Джерело вознесіння

44

Холодного спокійного ранку Бриз побачив тривожне видовище: військо Цетта відступало.

Він здригнувся, видихнув хмарку пари та обернувся до Кривонога. Немало існувало у світі людей, які змогли б зазирнути під одвічну хитру посмішку на обличчі приземкуватого генерала. Та Бриз міг: він бачив, як Кривоніг напружено примружився, бачив, як він нервово стукає пальцем по кам’яній стіні. А генерал був не з нервових хлопців. Значить, справа серйозна.

— Отже, це кінець? — тихо спитав гамівник.

Кривоніг кивнув.

Бриз нічого не розумів. Під мурами міста й надалі стояли дві армії; ситуація і далі була в глухому куті. Та він беззастережно довіряв думці Кривонога. Або, якщо точніше, він достатньою мірою довіряв своєму вмінню розбиратися в людях, аби довіряти власній думці про оцінку становища Кривоногом.

Генерал знав щось, чого не знав гамівник.

— Будь ласкавий, поясни, — попросив Бриз.

— Кінець настане тоді, коли Страфф з’ясує.

— З’ясує що?

— Що колоси охоче зроблять за нього його роботу, якщо він їм дозволить.

Бриз замислився. Насправді Страффу було начхати на містян — він збирався захопити Лютадель лише заради атію. Ну, і заради символічної перемоги.

— Якщо Страфф піде… — промовив Бриз.

Кривоніг кивнув.

— Тоді колоси підуть на штурм. Вони вб’ють усіх, кого зможуть убити, й не залишать від міста каменя на камені. А тоді, коли колоси виконають усю брудну роботу, прийде Страфф і забере атій.

— Якщо вони підуть звідси, мій любий друже.

Генерал знизав плечима.

— Страфф усе одно у виграші — він отримає одного послабленого суперника замість двох потужних.

Бриз щільніше натягнув на себе плащ.

— Ти так… просто про це кажеш.

— Бризе, ми — трупи ще з того дня, як під місто прийшла перша армія. Просто ми дуже вміло тягнемо час.

«Заради Пана Всевладаря, чому я витрачаю стільки часу на цього чоловіка? — подумав гамівник. — Він же тільки журбу наганяє».

Та все-таки Бриз добре розбирався в людях — цього разу Кривоніг не перебільшував.

— Ай, щоб його перевернуло та гепнуло, — пробурмотів гамівник.

Генерал знову кивнув, спершись на стіну та дивлячись, як знімається з місця одна з ворожих армій.

— Три сотні, — промовив Гем, стоячи перед Елендом у його кабінеті. — Або принаймні так стверджують наші розвідники.

— Не так погано, як я боявся, — відповів молодий Венчер.

Окрім них, у кімнаті був лише Страшко, який розслаблено сидів за столом.

— Еле, Цетт із собою до Лютаделя привів лише тисячу солдатів. Тобто під час атаки Вен, протягом десяти хвилин було знищено тридцять відсотків його війська, — пояснив Гем. — Наприклад, якщо говорити про поле бою, більшість армій просто розвалюється, якщо протягом дня битви зазнають втрат в обсязі тридцяти або сорока відсотків.

— Ага… — нахмурився Еленд.

Гем похитав головою, сів у крісло та налив собі випити.

— Я не розумію, Еле. Навіщо вона на нього напала?

— Та просто дахом поїхала, — втрутився Страшко.

Евенд відкрив було рота, аби заперечити, але ніяк не міг сформулювати думку.

— Я не знаю, чому вона так вчинила, — нарешті визнав він. — Раніше вона казала, що не вірить, буцімто тих убивць на засідання Зібрання прислав мій батько.

Гем знизав плечима. Він мав… виснажений вигляд. Усі ці балачки про армії та долю королівств страшенного його втомлювали. Куди більш охоче він займався набагато скромнішими справами.

«Ну звісно, — подумав Евенд, — а я б волів цілими днями сидіти у кріслі та спокійно читати. Але всім нам доводиться робити те, що ми повинні робити».

— Є від неї якісь новини? — поцікавився молодий Венчер.

Страшко похитав головою.

— Дядько Бурмило наказав своїм хлопцям прочесати місто, але поки що нічого.

— Якщо Вен не хоче, аби її знайшли… — промовив Гем.

Евенд почав виходжувати кабінетом. Він більше не міг сидіти на місці; йому вже здавалося, що він зараз схожий на Жастеса — намотує кола тісною кімнатою та куйовдить волосся.

«Будь твердим, — нагадав він сам собі. — Ти можеш мати стривожений вигляд, але нерішучий — ніколи».

Евенд не зупинився, але почав ходити повільніше, і нічого не сказав про свої побоювання Гему або Страшку. А що, як Вен поранена? Що, як Цетт її вбив? Їхні розвідники мало що бачили з атаки на його замок минулої ночі. Вен там точно була, але були також суперечливі повідомлення, що, мовляв, вона билася з іншим з-імли-народженим, що залишила замок, злетівши з одного з верхніх поверхів, охоплених полум’ям, і що вона з якоїсь причини залишила Цетта в живих.

І відтоді ніхто її не бачив.

Евенд зупинився, заплющив очі та сперся рукою на кам’яну стіну.

«Я останнім часом зовсім не звертав на неї уваги. Я займався справами міста… але який сенс у порятунку Лютаделя, якщо я втрачу її? Мені іноді здається тепер, що я її зовсім не знаю. Чи, може, я ніколи її і не знав?»

Йому здавалося дуже неправильним, що Вен немає поруч. Він так звик покладатися на її просту прямодушність. Він потребував її щирого реалізму, її гострої конкретності, які не давали йому втратити відчуття землі під ногами. Йому хотілося її обійняти, аби переконатися, що існує щось набагато важливіше за теорії та концепції.

Він кохав її.

— Не знаю, Еле, — нарешті порушив мовчанку Гем. — Я ніколи не вважав, що Вен приноситиме проблеми, але у неї була важка юність. Пригадую, вона одного разу через якусь дрібницю розкричалася на нас, і все згадувала тоді своє дитинство. Я… не впевнений, що у неї з головою все в порядку.

— В порядку, Геме, — розплющив очі Еленд. — І вона набагато здібніша за нас усіх.

— Але… — нахмурився Гем.

— Значить, у неї були вагомі підстави атакувати Цетта, — сказав молодий Венчер. — Я довіряю їй.

Гем зі Страшком перезирнулися, хлопець знизав плечима.

— Річ не тільки в тому, що трапилося минулої ночі, — заперечив Гем. — З цією дівчиною щось не так — не лише з психікою.

— Ти про що?

— Пам’ятаєш той напад на засідання Зібрання? Ти мені казав, ніби громило вломив їй своїм ціпком просто в обличчя.

— І? Вона після цього три дні в ліжку провалялася.

Гем похитав головою.

— Сам подумай. Поранений бік, поранене плече, її ледве не задушили до смерті… і після цього вона пролежала кілька днів. Та якби той громило справді так сильно її тоді вдарив, вона б не кілька днів не могла встати, Еленде, а кілька тижнів. А то й більше. Та й без зламаних ребер би не обійшлося.

— Так вона п’ютер спалювала, — заперечив Еленд.

— Гадаю, громило також.

Він замислився.

— Розумієш, до чого я веду? — наполягав Гем. — Вони обоє палили п’ютер, а значить, повинні були одне одного врівноважити. Тобто Вен — дівча, яке важить менш як пів сотні кілограмів — отримала потужний удар від досвідченого солдата, утричі більшого за неї. А вона, виходить, просто пролежала кілька днів в ліжку — і про все забула.

— Вен особлива, — нарешті знайшовся що відповісти Еленд.

— Сперечатися з цим я не збираюся. Але ще вона щось приховує від нас. Хто був цей другий з-імли-народжений? Судячи з деяких свідчень, вони з ним діяли спільно.

«Вен казала, в місті є інший з-імли-народжений, — згадав Еленд. — Той Зейн — посланець Страффа. Але щось вона давно про нього не згадувала».

Гем потер чоло.

— Усе довкола нас розвалюється, Еле.

— Келсьє б зумів усе зберегти, — пробелькотів Страшко. — Коли він був живий, то виявлялося, що навіть наші невдачі є частиною плану.

— Уцілілий — мертвий, — нагадав Еленд. — Я не був з ним знайомий, але я достатньо про нього чув, аби зрозуміти одну річ. Він ніколи не впадав у відчай.

Гем усміхнувся.

— Це правда. Вже наступного дня після того, як ми, прорахувавшись, втратили всю нашу армію, він сміявся та жартував. От же нахабний виродок був.

— Або просто бездушний, — докинув Страшко.

— Ні, — заперечив Гем, потягнувшись по кружку. — Я так раніше вважав. А тепер… гадаю, він був просто рішучий. Кел завжди дивився у завтрашній день, хай які б були наслідки.

— Ми повинні діяти так само, — підсумував Еленд. — Цетт пішов — Пенрод дав йому вийти з міста. Цього факту ми змінити не можемо. Зате у нас є інформація про армію колосів.

— До речі, про це, — промовив Страшко і поліз до свого гаманця.

Він кинув щось на стіл.

— Ти не помилився — такі точнісінько.

Монетка докотилася до Евенда, і він узяв її в руки. У місці, де Страшко пошкрябав її ножем, позолота злізла, і виявилось, що вона зроблена з твердого дерева. То була жалюгідна подоба скринцевого; не дивно, що так легко було визначити, що ці гроші фальшиві. Лише дурень повірив би у те, що вони справжні. Дурень або колос.

Ніхто не міг пояснити, як саме фальшиві скринцеві Жастеса опинилися в Лютаделі; можливо, він намагався розраховуватися з ними селянами або давати жебракам у своїй домінії. Та в будь-якому разі, було очевидно, що саме він зробив. Йому потрібна була армія, а на армію потрібні гроші. І щоб отримати перше, він сфальшував друге. Лише колоси могли на таке купитися.

— Я все-таки не розумію, — промовив Гем, коли Евенд передав йому монету. — Чому колоси взагалі раптом вирішили, що їм потрібні гроші? Пан Всевладар ніколи їм не платив.

Евенд замислився, згадавши свої відвідини їхнього табору.

«Ми — люди. Ми будемо жити у вашому місті…»

— Колоси змінюються, Геме, — промовив Евенд Венчер. — Або, можливо, ми їх ніколи й не розуміли. У будь-якому разі нам потрібно залишатися сильними. Це ще далеко не кінець.

— Було б набагато легше залишатися сильними, якби я був впевнений, що наша з-імли-народжена не зійшла з розуму. Вона навіть не обговорила це з нами!

— Я знаю, — відповів Евенд.

Гем піднявся, похитавши головою.

— Не просто так Великі доми відмовлялися використовувати своїх з-імли-народжених одне проти одного. Ситуація стає дедалі небезпечнішою. Якщо у Цетта є свій з-імли-народжений і він вирішить помститися…

— Я знаю, — повторив колишній король, махнувши їм, мовляв, «ідіть уже».

Гем подав знак Страшкові, і вони пішли провідати Бриза з Кривоногом.

«Які ж вони гнітючі, — подумав Евенд, виходячи зі своєї кімнати та збираючись зазирнути на кухню. — Гадають, що ми приречені на поразку через одну невдачу. Але те, що Цетт забрав свої війська, — це на краще. Один із наших ворогів вшивається геть, але під стінами досі стоять дві армії. Жастес нас атакувати не буде, бо це робить його беззахисним перед Страффом, а Страфф занадто боїться Вен, аби взагалі хоч щось зробити. Взагалі-mo після того, як вона розгромила Цетта, батько налякається ще більше. Можливо, для цього вона це і зробила».

— Ваша Величносте? — прошепотів голос.

Еленд розвернувся — в коридорі було порожньо.

— Ваша Величносте, — повторила низька фігура, що ховалась у тіні.

ОрСеур.

— Здається, я знайшов її.

Еленд нікого не став із собою брати, окрім кількох охоронців. Він не мав бажання пояснювати Гему та іншим, звідки він узяв цю інформацію: Вен наполягала, аби те, що ОрСеур тепер служить їй у подобі вовчура, залишалося таємницею.

«В одному Гем точно не помиляється, — подумав Еленд, коли його карета зупинилась. — Вона щось приховує. Вона постійно щось приховує».

Та від цього він не довіряв їй менше. Еленд Венчер кивнув ОрСеуру, і вони вийшли з карети. Колишній король жестом дав охоронцям знак зачекати, і вони з кандрою увійшли до напівзруйнованої будівлі. Певно, колись це була крамниця якогось бідного торговця — тут продавалися товари широкого вжитку для скаа в обмін на талони на харчування, які своєю чергою можна було обміняти на гроші Пана Всевладаря.

Будівля була розташована у районі, до якого Елендові загони збирачів дров ще не дісталися. Очевидно, що приміщенням довго не користувалися. Крамницю давно розграбували, і підлогу вкривав шар попелу завтовшки у добрячих десять сантиметрів. Маленький ланцюжок слідів провадив до заднього входу.

— Що це за місце? — нахмурився Еленд.

ОрСеур у відповідь лише знизав плечима.

— А як ти тоді дізнався, що вона тут?

— Я пішов за нею слідом вчора, Ваша Величносте, — пояснив кандра. — Я бачив, у якому напрямку вона пішла. А далі — справа техніки.

— Для цього все-таки треба мати талант до стеження, кандро.

— Це тіло має надзвичайно гострі чуття.

Еленд кивнув. Сходи вели у довгий коридор з кількома кімнатами в кінці. Колишній король пішов цим коридором, але потім спинився. З одного боку шматок панелі на стіні був зсунутий убік, відкриваючи вхід до невеличкої комори. Звідти чувся шурхіт.

— Вен? — покликав він, зазираючи всередину.

За стіною справді була тісна кімнатка — в дальньому її кінці сиділа Вен. Ця кімнатка — або радше закуток — була завширшки не більше метра, і навіть Вен не змогла б стати у ній на весь зріст. Дівчина йому не відповіла. Вона просто сиділа, навалившись спиною на стіну та відвернувши від нього обличчя.

Евенд заповз усередину, забруднивши попелом коліна. Кімнатка була настільки маленька, що їм двом у ній ледве вистачило місця.

— Вен? Ти в порядку?

Дівчина сиділа, крутячи щось у пальцях. Вона дивилась у стіну — у вузьку шпарину перед собою. Евенд помітив, як у цій шпарині виблискує сонце.

«Це оглядовий отвір, вічко, — дійшло до нього. — Аби спостерігати за вулицею внизу. Це не крамниця — це лігво злодіїв. Принаймні колись було».

— Я гадала, що Кеймон був поганою людиною, — тихо промовила Вен.

Евенд так і завмер, стоячи навкарачки. А тоді сів, скоцюрбившись. Принаймні, здається, вона не поранена.

— Кеймон? — перепитав він. — Твій старий ватажок, той, що був до Келсьє?

Вен кивнула, відвернулась від шпарини та сіла, обхопивши руками коліна.

— Він лупцював людей, він убивав тих, хто не погоджувався з ним. Він навіть як на вуличного громила був надзвичайно жорстокий.

Евенд нахмурився.

— Але, — тихо додала вона, — я сумніваюся, що він за все своє життя вбив стільки людей, скільки я вбила лише за вчорашній вечір.

Евенд заплющив очі. А тоді, розплющивши, підсунувся ближче до Вен і поклав руку їй на плече.

— Це були ворожі солдати, Вен.

— Я була ніби дитина у кімнаті, повній жуків, — прошепотіла дівчина.

Евенд нарешті побачив, що вона крутить в руці. Це була її сережка — проста бронзова прикраса, яку вона зазвичай носила. Вен невідривно дивилась на неї, перебираючи пальцями.

— Я розповідала тобі, звідки вона у мене? — спитала дівчина.

Він похитав головою.

— Мені дала її моя мати, — пояснила Вен. — Я сама не пам’ятаю, як це сталося — мені розповідав Рін. Моя мати… вона іноді чула голоси. Вона вбила мою сестру, просто зарізала, мов худобу. І саме того дня вона дала мені її — одну зі своїх сережок. Так, ніби… обрала мене, а не сестру. Покарання для однієї дочки та якийсь божевільний подарунок для іншої.

Вен зупинилась і похитала головою.

— Усе моє життя мене супроводжували смерті, Еленде, — продовжила вона після паузи. — Смерть моєї сестри, смерть Ріна. Помирали члени нашої команди, Келсьє загинув від руки Пана Всевладаря, потім — мій власний спис простромив груди вже самого Пана Всевладаря. Я намагаюся захищати, намагаюся довести собі, що я вибралася з цього всього. А потім… роблю те, що зробила минулої ночі.

Не знаючи, що ще зробити, Евенд підтягнув її ближче до себе. Дівчина була страшенно напружена.

— Ти мала достатні підстави вчинити так, як вчинила, — промовив він.

— Ні, не мала, — заперечила Вен. — Я просто хотіла зробити їм боляче. Я хотіла налякати їх і змусити дати тобі спокій. Я знаю, звучить геть по-дитячому, але саме так я це все відчувала.

— Нічого не по-дитячому, Вен. Це був чудовий стратегічний хід. Ти продемонструвала нашим ворогам силу. Ти до того перелякала одного з наших головних суперників, що він змушений був забратися геть — і тепер мій батько ще більше боятиметься атакувати. Ти виграла нам купу часу!

— Але ціною сотень людей.

— Сотень ворожих солдатів, які вдерлися в наше місто, — нагадав Еленд. — Солдатів, які захищали тирана, який пригнічував свій народ.

— Келсьє гак само виправдовував, — тихо промовила Вен, — убивства аристократів та їхніх гвардійців. Він казав, що на них тримається Остання Імперія, і тому вони заслуговують померти. Він мене лякав.

Еленд не знав, що на це відповісти.

— Здавалося, ніби він вважає себе богом, — вела далі дівчина. — Відбирає життя, дарує життя, коли забажає. Я не хочу бути такою, як він, Еленде. Але, здається, швидко кочуся в тому напрямку.

— Я…

«Ти не така, як він», — хотів сказати він.

Це була правда, але він ніяк не міг промовити цих слів. Вони здавалися йому зовсім порожніми.

Натомість він обійняв дівчину міцніше, притиснувши її плече до своїх грудей.

— Я б дуже хотів підібрати зараз правильні слова, Вен, — прошепотів він. — Коли я бачу тебе такою, мені хочеться тебе захистити. Я хочу зробити все якомога краще, я хочу все виправити — але не знаю як. Скажи мені, що я маю зробити. Просто скажи, як я можу допомогти!

Дівчина спершу трохи пручалася, але потім тихо зітхнула та міцно обійняла його.

— Тут ти мені не допоможеш, — м’яко промовила вона. — Я повинна розібратися з цим сама. Мені потрібно… ухвалити певні рішення.

Еленд кивнув.

— Не сумніваюся, ти ухвалиш правильні рішення.

— Ти навіть не знаєш, про що я говорю.

— Це не має значення. Я знаю, що не можу допомогти, — я навіть владу свою захистити не зміг. Ти в десять разів здібніша за мене.

Вен стиснула руку колишнього короля.

— Не кажи так, будь ласка.

Він нахмурився, почувши напругу в її голосі, й кивнув.

— Гаразд. Але в будь-якому разі — я довіряю тобі. Вирішуй — а я тебе підтримаю.

Дівчина трохи розслабилась у руках Еленда.

— Гадаю… — прошепотіла вона. — Гадаю, мені треба залишити Лютадель.

— Залишити? І куди ж ти підеш?

— На північ. До Террісу.

Еленд відкинувся назад, впершись спиною в дерев’яну стіну.

«Залишити? — подумав він, відчуваючи, як у нього всередині все холоне. — Ось до чого я догрався, не звертаючи на неї уваги останнім часом? Невже я втратив її?»

Але він щойно обіцяв, що підтримає її рішення.

— Якщо ти вважаєш, що мусиш піти, Вен, — мимоволі промовив він, — значить, іди.

— Якщо я піду, ти підеш зі мною?

— Просто зараз?

Вен кивнула, уткнувшись головою в його груди.

— Ні, — нарешті зітхнув Евенд. — Я не можу залишити Лютадель, тільки не тоді, коли під стінами ці армії…

— Але місто від тебе відмовилося.

— Я знаю… Але я не можу їх залишити, Вен. Так, вони відкинули мене, але я не покину їх.

Вен знову кивнула, і щось підказувало йому, що іншої відповіді вона й не очікувала.

Колишній король посміхнувся.

— Ох ми й заплутали все, правда ж?

— Безнадійно, — тихо промовила вона, зітхнула й нарешті відсунулась від нього.

Дівчина мала страшенно втомлений вигляд. За дверима Евенд почув кроки, і за мить у дверях комірчини з’явилася голова ОрСеура.

— Ваші охоронці починають нервуватися, Ваша Величносте, — повідомив кандра. — Скоро підуть вас шукати.

Евенд кивнув і почав пробиратися до виходу. Уже в коридорі він подав руку Вен. Вона прийняла його допомогу, теж виповзла назовні та, розпрямивши спину, почала витріпувати одяг — звичні штани та сорочку.

«Чи вдягне вона колись знову сукню?» — подумав раптом молодий Венчер.

— Евенде, — промовила дівчина, полізши до кишені, — ось, можеш продати, якщо бажаєш.

Вона опустила щось йому в долоню.

— Атій? — не повірив він власним очам. — Де ти його взяла?

— Друг подарував.

— І ти його не спалила вчора? — здивувався Евенд. — Ну, коли билася з усіма тими солдатами?

— Ні. Я його проковтнула, але атій не знадобився, тому довелося виблювати назад.

«Заради Пана Всевладаря! — подумав Еленд. — Я й не знав, що у неї немає атію. А що б вона могла наробити, якби використала його?»

Він поглянув їй в очі.

— Є свідчення, що у місті бачили іншого з-імли-народженого.

— Так. Це Зейн.

Еленд повернув їй атій.

— Тоді залиш собі. Можливо, знадобиться для того, аби битися з ним.

— Сумніваюся, — тихо промовила Вен.

— Візьми собі, — наполягав він. — Цього все одно не вистачить, аби розв’язати наші проблеми. Та й хто його купить? Якщо я спробую заплатити ним Страффу або Цетту, вони тільки впевняться в тому, що атій у мене все-таки є.

Вен кивнула, а тоді поглянула на ОрСеура.

— Візьми, — сказала дівчина, віддаючи атій йому. — Його тут достатньо, аби якийсь алломант спробував відібрати його у мене.

— Я оберігатиму його ціною свого життя, пані, — пообіцяв ОрСеур, і плоть на його плечі розійшлася, аби прийняти в себе шматочок металу.

Вен обернулася, і вони разом з Елендом вийшли назустріч охоронцям, які чекали внизу.