Джерело вознесіння

41

— Я пишу це, — читав Сейзед, — вибиваючи слова на металевій пластині, тому що боюся. Я боюся за своє життя; так, я визнаю: я — людина. Якщо Аленді повернеться з Джерела Вознесіння, я впевнений — однією з перших його цілей буде моя смерть. Він не злий, він просто безжальний. Гадаю, це наслідок того, що йому довелося пережити.

— Сходиться з тим, що нам відомо про Аленді зі щоденника, — зауважила Тіндвіл. — Якщо припустити, що автором цього щоденника був саме Аленді.

Сейзед поглянув на купи нотаток і перевірив базові знання на цю тему, які зберігалися у його пам’яті. Кваан був древнім ученим з Террісу. Він знайшов Аленді, якого — у процесі досліджень — почав вважати Героєм Віків, постаттю з террісійських пророцтв. Аленді дослухався до нього і став політичним лідером. Спершу він завоював більшу частину світу, а потім вирушив у подорож на північ, до Джерела Вознесіння. Втім, Кваан до того часу змінив свою думку щодо Аленді та намагався завадити йому дістатися Джерела.

Усе сходилося. Хоча автор щоденника і не називав свого імені, очевидно, що це був сам Аленді.

— Гадаю, це дуже обґрунтоване припущення, — промовив террісієць. — У щоденнику навіть згадується Кваан та їхня сварка.

Вони сиділи поруч за столом у покоях Сейзеда. Він попросив, аби йому принесли більший стіл — такий, щоб влізли усі примітки та записи, — і стіл принесли. Біля дверей стояли залишки обіду — супу, який вони з’їли ледве не за хвилину. Сейзеду кортіло повернути посуд на кухню, але він просто не міг відірватися від роботи.

— Продовжуй, — попросила Тіндвіл, відкидаючись на спинку крісла.

Такою розслабленою Сейзед іще ніколи її не бачив. І ці різнокольорові кільця, які опускалися від її вух до плечей — золото й мідь змінювали олово та залізо і навпаки. Так просто — і так прекрасно.

— Сейзеде?

Він здригнувся.

— Вибач, — сказав террісієць і знову почав читати. — Також я боюся, що все, що я знав, — уся моя історія — забудеться. Я боюся нового світу. Я боюся, що Аленді зазнає поразки. Боюся недолі, що принесе Безодня.

— Стривай, — зупинила його Тіндвіл. — Чому він цього всього боявся?

— А чому б йому й не боятися? Безодня — як ми гадаємо, це була імла — убивала його людей. Без сонячного світла не росли зернові культури, а худоба не могла пастися.

— Але якщо Кваан боявся Безодні, тоді він не повинен був виступати проти Аленді, — заперечила террісійка. — Адже той прямував до Джерела Вознесіння, аби перемогти Безодню.

— Саме так, — підтвердив Сейзед. — Але потім Кваан переконався, що Аленді — не Герой Віків.

— А яке це мало значення? Для того, аби зупинити імлу, не потрібна була якась конкретна людина — успіх Рашека це тільки доводить. Перегорни в кінець, прочитай цей уривок про Рашека.

— Є у мене молодий племінник, такий собі Рашек, — прочитав террісієць. — Він ненавидить усе, пов’язане з Хленніумом, ненавидить із пристрастю ревнивого юнака. Та ще більше він ненавидить Аленді — хоча ці двоє ніколи не зустрічалися, — бо Рашек вважає зрадою те, що один із його пригнічувачів повинен бути обраний Героєм Віків. Аленді знадобиться провідник через Террісійські гори. Я наказав Рашеку подбати про те, аби цими провідниками було обрано саме його та його вірних друзів. Рашек спробує повести Аленді в неправильному напрямку, переконати його, знеохотити його або в інший спосіб не дати дійти до цілі. Аленді й не дізнається, що його обманули. На той випадок, якщо Рашек не зможе збити Аленді з пантелику, я наказав йому вбити мого колишнього друга. Надія на це слабка. Аленді пережив замахи на своє життя, війни та катастрофи. І все-таки я сподіватимуся, що у крижаних горах Террісу він нарешті виявиться беззахисним і безпомічним. Я сподіваюся на диво. Аленді не повинен дістатися Джерела Вознесіння, він не повинен заволодіти цією силою.

— Що? — нахмурилась Тіндвіл, відкидаючись назад.

— Гадаю, тут щось не так, — проговорив Сейзед. — Але не можу зрозуміти, що саме.

Террісієць ще раз пробігся по тексту очима.

— Пропоную розбити це все на прості твердження. Рашек — чоловік, який став Паном Всевладарем — був племінником Кваана.

— Так.

— Кваан доручив Рашеку збити зі шляху або взагалі убити свого колишнього друга Аленді Завойовника — того, що поліз у Террісійські гори в пошуках Джерела Вознесіння.

Тіндвіл кивнула.

— Кваан зробив це, бо боявся того, що може статися, якщо Аленді сам заволодіє силою Джерела.

Террісійка підняла палець.

— А чому він цього боявся?

— Як на мене, цілком раціональний страх, — знизав плечима Сейзед.

— Занадто раціональний, — підкреслила Тіндвіл. — Або радше — ідеально раціональний. Але скажи мені, Сейзеде… Ти коли читаєш щоденник Аленді, невже він справляє на тебе враження людини, яка здатна особисто заволодіти такою силою?

Террісієць похитав головою.

— Насправді навпаки. Власне, частково через це у мене настільки неоднозначне враження від цього щоденника — ми ніяк не можемо збагнути, чому описаний у ньому чоловік вчинив так, як, ми вважаємо, він вчинив. Гадаю, саме це й наштовхнуло зрештою Вен на здогадку, що Паном Всевладарем був зовсім не Аленді, а Рашек — його тягоноша.

— А ще Кваан стверджує, що добре знав Аленді, — додала Тіндвіл. — У цьому тексті він кілька разів компліментарно відгукується про нього. Здається, навіть називає доброю людиною.

Так, — підтвердив Сейзед, знайшовши відповідний уривок. «Він — добра людина. Людина, здатна на жертви. Насправді всі його дії — усі спричинені ним смерті, руйнування та біль — приносили йому нестерпні страждання».

— Отже, Кваан був добре знайомий з Аленді, — підсумувала террісійка. — І добре про нього відгукувався. Можна припустити, що свого племінника Рашека він також знав добре. Розумієш, до чого я веду?

Сейзед повільно кивнув.

— Навіщо посилати людину з диким норовом, яка керується заздрістю та ненавистю, щоб убити того, кого ти вважав добрим і гідним? Дивний вибір.

— Саме так, — погодилась Тіндвіл, поклавши руки на стіл.

— Але, — зазначив террісієць, — ось у цьому місці Кваан каже, що «сумнівається, що якщо Аленді таки дістанеться Джерела Вознесіння та візьме силу, він її потім віддасть в ім’я більшого блага».

Террісійка похитала головою.

— Нісенітниця якась, Сейзеде. Кваан кілька разів згадує у тексті, як він боїться Безодні, а потім намагається завадити зупинити її, пославши повного ненависті молодика убити поважного та мудрого лідера. Кваан фактично віддав цю силу в руки Рашеку — якщо він так боявся, що Аленді отримає цю силу, чому він не боявся, що нею заволодіє Рашек?

— Можливо, ми бачимо це все з ясністю людей, які вивчають події, які вже сталися, — припустив террісієць.

Тіндвіл знову похитала головою.

— Ми щось пропустили, Сейзеде. Кваан — дуже раціональна людина, іноді навіть занадто — це видно з усієї його розповіді. Він був тим, хто відкрив Аленді, він першим назвав його Героєм Віків. Чому ж тоді він зрештою різко став проти нього?

Сейзед кивнув і погортав текст. Кваан дуже прославився, відкривши Героя. Нарешті він знайшов місце, яке шукав.

— Мені знайшлося місце у традиції Очікування, — прочитав він. — Я став Провісником, пророком, який передбачив появу Героя Віків. І відмовитися від Аленді означало відмовитися від свого нового статусу, від визнання з боку інших.

— Повинно було статися щось надзвичайно серйозне, — промовила Тіндвіл. — Щось, що обернуло його проти друга, проти джерела його власної слави. Щось настільки зачепило його сумління, що він наважився ризикнути й виступити проти найпотужнішого монарха у світі. Щось настільки страшне, що він вирішив послати цього Рашека убити його.

Сейзед проглянув свої записи.

— Він однаково боїться як Безодні, так і того, що може статися, якщо сила опиниться в руках Аленді. В той самий час він ніби не може визначитися, що з цього становить більшу загрозу, а також не розповідає про одне більше, ніж про друге. Так, саме в цьому я вбачаю проблему. Як гадаєш, чи міг Кваан натякати на щось, наводячи такі суперечливі аргументи?

— Можливо, — кивнула Тіндвіл. — Замало інформації. Я не можу складати судження про людину, не знаючи контексту, в якому вона жила!

Сейзед підняв очі та уважно поглянув на неї.

— Можливо, ми занадто захопилися роботою, — зітхнув він. — Зробимо перерву?

Тіндвіл похитала головою.

— У нас немає на це часу, Сейзеде.

Він поглянув їй в очі. Тут вона мала рацію.

— Ти це теж відчуваєш, чи не так? — поцікавилась вона.

Террісієць кивнув.

— Це місто скоро впаде. З усіх сторін на нього тиснуть… ворожі армії, колоси, заворушення…

— Боюсь, насильства буде набагато більше, ніж сподіваються твої друзі, Сейзеде, — ледве чутно промовила Тіндвіл. — А вони, здається, вважають, що зможуть і надалі бавитися зі своїми проблемами.

— Ну, вони величезні оптимісти, — усміхнувся він. — До того ж не звикли програвати.

— Це буде набагато гірше, ніж революція, — додала террісійка. — Я це все досліджувала, Сейзеде. Я знаю, що відбувається, коли загарбнику вдається захопити місто. Загинуть люди. Багато людей.

Сейзед відчув холодок від її слів. У Лютаделі панувала напруга: до міста завітала війна. Можливо, одне військо й увійде всередину з благословення Зібрання, але інші армії будуть змушені брати місто штурмом. Коли облога нарешті закінчиться, стіни Лютаделя стануть червоними від крові.

І він боявся, що кінець настане скоро, дуже скоро.

— Ти маєш рацію, — промовив він, знову беручись до нотаток на своєму робочому столі. — Ми мусимо продовжувати роботу. Треба зібрати якомога більше відомостей про те, яким був наш світ до Вознесіння — можливо, тоді ти й отримаєш потрібний контекст.

Тіндвіл кивнула з приреченою рішучістю. Це завдання вони ніяк не могли закінчити за той час, який їм залишився. Розшифровка значень у тексті, порівняння з текстом щоденника, співвіднесення з контекстом того періоду було справжнім науковим завданням, яке вимагатиме багатьох років завзятої праці. Хранителі зберігали багато знання, але в цьому випадку — забагато. Вони збирали та передавали записи, історії, міфи та легенди так довго, що одному хранителю потрібні були роки на те, аби передати зібрану інформацію новачкові.

На щастя, у цьому огромі інформації знаходилися індекси та анотації, створені хранителями. До них додавалися примітки та особисті індекси, які робив особисто кожен із хранителів. Та це лише допомагало кожному конкретному хранителю зрозуміти, скільки саме інформації є у нього. До прикладу, Сейзед усе своє життя присвятив читанню, запам’ятовуванню та індексуванню релігій. Кожного вечора перед сном він перечитував якусь примітку або легенду. Він був, певно, найкращим фахівцем у питаннях релігій, які існували до Вознесіння, — і все одно вважав, що знає надзвичайно мало.

Ще більше загострювала цю проблему неодмінна ненадійність інформації. Значна її частина передавалася у формі переказів між простих людей, які щосили намагалися згадати, якими були їхні життя колись давно, або, що траплялося частіше, — якими були життя їхніх дідів і прадідів. Орден хранителів було засновано не раніше другого століття правління Пана Всевладаря. А до того часу чимало релігій у їхньому оригінальному вигляді були стерті з лиця землі.

Сейзед заплющив очі, видобув з міднопам’яті інший індекс і почав його досліджувати. І справді, часу в них було мало, але ж усе-таки вони з Тіндвіл були хранителями. Для них звично було починати справи, які доведеться закінчувати комусь іншому.

Еленд Венчер, колишній король Центральної Домінії, стояв на балконі свого замку, дивлячись на велике місто Лютадель. Попри те що перший сніг ще не випав, стало набагато холодніше. Він був у щільно застібнутому плащі, але обличчя капюшон не захищав. Плащ тріпотів на вітрі, який до того ж боляче хльостав його по щоках. З димарів підіймався у небо дим, збираючись над містом у зловісну тінь, а потім розчиняючись у попелясто-червоному небі.

Але на кожен будинок, від якого підіймався дим, припадало два, від яких дим не підіймався. Багато будівель у місті стояли порожніми; населення Лютаделя стрімко скоротилося. Та Еленд знав, що в багатьох із цих бездимних будинків досі жили люди. І вони замерзали.

«Я повинен був зробити для них більше, — подумав Еленд, розплющивши очі назустріч пронизливому холодному вітру. — Я повинен був роздобути для них більше вугілля; я повинен був знайти спосіб забезпечити їх усіх паливом».

Визнавати, що Пан Всевладар давав цьому всьому раду краще за нього — Еленда Венчера, — було принизливо та гнітюче. Попри те що Пан Всевладар був безсердечним тираном, за його правління хоча б значна частина населення міста не померла від голоду й холоду. А ще армія була напоготові, а ще він не дав розплодитися злочинцям…

Військо колосів, що зупинилося на північний схід від міста, чогось вичікувало. Ніяких посланців до Лютаделя від них не прибувало; але вони вселяли набагато більший жах, ніж людські армії. Холод цих чудовиськ точно не відлякає — попри те що колоси ходили без одягу, на зміну погоди вони, здається, уваги не звертали. І це військо хвилювало більше за інші два: воно було найнебезпечнішим, найнепередбачуванішим, і домовитися з ним було неможливо — колоси не торгуються.

«І цій загрозі ми не приділили достатньо уваги, — подумав Еленд, стоячи на балконі. — Виявилося, що ми мусимо стільки всього зробити, про стільки речей подбати, що нам просто не вистачило ресурсів зосередитися на війську, яке може представляти для нас найбільшу загрозу серед усіх наших ворогів».

Здавалося, що імовірність нападу армії колосів на Цетта або Страффа з кожним днем ставала дедалі меншою. Очевидно, Жастес контролював їх достатньою мірою, аби змусити почекати й потім захопити Лютадель.

— Мій пане, — пролунав голос у нього за спиною. — Будь ласка, зайдіть усередину. Надворі страшенний вітер. Який сенс помирати від застуди?

Евенд обернувся. У кімнаті стояли вартові — капітан Дему та ще один тілоохоронець. Після замаху на вбивство, Гем наполіг на тому, аби виділити колишньому королю особисту охорону. Евенд сперечатися не став, хоча й розумів, що підстав для такої обережності уже немає. Страффу немає сенсу його вбивати, якщо він уже не король.

«Він такий унадливий, — подумав Евенд, уважно дивлячись в обличчя Дему. — І чому він мені здається таким молодим? Адже ми з ним майже однолітки».

— Гаразд, — відповів колишній король і повернувся до кімнати.

Дему зачинив двері балкона, й Евенд зняв плащ. Звичний костюм, здавалося, сидить абияк — у ньому він почувався неохайним, хоча й наказав почистити та випрасувати одяг. Жилет був занадто тісний — це давалися взнаки регулярні заняття з мечем, які помаленьку змінювали його статуру, а сюртук тим часом був занадто вільний.

— Дему, а коли наступне зібрання Церкви Уцілілого? — поцікавився Евенд.

— Сьогодні ввечері, мій пане.

Евенд кивнув і здригнувся — ніч обіцяла бути морозною.

— Мій пане, — уточнив Дему, — ви досі маєте намір прийти?

— Звичайно. Я ж пообіцяв, що приєднаюся до вас.

— Це було до того, як ви програли голосування, мій пане.

— Це не має значення, — відмахнувся Евенд. — Я хочу приєднатися до вашого руху, тому що він важливий для скаа, Дему, а я хочу зрозуміти волю свого… народу. Я пообіцяв вам свою відданість — і ви її отримаєте.

Дему ця заява трохи збила з пантелику, але більше нічого він не сказав. Евенд кинув погляд на свій робочий стіл, міркуючи, чи не позайматися трохи, але вирішив, що вчитися у холодній кімнаті не надто приємно. Натомість він відчинив двері та вийшов у коридор. Гвардійці пішли за ним.

Еленд ледве стримався, аби не зайти до Вен. Їй потрібен був відпочинок, і його відвідини кожні пів години не йшли їй на користь. Тому він повернув у протилежний бік і неквапливо пішов коридором.

Коридори у задній частині замку Венчерів нагадували тісний кам’яний лабіринт. Можливо, це через те, що він виріс у цих проходах і переходах, але Еленд у їхній задушливій темряві почувався мов удома. То було ідеальне місце для молодого чоловіка, якому було начхати, чи його знайдуть. Тепер він їх використовував з іншої причини — ці коридори виявилися чудовим місцем для тривалих прогулянок. Він не йшов у якомусь конкретному напрямку, він просто йшов уперед, намагаючись позбутися свого розчарування під ритм власних кроків.

«Я не можу розв’язати проблеми міста, — казав він сам собі. — Хай уже цим займається Пенрод — це ж його обрали люди».

Це мало все значно спростити для Еленда. Це повинно було дозволити йому зосередитися на власному виживанні, що вже говорити про відновлення стосунків з Вен. Дівчина останнім часом дуже змінилась. Еленд себе переконував, що це через поранення, але водночас відчував, що причина ховається глибше. Вона стала по-іншому дивитись на нього, стала по-іншому реагувати на його почуття. І всупереч собі, він бачив цьому лише одну-єдину можливу причину.

Він більше не король.

Вен не можна було назвати людиною неглибокою. Протягом усіх півтора року, що вони разом, вона постійно доводила йому свою відданість і любов. Та як вона могла не відреагувати — хай і підсвідомо — на його колосальну невдачу? Під час замаху на його життя, він бачив, як вона б’ється. Він уперше по-справжньому бачив, як вона б’ється. До того дня Еленд навіть і не уявляв, наскільки вона неймовірна. Вона була не просто воячкою, вона була не просто алломанткою — вона була силою стихії, як грім або вітер. І те, як вона вбила того нещасного, розтрощивши його голову ударом своєї…

«Як вона могла покохати такого, як я? — подумав він. — Я навіть владу не зміг зберегти. І написав закони, за допомогою яких мене і викинули потім з трону».

Колишній король зітхнув, продовжуючи йти. Він розумів, що повинен якось боротися, що повинен знайти спосіб переконати Вен, що він її вартий. Та від цього він здаватиметься лише жалюгіднішим. Виправити своїх минулих помилок він не міг, адже навіть не розумів, у чому саме цих помилок припустився. Він зробив усе, що міг, але цього виявилося недостатньо.

Евенд зупинився на перехресті. Раніше його б заспокоїло занурення в якусь книгу. Але тепер це його лише дратувало. Лише напружувало. Здається, якось так завжди почувалась Вен, коли йшлося про книжки.

«Може, я б зміг чогось у неї навчитися? — подумав він. — Що б зробила на моєму місці Вен?»

Вона б точно не валандалася коридорами, занурена в думки та жалість до себе. Евенд нахмурився, кинувши погляд у глибину коридору, який освітлювали мерехтливі вогні ламп, з яких горіла лише половина. Раптом він зірвався з місця та рішучим кроком пішов до однієї з кімнат.

Колишній король тихо постукав у двері, але йому ніхто не відповів. Тоді він зазирнув усередину. За великим столом, заваленим списаними аркушами паперу та бухгалтерськими книгами, сиділи поруч Сейзед і Тіндвіл. Вони обоє ніби витріщалися осклілими очима у порожнечу перед собою. Рука Сейзеда лежала на столі. Рука Тіндвіл лежала на руці Сейзеда.

Раптом террісієць потрусив головою та обернувся до Евенда:

— Лорде Венчере! Перепрошую, я не чув, як ви увійшли.

— Усе в порядку, Сейзе, — заспокоїв його Евенд, входячи до кімнати.

Тіндвіл також прокинулась і забрала свою руку з руки Сейзеда. Евенд кивнув Дему та його напарнику, які увійшли за ним слідом, знаком показавши, аби вони почекали ззовні, а тоді зачинив двері.

— Евенде, — промовила террісійка, і в голосі її відчувалося звичне невдоволення. — З якою метою ви нас відволікаєте? Ви вже довели свою абсолютну некомпетентність. Я не бачу потреби у подальшій дискусії.

— Та це й надалі мій дім, Тіндвіл, — відповів колишній король. — Якщо ти мене ще раз образиш, я накажу виставити тебе за поріг.

Тіндвіл підняла брову.

Сейзед аж побілів.

— Лорде Венчере, — промовив він швидко, — я гадаю, Тіндвіл не хотіла вас…

— Усе в порядку, Сейзеде, — зупинив його жестом руки Евенд. — Вона просто перевіряла, чи я не став раптом таким само вразливим, як і раніше.

Тіндвіл знизала плечима.

— Мені розповідали, що ви тиняєтеся палацом, мов загублене дитя.

— Правду тобі розповідали, — не став заперечувати Евенд. — Та це не означає, що в мене зовсім не залишилося гордості.

— Гаразд, — жестом показала на крісло Тіндвіл. — Сідайте, якщо хочете.

Евенд кивнув, підтягуючи крісло до них двох і сів.

— Мені потрібна порада.

— Я вже все, що могла, порадила вам. Узагалі-то я й так забагато для вас зробила. Подальша моя присутність тут може справити враження, ніби я стала на ваш бік.

— Я більше не король, — нагадав Евенд. — А отже, ніякого «мого боку» немає. Я просто людина, яка прагне правди.

— Ну, тоді питайте, — усміхнулась Тіндвіл.

Сейзед спостерігав за їхньою розмовою з неприхованою цікавістю.

«Знаю, — подумав Евенд, — я й сам наші стосунки не до кінця розумію».

— Проблема моя така: по суті, я втратив трон через те, що не схотів брехати.

— Поясніть, — попросила Тіндвіл.

— Я мав шанс приховати деякі юридичні тонкощі, — відповів колишній король. — І в останню мить я міг зробити так, аби Зібрання обрало королем саме мене. Натомість я розкрив їм правдиве трактування інформації, що зрештою коштувало мені трону.

— Взагалі не здивована.

— Я на це й не розраховував, — усміхнувся Евенд. — А тепер скажи: як по-твоєму, я був дурнем, що так вчинив?

— Так.

Він кивнув.

— Але, — додала Тіндвіл, — ви троном поплатилися не за цей момент. Цей випадок був лише дрібничкою, занадто маленькою подією, аби списувати на неї настільки велику невдачу. Ви втратили трон через те, що не захотіли віддавати армії наказ навести в місті порядок, не захотіли обмежувати свободу дій Зібрання, не захотіли скористатися послугами вбивць або іншими репресивними механізмами. Коротко кажучи, Еленде Венчере, ви втратили трон, тому що ви — добра людина.

Еленд похитав головою.

— Невже ж не можна одночасно бути людиною, що чинить по совісті, та гарним королем?

Тіндвіл задумано насупилася.

— Це питання старе мов світ, лорде Венчере, — тихо промовив Сейзед. — Його ставили монархи, жерці та люди простої долі. Я не знаю, чи існує на нього відповідь.

— Я що, мав збрехати, Сейзеде? — поцікавився Еленд.

— Ні, — з усмішкою відповів той. — Можливо, іншій людині на вашому місці слід було б і сказати неправду. Та людина повинна жити в злагоді сама з собою. Ви ухвалювали у своєму житті важливі рішення, і в останній момент настільки кардинально змінитися — тобто сказати ту бажану неправду — означало би зрадити самого себе. Як на мене, особисто для вас кращим виходом було вчинити так, як ви й учинили: сказати правду й втратити владу.

Тіндвіл нахмурилась.

— Його ідеали прекрасні, Сейзеде. Але як же люди? Що, як вони помруть через те, що Еленд не зміг наступити на горло своїй совісті?

— Я не бажаю з тобою сперечатися, Тіндвіл, — відповів террісієць. — Це просто моя думка — я вважаю, що він вчинив добре. Це його право — слухатися свого сумління, а потім покладатися на провидіння, аби воно заповнило порожнечі, спричинені конфліктом між моральністю та логікою.

«Провидіння».

— Ти маєш на увазі Бога, — уточнив Еленд.

— Так.

Колишній король похитав головою.

— А що таке Бог, Сейзеде, як не механізм, яким користувалися зобов’язувачі?

— Чому ви ухвалюєте ті рішення, які ухвалюєте, Еленде Венчере?

— Тому що вони — правильні, — пояснив Еленд.

— А чому вони правильні?

— Я не знаю, — зітхнув молодий Венчер, відкидаючись на спинку крісла.

Він помітив, як Тіндвіл окинула його позу незадоволеним поглядом, але проігнорував його. Він уже не король: якщо захоче — може тут хоч розвалитися на підлозі.

— Ти говориш про Бога, Сейзеде… та хіба ж ти не проповідуєш сотню різних релігій?

— Три сотні, — уточнив той.

— Ага, і в яку саме з них ти віриш?

— Я вірю в усі.

Еленд похитав головою.

— Та ну, нісенітниця якась. Ти мені лише з пів десятка тих релігій описав, а я вже зрозумів, що вони геть несумісні.

— Я не в тому становищі, аби судити про правду, лорде Венчере, — усміхнувся террісієць. — Я просто її несу.

Еленд зітхнув.

«От уже ці жерці… — подумав він. — Іноді коли говориш із Сейзедом, складається враження, ніби говориш із зобов’язувачем».

— Еленде, — втрутилась Тіндвіл; голос її став м’якшим. — Як на мене, ви вийшли з ситуації не так, як належало. Але й Сейзед має рацію. Ви залишилися вірним своїм переконанням, а це, гадаю, цілком королівська риса.

— І що мені тепер робити? — поцікавився він.

— Що забажаєте. Не моя справа вказувати вам, що робити. Я просто ділилася з вами знанням про те, що робили інші правителі на вашому місці в минулому.

— І що б вони зробили в такій ситуації? — допитувався Еленд. — Ці твої великі лідери, як би вони діяли у моєму становищі?

— Це питання безглузде. Вони б у такому становищі не опинилися, бо нізащо б не дали відібрати у себе королівський титул.

— Отже, вся справа в ньому? — не відставав колишній король. — У титулі?

— А хіба не про нього ми розмову ведемо? — відповіла запитанням на запитання террісійка.

Еленд нічого не сказав.

«Як, по-твоєму, що робить з людини доброго короля? — спитав він колись Тіндвіл. — Довіра, — відповіла вона. — Добрий король — це той, кому довіряє його народ, і той, хто заслуговує на цю довіру».

Еленд встав.

— Дякую, Тіндвіл, — промовив він.

Тіндвіл розгублено нахмурилась і обернулась до Сейзеда. Той, зустрівшись із колишнім королем поглядом, ледве помітно схилив голову, а тоді усміхнувся.

— Що ж, Тіндвіл, — сказав террісієць, — вертаймося до роботи. Гадаю, Його Величності теж є чим зайнятися.

Еленд вийшов з кімнати й швидко пішов униз коридором; його охоронці поквапилися за ним.

«Я більше не буду таким, як був раніше, — думав Еленд. — Я не буду більше побиватися та хвилюватися. Тіндвіл навчила мене бути вищим за це — хай навіть вона ніколи по-справжньому мене й не розуміла».

За кілька хвилин він уже був у своїх покоях. Рішуче пройшовши кімнатою, він відчинив двері шафи. Всередині на нього чекав одяг, який обрала для нього Тіндвіл, — одяг короля.