Слова Променистого ордену

36. Інша людина

Шаллан прокинулася іншою людиною.

Вона поки не знала напевне якою, зате знала, якої Шаллан не стало. Зникла перелякана дитина, яка зносила бурі над зруйнованою родиною. Зникла наївна дівчинка, яка намагалася обікрасти Ясну Холін. Зникла юнка, яку обманули спершу Кабсал, а потому Тин.

Це не означало, наче переляканість і наївність зосталися в минулому — вони нікуди не щезли. Але з’явилася втома. Вона стомилася, що нею попихають, що її вводять в оману й не сприймають серйозно. Під час подорожі з Твлаквом Шаллан удавала, наче здатна керувати й розпоряджатися. Але тепер вона відчула, що потреби вдавати більше немає.

Шаллан опустилася навколішки перед однією зі скринь, що належали Тин. Вона не дозволила дезертирам зламати її — кілька скринь були потрібні, щоб зберігати вбрання — але ключа в наметі так і не знайшли.

— Фрактале, — промовила дівчина. — Ти можеш зазирнути всередину? Протиснутися крізь замкову щілину?

— Ммм… — Спрен переповз на боковину скрині, зменшився до розмірів нігтя на великому пальці й легко проник досередини. Звідти долинув його голос: — Темно.

— От буря! — лайнулася дівчина й, видобувши сферу, піднесла її до замкової щілини. — А так ліпше?

— Бачу закономірність, — сказав той.

— Закономірність? Яку…

Клац.

Шаллан здригнулася, а потім сягнула рукою й відкинула кришку. Всередині вдоволено гудів Фрактал.

— Ти відімкнув її.

— Закономірність, — удоволено сказав спрен.

— Ти здатен переміщувати предмети?

— Трішки підштовхнути сям-там, — відказав той. — По цей бік я дуже слабенький. Ммм…

Скриня була заповнена одягом, а ще там лежали сфери в чорному матер’яному капшуку. Те й те стане у великій пригоді. Перебравши речі, дівчина виявила майстерно гаптовану сукню сучасного крою. Тин, звісно, тримала її для випадків, коли вдавала високопоставлену особу. Шаллан приміряла знахідку: на грудях великувата, але загалом непогано. А потім, користуючись гримом небіжчиці, наклала перед дзеркалом макіяж і прибрала волосся.

Того ранку, вийшовши з намету, вона вперше за хтозна-скільки часу почувалася справжньою світлоокою. От і добре, бо настав довгоочікуваний день, коли Шаллан прибуде на Розколоті рівнини, де — як вона сподівалася — знайде свою долю.

Дівчина вийшла під ранкове світло. Працюючи поряд із паршменами караванників, її люди готувалися зніматися з табору. Тепер бійці Тин були мертві, й озброєну охорону мала тільки Шаллан.

Васа закрокував поруч неї.

— Наказ Вашої Світлості виконано: минулої ночі ми спалили тіла. А ще цього ранку, доки ви готувалися, коло нас спинився ще один роз’їзд. Нам вочевидь хотіли дати зрозуміти, що розбою тут не потерплять. Тож якщо хтось отабориться в цьому місці і знайде в попелі кістки Тин та її солдатів, можуть виникнути запитання. Не знаю, чи збережуть караванники ваш секрет, якщо їх допитають.

— Дякую, — відказала Шаллан. — Нехай хтось із твоїх людей збере кістки в мішок. А я подбаю про них.

Невже вона справді це сказала?

Васа коротко кивнув, наче саме такої відповіді й сподівався.

— Тепер, коли ми так близько від військових таборів, декому з моїх людей ніяково.

— Ти досі гадаєш, що мені не до снаги дотримати даної обіцянки?

Той усміхнувся.

— Ну ні. Мене Ваша Світлість повністю переконала.

— І що?

— Я заспокою їх, — відказав Васа.

— От і чудово.

Вони розійшлися, й Шаллан подалася шукати Макоба. А коли знайшла, немолодий і бородатий негоціант-караванник уклонився їй куди шанобливіше, ніж будь-коли доти. Він уже почув про Сколкозбройця.

— Мені треба, щоб хтось із ваших людей збігав у військові табори й роздобув мені паланкін, — мовила Шаллан. — Послати одного з моїх солдатів наразі не випадає.

Вона не хотіла наражатися на ризик: дезертира могли впізнати й запроторити до в’язниці.

— Звісно, — натягнутим тоном промовив Макоб. — Ціна становитиме…

Шаллан виразно глянула на нього.

— …певну суму, яку я виплачу з власного гаманця на знак моєї вдячності вам за безпечне прибуття.

Він наголосив на слові «безпечне», неначе в цій фразі воно звучало сумнівно.

— А скільки становитиме ціна вашої делікатності?

— Ваша Світлість може нітрохи не сумніватися в моїй делікатності, — відказав чоловік. — Мої вуста не завдадуть вам ні найменшого клопоту.

Схоже на правду.

Макоб заліз у фургон.

— Один із моїх людей побіжить уперед і пришле по вас паланкін. А тепер прощавайте. Сподіваюся, Вашу Світлість не образять мої слова, що не приведи нам Усемогутній зустрітися знову.

— Значить, наші бачення майбутнього не суперечать одне одному.

Той кивнув і хльоснув свого чала. Фургон покотився пріч.

— Я наслуха́в їх минулої ночі, — збуджено прогудів Фрактал зі спини її сукні. — А люди справді мають небуття за щось страшенно цікаве?

— То йшлося про смерть? — запитала Шаллан.

— Вони все перепитували один одного, чи «прийдеш ти по їхні життя»? Як я розумію, небуття — не те, до чого варто прагнути, але вони тільки про нього й теревенили, знов і знов. Страшенно цікаво.

— Гаразд, Фрактале, тримай вуха нашорошеними. Гадаю, сьогодні тобі буде навіть цікавіше.

І Шаллан рушила назад до намету.

— Але ж у мене їх немає, — заперечив спрен. — А, так. Фігура мови? Яка апетитна брехня! Треба запам’ятати цей вислів.

***

Алетійські військові табори виявилися незрівнянно більшими, ніж очікувала Шаллан. Десять компактних міст, і над кожним здіймався дим багатьох тисяч вогнищ. Крізь стінки кратерів, що правили за міські мури, в’їжджали й виїжджали валки караванів. Над кожним табором майоріли сотні штандартів, які вказували на присутність високопоставлених світлооких.

Спускаючись у паланкіні схилом пагорба, дівчина була воістину ошелешена численністю тамтешнього населення. Прародителю бур! Колись місцевий ярмарок на батькових землях здавався їй велелюдним зібранням. Скільки ж ротів доводилося годувати там, унизу? І скільки води вони мали збирати під час кожної великобурі?

Паланкін похитувався. Чали належали Макобові, тож фургон зостався позаду. Якщо він виявиться на місці, коли Шаллан пришле по нього пізніше, можна буде спробувати продати його. А поки вона пересувалася в паланкіні, який несли паршмени під пильним наглядом світлоокого власника (і носіїв, і орендованого транспорту), який простував попереду. Увагу дівчини не оминула іронія того факту, що до військових таборів вона в’їжджала на спинах Спустошувачів.

Позаду нош крокували Васа з вісімнадцятьма її охоронцями та п’ятеро рабів, що несли скрині. Шаллан узула та приодягла їх в отримане від купців убрання, але нові речі не могли приховати кількамісячної неволі. Солдати теж були не набагато кращі: однострої їм прали хіба що великобурі, та й ті не надто ретельно. Час від часу від них долинав такий запашок, що дівчина звеліла їм іти позаду паланкіна.

Залишалося сподіватися, що сама вона пахне приємніше. Допомогли парфуми Тин, хоча алетійська еліта надавала перевагу регулярному прийому ванни й аромату чистого тіла. Такою була мудрість Вісників: «Мийся з настанням великобурі — будь ти хоч ясновельможний, хоч слуга — щоб відлякати гнилокузьок й очистити тіло».

Вона зробила, що могла, за допомогою кількох відер води, але зупинка для належних приготувань була б завеликою розкішшю. Шаллан потребувала захисту великого князя, і то якнайшвидше. Прибувши на місце, вона свіжим поглядом оцінила всю колосальність завдань, які перед нею стояли. Виявити, що шукала на Розколотих рівнинах Ясна. Скориставшись із новонадбаної інформації, переконати алетійських правителів ужити заходів щодо паршменів. З’ясувати, що за люди зустрічалися з Тин, і… що? Перехитрувати їх? Дізнатися, що їм відомо про Урітіру, й, відвернувши їхню увагу від своєї родини, знайти, бува, спосіб сквитатися з ними за Ясну?

Стільки роботи. Їй знадобляться ресурси. І Далінар Холін уособлював її найбільшу надію.

— Але чи прийме він мене? — прошепотіла Шаллан.

— Мммм? — прогудів Фрактал із ближнього сидіння.

— Мені потрібне його покровительство. Якщо джерела Тин знають, що Ясна загинула, то й Далінарові це, певне, теж відомо. Як він зреагує на мій несподіваний приїзд? А що як він забере її книжки, погладить мене по голівці й відправить у Я-Кевед? Дому Холін не цікавий родинний зв’язок із дрібною веденкою на кшталт мене. А я… верзу вголос усе, що на думку спадає, еге ж?

— Мммм, — відказав Фрактал — начебто сонно, хоча дівчина не знала, стомлюються спрени чи ні.

З наближенням їхньої валки до військових таборів тривога Шаллан зростала. Її супутниця-аферистка категорично наполягала, що не треба просити в Далінара протекції, бо тоді дівчина буде йому зобов’язана. Вона убила Тин, але так само цінувала її думку. Чи не було раціонального зерна в її словах про великого князя Холіна?

У віконце паланкіна постукали.

— Ми збираємося наказати паршменам, щоб на хвильку вас опустили, — попередив господарку Васа. — Треба розпитати, де великий князь.

— Гаразд.

Шаллан із нетерпінням чекала. Розпитувати, певне, послали власника паланкіна, бо думка відправити до таборів когось зі своїх, та ще й самого-самісінького, страшила ватажка дезертирів не менше, ніж дівчину. Знадвору зрештою долинула приглушена розмова, зачовгали об камінь чоботи, і Васа повернувся. Шаллан відсунула завісу й підвела на нього погляд.

— Далінар Холін у короля, — промовив дезертир. — І там само всі до єдиного великі князі. — Він обернувся до військових таборів — на позір стривожено. — Вітри щось навівають, Ваша Світлосте. — Васа примружився. — Там забагато патрулів. Усюди солдати. Паланкінник відмовчується, але скидається на те, наче тут недавно щось трапилося. Дещо смертельне.

— Тоді несіть мене до короля, — звеліла Шаллан.

Зачувши її наказ, дезертир звів брову: короля Алеткару вважали чи не наймогутнішою людиною світу.

— Ви часом не збираєтеся його вбити? — тихенько спитав Васа, нахилившись ближче.

— Що?

— Гадаю, тільки це й пояснює, навіщо жінці… ну, ви розумієте. — Він уникав її погляду. — Наближаєтеся, прикликаєте ту штуку — і не встигнуть довкола збагнути, що коїться, як ви вже проштрикнете йому груди.

— Та не вб’ю я вашого короля, — відказала Шаллан, потішаючись.

— Можете вбивати — мені байдуже, — зронив Васа. — Я, певне, навіть зрадів би. Шмаркач у батьковій мантії, ось він хто. Відколи зійшов на престол, для Алеткару настали погані часи. Але якщо ви втнете щось таке, мені та моїм людям доведеться непереливки. Нам буде ой-ой-ой як скрутно.

— Я дотримаю своєї обіцянки.

Васа кивнув. Дівчина відпустила завісу, і та знову затулила вікно паланкіна. Прародителю бур! Дайте жінці Сколкозбройця, і нехай наблизиться… Невже такі спроби бували? Певне, так, хоча Шаллан від цієї думки занудило.

Паланкін повернув на північ. Шлях повз військові табори зайняв багато часу — адже ті були величезні. Зрештою дівчина визирнула назовні й побачила ліворуч споруду, що і вростала в камінь пагорка, і виростала з нього. Палац?

А що, як вона таки переконає ясновельможного Далінара прийняти її і довірити їй продовжувати дослідження Ясни? Ким вона в такому разі стане? Дрібною писаркою Далінарової канцелярії, якою можна попихати, не сприймаючи серйозно? Але так пройшла більшість її життя, й Шаллан раптом відчула категоричну рішучість не допустити, щоб це повторилося. Щоб розслідувати Яснину смерть і досліджувати Урітіру їй потрібні кошти та свобода. А на менше вона не погодиться. Не може погодитися.

«То зроби так, щоб це стало реальністю», — промайнула думка.

Легко сказати. Коли паланкін звернув на «серпантин», що вів до палацу, її новий портфель — із речей Тин — упав і вдарив Шаллан по нозі. Та підняла його й, погортавши малюнки всередині, наткнулася на пожмаканий портрет уявного Блута — не работоргівця, а героя.

— Ммммм… — озвався Фрактал із сусіднього сидіння.

— Цей малюнок прибріхує, — сказала дівчина.

— Так.

— Але водночас і ні. Адже наприкінці той чоловік таким і став — до певної міри.

— Так.

— То де ж брехня, а де правда?

Фрактал тихенько загудів сам до себе, наче вдоволений сокирогончак, що розтягнувся перед каміном. Шаллан провела рукою по зображенню, розгладжуючи його. А потім витягла альбом та олівця й заходилася малювати. В паланкіні, що розгойдувався, це було нелегко, тож результат не став би її найбільшим шедевром. Але пальці художниці літали над ескізом із таким завзяттям, якого та не відчувала вже багато тижнів.

Спочатку грубші лінії, що зафіксують образ у свідомості. Цього разу вона не копіювала Спогад, а шукала чогось невловимого — брехні, котра могла стати правдою, якщо правильно уявити її.

Зсутулившись, художниця шалено шкрябала на папері й незабаром перестала відчувати ходу носіїв. Вона бачила тільки зображуване й відчувала лише те, що проливалося на аркуш. Рішучість Ясни. Впевненість Тин. Неописанне враження правильності, запозичене від брата Геларана — найкращої людини з усіх, кого вона знала.

Все це переливалося на аркуш через олівець. Штрихи та риски ставали тінями, а візерунки — постатями й обличчями. Нашвидкуруч і похапцем накиданий ескіз оживав, зображуючи Шаллан — упевнену молоду даму, що стоїть перед Далінаром Холіном (як вона його уявляла). На ньому була Сколкозбруя, і він — а також князівське оточення — не без трепету вивчали її проникливими очима. А вона трималася впевнено й, здійнявши руку в їхній бік, твердо і владно промовляла до них. Жодного дрожу. Жодного страху…

«Ось якою я була б, якби зростала не в будинку, просякнутому страхом, — подумала дівчина. — Тож сьогодні я стану саме такою».

Це була не брехня, а просто інша правда.

У двері паланкіна постукали. Шаллан навіть не зауважила, коли він зупинився. Кивнувши сама собі, дівчина згорнула ескіз, сунула його в рукав захищеної руки і ступила з нош на холодний камінь. Вона відчула приплив сил і зрозуміла, що мимоволі втягнула трішечки Буресвітла.

Палац виявився і вишуканішим, і буденнішим, ніж сподівалася Шаллан. Ну звісно: адже тут військовий табір, тож королівській ставці годі було зрівнятися з пишнотою монаршої резиденції у Харбранті. Хоча водночас дивувало, що таку будівлю змогли звести вдалині від культурних і матеріальних ресурсів самого Алеткару. З верхівки пагорка стриміла шпилем кам’яна фортеця, витесана з породи, — і то заввишки в кілька поверхів.

— Васо, Ґазе — ви зі мною, — звеліла господарка. — А решті чекати тут. Я дам вам знати, що робити далі.

Ті віддали їй честь, хоча Шаллан була непевна, чи доречно це в її випадку. Дівчина рушила вперед і з веселим подивом виявила, що вибрала собі за супровід чи не найвищого та чи не найнижчого з дезертирів, і ті, розташувавшись обабіч від неї, утворили правильний скіс: Васа, вона та Ґаз. Невже її вибір був продиктований суто естетичними міркуваннями?

Головна брама палацового комплексу виходила на захід, і Шаллан виявила там велику групу охоронців, які стояли перед відчиненими дверима, що вели в глибокий напівкоридор-напівтунель безпосередньо в пагорку. Шістнадцять охоронців на вході? Вона читала, що король Елгокар — параноїк, але це було вже занадто.

— Васо, оголосиш їм, хто я така, — тихенько звеліла дівчина, підходячи до вартових.

— А хто ви?

— Її Світлість Шаллан Давар, підопічна Ясни Холін і каузальна наречена Адоліна Холіна. Але мовчи, доки я не подам тобі знак.

Битий сивиною дезертир кивнув, тримаючи руку на алебарді. Шаллан не поділяла його ніяковості. Ба більше, вона відчувала піднесення. І пройшла повз охоронців, високо підвівши голову, — з таким виглядом, наче до себе додому.

Її пропустили.

Дівчина замало не спіткнулася. Понад дюжину охоронців на вході — й жоден її не спинив? Краєчком ока вона бачила, що дехто здійняв було руку, щоб загородити їй шлях — але зрештою відступив, не кажучи й слова. Васа тихенько хмикнув, заходячи поруч неї до коридору, що тунелем тягнувся за брамою.

Лунка акустика донесла перешіптування вартових на вході, й один із них зрештою таки гукнув дівчині услід:

— …Ваша Світлосте?

Та, зупинившись, обернулася на оклик, запитально здійнявши брову.

— Вибачте, Ваша Світлосте, — гукнув охоронець. — Але ви?..

Шаллан кивнула до Васи.

— Ти що, не впізнаєш Її Світлість Давар? — гаркнув той. — Каузальну наречену ясновельможного Адоліна Холіна?

Охоронці принишкли, й дівчина, обернувшись, рушила далі. Розмова за її спиною поновилася майже миттю — цього разу досить гучна, щоб Шаллан уловила уривок фрази «…та хто ж устежить за його жінками?».

Вони дійшли до перехрестя. Роззирнувшись, Шаллан промовила:

— Гадаю, нам нагору…

— Королям до вподоби бути вище всіх і вся, — погодився Васа. — Ваша Світлосте, бундючний вигляд може послугувати перепусткою до палацу, але до Холіна вам так не потрапити.

— А ви справді його наречена? — нервово поцікавився Ґаз, чухаючи пов’язку на порожній очниці.

— Еге ж — принаймні на момент, коли мій корабель іще не затонув, — промовила Шаллан, крокуючи попереду.

Вона не хвилювалася, чи пропустять її до Холіна. В крайньому разі, той почує про неї.

Вони так само піднімалися нагору, питаючи дорогу в служників, які пробігали коридором групками і злякано підскакували, якщо до них забалакати. Шаллан упізнавала цей страх. То король не менш жахливий господар, ніж колись її батько?

Що вище вони вибиралися, то більше схожою не на фортецю, а на палац ставала будівля. На стінах з’являлися барельєфи, на підлозі — мозаїка, а на вікнах, що дедалі ряснішали, — різьблені віконниці. Доки вони дісталися до королівської конференц-зали майже на самій верхівці, кам’яні стіни облямувала дерев’яна оздоба, барельєфи вкрило сусальне срібло та золото, а у світильниках містилися величенькі сапфіри — більші, ніж у броамах — що променилися яскраво-синім сяйвом. Принаймні Буресвітла дівчині — в разі потреби — не забракне.

Підходи до конференц-зали були вщерть заюрмлені людом — солдатами в одностроях десятка різних зразків.

— Геєна забирай! Це кольори Садеаса, — кинув Ґаз.

— А ще Танадала, Аладара, Рутара… Я ж казав, що в нього зустріч зі всіма великими князями, — додав Васа.

Шаллан легко зорієнтувалася, хто де та хто кому союзник, пригадавши вичитані з Ясниної книжки імена й геральдичні символи всіх десяти великих князів. Садеасові солдати теревенили з людьми ясновельможних Рутара та Аладара. А Далінарові стояли на самоті, і дівчина вловила ворожість між ними та рештою присутніх у коридорі.

Поміж охоронців Далінара світлооких було дуже мало. Дивно. А он той чоловік біля дверей здавався їй чимось знайомим. Рослявий темноокий у синьому сюртуку до колін. Із трішки витким волоссям, що сягає по плечі… Він тихенько розмовляв з іншим солдатом — одним із тих, що вартували біля брами внизу.

— Схоже, цього разу їхня взяла, — півголосом видобув Васа.

Аж раптом чоловік біля дверей обернувся й поглянув Шаллан просто у вічі — а потім на ноги.

«О, ні».

Той темноокий — судячи з мундиру, офіцер — рушив прямо до неї, байдужий до ворожих поглядів чужих солдатів, яких проминав.

— То княжич Адолін заручений із рогоїдкою? — промовив він беземоційним тоном.

Шаллан уже майже забула їхню зустріч за два дні шляху від військових таборів. «Я придушу цю…» Її внутрішній голос урвався, й накотило відчуття гіркоти. Адже зрештою вона таки розібралася з Тин.

— Звісно, що ні, — відповіла Шаллан, здіймаючи підборіддя. — Я була сама й подорожувала пустизною. Розкривати, хто я насправді, було б необачно.

Військовий хмикнув.

— І де ж мої «мешти»?

— Це так ти розмовляєш із високопоставленою світлоокою?

— Це так я розмовляю зі злодійкою, — парирував той. — Ті чоботи мені тільки-но видали.

— Я звелю прислати тобі дюжину нових пар, — пообіцяла Шаллан. — Щойно побесідую з ясновельможним Далінаром.

— І ви гадаєте, що я пропущу вас до нього?

— А ти гадаєш, наче в тебе є вибір?

— Дамочко, я капітан його охорони.

«А бодай тобі буря!» — майнуло в гадці. Це було страшенно не до речі. Зате вона не тремтіла, сперечаючись із ним. Подолала свою полохливість. Нарешті!

— А скажи-но мені, капітане: як тебе звати? — промовила дівчина.

— Каладін.

Дивно. Звучало, наче ім’я світлоокого.

— От і чудово. Тепер я знатиму, на кого поскаржитися великому князеві. Він не зрадіє такому поводженню з нареченою свого сина.

Каладін махнув кільком своїм солдатам, і синьомундирники оточили її, Васу та…

А куди подівся Ґаз?

Дівчина обернулася й побачила, що той задкує вглиб коридору. А капітан, угледівши його, помітно пересмикнувся:

— Кого я бачу?! Ґазе?!

— Е-е… благород… е-е… Каладіне? — заледве видобув одноокий, — то ти… теє… офіцер?.. Пішов на підвищення?..

— Ти знаєш цього чоловіка? — спитала в Каладіна Шаллан.

— Він не раз намагався мене вбити, — відказав капітан без жодних емоцій у голосі. — Це один із наймерзенніших щурів, яких я будь-коли зустрічав.

Просто чудово!

— Ви не Адолінова наречена, — промовив Каладін, зустрівшись із нею поглядом, а тим часом кілька його людей весело злапали Ґаза — задкуючи, той врізався в підмогу, що приспіла з тилу. — Його наречена втопилася. А ви — пройдисвітка, що геть не вміє добирати слушного моменту. Не думаю, що Далінар Холін зрадіє аферистці, яка прагне нажитися на смерті його небоги.

Шаллан зрештою починала нервуватися. Васа зиркнув на неї, вочевидь стривожений тим, що здогад цього самого Каладіна міг бути правильним. Дівчина підібралася й, сягнувши до захищеного капшука, дістала клапоть паперу, який знайшла в нотатках принцеси.

— Її Світлість Навані в тій кімнаті?

Капітан не відповів.

— Прошу показати їй ось це, — промовила Шаллан.

Каладін, повагавшись, узяв папірець і уважно оглянув написане, вочевидь не усвідомлюючи, що тримає його догори ногами. То була одна з телестилеграм, котрими Ясна обмінялася з матір’ю, домовляючись про каузаль. Таких повідомлень мало бути два примірники: один на планшеті наставниці, а другий — Її Світлості Навані.

— Побачимо, — відказав Каладін.

— Поба… — бризнула слиною Шаллан.

Якщо вона не проб’ється до Далінара, тоді… Тоді… Буря забирай цього типа! Той саме обернувся, щоб віддати наказ своїм людям, і дівчина взяла його за лікоть вільною рукою:

— Уся річ насправді в тім, що я тобі збрехала, чи не так? — вимогла вона.

Офіцер озирнувся.

— Я просто виконую свої обов’язки.

— То твої обов’язки — грубіянити й самодурствувати?

— Ні, я грубіян і самодур по життю. Мої обов’язки — не підпускати до Далінара Холіна людців на кшталт вас.

— Ручаюся тобі, що мене він захоче бачити.

— Що ж, вибачте, що я не вірю слову рогоїдської принцеси. Не хочете пожувати панцирів, доки мої підлеглі волоктимуть вас до в’язниці?

«Ну все, з мене досить».

— До в’язниці? Звучить принадно! — огризнулася дівчина. — Там я принаймні опинюся подалі від такого ідіота, як ти!

— Лише ненадовго. Адже я зазирну, щоб допитати вас.

— Що? А ліпшого вибору в мене немає? Як щодо страти?

— Гадаєте, у мене вийде знайти ката, ладного терпіти ваше базікання досить довго, щоб накинути зашморг?

— Ну, якщо вже треба мене вбити, то для цього завжди придасться твій подих.

Капітан спаленів, а кілька ближніх охоронців пирснули сміхом. Він озирнувся на них, і солдати спробували притлумити своє хихотіння.

— Вам можна позаздрити, — парирував Каладін, знову обертаючись до Шаллан. — Мій подих знищує тільки зблизька, а ваше обличчя вбиває всякого чоловіка ген іздалеку.

— Всякого чоловіка? — перепитала Шаллан. — Тоді чому ж не спрацювало на тобі? Гадаю, тому, що чоловік із тебе слабенький.

— Я не так висловився: не всякого чоловіка, а лише самців вашого виду. Але не хвилюйтеся: я подбаю, щоб наших чалів до вас не пускали.

— Он як? Це ти про своїх батьків? Вони що, тут?

Той вирячив очі, і в дівчини склалося враження, що вона вперше по-справжньому дошкулила йому.

— Мої батьки тут ні до чого.

— Так, їх можна зрозуміти. Маючи такого сина, тут їм справді нíчого робити.

— Принаймні моїм предкам стало клепки не спаровуватися з губкою! — гаркнув охоронець — мабуть, натякаючи на руде волосся Шаллан.

— А я принаймні знаю, хто мої батьки! — крикнула у відповідь дівчина.

Вони вп’ялися одне в одного гнівними поглядами. Частина єства Шаллан відчувала вдоволення, що зуміла вивести цього типа із себе, хоча висновуючи з того, як пашіло її обличчя, вона й сама не зберегла душевної рівноваги. Ясна була б розчарована. Адже наставниця стільки разів намагалася навчити її не давати волі язику! Справжня дотепність — прицільна дотепність. А пускати її на самоплив — усе одно що дозволяти стрілам летіти, куди заманеться.

Шаллан уперше усвідомила, що в коридорі стало тихо: численні солдати та слуги витріщалися на них з офіцером.

— Ти ба! — Каладін струснув її руку: заволодівши його увагою, Шаллан так і не розтисла свій хват. — Я переглянув свою думку про вас. Ви — явно високородна світлоока. Тільки вони здатні аж так дратувати.

На цих словах він відійшов від неї до дверей конференц-зали.

Васі, який стояв поруч, помітно полегшало.

— Чи обачно було влаштовувати гучну сварку з начальником князівської охорони? — шепнув він до дівчини.

— Тепер Далінар Холін неодмінно почує про цей інцидент, — відказала та, заспокоюючись. — Тож капітан не зможе не доповісти йому про моє прибуття.

Васа помовчав.

— То це було частиною плану…

— Навряд — я й близько не така розумна. Але хай там як, а має спрацювати, — промовила Шаллан, переводячи погляд на Ґаза, якого Каладінові люди відпустили до них, а самі не менш пильно стежили за всією їхньою трійцею.

— Ґазе, ти боягуз навіть за мірками дезертирів, — півголосом дорікнув йому Васа.

Той мовчки потупився додолу.

— Звідки ти його знаєш? — поцікавилася Шаллан.

— Він був рабом на складі деревини, де я колись працював, — відповів Ґаз. — Це небезпечний чоловік, Ваша Світлосте, побий його буря! Хуліганистий, агресивний. Не знаю, як він за такий короткий час отримав таке високе звання.

Каладін так і не зайшов до зали, але за мить по тому її двері прочинилися. Здавалося, що збори було завершено або принаймні що в них оголосили перерву. Кілька ад’ютантів кинулися досередини — запитати, чи не треба чого великим князям — а охоронці загомоніли. Капітан зиркнув на дівчину, а відтак неохоче поніс до зали її папірець.

Шаллан примусила себе взяти руки в замок — одну затягнуту в рукав, а другу ні — щоб не виказувати своєї знервованості. Зрештою Каладін знову вийшов у коридор із виразом роздратованої покірності на обличчі. Жестом привернувши її увагу, він тицьнув великим пальцем собі за плече, показуючи, що вона може заходити. Його підлеглі пропустили її, але затримали Васу, який вирушив слідом.

Шаллан махнула тому зачекати в коридорі, а сама глибоко зітхнула й, пройшовши крізь вир солдатів та ад’ютантів, вступила до королівської конференц-зали.