася на дечому іншому. Зосередилася на своїй бронзі, шукаючи ознак присутності алломантів. Попри те що їй подобалося тинятися усім містом, «патрулюючи» територію, насправді максимальну ефективність Вен демонструвала, залишаючись на одному місці. Вбивці, найімовірніше, давно вже розвідали усе, що стосується передньої брами, — там постійно ходили патрулі та було зосереджено найбільше солдатів.

Та вона все одно не могла зосередитися. У світі діє багато різних сил, і Вен не була певна, чи бажає ставати частиною їх.

«Де моє місце?» — думала вона.

Дівчина почувалась так, ніби досі його не знайшла — ні коли вона грала роль Валетти Рену, ні тепер, коли вона була тілоохоронницею чоловіка, якого кохала. Картина ніяк не складалася.

Вона заплющила очі, запалюючи олово та бронзу, а також відчуваючи дотик до шкіри породженої вітрами імли. І, як не дивно, щось іще — щось ледве відчутне. Вона відчувала десь далеко алломантичні пульсації. Вони були настільки слабкі, що дівчина їх ледве не проґавила.

Пульсації були схожі на ті, які видавав імлистий дух. Їх вона теж відчувала, щоправда, зі значно ближчої відстані. З даху будинку в місті. Вона звикала до їхньої присутності, оскільки вибору в неї все одно не було. Але поки що він лише спостерігав…

«Він намагався убити одного з напарників Героя, — подумала вона. — Якось ударив його ножем».

Принаймні так стверджувалося у щоденнику.

От тільки… що ж це пульсувало з такої відстані? Пульсація була тиха, проте потужна. Ніби десь вдалині хтось бив у барабан. Вона примружилась, фокусуючи зір.

— Пані? — раптом виник біля неї ОрСеур.

— Що? — розплющила очі Вен.

— Ви це чули?

— Що са… — почала говорити вона, вирівнюючись, а тоді раптом замовкла.

Вона почула. Десь під самим муром Лютаделя лунали кроки. Дівчина перехилилась уперед і помітила темну постать, що йшла вуличкою до замку. Вен настільки зосередилась на власній бронзі, що геть забула про справжні звуки.

— Молодець, — похвалила дівчина кандру, стаючи на краю даху караульного приміщення. — І лише тоді вона зрозуміла дещо насправді важливе: ОрСеур узяв ініціативу на себе, він попередив її про небезпеку, не дочікуючись якихось там наказів.

Дрібничка — але дуже важлива.

— Що скажеш? — тихо спитала вона, не зводячи очей з постаті, що наближалась.

Людина не мала в руках смолоскипа і, здавалося, почувається в імлі цілком комфортно.

— Алломант? — припустив ОрСеур, присідаючи з нею поруч.

— Алломантичного пульсу не чути, — похитала головою Вен.

— Значить, це з-імли-народжений, — сказав кандра, який не знав, що вона може бачити крізь міднохмари. — Занадто високий, аби це був ваш приятель Зейн. Будьте обережні, пані.

Вен кивнула, кинула монету, а тоді підкинула себе у хмари імли. ОрСеур слідом за нею зістрибнув з будиночку для вартових, після чого кинувся вниз із краю стіни та гепнувся об землю з висоти у понад п’ять метрів.

«Йому точно подобається випробовувати ці кістки на міцність», — подумала вона.

Хоча падіння, звичайно, не могло вбити кандру, дівчина оцінила його хоробрість.

Вона рухалася, «притягаючись» до цвяхів у дерев’яному даху, аж нарешті приземлилася неподалік від темної фігури. Витягнула свої кинджали, приготувала метали, перевірила, чи є в неї дюралюміній. Після цього Вен нечутно пішла через вулицю.

«Зненацька», — згадала вона.

Порада Гема її досі нервувала. Не можна покладатись на те, що завжди зможеш захопити суперника зненацька. Вона пішла слідом за чоловіком, вивчаючи його. Він був високий — навіть дуже високий. І цей одяг… Взагалі-то це були шати…

Вен різко зупинилась.

— Сейзеде? — приголомшено покликала вона незнайомця.

Террісієць обернувся, і її підсилені оловом очі побачили його обличчя.

Він усміхнувся.

— А, леді Вен! — сказав Сейзед глибоким, знайомим голосом. — А я вже починав хвилюватися, що ви так довго мене не знаходите. Ви…

Та договорити він не встиг — Вен зі схвильованими обіймами кинулася йому на шию.

— Я не думала, що ти повернешся так швидко!

— Я не планував повертатися, леді Вен, — відповів Сейзед. — Але обставини склалися так, що, здається, оминути цього місця я просто не міг. Ходімо, я мушу поговорити з Його Величністю. Маю для нього тривожну звістку.

Вен відпустила террісійця й поглянула в його добре обличчя — очі Сейзеда були страшенно втомлені. Сам він мав виснажений вигляд. Одяг — брудний, а пахнув він потом і попелом. Хоча зазвичай Сейзед навіть під час мандрів залишався надзвичайно охайним.

— Що сталося? — спитала дівчина.

— Проблеми, леді Вен, — тихо відповів він. — Проблеми та неприємності.