Слова Променистого ордену

13. Тогоденний шедевр

Фургон, погримуючи, трясся кам’янистою місцевістю. Шаллан примостилася на твердому сидінні поруч Блута, одного з пласколицих Твлаквових найманців. Той мовчки правив чалом, що тягнув їхню фіру, хоча — коли дівчина, на його думку, не бачила — пильно позирав на неї очицями, що нагадували намистини з темного скла.

Морозило. Шаллан була б не від того, щоб погода змінилася і на якийсь час настала весна — ба навіть літо. Але в краї, горезвісному постійною холоднечею, це було малоймовірно. Змайструвавши з внутрішньої оббивки скрині, що колись належала Ясні, імпровізовану ковдру, дівчина обкутала нею коліна та ступні, щоб холод зайвий раз не нагадував, якою подертою зробилася її сукня.

Шаллан намагалася відволіктися, уважно роззираючись довкола: південна флора Морозних земель була для неї цілковитою таємницею. Якщо трава й траплялася, то латками з підвітряного боку валунів. І не довга й гнучка, а коротка й колюча. Скелебруньки виростали максимум із кулак і ніколи не розкривалися повністю — навіть коли дівчина спробувала полити одну з них водою. Їхнє гудиння було мляве й повільне, неначе заніміле від холоду. В розколинах на схилах пагорбів посходили ще й чахлі чагарники, чиї крихітні зелені листочки, завбільшки як краплі дощу, згорталися і втягувалися в стебла, а ламкі гілочки шкреблися об боковини фургона.

Їхні кущики рясніли скрізь, де могли вкорінитися, і коли фургон проїжджав повз особливо високий, Шаллан простягнула руку й відламала гілку. Та була трубчаста, порожниста всередині, а на дотик — шорстка, як пісок.

— Вони занадто тендітні, щоб витримувати великобурі, — промовила пасажирка, здіймаючи гілочку. — Як ця рослина виживає?

Візник тільки фиркнув.

— Блуте, — зауважила Шаллан, — із супутниками гоже провадити світську бесіду, щоб скоротати вояж.

— Я б так і зробив, — відказав той похмуро, — якби знав, що в Геєни означає хоч половина цих слів.

Шаллан аж здригнулася: адже вона, щиро кажучи, навіть такої відповіді не чекала.

— У цьому разі ми квити, — промовила дівчина, — адже ти вживаєш багато слів, невідомих мені. Гадаю, що то, мабуть, здебільшого лайка…

Вона сказала це жартома, але вираз Блутового обличчя лише спохмурнів.

— На вашу думку, я тупий, як ця гілляка.

«Ану не ображай мою гілочку!» Ці непрохані слова самі собою спали їй на думку й замало не зірвалися з вуст. З огляду на отримане виховання, вона мала б тримати язика за зубами без особливих зусиль. Але свобода — звільнення від страху, що за кожними зачиненими дверима криється грізна батькова постать — сильно ослабила її самоконтроль.

Проте цього разу Шаллан таки стрималася від дошкульного зауваження і натомість промовила:

— Некомпетентність — похідна від середовища.

— Ви хочете сказати, наче я дурний, бо таким мене виховали?

— Ні, я про те, що в певних ситуаціях кожен поводиться, мов дурень. Після того, як мій корабель затонув, я опинилася на березі, але не змогла розпалити багаття й зігрітися. Хіба ти не назвав би мене дурною?

Той кинув на неї погляд, але змовчав. Мабуть, темноокому в такому запитанні вчувалася пастка.

— Адже це правда, — повела далі Шаллан. — У багатьох царинах я дурепа дурепою. Тоді як ти не хапаєш зірок із неба, коли йдеться про хитромудрі слова. Ось чому, наглядачу Блуте, на світі мають бути як учені, так і караванники. Моя необізнаність доповнює твою і навпаки.

— Навіщо потрібні ті, хто вміє розпалювати багаття, мені зрозуміло, — відказав на це Блут. — Але ніяк не збагну, яка користь від тих, хто знає хитромудрі слова.

— Тс-с-с, — шепнула Шаллан, — не так голосно. Бо світлоокі ще почують і, бува, припинять марнувати час на їхнє вигадування й візьмуться заважати чесним людям вести бізнес.

Блут знову зиркнув на неї, і в тих його очицях під навислими бровами не зблиснуло ні найменшого веселого вогника. Дівчина зітхнула й перевела свою увагу назад на рослини. То як же ті витримують великобурі? Треба дістати етюдника й…

Ні.

Вона очистила свідомість від думок і розслабилася. Невдовзі Твлакв оголосив полуденний привал. Фіра, в якій їхала Шаллан, пригальмувала, а одна з решти, під’їхавши, зупинилася поряд.

Нею правив Таґ, у клітці позаду нього сиділо двоє паршменів, які тихо плели капелюхи із зібраної зранку тростини. Їм часто веліли займатися такими кустарними промислами, щоб ті, не гаючи ні хвилини, заробляли гроші своєму власникові. Коли вони прибудуть на місце, Твлакв виручить за капелюхи кілька світлоскалок.

Хоча фіра зупинилася, плетільники не облишили свого заняття: паршмени не змінювали діяльності самовільно, і для кожної роботи їх треба було спеціально навчати. Зате потім вони працювали без нарікань.

Шаллан не могла не сприймати їхню тиху покору як щось лиховісне. Вона похитала головою, простягнула Блутові руку, і той без додаткового понукання допоміг їй спуститися. Опинившись долі, вона сперлася рукою на боковину фургона й, зціпивши зуби, різко й беззвучно охнула. Прародителю бур, та що ж у неї з ногами? Зі стінки фіри повилазили спрени болю, схожі на помаранчеві фрагменти сухожиль або скелети п’ястків.

— Ваша Світлосте, — промовив Твлакв, перевальцем простуючи в її бік, — боюся, ми не здатні запропонувати вам багате меню. Бачте, яка штука: ми бідні торгівці й не можемо дозволити собі делікатесів.

— Мене влаштує те, що їсте ви, — відповіла Шаллан, силкуючись не зраджувати виразом обличчя, як їй боляче, хоча спрени вже виказали її стан. — І будь люб’язний розпорядитися, щоб хтось із твоїх людей спустив мою скриню.

Той без нарікань зробив, як веліли, але жадібно дивився, як Блут знімає додолу її багаж. Дозволити Твлаквові побачити його вміст видавалося напрочуд невдалою думкою: що менше він знає, то цілішою буде Шаллан.

— До речі, про ту клітку на задку фургона… — промовила дівчина, обводячи її поглядом. — Судячи із запорів нагорі, ці дерев’яні боковини, схоже, піднімаються пове́рх ґратів…

— Так, Ваша Світлосте, — підтвердив Твлакв, — щоб захищати від великобур.

— Рабів у тебе набереться якраз на один фургон, — сказала Шаллан. — У другому їдуть паршмени. А цей, із порожньою кліткою, придасться мені за чудову карету. Підніми боковини.

— Ваша Світлосте? Ви хочете, щоб вас посадили в клітку? — перепитав здивований тайлен.

— А чом би й ні? — відповіла запитанням Шаллан, не відводячи погляду. — Під твоєю опікою, негоціанте Твлакв, мені, звісна річ, анічогісінько не загрожує.

— Е-е… так…

— Тобі та твоїм людям, поза сумнівом, не звикати до важких дорожніх умов, — спокійно повела дівчина далі, — але про мене такого не скажеш. Я не готова днями смажитися на сонці на твердому сидінні. А тому на час цієї мандрівки пустизною годящий екіпаж став би нітрохи не зайвим.

— Екіпаж? — розгубився Твлакв. — Ідеться про фургон для рабів!

— Це суто питання терміна, негоціанте Твлакв, — заперечила пасажирка. — Тож будь такий ласкавий…

Той зітхнув, але віддав потрібні розпорядження, і його люди повитягували боковини з-під днища фургона й закріпили їх зовні — за винятком задньої, де в клітки були двері. На позір результат вийшов не надто комфортний, але мав таки забезпечити певну міру приватності. На превеликий жаль Твлаква, Шаллан звеліла Блутові завантажити туди свою скриню, а відтак піднялася всередину й, зачинивши за собою двері, очікувально просунула крізь ґрати долоню.

— Ваша Світлосте?

— Ключ, — пояснила дівчина.

— А-а… — Твлакв витяг із кишені ключа й, на якусь — власне, задовгу — мить затримавши на ньому погляд, передав його Шаллан.

— Дякую, — відказала та. — Їжу можеш прислати з Блутом, коли приготуєш, а от відро чистої води мені треба негайно. Ти надзвичайно люб’язний. Я не забуду твоєї послужливості.

— Е-е… Дякую, — промовив Твлакв із майже питальною інтонацією й пішов — на позір приголомшений.

От і добре.

Дочекавшись, доки Блут принесе воду, Шаллан переповзла — щоб не трудити ніг — углиб забраного під боковини фургона. Той смердів брудом і потом. Її занудило від думки про невільників, яких там тримали. Треба буде попросити Блута, щоб паршмени його віддраїли.

Діставшись до Ясниної скрині, вона стала навколішки й сторожко відкинула кришку. Зсередини полилося світло заряджених сфер. Поміж них чекав і Фрактал — Шаллан-бо звеліла йому не показуватись — чий візерунок проступав на палітурці одної з книжок.

Поки що дівчина зуміла вижити. В безпеці вона, поза сумнівом, не була, але найближчим часом принаймні не мала померти від холоду чи голоду. А отже, перед нею зрештою поставали серйозніші питання й проблеми. На мить забувши про тупий біль у ступнях, вона поклала руку на книги:

— Їх треба доправити на Розколоті рівнини.

Фрактал спантеличено завібрував у запитальному тембрі, що вказував на цікавість.

— Хтось має продовжити Яснину працю, — пояснила Шаллан. — Треба знайти Урітіру й переконати алеті, що насувається повернення Спустошувачів.

Вона здригнулася, згадавши про мармуровошкірих паршменів, які працювали всього за фургон від неї.

— Ммм… її продовжиш… ти?

— Так. — Вона ухвалила це рішення ще тоді, коли наполягла, щоб Твлакв розвернув караван. — Тієї ночі — ще до того, як корабель затонув — побачивши Ясну з піднятим забралом… Словом, я знаю, що мені треба робити.

Фрактал знову спантеличено загудів.

— Це важко пояснити, — сказала Шаллан. — Тут забагато питомо людського.

— Чудово, — палко промовив спрен.

Дівчина звела на нього брову: як швидко її Криптик подолав довгий шлях від істоти, яка годинами нарізала кола в центрі каюти або повзала стінами вгору-вниз.

Присвітивши собі кількома сферами зі скрині, Шаллан зняла з книг принцеси один із захисних матер’яних чохлів. Той був ідеально чистий, і дівчина, намочивши його у відрі з водою, заходилася промивати рани на ногах.

— Я потрапила в пастку — в наукову пастку — ще до того, як побачила вираз Ясниного обличчя тієї ночі. Й, поговоривши з нею, такою змореною, збагнула, як сильно вона непокоїться, — пояснила Шаллан. — Попри первинний жах від почутого про паршменів, я поступово стала сприймати всю цю історію як академічну головоломку. А позірна незворушність наставниці спонукала мене думати, наче вона вчинила так само.

Дівчина поморщилась, витягуючи з тріщини в ступні уламок камінця. Болекузьок, що повиповзали з днища фургона, побільшало. Ходити на далекі відстані вона зможе нескоро, але принаймні спренів гниття було поки не видно. Їй би роздобути антисептик.

— Фрактале, перед нами стоїть не теоретична, а реальна й страхітлива загроза.

— Так, — відказав той серйозним тоном.

Шаллан підвела очі від ран на ногах. Криптик устиг переміститися на внутрішній бік кришки, де його освітлювало різнокольорове сяйво сфер, котрі зберігалися в скрині.

— Тобі щось відомо про цю небезпеку? Про паршменів, Спустошувачів?

Вона, мабуть, надавала його інтонації завеликого значення. Не будучи людиною, Фрактал нерідко розмовляв із дивними модуляціями.

— Я повернувся… через них, — промовив спрен.

— Що?! То чого ж ти мовчав?

— Говорити… думати… це важко. Але вже виходить ліпше.

— То ти прибув до мене через Спустошувачів? — спитала Шаллан, підсовуючись ближче до скрині й забувши про скривавлену ганчірку в руці.

— Так. Візерунки… ми… нас… непокоїть. Послали одного. Мене.

— Але чому до мене?

— Через брехню.

Дівчина похитала головою:

— Не розумію.

Спрен невдоволено загудів:

— Ти. Твоя родина.

— Моя родина? Ти стежиш за мною аж так довго?

— Шаллан. Згадай…

Знову ці спогади. Цього разу не лава в саду, а стерильно-біла кімната. Батькова колискова. Кров на підлозі.

«Ні!»

Відвернувшись, вона знову заходилася промивати ступні.

— Я мало… знаю… про людей, — промовив Фрактал. — Але вони ламаються. Ламається їхня психіка. А ти не зламалася. Тільки тріснула.

Шаллан так само промивала рани.

— Тебе рятує брехня, — сказав спрен. — Брехня, яка мене й принадила.

Дівчина вмочила ганчірку у відро.

— У тебе є ім’я? Я кличу тебе Фракталом, але це радше описова назва.

— Моє ім’я — числове, — відказав той. — Багато цифр. Важко вимовити. Фрактал… Фрактал мені пасує.

— Тільки не треба називати мене «Хаос» за контрастом… — пожартувала Шаллан.

— Ммммммм…

— Що ти хочеш цим сказати? — запитала дівчина.

— Думаю, — відповів спрен. — Про брехню.

— Про мій жарт?

— Так.

— Не бери до голови, — промовила Шаллан. — Він вийшов не надто вдалим. А якщо хочеш справжній жарт, поміркуй ось над чим: з усіх людей запобігти поверненню Спустошувачів випало саме мені…

— Ммммм…

Закінчивши якнайстаранніше промивання ступнів, дівчина обмотала їх кількома чохлами зі скрині. Вона не мала ні капців, ні туфель. Може, вийде купити в одного з работоргівців пару запасних черевиків? Від самої думки про це її шлунок зсудомило, але вибору не було.

Відтак вона перебрала вміст скрині (лише однієї з кількох, що належали Ясні) й розпізнала в ній ту, яку принцеса тримала в себе в каюті, доки її не винесли вбивці. Там містилися нотатки наставниці — безліч ущерть заповнених записників. Першоджерел було мало, але це нічого — Ясна ж бо ретельно законспектовувала всі уривки, які мали стосунок до справи.

Відклавши осторонь останній записник, Шаллан зауважила, що на дні скрині щось лежало. Самітний аркуш? Вона з цікавості взяла його в руки — й заледве не зронила від несподіванки.

То був портрет принцеси авторства самої Шаллан. Вона подарувала його наставниці, коли та прийняла її під опіку. Художниця гадала, наче Ясна його викинула: адже «легковажне» образотворче мистецтво її не цікавило.

А та, як виявилось, зберігала його тут — поміж найцінніших речей. Ні. Шаллан не хотіла про це думати, не хотіла глянути правді у вічі…

— Ммм… — видобув Фрактал. — Тобі не вмістити всієї брехні — тільки найважливішу.

Дівчина провела рукою по обличчю й виявила, що в очах стоять сльози — вона плаче за Ясною. Доти Шаллан ховалася від цього горя: запхала в якийсь ящичок душі і сховала подалі.

А коли дала волю своїм почуттям, то поверх цього горя навалилося ще одне. На позір неспівставне з горем Ясниної смерті, воно загрожувало занурити Шаллан у не меншу (коли не більшу) депресію.

— Мої етюдники… — прошепотіла вона. — Я втратила їх усі.

— Так, — промовив Фрактал — начебто сумно.

— Кожнісінький малюнок, що я зберігала. Портрети братів, батька, матері…

Всі вони, разом із замальовками тварин і роздумами про їхню спорідненість, тілобудову й натуру, лежали на дні. Воістину: «за водою пішли». Всі до останнього аркуша.

Майбутнє Рошару не залежало від дурнуватих малюнків небесних мурен. Але Шаллан усе одно почувалася так, неначе настав кінець світу.

— Ти намалюєш іще, — шепнув їй Фрактал.

— Не хочу, — відказала та, змахнувши повіками свіжу порцію сліз.

— Вітер дутиме, як дув. Я вібруватиму, як вібрував. Ти малюватимеш, як малювала.

Шаллан провела пальцями по портрету принцеси. Очі зображення палали, немовби Ясна знов ожила. Йшлося про найперший малюнок, що його підопічна зробила просто в день знайомства з наставницею.

— Несправний Душезаклинач був у моїх речах. А тепер він на дні океану. Я не зможу полагодити його й відіслати братам.

Фрактал загудів — як їй здалося, похмуро.

— Хто вони? — спитала Шаллан. — Ті, хто це зробив — хто вбив її й забрав у мене витвори мистецтва? Навіщо вони коять такі жахіття?

— Не знаю.

— Але ти певен, що Ясна мала рацію? — перепитала дівчина. — Спустошувачі збираються повернутися?

— Так. Спрени… його спрени грядуть.

— Ті, хто вбив її, певне, належали до того ж угрупування, що й Кабсал і… і мій батько. Навіщо їм убивати людину, яка найближче підійшла до розгадки того, як і чому Спустошувачі збираються повернутися?

— Я… — почав було Фрактал і запнувся.

— А втім, я могла й не питати, — сказала Шаллан, — бо вже й сама знаю відповідь — і то знову ж таки питомо людську. Вони прагнуть контролювати інформацію, щоб отримати зиск — нажитися хоч би й на апокаліпсисі. Але ми подбаємо, щоб цього не трапилося.

Вона опустила портрет Ясни і вклала його між книжкових сторінок, щоб не пошкодити.