Дім Землі та Крові

14

Рунн Данаан стояв перед високими дубовими дверима батьківського кабінету і, збираючись із силами, намагався заспокоїти дихання.

Це ніяк не було повязано з тим, що він щойно пробіг тридцять кварталів — від свого неофіційного офісу над забігайлівкою на Старій Площі до батьківської розлогої мармурової вілли у самісінькому центрі П’яти Троянд. Рунн видихнув і постукав.

Він знав, що без дозволу краще не заявлятися.

— Заходь, — холодний чоловічий голос пронизав двері й самого Рунна. Але той надійно приховав шалений стукіт свого серця і прослизнув до кімнати, зачинивши за собою двері.

Особистий кабінет Короля Осені був просторіший за більшість будинків на цілу сім’ю. Біля кожної стіни, підіймаючись на висоту двох поверхів, стояли книжкові полиці, ущерть наповнені фоліантами й артефактами — старими й новими, магічними і звичайними. Прямокутний простір розділявся навпіл золотистим балконом, на який можна було піднятися гвинтовими сходами спереду і ззаду, а важкі оксамитові портьєри зараз блокували ранкове світло, що лилося у високі вікна, які виходили на внутрішній двір вілли.

Увагу Рунна привернув орерій у дальньому кінці кабінету: робоча модель планетної системи, яка включала у себе сім планет, їхні супутники і сонце, і була зроблена з чистого золота.

У дитинстві Рунн зачаровувався орерієм. Тоді він іще був достатньо простодушним — не вірив, що батькові насправді було на нього начхати, — і годинами спостерігав за тим, як той займався якимись спостереженнями й розрахунками і записував їх у свої чорні шкіряні блокноти. Рунн лише раз спитав його, що саме він шукає.

«Закономірності», — тільки й відповів тоді батько.

Король Осені сидів за одним із чотирьох масивних робочих столів, однаково завалених книжками та безліччю скляних і металевих приладів для дослідів із тими довбаними закономірностями. Рунн проминув один зі столів, де у скляній сфері, встановленій над пальником — який батько, найімовірніше, створив сам, — булькала переливчаста рідина, випускаючи клуби фіолетового диму.

— Мені слід одягти захисний костюм? — спитав Рунн, прямуючи до стола, за яким батько вдивлявся у призму близько тридцяти сантиметрів завдовжки, поміщену в якийсь хитромудрий срібний пристрій.

— Викладай свою справу, Принце, — коротко сказав батько, наближаючи бурштинове око до окуляру на вершині призми.

Рунн утримався від коментаря про те, що б сказали платники податків цього міста, якби дізналися, як один із сімох Правителів проводить свої дні. Шістка нижчих призначалася Михеєм, а не обиралася демократичним шляхом. Проводилися численні ради у межах інших рад, покликані створити у населення ілюзію контролю, але основні положення були прості: містом правив Губернатор, а решта Правителів — власними районами під його керівництвом. Окрім того, 33-й Легіон підпорядковувався безпосередньо Губернатору, а Допоміжні сили — Правителям Міста, ділячись на підрозділи відповідно до районів і рас тих, хто у них служив. А ось далі картина була не дуже ясна: вовки заявляли, що командування Допоміжними силами належало зграям перевертнів, а фейрі натомість наполягали, що ця честь належить їм. Це ускладнювало розподіл — і виконання — обов’язків.

Рунн уже п’ятнадцять років очолював фейський підрозділ Допоміжних сил. Його батько віддав наказ — і він скорився. У нього не було іншого вибору. Добре, що все своє життя він готувався стати умілим, смертельно небезпечним вбивцею.

Не те, щоб від цього йому було якось особливо радісно.

— Відбувається якась чортівня, — промовив Рунн, зупинившись по інший бік стола. — До мене щойно навідався Ісая Тиберіан. Минулої ночі було вбито Максимуса Терціана точнісінько у такий же спосіб, як було вбито Даніку та її зграю.

Його батько підкрутив якийсь циферблат на пристрої з призмою.

— Мені доповіли про це ще зранку. Виявляється, Філіп Бріґґс їх не вбивав.

Рунн завмер.

— І коли ти збирався мені про це розповісти?

Батько підвів погляд від вигадливого пристрою.

— Хіба я маю звітувати перед тобою, Принце?

Ні, звісно, цей покидьок не мав перед ним звітувати, якщо не зважати на його титул. Хоча їхні сили були майже на одному рівні, фактом лишалося те, що Рунн, попри свій статус Зоренародженого і володаря Зоряного Меча, завжди трішечки не дотягуватиме до свого батька. Відтоді, як п’ятдесят років тому він пройшов своє Випробування і здійснив Занурення, Рунн так і не вирішив, чи ця невдала спроба стати могутнішим за батька була порятунком, чи радше прокляттям. З одного боку, якби він перевершив батька, то умови гри змінилися б на його користь. З іншого боку, тоді за ним міцно би закріпився статус його суперника.

З огляду на те, що батько робив зі своїми суперниками, краще було серед них не опинятися.

— Ця інформація вкрай важлива. Я вже повідомив Флінна і Деклана, щоб вони посилили патрулювання у П’яти Трояндах. Ми пильнуватимемо кожну вулицю.

— То навіщо мені було тобі про це казати, якщо ти й так упорався?

Його батькові було майже п’ятсот років, більшу частину з яких він носив золоту корону Короля Осені, і весь цей час він був ще тим гівнюком. А ще у нього досі не виявлялися ознаки старіння — не так, як це відбувалося у фейрі, які поступово жовкли, наче випрана забагато разів сорочка, і розчинялися у смерті.

Тож це триватиме ще кілька століть. Рунн гратиме роль принца. Стукатиме у двері й чекатиме дозволу ввійти. Схилятиме коліна і коритиметься.

Рунн був одним приблизно з десятка фейських Принців на всій планеті Мідґард — і з більшістю він познайомився за ці кілька десятиліть. Але з-поміж них лише він був Зоренародженим. З-поміж усіх фейрі.

Як і Рунн, інші принці служили самозакоханим, марнославним королям, призначеним Правителями міських округів чи ділянок дикої місцевості на різноманітних територіях планети. Деякі з них століттями чекали на свій престол, відлічуючи кожне десятиліття, наче звичайні місяці.

Це викликало у нього огиду. Завжди. Вкупі з тим фактом, що все, що він мав, оплачував покидьок, який сидів перед ним: офіс над забігайлівкою, віллу в П’яти Трояндах, прикрашену безцінним антикваріатом, що його подарував йому батько після Випробування, на якому він здобув Зоряний Меч. Рунн ніколи не зупинявся на віллі. Натомість він обрав жити в будинку поблизу Старої Площі, який ділив з двома найкращими друзями.

І який також був куплений за батьківські гроші.

Офіційно гроші надходили з «зарплатні», яку Рунн отримував за те, що очолював фейський підрозділ Допоміжних сил міста. Але чинності цьому чеку надавав підпис його батька.

Король Осені підняв пристрій із призмою.

— Командир 33-го сказав щось суттєве?

О, їхня зустріч з Тиберіаном була за крок від катастрофи.

Спершу Тиберіан допитувався про те, де вчора вночі перебувала Брайс, і Рунн ледве стримався, щоб не врізати янголу, байдуже, був він Командиром 33-го чи ні. Потім у нього вистачило нахабства спитати, де був сам Рунн.

Рунн вирішив не казати Тиберіану, що бажання відгамселити Максимуса Терціана за те, що той схопив Брайс за руку, було дуже спокусливим.

Вона би відкусила йому за це голову. До того ж вона сама змогла постояти за себе, вберігши Рунна від політичного кошмару кровної помсти, яка розпалилася б між їхніми двома Домами. Не лише між Домами Неба і Подиху та Полум’я і Тіні, а й між Данаанами і Терціанами. А отже, між усіма фейрі та вампірами Вальбари і Панґери. А з фейрі у питанні вендети краще було не жартувати. Як і з вампірами.

— Ні, — відповів Рунн. — Хоча Максимус Терціан помер через кілька годин після ділової зустрічі з Брайс.

Його батько відклав призму, скрививши губи.

— Я ж казав тобі попередити це дівчисько, щоб не висовувалася.

«Це дівчисько». Брайс завжди була для їхнього батька «цим дівчиськом» або просто «дівчиськом». Рунн не чув, щоб за останні дванадцять років — після її першого й останнього візиту на цю віллу — батько хоч раз назвав її на ім’я.

Після того візиту все змінилося. Брайс уперше приїхала сюди грайливою тринадцятирічною дівчинкою, готовою нарешті зустрітися зі своїм батьком і його народом. Зустрітися з Рунном, який був заінтригований появою єдинокровної сестри, після того як понад шістдесят років був єдиною дитиною.

Король Осені наполягав на тому, щоб візит був таємний — не кажучи вголос очевидного: доки Провидиця не прошепоче твоє майбутнє. Те, що сталося потім, стало справжньою катастрофою не лише для Брайс, але й для Рунна. У нього досі щеміло у грудях, коли він згадував, як вона покидала віллу в сльозах гніву, відмовляючись навіть озирнутися. Ставлення батька до Брайс відкрило Рунну очі на справжню натуру Короля Осені… і той холоднокровний покидьок завжди про це пам’ятав.

Упродовж наступних трьох років Рунн часто навідував Брайс у будинку її батьків. Вона була світлою плямою у його житті — найсвітлішою, якщо бути чесним. До тієї ідіотської, ганебної сварки, коли вони полаялися настільки, що Брайс досі не могла його терпіти. Рунн її не звинувачував — він сам наговорив такого, про що одразу ж пошкодував.

— Брайс зустрілася з Максимусом раніше, ніж я попередив її про належну поведінку, — промовив Рунн. — Я прибув, коли вона вже збиралася, — отримавши дзвінок від Різо Серґатто і почувши серйозний голос зазвичай веселого перевертня-метелика, він помчав у «Білий Ворон», навіть не поміркувавши про мудрість цього рішення. — За словами Тиберіана, я — її алібі: я сказав йому, що провів її додому, лишався з нею і пішов пізніше за зазначений час смерті Терціана.

Обличчя батька не видало жодної емоції.

— І все ж той факт, що дівчисько було в клубі у ніч обох убивств і спілкувалося з жертвами за кілька годин до їхньої смерті, є не дуже втішним.

— Брайс не має ніякого стосунку до вбивств, — напружено промовив Рунн. — Попри гівняне алібі, Губернатор, напевно, теж так вважає, оскільки Тиберіан присягався, що тепер її охороняє 33-й Легіон.

Цей жест із боку янголів викликав би захоплення, якби всі вони не були зарозумілими придурками. На щастя, цього разу до Рунна завітав не найбільший крилатий нахаба.

— У цього дівчиська завжди був приголомшливий талант опинятися не в тому місці.

Рунн стримав гнів, який завібрував у ньому, магія тіні намагалася сховати його, закрити від сторонніх очей. Це була ще одна причина, з якої батько його недолюблював: окрім обдарувань Зоренародженого, переважна частина магії Рунна була властива роду його матері: фейцям, які правили Аваленом — північним островом, оповитим туманом. Священним серцем світу фейрі. Батько перетворив би Авален на попіл, якби міг. Те, що Рунн не вмів прикликати полум’ям, як батько, як більшість вальбарських фейрі; те, що він натомість володів аваленськими вміннями — лише частину з яких він відкрито виявляв — прикликати тіні й проходити крізь них, було для батька образою, якої не можна було вибачити.

Між батьком і сином запанувала тиша, яку переривало лише металеве цокання орерія на іншому боці кімнати, де планети поволі рухалися по своїх орбітах.

Батько взяв призму і підніс її до першосвітла, що мерехтіло в одній з трьох кришталевих люстр.

— Тиберіан сказав, що Губернатор хоче, аби ці вбивства трималися у таємниці, але я прошу твого дозволу попередити свою матір, — протягнув Рунн, з силою витискаючи кожне слово. Я прошу твого дозволу.

Його батько махнув рукою.

— Дозволяю. Вона дослухається до попередження.

Як вона і робила все своє життя — слухалася всіх.

Вона послухається і зачаїться, і без сумніву, радо погодиться на додаткову охорону своєї вілли, що була розташована за квартал від вілли Рунна, доки усе не владнається. Можливо, він сьогодні навіть залишиться ночувати у неї.

Мати Рунна не була королевою — не була навіть дружиною чи парою. Ні, його мила добра мати була обрана з однією метою — народження потомства. Після кількох століть правління Король Осені вирішив, що хоче мати спадкоємця. Будучи донькою знатного шляхетного дому, який дезертирував з королівського двору Авалена, вона з радістю виконала свій обов’язок, вдячна за наданий їй довічний привілей. За всі свої сімдесят п’ять років Рунн ніколи не чув від неї жодного лихого слова про батька. Про життя, до якого її призвали.

Навіть коли у батька почався той таємний і злощасний роман з Ембер, мати не ревнувала. У нього було чимало жінок і до неї, і після неї. Утім, жодну з них не було офіційно обрано, як її — для продовження королівського роду. А коли з’явилася Брайс, ті кілька разів, коли його мати бачилася з нею, вона ставилася до неї по-доброму. Навіть з любов’ю.

Рунн до кінця не розумів, чи захоплювався він матір’ю, яка жодного разу не поставила під сумнів своє життя у золотій клітці, чи це з ним було щось не те, якщо його таке життя обурювало.

Можливо, він ніколи не зрозуміє матір, однак це не применшувало його величезної гордості за те, що він пішов у неї та успадкував уміння її роду. За те, що магія тіні відрізняла його від покидька перед ним, і була постійним приємним нагадуванням про те, що він не повинен перетворитися на владного придурка. Хоча більшість родичів з Авалену були не набагато кращі. Особливо двоюрідні брати і сестри.

— Можливо, тобі слід самому зателефонувати їй і попередити, — промовив Рунн. — Вона оцінить твою турботу.

— У мене інші справи, — стримано відповів батько. Рунна завжди дивувало те, яким холодним був його батько, попри полум’я, що палало у його жилах. — Ти можеш сам її повідомити. І надалі утримайся від коментарів про те, як мені будувати стосунки з твоєю матір’ю.

— У вас немає стосунків. Ти запліднив її, як кобилу, і відправив на вигін.

По кімнаті заіскрили жаринки.

— Завдяки цьому заплідненню ти опинився при непоганому виграші, Зоренароджений.

Рунн не наважився вимовити слова, які намагалися зірватися з його вуст: «Хоча мій довбаний титул забезпечив тобі ще більший вплив в імперії та серед твоїх друзяк-королів, тебе це досі дратує, еге ж? Дратує, що твій син, а не ти дістав Зоряний Меч із Печери Принців у темному серці Авалена. Що твій син, а не ти стояв серед давно померлих Зоренароджених Принців, що сплять у своїх саркофагах, і був визнаний гідним витягти меч із піхов. Скільки разів замолоду ти намагався оголити меч? Скільки дослідів ти провів у цьому самому кабінеті, намагаючись знайти спосіб заволодіти ним, не будучи обраним?»

Батько поманив його пальцем:

— Мені потрібен твій дар.

— Навіщо? — Його здібності Зоренародженого були всього лиш іскоркою зоряного світла на долоні. Значно цікавішим даром була магія тіні. Коли Рунн пересувався у тінях містом, його не могли виявити навіть температурні датчики високотехнологічних камер.

Батько підняв призму.

— Спрямуй крізь неї промінь свого зоряного світла, — не чекаючи відповіді, він знову припав оком до хитромудрого металевого окуляра на вершині призми.

Зазвичай, щоб прикликати зоряне світло, Рунну потрібно було добряче зосередитися, через що потім у нього кілька годин боліла голова, але… Він був настільки заінтригований, що вирішив спробувати.

Приклавши вказівного пальця до кристала призми, Рунн заплющив очі й зосередився на диханні, дозволяючи металевому цоканню орерія вести його все глибше й глибше, до чорної ями всередині нього, повз клекітний колодязь тіней до невеличкої порожнини під ними. Там, згорнувшись калачиком, наче тваринка у сплячці, лежало одненьке зернятко райдужного світла.

Рунн обережно зачерпнув зернятко уявною долонею і, розбудивши його цим рухом, помалу почав піднімати нагору, ніби несучи у жменях воду. Сила, яка пронизувала його, нетерпляче тремтіла — тепла, прекрасна і ледь не єдина частина його самого, яка йому подобалася.

Рунн розплющив очі й побачив, що зоряне світло танцює на кінчику його пальця, переломлюючись крізь призму.

Батько підкрутив кілька циферблатів на пристрої, вільною рукою записуючи щось у блокнот.

Зоряне світло ослабло і почало розчинятися у повітрі.

— Ще хвилинку, — наказав король.

Рунн зціпив зуби, ніби це могло втримати зоряне світло від зникнення.

Ще одне клацання циферблату і ще один запис древньою твердою рукою. Древня Мова фейрі — батько все записував напівзабутою мовою, якою розмовляв їхній народ, коли вперше опинився на Мідґарді, пройшовши крізь Північний Розлом.

Зоряне світло затремтіло, спалахнуло і зникло. Король Осені роздратовано забурчав, але Рунн не чув цього, бо його голова страшенно тріщала.

Трохи отямившись, Рунн побачив, що батько закінчив із нотатками.

— Що ти взагалі робиш із цією штукою?

— Вивчаю, як світло рухається по світу. Чи можна йому надати певної форми.

— Хіба у нашому університеті немає вчених, які займаються подібною лабудою?

— Їхні інтереси не збігаються з моїми, — батько уважно оглянув Рунна і зненацька промовив: Настав час подумати про підхожу партію для майбутнього шлюбу.

— Твого? — закліпав очима Рунн.

— Не корч із себе дурня, — батько захлопнув блокнот і відкинувся на спинку крісла. — Ти в боргу перед нашим родом і зобов’язаний дати спадкоємця — і розширити наші зв’язки з союзниками. Провидиця проголосила, що ти будеш чесним і справедливим королем. А це — перший крок у цьому напрямку.

Усі фейці та фейки у віці тринадцяти років відвідували міську Провидицю. Це був один із двох Великих Ритуалів вступу в доросле життя: спершу Провидиця, а потім — через кілька років або десятиліть — Випробування.

Від згадки про той перший Ритуал, багато в чому гірший за його жахливе Випробування, у Рунна стиснуло шлунок.

— Я не одружуватимусь.

— Шлюб — це політична угода. Забезпеч спадкоємця, а потім знову трахайся з ким хочеш.

— Я не одружуватимусь, — загарчав Рунн. — Точно не задля вигоди.

— Ти зробиш те, що тобі накажуть.

— Здуріти, але ж ти не одружений.

— Мені не потрібні були союзники.

— А зараз потрібні?

— За морем точиться війна, раптом ти не знав. З кожним днем вона стає запеклішою і цілком може дійти і до нас. Я не планую вступати у війну, не маючи підтримки.

Пульс Рунна зашкалював. Він витріщився на батька. Той говорив абсолютно серйозно.

— Ти плануєш одружити мене заради надійних союзників у війні? — спромігся спитати Рунн. — Але ж ми союзники астері, чи не так?

— Так. Але війна — перехідний період, коли розклад сил може легко змінитися. Ми повинні продемонструвати свою важливість і вплив.

Рунн замислився над цими словами.

— Ти говориш про шлюб із кимось не з раси фейрі, — напевно, у батька справді були причини непокоїтися, якщо він розглядав такий рідкісний варіант.

— Місяць тому померла королева Гекаба. Новою королевою відьом Вальбари було проголошено її доньку Гіпаксію.

Рунн бачив це у новинах. Гіпаксія Енадор була молода — не більше двадцяти шести років. Не існувало жодних її знімків, оскільки мати тримала її за сімома замками у своїй гірський фортеці.

— Наступного місяця на Саміті астері офіційно визнають її вступ на престол, — вів далі батько. — Невдовзі після цього я пов’яжу її з народом фейрі.

— Ти забуваєш про те, що в Гіпаксії є право голосу. Вона цілком може просто тебе висміяти.

— Мої шпигуни доповідають, що Гіпаксія зважить на давню дружбу її матері з нами — до того ж вона буде доволі збентежена своєю новою роллю правительки і прийме руку дружби, яку ми їй подамо.

У Рунна з’явилося стійке відчуття, що він потрапив у павутину, і Король Осені затягує його у самісінькій її центр.

— Я не одружуватимуся з нею.

— Ти Кронпринц вальбарських фейрі. У тебе немає вибору, — холодне обличчя батька стало настільки схоже на обличчя Брайс, що Рунн відвернувся, не маючи сили це витримати. Дивовижно, що ніхто досі не розгадав їхню таємницю. — Місячний Ріг досі не знайдено.

Рунн розвернувся до батька.

— І що? Як одне пов’язано з іншим?

— Я хочу, щоб ти його знайшов.

Рунн глянув на батькові блокноти, на призму.

— Він зник два роки тому.

— А тепер я зацікавлений у тому, щоб його знайти. Від початку Ріг належав фейрі. Суспільний інтерес до його повернення згаснув; зараз саме час знайти його.

Батько постукав пальцем по столу. Щось його сердило. Рунн пригадав, що саме бачив у батьковому розкладі вранці, коли нашвидку проглядав його на правах очільника фейського підрозділу Допоміжних сил: зустрічі з чванливою фейською знаттю, тренування з особистою гвардією і…

— Я так розумію, вранішня зустріч з Михеєм минула вдало.

Батькове мовчання підтвердило його підозри. Король Осені втупився у Рунна своїми бурштиновими очима, оцінюючи його поставу, вираз обличчя — усе. Рунн знав, що батька йому не переграти, але той лише сказав:

— Михей хотів обговорити питання зміцнення оборони нашого міста, якщо заморський конфлікт перекинеться до нас. Він чітко дав зрозуміти, що фейрі… вже не такі, як колись.

Рунн напружився.

— Фейські підрозділи Допоміжних сил у такій же хорошій формі, як і вовки.

— Ідеться не про нашу фізичну силу, а радше про нашу силу як народу, — батьків голос сходив огидою. — Фейрі вже давно згасають — з кожним поколінням наша магія слабшає, наче розбавлене водою вино, — він насуплено глянув на Рунна. — Перший Зоренароджений Принц спалахом свого зоряного світла міг засліпити ворога. А ти ледве здатен прикликати секундну іскорку.

Рунн зціпив зуби.

— Губернатор зачепив тебе за живе. То й що?

— Він образив нашу силу, — батькове волосся палало вогнем, червоні пасма наче розплавилися. — Сказав, що спершу ми відмовилися від Рога, а потім його загубили.

— Ріг украли з Храму Богині Місяця. Ми його не загубили, хай йому грець, — Рунн мало що знав про Ріг і не переймався, коли два роки тому той зник.

— Ми дозволили використовувати священний артефакт нашого народу як дешеву приманку для туристів, — відрізав батько. — І я хочу, щоб ти знову його знайшов.

Щоб він міг ткнути ним Михею перед очі.

Дріб’язковий скиглій. У цьому й був весь батько.

— Ріг не має магічної сили, — нагадав йому Рунн.

— Це символ — а символи завжди матимуть власну силу, — батькове волосся запалало ще яскравіше.

Рунн приглушив бажання зіщулитися, напружившись усім тілом від спогаду про те, як вогненна рука короля обхопила його руку, просмалюючи наскрізь плоть. Ніякі тіні ніколи не могли сховати його від такого.

— Знайди Ріг, Рунне. Якщо війна підійде до цих берегів, нашому народу він знадобиться не тільки як святиня.

Бурштинові батькові очі зблиснули. Було ще дещо, про що король йому не говорив.

Рунну спадала на думку лише одна причина такого батькового роздратування: Михей знову запропонував батькові, щоб Рунн замінив його на посту Правителя П’яти Троянд. Чутки про це ширилися роками, і Рунн не сумнівався в тому, що Архангел був досить розумний, щоб збагнути, наскільки це розгніває Короля Осені. Враховуючи наближення Саміту, Михей розумів, що розлютити фейського короля згадкою про згасання його сили, було гарним способом упевнитися, чи досі фейські підрозділи Допоміжних сил у належній формі, незалежно від того, буде війна чи ні.

Рунн прогнав ці думки і спитав:

— А чому б тобі самому не пошукати Ріг?

Батько видихнув через довгий тонкий ніс, і полум’я у ньому перетворився на тлійні жаринки. Кивком голови він вказав на долоню Рунна, у якій той нещодавно тримав зоряне світло.

— Я шукав. Два роки, — Рунн закліпав, але батько продовжив: — Початково Ріг належав Пелію, першому Зоренародженому Принцу. Ти дізнаєшся, що подібне притягує подібне — тільки пошук зможе відкрити тобі те, що приховано від інших.

Зараз Рунн не спромагався читати нічого, крім новин і звітів Допоміжних сил. А перспектива пропадати над древніми фоліантами, сподіваючись, що щось із написаного впаде йому у вічі, коли на волі розгулює убивця…

— У нас будуть великі неприємності з Губернатором, якщо ми заберемо Ріг собі.

— То тримай язика за зубами, Принце, — батько знову розгорнув свій блокнот. Розмову було закінчено.

Так, усе це було звичайною спробою потішити своє політичне самолюбство. Михей уколов батька, образивши його силу, — і тепер батько покаже йому, яке місце насправді займають фейрі.

Рунн скрипнув зубами. Йому потрібно випити. Щось збіса міцне.

Він рушив до дверей. У голові каламутилося, біль від прикликання зоряного світла клубочився з кожним словом, кинутим йому.

«Я ж казав тобі попередити це дівчисько, щоб не висовувалася». «Знайди Ріг».

«Подібне притягує подібне».

«Майбутній шлюб».

«Забезпеч спадкоємця».

«Ти в боргу перед нашим родом».

Рунн захлопнув за собою двері. Лише дійшовши до середини коридору, він розсміявся різким, хрипким сміхом. Принаймні цей покидьок досі не знає, що він збрехав про те, що багато десятиліть тому йому сказала Провидиця.

З кожним кроком далі від батькової вілли Рунн усе чіткіше чув замогильний голос Провидиці, яка шепотіла передбачення, дивлячись на дим, поки Рунн тремтів у її тьмяному мармуровому покої: «Королівський рід закінчиться на тобі, Принце».