Дім Землі та Крові

1

Біля дверей галереї стояла вовчиця.

Це означало, що сьогодні був четвер, а це своєю чергою значило, що Брайс справді до чортиків втомилася, якщо для того, щоб зрозуміти, який сьогодні день, покладалася на те, коли приходила і йшла геть Даніка.

Важкі металеві двері антикварної галереї «Грифон» глухо загриміли від удару вовчого кулака — кулака, який, як знала Брайс, закінчувався пофарбованими у фіолетовий металік нігтями, що вкрай потребували манікюру. За мить гаркнув жіночий голос, трохи приглушений сталлю дверей:

— Хай йому Хел, Бі, відчиняй! Тут нелюдська спека!

Брайс, яка сиділа за столом у скромній виставковій залі галереї, усміхнулася і наблизила зображення з відеокамери біля вхідних дверей. Заправивши пасмо винно-червоного волосся за загострене вухо, вона спитала у переговорний пристрій:

— Чого ти вся у грязюці? Таке враження, що ти копирсалася на смітнику.

— Що в біса означає «копирсалася»? — Даніка перестрибувала з ноги на ногу, на її чолі блищав піт. Вона витерла його брудною рукою, розмазуючи чорні плями.

— Ти би знала, якби хоч раз узяла в руки книжку, Даніко.

Тішачись перерві у своїй ранковій марудній дослідницькій роботі, Брайс, усміхнувшись, встала з-за стола. У галереї не було вікон, що виходять назовні, тож про те, хто стоїть за її товстими стінами, Брайс дізнавалася лише за допомогою громіздкого обладнання для спостереження. Навіть зі своїм гострим напівфейським слухом, з того, що відбувалося по той бік металевих дверей, вона могла розпізнати небагато, за винятком поодиноких ударів кулаком. За непоказними стінами галереї, зробленими з піщаника, ховалися новітні технології і висококласні заклинання, які підтримували будівлю в робочому стані та зберігали численні книги в архівах унизу.

І щойно Брайс подумала про архівний поверх під її високими підборами, з-за п’ятнадцятисантиметрових дверей, що вели до нього, ліворуч від неї почувся тоненький голосок:

— Це Даніка?

— Так, Лехабо.

Брайс узялася за дверну ручку. Її долоня загуділа від чар, які ніби цівкою диму поповзли її веснянкуватою золотавою шкірою. Зціпивши зуби, Брайс стерпіла це відчуття, до якого досі не звикла навіть після року роботи в галереї.

З-за іншого боку оманливо простеньких металевих дверей до архіву, Лехаба попередила:

— Джесібі не подобається, коли вона приходить.

— Тобі не подобається, коли вона приходить, — виправила Брайс і, примруживши бурштинові очі, зиркнула на двері до архіву, за якими, як вона знала, у повітрі витала маленька вогняна спрайта, підслуховуючи, як завжди, коли хтось наближався до входу у галерею. — Повертайся до роботи.

Лехаба не відповіла, ймовірно вже повертаючись униз, де вона охороняла книжки. Закотивши очі, Брайс ривком відчинила вхідні двері, і їй в обличчя вдарила така суха спека, що, здавалося ледь її не збавила життя. А літо ж тільки почалося.

Даніка не лише виглядала так, наче копирсалася на смітнику. Вона і пахла відповідно.

Жмути її сріблясто-світлого волосся — зазвичай прямого і шовковистого — вибивалися з тугої довгої коси, а аметистові, сапфірові й рожеві пасма були забризкані якоюсь темною маслянистою речовиною, що смерділа металом і аміаком.

— Нарешті, — буркнула Даніка і чванькувато увійшла до галереї. Меч за її спиною погойдувався з кожним кроком. Її коса заплуталася навколо потертого шкіряного руків’я, і коли Даніка зупинилася біля стола, Брайс дозволила собі звільнити її волосся.

Вона ледве встигла розплутати косу, як тонкі пальці Даніки розстебнули ремінці, що тримали меч у піхвах поверх її потертої мотоциклетної куртки.

— Мені потрібно залишити його тут на кілька годин, — сказала вона, скинувши меч зі спини і рушивши до комірчини, схованої за дерев’яною панеллю на іншому боці виставкової зали.

Брайс сперлася на край стола і схрестила руки на грудях, відчуваючи під пальцями еластичну чорну тканину своєї обтислої сукні.

— Твоя спортивна сумка вже все там засмерділа. Скоро має повернутися Джесіба — вона знову викине твої манатки у сміттєбак, якщо їх побачить.

Це було найменше пекло, яке могла влаштувати Джесіба Роґа, якщо її спровокувати.

Чотирьохсотрічна чаклунка, народжена відьмою, Джесіба дезертирувала зі свого клану і приєдналася до Дому Полум’я і Тіні й тепер корилася лише самому Підземному Королю. Дім Полум’я і Тіні чудово їй підходив: вона володіла таким арсеналом заклинань, що була здатна скласти конкуренцію будь-якому чаклуну чи некроманту найпохмурішого з Домів. Було відомо, що вона, якщо її сильно розсердити, обертала людей на тварин. Брайс ніколи не насмілювалася спитати, чи завжди дрібні тваринки у дюжині її акваріумів і тераріумів були тваринами.

І Брайс намагалася ніколи не сердити її. Не те щоби, просто про всяк випадок. Навіть найменш могутній із ванірів — групи, до якої входили усі істоти Мідґарда, окрім людей і звичайних тварин, — міг бути смертельно небезпечним.

— Пізніше заберу, — пообіцяла Даніка, натискаючи на приховану панель і відчиняючи її. Брайс уже тричі попереджала її, що комірчина виставкової зали не була її особистою шафкою. Утім, Даніка завжди відказувала, що галерея, розташована у самому серці Старої Площі, була ближче до центру міста, ніж Вовче Лігво у Місячному Лісі. І з цим не посперечаєшся.

Комірчина відчинилася, і Даніка помахала рукою перед обличчям.

— Моя спортивна сумка все засмерділа? — Вона вдарила носком чорного чобота іншу обм’яклу спортивну сумку, затиснуту між шваброю і відром, у якій лежалі танцювальні речі Брайс. — Коли, чорт забирай, ти востаннє їх прала?

Брайс зморщила носа від смороду старих туфель і просяклого потом одягу, який вирвався з сумки. Правильно — вона забула віднести додому трико і колготи після заняття, на яке вона ходила в обідню перерву два дні тому. Здебільшого завдяки Даніці, що надіслала їй відео, на якому на їхньому кухонному столі лежала купка кореня радості, а з пошарпаного бумбокса біля вікна гримотіла музика, і разом з тим — наказ поспішити додому. І Брайс послухалася. Вони викурили стільки, що цілком імовірно, що вчора вранці, коли Брайс завалилася на роботу, вона все ще була під кайфом.

Насправді це було єдиним поясненням того, чому вчора вона впродовж цілих десяти хвилин княпала імейл усього з двох речень. Літера за літерою.

— Не починай, — сказала Брайс. — Бо зараз і тобі хвоста накручу.

Даніка посунула мотлох у комірчині, звільняючи місце для власного.

— Я ж уже вибачалася за те, що доїла твою локшину. Ввечері куплю тобі ще.

— Я не про це, довбехо, хоча знову ж: пішла ти. Це був мій сьогоднішній обід.

Даніка хихотнула.

— Татуювання болить мов Хел, — поскаржилася Брайс. — Я навіть на спинку крісла не можу спертися.

— Майстер попереджав, що біль триватиме кілька діб, — співучо протягнула Даніка.

— Я була така п’яна, що у відмові від претензій своє ім’я неправильно написала. Навряд чи у такому стані я могла зрозуміти, що означає «біль триватиме кілька діб».

Татуювання Даніки (таке ж, як і у Брайс, — текст, який спускався по спині) вже зажило. Одна з переваг чистокровних ванірів: швидке відновлення, порівняно з людьми — чи з напівкровками, як-от Брайс.

Даніка сунула свій меч у завалену комірчину.

— Обіцяю, що ввечері прикладу лід до твоєї хворої спини. Просто дай мені прийняти душ і за десять хвилин я звідси заберуся.

Даніка частенько заходила до подруги, особливо по четвергах, коли її ранкове патрулювання закінчувалося всього за кілька кварталів від галереї, але вона ніколи не користувалася ванною кімнатою, що була в архіві внизу. Брайс вказала на брудні і жирні плями.

— У чому це ти?

Даніка насупилася, наморщивши кутасте обличчя.

— Довелося рознімати сатира і нічного сталкера, — вона вишкірилася, глянувши на свої руки, вкриті чорною засохлою субстанцією. — Вгадай, хто з них вивергнув на мене свої соки.

Брайс пирхнула і вказала на двері до архіву.

— Душ твій. У нижній шухляді стола є чистий одяг.

Брудні пальці Даніки потягнули дверну ручку. Її щелепи були міцно стиснуті, а старе татуювання на шиї — рогатий, вищирений вовк, який був символом Зграї Дияволів, — забрижило від напруження.

«Справа не у дверях», — зрозуміла Брайс, помітивши затиснуту позу подруги, і глянула на комірчину, яку Даніка не спромоглася зачинити. Меч, відомий як у цьому місті, так і далеко за його межами, стояв притулений до мітли і швабри, а його старовинні шкіряні піхви визирали з-за повної каністри бензину, яким заправляли електричний генератор на задньому дворі.

Брайс завжди дивувало, навіщо Джесібі було возитися зі старомодним генератором — доки на минулому тижні по всьому місту не відключили першосвітло. Після вимкнення електрики здійнялася хвиля мародерства, і коли злодюги з М’ясного Ринку кинулися закидати вхідні двері галереї контрзаклинаннями, намагаючись пробити чари, механічні замки залишилися на місці лише завдяки генератору.

Але… Даніка ховає меч в офісі. Вона хоче прийняти душ. І ця її затиснута поза…

— У тебе зустріч з Правителями Міста?

За ці п’ять років, відколи вони познайомилися на першому курсі в університеті Міста Півмісяця, Брайс могла порахувати на пальцях однієї руки скільки разів Даніка, коли її викликали на зустріч із сімома важливими людьми, спромагалася прийняти душ і перевдягнутися. Навіть виступаючи з доповіддю перед своїм дідусем, Ватажком вальбарських вовків, і перед Сабіною, своєю матір’ю, Даніка зазвичай була у своїй шкіряній куртці, джинсах та якійсь футболці з зображенням старомодного музичного гурту, яка не була брудна.

Певна річ, це страшенно бісило Сабіну, але Альфу Зграї Вбивчого Місяця — головного підрозділу перевертнів Допоміжних сил міста — бісило усе, що стосувалося Даніки — і Брайс.

Не мало значення, що Сабіна впродовж століть була Першою Претенденткою на титул Ватажка вальбарських вовків і наступницею свого батька, який усе старішав, чи те, що Даніка була офіційно другою в черзі. Не тоді, коли роками подейкували, що Даніка може стати Першою Претенденткою, обійшовши рідну матір. Не тоді, коли старий вовк віддав онучці родовий меч після того, як століттями обіцяв Сабіні, що той дістанеться їй і лише аж після його смерті. Клинок покликав Даніку в її вісімнадцятий день народження, наче вовк завив місячної ночі, — так пояснив Ватажок своє неочікуване рішення.

Сабіна не могла забути таке приниження. Особливо коли Даніка носила меч майже всюди — особливо в присутності матері.

Даніка зупинилася в арковому проході, що зяяв на вершині вкритих зеленим килимом сходів, які вели вниз до архіву під галереєю — там зберігалися справжні скарби, що їх і вдень, і вночі охороняла Лехаба. Ось чому Даніка, яка в університеті спеціалізувалася на історії, насправді любила так часто навідуватися сюди — просто щоб пороздивлятися стародавні витвори мистецтва і погортати книги, незважаючи на жарти Брайс щодо її навичок читання.

Даніка розвернулася і заплющила очі кольору карамелі.

— Сьогодні звільняють Філіпа Бріґґса.

— Що? — здригнулася Брайс.

— Вони відпускають його через якусь кляту формальну помилку. Хтось налажав із документацією. Повну інформацію отримаємо на засіданні, — вона стиснула тонкі щелепи, а сяйво першосвітла у настінних бра відбилося від її брудного волосся. — Кепські справи.

Усередині Брайс усе стиснулося. Досі повстання людей відбувалися у межах північних областей Панґери — території, що розкинулася за Хальдренським морем — але Філіп Бріґґс зробив усе можливе, щоб занести їх до Вальбари.

— Але ж ви зі зграєю спіймали його на гарячому просто у його маленькій лабораторії, де він робив бомби.

Даніка постукала чоботом по зеленому килиму.

— Бісова бюрократія, хай би її чорти побрали.

— Він збирався підірвати клуб. Ви ж знайшли його план підриву «Білого Ворона».

Оскільки «Білий Ворон» був одним із найпопулярніших нічних клубів у місті, кількість жертв була би катастрофічною. Попередні вибухи, влаштовані Бріґґсом, були скромніші, але не менш смертельні, і всі націлені на те, щоб спровокувати війну між людьми і ванірами, подібну до тієї, що лютувала у холодніших краях Панґери. Бріґґс не приховував своєї мети: розв’язати глобальний конфлікт, який забрав би мільйони життів з обох сторін. Життів, які не становили цінності, якщо це означало можливість для людей скинути тих, хто їх пригноблював — довгожителів-ванірів з їхнім магічним даром і вищих за них астері, які керували планетою Мідґард зі свого Вічного Міста на Панґері.

Але Даніка зі Зграєю Дияволів зупинили змову. Вони заарештували Бріґґса і його головних спільників, які входили до повстанської групи Кереса, і вберегли невинних від меча фанатиків.

Будучи одним із найелітніших підрозділів перевертнів Допоміжних сил Міста Півмісяця, Зграя Дияволів патрулювала Стару Площу, стежачи за тим, щоб підхмелені розгнуздані туристи не перетворилися на підхмелених мертвих туристів, зв’язавшись не з тими людьми. Також вони стежили за тим, щоб бари, кафе, концертні зали та магазини лишалися у безпеці від усілякої шантрапи, яка заповзала у місто упродовж дня. І робили так, щоб такі люди, як Бріґґс, опинялися у в’язниці.

33-й Імперський Легіон стверджував, що займався тим самим, але янголи, які входили до легендарних лав особистої армії Губернатора, лише сердито зиркали очима й обіцяли пекло тому, хто їх спровокує.

— Повір мені, — промовила Даніка, тупаючи сходами вниз. — На цій зустрічі я абсолютно, бляха, чітко дам зрозуміти, що звільнення Бріґґса є неприйнятним.

Вона це зробить. Навіть якщо Даніці доведеться гарчати в обличчя Михею Домітусу, вона донесе свою точку зору. Мало хто наважиться розлютити Архангела Міста Півмісяця, але Даніка зробить це не вагаючись. А враховуючи, що на цій зустрічі будуть присутні усі сім Правителів Міста, шанси на те, що це станеться, — високі. Коли ця сімка опинялася в одній кімнаті, атмосфера зазвичай швидко розпалювалася. Між шістьма нижчими Правителями Міста Півмісяця — мегаполіса, який офіційно звався Місяцеград, — не було особливої любові. Кожен із них контролював певну частину міста: Ватажок вовків — Місячний Ліс, фейський Король Осені — П’ять Троянд, Підземний Король — Кістяний Квартал, Королева Змій — М’ясний Ринок, Провидиця — Стару Площу, а Річкова Королева, яка з’являлася дуже рідко, представляла Дім Великих Вод і свій Блакитний Двір, який лежав глибоко під бірюзовою гладінню річки Істрос, і який вона нечасто спромагалася покидати.

У людей з Асфоделевих Луків правителя не було. Не було свого представника за столом. Завдяки цьому Філіп Бріґґс знайшов чимало прихильників.

Але всіма ними правив Михей, Голова Центрального Ділового Району. Крім того, що мав ці міські титули, він також був Архангелом Вальбари. Правителем усієї цієї триклятої території, відповідальним лише перед шістьма астері у Вічному Місті — столиці й живому серці Панґери. Та й усієї планети Мідґард. Якщо хтось і міг утримати Бріґґса у в’язниці, то це він.

Даніка спустилася сходами, які закінчувалися так далеко, що її не було видно з-за вигину стелі. Брайс затрималася в арці й почула, як Даніка промовила:

— Привіт, Сирінксе.

Нагору долинув захоплений виск тринадцятикілограмової химери.

Джесіба купила Нижчу істоту два місяці тому, на превелику радість Брайс. «Це не домашня тварина, — попередила її Джесіба. — Це дороге, рідкісне створіння, придбане з однією метою: допомагати Лехабі охороняти ці книжки. Не заважай йому виконувати свої обов’язки».

Брайс так і не сповістила Джесібу, що Сирінкса радше цікавила їжа, сон і почухування животика, ніж охорона дорогоцінних книжок. І байдуже, що її начальниця могла будь-якої миті побачити це на власні очі, якби знайшла вільний час, щоб перевірити десятки камер спостереження у бібліотеці.

— Чого сумна, Лехабо? Трусики тиснуть? — з усмішкою в голосі манірно протягнула Даніка.

— Я не ношу трусиків. І взагалі ніяких речей. Важко щось одягти, коли створена з полум’я, Даніко, — буркнула вогняна спрайта.

Даніка фиркнула від сміху. Поки Брайс вирішувала, чи спускатися їй униз, аби стати арбітром у двобої вогняної спрайти і вовчиці, на її столі задзвонив телефон. Вона з певністю здогадувалася, хто це.

Вгрузаючи підборами у плюшевий килим, Брайс дісталася до телефону раніше, ніж встиг увімкнутися автовідповідач, і врятувала себе від п’ятихвилинної лекції.

— Слухаю, Джесібо.

Приємний переливчастий жіночій голос відповів:

— Будь ласка, перекажи Даніці Фендир, що якщо вона і далі використовуватиме комірчину як свою власну шафу, я таки оберну її на ящірку.