Дім Землі та Крові

52

Кров вирувала у венах Брайс, коли вона, перетнувши Стару Площу, мчала мокрими вулицями до району П’яти Троянд. Крізь завісу дощу світилися вілли, розкішні будинки з бездоганними газонами і садами, усі огороджені кованим залізом. На кожному розі з кам’яними обличчями стояли фейці або перевертні — вартові з різних підрозділів Допоміжних сил.

Так, наче мешканці цього району жили у непереборному страху того, що перегрини і жменя рабів Міста Півмісяця будь-якої миті могли їх обчистити.

Брайс промчала повз величезну мармурову будівлю Фейських Архівів, вкриту завісою квітів, які обвивали численні колони. Троянди, жасмин, гліцинія — усе у вічному цвітінні, незалежно від пори року

Вона добігла аж до розлогої білої вілли, вкритої рожевими трояндами й оточеної кованими залізними воротами, які охороняли четверо фейських воїнів.

Брайс різко зупинилася на мокрій від дощу вулиці, вистеленій кам’яними плитами, і вартові перегородили їй шлях.

— Впустіть мене, — важко дихаючи, процідила вона.

Охоронці навіть оком не змигнули.

— У вас призначено зустріч з Його Величністю? — спитав один із них.

— Впустіть мене, — повторила вона.

Він знав. Її батько знав про існування тестів, які могли визначити, хто вбив Даніку, і нічого не зробив. Свідомо тримався осторонь.

Вона мусила його побачити. Почути це від нього. Їй було все одно, котра година.

Блискучі чорні двері вілли були зачинені, але всередині горіло світло. Він був удома. Мав бути вдома.

— Без попереднього запису не можна, — відповів вартовий.

Брайс зробила крок уперед, і її з силою відкинуло назад. Територію оточила стіна жару, без сумніву, створена фейцями, що стояли перед нею. Один із охоронців пирснув від сміху. Обличчя Брайс палало, в очах пекло.

— Перекажіть своєму королю, що з ним хоче поговорити Брайс Квінлан. Негайно.

— Повертайся, коли тобі буде призначено, напівкровко, — сказав інший вартовий.

Брайс вдарила долонею по захисній стіні. Та навіть не здригнулася.

— Скажіть йому…

Фейці напружилися, коли позаду неї забрижила темна, могутня сила. По бруківці проскочили блискавки. Руки охоронців потягнулися до мечів.

— Леді просить аудієнції у Його Величності, — сказав громовим голосом Гант.

— Його Величність недоступний, — вартовий, який це сказав, вочевидь, помітив витатуйований вінець на чолі Ганта. Презирлива посмішка, в якій розплилося його обличчя, була однією з найогидніших речей, що бачила Брайс. — Особливо для Упалого покидька і напівкровної шльондри, — додав він.

— Повтори, — ступив до нього Ганта.

— Одного разу недостатньо? — продовжив огидно посміхатися феєць.

Гант стиснув кулаки. Брайс зрозуміла, що зараз він це зробить. Розітре заради неї цих виродків на порох, проб’є шлях за ворота, щоб вона змогла поговорити з королем.

У кінці кварталу з’явився Рунн, оповитий тінню. Його чорне волосся висіло мокрими пасмами. Одразу за ним ішли Флінн і Деклан.

— Відставити, — наказав він охоронцям. — Відставити, чорт забирай.

Вони не підкорилися.

— Навіть ви, Принце, не вповноважені нам наказувати.

За плечима Рунна закружляли тіні, наче пара примарних крил, але він сказав Брайс:

— Є інші битви, в яких із ним варто боротися. Ця до них не входить.

Брайс на кілька кроків відійшла від воріт, хоча охоронці легко могли все чути.

— Він свідомо вирішив не допомагати з розслідуванням смерті Даніки.

— Дехто вважає це втручанням в імперське розслідування, — сказав Гант.

— Пішов ти, Аталар, — гаркнув Рунн і хотів був взяти Брайс за руку, але вона відійшла. Він стиснув зуби. — Ти знаєш, що належиш до цього двору. Ти вскочила тоді у величезну халепу. Він вирішив, що найкращим для твоєї безпеки буде, щоб справу зам’яли, а не копали глибше.

— Наче колись йому було не наплювати на мою безпеку.

— Не наплювати настільки, що він хотів зробити мене твоїм охоронцем. Але тобі захотілося погратися з Гантом у сексапільного сусіда.

— Він хоче знайти Ріг для себе, — відрізала Брайс. — Мене це ніяк не стосується, — вона вказала на будинок за залізними воротами. — Ти зайдеш туди і перекажеш тому мудаку, що я цього не забуду. Ніколи. Навряд чи його це хвилюватиме, але ти перекажи.

Тіні за спиною Рунна заспокоїлися і темними складками спадали з плечей.

— Мені шкода, Брайс. Те, що сталося з Данікою…

— Не смій, — просичала вона, — при мені казати її ім’я. Ніколи більше не називай її ім’я.

Брайс могла поклястися, що на обличчі брата промайнув болісний вираз, який навіть його тіні не змогли приховати. Але вона розвернулася до Ганта, який стояв, схрестивши руки на грудях.

— Побачимося на квартирі, — кинула вона йому і, не сказавши більше ні слова, побігла геть.

Паршиво було не попередити Ганта про те, кого вона збиралася прикликати. Брайс це визнавала.

Але не настільки паршиво, як те, що її батько відмовився надати доступ до проведення фейських тестів.

Брайс не пішла додому. На півдорозі до квартири, вона вирішила вирушити деінде. «Білий Ворон» був зачинений, але її давній улюблений віскі-бар цілком підійде.

«Лета» була відчиненою і працювала. Це було добре, оскільки її нога безжально нила, а на ступнях з’явилися пухирі від бігання в довбаних балетках. Застрибнувши на шкіряний табурет за баром, Брайс скинула взуття і полегшено зітхнула, коли її голі ноги торкнулися прохолодної латунної підніжки, що простягалася уздовж стійки з темного дерева.

За останні два роки «Лета» не змінилися. Саме тоді Брайс востаннє ступала на підлогу, розмальовану чорними, сірими і білими кубиками, які створювали оптичну ілюзію. Колони з вишневого дерева досі височіли, наче справжні дерева, утворюючи різьблену, арочну стелю високо вгорі, що нависала над барною стійкою з матового скла і чорного металу з чіткими лініями і квадратними краями.

За п’ять хвилин до цього Брайс надіслала повідомлення Юніпер, запрошуючи її перехилити склянку. Відповіді досі не було. Тож вона дивилася новини на екрані над баром, у яких з’являлися кадри багнистих полів битв на Панґері, на кілометри навколо всипаних, наче зламаними іграшками, залишками екзоскелетів та тілами людей і ванірів, якими вже ласували ворони.

Навіть людський помічник офіціанта зупинився і з напруженим обличчям споглядав криваву бійню. Бармен грубо окликнув його, і хлопець рушив працювати, але Брайс побачила блиск у його карих очах. Лютий і рішучий.

— Що буде, те й буде, — пробурмотіла вона і перехилила склянку з віскі.

На смак воно було таким різким й огидним, як вона і пам’ятала — обпікало горло аж до самого низу. Те, що треба. Брайс зробила ще ковток.

На стійку, поруч з її склянкою, опустилася пляшка якогось фіолетового тоніка.

— Для твоєї ноги, — пояснив Гант, сідаючи за сусідній табурет. — Пий.

Брайс поглянула на скляну пляшку.

— Ти ходив до медвідьми?

— За рогом є клініка. Я подумав, що ти не скоро звідси підеш.

Брайс потягнула віскі.

— Правильно подумав.

Гант підсунув пляшку з тоніком.

— Випий спершу це, а потім допиватимеш своє.

— Навіть не прокоментуєш, що я порушила обіцянку тверезості?

Він сперся на барну стійку, підібгавши крила.

— Це твоя обіцянка — можеш порушувати коли захочеш.

Чудово. Брайс потягнулася до тоніка, відкоркувала пляшку і хильнула просто з неї.

— На смак як виноградна газованка, — скривилася вона.

— Я попросив його підсолодити.

— Тому що я така солоденька, Аталаре? — закліпала віями Брайс.

— Тому що знав, що ти не питимеш тонік, якщо він на смак буде як медичний спирт.

Вона підняла свою склянку.

— Дозволю собі не погодитися.

Гант покликав бармена, замовив воду і сказав Брайс:

— Отже, сьогоднішній вечір минув непогано.

Вона хихотнула і знову потягнула віскі. О боги, яке ж воно гидотне. Як вона взагалі могла дудлити це питво?

— Просто прекрасно.

Гант ковтнув води. Потім довго дивився на неї, а тоді сказав:

— Послухай, я сидітиму тут, доки ти не уп’єшся, якщо саме цього ти хочеш, але спершу скажу ось що: існують кращі способи впоратися з труднощами.

— Дякую, мамо.

— Я серйозно.

Бармен поставив перед нею ще одну склянку віскі, але Брайс не стала пити.

— Ти не єдина, хто втратив близьку тобі людину, — обережно промовив Гант.

Брайс підперла голову рукою.

— Розкажи мені про неї, Ганте. Хочу нарешті почути повну, нескорочену версію цієї сльозливої історії.

Він пильно подивився на неї.

— Не будь ідіоткою. Я намагаюся з тобою поговорити.

— А я намагаюся випити, — сказала вона і, піднявши склянку, приклалася до неї.

Задзижчав телефон Брайс, і вони обоє глянули на екран. Нарешті відповіла Юніпер:

«Не можу, вибач. Репетиція». Потім ще одне повідомлення: «Стривай… чому це ти у “Леті”? Ти знову п’єш? Що сталося?»

— Мабуть, твоя подруга теж намагається тобі дещо сказати, — тихо промовив Гант.

Брайс стиснула кулаки, але відклала телефон екраном донизу на сяйливе матове скло стійки.

— Хіба ти не збирався розповісти мені трагічну історію про свою дивовижну подружку? Що б вона сказала на те, як того вечора ти мене лапав і буквально вгризався у мою шию?

Випаливши це, Брайс одразу пошкодувала. З багатьох причин, найменшою з яких було те, що вона ніяк не могла припинити згадувати ті миті божевілля на даху, коли його губи торкалися її шиї і коли вона почала повністю розкриватися у його обіймах.

Було приємно відчувати це — відчувати його.

Гант довго і пильно дивився на неї. Обличчя Брайс палало.

Але він лише сказав:

— Побачимося вдома, — слова відлунювали між ними, коли він поставив на стійку ще одну пляшку фіолетового тоніка. — Цю вип’єш через пів години.

А тоді рушив через порожній бар до дверей і вийшов на вулицю.

Щойно Гант вмостився на дивані, щоб подивитися матч із сонцеболу, коли до квартири увійшла Брайс з двома торбами продуктів у руках. Саме вчасно, хай йому Хел.

Сирінкс зіскочив з дивана і, підбігши до неї, став на задні лапи, вимагаючи поцілунків. Брайс слухняно поцілувала химеру і погладила його золотисте хутро, а тоді підвела погляд і глянула на Ганта, який сидів на дивані. Він ковтнув пива і стримано до неї кивнув.

Брайс кивнула у відповідь, уникаючи його погляду, і рушила на кухню. Кульгавість зменшилася, але повністю не зникла.

Гант відправив Наомі стежити за вулицею, на якій був розташований той вишуканий віскі-бар, а сам рушив до спортзали, щоб випустити пару.

Лапав. Це слово не покидало його думки. Як і той факт, що він ні на секунду не згадував про Шахару, поки вони були на даху. І в наступні дні теж. І коли того вечора він вдовольнявся у душі — і наступними вечорами також, — він думав не про Архангелицю. Зовсім ні.

Квінлан мала це знати. Вона мала знати, яку рану зачепила.

Тож із варіантів у нього лишалося або накричати на неї, або піти тренуватися. Він обрав останній.

Це було дві години тому. Він прибрав усю обсидіанову сіль, вигуляв і погодував Сирінкса, а тоді сів на диван і став чекати.

Брайс поставила торби на кухонну стійку. Сирінкс крутився біля її ніг, перевіряючи кожну покупку. У перерві Гант крадькома глянув на розкладені продукти. Овочі, фрукти, м’ясо, вівсяне й коров’яче молоко, рис, буханець чорного хліба…

— Ми когось чекаємо? — спитав він.

Брайс дістала сковорідку з довгою ручкою і з дзенькотом поставила її на плиту.

— Я вирішила приготувати пізню вечерю.

Її спина була напружена, плечі розправлені. Можна було подумати, що вона розлючена, але той факт, що вона готувала їм вечерю, свідчив про зворотне.

— Чи розумно готувати, коли ти надудлилася віскі?

Вона сердито зиркнула на нього через плече.

— Я намагаюся зробити щось приємне, а ти все ускладнюєш.

Гант підняв руки вгору.

— Гаразд. Вибач.

Брайс розвернулася до плити, відрегулювала вогонь і відкрила упаковку з якимсь рубленим м’ясом.

— Я не «дудлила» віскі, — сказала вона. — Я пішла з «Лети» невдовзі після тебе.

— Куди?

— На склад біля Місячного Лісу, — вона почала діставати різні спеції. — Я сховала там чимало речей Даніки. Сабіна хотіла їх викинути, але я забрала їх першою. — Вона вивалила частину м’яса у сковорідку і жестом вказала на третій пакет, який залишила біля дверей. — Я просто хотіла впевнитися, що там немає якихось слідів Рога, чогось, що я тоді могла не помітити. І прихопила дещо з Даніччиних речей — тих, що були у ніч вбивства у моїй кімнаті і яких не забрав відділ речових доказів. Я знаю, що вони забирали деякий одяг, але подумала… Можливо, і на цьому теж щось є.

Гант відкрив рота, щоб щось сказати — він не знав, що саме — але Брайс продовжила:

— Після цього я пішла на ринок. Оскільки самими спеціями, вочевидь, ситий не будеш.

Гант забрав з вітальні пиво і прийшов на кухню.

— Допомога потрібна?

— Ні. Це вибачлива вечеря. Іди дивись гру.

— Тобі не треба вибачатися.

— Я поводилася по-свинськи. Дозволь мені приготувати тобі щось, щоб загладити провину.

— Враховуючи, скільки ти щойно бухнула в сковорідку меленого чилі, я не впевнений, що захочу приймати це вибачення.

— Прокляття, я забула додати кмин!

Брайс різко розвернулася до сковорідки, зменшила вогонь і, додавши спеції, розмішала масу, яка пахла індичкою.

— Я нездара, — зітхнула вона.

Гант зачекав, даючи їй зібратися з думками.

Брайс почала чистити цибулю легкими й плавними рухами.

— Чесно кажучи, нездарою я була і до смерті Даніки, і… — Вона порізала цибулю акуратними кільцями. — Краще не стало.

— Чому ти так кажеш?

Брайс відправила цибулю на сковорідку.

— Я напівкровна фейка з майже нікому не потрібним дипломом. Усі мої друзі кудись рухалися, щось робили зі своїми життями, — вона скривила губи. — А я — хвалена секретарка. Без жодних довгострокових планів, — вона помішала цибулю. — Вечірки і розваги — це був єдиний час, коли ми вчотирьох були на рівних. Коли не мало значення, що Ф’юрі — найманка, чи що Юніпер надзвичайно талановита, чи що Даніка колись стане всемогутньою вовчицею.

— Вони колись тобі цим докоряли?

— Ні, — її бурштинові очі пильно подивилися на нього. — Ні, вони б ніколи так не вчинили. Але я так і не змогла цього забути.

— Твій кузен сказав, що раніше ти займалася балетом. Що після смерті Даніки припинила танцювати. Ти ніколи не хотіла розвиватися у цьому напрямку?

Брайс вказала на вигин своїх стегон.

— Мені сказали, що моє напівлюдське тіло надто незграбне. Також — що мої груди завеликі, а дупу можна використовувати як посадковий майданчик аеродрому.

— У тебе ідеальна дупа.

Слова самі зірвалися з язика Ганта. Він утримався від коментарів про те, як йому подобаються й інші її частини тіла. Про те, що він був готовий їм поклонятися. Починаючи з цієї самої дупи.

Брайс зашарілася.

— Що ж, дякую, — сказала вона і перемішала вміст сковорідки.

— Але ти більше не танцюєш навіть для себе?

— Ні, — від цього питання її очі зробилися холодними. — Не танцюю.

— І ніколи не думала зайнятися чимсь іншим?

— Звісно, що думала. На моєму робочому комп’ютері приховані десятки анкет, але я не можу зосередитися, щоб їх закінчити. Я так давно не бачила вакансій, що вони, ймовірно, вже все одно неактуальні. І це не кажучи про те, що також мені доведеться знайти спосіб переконати Джесібу, що я продовжу виплачувати їй борг за викуп Сирінкса, — помішуючи м’ясо, вела далі вона. — Людське життя здається довгим, а що казати про безсмертне? — Вона заправила пасмо волосся за вуха. — Я гадки не маю, чим його заповнити.

— Мені двісті тридцять три роки, і я досі намагаюся це зрозуміти.

— Так, але ти — ти робив щось. Ти бився за щось. Ти особистість.

Гант постукав пальцем по рабському татуюванню на зап’ястку.

— І поглянь, де я опинився.

Вона розвернулася від плити.

— Ганте, мені справді соромно за те, що я сказала про Шахару.

— Не переймайся.

Брайс кивнула у бік відчинених дверей вітальні на їхньою з Данікою фотографію в рамці, що ледве виднілася на комоді.

— Моя мама зробила її того дня, коли нас виписали з лікарні у Роску.

Гант розумів, що вона до чогось веде, і вирішив їй підіграти.

— Чому ви опинилися у лікарні?

— Дипломна робота Даніки була присвячена історії незаконної торгівлі тваринами. Вона викрила справжню банду контрабандистів, але ніхто ні з Допоміжних сил, ні з 33-го не захотів їй допомагати, тож ми вирішили самі з цим розібратися, — Брайс пирхнула. — Операцією керували п’ятеро перевертней-гадюк, які спіймали нас на спробі звільнити бідолашних тварин. Ми обізвали їх гаспидами, і після цього все пішло шкереберть.

Хто б сумнівався.

— Що сталося?

— Погоня на мотоциклі, аварія, моя рука була зламана у трьох місцях, а Даніка отримала перелом таза і дві кулі у ногу.

— О боги.

— Бачив би ти тих гаспидів.

— Ти їх убила?

Її очі потемніли, і в них з’явився фейський хижий блиск.

— Деяких. Тих, хто стріляв у Даніку… Я про них подбала. Решту забрав патруль.

Вогняний Соласе. Гант відчував, що це була не вся історія.

— Я знаю людей, які вважають Даніку безрозсудною тусовщицею, яка тільки й капостила своїй матері, знаю, що Сабіна так думає, але… Даніка вирушила звільняти тих тварин, тому що буквально не могла спати вночі, знаючи, що вони сидять у клітках, налякані й самотні.

«Принцеса вечірок». Так називав Гант із іншими тріаріями Даніку, глузуючи за її спиною.

Брайс вела далі:

— Даніка завжди це робила — допомагала тим, хто, на думку Сабіни, був нижче за них. Так, можливо, почасти вона й справді цим займалася, щоб позлити матір, але здебільшого робила це тому, що хотіла допомогти. Ось чому вона так тактовно повелася з Філіпом Бріґґсом і його групою, ось чому давала йому стільки шансів, — вона шумно видихнула. — У Даніки був важкий характер, але добра душа.

— А в тебе? — обережно спитав Гант.

Вона провела рукою по волоссю.

— Майже постійно я відчуваю холод — як отой, який приніс Аїдас. Майже постійно я хочу лише одного — повернутися назад. Щоб усе було як раніше. Я не можу рухатися далі.

Якусь мить Гант пильно дивився на неї.

— Знаєш, серед Упалих були ті, хто змирився з рабським вінцем і тавром. Через кілька десятиліть вони з цим змирилися. Перестали опиратися.

— Чому ти не перестав?

— Тому що правда була за нами тоді і вона за нами й досі. Шахара була лише вістрям списа. Я безоглядно рушив за нею в бій, у якому ми ніколи б не перемогли, але я вірив у те, за що вона боролася.

— Якби ти міг знову це зробити — піти під прапором Шахари, — то пішов би?

Гант замислився. Зазвичай він не дозволяв собі багато думати про ті події і те, що сталося після них.

— Якби я не повстав разом з Шахарою, на мою блискавку, мабуть, звернув би увагу якийсь інший Архангел. Імовірно, зараз би я служив командиром в одному з панґерських міст, сподіваючись одного дня заробити достатньо, щоб відкупитися від служби. Але вони ніколи не відпустять такого, як я, з моїм даром блискавки. І в мене не було іншого вибору, як приєднатися до легіону. Це був шлях, на який мене штовхнули, а блискавки і вбивства… Я ніколи не просив про ці вміння. І якби міг, то не замислюючись відмовився б від них.

Очі Брайс спалахнули розумінням.

— Знаю.

Гант здивовано звів брову, і вона пояснила:

— Бути майстром у тому, що тобі не подобається. Мати талант, від якого відмовився б із великим задоволенням.

Гант запитально схилив голову набік.

— Тобто, поглянь на мене: я неперевершено вмію приваблювати придурків.

Він пирхнув від сміху.

— Ти не відповів на моє запитання, — сказала Брайс. — Чи повстав би ти знову, якби знав, що станеться?

Гант зітхнув.

— Про це я і почав говорити: навіть якби я не взяв участі у повстанні, то моє життя було б таким самим, як теперішнє, тільки трохи підсолодженим. Тому що я все одно легіонер, якого використовують згідно з моїми так званими талантами — просто зараз я офіційно раб, а не змушений служити через брак інших варіантів. Єдина відмінність полягає у тому, що я служу на Вальбарі, уклавши нерозумну угоду з Архангелом і сподіваючись одного дня отримати прощення за мої надумані гріхи.

— Ти не вважаєш, що це були справжні гріхи.

— Ні. Я вважаю янгольські ієрархії маячнею. Ми не дарма підняли повстання проти неї.

— Навіть якщо воно вартувало тобі всього?

— Так. Тож, гадаю, моя відповідь така: я би все одно це зробив, навіть знаючи, чим усе закінчиться. І якщо я колись стану вільним…

Брайс на мить припинила помішувати м’ясо і незмигно подивилася йому у вічі, коли Гант продовжив:

— Я пам’ятаю кожного, хто був на полі бою, хто розгромив Шахару. Усіх янголів, астері, Сенат, губернаторів — усіх, хто був присутній при оголошенні нашого вироку.

Він сперся на кухонну стійку і хильнув пива, дозволяючи Брайс домалювати картину самій.

— А після того, як ти всіх їх уб’єш? Що тоді?

Він здивовано кліпнув, не почувши у її голосі ні страху, ні осуду.

— Ти маєш на увазі, за умови, якщо я виживу?

— За умови, якщо ти виживеш після розправи з архангелами й астері, що тоді?

— Не знаю, — він слабко усміхнувся до неї. — Можливо, разом придумаємо, Квінлан. У нас на це будуть цілі століття.

— Якщо я здійсню Занурення.

Гант завмер.

— А ти не хочеш?

Ваніри рідко — дуже, дуже рідко — відмовлялися здійснювати Занурення і жити смертним життям.

Брайс додала до сковорідки овочі й приправи, а тоді закинула до мікрохвильовки упаковку рису швидкого приготування.

— Не знаю. Мені потрібен Якір.

— Як щодо Рунна?

Її кузен, як би не хотілося їм обом це визнавати, розправився би з усіма чудовиськами Безодні, щоб захистити її.

Брайс кинула на нього погляд, буквально просочений зневагою.

— Нізащо у світі.

— Тоді, може Юніпер?

Та, кому вона справді довіряла і кого любила.

— Вона могла би, але за відчуттями якось воно не складається. А скористатися послугами держслужбовця у якості Якоря — це не для мене.

— А я от скористався. Усе пройшло нормально, — сказав Гант і, помітивши запитання, які замерехтіли в її очах, швидко додав, перш ніж вона встигла їх озвучити: — Можливо, ти передумаєш.

— Можливо, — вона пожувала губу. — Мені шкода, що ти втратив своїх друзів.

— А мені — що ти втратила своїх.

Брайс вдячно кивнула і знову взялася перемішувати страву на сковорідці.

— Я знаю, що люди цього не розуміють. Просто… коли це сталося, усередині мене згасло світло. Даніка не була мені ні сестрою, ні коханкою. Але лише поруч із нею я могла бути собою і ніколи не відчувати осуду. Вона була єдиною, хто завжди відповідала на мій дзвінок чи передзвонювала. Лише вона змушувала мене відчувати себе сміливою, бо що б не відбувалося, якою б кепською, принизливою чи гівняною не була ситуація, я знала, що вона буде на моєму боці. Що навіть коли все летить у Хел, я можу поговорити з нею — і все знову буде гаразд.

Її очі зробилися вологі, і Гант стримувався, щоб не підійти до неї і не взяти за руку.

— Але зараз… Зараз нічого не гаразд, — продовжила вона. — Я більше ніколи з нею не говоритиму. Здається, усі очікують, що на сьогодні я би вже мала відійти від цього. Але я не можу. Щоразу, коли я наближаюся до правди своєї нової реальності, мені знову хочеться втекти від неї. І не хочеться бути собою. Прокляття, я більше не можу танцювати, бо це нагадує мені про Даніку — про те, як ми танцювали у клубах, просто на вулицях чи у нашій квартирі або гуртожитку. Я більше не дозволю собі танцювати, тому що це приносить мені радість, а я… А я не хочу її відчувати, — вона ковтнула. — Знаю, це звучить жалюгідно.

— Неправда, — тихо промовив він.

— Вибач, що наскочила на тебе зі своїми проблемами.

Кутик його рота вигнувся вгору.

— Можеш наскакувати на мене коли завгодно, Квінлан.

Вона пирхнула і похитала головою.

— У твоїх устах це звучить вульгарно.

— Ти перша це сказала.

Її губи смикнулися. Хай йому Хел, від її усмішки йому сперло груди.

Але Гант лише сказав:

— Я знаю, що ти рухатимешся далі, Квінлан, — навіть якщо буде складно.

— Чого ти такий впевнений?

Він безшумно підійшов до неї, і вона закинула голову, пильно дивлячись йому в очі.

— Тому що ти прикидаєшся зухвалою і ледачою, але глибоко в душі ти не здаєшся. Бо знаєш, що якщо здасися, то вони переможуть. Усі гаспиди, як ти їх назвала, переможуть. Тому жити, і жити добре — це найкращий спосіб, у який ти можеш послати їх на хрін.

— Ось чому ти досі борешся.

Він провів рукою по витатуйованому вінці на чолі.

— Так.

Вона гмикнула, знову перемішавши вміст сковорідки.

— Що ж, Аталаре. Тоді, гадаю, ми з тобою ще якийсь час посидимо в окопах.

Він усміхнувся до неї, так відкрито, як уже давно ні до кого не усміхався.

— Знаєш, — промовив він, — здається, мені подобається, як це звучить.

Її очі зробилися ще тепліші, а веснянкуваті щоки залилися рум’янцем.

— Ти сказав «удома». Тоді, у барі.

Справді сказав. І намагався про це не думати.

— Я знаю, що ти повинен жити у казармах чи там, де наполяже Михей, — продовжила вона, — але якщо нам вдасться розкрити цю справу… та кімната — твоя, якщо захочеш.

Від її пропозиції його пройняло приємними брижами.

— Дякую, — тільки й відповів він, не знайшовши більше, що сказати. Та потім усвідомив, що саме це і було потрібно.

Рис доготувався, і Брайс виклала його у два полумиска, а зверху поклала м’ясо з овочами. Тоді простягнула одну порцію Ганту.

— Не делікатес, звісно, але… тримай. І вибач за мої слова.

Гант поглянув на рис із м’ясом, з якого підіймалася пара. Він бачив, як собак годували вишуканішою їжею. Але він злегка усміхнувся, і йому знову чомусь сперло груди.

— Вибачення прийнято, Квінлан.

На її комоді сидів кіт.

Її повіки настільки обважніли від виснаження, що вона ледве змогла їх підняти.

Погляд очей кольору неба перед світанком пришпилив її до ліжка.

«Що засліплює Провидицю, Брайс Квінлан?»

Її губи відкрилися у відповідь, але сон потягнув її назад у свої обійми.

Сині очі кота спалахнули.

«Що засліплює Провидицю?»

Вона щосили намагалася не заплющувати очей, відчуваючи наполегливість у запитанні.

«Ти знаєш», — спробувала вимовити вона.

«Єдину доньку Короля Осені — викинули з будинку, як сміття».

Кіт або здогадався про це біля храму багато років тому, або прослідував за нею додому, аби впевнитися, до чиєї вілли вона намагалася потрапити.

«Він вб'є мене, якщо дізнається».

Кіт лизнув лапу.

«Тоді здійсни Занурення».

Вона знову спробувала заговорити. Сон міцно тримав її, але зрештою їй вдалося промовити:

«І що потім?»

Котячі вуса смикнулися.

«Я ж казав тобі. Знайди мене».

Її повіки заплющилися — вона остаточно поринула у сон. «Навіщо?»

Кіт схилив голову набік.

«Щоб ми змогли це завершити».