Слова Променистого ордену

І-13. Відведена роль

Той голос глибоко всередині Ешонай так само лементував — навіть коли вона не налаштовувалась на старий Ритм примирення. І та — щоб, відволікшись, приглушити його крики — походжала ідеально круглим плато за са́мим Нараком, де часто вправлялися вояки.

Її народ став чимось прадавнім і водночас оновленим. Чимось могутнім. Слухачі стояли, вишикувавшись на плато, й мугикали в Ритмі люті. Ешонай розділила їх за наявністю воєнного досвіду: нова подоба не зробить солдата з того, хто все життя пробув трударем.

Нічого, своя роль у грандіозній події, яка от-от мала статися, була відведена кожному.

— Алеті виступають у похід, — промовила Венлі, походжаючи поруч сестри.

Вона знічев’я збирала енергію в кінчиках пальців і, бавлячись, посилала між ними розряди. В новій подобі Венлі часто всміхалася, але, поза тим, здавалося, зосталася достоту такою самою, як була.

Ешонай усвідомлювала, що особисто її ця подоба змінила. А от Венлі… Венлі поводилася, як завжди.

І це породжувало відчуття якоїсь ненормальності.

— Агент, який про це повідомляє, твердо певен, — повела далі Венлі. — Схоже, твоя зустріч із Чорношипом підштовхнула людей до дій, і вони мають намір виступити на Нарак усіма силами, що, звісно, все ще може обернутися катастрофою.

— Ні, — заперечила Ешонай, — усе йде ідеально.

Спинившись серед кам’яного плацу, Венлі глянула на сестру.

— Годі муштри — нам варто діяти негайно. Викличмо великобурю.

— Ми зробимо це, коли підпустимо їх ближче, — відказала Ешонай.

— Навіщо? Викличмо її сьогодні.

— Дурниці, — заперечила командувачка. — Ця військова хитрість — наша зброя. А якщо неочікувана буря налетить просто зараз, алеті не виступлять проти нас, і ми не здобудемо перемоги. Треба чекати.

Венлі, здавалося, замислилась, а зрештою всміхнулася й кивнула.

— Що ти від мене приховуєш? — зажадала пояснення Ешонай, беручи сестру за плече.

Та всміхнулася ще ширше.

— Нічого. Просто ти мене переконала: ліпше зачекати. Адже зрештою ця буря налетить не з того боку. Чи це всі попередні налітали не з того — а ця вперше з’явиться з того, що треба?

Не з того боку?

— Звідки ти знаєш? Я про напрямок…

— Із пісень.

Із пісень. Але… там не було про це ні слова…

Щось глибоко всередині спонукало Ешонай не спинятися.

— Якщо це правда, — мовила вона, — то нам доведеться підпустити людей практично впритул, щоб вони не мали де дітися.

— Значить, так і зробимо, — сказала Венлі. — Я візьмуся до навчання, й наша зброя буде наготові.

Вона промовила це в Ритмі жадання, який нагадував старий Ритм очікування, але рішучіший.

І пішла геть у супроводі свого колишнього шлюбувальника й чималої кількості вчених. Здавалося, що в цих нових подобах їм було комфортно — підозріло комфортно. Невже вони прибрали їх уже не вперше? Ні, не може бути. Чи може?

Ешонай притлумила внутрішні крики й пішла муштрувати ще один батальйон новоспечених вояків. Вона завжди ненавиділа свою генеральську посаду. Яка іронія долі, що в піснях вона залишиться воєначальницею, котра зрештою розгромила алеті.