Дім Землі та Крові

10

Була ще тільки десята година ранку, а вівторок уже було спаскуджено.

З натягнутою посмішкою Брайс нудилася біля свого стола з залізного дерева, поки виставковою залою галереї неспішно прогулювалася фейська парочка.

З динаміків, прихованих у дерев’яних панелях двоповерхової зали, лилася ніжна мелодія скрипок — увертюра симфонії, яку Брайс увімкнула, щойно почула гудок переговорного пристрою галереї. З огляду на вбрання парочки — плісировану блідо-коричневу спідницю і білу шовкову блузу жінки та сірий костюм чоловіка, — вони би навряд чи оцінили низькі баси з її вибірки для ранкових тренувань.

Але вони роздивлялися експозицію вже десять хвилин — для неї цього часу було достатньо для того, щоб ввічливо спитати:

— Ви шукаєте щось конкретне чи просто придивляєтеся?

Блондинистий феєць, який виглядав старше за чоловіків свого виду, відмахнувся, підводячи свою супутницю до найближчого експоната — фрагмента мармурового барельєфа з руїн Морри, який вдалося врятувати зі знищеного храму. Фрагмент був завбільшки з журнальний столик, і більшу його частину займала здиблена фігура гіпокампа. Напівконі-напівриби колись водилися у лазурових водах Раґанського моря на Панґері, доки їх не знищили древні війни.

— Придивляємося, — холодно відповів феєць. Його рука лежала на стрункій талії супутниці, поки вони роздивлялися хвилі, вражаюче вирізьблені до найменших деталей.

Брайс витиснула усмішку.

— Не поспішайте. Раптом що, я до ваших послуг.

Жінка кивнула до неї на знак подяки, але чоловік презирливо посміхнувся. Його супутниця спохмурніла і насуплено глянула на нього.

Тишу в залі можна було відчути на дотик.

Тієї миті, коли вони увійшли у двері галереї, Брайс одразу зрозуміла, що чоловік прийшов вразити жінку, або купивши щось неймовірно дороге, або вдаючи, що може купити. Можливо, ця пара збиралася вступити у договірний шлюб і промацувала ґрунт, перш ніж зробити подальші кроки.

Якби Брайс була чистокровною фейкою, якби батько визнав її своєї дочкою, на неї теж чекало би подібне. Рунну, особливо з його статусом Зоренародженого, колись доведеться погодитися на договірний шлюб — коли з’явиться молодиця, яку визнають підхожою для продовження дорогоцінного королівського роду.

До того часу Рунн міг зродити на світ кількох дітей, але їх не визнають членами королівської родини — хіба що це дозволить їхній батько. Хіба що вони будуть цього гідні.

Фейська парочка проминула мозаїку з внутрішнього двору колись величного палацу в Альтиумі, а потім зупинилася перед вигадливою нефритовою скринькою з секретом, яка колись належала принцесі з якоїсь забутої північної країни.

Більшість експонатів добувала Джесіба — ось чому вона так часто була у від’їздах, — але Брайс і сама знаходила й купляла чималу кількість артефактів. А потім перепродавала їх, правлячи за них утридорога.

Парочка підійшла до колекції статуй родючості з Сетмека, коли знову почувся гудок переговорного пристрою.

Брайс глянула на годинник на столі. До пообідньої зустрічі з клієнтом було ще три години. Наплив відвідувачів у галереї був рідкістю, враховуючи сумнозвісні величезні ціни експонатів, утім — можливо, їй пощастить і вона сьогодні щось продасть.

— Перепрошую, — пробурмотіла Брайс, схилившись над масивним столом і виводячи на монітор зображення з зовнішньої камери. Не встигла вона клікнути по значку, як у двері знову подзвонили.

Побачивши, хто стоїть на тротуарі, Брайс завмерла.

Вівторок справді було спаскуджено.

На фасаді з піщаника елегантної двоповерхової будівлі, розташованої за квартал від річки Істрос, вікон не було — лише бронзова табличка праворуч від важких залізних дверей вказувала Ганту Аталару, що це була якась установа.

Галерея «Грифон» — було вигравірувано на ній старовинним жирним шрифтом. А під написом — пара полум’яних совиних очей, які ніби закликали покупців увійти. Нижче був переговорний пристрій з бронзовою кнопкою в тон.

Ісая у своєму звичному костюмі й краватці так довго витріщався на кнопку, що Гант зрештою протягнув:

— Ти ж знаєш, що на ній немає ніяких чарів, — попри те, ким була власниця галереї.

Ісая різко глянув на Ганта, поправляючи краватку.

— Треба було випити другу чашку кави, — пробурмотів він і тицьнув пальцем у металеву кнопку. За дверима пролунав слабкий гудок.

Ніхто не відповів.

Гант оглянув фасад будівлі у пошуках прихованої камери — марно, жодних ознак. Власне, найближча камера була встановлена на хромованих дверях бомбосховища за пів кварталу звідси.

Гант знову оглянув фасад. Не може бути, щоб Джесіба Роґа не нашпигувала галерею камерами як ззовні, так і зсередини.

Гант вирішив застосувати свою силу, спробувати відчути енергетичне поле маленькими язиками блискавки.

Майже невидиму в ранковому сонячному світлі блискавку відбило чарами, які щільно вкривали піщаник, будівельний розчин і двері. Холодне, продумане заклинання, здавалося, тихенько посміювалося над буд-якою спробою потрапити всередину.

— З Роґою краще не жартувати, еге ж? — пробурмотів Гант.

Ісая знову натиснув кнопку, сильніше, ніж потрібно. У них був наказ — причому настільки нагальний, що Ісая і без другої чашки кави був заведений.

Хоча це також могло бути пов’язано з тим фактом, що Ісая повернувся аж о четвертій ранку. Утім, Гант про це не питав. Чув лише, як Наомі з Юстиніаном пліткували у залі відпочинку про те, чи означав новий хлопець Ісаї те, що він нарешті вирішив піти.

Гант не став їм казати, що Ісая аж ніяк цього не зробить. Він підкорявся Михею виключно через щедру тижневу платню, яку Михей видавав їм усім — тоді як за законом рабам було заборонено платити. Гроші, які збирав Ісая, могли купити комусь свободу. Так само, як і та брудна робота, яку Гант виконував для Михея, аби заробити власну.

Ісая втретє натиснув на кнопку.

— Мабуть, її немає на місці.

— Вона тут, — упевнено промовив Гант. Її запах досі витав на тротуарі: бузок, мускатний горіх і щось, чого він не міг точно визначити, — схоже на блискіт перших зірок у сутінках.

І справді, за мить із переговорного пристрою почувся шовковистий жіночій голос, який явно не належав власниці галереї:

— Я не замовляла піцу.

Попри цокання внутрішнього годинника, Гант мимовільно хихотнув.

Ісая зашелестів білими крилами, натягуючи чарівну усмішку, і сказав:

— Ми з 33-го Легіону. Нам потрібно побачити Брайс Квінлан.

Голос у переговорному пристрої зробився різкіший:

У мене клієнти. Повертайтеся пізніше.

Гант був цілком упевнений, що оте «повертайтеся пізніше» насправді означало «ідіть у сраку».

Чарівна усмішка Ісаї стала напруженою.

— Міс Квінлан, ми у невідкладній справі.

Почувся низький гул. А потім:

— Перепрошую, але вам доведеться записатися заздалегідь. Як щодо зустрічі… тижні через три? Двадцять восьме квітня у мене вільне. Я запишу вас на полудень.

«А вона дівка з яйцями», — подумки зацінив Гант.

Ісая розставив ноги ширше, прийнявши типову бойову стійку, якою їх муштрували з перших днів служби у легіоні.

— Боюся, нам треба поговорити просто зараз.

Відповіді не було. Вона ніби взагалі відійшла від переговорного пристрою.

Гант загарчав, і бідолашний фавн, який проходив повз, помчав вулицею, цокаючи елегантними копитцями по бруківці.

— Вона — розбещена тусовщиця. Чого ти очікував?

— Вона не дурна, Ганте, — заперечив Ісая.

— Усе, що я бачив і чув, говорить про зворотне.

Побачене ним два роки тому в її досьє, у поєднанні з прочитаним сьогодні вранці і переглянутими знімками, змалювало йому точну картину того, як мине ця зустріч. На жаль для неї, ситуація ставала значно серйознішою.

Гант кивнув у бік дверей:

— Давай подивимося, чи справді у неї зараз клієнти.

Він перейшов на інший бік вулиці і сперся на припарковану синю автівку. Якийсь п’яний гульвіса намалював балончиком на її капоті величезний член в усіх подробицях — і з крилами. Насмішка над емблемою 33-го — крилатим мечем. Або просто малюнок, який розкривав істинний зміст емблеми.

Ісая також це помітив, фиркнув від сміху і слідом за Гантом сперся на автівку.

Минула хвилина. Гант нерухомо стояв, не зводячи погляду з залізних дверей. Йому було чим зайнятися сьогодні, окрім як грати в ігри з норовливою дівкою, але наказ є наказ. Через п’ять хвилин під’їхав блискучий чорний седан, і залізні двері галереї відчинилися.

Водій-феєць вийшов з автівки, яка коштувала більше, ніж більшість людських сімей бачили за своє життя. Він умить опинився з іншого боку автівки і відчинив задні пасажирські двері. З галереї гордо вийшла фейська парочка, чоловік і жінка. Кожен рух гарненької пані випромінював легку впевненість, набуту протягом життя, сповненого багатства і привілеїв.

На її тонкій шиї красувалося діамантове намисто, кожен діамант був завбільшки з ніготь Ганта. Намисто коштувало стільки ж, скільки й автівка — може, більше. Обличчя чоловіка було напружене. Він заліз у седан і грюкнув дверцятами, випередивши водія, який збирався сам їх за ним зачинити. Заможна пані, своєю чергою, прожогом рушила вулицею, вже притуливши телефон до вуха і сварячись на когось у слухавку: «Більше ніяких побачень наосліп, заради Урд».

Гант знову перевів погляд на двері галереї, біля яких стояла фігуриста червоноволоса дівчина.

Лише коли автівка повернула за ріг, Брайс глянула в їхній бік.

Вона схилила голову набік і, широко усміхнувшись, помахала рукою. Її шовкове волосся спадало на плече білої обтислої сукні, а на засмаглій шиї блищав витончений золотий амулет.

Гант відштовхнувся від припаркованої автівки і рушив до неї, широко розкинувши сірі крила.

Брайс мигцем обвела Ганта бурштиновим поглядом — від його татуювання на чолі й до крутезних чобіт — і її усмішка стала ще ширшою.

— Побачимося за три тижні, — весело промовила вона і захлопнула двері галереї.

Ганту не вистачило кількох кроків, коли біля нього зі скреготом загальмувала автівка, але водію вистачило розуму не сигналити. Кулак Ганта обвили блискавки, і він гепнув ним по бронзовій кнопці.

— Не витрачайте дурно мій час, Квінлан.

Ісая пропустив відчайдушного водія і став позаду Ганта, звузивши карі очі. Але Брайс солодко проспівала:

— Моя начальниця не пускає до себе легіонерів. Вибачте.

Гант гахнув кулаком об залізні двері. Його удар трощив автівки, розбивав стіни й ламав кістки. І це ще без допомоги бурі, що текла у його жилах. Утім, двері лише легенько затремтіли, а його блискавки відскочили від залізної поверхні.

Отже, до сраки погрози. Він ударить у вразливе місце — сильно і точно, як і завжди.

— Ми прийшли щодо вбивства, — сказав Гант у переговорний пристрій.

Ісая поморщився, оглядаючи вулицю й небеса і впевнюючись, що їх ніхто не почув.

Гант схрестив руки на грудях. Запанувала тиша.

Потім залізні двері зашипіли, клацнули і трохи прочинилися.

У яблучко, хай йому грець.

Зробивши перший крок до галереї, Гант умить адаптувався після сонячного світла до тьмянішого інтер’єру і почав запам’ятовувати усі його деталі.

Стіни двоповерхової виставкової зали були обшиті дерев’яними панелями, а підлогу вкривали плюшеві темно-зелені килими. По краях кімнати розташовувалися ніші з м’якою підсвіткою виставкових експонатів: фрагментів стародавніх фресок, розписів і статуй ванірів — таких дивних і рідкісних, що навіть Гант не знав їхніх назв.

Брайс Квінлан стояла, спершись на великий стіл із залізного дерева у центрі кімнати, її білосніжна сукня підкреслювала кожен вигин її пишних форм.

Гант повільно посміхнувся, вишкірившись на всі зуби.

Він чекав від неї цього: усвідомлення того, хто він. Чекав, що вона відсахнеться, що почне гарячково намацувати тривожну кнопку чи шукати пістолет абощо, що на її думку зможе врятувати її від таких, як він.

Але, мабуть, вона зрештою таки була дурна, бо посміхнулася йому у відповідь надзвичайно пересолодженою посмішкою. Її нігті з червоним манікюром ліниво постукували по бездоганній дерев’яній поверхні.

— У вас п’ятнадцять хвилин.

Гант не став їй казати, що їхня зустріч, найімовірніше, забере значно більше часу.

Ісая розвернувся, щоб зачинити двері, але Гант знав, що вони вже замкнулися. Так само, як і знав — завдяки даним розвідки, зібраним легіонерами за ці роки, — що маленькі дерев’яні двері за столом вели нагору до кабінету Джесіби Роґи — де панорамне внутрішнє вікно виходило на виставкову залу, в якій вони зараз перебували, — а простенькі залізні дверцята праворуч вели вниз, на інший повноцінний поверх, повний того, що легіонери не повинні були бачити. Чари на цих двох дверях, імовірно, були ще сильніші, ніж на вхідних.

Ісая багатостраждально зітхнув, як він умів.

— Минулої ночі на околиці М’ясного Ринку сталося вбивство. Ми вважаємо, що ви знали жертву.

Гант відзначив кожну реакцію, яка промайнула на обличчі Брайс, яка так і лишилася сидіти на краю стола: вона трохи розширила очі, припинила постукувати пальцями й один раз кліпнула — усе це натякало на те, що в неї був короткий список потенційних жертв і жоден з можливих варіантів їй не подобався.

— Хто? — тільки й спитала вона рівним голосом. Повз неї пропливали струминки пари з конічного розпилювача біля комп’ютера, несучи яскравий, свіжий аромат перцевої м’яти. Ну звісно ж: вона була однією з тих фанатичних прихильниць ароматерапії, в яких видурювали марки, обіцяючи натомість, що вони стануть щасливішими, успішнішими у ліжку чи відростять собі другу половину мозку до пари тій, що вже у них була.

— Максимус Терціан, — відповів Ісая. — Нам відомо, що ви зустрічалися з ним у віп-барі «Білого Ворона» за дві години до його смерті.

Гант міг поклястися, що плечі Брайс трохи осунулися.

— Отже, Максимус Терціан мертвий, — промовила вона. Вони кивнули. Брайс схилила голову набік. — Хто це зробив?

— Це ми і намагаємося з’ясувати, — невимушено відповів Ісая.

Гант чув про Терціана — вампіра-виродка, який не сприймав відмов. Багатий татусь-садист навчив його всьому, що треба, і захищав сина від будь-яких непередбачуваних наслідків його поведінки. Відверто кажучи, Гант вважав що Мідґарду без нього буде краще. Як не рахувати головний біль, який чекає на них, коли батькові Терціана повідомлять, що його улюбленого синочка вбили… Сьогоднішня зустріч була лише початком.

— Можливо, ви були однією з останніх, хто бачив його живим, — вів далі Ісая. — Ви можете розповісти нам про вашу зустріч? Важливі всі подробиці.

Брайс перевела погляд між янголами.

— Це ваш спосіб зрозуміти, чи це я його вбила?

Гант злегка усміхнувся.

— Вас наче не дуже засмутило те, що Терціан мертвий.

Вона ковзнула по ньому бурштиновими очима, в яких світилося роздратування.

Чоловіки були здатні на купу безрозсудних дурниць заради тих, хто мав такий погляд, визнав Гант.

Колись і він творив безрозсудства для Шахари. А тепер через це на його чолі був витатуйований німб, а на зап’ястку — рабське тавро. Йому защеміло у грудях.

— Я впевнена, що вам уже повідомили про те, що ми з Максимусом розсталися не на приязній ноті, — сказала Брайс. — Ми зустрілися, аби завершити угоду з купівлі експоната нашої галереї, і коли справу було зроблену, він вирішив, що має право на… особисті послуги від мене.

Гант прекрасно її розумів. Її слова збігалися з усім, що він чув про Терціана і його батька. Але також могли вказувати й на мотив убивства.

— Я не знаю, куди він пішов після «Ворона», — вела далі Брайс. — Якщо його вбили на околиці М’ясного Ринку, припускаю, він рушив туди, аби придбати за гроші послуги, які хотів безкоштовно отримати від мене.

Холодні, різкі слова.

— Його поведінка минулої ночі відрізнялася від того, як він поводився під час попередніх зустрічей? — з кам’яним виразом обличчя спитав Ісая.

— Ми спілкувалися лише електронною поштою і телефоном, але я би сказала, що ні. У «Вороні» ми вперше зустрілися сам-на-сам, і він поводився саме так, як і можна було очікувати з його попередньої поведінки.

— Чому ви не зустрілися тут? Чому у «Вороні»? — спитав Гант.

— Йому подобалося вдавати, що наша угода була секретною. Він стверджував, що не довіряє моїй начальниці — що вона зробить запис нашої зустрічі — але насправді він просто хотів, щоб його помітили — побачили, що він укладає угоди. Мені довелося вкласти документи у теку для рахунків і непомітно підсунути йому, а він замінив її своєю — такі-от шпигунські штучки, — вона глянула Ганту у вічі. — Як він помер?

Запитання було прямолінійне, а вона не усміхнулась і не кліпнула. Дівчина звикла, що їй відповідають, коряться і сприймають серйозно. Її батьки не були заможні — принаймні так говорилося в її досьє, — утім, її квартира за п’ятнадцять кварталів звідси свідчила про кричуще багатство, набуте чи то завдяки цій роботі, чи якимсь темним справам, які проскочили навіть повз пильне око легіону.

Ісая зітхнув:

— Це секретна інформація.

Вона похитала головою.

— Я нічим не можу вам допомогти. Ми з Терціаном уклали угоду, він почав розпускати руки, а тоді пішов.

Усі записи з камер і свідчення відвідувачів «Ворона» це підтверджували. Але вони були тут не через це. Не через це їх сюди послали.

— А коли з’явився Кронпринц Рунн Данаан?

— Якщо ви все знаєте, то чого мене питаєте? — Не чекаючи відповіді, вона додала: — До речі, ви двоє мені так і не представилися.

Гант не міг прочитати ні виразу її обличчя, ні розслабленої мови її тіла. Вони не контактували після тієї ночі у слідчому центрі легіону — і тоді вони також їй не представилися. Та й чи запам'ятала вона взагалі їхні обличчя, будучи у наркотичному тумані?

Ісая вирівняв свої білосніжні крила.

— Я — Ісая Тиберіан, Командир 33-го Імперського Легіону. А це — Гант Аталар, мій…

Ісая осікся, ніби усвідомивши, що минуло достобіса часу, відколи вони мали представлятися, повідомляючи свої звання. Тож Гант зробив йому послугу і закінчив за нього:

— Його заступник.

Якщо Ісая і здивувався, почувши це, то його спокійне й гарне парубоцьке обличчя цього не видало. Формально Ісая був начальником Ганта і в тріаріях, і в 33-му Легіоні загалом, навіть попри те, що Гант виконував для Михея брудну роботу і тому підпорядковувався безпосередньо Губернатору.

Утім, Ісая ніколи не вмикав боса. Ніби пам’ятав дні до Падіння, і хто тоді був головним.

Ніби це зараз мало якесь значення.

Ні, у всьому цьому лайні зараз мало значення лише те, що того дня на горі Гермон Ісая вбив щонайменше три десятка імперських легіонерів. І тепер Гант ніс на своїх плечах тягар відплати й мусив повернути кожне з цих життів Республіці. Щоб виконати умови угоди з Михеєм.

Брайс кинула погляд на їхні чола — на татуювання на них. Гант приготувався почути єхидний коментар, чергову маячню, яку люди досі полюбляли вигадувати про Легіон Упалих і їхнє невдале повстання. Але Брайс лише сказала:

— То як, ви розслідуєте злочини на стороні? Я думала, що це територія Допоміжних сил. Хіба у 33-му немає інших справ, ніж гратися у крутих напарників?

Ісая, вочевидь, неприємно здивований тим, що вперше хтось із містян не впав йому в ноги, доволі сухо спитав:

— Чи є у вас ті, хто може підтвердити ваше місцеперебування після того, як ви покинули «Білий Ворон»?

Брайс витримала погляд Ісаї і кинула очима на Ганта. А він усе ніяк не міг розпізнати, що приховується за її маскою нудьги, коли вона, відштовхнувшись від стола, трохи наблизилася до них і схрестила руки на грудях.

— Лише мій консьєрж… і Рунн Данаан, але ж ви це вже знаєте.

Як можна було ходити на таких височенних підборах, Ганту було незрозуміло. Як можна було дихати у такій обтислій сукні теж було для нього загадкою. Сукня була досить довга і закривала те місце, де мав бути шрам, отриманий тієї ночі два роки тому — тобто, якщо вона не заплатила якійсь медвідьмі, щоб та його прибрала. Гант не сумнівався, що Брайс, яка явно морочилася з тим, щоб гарно виглядати, одразу його позбулася.

Тусовщиці не любили шрами, які псували їхній вигляд у купальниках.

Ісая шелеснув білими крилами.

— Ви би назвали Рунна Данаана своїм другом?

— Радше далеким родичем, — знизала плечима Брайс.

Але, вочевидь, доволі зацікавленим родичем, щоб увірватися до кімнати для допитів два роки тому. І з’явитися у віп-барі минулого вечора. Якщо він так захищав Квінлан, це теж могло бути мотивом убивства. Навіть якщо Рунн і його батько перетворять допит на кошмар.

Брайс їдко усміхнулася, ніби теж про це згадала.

— Удачі вам з ним поспілкуватися.

Гант стиснув зуби, але вона рушила до вхідних дверей, вихиляючи стегнами, наче прекрасно знала, яка в неї ефектна задниця.

— Хвилинку, міс Квінлан, — промовив Ісая. Голос командира був спокійний, але давав зрозуміти, що жартувати з ним не варто.

Гант приховав усмішку. Завжди приємно було дивитися, як Ісая гнівається. Доки він не спрямовував свій гнів на тебе.

Квінлан, яка цього ще не розуміла, озирнулася.

— Так-так?

Гант уважно дивився на неї, коли Ісая нарешті озвучив справжню причину їхнього маленького візиту.

— Нас прислали сюди не лише розпитати вас про ваше місцеперебування.

Вона обвела рукою виставкову залу.

— Хочете придбати щось гарненьке для Губернатора?

Кутики губ Ганта смикнулися вгору.

— Кумедно, що ви про нього згадали. Зараз він прямує сюди. Вона повільно кліпнула. Знову ж, ні сліду, ні запаху страху.

— Навіщо?

— Михей наказав нам отримати від вас інформацію про вчорашній вечір, а потім подбати, щоб ви були вільні від справ і вийшли на зв’язок зі своєю начальницею.

З огляду на те, що Ганта дуже рідко просили допомогти у розслідуванні, отримавши цей наказ, він був геть шокований. Але враховуючи те, що вони з Ісаєю були тієї ночі у провулку, він припустив, що завдяки цьому вони стали найімовірнішими кандидатами на те, щоб очолити цю справу.

— Михей прямує сюди, — її голос затремтів.

— Буде за десять хвилин, — сказав Ісая і кивнув у бік її телефону. — Рекомендую вам зателефонувати своїй начальниці, міс Квінлан.

Гант помітив її трохи прискорене дихання.

— Навіщо? — спитала Брайс.

І Гант нарешті підірвав повітря приголомшливою звісткою:

— Тому що тілесні ушкодження Максимуса Терціана ідентичні до тих, що їх завдали Даніці Фендир і Зграї Дияволів, — це означало, що його розірвали на шматки і перетворили на кашоподібну масу.

Брайс заплющила очі.

— Але… їх убив Філіп Бріґґс. Він викликав того демона, щоб їх убити. І він у в’язниці, — її голос став різкіший. — Він у в’язниці вже два роки.

У місці, гіршому за в’язницю, але це справи не стосувалося.

— Ми знаємо, — промовив Гант, зберігаючи незворушний вираз обличчя.

— Він не міг убити Терціана. Хіба можна викликати демона, будучи у в’язниці? — спитала Брайс. — Він… — Вона ковтнула, зловивши себе на думці і, можливо, зрозумівши, чому сюди прямував Михей. Кількох її знайомих було вбито протягом кількох годин після спілкування з нею. — Ви думаєте, що Бріґґс цього не робив. Не вбивав Даніку і зграю.

— Ми не знаємо цього напевно, — обірвав її Ісая. — Але конкретні подробиці того, як вони всі загинули, ніколи не розкривалися, тож у нас є вагома причина вважати, що нинішнє вбивство не має наслідувальний характер.

— Ви бачилися з Сабіною? — прямо спитала Брайс.

— А ви? — промовив Гант.

— Ми щосили намагаємося триматися одна від одної подалі.

Мабуть, це було єдине розумне рішення, ухвалене Брайс Квінлан. Гант пам’ятав, з якою злобою Сабіна два роки тому в кімнаті спостереження дивилася крізь шпигунське дзеркало на Брайс, і не сумнівався, що Сабіна просто чекала, поки мине достатньо часу, щоб раптова і передчасна смерть Квінлан вважалася волею випадку.

Брайс повернулася до свого стола, обходячи янголів стороною. Треба віддати їй належне — її хода лишилася неквапливою і твердою. Навіть не глянувши на них, вона взяла телефон.

— Ми зачекаємо надворі, — запропонував Ісая. Гант відкрив рота, щоб заперечити, але Ісая кинув на нього застережливий погляд.

Гаразд. Вони з Квінлан можуть перекинутися черговою парочкою ущипливих слів і пізніше.

Стиснувши слухавку побілілими пальцями, Брайс рахувала гудки. Один. Другий. А потім:

— Доброго ранку, Брайс.

Її серце шалено калатало, віддаючи у руки, ноги і живіт.

— До нас прийшли двоє легіонерів, — вона важко ковтнула. — Командир 33-ого і… — шумно видихнувши, додала: —… Умбра Мортіс.

Брайс упізнала Ісаю Тиберіана — він прикрашав випуски вечірніх новин і колонки світських хронік так часто, що ніхто не міг сплутати симпатичного Командира 33-го Легіону з кимось іншим.

Ганта Аталара вона теж упізнала, хоча він ніколи не з являвся на телебаченні. Усі знали, хто такий Гант Аталар. Вона чула про нього ще з дитинства, проведеного у Нідаросі, коли Рендалл ділився своїми спогадами про битви на Панґері й переходив на шепіт, згадуючи Ганта. Умбру Мортіса. Тінь Смерті.

У ті часи янгол працював не на Михея Домітуса і його легіон, а на Архангелицю Сандріель — літав у її 45-му Легіоні. За чутками він займався полюванням на демонів. І ще гіршими справами.

— Навіщо? — прошипіла Джесіба.

Брайс міцніше стиснула слухавку.

— Минулої ночі був убитий Максимус Терціан.

— Вогняний Соласе…

— Так само, як і Даніка зі зграєю.

Брайс прогнала туманні образи, що постали в її уяві, вдихаючи яскравий, заспокійливий аромат м’ятних випарів із розпилювача на її столі. Вона купила цей ідіотський пластмасовий конус через два місяці після загибелі Даніки, вирішивши, що трохи аромотерапії їй не завадить, оскільки у вільні від роботи години, які тягнулися наче цілу вічність, в її голові роїлися думки, з’їдаючи її зсередини. Наприкінці тижня вона купила ще три розпилювача і розставила їх у своїй квартирі.

Брайс важко видихнула:

— Схоже, Філіп Бріґґс не вбивав Даніку.

Два роки якась її частина чіплялася за цю версію — за те, що за наступні кілька днів після вбивства було знайдено достатньо доказів, щоб звинуватити Бріґґса, який бажав Даніці смерті через те, що вона накрила їхнє повстанське лігво. Бріґґс заперечував, але все сходилося: за кілька тижнів до першого арешту, його піймали на купівлі чорної солі, яку використовували для прикликання демонів, і якою він, вочевидь, хотів підживити свою нову жахливу зброю.

Те, що Даніку вбив демон з найнижчого рівня — з Безодні, — для прикликання якого у цей світ була потрібна смертоносна чорна сіль, не могло бути випадковим збігом. Здавалося цілком очевидним, що Бріґґс, звільнившись, дістав чорну сіль, викликав демона і напустив його на Даніку і Зграю Дияволів. Демон напав на солдата 33-го Легіону, який патрулював провулок, і по закінченні справи Бріґґс відправив його назад у Хел. Хоча він ніколи у цьому не зізнавався і не казав навіть, який саме це був демон, факт лишався фактом: після цього тварюку не бачили два роки. Бріґґса запроторили до в’язниці. Справу було закрито.

Два роки Брайс чіплялася за ці факти. Хоча її світ розвалився, відповідальний за це був за ґратами. Навічно. Заслуговуючи на усі жахіття, яких завдавали йому тюремники.

Джесіба шумно видихнула.

— Янголи тебе у чомусь звинуватили?

— Ні, — взагалі-то, не зовсім. — Сюди прямує Губернатор. Знову пауза.

— Щоб тебе допитати?

— Сподіваюся, що ні, — вона б воліла, аби її руки і ноги лишилися на місці. — Він хоче також поговорити і з вами.

— Чи знає Терціан-старший про смерть сина?

— Не знаю.

— Мені треба зробити кілька дзвінків, — сказала Джесіба радше собі. — Поки не прибув Губернатор.

Брайс прекрасно розуміла, для чого: щоб батько Максимуса не примчав до галереї, вимагаючи відповідей і звинувачуючи Брайс у смерті сина. Це був би кошмар.

Вона витерла спітнілі долоні об стегна.

— Губернатор скоро буде.

Раптом почувся слабкий стукіт у залізні двері архіву і шепіт Лехаби:

— Бібі? У тебе все гаразд?

Брайс закрила рукою мікрофон слухавки.

— Повертайся на свій пост, Леле.

— Це були два янголи?

— Так, — зціпивши зуби, відповіла Брайс. — Повертайся вниз. І заспокой Сирінкса.

Лехаба зітхнула — так, що було чутно крізь п’ятнадцять сантиметрів заліза. Але далі вогняна спрайта нічого не сказала, тож або повернулася до архіву, або все ще підслуховувала. Брайс було все одно, аби лиш вони з химерою тримали рота на замку.

— Коли прибуде Михей? — запитала Джесіба.

— За вісім хвилин.

Відьма замислилася.

— Добре.

Брайс не виказала здивування тим, що відьма не стала вимагати для себе більше часу — особливо тоді, коли на шальках терезів була смерть клієнта галереї.

Але навіть Джесіба знала, що з Архангелом краще не жартувати. Або, можливо, вона нарешті відшукала крихту співчуття, бо знову згадалося вбивство Даніки. Тоді вона не виявила анітрохи жалю, наказавши Брайс через два тижні після смерті Даніки повернутися на роботу, пообіцявши, що інакше оберне її на свиню.

— Тобі ж не треба нагадувати, що все має бути надійно замкнене? — сказала Джесіба.

— Я все двічі перевірю, — але Брайс подбала про це ще до того, як янголи ступили на поріг галереї.

— Тоді ти знаєш, що робити, Квінлан, — промовила Джесіба на тлі шелестіння простирадл чи одягу. Двоє чоловічих голосів заперечливо забурчали. Потім зв’язок обірвався.

Видихнувши, Брайс кинулася до справи.