Слова Променистого ордену

18. Синці

— З новеньких будуть люди, харизматику, — промовив Лопен, відкушуючи шмат якоїсь їжі, загорнутої в папір. — Вони вже й однострої носять, як годиться, й розмовляють, як справжні чоловіки. От кумедія: в них на це пішло всього кілька днів, а нам знадобився не один тиждень.

— Решті — так, але не тобі, — відказав Каладін, спершись на ратище й затуляючи очі від сонця. Він досі перебував на тренувальному майданчику світлооких, наглядаючи за братами Холінами, молодший із яких саме отримував найперші настанови від майстра-мечеборця Загеля. — Лопене, ти тримався молодцем від першого дня нашого знайомства.

— Ну, бач, яка штука: жилося мені непогано.

— Непогано жилося? Тебе тоді щойно призначили носити штурмові мости, доки ти не загинеш на плато.

— Ет, — відказав Лопен, відкушуючи ще один шматок від того, що скидалося на товстий кавалок пласкої перепічки, намотаної довкола чогось тягучого. Облизуючи губи й простягнувши той наїдок Каладінові — потримати — він на якусь мить запустив свою єдину руку до кишені. — Дні бувають погані, а бувають хороші. Тож зрештою виходить посередньо.

— Дивна ти людина, Лопене, — сказав командир, розглядаючи «їжу», що її той жував. — Що це таке?

— Ша́ума.

— Шаурма?

— Ша́-у-ма, ґон, — страва гердазійської кухні. Смакота. Кусни, коли хочеш.

Та скидалася на шматки незрозумілого м’яса, щедро политі якоюсь темною рідиною й загорнуті в надзвичайно жилавий хліб.

— Ну й гидота, — сказав Каладін, повертаючи «їжу» Лопенові — в обмін на вийняту з кишені мушлю, з обох боків списану ґліфами.

— Не хочеш — не треба. Мені більше залишиться, — промовив той, відкушуючи черговий шматок.

— Їсти на ходу не варто, — зауважив Каладін. — Це неввічливо.

— Ет, зате зручно. Поглянь — вона добре замотана. Можна ходити, вирішувати питання і водночас жувати…

— Все одно неохайно, — відказав командир, оглядаючи мушлю.

Вона містила Сиґзілові підрахунки наявного особового складу, висновки Скелі щодо обсягів необхідного провіанту й Тефтову кількісну оцінку колишніх мостонавідників, придатних до тренування.

Цей показник був досить високий. Якщо мостонавідники виживали, то перенесення настилів їх загартовувало й тим, як особисто довів Каладін, потенційно перетворювало на чудових солдатів — аби мотивації не забракло.

На звороті мушлі Сиґзіл накреслив для Каладіна маршрут, яким належало патрулювати околиці військового табору. Незабаром їм мало стати підготовлених новобранців, щоб розпочати охорону прилеглої території, як і обіцяв Далінарові капітан. На думку Тефта, було б добре, якби Каладін зайнявся цим особисто, щоб «жовторотики» отримали змогу поспілкуватися з командиром.

— Сьогодні ввечері буде великобуря, — зауважив Лопен. — Сиґ каже, що за дві години після заходу сонця. Він гадає, що ти захочеш підготуватися.

Каладін кивнув. Ось і ще одна нагода для появи тих загадкових чисел: досі вони щоразу з’являлися під час бурі. Треба буде вжити додаткових заходів для охорони Далінара з родиною.

— Дякую за рапорт, — мовив командир, ховаючи мушлю в кишеню. — Пошли когось переказати Сиґзілові, що пропонований маршрут заведе мене надто далеко від військового табору — тож нехай складе інший. А ще передай Тефтові, що сьогодні мені будуть потрібні додаткові люди — кілька осіб, щоб змінити Моаша й Дрегі: останнім часом обидва відстояли на чатах забагато годин. Сьогодні ввечері я сам охоронятиму Далінара: в інтересах справи треба запропонувати великому князеві, щоб уся його родина провела великобурю разом.

— Якщо буде на те воля вітрів, ґон, — промовив Лопен, доїдаючи останній шматок шауми, і раптом присвиснув, дивлячись на тренувальний майданчик. — Оце дає, га?

Каладін простежив за поглядом гердазійця. Залишивши брата із Загелем, Адолін саме виконував тренувальні вправи зі Сколкозбройцем — звивався й вертівся дзиґою на піску, навідліг, але плавно розмахуючи клинком.

Досвідченого Сколкозбройного Збруя ніколи не робила незграбним. Показний і шикарний, обладунок сидів, мов улитий. Віддзеркалюючи сонячне проміння, Адолін вимахував мечем, переміщуючись з однієї стійки в іншу. Каладін знав, що то була всього лише розминка — не так ефективна, як ефектна. На полі бою ніхто до такого не вдасться, хоча багато окремих поз та ударів було взято з життя.

Та навіть попри це, струснути з себе відчуття благоговіння вийшло не одразу. Б’ючись у Збруї, Сколкозбройні набували нелюдського вигляду — радше Вісників, аніж простих смертних.

Каладін зауважив, що Сил, сидячи на краєчку звису неподалік Адоліна, також спостерігала за княжичем — але з такої відстані виразу її личка було не розгледіти.

На завершення розминки Холін, припавши на одне коліно, до половини ввігнав Сколкозбройця в пісок. А відтак відпустив — і меч зник.

— Я вже бачив, як він прикликає Зброю, — зронив Каладін.

— Так, харизматику, — на полі бою, коли ми врятували від Садеаса його жалюгідну дупу.

— Ні, навіть раніше, — заперечив командир, згадавши випадок із повією в Садеасовому таборі. — Він захистив був декого від наруги.

— Он як, — видобув Лопен. — А знаєш, тоді він не такий уже й поганий…

— Можливо. Так чи інак, а я тебе не затримую. Не забудь прислати людей на заміну.

Гердазієць відсалютував і, прихопивши Шена, — який чекав скраю дворика, длубаючись у тренувальних мечах — побіг разом із ним виконувати доручення.

А Каладін, зробивши обхід і перевіривши, як там Моаш і решта, попростував туди, де Ренарін — так і не знявши Збруї — сидів долі поруч свого нового наставника.

Загель, подвижник із поглядом старця, возсідав у такій урочистій позі, що та різко контрастувала з його кошлатою бородою.

— У Збруї тобі доведеться заново вчитися володінню мечем. У ній людина інакше ступає, втримує зброю та рухається.

— Я… — Ренарін потупив очі. Бачити «окулярника» в шикарному обладунку було дуже дивно. — Наставнику, мені не треба буде перевчатися. Почнімо з того, що я ніколи й не вчився.

Подвижник крякнув.

— Це добре. Значить, мені не доведеться викорінювати застарілих і поганих звичок.

— Так, наставнику.

— Тоді почнімо з простого, — промовив Загель. — Он там, на розі, є сходи. Піднімися на дах тренувального комплексу й зістрибни донизу.

Ренарін різко підвів погляд:

— Зістрибнути?

— Синку, я вже старий, — відказав йому майстер, — і коли повторюю свої слова, з’їдаю не ту квітку.

Каладін насупився, а Ренарін, схиливши голову набік, запитально глянув на капітана. Охоронець знизав плечима.

— З’їдаєте… що?.. — перепитав молодший із братів Холінів.

— Себто серджуся! — гиркнув Загель. — Люди добрі — у вас жодного путящого вислову. Ану марш!

Ренарін стрибком зіп’явся на ноги, здійнявши хмарку піску, й кинувся, куди велено.

— Синку, шолома не забудь! — гукнув Загель.

Ренарін спинився й, кинувшись назад, схопив із землі шолома, замало не заривши при цьому носом. Але, крутнувшись, утримав рівновагу й незграбно побіг до сходів, дорогою замало не врізавшись у колону.

Каладін тихенько фиркнув від сміху.

— Годі тобі, охоронцю, — озвався Загель. — Гадаєш, уперше примірявши Збрую, ти впорався б краще?

— Не думаю, що я забув би шолома, — відказав Каладін, беручи ратище на плече й розминаючись. — Якщо Далінар Холін має намір примусити решту великих князів ходити по струнці, йому знадобляться ліпші Сколкозбройні. Треба було підібрати для цієї Збруї когось іншого.

— На кшталт тебе?

— Буря забирай — я не про себе! — заперечив той — можливо, надто палко. — Загелю, я солдат, і Сколки мені ні до чого. Цей хлопчина викликає симпатію, але довірити йому командувати людьми, як на мене, не випадає — не кажучи про обладунок, який міг би зберегти життя куди вправнішому воїнові. От і все.

— Ренарін іще здивує тебе, — промовив подвижник. — Я прочитав йому цілу лекцію на тему «Я твій наставник, тож роби, що велять» — і він, власне, слухав.

— У перший день її чують усі новобранці, — відказав на це Каладін. — І дехто з них слухає. Хлопчина виявився з таких — але дивуватися тут особливо нічому.

— Якби ти лишень знав, скільки зіпсутих світлооких десятилітків я тут перебачив, то вважав би інакше, — заперечив Загель. — Я гадав, що дев’ятнадцятирічний юнак на кшталт нього буде просто нестерпний. І не називай його «хлопчиною», хлопче. Ви з ним, певне, майже однолітки, а до того ж ідеться про сина наймогутнішої людини на цій…

Він змовк, бо шум на даху сповістив, що Ренарін Холін розігнався й зіскочив додолу, скреготнувши сабатонами об кам’яний карниз. Пролетівши над двориком добрий десяток футів — хоча досвідчені Сколкозбройні могли й не таке — він заборсався, наче підбита небесна мурена, й рухнув на пісок унизу.

Загель глянув на Каладіна, здійнявши брову.

— Що таке? — не зрозумів капітан.

— Він захоплений, слухняний і не боїться, що на нього дивитимуться, як на дурня, — промовив Загель. — Битися можна навчити, але ці якості — вроджені. З хлопчини будуть люди.

— Якщо доти він нікого не розчавить при падінні, — буркнув Каладін.

Ренарін звівся на ноги й опустив на них очі — неначе здивований, що вони й досі цілі.

— Піднімайся нагору і повтори! — гукнув Загель юнакові. — Але цього разу — сторч головою!

Княжич кивнув, а відтак розвернувся й побіг до сходів.

— Ти вселяєш у нього певність, що Збруя таки захищає? — припустив Каладін.

— Щоб користуватися обладунком, треба знати межі його ефективності, — відказав подвижник, знову обертаючись до капітана. — А ще я хочу, щоб він просто рухався в ньому. Так чи інак, а він робить, що велено, і це дуже добре. Навчати його буде справжнім задоволенням. А от ти — зовсім інша історія.

Каладін здійняв долоню.

— Ні, красно дякую.

— Ти відмовишся від нагоди потренуватися з гросмейстером збройних єдиноборств? — не повірив власним вухам подвижник. — Та мені стане пальців однієї руки, щоб злічити усіх темнооких на моїй пам’яті, яким вона випадала!

— Так, але бач, яка штука: я вже пройшов «курс молодого бійця» — прочухани від сержантів, багатогодинні марш-кидки й муштру до півсмерті. Серйозно — з мене годі.

— Це зовсім не те саме, — заперечив Загель, махнувши подвижникові, який саме проходив повз них.

Той ніс Сколкозбройця з металевими запобіжниками на ріжучих крайках — одного з тих, що їх надав для тренувань король.

Загель узяв у чоловіка Зброю та здійняв її.

Каладін кивнув у бік меча:

— А що це на ньому таке?

— Ніхто не знає, — відповів Загель, махаючи клинком. — Встановлені на крайки леза, вони пристосуються до його форми й надійно затуплять. Але варто їх зняти — і ті зробляться напрочуд ламкими. В бою вони ні до чого, але для тренувального спарингу — якраз те, що треба.

Каладін хмикнув. Дещо створене хтозна-коли для тренування? Загель якусь мить повдивлявся у Сколкозбройця, а відтак спрямував його просто на Каладіна.

Навіть попри затуплене лезо — й чудово знаючи, що майстер-мечеборець не нападе — капітан умить відчув напад паніки. Сколкозброєць! Конкретно цей був тонкий, обтічний і з великою гардою. На гладких боках леза пишалося гравірування — десять базових ґліфів. Клинок був у п’ядь завширшки та в добрих шість футів завдовжки, але Загель тримав його одноруч і, здавалося, не втрачаючи рівноваги.

— Нітер, — промовив подвижник.

— Га? — перепитав Каладін, насупившись.

— Попередній очільник Кобальтової гвардії, — пояснив Загель. — Він був хорошою людиною й моїм другом, але загинув, захищаючи Дім Холін. А тепер ти обіймаєш ту саму — поглинь її Геєна! — посаду, і тобі доведеться добряче помучитися, щоб упоратися з нею принаймні наполовину так добре, як він.

— Не розумію, як це пов’язано з тим, що ти розмахуєш переді мною Сколкозбройцем.

— Хай хто підішле вбивць до Далінара із синами, а йтиметься про когось могутнього, який матиме доступ до Сколкозбройних, — промовив подвижник. — Ось із ким ти матимеш справу, синку. І тобі знадобиться куди ліпша підготовка, ніж отримує списник на полі бою. Ти коли-небудь бився з противником, який стискає в руках отаку штуку?

— Бувало раз чи два, — відказав Каладін, розслаблено спираючись на ближню колону.

— Не бреши мені.

— А я й не брешу, — відрізав закид капітан, зустрічаючи Загелів погляд. — Спитай в Адоліна, з якої халепи я витягнув його батька кілька тижнів тому.

Загель опустив Сколкозбройця. За спиною в подвижника Ренарін зістрибнув сторч головою зі звису, врізався в землю й перекотився. З-під забрала долинув стогін і з шолома засочилося Світло, проте інших пошкоджень було непомітно.

— Чудово, княжичу Ренаріне, — гукнув наставник, не обертаючись. — А тепер зістрибни ще кілька разів і поглянь, чи не вийде в тебе приземлитися на ноги.

Той підвівся й, дзенькаючи Збруєю, побіг до сходів.

— Що ж, гаразд, — промовив Загель, розтинаючи Сколкозбройцем повітря. — Побачимо, на що ти здатен, синку. Переконай мене у своїй слушності, і я дам тобі спокій.

Каладін відреагував на це здійнятим списом та оборонною стійкою — одна нога позаду, друга попереду. Ратище він тримав не вістрям, а тупим кінцем до супротивника. Неподалік від нього Адолін проводив спаринг з іншим майстром, спорядженим комплектом Сколкозбруї та другим із королівських мечів.

Як це все відбуватиметься? Коли Загель поцілить по древку списа, то це означатиме, що його перетято?

Обіруч заносячи клинка, подвижник кинувся на Каладіна, і того охопили знайомий спокій і зосередженість. Він не став утягувати Буресвітло, бо мав бути певен, що не розвине в собі надто сильну залежність від нього.

«Стеж за його Зброєю», — сказав собі подумки Каладін, підступаючи й намагаючись наблизитися на відстань удару. Під час герцю зі Сколкозбройним усе залежало від меча — меча, який ніщо не могло зупинити, меча, який не просто вбивав тіло, а розтинав саму душу. Меча…

…що його Загель зненацька випустив із рук.

Коли клинок повалився додолу, подвижник був досяжний для Каладіна. Але, занадто зосередившись на Зброї, той не встиг занести списа для випаду — Загель крутнувся й зацідив капітанові кулаком у живіт. А наступний удар — в обличчя — звалив його на тренувальний майданчик.

Не зважаючи на спренів болю, що закопошилися в піску, Каладін одразу перекотився й зіп’явся на ноги. Перед очима пливло. Капітан широко всміхнувся:

— Спритний хід.

А Загель, піднявши меча, вже знову розвертався до супротивника. Так само виставивши перед себе списа, той відступив, «танцюючи» на піску, й тримався на віддалі. Подвижник умів орудувати Сколкозбройцем. Це тобі не Адолін, який тільки й знав, що махати навідліг. Загель більше рубав зверху, з виносом руки — стрімко й шалено. Під його натиском Каладін задкував уздовж крайки майданчика.

«Такими темпами він скоро стомиться, — підказав капітанові внутрішній голос. — Не давай йому зупинятися».

Після майже повного кола тренувальним майданчиком Загель уповільнив свої атаки і став натомість шукати діру в Каладіновій обороні.

— Якби я був у Збруї, тобі довелося б несолодко, — промовив подвижник. — Я діяв би швидше й не знаючи втоми.

— Але в тебе її немає.

— А якщо по душу короля прийде той, хто її матиме?

— Тоді я оберу іншу тактику.

Загель хмикнув, а неподалік тим часом гепнувся додолу Ренарін. Княжич майже втримався на ногах, але спіткнувся й повалився набік, проїхавши по піску.

— Якби йшлося про справжній замах на вбивство, я теж скористався б із іншої тактики, — заперечив подвижник.

І метнувся до Ренаріна.

Каладін вилаявся й кинувся йому навздогін.

Умить загальмувавши на піску, Загель із розвороту обрушив на капітана замашний обіручний удар. Той дістав Каладінове ратище, й від цього двориком розлігся гучний тріск. Якби не запобіжники, його Сколкозброєць розітнув би списа надвоє і, мабуть, подряпав би охоронцеві груди.

Якийсь подвижник, що спостерігав за їхнім поєдинком, жбурнув Каладінові вкорочений штих. Вони очікували, що його зброю «підріжуть», і хотіли змоделювати двобій якнайближче до реальних умов. Неподалік з’явився стривожений Моаш, але кілька подвижників перехопили його і все пояснили.

Каладін озирнувся на Загеля.

— В реальному житті, — промовив той, — я б досі дістався до княжича.

— В реальному житті, — заперечив на це охоронець, — я міг би штрикнути тебе половиною ратища, коли ти гадав, що обеззброїв мене.

— Я б не зробив такої помилки.

— Тоді пропоную виходити з того, що і я не дав би маху й не підпустив тебе до княжича.

Загель вишкірився — на його обличчі цей вираз здавався загрозливим — і ступив уперед. А Каладін зрозумів: цього разу задкувати, підманюючи того до себе, не випадало. Захищаючи когось із князівської родини, охоронець не матиме такої можливості. Тож натомість доведеться йти ва-банк і будь що намагатися вбити нападника.

А значить, атакувати.

Затяжний ближній бій був би наруч Загелеві: адже парирувати Сколкозбройця Каладін не міг. Найкраще, що можна було зробити, це завдати стрімкого удару в надії здобути блискавичну перемогу. Ринувши вперед, капітан припав навколішки і юзом сковзнув по піску під змах Загелевого меча, щоб наблизитися й…

Супротивник ударив його в обличчя.

Перед очима попливло, але Каладін увігнав свого тренувального штиха Загелеві в ногу за секунду до того, як на нього обрушився клинок Сколкозбройного, спиняючись там, де його шия сполучалася з плечима.

— Тебе вбито, синку, — промовив подвижник.

— В тебе спис у нозі, — відказав захеканий Каладін. — Тобі не наздогнати княжича. Я переміг.

— Ти труп, — фиркнув Загель.

— Моє завдання — запобігти вбивству Ренаріна. Завдяки моїм діям княжич утік. А живий я чи мертвий — нічого не важить.

— А що, як убивця матиме спільника? — запитав чийсь голос іззаду.

Каладін озирнувся й побачив, що там стоїть Адолін — у повному комплекті Збруї та ввігнавши вістря Сколкозбройця в землю перед собою. В одній руці Холін тримав знятого шолома, а друга лежала на гарді меча.

— Мостонавідничку, а що, коли їх буде двоє? — спитав княжич із глузливою посмішкою. — Чи зможеш ти впоратися з двома Сколкозбройними зразу? Якби я хотів убити свого батька чи короля, то нізащо не підіслав би тільки одного.

Підвівшись, Каладін повів плечем і зустрівся поглядом з Адоліном. Той тримався так зверхньо. Так самовпевнено. Зарозумілий покидьок.

— Ну гаразд, — утрутився Загель. — Не маю сумніву, що він тебе зрозумів, Адоліне. Не треба…

Охоронець кинувся на княжича й, здавалося, почув, як той посміюється, надягаючи шолома.

Закипаючи зсередини, Каладін згадав безіменного Сколкозбройного, який убив стількох його друзів.

Садеаса, який вельможно возсідає в червоному обладунку.

Амарама, який кладе руки на закривавлений меч.

Каладін закричав, коли незахищений клинок Адоліна замахнувся на нього в одному з тих ретельних ударів навідліг, що їх тільки-но затреновував княжич. Охоронець заледве встиг зупинитися й, здійнявши обрубок списа, пропустив Сколкозбройця просто перед собою і вдарив по задній крайці клинка половинкою ратища, відбивши осторонь Адолінову руку й зіпсувавши тому завершення випаду.

А відтак кинувся вперед і врізався в того плечем. Відчуття було таке, наче тараниш стіну. Плечовий суглоб пронизало болем, але від сили інерції — разом із несподіваним ударом древка — Адолін утратив рівновагу. Тож нападник підім’яв його під себе, і обидва повалилися додолу. Закректавши від несподіванки, Сколкозбройний із гуркотом упав на пісок.

Неподалік так само гучно, немовби вторуючи, гепнувся Ренарін. Здійнявши половинку древка на манір кинджала, Каладін потягнувся до забрала супротивника. Падаючи, той, на жаль, не втримав Сколкозбройця, але запустив під охоронця п’ястка в латній рукавиці.

Каладін спрямував древко в оглядову щілину.

Княжич змахнув рукою догори.

Удар уламком ратища не досягнув своєї цілі — натомість Каладін відчув, що летить, відшпурений з усією нелюдською силою, яку дає Сколкозбройному Збруя. Поборсавшись у повітрі, він зрештою гупнув додолу за вісім футів від Адоліна — з механічним опіком на боці від піску та вже ушкодженим об княжича плечем, що знову запалало від болю. Каладін охнув.

— Ідіот! — крикнув Загель.

Каладін, застогнавши, перевернувся на спину. Перед очима пливло.

— Ти міг убити його! — Це десь віддалік подвижник шпетив Адоліна.

— Він напав на мене! — Голос княжича приглушував шолом.

— Бо ти, дурне дитя, його ви́кликав! — Заперечення Загеля пролунало ближче.

— Ну тоді він сам напросився, — відказав княжич.

Біль. До капітана хтось підійшов. Може, Загель?

— Адоліне, на тобі Сколкозбруя. — Каладінів зір уперто не бажав наводитися на різкість, але так — над ним навколішках стояв саме той. — Незахищеного спаринг-партнера не жбурляють, наче в’язку хмизу. Батько навчав тебе не такому!

Каладін різко втягнув повітря й через силу розплющив очі, сповнюючись Буресвітла з капшука на поясі. «Не перестарайся, бо вони помітять. Не дай їм відібрати в тебе цей дар!»

Біль відступив. Плече стало на місце — хтозна, зламане чи всього лише вивихнуте. Загель здивовано скрикнув: адже Каладін скочив на ноги і знову кинувся до Адоліна.

Княжич сахнувся й виставив руку, вочевидь прикликаючи Сколкозбройця. Здійнявши хмарку піску, капітан ногою підкинув у повітря своє зронене «напівратище» — а відтак, наблизившись, упіймав.

Але тієї ж миті його сили вичахли. Буря всередині без попередження вщухла, й Каладін заточився, охнувши від повторного болю в плечі.

Адолінів п’ясток у латній рукавиці перехопив його лікоть, а в правиці княжича тим часом матеріалізувався Сколкозброєць. Але тієї ж миті ще один такий клинок торкнув Каладіна за шию.

— Тебе знову вбито, — промовив іззаду Загель, тримаючи Зброю в нього на карку.

Каладін осів додолу серед тренувального майданчика і зронив «напівратище», почуваючись повністю виснаженим. Що ж це з ним трапилося?

— Йди-но допоможи братові зі стрибками, — звелів Загель Адолінові.

І як міг подвижник попихати княжичами?

Холін пішов, а майстер-мечеборець опустився навколішки поряд із Каладіном.

— Ти не сахаєшся, коли на тебе замахуються Сколкозбройцем, бо тобі й справді випадало битися зі Сколкозбройними, адже так?

— Еге ж.

— Значить, маєш щастя, що живий, — сказав Загель, обмацуючи Каладінове плече. — В тобі є заповзятість — і то більше, ніж варто б. Ти в гарній формі й маєш добре тактичне мислення. Але заледве розумієш, що робиш, коли йдеться про Сколкозбройного.

— Я…

Що він міг відповісти? Загель мав рацію. Заперечувати це було б самовдоволеною дурістю. Два поєдинки — або три, як рахувати ще й сьогоднішній — іще не роблять знавцем. Каладін зморщився від болю, коли подвижник торкнувся ушкодженого сухожилля. На піску побільшало спренів болю — того дня він завдав їм чимало роботи.

— Плече ціле, — хмикнув подвижник. — А як твої ребра?

— З ними все гаразд, — відказав охоронець, навзнак лягаючи на пісок і вдивляючись у небеса.

— Що ж, примушувати тебе до навчання я не збираюся, — промовив Загель, підводячись. — Та й, власне, не думаю, що зміг би.

Каладін заплющив очі, почуваючись приниженим — хоча чого б це? Поразок у спарингах він зазнавав і раніше — адже інакше й бути не може.

— Як на мене, ти дуже схожий на нього, — зауважив Загель. — Адолін теж не хотів ставати моїм учнем — принаймні спочатку.

Каладін розплющив очі.

— У нас із ним нічого спільного.

Подвижник вибухнув реготом, а відтак підвівся й пішов, посміюючись, наче щойно почув найкращий жарт у цілому світі. А капітан так само лежав на піску, вдивляючись у темно-синє небо над собою й дослухаючись до звуків тренувальних поєдинків, доки зрештою йому на груди не опустилася Сил.

— Що трапилося? — зажадав пояснення він. — Буресвітло просто вилилося з мене. Я так і відчував, як воно витікає.

— А кого ти захищав? — спитала Сил.

— Я… Я проводив бойове тренування — як-от зі Скелею та Шраммом у проваллі.

— Справді? Саме це ти й робив? — засумнівалася спрен.

Хтозна?.. Каладін лежав і дивився в небо, доки зрештою, перевівши подих, не змусив себе, застогнавши, підвестися. Обтрусившись від піску, він пішов перевірити, як там Моаш і решта вартових. А дорогою втягнув дещицю Буресвітла, і те подіяло, зцілюючи плече та загоюючи синці.

Принаймні фізичні.