Дім Землі та Крові

18

Гант кинувся до Брайс, переступаючи через уламки бруківки, розбитої після його приземлення. Він відчув її бузково-мускатний запах у повітрі тієї ж миті, коли вона вийшла з задніх дверей свого будинку, а коли дізнався, куди саме вона їде на цьому клятому скутері…

Брайс вистачило нахабства відсунути рукав шкіряної куртки, насуплено глянути на свій голий зап’ясток, ніби дивлячись на уявний годинник, і сказати:

— Ти спізнився на дві хвилини.

Він зараз її задушить. Хтось мав це зробити ще Хел зна-коли.

Брайс усміхнулася так, наче казала: «Ану ж спробуй», — і неквапливо рушила до нього, залишивши шолом і скутер позаду.

Неймовірно. Ней-мо-вір-но, хай йому грець.

Гант прогарчав:

— Коли ми повернемося, цього скутера тут уже не буде.

Брайс манірно закліпала віями, розпушуючи волосся після шолома.

— Добре, що ти так ефектно з’явився. Тепер ніхто не наважиться його торкнутися, побачивши, що мій зловісний супутник — сам Умбра Мортіс.

Очевидці й справді зіщулилися під його поглядом, а деякі відступили за штабелі вивантажених ящиків, коли Брайс попрямувала до одних із відчинених дверей, що вели до лабіринту підземних сполучених складів, з яких складалися цілі квартали цього району.

Навіть Михей не розміщав тут своїх легіонерів. М’ясний Ринок мав власні закони і методи забезпечення їхнього виконання.

— Я ж казав, що ми маємо дотримуватися протоколів, якщо хочемо зустрітися з Королевою Змій… — вимучено промовив Гант.

— Я тут не для того, щоб зустрітися з Королевою Змій.

— Що? — Королева Змій правила М’ясним Ринком з незапам’ятних часів. Гант, як і всі янголи — чи то цивільні, чи то легіонери, — узяв за правило триматися якнайдалі від перевертниці-плазунки, чия зміїна подоба за чутками викликала справжній жах. Перш ніж Брайс встигла відповісти, Гант сказав: — Я вже втомився від твоїх вибриків, Квінлан.

Брайс вишкірилася і гнівно зашкварчала:

— Ну вибач, якщо твоє крихке его не має сили впоратися з тим, що я знаю, що роблю.

Гант відкрив рота і одразу закрив. Гаразд, сьогодні він її недооцінив, але ж вона не давала йому ані найменшого натяку на те, що хоча б віддалено зацікавлена у цьому розслідуванні. Здавалося, що вона лише намагалася йому перешкодити.

Не кажучи більше ні слова, Брайс зайшла у відчинені двері й попрямувала на склад.

Служити у 33-му — чи будь-якому іншому легіоні — було все одно, що повісити мішень собі на спину, і Гант, слідуючи за нею, перевірив, чи на місці його зброя, прихована у майстерно сконструйованих піхвах його костюма.

Сморід тіл і диму вкривав його обличчя мастким шаром, і Гант щільно підібгав крила. Страх, який він вселяв людям на вулицях міста, не мав жодного значення тут, на ринку, переповненому старезними ятками, продавцями і продуктовими прилавками, довколишнім димом, присмаком крові та їдким запахом магії, що роз’їдав його ніздрі. А над усім цим, біля дальньої стіни величезного приміщення височіло мозаїчне панно, яке привезли з древнього панґерського храму, відреставрували і з любов’ю відтворили до найменших дрібниць, попри його жахливе зображення: Смерть у плащі з каптуром, з вишкіреним скелетним обличчям, косою в одній руці і пісковим годинником в іншій. Над головою були слова, викладені прадавньою мовою Республіки:

Memento Mori.

Пам'ятай, що помреш. Ці слова мали бути запрошенням до веселощів, закликом проживати кожну мить так, наче вона була остання, наче завтра могло не настати, навіть для ванірів, що старіють дуже повільно. Пам'ятай, що помреш, і насолоджуйся всім, що пропонує світ. Пам'ятай, що помреш, і вся ця незаконна чортівня не матиме жодного значення. Пам'ятай, що помреш, тож кого хвилює, скільки людей постраждає від твоїх дій?

Брайс промчала повз зображення, її волосся, яке колихалося на ходу, сяяло, немов яскравий рубін. Вогні освітлювали потерту шкіру її чорної куртки, зробивши виразними слова, написані на спині жіночим барвистим почерком. Гант інстинктивно переклав їх — також із прадавньої мови, наче сама Урд обрала цю мить і явила йому ці дві древні фрази.

За любові усе можливо.

Ця красива фраза у такому місці сприймалася як довбаний жарт. З-за прилавків і тінистих закутків за Квінлан стежили десятки блискучих очей, але їхні власники швидко відводили погляд, помітивши біля неї Ганта.

Він ледве стримувався, щоб не витягти її з цієї діри. Хоча він і хотів розкрити цю справу, після чого між ним і його свободою залишатимуться всього десять чудових убивств, прийти сюди було колосальним ризиком. Яка користь від його свободи, якщо він закінчить на смітнику за одним із цих товарних складів?

Можливо, цього вона і хотіла. Заманити його сюди, на М’ясний ринок, і вбити. Це здавалося малоймовірним, але Гант все ж одним оком стежив за Брайс.

Вона знала це місце. Знала кількох продавців, судячи з кивків, якими вони обмінялися. Гант зауважував кожного: механіка, який спеціалізувався на вигадливих дрібних механізмах; торговця екзотичними фруктами; жінку з совиним обличчям, яка продавала сувої і книги у палітурках, зроблених з бозна-чого, але точно не з коров’ячої шкіри.

— Механік допомагає мені визначити автентичність артефактів, — пробубоніла Брайс, поки вони пробиралися далі крізь паркий і чадний ринок. І як вона помітила, що він споглядає? — А продавчині фруктів навесні й восени поставляють партії дуріана — улюблених ласощів Сирінкса. Смердить на весь дім, але він буквально шаліє за цими плодами, — вона обійшла помийний бак, майже по вінця наповнений використаними тарілками, кістками і брудними серветками, і піднялася хиткими сходами на проміжний поверх, що тягнувся по обидва боки над складом, де розташовувалося хтозна-скільки дверей на відстані десь із метр одні від одних.

— А книжки? — не втримався і спитав Гант. Брайс, здавалося, радше рахувала двері, ніж дивилася на номери на них. Двері були без номерів, усвідомив він.

— Про книжки, — промовила Брайс, — розповім іншим разом.

Вона зупинилася біля жовтувато-зелених дверей — щербатих і вкритих глибокими ум’ятинами. Гант принюхався, намагаючись визначити, що за ними приховується. Нічого, наскільки він зміг відчути. Він непомітно підготувався і підніс руки ближче до своєї зброї.

Не спромігшись постукати, Брайс відчинила двері, за якими мерехтіли свічки і… пахнуло якимось розчином. Соляним розчином. Від диму впереміш зі ще чимось сушило очі.

Брайс попрямувала вузьким коридором до відкритої трухлявої вітальні. Насупившись, Гант зачинив двері й рушив за нею, підібгавши крила, щоб не торкнутися сальних напівзруйнованих стін. Якщо Квінлан загине, пропозиція Михея втратить силу.

Сяйво свічок — білих і кольору слонової кістки — замерехтіло, коли Брайс ступила на зношений зелений килим, і Гант ледве стримався, щоб не скривитися від огиди. До однієї стіни був підсунутий протиснений, подертий диван, біля іншої стояло брудне шкіряне крісло, з якого вивалювалася набивка, а по всій кімнаті на столах, стосах книжок і поламаних стільцях стояли банки, миски і чашки, повні солі.

Біла сіль, чорна сіль, сіра сіль — прерізної зернистості: від порошку і пластівців до великих, грубих шматків. Солі для захисту від темних сил. Проти демонів. Багато-хто з ванірів будував свої будинки, закладаючи по кутках у фундамент соляні плити. Подейкували, що підвалини кришталевого палацу астері були суцільним пластом солі та що його збудували на місці її природного родовища.

Хай йому всячина. Він ніколи не бачив такого різноманіття. Тим часом Брайс вдивлялася у темний коридор ліворуч, де у тінях виднілися обриси трьох дверей, і Гант засичав:

— Поясни мені, будь ласка…

— Тримай своє сичання і закочування очей при собі, — відрізала вона і гукнула у морок: — Я прийшла купити, а не по гроші.

Одні з дверей прочинилися, і до них пошкутильгав блідий темноволосий сатир. Його волохаті ноги приховували штани, маленькі вигнуті ріжки таїлися під кепкою, але його видавав цокіт копит.

Зростом сатир ледве сягав грудей Брайс, його зморщене, скорчене тіло було вдвічі менше за тих биків, які на очах Ганта розривали людей на шматки на полі бою. Та й з якими він сам стикався на арені Сандріель. Вузькі зіниці Гулястих, як у цапа, очей сатира розширилися.

Від страху — і не перед ним, раптом усвідомив Гант.

Брайс занурила пальці у свинцеву миску з рожевою сіллю, узяла дрібку і впустила крупинки, які зі слабким, глухим тріском попадали назад до миски.

— Мені потрібна обсидіанова сіль.

Сатир засовався, тихо цокаючи копитами і потираючи бліду волохату шию.

— Таким не торгую.

Брайс слабко усміхнулася.

— Та невже? — Вона підійшла до іншої миски і поворушила чорну сіль, змелену у дрібний порошок. — Цільнопородна обсидіанова сіль вищого сорту. Сім фунтів і сім унцій. Зараз.

Сатир ковтнув.

— Це незаконно.

— Ти цитуєш девіз М’ясного Ринку чи намагаєшся сказати мені, що у тебе чомусь немає того, що мені потрібно?

Гант обвів кімнату очима. Біла сіль призначалася для очищення, рожева — для захисту, сіра — для заклинань, червона… він забув, для чого була ця клята червона сіль. Але обсидіанова… От лайно.

Завдяки багатовіковим тренуванням не виказувати шоку, його обличчя лишилося невимушеним. Чорну сіль використовували для прикликання демонів напрямки — минаючи Північний Розлом — або для різноманітних темних чар. А сіль, чорніша за чорну, як-от обсидіанова… Вона могла прикликати щось серйозніше.

Хел був відділений від них часом і простором, але досі був доступний через подвійні запечатані портали на північному і південному полюсах — Північний і Південний Розломи відповідно. Або через недоумків, які намагалися прикликати демонів за допомогою солі різної сили.

Гант завжди вважав усе це мерзенною хрінню. Але у використанні солі була принаймні одна перевага: можна було прикликати лише одного демона за раз. Утім, якщо справа йшла навперекіс, заклинатель міг загинути. А демон — застрягти у Мідґарді, голодний.

Ось чому ці потвори взагалі існували у їхньому світі: більшість з них винищили ще після тих давніх воєн між царствами, але час від часу демони виривалися на свободу. І розмножувалися — як правило, насильницьким шляхом.

Результатом цих жахливих союзів були демонакі. Більшість тих, які блукали вулицями міста, були слабшими, вбогішими подобами й гібридами чистокровних демонів Хела. Багато з них були ізгоями — не з власної вини, а лише через свою генетику, і зазвичай старанно працювали, щоб інтегруватися до Республіки. Але оскаженілий чистокровний демон найнижчого рівня, який вирвався з Хела, міг застопорити ціле місто. І вже кілька століть Гант займався тим, що вистежував їх і вбивав.

Виходить, цей сатир мав бути крупним дилером, якщо торгував обсидіановою сіллю.

Брайс зробила крок до сатира. Той позадкував. Її очі сяяли хижою забавкою — однозначний прояв її фейської половини. Зараз вона суттєво відрізнялася від тусовщиці, яка переймалася своїм манікюром.

Гант напружився. Вона ж не може бути настільки дурною? Показувати йому, що знає, як можна легко дістати ту саму сіль, яку, ймовірно, використали для прикликання демона, який убив Терціана і Даніку? На її рахунок у списку підозрюваних, який Гант тримав у голові, додався ще один пункт.

Брайс знизала плечем.

— Я могла би покликати твою королеву. Подивимося, що вона на це скаже.

— Ти… ти не того рангу, щоб викликати її.

— Так, — погодилася Брайс, — не того. Але закладаюся: якщо я спущуся на головний поверх і почну кликати Королеву Змій, вона виповзе з вашої бійцівської ями подивитися, хто зчиняє галас.

Вогняний Соласе, вона що, серйозно?

На лобі сатира виступив піт.

— Обсидіанова сіль надто небезпечна. Сумління не дозволяє мені її продавати.

— А ти казав це, коли продавав її Філіпу Бріґґсу для його бомб? — промуркотіла Брайс.

Гант завмер, а сатир збліднув як полотно. Він глянув на янгола, зауваживши татуювання на його чолі і зброю.

— Не розумію, про що ти. Я… слідчі мене перевіряли і відпустили. Я ніколи нічого не продавав Бріґґсу.

— Упевнена, він заплатив тобі готівкою, щоби приховати грошовий слід, — сказала Брайс і позіхнула: — Послухай, я втомлена й голодна, і не налаштована грати в цю гру. Назви свою ціну, і я піду собі.

Сатир зиркнув на неї, і його цапині очі блиснули.

— П’ятдесят тисяч золотих марок.

Гант ледь не вилаявся, а Брайс усміхнулася.

— Знаєш, моя начальниця якось заплатила п’ятдесят тисяч, щоб подивитися, як зграя хортів Хела розриває на шматки сатира. Вона казала, що це була найкраща хвилина її нещасного життя.

— Сорок п’ять.

— Не марнуй мій час на безглузді пропозиції.

— Менше тридцятки не погоджуся. Це ж купа обсидіану.

— Десять.

Сума у десять тисяч золотих марок усе одно була непомірна. Але й солі, які використовувалися для прикликання демонів, були надзвичайно дорогі. Скільки демонів, викликаних таким чином, знищив Гант? Скільки розчленованих тіл він бачив, коли ритуали йшли не за планом? Чи за планом, коли напад був цілеспрямований?

Брайс дістала телефон і підняла його вгору.

— Через п’ять хвилин я маю подзвонити Джесібі й сказати, що обсидіанова сіль у мене. А через шість хвилин, якщо я цього не зроблю, у двері постукають. І прийдуть вони не по мене.

Гант щиро не розумів, чи блефує Квінлан, чи ні. Найімовірніше, вона йому б і не сказала — вона могла отримати наказ від своєї хазяйки, поки він сидів на даху. Якщо Джесіба Роґа була замішана у цій обсидіановій чортівні — або для власних потреб, або від імені Підземного Короля… Можливо, Брайс не скоювала вбивство, а радше сприяла його вчиненню.

— Чотири хвилини, — промовила Брайс.

Крапля поту стекла по скроні сатира і зникла у його густій бороді. Запала тиша.

Попри підозри, у Ганта зростало відчуття того, що це його призначення стане або веселою пригодою, або обернеться нічним кошмаром. Утім, якщо це приведе його до кінцевої мети, обидва варіанта його влаштовували.

Брайс всілася на прогниле бильце крісла і почала набирати повідомлення на телефоні, ніби звичайна знуджена дівчина, яка уникає спілкування.

Сатир розвернувся до Ганта.

— Ви — Умбра Мортіс, — він голосно ковтнув. — Ви один із тріаріїв. Ви захищаєте нас — ви служите Губернатору.

Перш ніж Гант устиг щось сказати, Брайс підняла телефон і показала йому світлину двох товстеньких опецькуватих цуценят.

— Поглянь, кого оце взяв собі мій кузен, — сказала вона йому. — Оцього звати Осіріс, а цього праворуч — Сет, — не встиг Гант відповісти, як вона опустила телефон і її пальці знову забігали по клавіатурі.

Але вона глянула на Ганта з-під густих вій, ніби кажучи: «Будь ласка, підіграй».

Тож Гант підіграв.

— Милі песики, — сказав він.

Сатир страдницьки застогнав. Брайс підняла голову. Водоспад її червоного волосся вилискував у срібному сяйві екрана.

— Я думала, ти вже побіг по сіль. Раджу тобі поквапитися, враховуючи, що у тебе лишилося… — вона глянула на телефон —…ого. Дев’яносто секунд.

Вона відкрила щось схоже на гілку повідомлень і почала щось набирати.

— Д-двадцять тисяч, — прошепотів сатир.

Брайс виставила вказівний палець угору.

— Я відповідаю своєму кузену. Дві секундочки.

Сатир так тремтів, що Ганту стало майже ніяково. Майже, коли раптом…

— Десять, десять, щоб тебе! Десять!

Брайс усміхнулася.

— Не треба кричати, — промуркотіла вона, натискаючи кнопку виклику.

— Слухаю? — відповіла чаклунка після першого ж гудка.

— Відкличте своїх собак.

Хрипкий жіночій смішок.

— Готово.

Брайс опустила телефон.

— Ну і?

Стукаючи копитами по зношеній підлозі, сатир кинувся у кінець кімнати й за мить дістав згорток, який тхнув пліснявою і землею. Брайс звела брову.

— Поклади до сумки.

— У мене немає… — Брайс глянула на сатира і той знайшов сумку. Брудну багаторазову продуктову сумку — але все ж краще, ніж нести сіль відкрито.

Брайс зважила товар у руках.

— Тут на дві унції більше.

— Сім фунтів і сім унцій! Як ти і просила! Тут усе заточено під сімку.

Сім — священне число. Або нечестиве — залежно від того, хто йому поклоняється. Сім астері, сім пагорбів їхнього Вічного Міста, сім районів і сім Брам у Місті Півмісяця; сім планет і сім кіл Хела, кожен темніший за попередній, а також сім принців, які ними правлять.

Брайс схилила голову набік.

— Якщо я перевірю і виявиться, що це не так…

— Так! — скрикнув сатир. — Хай йому Хел, усе так!

Брайс натиснула кілька кнопок на своєму телефоні.

— Десять тисяч переведені на твій рахунок.

Вона рушила геть. Гант пішов слідом, лишивши позаду сатира, який чи то кипів, чи то тремтів.

Самовдоволено усміхаючись собі під ніс, Брайс відчинила двері, і Гант уже збирався починати засипати її запитаннями, коли вона завмерла. І тоді він теж побачив, хто стояв за дверима.

Висока жінка зі шкірою місячного відтінку була вдягнена у золотий комбінезон, смарагдові сережки-кільця звисали нижче за її чорне волосся, підстрижене під короткий боб. Її повні губи були нафарбовані фіолетовою помадою, такою темною, що вони здавалися майже чорними, а дивовижні зелені очі… По самих очах Гант її і впізнав.

Людиноподібні, але не людські. Повністю зелені, помережані прожилками нефриту і золота, з вузькими зіницями, які зараз, у тьмяному складовому світлі, були ледь помітні. Очі змії.

Або Королеви Змій.