Слова Променистого ордену

81. Останній день

Далінар у супроводі Навані й Шаллан вийшов із намету під мжичку. Знадвору шум дощу був тихший, ніж усередині, де краплі барабанили об брезент.

Їхні армії просувалися вперед цілий ранок і тепер були в самому серці еродованих плато. Мета лежала близько — так близько, що паршенді звернули на них усю повноту своєї уваги.

Сподівання ставали реальністю.

На виході з намету ад’ютант простягував кожному парасольку, але Далінар відмахнувся від його пропозиції. Якщо солдати змушені мокнути, то потерпить і він. До кінця дня на ньому все одно сухої нитки не залишиться.

Князь рушив крізь шеренги вояків, тримаючись за охоронцями в дощовиках, які освітлювали шлях сапфіровими ліхтарями. Стояв день, але під густою поволокою хмар видимість була поганенька, і синє світло правило їм за розпізнавальний знак. Побачивши, що Далінар обходиться без парасольки, Ройон з Аладаром узяли з нього приклад, а от Себаріал, звичайно ж, від своєї не відмовився.

Вони дійшли до краю скупчення військ, яке вишикувалось величезним овалом, обличчям назовні. Холін непогано знав своїх солдатів і нутром відчув їхню стривоженість: вони аж надто тягнулися в струнку й не пританцьовували, розминаючи ноги. А ще принишкли, не розважаючись теревенями й навіть не нарікаючи. Чути було лише наказові вигуки офіцерів, які вряди-годи рівняли шеренги. А незабаром Далінар і сам побачив причину їхнього занепокоєння.

Масу світних червоних очей на плато, яке лежало попереду.

Раніше вони не світилися. Були червоними, це так, але без цього надприродного світіння. У напівмороці ворожих постатей було не видно — не тіла, а невиразні тіні — й оті їхні очі багряніли в повітрі, немовби Шрам Тална. Як сфери в темряві — але кривавіше за будь-який рубін. Паршенді нерідко вплітали в бороди дрібні самоцвіти, що утворювали візерунки — але вони того дня не світилися.

«Остання великобуря була надто давно», — збагнув Далінар. На цьому етапі Ридання навіть огранені камені в алетійських сферах, які довше зберігали заряд, переважно повичахали — хоча більші яхонти могли протягнути ще з тиждень.

Наставала найтемніша пора, коли Буресвітло не сяяло.

— Ох, Усемогутній! — шепотів Ройон, дивлячись на той розсип червоних очей. — Ох, імена Господні! Куди ти нас привів, Далінаре?

— Ви можете чимось допомогти? — півголосом спитав Холін, поглянувши на Шаллан, яка стояла поруч нього під парасолькою (а її охоронці — одразу за нею).

Та зблідла з обличчя й похитала головою.

— Мені шкода.

— Променисті лицарі були воїнами, — тихесенько сказав Далінар.

— У такому разі мені до них ще далеко…

— То йдіть і, коли в бою намітиться прогалина, знайдіть прохід до Урітіру, якщо такий існує, — мовив князь. — Ви мій єдиний резервний план, Ваша Світлосте.

Дівчина кивнула.

— Далінаре, — звернувся до князя Аладар, у чиєму голосі бринів страх від побаченого — червоних очей, які шикувалися в лави по той бік провалля. — Скажи мені відверто: виступаючи в цей похід, ти очікував стикнутися з такими жахіттями?

— Так.

Не те щоб це була брехня: він не знав, на які саме жахіття натрапить, але розумів, що добра не чекати.

— І все одно виступив? — не вгавав Аладар. — Притягнув нас аж сюди, на ці кляті рівнини, й дав цим кровожерним чудовиськам оточити нас, щоб…

Далінар схопив того за барки й підволік до себе. Такий прийом застав Аладара зненацька, і він, округливши очі, затих.

— Он там, на тому плато, — Спустошувачі, — прошипів Далінар, чиїм обличчям котилися краплі дощу. — Вони повернулися. Так, це правда. І нам — саме нам, Аладаре — випав шанс зупинити їх. Не знаю, чи можна відвернути чергову Руйнацію, але я зробив би що завгодно — ба навіть пожертвував би собою і всім нашим військом — щоб захистити від них Алеткар. Ти мене зрозумів?

Аладар кивнув, і його зіниці розширились.

— Я сподівався встигнути сюди до того, як це станеться, — промовив Далінар, — але не встиг. Тож тепер на нас чекає битва. І буря його все забирай — а ми таки знищимо цих чудовиськ. Зупинимо їх і сподіватимемось, що це зло не перекинеться на паршменів усього світу, як побоювалася моя покійна племінниця. І якщо ти переживеш сьогоднішній день, то ввійдеш в історію як один із найвидатніших мужів свого покоління.

Холін відпустив великого князя, і той, заточуючись, відійшов.

— Іди до своїх людей, Аладаре, бо ти поведеш їх у бій. І не смій розкисати.

Той, роззявивши рота, глянув на Далінара — а потім підібрався й, навдивовижу хвацько стукнувши себе в груди, віддав йому честь.

— Буде зроблено, Ваша Ясновельможносте, Великий князю війни, — козирнув Аладар.

А відтак гукнув своїх ад’ютантів — зокрема і Його Високороддя Мінтеза, який зазвичай носив у бою Аладарову Збрую — і, схопившись за меча, якого мав при боці, кинувся пріч під дощем.

— Ти ба, — кинув із-під парасольки ясновельможний Себаріал. — А він на це таки купився — повірив, що стане буреклятим героєм.

— Тепер він розуміє, що я мав рацію: Алеткар має бути єдиним. Аладар добрий воїн. Як і більшість великих князів… принаймні колишніх.

— Шкода, що замість них у тебе зрештою лише ми двоє, — сказав Себаріал, киваючи в бік Ройона, який досі витріщався на метушню червоних очей.

Ворогів було вже багато тисяч, але в міру прибуття поповнень, численність паршенді дедалі зростала. Розвідники повідомляли, що вони накопичують сили на всіх трьох плато довкола великого, яке займали алеті.

— Від мене користі в бою не буде, — повів далі Себаріал, — а лучники он того боягуза в такий дощ нічого не дадуть…

— Ройон не боягуз, — заперечив Холін, кладучи руку співрозмовнику на плече. — Він просто обережний, що не надто прислужилося йому в баталіях за яхонтосерця, коли людці на кшталт Садеаса розкидалися чужими життями заради престижу. Але тут я надав би перевагу обережності перед хоробрістю — а надто безрозсудною.

Ройон обернувся до Далінара й, змигнувши очима, зронив із повік краплини вологи.

— Невже це відбувається наяву?

— Так, — підтвердив Холін. — Ройоне, ти маєш бути зі своїми людьми. Тримайся в них на виду, заспокоюючи бійців своїм виглядом — адже ти зібраний і контролюєш ситуацію.

— Еге, — підтакнув той. — Що є, те є. А ти… правда ж, ти витягнеш нас із цієї халепи?

— Ні, — відказав Далінар.

Ройон насупився.

— Ми виберемося з неї спільними зусиллями, всі разом.

Ройон мовчки кивнув і, відсалютувавши, як допіру Аладар — хоча й не так хвацько, — подався на північний фланг, який утримувала його армія, паралельно гукаючи ад’ютантам доповісти йому про численність резерву.

— Геєна забирай! — кинув Себаріал, проводжаючи Ройона очима. — Геєно вогненна! А де ж запальна промова для мене?

— А ти повертайся до штабного намету й не плутайся під ногами, — промовив Холін.

Себаріал засміявся.

— Гаразд. Таке мені до снаги.

— Командування армією передай Телебові, — додав Далінар. — А я пришлю йому на підмогу Сераґіадіса з Растом. Твої ж бо люди битимуться ліпше, якщо поставити в них на чолі кількох Сколкозбройних.

Уся їхня трійця отримала Сколки після Адолінового тріумфу на дуельній арені.

— Я звелю їм виконувати Телебові накази.

— Себаріале… і ще одне…

— Що?

— Якщо будеш у настрої, можеш спалити кілька молитов. Не знаю, чи ще є кому дослухатися до них нагорі — але завадити це точно не завадить.

І Далінар обернувся до моря червоних очей. Чому вони просто стояли й дивилися?

Себаріал позволікав.

— А зі мною ти тримаєшся не таким молодцем, як із тими двома — скажеш, ні?

І, всміхнувшись — наче це його заспокоїло — неквапливо подався пріч. Ну й дивак. Далінар кивнув одному з ад’ютантів передати свої розпорядження трьом Сколкозбройним Дому Холін. Той спершу забрав із посту перед шеренгами «польового» командира Сераґіадіса (довготелесого юнака, коло чиєї сестри колись упадав Адолін), а потім збігав по Телеба й пояснив йому князівський наказ.

А Далінар, розібравшись із цим усім, підійшов до Навані.

— Я маю знати, що тобі нічого не загрожує. Тож найбезпечніше залишатися в штабному наметі.

— Тоді зробімо вигляд, що я там.

— Але ж…

— Далінаре, ти хочеш, щоб я допомогла з фабріалами? — спитала Навані. — Дистанційно мені цього ніяк не зробити.

Той скреготнув зубами — але що він міг заперечити? Князь був не в тому становищі, щоб відмовлятися від можливої переваги. Він знову глянув на море червоних очей.

— Просто ожилі страшилки, які розповідають біля табірного багаття, — промовив мостонавідник на прізвисько Скеля — здоровань-рогоїд. Далінар ніколи не бачив, щоб той охороняв його чи синів — здається, він служив інтендантом. — Як може існувати така погань? І чому вони стоять, наче вкопані?

— Не знаю, — відповів великий князь. — Пошли кількох своїх хлопців по Рлайна. Побачимо, чи не зможе він щось пояснити. — Двоє охоронців побігли виконувати наказ, а Далінар тим часом обернувся до Навані: — Збери стенографісток — я хочу звернутися до бійців із промовою.

За мить поряд стояли двоє писарок — які тремтіли під парасольками з олівцями напоготові — ладнаючись стенографувати почуте. А відтак жінки мали обходити солдатські лави, зачитуючи бійцям Далінарові слова.

Аби бодай трішки височіти над слухачами, князь сів на Баского, а затим розвернувся до ближніх шеренг.

— Так, — гукнув він, перекривши шум дощу, — це Спустошувачі. І так, ми збираємося зітнутися з ними. Я не знаю, на що вони здатні, й не знаю, чому повернулися. Але ми прибули сюди, щоб зупинити їх. Я розумію, що вам страшно, але всі ви чули про видіння, явлені мені під час великобур. Світлоокі в таборах насміхалися наді мною, маючи їх за галюцинації божевільного. — Він виставив руку вбік, указуючи на море червоних очей. — Що ж, онде докази правдивості моїх візій! Онде те, про настання чого мене попереджали!

Далінар облизав мокрі губи. За своє життя він виголосив не одну промову перед боєм, але жодного разу не казав такого, як спадало на думку тепер.

— Мене прислав не хтось, а сам Усемогутній, щоб урятувати наш край від чергової Руйнації. Я на власні очі бачив, на що здатні ці почвари, й побував у шкурі тих, чиї життя вони занапастили. Зрів королівства, що лежали в руїнах, занепад народів і забуття технічних досягнень. Бачив, як сама цивілізація балансувала на межі цілковитого краху.

Ми відвернемо таку долю! Сьогодні ви підете в бій не за багатства світлооких і навіть не за честь короля. Сьогоднішня битва кипітиме заради блага цілого людства. Ви поведете її не самі! Повірте моїм видінням, повірте моєму слову: якщо ці страховиська повернулися, то, певне, повернулися й ті, хто вже одного разу завдав їм поразки. Хлопці, дива́ буде явлено ще до того, як закінчиться сьогоднішній день! Але щоб на них заслужити, ми маємо бути сильні.

Князь обвів поглядом море обнадієних очей. Буря забирай! Чи не спрени слави рояться довкола його голови, кружляючи під дощем золотими сферами? Застенографувавши цю коротку промову, писарки квапливо заходилися тиражувати її й роздавати примірники вістовим-покликачкам. Далінар проводжав їх очима й, заради Ідилічних покоїв, сподівався, що тільки-но сказане не виявиться обманом.

У темряві його оточені ворогом сили здавалися такими маленькими. Незабаром, зачитувані перед військами, вдалині зачулися князівські слова. Далінар залишався в сідлі, Шаллан стояла коло Баского, а Навані відійшла наглянути за кількома зі своїх хитромудрих пристроїв.

Воєнна логіка диктувала їм вичікувальну тактику, й Далінар проти неї не заперечував. Оборонятися поміж усіх цих проваль було куди ліпше, ніж наступати. Може, армії, які шикувалися, зрештою спонукають паршенді самим піти на нього в атаку? На щастя, дощ унеможливлював застосування луків: їхні тятиви боялися вологи, як і клей на тваринній основі, що ним користувалися ворожі зброярі.

Аж раптом паршенді затягнули пісню.

Її рев перекрив шум дощу, і перелякані Холінові люди, сахнувшись, відкотилися, наче хвиля. Такої пісні Далінар іще не чув за весь час своїх вилазок на Рівнини. Стакатована й несамовита, вона здіймалася звідусіль — із трьох прилеглих плато водночас — линучи на затиснутих у центрі алеті, немовби метальні сокири.

Далінар здригнувся. Князя обдувало вітром — сильнішим, ніж зазвичай бував на Ридання — і його пориви жбурляли в обличчя краплини дощу. А шкіру пощипувало від холоду.

— Ваша Ясновельможносте!

Холін обернувся в сідлі й зауважив, що четверо мостонавідників ведуть Рлайна (якого й досі повсякчас тримали під вартою). Великий князь махнув охоронцям розступитися, і полонений паршендієць кинувся до вершника зі словами:

— Ця пісня! Ця пісня!

— Що з нею?

— Вона несе смерть, — шепнув той. — Ваша Ясновельможносте, я ще ніколи не чув цього наспіву, але його виконують у ритмі руйнування. І могутності.

Паршенді по той бік провалля засяяли: довкола їхніх рук заіскрилися крихітні зиґзаґи червоних розрядів, які блимали, спалахуючи, наче блискавки.

— А це що таке? — запитала Шаллан.

Далінар примружив очі, захищаючись від чергового пориву вологого вітру.

— Ви маєте покласти цьому край, — промовив Рлайн. — Благаю. Навіть якщо вам доведеться перебити їх — не дайте їм закінчити цю пісню.

Зворотний відлік — що його князь, сам того не усвідомлюючи, видряпував на стінах — завершувався. Саме того — останнього — дня.

Рішення прийшло інтуїтивно. Далінар гукнув вістову, і до нього підбігла підопічна Тешав — дівчинка, якій заледве сповнилося чотирнадцять.

— Передай у штабний намет, генералові Халу, а також командирам батальйонів, моєму синові, Телебові та решті великих князів: ми змінюємо тактику.

— Ваша Ясновельможносте? — не зрозуміла вістова. — Як то «змінюємо»?

— Ідемо в наступ. Негайно!

***

Каладін зупинився на вході до тренувального майданчика світлооких (з вощеної тканини його парасольки збігали потоки дощу) і здивувався з побаченого. Готуючись до великобурі, подвижники зазвичай згрібали-змітали пісок у криті траншеї по краях майданчика, щоб його не здувало вітром.

Тож він очікував побачити щось подібне й на час Ридання — але пісок натомість залишили. Проте вхід у «пісочницю», де проходили спаринги, заблокували невеликим дерев’яним щитом, даючи тій заповнитися дощівкою, що невеличким водоспадом переливалася через край на доріжку.

Каладін постояв-подивився на озерце, яке зібралося у внутрішньому дворику, а відтак, зітхнувши, роззувся, стягнувши чоботи разом зі шкарпетками, й зайшов у холодну воду, яка сягала до литок.

Між пальцями ніг поскрипував пісок. І навіщо вони таке влаштували? Взявши милицю під пахву й перекинувши через плече зв’язані чоботи (вони мали на халявах шнурівку), Каладін перетнув тренувальний майданчик. Ушкоджена нога так само поболювала від кожного кроку, але в холодній воді заніміла, тож зрештою відчуття було радше приємне. Скидалося на те, що двотижневе лікування не надто зцілило його рани, а його наполегливе прагнення активно розходжувати ногу не надто допомагало.

Втрачені здібності розбестили Каладіна: отримавши такі поранення, солдати зазвичай проводять у шпиталі хтозна-скільки місяців. Тож, не маючи Буресвітла, доведеться йому терпляче одужувати на загальних умовах.

Юнак очікував на тренувальному майданчику такого самого запустіння, як і в таборі загалом. Адже навіть на торжищах люду було не густо: під час Ридання кожен волів залишатися вдома. Але тут Каладін побачив подвижництво, яке сміялося й теревенило, сидячи на стільцях у підвісній галереї, що облямовувала тренувальний майданчик. Ченці шили навчальні — шкіряні — «кіраси», вряди-годи прикладаючись до чаш із темно-помаранчевим вином, які стояли на столиках поруч них. Галерея вивищувалася над подвір’ям достатньою мірою, щоб там було сухо.

Каладін зашкутильгав уздовж неї, вдивляючись в обличчя присутніх — але Загеля між них не знаходив. Він навіть зазирнув до того в кімнату, але там було порожньо.

— Мостонавіднику, він нагорі! — гукнула якась голомоза жінка-подвижниця, вказуючи на сходи в кутку, котрими капітан не раз і не два посилав охоронців перевірити дах, коли княжичі тренувалися.

Той подякував за підказку помахом руки й, підшкутильгавши до сходів, незграбно побрався нагору. Сходова кліть була тіснувата, тож парасольку довелося згорнути, і коли він вигулькнув з отвору на даху, йому на голову посіявся дощ. Крівля була з посадженої на затверділий крєм черепиці, а Загель лежав у гамаку, натягнутому між якихось двох стійок. Каладінові здалося, наче то громовідводи, й він подумав, що це, бува, небезпечно. Брезентовий навіс над гамаком залишав подвижника практично сухим.

Лежачи із заплющеними очима, Загель тихенько погойдувався, тримаючи гранчасту пляшку з міцним гону — спиртним напоєм із лавісового зерна. Каладін оглянув дах, оцінюючи свої шанси перетнути черепичний скіс, не впавши з нього й не зламавши шию.

— Мостонавіднику, ти бував на Чистозері? — озвався Загель.

— Ні, — відказав той, — але я чув про нього від одного зі своїх людей.

— І що ж ти чув?

— Це океан, але такий мілкий, що його можна перебрести.

— Сміховинно мілкий, — сказав Загель. — Немовби нескінченна лагуна всього кілька футів завглибшки. Тепла водичка, прохолодний вітерець — майже як удома. Не те що ця вільгла, холодна й забута Богом діра.

— То чому ж ти не там, а тут?

— Бо терпіти не можу всього, що нагадує мені батьківщину, придурку.

Он воно що.

— То чому ж завів про неї розмову?

— Бо ти дивуєшся, навіщо ми влаштували внизу власне маленьке Чистозеро.

— А я дивуюся?

— Звісно. Поглинь тебе, хлопче, Геєна! Тепер я знаю тебе досить добре, щоб розуміти: тобі не дають спокою всілякі умоглядні запитання. Ти мислиш не так, як прості списники.

— А хіба списники не можуть виявляти цікавість?

— Ні. Бо інакше їх або вбивають, або вони зрештою починають здаватися комусь із командирів занадто розумними, і їх переводять туди, де від них більше користі.

Каладін здійняв брову, чекаючи детальніших пояснень. Але зрештою зітхнув і запитав:

— Навіщо ви перегатили вхід на майданчик?

— А ти як гадаєш?

— Загелю, а ти усвідомлюєш, що неймовірно дратуєш людей?

— Еге ж.

І подвижник приклався до пляшки з гону.

— Гадаю, ви перегатили вхід на майданчик, щоб пісок не вимивало дощем, — сказав Каладін.

— Бездоганний умовивід, — кинув Загель. — Наче свіжа синя фарба на стіні.

— Не розумію твоїх ідіом, але байдуже. Я про те, що пісок навіщось зоставили на майданчику. Але чому було не сховати його — як-от перед великобурями?

— Ти знав, що осади Ридання випадають без крєму?

— Я…

Знав чи не знав? А до чого це тут?

— Це дуже добре, бо інакше він забрьохав би весь табір, — пояснив подвижник. — Хай там як, а такі дощики чудово миють.

— Ти хочеш сказати, що тренувальний майданчик перетворили на ванну?

— Аж звісно.

— І там миються?

— Ще б пак — але, звісно, не ми.

— А хто ж?

— Не хто, а що — піщинки.

Каладін, насупившись, поглянув зі звису на такий собі басейн унизу.

— Ми щодня залазимо туди, щоб збовтати пісок, — мовив Загель. — Той осідає назад на дно, а всяка гидота пливе за водою, й потоки дощівки несуть її за табірні мури. Тобі ніколи не спадало на думку, що пісок треба мити?

— Щиро кажучи, ні.

— А дарма. Його ж бо цілий рік хвицали смердючі ноги мостонавідників і не менш смердючі — але куди делікатніші — ніженьки світлооких. Такі, як я, розливали на нього юшку, а тварини пробиралися сходити до вітру або й по-великому. Тож помити той пісок не завадить.

— Навіщо нам узагалі ця розмова?

— Бо це важливо, — відказав подвижник, прикладаючись до пляшки. — Або й ні. Хтозна… Хлопче, ти прийшов, перебив мені відпочинок — тож хоч-не-хоч, а мусиш слухати мою балаканину.

— Ти мав би вирікати щось глибокодумне.

— Ти що, не чув, що я на відпочинку?

Каладін стовбичив під дощем.

— Ти часом не знаєш, де зараз королівський Дотепник?

— Той дурень, Порошок? На превелике щастя, не тут. А чому ти питаєш?

Каладін провів у пошуках Дотепника більшу частину дня — щоб мати з ким поговорити, — але, не знайшовши, купив із горя шауми в сиротливого вуличного торгівця.

Було смачно, але настрою не поліпшило.

І він, облишивши шукати Дотепника, натомість прийшов до Загеля. Але, схоже, припустився помилки. Каладін зітхнув і розвернувся до сходів.

— А що ти хотів? — гукнув йому вслід подвижник, розплющивши око і дивлячись гостеві в спину.

— Тобі коли-небудь доводилося обирати менше з двох лих?

— Щодня доводиться — тому я зараз і дихаю.

— Боюся, от-от має статися дещо страшне. Я здатен його відвернути, але весь жах у тому… що коли воно таки станеться, усім має поліпшати, — пояснив Каладін.

— Ти ба, — тільки й видобув Загель.

— Нічого не порадиш?

— Обирай те лихо, — промовив немолодий подвижник, поправляючи подушку, — після якого найкраще спатимеш уночі. — Загель заплющився й відкинувся в гамаку. — Шкода, що я й сам колись так не зробив.

Каладін покульгав сходами донизу. А спустившись, не став розкривати парасольку (бо все одно встиг промокнути) й натомість заходився копирсатися між розвішаного обіч майданчика інвентарю, доки не натрапив на списа — не тренувального, справжнього. А потім відклав милицю й забрів у воду.

Де став у бойову стійку і заплющив очі. Довкола падав дощ — розбризкував, доливаючи, воду в «басейні», сіяв по крівлі й барабанив по бруківці вулиці знадвору. Під його гнітючим напівмороком кортіло сісти й не рухатись.

А Каладін натомість затанцював із дощем — щосили стараючись не напружувати поранену ногу, послідовно перебирав списоборчі позиції, бризкаючи водою й шукаючи в звичних прийомах умиротворення й сенсу.

Але не знаходив ні того, ні того.

Втримувати рівновагу не вдавалося, ногу пронизував біль. Дощ не складав йому компанії, а тільки дратував. Ба гірше: вітер не віяв, і повітря здавалося затхлим.

Ноги спотикалися одна об одну, а прокручуваний навкруг себе спис незграбно вилетів із рук і пропелером шубовснув у воду. Сягнувши по зронене, Каладін зауважив, що подвижники поглядають на нього, і вирази їхніх облич різняться від здивованих до спантеличених.

Юнак спробував знову. Прості списоборчі прийоми. Без хитромудрих ката й іншої показухи. Один, два — випад.

Ратище в руках здавалося якимось чужорідним. Із неправильним балансом. Буря забирай! Він прийшов сюди, шукаючи розради, але тренування приносило лише дедалі більше роздратування.

Невже колишня майстерність переважно була похідною від його диво-здібностей? Невже без них він — нуль?

Спробувавши провести випад із нескладним поворотом древка, він зронив списа й, потягнувшись по нього, побачив, що поряд сидить у воді спрен дощу і незмигно дивиться вгору.

Каладін заричав і, схопивши ратище, підвів очі в небо.

— Він заслуговує на це! — ревнув він хмарам.

На нього сипався дощ.

— Назви хоч одну причину пощадити його! — прокричав Каладін, не переймаючись тим, що подвижники можуть почути. — Нехай це не його вина, нехай він і старається — але ж у нього не виходить.

Жодної відповіді.

— Ампутувати гангренозну кінцівку — правильно, — прошепотів Каладін. — Це вимушений крок. Тільки так…

«…Так і виживає».

Звідки ці слова?

«Хто як може, так і виживає, синку. Обертай недолік на перевагу, де тільки можна».

Загибель Тіена.

Та мить, та страхітлива мить, коли він безсило дивився, як помирає братик. Бо командир його ж таки загону пожертвував ненавченим «жовторотиком» заради тактичної переваги.

А коли все було скінчено, той командир поговорив із Каладіном: «Хто як може, так і виживає…»

І в цьому таки був якийсь жахливий, збочений сенс.

Тіен був ні в чому не винен — він намагався, але в нього не вийшло. І його вбили.

Каладін упав навколішки у воду.

— Всемогутній, о, Всемогутній!

Король…

Король був Далінаровим Тіеном…

***

— У наступ? — перепитав Адолін. — А ти певна, що мій батько переказав саме це?

Юнка-вістова — доволі жалюгідна у своїй форменій сукні з розрізами, підперезаній широким матер’яним поясом — кивнула прилизаною дощем головою:

— Ваша Ясновельможність має по змозі припинити цей спів. Ваш батько зазначав, що це важливо.

Адолін окинув поглядом батальйони, що втримували південний фланг армії. Просто за ними — на одному з трьох плато, які оточували військо, — паршенді виводили свою жахливу пісню. Чистокровний, пофиркуючи, пританцьовував.

— Мені вона також не до вподоби, — тихо сказав княжич і поплескав скакуна по шиї.

Їхній спів доводив його до сказу — як і нитки червоного світла на ворожих плечах і п’ястках. Що то таке?

— Переле, — звернувся він до одного з польових офіцерів, — передай бійцям готуватися до сигналу атаки. Ми наступатимемо тими мостами на південне плато. Спершу важкоозброєна піхота, за нею списники з короткими ратищами — а ті, що з довгими, нехай чекають напоготові на випадок, якщо нас зімнуть. Будьмо готові захопити на тому боці плацдарми й промацувати оборону паршенді, доки не переконаємося, що прорвали її. Буря забирай, як же мені бракує лучників. Іди!

Наказ передали по шеренгах, і княжич скерував Чистокровного до одного з уже наведених настилів у супроводі двійка тогоденних охоронців — Шрамма та Дрегі.

— А ви плануєте відсидітися, так? — запитав Адолін, не дивлячись на них. — Ваш-бо капітан не схвалить, якщо ви підете в бій проти паршенді.

— Геєна його все забирай! — кинув Дрегі. — Ми битимемось, сер. Це більше не паршенді. Тож сім бід — один одвіт.

— Добре сказано. Щойно ми почнемо наступ, як паршенді підуть у контратаку. Ми маємо втримувати війстя моста, щоб решта наших не опинилися в пастці. Тож по змозі тримайтеся коло мене.

Й Адолін, пильнуючи сигналу, очікувально озирнувся через плече.

Вдалині в повітря змив великий синій самоцвіт, який підняли на флагштоку біля штабного намету.

— Пішов!

Адолін пришпорив Чистокровного й, прогримотівши настилом, влетів на тому боці в калюжу, здіймаючи хмару бризок і полохаючи спренів дощу. Двоє мостонавідників побігли слідом, а за ними рушила важкоозброєна піхота в міцних обладунках з бойовими молотами й алебардами, які ідеально придавалися, щоб розколювати панцирі ворогів.

Основна маса паршенді так само співала, але від них відділилася менша група — яка налічувала тисячі зо дві — й кинулася Адолінові навперейми. Той заричав і, низько нахилившись у сідлі, виставив руку, у якій за мить з’явився Сколкозброєць. Якщо вони…

Спалах світла.

Світ накренився, і княжич виявив, що їде юзом по землі, скрегочучи Сколкозбруєю об камені. Та амортизувала удар від падіння — але зарадити приголомшенню не могла. Перед очима крутилося, а вода, залітаючи крізь шпари шолома, забризкувала обличчя.

Коли інерційний рух вичерпався, Адолін ривком скочив на ноги — заточуючись, брязкаючи обладунком і гарячково розмахуючи руками на той випадок, якщо паршенді встигли підібратися впритул. Він закліпав очима, змахуючи вологу, котра потрапила під шолом, і зорієнтувався, що місцевість перед ним змінилася — на брунатно-сірому тлі щось біліло. Що то таке?..

Зрештою, прокліпавшись, княжич розгледів, що та білизна́ була зваленим додолу конем.

Він видав якийсь первісний, нечленороздільний звук, що розлігся луною, відбиваючись від стінок шолома, й не зважаючи на крики солдатів, шум дощу і якийсь раптовий, неприродний тріск позаду кинувся до повергненого скакуна. До Чистокровного.

— Ні, ні, ні, — примовляв Адолін, падаючи навколішки і юзом під’їжджаючи до коня.

На всьому білошерстому боці тварини залишився якийсь дивний, розкидистий опік — розгалужений і нерівний. На темні — незмигні — очі Чистокровного сіявся дощ.

Адолін простяг до нього руки і раптом зрозумів, що не наважиться торкнутися тварини.

Юнак на незнайомому полі.

Чистокровний не ворушився.

Того дня він хвилювався навіть більше, ніж під час поєдинку, у якому здобув свою Зброю.

Крики. Знову тріск у повітрі — різкий і нагальний.

«Синку, ці тварини самі обирають собі верхівців. Ми зациклені на Сколках, але сформувати зв’язок може кожен — хоч сміливець, хоч боягуз. А от на цьому полі не так — тут переможе тільки гідний…»

Підводься.

Тепер не час горювати.

Підводься!

Адолін, заревівши, зірвався на ноги й, на бігу прикликаючи Сколкозбройця, кинувся повз двох стривожених мостонавідників — які, повиставлявши списи, несли коло нього варту — туди, де попереду зав’язувався бій. Минули всього лічені миті, проте алетійські лави встигли зім’ятися: одні групки піхотинців ішли в наступ, але інші залягали, спантеличені й приголомшені.

Знову спалах у повітрі, супроводжуваний тріском. Блискавка. Червоні блискавиці, які промайнули від груп ворогів і на млі ока зникли, залишивши яскравий післяобраз — осяйний і розвилистий — що на мить засліпив Адоліна.

Попереду повалилися додолу солдати, живцем засмажені у своїх обладунках. Княжич закричав і кинувся в атаку, волаючи бійцям тримати стрій.

Знову тріск — але удари блискавиць здавалися не надто прицільними: вони ж бо то перелітали, а то рухалися за дивною траєкторією, рідко спрямовуючись точно на алеті. На бігу Адолін зауважив, як бойовий тандем паршенді випустив розряд, але його дуга одразу всоталася в землю.

Горе-стрільці спантеличено втупилися в камінь перед собою. Скидалося на те, що їхні блискавиці діяли… словом, достоту як небесні, чию траєкторію не передбачити.

— На них — в атаку, крєм’ячкові ваші душі! — закричав Адолін, пробігаючи крізь гущу солдатів. — Усі по своїх шеренгах! Це як наступати на лучників! Вище голову. Підібратися. Якщо не втримаємо стрій — ми покійники!

Хтозна, чи розчули ті його слова, але образ княжича, який із криком врізається у ворожі шеренги, таки зробив свою справу — залунали вигуки офіцерів, і лави перешикувалися наново.

Спалах блискавки — і пряме влучання. В Холіна.

Цей неможливий звук. І це світло. Засліплений княжич застиг на місці. А коли все минулося, той виявив, що абсолютно неушкоджений. Він опустив очі на Збрую, яка стиха вібрувала, — від її гудіння шкіру пощипувало, але якось напрочуд заспокійливо. Від ближньої групи паршендійців полетів іще один розряд, але не засліпив його: шолом — як завше, напівпрозорий зсередини — зиґзаґами потемнів, ідеально відтворюючи контури блискавки.

Адолін, зціпивши зуби, усміхнувся на всі кутні і з відчуттям якогось дикунського задоволення врізався в гущу паршенді, розмахуючи Сколкозбройцем, що проходив через їхні шиї. За старовинними легендами, його обладунок створили саме для битви з цими чудовиськами.

Так, ці паршенді були вилощені й грізніші на вигляд, ніж ті, з котрими він стинався раніше, — проте їхні очі вигоряли так само запросто. Вороги валилися долі, а з їхніх грудей виповзало казна-що — якийсь маленький червоний спрен, схожий на крихітну блискавицю: він спурхував у повітря й щезав.

— Їх можна вбити! — закричав неподалік хтось із солдатів. — Вони смертні!

Решта підхопили ці слова, передаючи їх далі по шеренгах. Хай яка очевидна, ця істина збадьорила бійців, і їхні лави ринули вперед.

«Вони смертні».

***

Шаллан гарячково малювала.

Мапу. Чорнилом. Кожен штрих мав бути точним. На підлозі широко розкинувся великий ватман, виготовлений на спецзамовлення. Масштабнішої картини дівчина ще ніколи не створювала, квадрат за квадратом заповнюючи її в міру того, як експедиція просувалася вглиб Рівнин.

А паралельно упіввуха слухала розмову решти вчених, які перебували в наметі. Це відволікало, але мало неабияку вагу.

Ще одна звивиста лінія утворила продовгувате плато — таке саме, як художниця зобразила в семи інших місцях. Рівнини мали чотирикратну радіальну симетрію, ускладнену дзеркальною по центру кожного сегмента, а це означало, що будь-який елемент зображеного в одному квадранті відтворювався, відповідно відбиваючись, у решті. Щоправда, східний бік зазнав ерозії, і в цьому сенсі її мапа хибувала на неточність — але Шаллан мала бути послідовна й довершити розпочате, щоб стало видно цілісну картину.

— Дозвольте доповісти, — випалила розвідниця, вриваючись до намету і впускаючи за собою порив неочікуваного вологого вітру — за відчуттям достоту як той, що знімається перед великобурею.

— Доповідай, — сказала Інадара.

Ця сувора жінка, яку мали за велику вчену, нагадувала Шаллан подвижників її батька. У кутку стояв, схрестивши руки, княжич Ренарін. У Сколкозбруї. Йому ж бо наказали захищати їх усіх, якщо паршенді спробують прорватися на командне плато.

— Велике плато по центру достоту таке, як оповідав нам паршмен, — промовила засапана розвідниця. — Воно лежить усього за одне плато на схід від нашого. — Лин була міцною на вигляд жінкою з довгим чорним волоссям і проникливими очима. — Воно явно населене, але просто зараз там, схоже, нікого немає.

— А що з плато довкола нього? — запитала Інадара.

— Шим і Фелт саме ведуть там розвідку, — сказала Лин. — Останній має незабаром повернутися. Я можу згрубша накидати для вас те, що бачила на центральному плато.

— Тоді берися до роботи, — звеліла Інадара. — Бо нам треба знайти Присяжну браму.

Шаллан змахнула з мапи крапельку води, що випадково впала з плаща Лин, і продовжила малювати. Дорогою від таборів їй удалося картографувати методом екстраполяції вісім послідовних серій плато, які дзеркально відбитими парами тяглися з чотирьох кінців Рівнин до центру.

Дівчина майже закінчила останню з восьми «рук», які сягали в серце Рівнин. Перебуваючи так близько від центру, вона — ґрунтуючись на зібраних донесеннях розвідників і тому, що побачила на власні очі — змогла вичерпно заповнити середину мапи. Рлайн надав цінні пояснення, але зобразити для неї центральні плато не зумів: він ніколи не зауважував їхніх обрисів, а картографія потребувала точних даних.

На щастя, зібраної інформації майже вистачило, й серйозні доповнення були непотрібні. Вона вже закінчувала.

— Ну, що скажете? — спитала Лин.

— Покажи це Її Світлості Шаллан.

У тоні Інадари пролунало невдоволення, але для неї це, здавалося, було нормально.

Шаллан окинула поглядом мапу, яку нашвидкуруч накреслила Лин, і, кивнувши, повернулася до роботи над власною. Ліпше було б самій подивитися на центральне плато, але ріг, який зобразила розвідниця, підказав дівчині одну думку.

— То ви нас і словом не вдостоїте? — спитала Інадара.

— Я ще не закінчила, — відказала Шаллан, мочаючи перо в чорнильницю.

— Наказ розшукати Присяжну браму надійшов від самого великого князя…

— І я його виконаю.

Знадвору щось ударило — наче далека блискавка.

— Ммм… — видобув Фрактал. — Погано. Дуже погано.

Інадара зиркнула на Криптика, який жолобив підлогу коло Шаллан.

— Не до вподоби мені ця істота. Спрени не повинні говорити. Вона, бува, не від лукавого? Себто Спустошувачів…

— Я не спрен спустошення, — заперечив Фрактал.

— Ваша Світлосте Шаллан…

— Він не спрен спустошення, — неуважливо повторила та.

— Треба дослідити його, — промовила Інадара. — Скільки вже, кажете, минуло, відколи він ув’язався за вами?

Долівкою прогупали важкі кроки — княжич Ренарін виступив наперед. Шаллан воліла б зберегти Фрактала в таємниці, але коли стали зніматися вітри, той почав голосно гудіти. Ну а тепер, коли він привернув увагу вчених, діватися було тим паче нікуди. Ренарін нахилився над Криптиком, який, здавалося, зацікавив княжича.

І не тільки його.

— Без цього спрена тут, мабуть, не обійшлося, — стояла на своєму Інадара. — Вам не варто так швидко відкидати мою теорію. Я так само вважаю, що він може бути споріднений зі Спустошувачами.

— Стара, ти що, закономірностей не знаєш? — визвірився на неї Фрактал. І коли це він наловчився давати відкоша? — Спустошувачі їх не мають. А до того ж я читав у вашому фольклорі, що в них веретеноподібні, кістляві кінцівки й жахливі обличчя. Тож коли тобі кортить знайти Спустошувача, я порадив би почати пошуки в дзеркалі.

Інадара відсахнулася й, сердито тупаючи, відійшла обговорити з Її Світлістю Велат і подвижником Ісасіком, що вони думають про мапу Шаллан.

А та, не припиняючи малювати, всміхнулася.

— А спритно ти її відшив.

— Бо я старанно вчуся, — відказав Фрактал. — Обра́зи стануть моїм одноплемінцям у величезній пригоді, адже вони — дуже цікаві поєднання правди та брехні.

Знадвору не стихало якесь ляскання.

— Що то таке? — тихенько спитала художниця, закінчуючи малювати чергове плато.

— Спрени бурі, — відповів Фрактал. — І вони таки різновид спренів спустошення. Це не на добре. В мене таке відчуття, неначе затівається щось дуже небезпечне. Малюй швидше.

— Присяжна брама має бути десь на серединному плато, — промовила Інадара до гурту вчених.

— Нам нізащо не встигнути обшукати там кожен куточок, — відказав один із подвижників, який, здавалося, тільки й робив, що знімав і протирав окуляри. Він знову надягнув їх. — Адже те плато набагато більше за будь-яке виявлене на Рівнинах.

Так, це було проблематично. То як же розшукати Присяжну браму? Вона могла критися де завгодно. «Ні, — подумки заперечила Шаллан, наносячи точні штрихи, — на старовинних мапах те, що Ясна мала за Присяжну браму, поміщене на південному заході від центру». На жаль, вона так і не з’ясувала їхнього масштабу: Осідище Бур існувало надто давно, і всі його мапи були копіями з копій-перекопій або реконструювали місто за описами. Досі дівчина була певна, що те й близько не було аж таким величезним, щоб обіймати всі Розколоті рівнини — споруди на кшталт тих, де розмістилися військові табори, були або ексклавами, або поселеннями-супутниками.

Але все це були просто здогади, а Шаллан потребувала конкретики — якихось слідів.

Полог намету знову відкинули. Знадвору похолодало. Невже дощ посилився?

— Геєно вогненна! — лайнувся новоприбулий — худорлявий чоловічок у формі розвідника. — Ви бачили, що там коїться? Навіщо ми розпорошили свої сили, перейшовши на прилеглі плато? Хіба ми не планували оборонятися?

— Що маєш повідомити? — урвала його Інадара.

— Дайте рушника й аркуш паперу, — попросив розвідник. — Я обійшов центральне плато з південного боку й намалюю, що бачив… але Геєна забирай! Ваша Світлосте, вони метають блискавки. Стріляють ними! Це божевілля. Та як же нам битися з такими почварами?

Шаллан домалювала останнє плато й, опустивши перо, відсторонилася, присівши навпочіпки. Вона зобразила практично всі Розколоті рівнини. Але що з того? Навіщо це все?

— Ми вирушаємо на центральне плато з експедицією, — оголосила Інадара. — Ясновельможний Ренаріне, нам знадобиться ваш захист. У паршендійському місті ми, певне, натрапимо на старих або трударів, а Його Ясновельможність Далінар наказував оберігати мирне населення. Там можуть дещо знати про Присяжну браму. А коли ні, можна вриватися в помешкання, шукаючи підказок.

«Це надто довго», — подумала Шаллан.

Новоприбулий розвідник підступив до великої мапи й, нахилившись, роздивлявся її, паралельно витираючись рушником. Дівчина люто зиркнула на нього — якщо він закапає плоди її старань дощівкою…

— Тут помилка, — зронив чоловік.

Яка ще помилка? У її шедеврі? Не може такого бути!

— Де? — спитала змучена Шаллан.

— Ось це плато, — відповів розвідник, показуючи пальцем. — Воно не довге й вузьке, як у вас, а ідеально кругле й розташоване на чималій віддалі від прилеглих зі сходу та заходу.

— Це малоймовірно, — заперечила Шаллан. — Бо інакше… — І закліпала очима.

Бо інакше закономірність буде порушено.

***

— Гаразд. Знайди для Її Світлості Шаллан загін солдатів і виконуйте її розпорядження, — сказав Далінар, обертаючись і прикриваючись рукою від вітру.

Ренарін кивнув. На щастя, він, не заперечуючи, надягнув у битву Сколкозбрую й не став наполягати, що залишиться з Четвертим мостом. Останнім часом князь заледве міг збагнути цього хлопця… Буря забирай! Далінар іще зроду не бачив, щоб той, на кому Сколкозбруя, мав незграбний вигляд — але молодшому синочку це таки вдалося. Пасмо гнаного вітром дощу відлетіло. Вологий обладунок Ренаріна віддзеркалював синє ліхтарне світло.

— Іди, — промовив Далінар. — І захищай учених, які вирушать виконувати цю місію.

— Я… — відказав княжич. — Батьку, я не знаю…

— Ренаріне, це не прохання! — гримнув на нього той. — Роби, як велено — а ні, то віддай цю бурекляту Збрую тому, хто робитиме!

Хлопчина відсахнувся й, брязнувши металом, відсалютував. А Далінар указав на Ґаваля, який вигукував накази, збираючи бійців у загін. Ренарін подався до нього, і обидва рушили геть.

Прародителю бур. Небо темнішало й темнішало. Незабаром їм знадобляться фабріали Навані. Вітер налітав поривами, обдаючи дощем — аж надто сильним, як на звичну для Ридання мжичку.

— Треба припинити оті співи! — гукнув на ходу Далінар, перекриваючи його шум.

Князь прямував до краю плато в супроводі офіцерів і вістових, а також Рлайна та кількох охоронців із Четвертого мосту.

— Паршмене, це вони насилають цю бурю?

— Гадаю, так, ясновельможний Далінаре!

На тому боці провалля Аладарова армія вела відчайдушну битву проти паршенді. Спалахували залпи червоних блискавок, але з поля бою доповідали, що паршенді не вміли давати їм раду: ця зброя могла бути дуже небезпечною для тих, хто стояв поряд, але виявлялася не такою вже й грізною, як здавалося попервах.

А от у ближньому бою, на жаль, ці новоявлені паршенді не йшли в жодне порівняння з колишніми. Ворожа група, крадучись до прірви, витолочила тамтешній загін списників, мов білошипник — латку папороті. Вони билися з небаченим за весь час вилазок по яхонтосерця шаленством, а їхня зброя викрешувала червоні спалахи.

Залишатися стороннім спостерігачем було непросто, але Далінарове місце було не там, де кипіли баталії. Не сьогодні.

— Аладарів східний фланг потребує підкріплення, — промовив Холін. — Що в нас у резерві?

— Легкоозброєна піхота, — відказав генерал Хал, який був у самому лише мундирі — Сколки вдягнув його син, що воював у армії Ройона. — І П’ятнадцятий батальйон Себаріалових списників — але ми берегли їх для ясновельможного Адоліна…

— Обійдеться й без них. Давайте списників сюди — потрібно укріпити Аладарову позицію. І звеліть йому пробитися до тих паршенді, що в тилу, й за всяку ціну зав’язати бій зі співунами. А що там у Навані?

— Пристрої готові, Ваша Ясновельможносте, — доповіла вістова. — Вона запитує, звідки їй починати.

— З Ройонового флангу, — не роздумуючи, відказав Далінар — бо відчував, що саме в тому місці назріває катастрофа.

Промови промовами, але навіть із Халовим сином, який бився на тамтешньому фронті, Ройонові війська були найгірші з наявних. Щоб укріпити їхню боєздатність, Телеб посилав туди Себаріалові загони, які діяли напрочуд ефективно. Сам їхній головнокомандувач був іще тим воякою, але винаймати потрібних людей він умів — на це йому незмінно вистачало хисту, як нікому іншому. Хоча про себе Себаріал, певне, гадав, що Далінар цього не знає.

Досі чималу частину Себаріалової армії тримали в резерві, але тепер на поле бою вийшли всі до останнього вояка.

Далінар подався назад до штабного намету, дорогою проминувши Шаллан, Інадару, кількох мостонавідників і загін солдатів (був там і Ренарін), які підбігцем перетинали настил, прямуючи на завдання. Щоб дістатися куди треба, їм доведеться обігнути південне плато — оминаючи битву, що точилася неподалік. Нехай направить Келек їхній шлях!

А змоклий до самих кісток великий князь крокував уперед під дощем, читаючи перебіг битви за тим, що бачив на флангах. Як він і очікував, його війська переважали ворога за чисельністю — але тепер, із цими червоними блискавицями, на такому вітрищі… Паршенді легко рухалися крізь пітьму та шквали, а от люди послизалися, мружили очі й потерпали від ударів стихії.

А втім, алеті не подавалися. Але вся біда в тому, що наразі їм протистояла лише половина паршенді. А от якщо в атаку піде й друга, його людям доведеться по-справжньому непереливки. Проте решта ворогів не нападали — певне, вважаючи отой свій спів за щось важливе: створюваний у такий спосіб вітер видавався їм згубнішим і смертоноснішим для людей, ніж проста участь у битві.

І Далінара це дуже страшило — адже найгірше чекало попереду.

— Мені шкода, що ти мусиш гинути ось так.

Стікаючи дощівкою, Холін застиг на місці. Він обвів очима почет вістових, ад’ютантів, охоронців і офіцерів.

— Хто це сказав?

Ті заперезиралися.

Стривай-но… Він упізнавав цей голос, хіба ні? Знайомий тембр…

Так, він чув його вже багато разів — у видіннях.

Цей голос належав Усемогутньому.