Дім Землі та Крові

40

На те, щоб знайти щось незвичне у відеозаписах з камер спостереження і міській електромережі, Вікторії знадобилося два дні. Але після цього вона не зателефонувала Ганту. Ні, вона відправила посланця.

— Вікі сказала, щоб ти тягнув свою дупу до її офісу — того, що в лабораторії, — замість привітання промовив Ісая, приземлившись на дах галереї «Грифон».

Спершись на двері, що вели вниз, Гант обвів очима свого командира. Ісая не випромінював свого звичного сяйва, а під його очима лежали тіні.

— Кепські справи з цим приїздом Сандріель, еге ж?

Ісая щільно підібгав крила.

— Михею вдається її стримувати, але я не спав усю ніч, заспокоюючи переляканий народ.

— Солдатів?

— Солдатів, персонал, робітників, містян… Вони всі розбурхані, — Ісая похитав головою. — Вона ще й мовчить про те, коли має прибути Поллукс, — щоб змусити нас нервувати. Бо знає, який страх він викликає у всіх.

— Може, нам пощастить і цей шмат лайна залишиться на Панґері.

— Але нам ніколи не щастить, чи не так?

— Так. Не щастить, — Гант гірко розсміявся. — До Саміту ще цілий місяць, — ще місяць терпіти присутність Сандріель. — Я… Якщо тобі щось знадобиться — дай знати.

Ісая кліпнув і обвів його очима з ніг до голови. Чомусь Ганту стало ніяково через здивований вираз обличчя командира. Ісая перевів погляд на черепичний дах під їхніми однаковими чоботами, ніби розмірковуючи, що чи хто міг навернути його товариша на цей шлях альтруїзму, але потім лише спитав:

— Як думаєш, Роґа справді перетворює своїх колишніх і ворогів на тварин?

Гант, який бачив мешканців маленьких акваріумів у бібліотеці, лише відповів:

— Сподіваюся, що ні.

Головним чином він сказав це заради помічниці чаклунки, яка вдавала, що не куняє за столом, коли він двадцять хвилин тому зателефонував, щоб перевірити, як у неї справи.

Відтоді як Деклан приголомшив їх новинами про Сабіну, Брайс ходила замислена. Гант порадив їй бути обережнішою у своєму прагненні вистежити Першу Претендентку, і Брайс, схоже, погодилася зачекати, поки Вікторія не знайде хоч якусь закономірність, пов’язану з демоном — будь-який доказ того, що Сабіна справді використовувала силу лей-ліній щоб прикликати його, оскільки її власна сила була недостатньо могутня. Більшість перевертнів мали посередній рівень сили, однак Даніка була винятком. Ще одна причина для материних заздрощів — і ще один мотив.

Від Рунна нічого не було чути, окрім повідомлення, яке він надіслав учора, повідомляючи, що продовжує вивчати матеріали по Рогу. Але якщо Вікі щось знайшла…

— А Вікі не може сама прийти до мене?

— Вона хотіла показати тобі особисто. До того ж навряд чи Джесіба зрадіє її візиту.

— Дуже мило, що ти так переймаєшся.

Ісая знизав плечима.

— Джесіба нам допомагає — нам потрібні її ресурси. Було би дурістю випробовувати її терпець. Не хочу побачити, як вона перетворить когось із вас на свиней, якщо ми вийдемо за межі дозволеного.

Ось він. Цей багатозначний, пильний погляд.

Гант підняв руки і широко усміхнувся.

— Не треба хвилюватися — у мене все під контролем.

— Михей від тебе й мокрого місця не залишить, якщо ти підставиш усе розслідування під удар.

— Брайс уже сказала йому, що він її не цікавить.

— І він ще довго цього не забуде.

Прокляття. Гант знав, що Ісая має рацію. Вбивство, яке замовив Михей минулого тижня як покарання за те, що вони з Брайс принизили його у вестибюлі Коміціуму… Воно досі не відпускало Ганта.

— Та я не про це, — продовжив Ісая. — Я про те, що якщо ми не знайдемо винного, якщо виявиться, що ви помилилися щодо Сабіни — Михей не лише скасує твій пом’якшений вирок, але й зробить винним тебе.

— Не сумніваюся.

Почувся звук повідомлення, і Гант, вийнявши телефон з кишені, ледь не поперхнувся.

Не лише через повідомлення від Брайс: «Знаєш, дах галереї — це вам не голуб'ятня», — але й від того, що вона перейменувала себе — мабуть, коли він ходив до вбиральні, чи приймав душ, чи просто залишив телефон на журнальному столику: «Офігезна Брайс».

А під цим кумедним іменем висвітилося додане нею фото контакту: селфі, зроблене у магазині телефонів, на якому вона усміхалася на всі зуби.

Гант ледь не заричав від роздратування, але стримався і написав у відповідь: «Хіба тобі не треба працювати?»

За мить Офігезна Брайс відповіла: «Як я можу працювати, коли ви двоє тупочете як коні над головою?»

«Як ти дізналася мій пароль?» — спитав Гант. Камера вмикалася без пароля, але для доступу до контактів була потрібна семизначна комбінація.

«Була уважною, — відповіла вона і через кілька секунд додала: І, можливо, помітила, як ти кілька разів його набирав, поки дивився свій дурний матч із сонцеболу».

Гант закотив очі й, нічого не відповівши, поклав телефон до кишені. Що ж, принаймні вона поволі вилазить зі своєї мушлі, в якій, здавалося, сиділа ці останні дні.

Він помітив, що Ісая уважно за ним спостерігає.

— Знаєш, є долі гірші за смерть.

Гант глянув у бік Коміціуму, у якому причаїлася Архангелиця.

— Знаю.

Брайс визирнула з дверей галереї і насупилася.

— За прогнозом не мало бути дощу, — вона похмуро глянула у небо. — Напевно, дехто влаштував істерику.

— Впливати на погоду заборонено, — промовив Гант, який стояв поруч і набирав повідомлення на телефоні.

Брайс помітила, що він не перейменував її назад і не видалив те абсурдне фото, яке вона додала до свого контакту.

Вона самими губами передражнила його, а тоді сказала:

— У мене немає парасольки.

— До лабораторії недалеко летіти.

— Простіше викликати таксі.

— У таку годину? В дощ? — Він надіслав повідомлення і сховав телефон. — Ціла година піде лише на те, щоб перетнути Центральний Проспект.

Злива, яка накрила місто, буквально стояла стіною.

— Мене може вдарити блискавкою.

Гант простягнув їй руку, і його очі сяйнули.

— Добре, що я зможу тебе захистити.

Враховуючи, що в його жилах текли блискавки, Брайс припустила, що таки зможе.

Вона зітхнула і похмуро опустила погляд на свою сукню й чорні замшеві туфлі, які певно зіпсуються.

— У мене нельотна одежа…

Не доказавши, вона скрикнула, коли Гант, підхопивши її, злетів у небо.

Вона вчепилася у нього і засичала, мов кішка:

— Треба повернутися до закриття по Сирінкса.

Гант летів над переповненими вулицями, залитими дощем. Люди і ваніри тікали від негоди, забігаючи у двері закладів і ховаючись під навісами. На вулицях лишалися лише ті, хто мав парасольки чи магічні захисні щити. Брайс сховала обличчя на грудах янгола, наче це могло захистити її від дощу — і жахливого падіння, — вдихаючи його запах і відчуваючи тепло його тіла щокою.

— Пригальмуй, — наказала вона, уп’явшись пальцями в його плечі і шию.

— Не будь дитиною, — проворкотів він їй на вухо, і його глибокий, оксамитовий голос пробрав її до кісток. — Роззирнися, Квінлан. Помилуйся краєвидом. Мені подобається місто у дощ, — додав він.

Вона й далі ховала обличчя на його грудях, тож він легенько її стиснув.

— Ну ж бо, — піддражнив він її, перегукуючи гудіння автівок і хлюпання шин по калюжах. — Якщо розплющиш очі — куплю тобі молочний коктейль, — додав він, майже муркочучи.

Від звуків його низького умовляльного голосу вона піджала пальці ніг.

— Тільки морозиво, — пробурмотіла вона — через що Гант засміявся — і розплющила одне око. Потім насилу розплющила й друге. Міцно стискаючи його плечі, ледь не проштрикуючи шкіру нігтями, усупереч усім своїм інстинктам, які буквально кричали їй не ворушитися, вона примружено вдивилася крізь дощ, що сипав в обличчя, у місто, що пропливало внизу.

Мармурові будівлі під дощем сяяли так, наче були зроблені з місячного каменю, сірі бруковані вулиці були лискучі і срібно-блакитні, поцятковані золотими плямами ліхтарів першосвітла. Праворуч від неї на тлі міста підіймалися Брама Старої Площі, Місячний Ліс і район П’яти Троянд, нагадуючи горбату спину якогось в’юнкого звіра, який виринав на поверхню озера, і виблискуючи кришталевим світлом, мов крижинки, що тануть. З такої висоти здавалося, що ціле місто було пронизано списами проспектів, які з’єднували усі райони — і під якими пролягали лей-лінії.

Вітер шарпав пальми, гойдаючи їхні гілки з боку в бік, і листя свистіло, майже заглушаючи водіїв, які роздратовано сигналили одне одному, стоячи у заторі. Насправді здавалося, що на мить зупинилося усе місто — окрім них із Гантом, які мчали по небу.

— Не так уже й погано, еге ж?

Брайс вщипнула Аталара за шию, і його сміх у відповідь залоскотав їй вухо. Можливо, вона трохи сильніше притислася до його міцного тіла. Можливо, і він трохи щільніше пригорнув її до себе. Зовсім трохи.

Вони мовчки спостерігали, як змінюються будівлі — із древнього каменю і цегли на лискучий метал і скло. Автівки теж стали вишуканіші — підтоптані таксі змінили чорні седани з тонованими вікнами і водіями в уніформі, які стояли біля хмарочосів, вишикувавшись у довгі ряди. Вулиці були значно чистіші, а людей на них — значно менше: звісно, бо тут не було ні музики, ні ресторанів, де через край лилися потоки їжі, питва і сміху. Це був стерильно чистий, упорядкований район міста, де йшлося не про те, щоб роззиратися навколо, а щоб дивитися вгору. Високо у дощовій завісі, що заволокла туманом верхні частини будинків, де-не-де сяяли мерехтливі завитки і кольорові цятки. Ліворуч від Брайс слабко виблискувала червона плямка, і вона одразу зрозуміла, що це вивіска «Реднер Індастріз». За останні два роки Брайс жодного разу не бачила і не чула Ріда — він навіть не висловив співчуття щодо смерті Даніки. Хоча Даніка підробляла в їхній компанії. Мудак.

Гант підлетів до масивної бетонної будівлі, спогади про яку Брайс намагалася викинути з пам’яті, і плавно приземлився на балконі другого поверху. Потім приклав до сканера якийсь пропуск, і, відчинивши скляні двері сказав:

— Вікторія — примара.

«Я знаю», — ледь не бовкнула Брайс, але лише кивнула і рушила за ним усередину. Вони з Гантом не говорили про ту ніч. Про те, що вона пам’ятала.

Кондиціонер був увімкнений на максимум, і Брайс миттю обхопила себе за плечі, цокочучи зубами від різкої зміни дощу на морозне повітря.

— Рухайся швидше, — тільки й порадив Гант, витираючи краплі зі свого обличчя.

Поїздка у тісному ліфті, прохід двома коридорами — і Брайс уже тремтіла на порозі просторого офісу з видом на невеличкий парк, дивлячись як Гант і Вікторія тиснуть руки над вигнутим скляним столом примари.

Гант жестом підізвав її:

— Брайс Квінлан, це Вікторія Варґос.

Вікторія, треба віддати їй належне, зробила вигляд, що бачить її вперше.

Більша частина тієї ночі була розмитою. Але Брайс пам'ятала стерильну кімнату. Пам’ятала Вікторію, яка ставила їй записи з камер.

Принаймні тепер Брайс могла оцінити красу жінки, яку бачила перед собою: темне волосся, бліда шкіра і вражаючі зелені очі — усе це мало панґерське походження і промовисто нагадувало про виноградники і різьблені мармурові палаци. Але грація, з якою вона рухалася… Напевно, Вікторія була стара мов Хел, щоб мати таку пластичну красу. Щоб так плавно керувати своїм тілом.

На її чолі також був витатуйований німб. Брайс приховала своє здивування — про цю деталь у зовнішності примари вона не пам’ятала. Вона знала, що у повстанні янголів брали участь спрайти, але що під прапором Ранкової Зорі — Шахари — йшли й інші не-малахими, не знала.

В очах Вікторії засяяли теплі вогники, і вона промуркотіла:

— Приємно познайомитися.

Чомусь промоклий під дощем Аталар мав іще кращий вигляд: сорочка облипала кожен його твердий, точений м’яз. Простягнувши руку Вікторії, Брайс чітко усвідомлювала, що її мокре волосся було прилизане, а макіяж, імовірно, розмазався по обличчі.

Вікторія потисла руку Брайс — міцно, але по-дружньому — і всміхнулася. А потім підморгнула.

— Вона з усіма так кокетує, тож надто не тішся, — пробурчав Гант.

Брайс всілася в одне з двох чорних шкіряних крісел навпроти примари і, кліпнувши віями, спитала Ганта:

— З тобою теж?

Вікторія розсміялася приємним заразливим сміхом.

— І це цілком заслужено, Аталаре.

Гант похмуро плюхнувся у друге крісло з низькою спинкою, і Брайс збагнула, що воно було створене для власників крил.

— Ісая сказав, що ти щось знайшла, — промовив Гант, закинувши ногу на ногу.

— Так, хоча й не зовсім те, про що ти просив.

Вікторія вийшла з-за стола і вручила Брайс файл. Гант нахилився, зазираючи їй через плече, і легенько торкнувся крилом її потилиці, але не прибрав його.

Брайс примружено вдивилася у зернистий знімок, єдиним зображенням на якому була пазуриста ступня.

— Це…

— Було помічено у Місячному Лісі минулої ночі. Я перевіряла температурні коливання поблизу головних вулиць, як ти і просив, і помітила спад — двосекундний, але тим не менш.

— Момент прикликання, — промовив Гант.

— Так, — погодилася Вікторія. — Камера зафіксувала лише це крихітне зображення стопи — сам демон лишився поза полем зору. Але був він неподалік головної магістралі, як ти і підозрював. У нас є ще кілька нечітких знімків з інших локацій, зроблених минулої ночі, але на них видно ще менше — лише довгий кіготь, навіть не ціла ступня.

Знімок був розмитий, але це були вони — гострі пазурі, яких вона ніколи не забуде.

Брайс щосили стримувала бажання торкнутися своєї ноги. Щосили намагалася відігнати спогади про прозорі ікла, які вп’ялися в неї.

Гант із Вікторією мовчки дивилися на неї. Чекали. І Брайс зрештою промовила:

— Це демон кристалос.

Гант завів крило трохи далі за спину Брайс, але нічого не сказав.

— Я не змогла виявити коливання температури у ніч усіх вбивств, — промовила Вікторія, обличчя якої спохмурніло. — Але таки знайшла один перепад — у ніч, коли загинув Максимус Терціан. Він стався за десять хвилин до вбивства, за два квартали від місця загибелі. Відеозапису немає, але температурний спад був той самий — на сімдесят сім градусів, довжиною у дві секунди.

— Минулої ночі демон на когось напав?

Голос Брайс пролунав наче здаля — вона і сама це чула.

— Ні, — відповіла Вікторія. — Принаймні наскільки нам відомо.

Гант продовжував роздивлятися знімок.

— Кристалос подався в якесь конкретне місце?

Вікторія простягла ще один документ. Це була мапа Місячного Лісу з просторими парками і набережними, розкішними віллами і комплексами для ванірів і заможних людей, найкращими школами і безліччю найвишуканіших ресторанів міста. А в самісінькому центрі було розташоване Лігво. Навколо нього було позначено близько шести точок. Демон повзав навколо його високих стін. Прямісінько у серці території Сабіни.

— Вогняний Соласе, — видихнула Брайс, і в неї мороз пішов поза спиною.

— Якби те, на що він полює, було за стінами Лігва, він знайшов би спосіб туди пробратися, — тихо розмірковував Гант. — Можливо, він просто почув старий запах.

Брайс водила пальцем між різними точками.

А крупнішого зображення немає?

Я прогнала його через систему, але не знайшла нічого, крім того, що ви вже з’ясували, — близькість до лей-ліній і перепади температур, — зітхнула Вікторія. — Таке враження, що демон щось шукав. Чи когось.

Кров, кістки і кишки, криваві бризки і шматки плоті…

Скло, що врізається у ноги; ікла, що вгризаються у шкіру…

Тепла сильна рука лягла їй на стегно. І легенько стиснула.

Але коли Брайс підвела погляд на Ганта, він дивився на Вікторію — хоча його рука досі лишалася на її голій нозі, а його крило — за її спиною.

— Як це ти загубила слід демона?

— Однієї миті він був, а іншої просто зник.

Великий палець Ганта гладив ногу Брайс трохи вище коліна. Ненав’язливий, заспокійливий дотик.

Який, утім, аж надто відволікав. Вікторія, яка нахилилася, щоб показати іншу точку на мапі, також помітила руку Ганта. Погляд її зелених очей став настороженим, але вона сказала:

— Ось це його останнє відоме місцеперебування — принаймні те, що змогли зафіксувати наші камери, — Трояндова Брама у П’яти Трояндах. Далеко від території Сабіни. — Як я казала, однієї миті він був, а потім зник. Я відправила два різних підрозділи й одну зграю Допоміжних сил на його пошуки, але за цілий день вони нічого не знайшли.

Гант прибрав руку з ноги Брайс, і по її шкірі пробіг холодок. Мигцем глянувши на янгола, вона зрозуміла причину: Вікторія пильно дивилася на нього застережливим поглядом.

Брайс постукала нігтями кольору сутінкового неба по хромованому бильцю крісла.

Що ж, принаймні тепер вона знала, чим вони займатимуться сьогодні після вечері.