Джерело вознесіння

39

Страфф Венчер мовчки їхав верхи в імлистих сутінках. Попри те що він волів пересуватися каретою, старший Венчер розумів також, що важливо дбати про свій імідж перед військом. Зейн ішов пішки поруч зі Страффовим конем, а за ними тягнувся загін з п’ятдесяти солдатів.

Навіть у такому значному супроводі Страфф Венчер почувався беззахисним. Річ була не тільки в імлі, не тільки в темряві. Він досі не забув, як вона впливала на його емоції.

— Ти мене підвів, Зейне, — промовив Страфф.

3-імли-народжений підняв до нього очі, й старший Венчер, запаливши олово, побачив, що той насупився.

— Підвів?

— Венчер із Цеттом досі живі. Окрім того, ти погубив моїх найкращих алломантів.

— Я тебе попереджав, що вони можуть померти, — заперечив Зейн.

— Але ж не просто так! — обурився Страфф. — Як можна було послати загін таємних алломантів на самовбивчу місію просто посеред публічного зібрання? Ти, певно, гадаєш, що наші ресурси безмежні, але мушу тебе запевнити — ці шестеро були незамінні.

Старший Венчер витратив десятки років на злягання зі своїми коханками, аби отримати у своє розпорядження так багато прихованих алломантів. Так, то була приємна робота — але все-таки робота! Й ось, одним легковажним маневром Зейн знищив добрячу третину усіх дітей-алломантів Страффа.

«Мої діти померли, ми себе викрили, а ця… Елендова потвора досі жива!»

— Вибач, батьку, — промовив Зейн. — Я гадав, що хаос і набите людьми приміщення завадять дівчині й не дадуть їй використовувати монети. Я справді вважав, що це спрацює.

Страфф нахмурився. Він добре знав, що Зейн вважає себе компетентнішим за батька: який з-імли-народжений вважав би інакше? Утримувати сина під контролем вдавалося лише завдяки делікатній мішанці обіцянок, погроз і маніпуляцій.

Та незалежно від того, що там думав Зейн, старший Венчер аж ніяк не був дурнем. Він розумів, що Зейн щось приховує.

«Навіщо він послав їх на вірну смерть? — міркував Страфф. — Певно, він хотів, аби вони померли, інакше допоміг би їм битися з дівчиною».

— Ні, — ледве чутно промовив Зейн, говорячи до себе, як це іноді бувало. — Він — мій батько…

Він раптом замовк і різко похитав головою.

— Ні, — додав з-імли-народжений. — Їх теж ні.

«Заради Пана Всевладаря, — подумав Страфф, дивлячись на божевільного, що бурмотів щось, ідучи поруч із його конем. — У що ж я вляпався?»

Зейн ставав дедалі непередбачуванішим. Може, він послав їх на смерть через ревнощі? Може, тому, що скучив за насильством? Або просто знудився? Старший Венчер не вважав, що Зейн зрадив його, але сказати напевно було важко. Хай там як, Страфф більше не міг покладатися на сина у втіленні своїх планів. Йому взагалі не подобалася ідея покладатися на Зейна — хай чого б це стосувалося.

Зейн підняв на Страффа погляд і припинив говорити. Протягом більшої частини часу йому вдавалося добре приховувати своє божевілля. Настільки добре, що Страфф про нього іноді й узагалі забував. Та воно все одно час від часу проривалося на поверхню та нагадувало про себе. Зейн був найнебезпечнішою зброєю, яка тільки опинялася в руках Страффа Венчера, і захист, який забезпечував з-імли-народжений, переважував небезпеку, яку несло його божевілля.

Незначно переважував.

— Тобі не слід перейматися, батьку, — запевнив Зейн. — Місто все одно буде твоїм.

— Воно нізащо не буде моїм, поки ця дівка жива! — відповів Страфф.

Він здригнувся.

«Можливо, в цьому й увесь сенс? Атака Зейна була настільки очевидною, що тепер усе місто знає, що за нею стояв я, і коли ця з-імли-народжена демониця оговтається, вона точно прийде по мою душу.

Та якщо саме цю мету переслідував Зейн, то чому він просто сам мене не вб’є?»

Та Зейн міг ніякої мети й не переслідувати — можливо, це було однією з переваг божевілля.

— Гадаю, ти будеш здивований, батьку, — похитав головою Зейн. — Так чи інак, але невдовзі тобі вже не доведеться боятися Вен.

— Вона вважає, що я хотів прикінчити її коханого короля.

Зейн посміхнувся.

— На мою думку, вона так не вважає. Вона занадто розумна для цього.

«Занадто розумна, аби побачити правду?» — подумав Страфф.

Його посилений оловом слух вловив якийсь шурхіт в імлі, і старший Венчер підняв руку, даючи сигнал своєму загонові спинитися. Вдалині було видно мерехтливі, розмиті плями вогню смолоскипів на міських мурах. Вони підійшли близько до міста — небезпечно близько.

Загін Страффа мовчки очікував наказів. Аж раптом з імли перед ними з’явився вершник — також у супроводі загону з п’яти десятків солдат. Ферсон Пенрод.

— Страффе, — кивком голови привітався Пенрод.

— Ферсоне.

— Твої люди чудово билися, — промовив лорд Пенрод. — І все-таки я радий, що твоєму синові не довелося помирати. Він — чудовий хлопчина. Поганий король, але благородний чоловік.

«Чимало моїх синів померли сьогодні, Ферсоне, — подумав Страфф. — І той факт, що Еленд досі живий, — це не щасливий збіг обставин, а іронія».

— Ви готові здати місто? — спитав Венчер.

Пенрод кивнув.

— Тільки Філен із його торговцями хочуть гарантій, що вони отримають титули, які обіцяв їм Цетт.

— Ферсоне, ви ж мене знаєте, — недбало відмахнувся Страфф.

«Раніше ти кожного тижня ледве не плазував переді мною на балах».

— Я завжди шаную ділові угоди. Я був би ідіотом, якби відмовився задобрити цих купців, — адже це вони платитимуть мені найбільші податки у цій домінії.

— Я радий, що ми порозумілися, Страффе, — кивнув Пенрод. — Я не довіряю Цетту.

— Сумніваюся, втім, що ви довіряєте мені, — відзначив Венчер.

Пенрод посміхнувся.

— Але вас я знаю, Страффе. Ви — один із нас, ви — аристократ з Лютаделя. Окрім того, саме ваше королівство виявилося найстабільнішим з усіх. А саме це нам зараз і потрібно. Люди хочуть хоч трошки стабільності.

— Ти говориш майже як мій придуркуватий син.

Пенрод замовчав, потім похитав головою.

— Ваш син — не дурень, Страффе. Він просто ідеаліст. Сказати по правді, мені навіть трохи прикро бачити, як його невелика утопія розвалюється на очах.

— Якщо вам за нього прикро, Ферсоне, значить, ви також ідіот.

Пенрод скам’янів. Страфф упіймав його горді очі своїми та не відпускав, аж поки новообраний король Лютаделя не відвернувся. Цей обмін поглядами був простим, майже без сенсу — але став дуже важливим нагадування.

Страфф тихо засміявся.

— Тобі доведеться звикнути, Ферсоне, що ти знову — маленька рибка.

— Я знаю.

— Не вішай носа, — підбадьорив його Венчер. — Якщо передача влади відбудеться так, як ти пообіцяв, то ніхто навіть не помре. Хто знає, можливо, я навіть дозволю тобі залишити собі корону.

Пенрод підняв очі.

— У цьому краю давно не було королів, — тихо пояснив Страфф. — Тут правили могутніші люди. Я, звісно, не Пан Всевладар — але можу стати імператором. Хочеш зберегти корону і бути моїм васалом?

— Це залежить від ціни, Страффе, — обережно промовив Пенрод.

«А ти не до кінця зламаний, значить».

Пенрод завжди вирізнявся розумом; він був найвпливовішим з аристократів, які вирішили залишитися в Лютаделі, — і ця ставка нарешті зіграла.

— Ціна незмірна, — промовив Венчер. — До абсурду незмірна.

— Атій? — здогадався Пенрод.

Страфф кивнув.

— Еленд його не знайшов, але десь же він зберігається. Під моїм командуванням ці жеоди видобувалися — мої люди десятиліттями збирали їх та звозили до Лютаделя. Мені відомо, скільки було всього зібрано, а також відомо, що аристократам було видано лише незначну частину цього обсягу. Решта лишається в місті.

— Я спробую знайти його, Страффе, — кивнув Пенрод.

Страфф підняв брову.

— До етикету тобі теж доведеться звикати заново, Ферсоне?

Лорд Пенрод завмер, а потім схилив голову.

— Я спробую знайти його, мій пане…

— Гаразд, із цим розібралися. А тепер розкажи, що там чути про Елендову дівку?

— Вона після бійки втратила свідомість, — розповів Пенрод. — У мене на їхній кухні шпигунка є, то вона розповіла, що відносила миску бульйону до покоїв леді Вен. І та нічого не з’їла.

Страфф насупився.

— А твоя шпигунка може підсипати щось у їжу цій з-імли-народженій?

Пенрод зблід.

— Я… гадаю, це нерозумний хід, мій пане. Окрім того, ви ж знаєте, які ці з-імли-народжені витривалі.

«Можливо, вона справді настільки знесилена… — подумав Страфф. — Якби нам вдалося пробратися до неї…»

Від згадки про її дотик до його емоцій, старший Венчер знову схолоднів. Заціпенів. Спорожнів.

— Вам не варто аж так її боятися, мій пане, — промовив Пенрод.

Страфф підняв брову.

— Я її не боюся, я дотримуюся заходів безпеки. І я нізащо не увійду до міста, поки мені не буде гарантовано абсолютну безпеку — а поки я не увійду до міста, твоєму місту загрожує Цетт. Або ще гірше — ти думав, що з містом буде, якщо його вирішать атакувати колоси? Я веду перемовини з їхнім лідером, і він, здається, тримає чудовиськ під контролем. Поки що. Ти колись бачив результати атаки колосів, Ферсоне?

Певно, не бачив; Страфф і сам не бачив до останнього часу.

— Вен не стане на тебе нападати, — похитав головою Пенрод. — Тільки не в тому випадку, якщо Зібрання проголосує за те, аби віддати місто тобі. Передача влади буде з погляду закону досконалою.

— Щось я сумніваюся, що її дуже обходять ці ваші закони.

— Можливо. Але Евенда обходять. А вона робить те, що наказує він.

«Якщо тільки він її не контролює так само слабко, як я контролюю Зейна», — подумав Страфф, здригнувшись.

Та хай що б там казав Пенрод, Страфф Венчер не збирався перебирати на себе владу над містом, поки там лишалася ця жахлива істота. У цьому питанні він міг покластися тільки на Зейна.

Але згадка про нього лякала Венчера майже так само сильно, як згадка про Вен. Не бажаючи далі витрачати час на порожні розмови, Страфф махнув Пенроду, мовляв, вільний.

Новообраний король Лютаделя розвернувся і разом зі своїм почтом зник в імлі. Навіть попри те що слух його був посилений оловом, Страфф ледве-ледве почув, як поруч із ним приземлився Зейн. Старший Венчер обернувся й поглянув на з-імли-народженого.

— Ти справді вважаєш, що якщо він знайде атій, то віддасть його тобі? — тихо поцікавився Зейн.

— Можливо. Він все-таки повинен розуміти, що не зможе залишити його собі, адже йому бракує війська, аби захистити такий скарб. Ну, а якщо він не забажає віддавати… що ж, все одно — легше буде у нього забрати цей атій, ніж шукати самому.

Зейна, здається, така відповідь цілком задовольнила. Він кілька секунд помовчав, дивлячись в імлу, а потім з цікавістю поглянув на Страффа.

— Котра година?

Старший Венчер подивився на свій кишеньковий годинник — з-імли-народжений нізащо б не став носити щось подібне. Забагато металу.

— Одинадцята сімнадцять, — відповів він.

Зейн кивнув і обернувся до міста.

— Мало вже подіяти.

Страфф нахмурився. А потім його пробив піт. Він запалив олово та заплющив очі.

«Ось воно!» — подумав старший Венчер, зауваживши у собі ледве відчутну слабкість.

— Знову отрута? — спитав він, намагаючись не видати страху в голосі та змушуючи себе звучати якомога спокійніше.

— Батьку, як тобі це вдається? — поцікавився Зейн. — Я був упевнений, що цю ти не помітиш. Але ось ти тут, і почуваєшся добре.

Страфф відчув, як на нього хвилями навалюється слабкість.

— Для цього необов’язково бути з-імли-народженим, Зейне, — різко відповів він.

Той лише знизав плечима, посміхнувшись своєю моторошною посмішкою — водночас розумною та безумною.

— Ти знову переміг, — похитав він головою та стрілою полетів у небо, розтинаючи імлу.

Страфф негайно розвернув коня, намагаючись не втрачати при цьому владного та солідного вигляду, і поквапився до табору. Він відчував отруту. Відчував, як вона краде його життя. Відчував, як вона його підточує, як вона його долає…

Можливо, він пустив коня занадто швидко. Важко зберігати образ могутнього правителя, коли ти помираєш. Він зірвався у галоп, далеко відірвавшись від заскочених зненацька солдатів; вони здивовано закричали й кинулися бігти за ним, намагаючись не відставати.

Та Страфф не звертав уваги на їхні нарікання і гнав коня уперед — аби тільки біг швидше. Можливо, отрута сповільнила його реакції? Що саме використав Зейн цього разу? Гуркіткого привида? Ні, цей впорскувати треба… Можливо, томфер? Або… можливо, він знайшов щось таке, про що Страфф ніколи й не чув?

Залишалося тільки сподіватися, що це не так. Тому що якщо сам Страфф не знав, яка отрута, тоді, певно, не зможе визначити її й Амаранта — відповідно, протиотруту у своє універсальне цілюще зілля вона додати також не зможе.

Крізь імлу пробивалися вогні табору. При наближенні Страффа вартові закричали не своїм голосом, і він ледве не налетів на спис, який один із його солдатів наставив на коня. На щастя, його вчасно впізнали. Попри те що вартовий відвів спис убік, Страфф збив його з ніг.

Старший Венчер з усіх сил кинувся до свого намету. Табором забігали солдати — вони вирішили, що на них іде штурмом вороже військо. Від Зейна він цього не приховає.

«Як і не приховаю свою смерть».

— Мій пане! — прокричав, підбігаючи до нього, якийсь капітан.

— Пошли по Амаранту! — наказав Страфф, зупиняючи коня.

Солдат розгубився.

— По вашу коханку, пане? — нахмурився він. — Навіщо…

— Негайно! — гримнув старший Венчер, забігаючи в намет.

Коли запона намету за ним опустилася, він зупинився, відчуваючи страшне тремтіння в ногах. Витер чоло рукою. Забагато поту.

«Прокляття! — роздратовано подумав він. — Треба його убити, закрити його… треба щось із ним зробити. Я не можу так правити!»

Але що? Він днями та ночами марно намагався вирішити, що ж робити із Зейном. Здавалося, атій, яким він задобрював його раніше, тепер сина не мотивував. А те, що Зейн утнув сьогодні — послав на смерть Страффових дітей у безнадійній спробі убити Елендову дівчину, — зайвий раз довело, що йому тепер навіть на волосинку не можна довіряти.

Амаранта прибула дивовижно швидко та без зайвих слів взялася до приготування протиотрути. Нарешті випивши одним махом гидку на смак рідину та моментально відчувши, що зілля допомагає, він дійшов важкого висновку.

Зейн повинен померти.