Джерело вознесіння

4

Відкритих ран на тілі видно не було. Він досі лежав там, де і впав, — інші селяни боялись до нього навіть підійти. Його руки та ноги викрутились у неприродному положенні, а багнюка довкола тіла була розвезена від передсмертних судом.

Сейзед протягнув руку і пробігся пальцями по одному з таких слідів. Попри те що ґрунти у Східній Домінії були набагато більш глинисті, ніж на півночі, вони на колір були радше чорні, аніж рудуваті. Попелопади сягали аж так далеко на південь. Земля без попелу, просіяна та угноєна, — то була розкіш, призначена винятково для декоративних рослин у садах вельмож. Решті світу нічого не залишалося, окрім як намагатися жити з неочищеної землі.

— То ви кажете, коли він помер, тут нікого не було? — спитав Сейзед, обертаючись до невеликої групи селян, що стояли в нього за спиною.

Теур — чоловік з обвітреним обличчям, що стояв на чолі групи — кивнув.

— Я так і сказав, пане террісійцю. Осьдечки він і стояв, більше нікого не було. Він просто завмер, потім упав — і ще трохи покорчився на землі. А тоді… він просто перестав рухатися.

Сейзед знову обернувся до трупа, уважно подивився на його перекручені м’язи, на спотворене болем обличчя. У Сейзеда була з собою його медична міднопам’ять — металевий браслет, який охоплював праве передпліччя — і він сягнув до неї думками та видобув кілька книжок, які він запам’ятав раніше. Так, було кілька хвороб, смерть від яких супроводжувалась трясучкою та судомами. Вони рідко вбивали людей настільки раптово — але все-таки могли. За інших обставин Сейзед на цю смерть взагалі б не звернув уваги.

— Будь ласка, повтори те, що ти мені сказав, — попросив Сейзед.

Теур трохи зблід. Він опинився в дивній ситуації — природне бажання слави спонукало його в усіх фарбах описати пережите. Але якщо він це зробить, забобонні земляки можуть перестати довіряти йому.

— Я просто проходив повз, пане террісійцю, — сказав Теур. — Ось тією стежкою, метрів за двадцять звідси. Я дивився, як старий Джед працює в полі — а він старанний робітник. Коли лорди пішли, дехто з нас вирішив перепочити, але старий Джед навіть не думав зупинятись. Це тому, що йому взимку все одно знадобиться їжа — байдуже, чи є лорди, чи їх нема.

Теур зупинився та поглянув убік.

— Я знаю, що люди скажуть, пане террісійцю, але що я бачив — те бачив. Коли я проходив тут, був день — але в долині лежала імла. Це мене зупинило, бо я ніколи не виходжу, коли імла, — моя дружина це підтвердить. Я вже збирався було повернутись додому, аж тут побачив старого Джеда. Він працював собі далі, ніби й не помічав імли. Я хотів його покликати, але не встиг — він просто… ну, я вже казав. Він стояв ось тут, а потім застиг на місці. Довкола нього трохи покрутилась імла, а тоді старий почав смикатись і тремтіти, ніби щось дуже сильне його схопило і почало трусити. А потім він упав. І більше не встав.

Не підіймаючись з колін, Сейзед знову поглянув на труп. Теур, видно, ще той мастак казки розповідати. От тільки тіло… являло собою жахливе підтвердження його слів — тим паче Сейзед і сам пережив подібне кілька тижнів тому.

Імла, що прийшла вдень.

Сейзед встав і попросив селян:

— Будь ласка, принесіть мені лопату.

Ніхто не допомагав йому копати могилу. То була повільна та брудна робота під гарячим — попри те, що надходила осінь — південним сонцем. Глинясту землю копати було тяжко — але, на щастя, Сейзед мав невеликий запас сили у п’ютеропам’яті, і тепер ним скористався.

Без неї він би не обійшовся — атлетом Сейзеда назвати було дуже важко. Цибатий, з довгими кінцівками, він мав тілобудову класичного вченого, і досі носив кольоровий стрій террісійського мажордома. До того ж за звичаєм місця, де він прослужив перших чотири десятки років свого життя, Сейзед продовжував голити голову. Прикрас він тепер багато не носив — навіщо зайвий раз спокушати грабіжників на дорозі, — але у витягнутих мочках вух залишилось багато дірок від кульчиків.

Сила, яку Сейзед черпав зі своєї п’ютеропам’яті, зробила його м’язи дещо потужнішими, від чого він мав вигляд більш могутнього чоловіка. Але навіть попри цю додаткову силу, поки він закінчив копати, весь його до нитки спітнілий одяг був у багнюці. Докотивши тіло до краю ями, він скинув його всередину та якийсь час стояв мовчки. Цей чоловік був завзятим фермером.

Сейзед знову поліз до своєї міднопам’яті в пошуках відповідної релігії. Почав він з абеткового покажчика — одного з багатьох, які він створив. Знайшовши потрібну релігію, він видобув детальні описи її практик. Текст настільки чітко сплив у його пам’яті, ніби він щойно закінчив його запам’ятовувати. Як і будь-які спогади, вони б із часом розчинилися, але Сейзед збирався повернути їх назад у міднопам’ять задовго до того, як це трапиться. Так у хранителів усе й влаштовано, це метод, завдяки якому його народ зберігав надзвичайне багатство інформації. Сьогодні він обрав віру ХаДа, південну релігію, яка поклонялася сільськогосподарському божеству. Як і у більшості релігій — які всіляко переслідувались за часів правління Пана Всевладаря, — віра ХаДа зникла тисячу років тому.

Слідуючи приписам поховальної церемонії ХаДа, Сейзед підійшов до найближчого дерева — тобто до кількох кущів, які в цій місцевості вважалися деревами. Відламавши довгу гілку — заінтриговані селяни не відводили від нього очей, — він приніс її до могили, нахилився і вставив біля голови трупа у багнюку. Після цього піднявся і почав засипати яму.

Селяни дивились на нього виряченими очима.

«Які ж вони пригнічені», — подумав Сейзед.

Східна Домінія була найбільш хаотичною та неспокійною з усіх п’яти Внутрішніх Доміній. Чоловіки у цій групі селян були вже доволі немолоді. Банди вербувальників працювали ефективно; молоді чоловіки та батьки з цього села, найімовірніше, вже загинули на полі якоїсь битви, що вже не мала ніякого значення.

Важко було повірити, що може бути щось гірше за гніт правління Пана Всевладаря. Сейзед подумки переконував себе в тому, що ці люди відстраждають своє й одного дня заживуть щасливо завдяки тому, що зробив він та інші. Але поки що він бачив селян, яких фактично штовхають на вбивство одне одного, бачив дітей, що вмирають від голоду, бо якийсь деспот «реквізував» усі запаси харчів у селі. Він бачив грабіжників, що можуть вбивати кого їм заманеться, оскільки загони Пана Всевладаря вже не патрулювали канали. Він бачив хаос, смерть, ненависть і безлад. І не міг не визнавати, що частково в цьому є і його провина.

Він продовжував засипати яму. Сейзед учився для того, аби бути вченим, а також прислугою, і став террісійським мажордомом, найбільш корисним, дорогим і престижним з усіх слуг Останньої Імперії. А тепер це майже нічого не вартувало. Він ніколи нікого досі не закопував, але дуже старався закидувати труп землею шанобливо. Як не дивно, коли він зробив уже половину справи, селяни почали йому допомагати, ногами зіштовхуючи купи багнюки з краю ями всередину.

«Можливо, вони ще на щось сподіваються», — подумав Сейзед, зі вдячністю передавши одному з селян лопату.

Коли вони закінчили, з землі у голові могили стирчала сама лише верхівка закопаної гілки ХаДа.

— Навіщо ви це зробили? — поцікавився Теур, кивнувши на гілку.

Сейзед усміхнувся.

— Це — релігійна церемонія, добрий чоловіче Теуре. Якщо не заперечуєш, я закінчу її молитвою.

— Молитвою? Як у Сталевому Міністерстві?

Сейзед похитав головою.

— Ні, друже мій. Це молитва з давніх часів, ще до правління Пана Всевладаря.

Селяни, нахмурившись, перезирнулись. Теур потер зморшкувате підборіддя. Сейзед промовив молитву ХаДа — і всі вони в цей час мовчали. Закінчивши, він обернувся до селян.

— Колись це було відомо як віра ХаДа. Гадаю, хтось із ваших предків міг її сповідувати. Якщо бажаєте, можу навчити її основ.

Селяни стояли мовчки. Їх було небагато, близько двадцяти осіб — здебільшого немолоді жінки та кілька старших чоловіків. Серед них був лише один молодик — і той кривоногий; Сейзед здивувався, що він так довго прожив на плантації. Більшість лордів убивали інвалідів серед своїх скаа, щоб не марнувати на них ресурси.

— Коли повернеться Пан Всевладар? — спитала одна з жінок.

— Не думаю, що він колись повернеться, — відповів Сейзед.

— Чому він нас покинув?

— Настав час змін, — промовив хранитель. — Можливо, це також час дізнатися інші істини та навчитися чогось нового.

Селяни заворушилися. Сейзед тихо зітхнув; у цих людей віра міцно асоціювалася зі Сталевим Міністерством та його зобов’язувачами. Скаа не надто переймалися питаннями релігії — радше намагалися за кожної нагоди її уникати.

«Хранителі витратили тисячу років на те, аби зібрати і запам’ятати усе про майже згаслі релігії усього світу, — подумав Сейзед. — Хто б міг припустити, що тепер — коли Пана Всевладаря не стало — людям навіть не схочеться дізнатися, що вони втратили?»

Але він не міг подумати нічого поганого про цих людей. Вони просто намагалися вижити, їх і без того важкий світ раптом зробився ще й непередбачуваним. Вони втомилися. То чого ж дивуватися, що їх не цікавили балачки про давно забуті вірування?

— Ходімо, — сказав Сейзед, розвертаючись, аби йти в село. — Я можу навчити вас набагато корисніших речей.