Дім Землі та Крові

16

Корінь радості, який Рунн викурив десять хвилин тому з Флінном, виявився забійнішим, ніж казав його друг.

Рунн лежав на своєму ліжку у фейських навушниках, спеціально виготовлених для загострених вух. Він заплющив очі й віддався музиці: гупання басів і наростання й шипіння звуків синтезатора понесли його кудись далеко-далеко.

Взутою ногою він відстукував розмірений ритм, а переплетені на животі пальці відбивали барабанний дріб, повторюючи кожну ноту мелодії, що підіймалася все вище й вище. З кожним подихом його відносило все далі від свідомості, наче його власний розум висмикнули на добру пару метрів із місця, де він зазвичай перебував, наче капітан за штурвалом корабля.

Рунн танув у глибокій релаксації, його кістки і кров перетворювалися на рідке золото. Кожна нота пульсувала у ньому, а всі дратівні, різкі слова і гнів витікали з нього, зісковзуючи з ліжка, наче змії.

Рунн подумки посилав ці відчуття, які поволі покидали його, до бісової матері. Він прекрасно розумів, що затягнувся Флінновим косяком кореня радості через те, що годинами роздумував над паршивими наказами свого батька.

Нехай би той покидьок провалився у Хел.

Корінь радості обвив розум Рунна м’якими, лагідними руками і потягнув його до мерехтливого озерця.

Рунн вільно тонув у ньому, надто обм’яклий, щоб щось робити, окрім як віддаватися музиці, яка накривала його з головою. Його тіло поволі потопало у матраці, доки він зрештою не провалився у нього, опинившись серед тіней і зоряного світла. Струнна партія пісні витала над головою золотими нитками, що виблискували звуком. Чи досі він рухав своїм тілом? Повіки були надто важкі, щоб підняти їх і поглянути, чи це так.

Кімнату наповнив аромат бузку і мускатного горіха. Жінка, фейка…

Якщо це одна з дівуль, які розважалися внизу, заявилася до його кімнати, сподіваючись осідлати Принца фейрі й добряче попітніти, то на неї чекало велике розчарування. Зараз він був не у формі для перепихону. Принаймні для такого, який буде чогось вартий.

Його повіки були неймовірно важкі. Треба розплющити очі. Де ж його бісова здатність контролювати власне тіло? Навіть його тіні відплили геть — надто далеко, щоб їх прикликати.

Аромат посилився. Він знав цей запах. Знав так само добре, як і…

Рунн підірвався, розплющив очі й побачив сестру, яка стояла біля підніжжя ліжка.

Губи Брайс ворушилися, очі кольору віскі були повні стриманого здивування, але він не чув жодного її слова, жоднісінького…

О. Точно. Навушники. Оглушлива музика.

Несамовито кліпаючи і скрегочучи зубами, опираючись наркотику, який намагався затягнути його назад, униз, усе нижче й нижче, Рунн зняв навушники і натиснув паузу на своєму телефоні.

— Що?

Брайс стояла, спершись на його облуплений дерев’яний комод. Принаймні вона була нормально вдягнена — нарешті, — хоча її розмальовані джинси і кремовий светр лишали небагато простору для фантазії.

— Я сказала, що в тебе полопаються барабанні перетинки, якщо ти слухатимеш музику на такій гучності.

У Рунна паморочилося у голові, і він, примружившись, закліпав, дивлячись на ореоли зоряного світла, яке танцювало над головою сестри і в неї під ногами. Він знову кліпнув, відганяючи аури, які затуманювали його зір, і вони зникли. Кліпнув ще раз — і вони з’явилися знову.

— Це не галюцинації, — пирхнула Брайс. — Це справді я.

Його рот був за тисячу кілометрів звідси, але він спромігся спитати:

— Хто тебе впустив?

Деклан і Флінн були внизу, разом із пів дюжиною їхніх кращих воїнів. Кількох із них він би і на квартал не підпустив до своєї сестри.

Проігнорувавши його запитання, Брайс насуплено глянула у куток кімнати. На купу брудної білизни і Зоряний меч, який він закинув на неї зверху. Меч теж мерехтів зоряним світлом. Рунн міг заприсягтися, що клятий клинок співав. Він струсив головою, ніби намагаючись прочистити вуха, коли Брайс промовила:

— Мені треба з тобою поговорити.

Востаннє Брайс приходила сюди, коли їй було шістнадцять, і Рунн протягом кількох годин завчасно прибирав кімнату — і весь будинок, — ховаючи усі бонги і пляшки спиртного, жіночу нижню білизну, яку ніколи не повертав власницям, усі сліди й запахи сексу, наркотиків і всіляких дурощів, якими вони тут займалися.

Тоді, під час свого останнього візиту, вона стояла на цьому ж місці. Стояла, поки вони кричали одне на одного.

Минуле і теперішнє змазувалося, обриси Брайс поперемінно звужувалися і розширялися, її доросле обличчя зливалося з підлітковим, м’якішими рисами, світло її бурштинових очей то теплішало, то холоднішало, і перед очима в Рунна усе попливло, виблискуючи зоряним світлом, зоряним світлом, зоряним світлом…

— Хай йому Хел, — пробурмотіла Брайс і рушила до дверей. — Ти просто жалюгідний.

— Ти куди? — спромігся спитати він.

— Принесу тобі води, — вона прочинила навстіж двері. — Не можу говорити з тобою у такому стані.

Тоді йому спало на думку, що, напевно, це було щось важливе, якщо вона не лише прийшла сюди, але й хоче, щоб він зосередився. І що хоча досі існувала ймовірність того, що це була галюцинація, він не дозволить їй спуститися у кубло розпусти без супроводу.

На хитких ногах, які, здавалося, були кілометрів із десять завдовжки і важили пів тонни кожна, він рушив за нею. Тьмяне світло коридору приховувало більшість різноманітних плям на білій фарбі — усе завдяки численним вечіркам, що їх вони з друзями влаштовували впродовж п’ятдесяти років співмешкання. Власне, у цьому будинку вони жили двадцять років — і переїхали лише тому, що їхній перший будинок буквально почав розвалюватися. Утім, якщо чесно, цей будинок протримається ще не більше двох років.

Брайс уже була на середині парадних гвинтових сходів. Першосвітло кришталевої люстри відбивалося від її червоного волосся у мерехтливому ореолі. Як це він не помічав, що люстра перекосилася? Напевно після того, як Деклан застрибнув на неї з билець сходів і гойдався, потягуючи віскі з пляшки. За якусь мить він упав, надто п’яний, щоб триматися.

Якби Король Осені знав, які безпутства кояться у цьому будинку, ні він, ні хтось інший з Правителів Міста не дозволили б їм очолювати фейський підрозділ Допоміжних сил. А Михей нізащо більше не пропонував би йому посісти батьківське місце у раді.

Але дозволяв собі набиратися Рунн лише у вихідні. Під час чергувань чи викликів — ніколи.

Брайс ступила на потерту дубову підлогу першого поверху, обходячи стіл для бірпонґу, який займав більшу частину вестибюля. На його заплямованій фанерній поверхні валялися кілька паперових стаканчиків. Стільницю розмалював Флінн, і всі, вочевидь, вважали це висококласним витвором мистецтва: здоровезна голова фейця пожирала янгола з руками й ногами, лише його обтріпані крила виднілися у стиснутих щелепах. Поки Рунн спускався сходами, малюнок, здавалося, брижився, і він міг поклястися, що намальоване око фейця йому підморгнуло.

Так, води. Йому потрібно випити води.

Брайс рушила через вітальню, де музика гупала так гучно, що в Рунна забрязкали зуби, відбиваючись у черепі.

Коли він увійшов за нею, Брайс уже проходила повз більярдний стіл, який стояв у дальньому кінці довгої, схожої на печеру кімнати. Навколо столу стояли кілька воїнів Допоміжних сил із жінками, захоплені грою.

На чолі столу — в кріслі й з гарненькою дріадою на колінах — сидів Трістан Флінн, син лорда Готорна. Скляний погляд його карих очей був точнісінько як і в Рунна. Флінн криво усміхнувся до Брайс, яка прямувала в його бік. Зазвичай одного погляду Трістана Флінна було достатньо, щоб жінки стрибали йому на коліна, як-от ця лісова німфа, або — якщо погляд був сердитіший — щоб вороги одразу кидалися навтьоки.

Чарівний мов Хел і смертельно небезпечний. Ця фраза мала би бути девізом родини Фліннів.

Брайс не зупинилася і проминула його, байдужа до його класичної фейської вроди і неабияких м’язів, лише вимогливо кинула через плече:

— Якою хрінню ти його накачав?

Флінн нахилився вперед, звільняючи своє коротке каштанове волосся від довгих пальців дріади.

— Звідки ти знаєш, що це був я?

Брайс прямувала до кухні у задній частині кімнати, яку з вітальнею з’єднувала арка.

— Бо ти такий же обдовбаний, як і він.

Деклан Еммет, який лежав на модульному дивані в іншому кутку вітальні з ноутбуком на колінах і дуже зацікавленим дракійцем, що, мало не розвалившись на ньому, гладив пазуристими пальцями його темно-руде волосся, гукнув:

— Привіт, Брайс. Чим ми заслужили таку честь?

Брайс тицьнула великим пальцем через плече, вказуючи на Рунна.

— Зайшла провідати Обраного. А як твоя високотехнологічна обдирайлівка, Деку?

Зазвичай Деклан Еммет не любив, коли хтось принижував його прибуткову кар’єру, яку він побудував, зламуючи сайти Республіки, а потім стягуючи з них немислимі суми грошей за розкриття їхніх критичних недоліків, але зараз він вишкірився:

— Досі гребу марки лопатою.

— Молодець, — промовила Брайс, зникаючи з очей на кухні.

Тепер уже кілька воїнів Допоміжних сил дивилися на кухню з явним інтересом в очах. Флінн тихо загарчав:

— Вам до неї зась, придурки.

Цього було достатньо. Не знадобилася навіть хльостка лоза земної магії Флінна — рідкісної серед схильних до вогню вальбарських фейрі. Воїни одразу повернулися до гри в більярд. Рунн вдячно глянув на друга і рушив за Брайс…

Але вона вже стояла в арці з пляшкою води в руках.

— Твій холодильник ще гірший, ніж мій, — промовила вона, сунувши йому пляшку, і знову повернулася до вітальні. Поки Рунн потягував воду маленькими ковтками, з акустичної системи на задньому плані полилися перші ноти пісні, завили гітари, і Брайс, заслухавшись, схилила голову набік.

Фейський імпульс — потяг і любов до музики. Можливо, єдина сторона її спадщини, проти якої вона не заперечувала. Рунн пам’ятав, як Брайс підліткою показувала йому свої танцювальні па. Вона завжди виглядала неймовірно щасливою. Йому так і не випала нагода спитати, чому вона припинила танцювати.

Рунн зітхнув, щосили намагаючись зосередитися, і спитав сестру:

— Чого ти прийшла?

Вона зупинилася біля модульного дивана.

— Я ж сказала: мені треба з тобою поговорити.

Рунн зберіг невимушений вираз обличчя. Він не міг пригадати, коли вона востаннє спромагалася його знайти.

— Хіба твоїй кузині потрібен привід, щоб потеревенити з нами? — спитав Флінн, пробурмотівши щось на витончене вушко дріаді, від чого вона рушила до більярдного столу, де на неї чекала трійця подруг, вихиляючи вузькими стегнами як нагадування про те, що він втратить, якщо чекатиме занадто довго. — Вона знає, що ми — найчарівніші чоловіки у місті, — манірно протягнув Флінн.

Ніхто з друзів Рунна не здогадувався про їхню таємницю — чи принаймні не висловлював жодних підозр. Флінн підвівся зі свого крісла, і Брайс перекинула волосся через плече:

— У мене є цікавіші справи…

— …ніж зависати з фейськими невдахами, — закінчив за неї Флінн, прямуючи до вбудованого бару біля дальньої стінки. — Так, так. Ти це вже сто разів казала. Але тільки поглянь: ти тут, зависаєш з нами у нашій скромній обителі.

Незважаючи на свою безтурботну поведінку, Флінн колись успадкує батьківській титул: лорд Готорн. Це означало, що впродовж кількох останніх десятиліть Флінн робив усе можливе, щоб забути про цей дрібний факт — і про століття відповідальності, які цей факт потягне за собою. Він налив собі склянку, потім другу і простягнув її Брайс:

— Випий, гарнюне.

Рунн закотив очі. Але… була майже північ, Брайс була в їхньому будинку на одній з найнебезпечніших вулиць Старої Площі, а по місту розгулював убивця. Тож він прошипів:

— Тобі наказали залягти на дно…

Вона махнула рукою, не торкаючись віскі, яке тримала у другій.

— Надворі мій імперський ескорт. Відлякає усіх, тож не хвилюйся.

Обидва його друга завмерли. Дракієць сприйняв це як запрошення забратися подалі і попрямував до більярдного столу, а Деклан повернув голову і подивився на Брайс. Рунн лише спитав:

— Хто?

Брайс легенько усміхнулася і спитала, збовтуючи віскі у склянці: — Невже цей будинок справді личить Обраному?

Губи Флінна смикнулися. Рунн застережливо зиркнув на нього, чекаючи, що той зараз почне розводитися про його статус Зоренародженого. За межами батьківської вілли і двору цей статус приносив Рунну лише постійні глузування друзів.

— Викладай, Брайс, — витиснув з себе Рунн. Найімовірніше, вона прийшла сюди, просто щоб побісити його.

Утім, вона відповіла не одразу. Ні, Брайс байдуже обводила пальцем коло на подушці, геть не помічаючи трьох фейських воїнів, які стежили за кожним її рухом. Трістан і Деклан були найкращими друзями Рунна, відколи він себе пам’ятав, і завжди прикривали його, не ставлячи жодних запитань. Те, що вони були прекрасно підготовленими і вмілими воїнами, було тут ні до чого, хоча вони рятували одне одного частіше, ніж Рунн міг порахувати. Спільне проходження Випробувань лише зміцнило їхній зв’язок.

Саме Випробування різнилося залежно від того, хто його проходив: для когось воно могло бути чимсь простим — на кшталт подоланням хвороби чи особистих проблем. Комусь потрібно було вбити змія чи демона. Що вищим за статусом був випробуванець, то складнішим було Випробування.

Рунн саме вчився володіти тінями у своїх ненависних родичів на Авалені, і двоє друзів були на острові разом із ним, коли вони всі втрьох пройшли Випробування, ледь не загинувши у процесі. Його кульмінацією стало те, що Рунн увійшов до оповитої туманом Печери Принців і вийшов звідти з Зоряним Мечем — і врятував їх усіх.

А коли через кілька тижнів він здійснив Занурення, його Якорем був Флінн, який першим пройшов цей обряд.

— Що відбувається? — загримів глибокий голос Деклана, перекриваючи музику і балачки.

На мить гоноровість Брайс зникла. Вона глянула на них: на їхній повсякденний одяг, на місця, де, як вона знала, вони ховали зброю навіть у власному домі, на їхні чорні чоботи із заправленими у них ножами. Потім перевела очі на Рунна.

— Я знаю цей погляд, — простогнав Флінн. — Він означає, що ти не хочеш, щоб ми чули.

— Ага, — відповіла Брайс, не зводячи з Рунна очей.

Деклан захлопнув ноутбук.

— Ти справді збираєшся вдавати з себе загадкову задаваку?

Вона по черзі поглянула на Деклана і Флінна, які були нерозлучні від самого народження.

— У вас двох придурків найдовші язики у місті.

— А я думав, тобі подобається мій язик, — підморгнув Флінн.

— Помрій, лордику, — самовдоволено усміхнулася Брайс.

Деклан захихотів, і Флінн у відповідь штовхнув його ліктем, а Брайс віддала йому склянку віскі.

Рунн відхлебнув води, прагнучи прояснити голову.

— Досить точити ляси, — гаркнув він і потягнув Брайс назад до своєї кімнати, дорогою відчуваючи, що його знову може накрити.

Зайшовши до спальні, він зайняв місце біля ліжка.

— Ну?

Брайс сперлася на двері, всіяні дірками від різноманітних ножів, у метанні яких Рунн вправлявся знічев’я.

— Мені потрібно, щоб ти розказав мені, чи чув щось про те, що замислила Королева Змій.

Це не на добре.

— Навіщо?

— Тому що мені потрібно з нею поговорити.

— Ти геть здуріла?

Знову ця дратівна посмішка.

— Максимус Терціан був убитий на її території. Чи є у розвідки Допоміжних сил якісь дані про її переміщення тієї ночі?

— Це тебе твоя начальниця напоумила? — Таке було цілком у стилі Роґи.

— Можливо. Тобі щось відомо? — Вона знову схилила голову набік, і водоспад її шовковистого волосся — такого ж, як і в батька, — забрижів.

— Так. Терціана вбили… так само, як Даніку та її зграю.

Усмішка начисто зникла з її обличчя.

— Це зробив не Філіп Бріґґс. Я хочу знати, чим займалася Королева Змій тієї ночі. Якщо Допоміжним силам щось відомо про її дії.

Рунн похитав головою.

— Навіщо ти у це вплутуєшся?

— Тому що мене попросили.

— Не лізь у цю справу. Скажи своїй начальниці не втручатися. Це компетенція Губернатора.

— Губернатор і доручив мені знайти вбивцю. Він вважає мене сполучною ланкою між цими вбивствами.

Чудово. Просто прекрасно. Ісая Тиберіан забув згадати про цей нюанс.

— Ти говорила з Губернатором.

— Просто відповідай на запитання. Чи відомо щось Допоміжним силам про місцеперебування Королеви Змій у ніч вбивства Терціана?

Рунн шумно видихнув.

— Ні. Я чув, що вона забрала своїх людей з вулиць. Щось її налякало. Але більше я нічого не знаю. Та навіть якби й знав, що в Королеви Змій є алібі, то тобі не сказав би. Не вплутуйся у це. Я зателефоную Губернатору і скажу, що ти покінчила з роллю його особистого детектива.

На її обличчі промайнув крижаний погляд — як у їхнього батька. Погляд, який давав зрозуміти, що під цією холодною зовнішністю вирує дика, люта буря. А сила і сп’яніння від володіння нею і в батька, і в доньки полягали не у самій силі, а у контролі над собою і цими імпульсами.

Навколишній світ бачив його сестру безрозсудною і нестриманою — але Рунн знав, що вона була хазяйкою своєї долі, ще до того, як познайомився з нею. Брайс була саме з тих людей, які, націлившись на бажане, не дозволять нічому стати на своєму шляху. Якщо вона хотіла спати аби з ким — вона це робила. Якщо хотіла тусуватися три дні поспіль — вона це робила. Якщо хотіла піймати вбивцю Даніки…

— Я знайду того, хто за цим стоїть, — промовила вона з тихою люттю. — А якщо спробуєш мені завадити — я перетворю твоє життя на справжній Хел.

— Демон, якого використовує вбивця, смертельно небезпечний, — він бачив фотографії з місця злочину. Від думки про те, що Брайс врятували лічені хвилини та її п’яні дурощі, у нього досі стискало шлунок. — Король Осені наказав тобі залягти на дно до Саміту — а ти робиш геть навпаки, Брайс.

— Що ж, тепер це частина моєї роботи. Джесіба дала згоду. Я не могла відмовитися, чи не так?

Так. Ніхто не міг відмовити тій чаклунці.

Рунн сунув руки у задні кишені джинсів.

— Бона колись розповідала тобі щось про Місячний Ріг?

Брайс здивовано звела брови через зміну теми розмови, але враховуючи сферу діяльності Джесіби Роґи, сестра могла щось знати.

— Два роки тому вона наказала мені знайти його, — обачливо промовила Брайс. — Але пошуки зайшли у глухий кут. А що?

— Нічого, — він поглянув на невеличкий золотий амулет на шиї сестри. Принаймні Джесіба дала їй достатній захист. До того ж дорогий захист — і потужний. Архезійські амулети коштували недешево, особливо зважаючи на те, що у світі їх лишилося всього кілька екземплярів. Він кивнув до амулета: — Не знімай його.

Брайс закотила очі.

— Невже всі у цьому місті вважають мене дурепою?

— Я серйозно. Окрім тієї хріні, якою ти займаєшся по роботі, якщо ти шукатимеш когось, достатньо сильного для того, щоб прикликати такого демона, не знімай намиста, — принаймні він нагадав їй поводитися розважливо.

Брайс у відповідь лише відчинила двері.

— Якщо почуєш щось про Королеву Змій — подзвони.

Рунн напружився, серце шалено закалатало.

— Не смій її провокувати.

— Бувай, Рунне.

Він був у такому відчаї, що сказав:

— Я проведу тебе до…

— Бувай.

Потім вона спустилася вниз, бісячим жестом махнула на прощання Деклану та Флінну і чванливо вийшла надвір.

Друзі допитливо подивилися на Рунна, який стояв на сходовому майданчику другого поверху. Деклан затримав склянку з віскі біля рота.

Рунн полічив до десяти, щоб не зламати навпіл перший-ліпший предмет, а тоді перестрибнув через поруччя, приземлившись із такою силою, що потерті дубові дошки здригнулися.

Він радше відчув, ніж побачив, як його друзі, вгледівши лють на його обличчі, стали позаду нього, відкинувши склянки з питвом і тримаючи руки у межах досяжності прихованої зброї. Рунн рвонув уперед і вилетів з дверей у прохолодну ніч.

Саме вчасно, щоб побачити, як Брайс із самовдоволеним виглядом переходила вулицю. Прямуючи до довбаного Ганта Аталара.

— Хай йому Хел, — видихнув Деклан, зупинившись біля Рунна на ґанку.

Умбра Мортіс, здавалося, був розлючений. Він стояв, схрестивши руки на грудях і трохи розвівши крила, але Брайс, навіть не глянувши на нього, пройшла повз. Це змусило Аталара повільно розвернутися й опустити руки, які повисли вздовж тіла, так ніби такого ігнору він не отримував за все своє довге й жалюгідне життя.

Цього було достатньо, щоб повернути Рунну бажання вбивати.

Він збіг із ґанку і, перетнувши галявину перед будинком, вийшов на дорогу, виставивши руку перед автівкою, яка різко зупинилася, заверещавши гальмами. Його рука, стиснувшись у кулак, врізалася у капот, утворивши вм’ятину.

Водій розважливо промовчав.

Рунн — із Декланом і Флінном за спиною — пройшов між двома припаркованими седанами, коли Гант повернувся, аби подивитися, що там за метушня.

Очі Умбри Мортіса спалахнули розумінням, яке швидко змінилося слабкою усмішкою.

— Принце.

— Якого біса ти тут робиш?

Гант кивнув у бік Брайс, яка вже зникла у кінці вулиці:

— Охороняю.

— Дідька лисого ти за нею стежитимеш, — про це Ісая Тиберіан теж не згадав.

Гант знизав плечима.

— Не мені вирішувати, — він обвів поглядом Деклана та Флінна, і німб на його чолі, здавалося, потемнішав. Кутики його рота витягнулися вгору, а в очах кольору оніксу блиснув мовчазний виклик.

Від сили, яка збиралася навколо Флінна, задвигтіла земля під тротуаром. А срана посмішка Ганта стала ще ширшою.

— Перекажи Губернатору, щоб призначив на цю справу когось іншого, — промовив Рунн.

Гант вишкірився.

— Без варіантів. Особливо коли згодиться мій досвід.

Така зарозумілість збісила Рунна. Звісно, Аталар був одним із найвправніших мисливців на демонів, але трясця, навіть той-таки Тиберіан був би кращим варіантом за Умбру Мортіса.

Рік тому Командиру 33-го вистачило розуму не встрявати між ними, коли Рунн кинувся на Аталара, вдосталь наслухавшись його єхидних коментарів щодо розкішної вечірки на честь Дня весняного рівнодення, яку Михей влаштовував кожного березня. Він зламав Аталару кілька ребер, але покидьок зумів заїхати йому кулаком по обличчі та зламати носа, заливши кров’ю мармурову підлогу танцювальної зали пентхауса Коміціуму. Вони були не настільки розлючені, щоб вивільнити свої сили посеред переповненої зали, а ось кулаки з цим впоралися просто прекрасно.

Рунн прикинув, скільки проблем він матиме, якщо знову вдарить особистого асасина Губернатора. Можливо, достатньо, щоб Гіпаксія Енадор відмовилася від ідеї вийти за нього заміж.

— Ти з’ясував, що за демон це зробив? — вимогливо спитав Рунн.

— Той, що їсть на сніданок маленьких принців, — промуркотів Гант.

Рунн вищирився.

— Стули пельку, куцокрилий.

Над пальцями янгола затанцювала блискавка.

— Певно, легко язиком молоти, коли батько тебе спонсорує, — Гант вказав на білий будинок. — Він і його тобі купив?

На зустріч Аталаровій блискавці, яка обплітала його стиснуті кулаки, піднялися магічні тіні Рунна, від чого припарковані за ним автівки затремтіли. У своїх родичів на Авалені він навчився надавати тіням твердої форми — хльоскати ними, як батогами, використовувати їх як щит і завдавати ними болісних страждань. Фізичних і психічних.

Але змішувати магію і наркотики було поганою ідеєю. Що ж, тоді в хід знову йдуть кулаки. Вистачить лише одного удару, просто у писок Аталару…

— Зараз не час і не місце, — загарчав Деклан.

Він мав рацію. Навіть Аталар, здається, згадав про оторопілих перехожих, які подіставали телефони і записували їх на відео. І про червоноволосу жіночу фігуру, яка вже наближалася до кінця кварталу.

— Бувайте, недоумки, — самовдоволено всміхнувся Гант і рушив за Брайс. Блискавка шугнула по тротуару за ним.

— Не здумай пускати її до Королеви Змій, — гаркнув Рунн у спину янголу.

Аталар озирнувся через плече, підібгавши сірі крила. Його здивоване кліпання підказало Рунну, що він не знав про плани Брайс. По тілу Рунна пробігли приємні мурашки. Але Аталар рушив вулицею далі, повз перехожих, які притискалися до будинків, намагаючись триматися від нього якнайдалі. Погляд воїна був зосереджений на незахищеній шиї Брайс.

Флінн струсив головою, наче мокрий пес.

— Щиро кажучи, я не впевнений, що це була не галюцинація.

— Якби ж, — пробурмотів Рунн. Йому хотілося викурити ще пригорщу кореня радості, щоб якось заспокоїтися після такого. Але якщо Гант Аталар наглядав за Брайс… Рунн чув немало чуток про те, що Гант робив зі своїми ворогами, і знав, що той, хоча і був першорядним придурком, ставав безжальним, упертим і вкрай жорстоким, коли справа доходила до усунення загрози.

Гант нізащо не ослухається наказу і захищатиме її. Що б не трапилося.

Рунн пильно вдивлявся їм услід. Брайс пришвидшилася — Гант підлаштувався під її темп. Вона вповільнилася — він зробив те саме. Вона відтісняла його вправо, все напористіше — з узбіччя на зустрічну смугу, — і він мало не потрапив під машину: водій різко звернув, і янгол відскочив на тротуар.

Рунну навіть захотілося простежити за ними, щоб подивися на боротьбу характерів.

— Мені треба випити, — пробурмотів Деклан. Флінн його підтримав, і парочка попрямувала назад до будинку, залишивши Рунна одного на вулиці.

Чи було випадковим збігом те, що вбивства відновилися у той самий час, коли батько наказав йому знайти Ріг, який зник за тиждень до загибелі Даніки?

Це було… дивно. Наче сама Урд шепотіла, підштовхуючи їх усіх.

Рунн збирався дізнатися чому. Почавши з пошуку того злощасного Рога.