Дім Землі та Крові

8
ДВАДЦЯТЬ ДВА МІСЯЦІ ПО ТОМУ

Брайс Квінлан вивалилася з туалету в «Білому Вороні», за нею вивалився перевертень. Лев тикався носом у її шию і тримав її за талію своїми широкими руками.

Це був найкращий секс, який вона мала за останні три місяці.

А може, й довше. Можливо, вона з ним ще побавиться.

А може, варто спочатку дізнатися його ім’я. Хоча це не мало значення. Її зустріч мала відбутися у віп-барі на іншому боці клубу за… от лайно. Уже зараз.

Ритм музики, відбиваючись від різьблених колон, відгукувався в кістках Брайс невгамовним закликом, який вона ігнорувала і заперечувала. Як і кожного дня впродовж останніх двох років.

— Потанцюймо, — прогримів їй у вухо золотогривий лев, схопивши її за руку і потягнувши до переповненого древнього кам’яного танцмайданчика.

Брайс уперлася ногами в підлогу, наскільки їй дозволяли її туфлі на десятисантиметрових підборах.

— Ні, дякую. У мене ділова зустріч, — це була правда, хоча вона все одно йому відмовила би.

Кутик лев’ячого рота смикнувся, коли він обвів поглядом її до неможливого коротку чорну сукню і голі ноги, які лише мить тому обвивали його за талію. Помилуй її Урд, його вилиці були просто нереальні. Як і його золоті очі, які зараз звузилися від здивування.

— Ти ходиш на ділові зустрічі в такому вигляді?

Так, Брайс ходила, коли клієнти її начальниці наполягали на зустрічі у нейтральному місці, як-от «Ворон», побоюючись камер і заклинань, якими Джесіба нашпигувала галерею.

Брайс ніколи б не прийшла сюди — вона взагалі рідко сюди приходила — з власної волі. Вона потягувала була газовану мінералку, сидячи за стійкою звичайного бару, а не віпівського, розташованого на окремій платформі над підлогою, коли до неї підійшов цей лев зі своєю невимушеною усмішкою і широкими плечима. Брайс так потрібно було скинути напругу, що наростала з кожною хвилиною перебування у клубі, що вона, ледве встигнувши допити склянку, потягнула його до туалету. Він, зі свого боку, був страшенно радий їй прислужитися.

Брайс сказала леву:

— Дякую за скачку, — хай як би тебе звали.

Він не одразу зрозумів, що про серйозну зустріч вона говорила серйозно. Його засмаглі щоки зашарілися і він випалив:

— Я не можу тобі заплатити.

Тепер Брайс не зрозуміла, що він сказав. А тоді закинула голову назад і зареготала.

Просто чудесно: він подумав, що вона — одна з повій, які працювали на Різо. Священна проституція, як колись пояснив Різо: оскільки клуб був закладений на руїнах храму насолоди, його обов’язком було продовжувати традиції.

— Вважай, це за рахунок закладу, — промуркотіла вона, поплескавши лева по щоці, а тоді розвернулася до сяйливого золотого бару на скляній платформі, що висів під широкою стелею.

Вона не дозволила собі глянути у бік їхнього куточку між двома напіврозваленими колонами. Не дозволила собі подивитися, хто зараз міг там сидіти. Не Юніпер, яка цими днями була така зайнята, що мала час лише на нечасті бранчі, і точно не Ф’юрі, яка не спромагалася ні відповідати на її дзвінки і повідомлення, ні взагалі приїздити до міста.

Брайс повела плечима, відганяючи думки геть.

Перевертні-ягуари, які стояли на варті на вершині яскраво освітлених золотих сходів, що з’єднували реконструйований храм із віп-баром, відкинули чорний оксамитовий канат і пропустили Брайс. По обидва боки від суцільно золотого бару стояли двадцять скляних стільців, але зайнята була лише третина. Гістьми були ваніри усіх Домів. Утім, людей не було.

Окрім неї, якщо її взагалі рахувати за людину.

Її клієнт уже сидів у дальньому кінці бару. Темний костюм обтягував його громіздке тіло, довге чорне волосся було гладко зачесане назад і відкривало гострі риси обличчя й очі кольору чорнила.

Неквапливо підіймаючись до нього і молячись, щоб він був не з тих, хто зауважить, що вона технічно спізнилася на дві хвилин, Брайс подумки перераховувала усе, що знала про нього.

Максимус Терціан, двохсотлітній вампір; вічний холостяк; син лорда Седріана, найбагатшого серед панґерських вампірів і найжахливішого, якщо вірити чуткам. Відомого тим, що наповнював ванни у своїй гірській фортеці кров’ю людських незайманих дівчат і купався у їхній молодості…

Краще не стало. Брайс натягнула фальшиву усмішку і, всівшись на сусідній стілець, замовила бармену склянку газованої води.

— Містер Терціан, — вітаючись, промовила вона і подала руку.

Посмішка вампіра була настільки солодка, що Брайс припустила, що за ці століття тисячі жінок, побачивши її, самі скидали трусики.

— Міс Квінлан, — промуркотів він, узявши її руку і поцілувавши. Його губи надто затрималися на її пальцях, і Брайс придушила бажання відсмикнути руку. — Приємно зустрітися з вами во плоті, — він ковзнув поглядом до її шиї, а потім до глибокого декольте. — Хоча галерея вашої хазяйки повна витворів мистецтва, справжній шедевр — це ви.

Ну звісно.

Брайс схилила голову, вимушено всміхнувшись.

— Ви кажете це усім дівчатам.

— Тільки найапетитнішим.

Це була пропозиція щодо того, як може скінчитися цей вечір, якщо вона захоче: її висмокчуть і відтрахають. Брайс вирішила не повідомляти йому, що вже задовольнила цю потребу, тільки без кровоссання. Нехай кров залишається на місці, дякую, дуже дякую.

Вона полізла до своєї сумочки і дістала вузьку шкіряну теку — точну копію тих, в які у «Вороні» вкладали солідні рахунки для найособливіших клієнтів.

— Ваша випивка за мій рахунок, — з посмішкою промовила вона і підсунула теку до вампіра.

Максимус розгорнув її і вчитався у документи, які підтверджували його право власності на п’ятитисячолітній оніксовий бюст якогось давно померлого вампірського лорда. Ця угода стала справжнім тріумфом для Брайс після кількох тижнів роботи, упродовж яких вона розсилала повідомлення потенційним покупцям, закидаючи вудочки і дражнячи їх можливістю придбати рідкісний артефакт та випередити конкурентів. Вона накинула оком на Максимуса — і за допомогою численних телефонних дзвінків і повідомлень таки піймала його на вудочку, зігравши на його ненависті до інших вампірських лордів, крихкому его і нестерпній зарозумілості.

Тепер їй було нелегко стримувати посмішку, дивлячись, як Максимус — у жодному разі не Макс — кивав, читаючи документи. Створюючи для нього ілюзію усамітнення, Брайс розвернулася на стільці й глянула вниз на переповнений танцмайданчик.

Біля колони танцювала група молодих жінок у сяйливих неонових обручах, наповнених першосвітлом. Вони сміялися, співали і передавали одна одній пляшку ігристого вина.

У Брайс сперло у грудях. Колись вона планувала влаштувати свою вечірку з нагоди здійснення Занурення у «Вороні». Планувала бути такою ж розгнузданою, як ті жінки внизу, і розважатися з подругами одразу після Підйому і доти, доки вона або не вирубиться, або її не виженуть із клубу.

Чесно кажучи, саме на вечірці вона тоді й хотіла зосередитися. Більшість намагалася зосередитися радше на святкуванні, аніж на суцільному жаху самого ритуалу.

Але це був необхідний обряд. Тому що енергетичну сітку першосвітла генерувало чисте, нерозведене світло, що його під час Занурення випромінював кожен ванір. І лише під час Занурення з’являвся спалах першосвітла — справжня первісна магія. Вона могла як зцілювати, так і знищувати, і взагалі робити будь-що в цьому діапазоні.

Першу частку першосвітла, яку вилучали і законсервовували, завжди використовували для зцілення, решту потім передавали на електростанції для живлення світлових приладів, машин, механізмів і технічного обладнання; якусь частину використовували для заклинань, а якусь залишали для темних оборудок Республіки.

«Пожертва» першосвітла кожним громадянином була ключовим елементом ритуалу Занурення, почасти тому його завжди проводили в урядовому центрі: у стерильному приміщенні, де світло того, хто здійснював Занурення, поглиналося під час переходу до безсмертя й істинної сили. Усе відстежувалося елевсінською системою, здатного за допомогою вібрацій світової магії контролювати кожну мить обряду. Бувало, що родичі справді спостерігали за Зануренням через монітори у сусідній кімнаті.

Занурення було найлегшою частиною ритуалу: той, хто його виконував, падав у глибини власної сили. Але щойно він досягав дна, його смертне тіло спускало дух. І тоді починався зворотний відлік.

На те, щоб тіло повернулося до життя, лишалися лічені хвилини — поки мозок остаточно не помре через брак кисню. Шість хвилин на те, щоб промчати ментальною злітною смугою, єдина відчайдушна спроба злетіти з дна своєї сили угору до життя. Як не зробиш вдалий ривок — упадеш у бездонну чорну яму і чекатимеш смерті. Як не набереш достатній темп на цій злітній смузі — упадеш у бездонну чорну яму і чекатимеш смерті.

Ось чому хтось мав виступати у ролі Якоря — бути маяком, рятувальною мотузкою, амортизувальним тросом, який висмикне свого товариша нагору і поверне до життя, коли той відірветься від злітної смуги. Здійснити Занурення одному означало померти — сягнути самісінького дна своєї сили, де серце припиняє битися. Ніхто не знав, чи продовжувала втрачена назавжди душа жити там, унизу, чи вона помирала разом з тілом.

Ось чому Якорями зазвичай були члени родини — батьки, брати і сестри — або близькі друзі. Ті, хто не покинуть тебе напризволяще. Або держслужбовці, які мали юридичні зобов’язання діяти за протоколом. Дехто стверджував, що ці шість хвилин звуться Пошуком — що впродовж цього часу стикаєшся з самісінькими глибинами своєї душі. Але затримаєшся надовше — залишишся без жодних шансів вижити.

Лише після вдалого Підйому і повернення до порога життя, наповненого новою силою, досягалося безсмертя: процес старіння вповільнювався і заморожувався, а тіло ставало майже незнищенним, оскільки одразу після повернення було залите першосвітлом, таким яскравим, що могло осліпити, якщо дивитися неозброєним оком. Але наприкінці, коли глянцеві енергетичні панелі урядового центру поглинали першосвітло, усім винуватцям урочистостей діставалася на пам’ять лише прикра крапля першосвітла у пляшечці. Такий собі симпатичний сувенірчик.

Нині, на страшенно популярних вечірках, влаштованих на честь Занурення, як-от на тій, що відбувалася внизу, новоспечені безсмертні часто використовували виділену їм пайку власного першосвітла на пам’ятні сувеніри своїм друзям. На їхній вечірці Брайс планувала роздати сяйливі обручі та брелоки з написом «Поцілуй мою блискучу сраку!», а Даніка — сяйливі стопки для шотів.

Брайс умить сховала подалі давній біль, який стискав їй груди, коли Максимус різко захлопнув теку, закінчивши читання. У його руці з’явилася така ж тека, і він підштовхнув її до Брайс по сяйливій золотій барній стійці.

Брайс глянула на чек, вкладений у теку — на приголомшливу суму, яку він передав їй так, наче це була порожня обгортка від жувальної гумки, — і знову посміхнулася. Хоча всередині її трохи скорчило від того маленького факту, що вона не отримає жодного відсотка своїх комісійних за продаж цього бюста. Як і за продаж інших витворів мистецтв з галереї Джесіби. Ці гроші йшли деінде.

— Приємно мати з вами справу, містере Терціан.

Усе. Готово. Час повертатися додому, залазити у ліжко і, згорнувшись калачиком, притискати до себе Сирінкса. Найкращий спосіб відсвяткувати угоду, який їй зараз спадав на думку.

Але на теку лягла бліда, міцна рука.

— Ви вже йдете? — На обличчі Максимуса знову з’явилася та солодка посмішка. — Буде прикро, якщо така красуня, як ви, піде, коли я саме збирався замовити пляшечку «Серата».

Ігристе вино з півдня Вальбари коштувало приблизно від сотні золотих марок за пляшку. І, вочевидь, змушувало таких самовдоволених придурків, як він, думати, що воно було запорукою жіночої компанії.

Брайс підморгнула йому, намагаючись підтягнути теку з чеком до себе.

— Гадаю, якщо така красуня, як я, піде, прикро буде лише вам, містере Терціан.

Його рука лишалася лежати на теці.

— Зважаючи на те, скільки я заплатив вашій хазяйці, думаю, я маю право на певні привілеї.

Що ж, це, напевно, рекорд: за десять хвилин її двічі прийняли за повію. Вона не відчувала презирства до представниць найдревнішої професії, тільки повагу й іноді жаль, але те, що її прийняли за одну з них, могло призвести до трагічних наслідків. Утім, Брайс зуміла спокійно відповісти:

— На жаль, у мене ще одна зустріч.

Рука Максимуса ковзнула до її зап’ястка і досить міцно обхопила його, аби показати, що він самою думкою може переламати їй кістки.

Усередині Брайс усе похололо, але вона не видала цього своїм запахом. Вона вже мала справу з вампірами й гіршими за них істотами.

— Заберіть свою руку, будь ласка, — останні два слова вона додала заради Джесіби, щоб принаймні звучати ввічливо — хоча б раз.

Але Максимус обвів її тіло поглядом, який належав усім владним безсмертним самцям.

— Декому подобається, коли жертва вдає з себе недоторку, — він знову посміхнувся до неї. — Так сталося, що я один із таких. Вам сподобається, обіцяю.

Брайс глянула йому у вічі, ненавидячи ту частинку себе, якій хотілося відсахнутися. Яка визнала його хижаком, а її — його здобиччю, і розуміла, що їй пощастить принаймні отримати шанс утекти, перш ніж її з’їдять з руками і ногами.

— Ні, дякую.

У віп-барі стало тихо. Повітря пульсувало — явна ознака того, що сюди прокрався якийсь більший, крутіший хижак. Чудово.

Можливо, це відволіче увагу вампіра настільки, що вона встигне висмикнути руку. І той чек. Якщо вона піде без нього, Джесіба з неї живцем шкуру здере.

І справді, Максимус перевів погляд на того, хто з’явився за її спиною. Вампір міцніше стиснув руку Брайс. Так сильно, що вона й сама озирнулася.

До іншого краю бару прямував темноволосий феєць. Дивлячись прямо на неї.

Вона ледь не застогнала. Не так, як стогнала до цього з тим левом у туалеті.

Феєць продовжував дивитися на неї, і верхня губа Максимуса піднялася, оголивши подовжені ікла, які він так відчайдушно прагнув встромити у неї.

— Ви — моя, — застережливо проричав він таким гортанним голосом, що вона ледве розібрала слова.

Феєць всівся за барною стійкою і замовив випивку срібноволосому бармену-сильфу. Брайс шумно видихнула.

— Це мій кузен, — сказала вона. — Розслабтеся.

— Що? — закліпав вампір.

Здивування дорого йому обійшлося: його хватка ослабла і Брайс, схопивши теку з чеком, сунула її в сумочку і відступила. Принаймні її фейська спадщина годилася на те, щоб швидко рухатися за такої потреби. Йдучи геть, Брайс промуркотіла через плече:

— І щоб ви знали — я не даю владним і агресивним.

Максимус знову загарчав, але він знав, ким був її «кузен». І не наважився піти за нею.

Хоча світ і вважав їх лише дальніми родичами, ніхто не смів займати рідню Рунна Данаана.

Якби вони знали, що Рунн був її братом — ну, формально неповнорідним братом, — до неї б не наблизився жоден чоловік. Але на щастя, світ вважав їх кузенами, і Брайс радо воліла, аби так тривало й далі. Не лише через те, ким був їхній батько, і те, що вона ще багато років тому пообіцяла тримати це в таємниці. І не лише через те, що Рунн був законною дитиною, довбаним Обраним, а вона… ні.

Рунн уже потягував своє віскі, не зводячи з Максимуса пронизливих синіх очей, які обіцяли смерть.

Брайс подумувала, чи не дозволити Рунну нагнати Максимуса, аби той прожогом побіг назад до батьківського замку жахіть, але ж вона так гарувала над цією угодою. Вона підбила цього недоумка заплатити майже на третину більше, ніж вартував той бюст. Один дзвінок Максимуса своєму банкіру — і чеком у її сумочці можна буде лише підтертися.

Тож Брайс підійшла до Рунна, зрештою відвернувши його увагу від вампіра.

Її брат був у чорній футболці і темних джинсах. З-під обтислої тканини випиналися м’язи, які були предметом заздрості інших фейрі та об’єктом захопленого споглядання відвідувачів віп-бару. Золотиста шкіра його рук була вкрита татуюваннями — забиті рукави були яскраві і доволі гарні, щоби збісити їхнього батька. Разом із рядком кілець у загостреному вусі і прямим чорним волоссям до поясу, що було зголене з одного боку, усе це буквально кричало: «Пішов ти, татку!»

Але Рунн усе одно був фейцем. Який був на п’ятдесят років старший від неї. Який поводився як зарозумілий хрін щоразу, коли вона наштовхувалася на нього чи його друзів і не могла цього уникнути.

— Так-так-так, — промовила Брайс, кивком подякувавши бармену, коли перед нею з’явилася нова склянка мінералки. Вона зробила ковток, побулькавши, аби змити залишковий присмак лева і альфа-козла. — Погляньте, хто вирішив припинити тягатися по позерських рок-клубах і почати зависати з крутими чуваками. Здається, до Обраного нарешті дійшло.

— Завжди забуваю, яка ти діставуча, — сказав Рунн замість привітання. — І хоча це тебе не стосується, я не веселитися прийшов.

Брайс уважно подивилася на брата. Сьогодні він був без Зоряного Меча — і з зовнішнього вигляду, як не рахувати виразних рис, успадкованих від роду Зоренароджених, його навряд чи можна було назвати помазаником Богині Місяця чи генів на те, щоб вести народ фейрі до нових висот. Але вони кілька років нормально не спілкувалися. Можливо, його знову затягнули у вир влади. Це було би прикрістю з огляду на те, чого йому вартувало з того виру вирватися.

— Ти прийшов, щоб зіпсувати мені вечір чи з іншої причини? — спитала Брайс.

Рунн пирхнув.

— Бачу, тобі досі подобається грати роль розпусної секретарки.

Розбещений гівнюк. Упродовж кількох чудесних років вони були найкращими друзями, солодкою парочкою проти Мудака Номер Один — фейця, також відомого, як їхній батько, — але це лишилося давно у минулому. Рунн про це подбав.

Брайс насуплено глянула вниз на переповнений танцмайданчик, шукаючи у натовпі очима двох друзів Рунна, які всюди волочилися за ним і були ще тими скалками у дупі.

— Як ти взагалі сюди пройшов? — Навіть фейський принц мав вистояти у черзі до «Ворона». Колись Брайс із задоволенням спостерігала, як самозакоханих фейських придурків розвернули біля дверей.

— Різо — мій приятель, — промовив Рунн. — По вівторках ми з ним граємо у покер.

Звісно ж, Рунну якимсь чином вдалося потоваришувати з власником клубу. Різо був рідкісним перевертнем-метеликом і свої маленькі розміри компенсував широкою вдачею: постійно сміявся, пурхав по клубу і танцював над натовпом, живлячись його веселощами, наче нектаром. Утім, до свого близького оточення він ставився прискіпливо — любив збирати у компаніях цікавих особистостей і таким чином розважався. Брайс із Данікою не пройшли відбір до його покерного клубу, але з високою імовірністю туди входила Ф’юрі. Шкода, що вона не відповідала на її дзвінки і Брайс не могла її розпитати.

Максимус рушив до золотих сходів, сердито зиркнувши у їхній бік, і Рунн вищирився до нього.

— Кілька хвилин тому мені подзвонив Різо і сказав, що ти тут. З цим потворним упирем.

— Що-що? — у її голосі почулося здивування. Утім, не через те, що, за словами її брата, сказав Різо. Вона сильно сумнівалася, що дипломатичний власник клубу висловився саме так. Він радше міг сказати: «З нею дехто, хто може покласти край вечірці». А для Різо це було все одно що Хел.

Рунн продовжив:

— Різо не міг ризикувати й витурити Терціана в три шиї — він дав зрозуміти, що цей виродок розпускає руки і що тобі потрібна допомога, — очі її брата хижо зблиснули. — Хіба ти не знаєш, чим займається його татусь?

Брайс усміхнулася, але її очі лишилися невеселими. Нині вони завжди були такими.

— Знаю, — солодко протягнула вона.

Рунн гидливо похитав головою. Брайс подалася вперед і взяла склянку води, контролюючи кожен рух, аби не виплеснути ту воду братові в обличчя.

— Хіба тобі не час додому? — спитав Рунн. — Сьогодні будній день. Тобі ж на роботу через шість годин.

— Дякую, мамусю, — іронічно промовила Брайс. Але повернутися додому і зняти ліфчик звучало справді заманливо. Сьогодні вона знову прокинулася до світанку, задихана і мокра від поту, та й день був не кращий. Можливо, сьогодні вона настільки заморилася, що зможе нормально заснути.

Але побачивши, що Рунн нікуди не збирається, Брайс зітхнула:

— Кажи, що хотів.

Мала бути інша причина, чому Рунн спромігся прийти сюди, — завжди була, враховуючи те, ким був їхній батько.

Рунн потягнув віскі.

— Король Осені хоче, щоб ти залягла на дно. До Саміту лишилося трохи більше місяця, і йому не потрібно, щоб під ногами плуталися усякі некеровані особи.

— Який стосунок Саміт має до мене? — Ця зустріч на вищому рівні відбувалася кожні десять років. Вальбарські владні сили збиралися для обговорення різних питань і політичних курсів за наказом астері. Кожна територія Республіки проводила власний Саміт за змінним графіком, тож щороку у світі десь відбувалася одна така зустріч — і всі вони були Брайс до одного місця.

— Король Осені хоче, щоб усі пов’язані з фейрі, поводилися якнайкраще — за чутками астері відправляють сюди кількох своїх довірених командирів, і він хоче, аби ми мали вигляд хороших, слухняних підданих. Правду кажучи, Брайс, мені начхати. Мені просто доручили передати тобі, щоб ти не… влізла у халепу до закінчення Саміту.

— Тобто, щоб не утнула нічого ганебного.

— По суті — так, — погодився він, зробивши ще ковток. — І послухай: напередодні Самітів завжди киплять пристрасті, тож будь обережна, добре? З усіх щілин вилазять охочі заявити про свої наміри. Будь напоготові.

— Не знала, що татусь дбає про мою безпеку, — раніше цього ніколи не було.

— Не дбає, — сказав Рунн, піджавши губи, і срібне кільце у нижній ворухнулося. — Але я його змушу.

Брайс замислилася про гнів у його синіх очах — він був спрямований не на неї. Отже, Рунн ще не підкорився. Не купився на велич Обраного. Вона зробила ковток води.

— Відколи це він до тебе дослухається?

— Брайс. Просто тримайся подалі від неприємностей — по всіх фронтах. З якоїсь невідомої причини цей Саміт для нього важливий. Поза всіма тими бздурами щодо зразкової поведінки, він увесь на нервах, — Рунн зітхнув. — Востаннє я бачив його таким роздратованим два роки тому, коли…

Він схаменувся й осікся. Але Брайс зрозуміла, що він мав на увазі. Два роки тому, коли загинула Даніка. І Коннор.

Склянка в її руці тріснула.

— Спокійно, — пробурмотів Рунн. — Спокійно.

Але вона не могла припинити стискати склянку, не могла змусити себе не піддаватися хвилі первісної люті, яка все зростала, зростала і…

Важка кришталева склянка вибухнула в її руці, вода бризнула на золоту барну стійку. Бармен різко обернувся, але лишився на місці. Ніхто з присутніх не смів навіть краєм ока глянути в їхній бік — на Кронпринца вальбарських фейрі.

Рунн схопив рукою Брайс за підборіддя.

— Дихай, кажу тобі.

Її жахлива, нікчемна фейська частина підкорилася його наказу, тіло поверталося до інстинктів, вихованих у ній, попри відчайдушні спроби Брайс їх ігнорувати.

Вона глибоко вдихнула, ще раз, і ще раз. Звуки були рвані й судомні.

Але з кожним подихом гнів, що її засліплював, ущухав. Відкочувався геть.

Рунн дивився їй у вічі, поки вона не перестала гарчати і не змогла чітко бачити. Потім він повільно відпустив її — і сам глибоко зітхнув.

— Прокляття, Брайс.

Вона підвелася на хиткі ноги і поправила ремінь сумочки на плечі, впевнившись, що невиправдано щедрий чек Максимуса досі всередині.

— Повідомлення отримано. Я заляжу на дно і буду розумницею до самого Саміту.

Рунн насупився й зі звичною фейською грацією зісковзнув зі стільця.

— Я проведу тебе додому.

— Не треба, — до того ж до її квартири ніхто не був вхожий. Формально це навіть була не її квартира, але це справи не стосувалося. Вона нікого не пускала всередину, крім мами й Рендалла й іноді — Юніпер, коли та спромагалася вилізти з балетної студії. Це було її святилище, і вона не хотіла, щоб там пахло фейрі.

Але Рунн проігнорував її відмову й обвів очима бар.

— Де твоє пальто?

Вона стиснула зуби.

— Я його не брала.

— Але ж весна тільки-но почалася.

Вона протупотіла повз нього, шкодуючи, що не взула замість туфель чоботи.

— Тоді добре, що я встигла хильнути для зігріву, еге ж? — Брехня. Вона не торкалася випивки майже два роки.

Утім, Рунн цього не знав. Й інші теж.

Він подався за нею.

— Оце ти дотепниця. Я радий, що з тих грошей, вбуханих у твою освіту, вийшла якась користь.

Брайс рушила вниз золотими сходами.

— Принаймні я навчалася в університеті, а не сиділа вдома на купі татусевих грошенят, граючи у відеоігри зі своїми недоумкуватими друзями.

Рунн загарчав, але Брайс була вже на середині сходів. За мить вона вже пробиралася крізь натовп, що танцював між колонами, а потім проскочила по сходах до заскленого внутрішнього дворика — з древніми кам’яні стінами, що лишилися від храму, з обох боків — і до здоровезних залізних дверей. Вона не стала затримуватися, щоб подивитися, чи не відстав Рунн, і перш ніж вислизнути надвір, помахала викидайлам, які були покручами вовків з демонаками. Вони помахали їй у відповідь.

Викидайли були хорошими хлопцями — раніше, коли Брайс випадала шалена нічка, вона завжди дбали про те, щоб вона сіла у таксі. І щоб водій точно розумів, що станеться, якщо вона не потрапить додому цілою і неушкодженою.

Вона пройшла квартал, перш ніж відчула, що Рунн її наздоганяє — відчула бурю його енергії. Він тримався на певній відстані, щоб ніхто не зрозумів, що вони разом, але й достатньо близько, щоб вона відчувала його запах і роздратованість.

Принаймні потенційні хижаки триматимуться від неї подалі.

Брайс дійшла до свого будинку, вестибюль якого був зроблений зі скла й мармуру, і Маррін, консьєрж-перевертень з родини ведмежих, відчинив їй двері й по-дружньому помахав з-за своєї конторки. Затримавши руку на скляних дверях, Брайс озирнулася і побачила Рунна, який стояв, спершись на пофарбований чорний ліхтарний стовп. Він підняв руку в жалюгідній подобі прощального жесту.

Брайс показала йому середній палець і зайшла у вестибюль. Швидко привітавшись із Марріном, вона піднялася на ліфті до пентхауса п’ятьма поверхами вище і вийшла у невеличкий кремовий коридор. Брайс зітхнула, вгрузнувши підборами у плюшевий синій килимок що лежав між її квартирою і квартирою навпроти, і відкрила сумочку. При світлі кулі першосвітла, яка лежала у вазі на пристінному столі з чорного дерева і своїм сяйвом золотила білу орхідею, навислу над нею, Брайс знайшла ключі.

Вона відімкнула двері — спершу ключем, а потім приклавши пальця до сенсора біля ручки. Важкі замки і заклинання, зашипівши, зникли, і вона увійшла до своєї темної квартири. У ніс ударив приємний аромат бузкової олії з розпилювача, а Сирінкс привітно завив, вимагаючи, щоб його негайно випустили з вольєра. Але Брайс лише притулилася спиною до дверей.

Її бісило те, що Рунн — вона це знала напевно — досі був унизу. Довбаний Кронпринц Владних і Агресивних Альфа-козлів причаївся десь на вулиці й витріщається у її великі панорамні вікна, чекаючи, коли ввімкнеться світло.

Якщо вона цього не зробить, за три хвилин неодмінно пролунає його стукіт у двері. Марріну вистачить розуму не ставати йому на заваді. Тільки не Рунну Данаану. Для нього двері завжди були відчинені — будь-які й повсякчас.

Але вона була не в настрої сваритися. Не сьогодні.

Брайс увімкнула світло, клацнувши по панелі біля дверей. Перед нею постала світла дерев’яна підлога, білі плюшеві меблі й такі ж білі стіни. Усе було в такому ж ідеальному стані, як і того дня, коли вона переїхала сюди — майже два роки тому, — й аж ніяк їй не по кишені.

За все це сплатила Даніка. Своїм триклятим заповітом.

Сирінкс гурчав, хитаючи клітку. Ще один владний і агресивний альфа-козел. Але принаймні маленький і пухнастий.

Зітхнувши, Брайс скинула туфлі, нарешті розстебнула ліфчик і пішла випускати маленького звіра з вольєра.