Слова Променистого ордену

25. Чудовиська

Каладін гадав, наче для нього не так просто опинитися в геть незнайомій ситуації. Він бував рабом і лікарем-хірургом, вояком на полі битви та лакеєм у їдальні світлооких. За свої двадцять років усякого надивився. Подекуди з’являлося відчуття, наче побаченого було забагато. Він би й радий забути чимало з того, що зберегла його пам’ять.

Так чи інак, а капітан не очікував, що той день принесе йому щось цілковито й приголомшливо незнайоме.

— Сер? — перепитав він, відступаючи на крок. — Що-що я маю зробити?

— Сісти он на того коня, — повторив Далінар Холін, указуючи на тварину, що паслася неподалік.

Та стояла абсолютно непорушно й чекала, доки трава повиповзає з нірок. А відтак із нальоту швидко відщипувала, скільки влазило в рот, нерідко висмикуючи травинки з корінням. Ну а паша, звісно, вмить ховалася по норах.

Поряд гарцювало на вигулі багато таких самих тварин. Каладіна не переставали ошелешувати статки людей на кшталт Далінара: адже кожен кінь вартував сили-силенної сфер. А князь хотів, щоб капітан сів на одного з них.

— Солдате, — промовив Холін, — ти маєш навчитися їздити верхи. Може настати той день, коли моїх синів доведеться охороняти безпосередньо на полі битви. А до того ж скільки це часу тобі знадобилося, щоб дістатися до палацу тієї ночі, коли ти довідався про інцидент із королем?

— Майже три чверті години, — визнав Каладін.

Відтоді минуло чотири дні, протягом яких охоронець частенько бував на межі.

— Хоча біля казарм є стайні, — зауважив Далінар, — і ти — вміючи їздити — міг би здолати той шлях куди швидше. Може, ви й нечасто сідатимете у сідло, але ти й твої люди маєте набути цього корисного вміння.

Каладін озирнувся на решту членів Четвертого мосту, які — за винятком кількох боягузливіших — переважно стенули плечима. І лише Моаш енергійно кивнув.

— Якщо ви, сер, гадаєте, що це корисно, то ми, певне, спробуємо, — відказав капітан, переводячи погляд назад на великого князя.

— Молодець, — похвалив його той. — Я пришлю до вас стайничого.

— Чекатимемо з нетерпінням, сер, — промовив Каладін, стараючись, щоб це не прозвучало іронічно.

Двоє з його людей супроводили Далінара до стаєнь — комплексу міцних і великих кам’яних будівель. Судячи з усього, коли коней звідти випускали, їм дозволяли вільно блукати цим вигулом на захід від таборів. Його було обнесено низенькою стіною з каменю, проте тварини, поза сумнівом, могли її перестрибнути, якби захотіли.

Але вони не хотіли. А натомість походжали, видивляючись траву, або лежали, іржучи та пофиркуючи. Тамтешній запах видавався Каладінові дивним — не гною, а… власне… коней. Він глянув на одного з них, що пасся неподалік — одразу біля стіни. Той не викликав у капітана довіри: коні справляли враження занадто розумних. Справжні гужові або в’ючні тварини — як-от ті ж таки чали — були повільні й слухняні: він їздив би на чалі. Але істота на кшталт цієї… хтозна, що в неї на умі?

А Моаш, підступивши до нього, дивився вслід Далінарові.

— Тобі він до вподоби, еге ж? — тихенько запитав капітана.

— Він хороший командир, — відповів Каладін, інстинктивно шукаючи поглядом княжичів.

Обидва каталися на конях неподалік. Тих, певне, треба було час від часу об’їжджати, тренуючи. От бурекляті створіння!

— Не надто зближуйся з ним, Келе, — нагадав Моаш, так само дивлячись у спину Далінарові. — І не надто йому довіряй. Не забувай, що він світлоокий.

— Таке я навряд чи забуду, — сухо відповів Каладін. — А до того ж це ти, здавалося, замало не зомлів від радості після його пропозиції сісти верхи на цих чудовиськ.

— Ти коли-небудь стикався зі світлооким, який скаче на одній із цих істот? — запитав Моаш. — У сенсі, на полі битви?

Каладін згадав грім копит і вершника в сріблястому обладунку. А ще загиблих друзів.

— Так.

— Тоді тобі не треба пояснювати, яку це дає перевагу, — відказав йому Моаш. — Я радо скористаюся з Далінарової пропозиції.

Стайничий виявився стайничою. Каладін звів брову на вродливу молоду світлооку, яка підійшла до них, вкупі з двійком конюхів. На ній була традиційна воринська сукня, але не шовкова, а з чогось цупкішого та з розрізом від щиколотки до стегна — як спереду, так і ззаду. А під неї вона піддягнула пару жіночих штанів.

Темне волосся стайнича зібрала у хвостик, прикрас не носила, а лице в неї було таке напружене, як не очікуєш побачити у світлоокої.

— Великий князь звелів мені підпустити вас, гицелів, до моїх коней — і мене це не радує, — озвалася стайнича, схрещуючи руки на грудях.

— На щастя, нас теж, — відказав Каладін.

Та зміряла його поглядом.

— То це ти той темноокий, про якого всі подейкують?

— Може, і я.

Жінка хмикнула.

— Тобі треба підстригтися. Гаразд, солдати, слухайте сюди! Ми зробимо все, як належить, бо я не потерплю, щоб моїх коників кривдили — зрозуміло? Тож слухайте мене й запам’ятовуйте!

Відтак настала черга одного з найнудніших і найдовших інструктажів у Каладіновому житті. Жінка без кінця-краю розводилася про посадку — спина пряма, але не надто напружена. Про те, як понукати коней — п’ятами, але без шпор. Як триматися в сідлі, як поважати коня під собою, як правильно тримати вуздечку, а як — рівновагу. І все це ще до того, як вони бодай доторкнулися до одної з тварин!

Зрештою нудьгу перервала поява вершника. На жаль, то виявився Адолін Холін на своєму білому змії — на кілька п’ядей вищому від коня, що його показувала їм стайнича. З тими його величезними копитами, лискучою шерстю та бездонними очима Адолінів баский справляв враження замало не зовсім іншого виду.

Із посмішечкою обвівши поглядом мостонавідників, княжич зустрівся зі стайничою очима, і його усміх став не таким зверхнім:

— Єнет, — промовив він, — ти сьогодні просто чарівна. А втім, як і завжди. Це що, нова сукня для верхової їзди?

Навіть не глянувши на нього, жінка нахилилася — тепер вона базікала про те, як керувати кіньми — і підібрала долі камінець. А відтак обернулася й жбурнула його в Адоліна.

Хоча стайнича схибила, княжич сахнувся, прикриваючи лице рукою.

— Та годі тобі, — сказав Адолін. — Невже ти досі сердишся за те…

Ще один камінь — цього разу в руку.

— Що ж, гаразд, — промовив той, женучи коня геть і зіщулившись у сідлі, щоб у нього було важче поцілити.

Зрештою, наочно продемонструвавши, як сідлати коня й надягати вуздечку, Єнет закінчила інструктаж і визнала «учнів» гідними честі доторкнутися до тварин. Гурт її конюхів — і чоловіків, і жінок — кинувся на вигул підбирати скакунів для шестірки мостонавідників.

— А серед ваших співробітників чимало жінок, — зауважив до стайничої Каладін, чекаючи, доки повернуться конюхи.

— У «Мистецтвах та величі» їзду верхи не згадано, — відказала Єнет. — Тоді коней іще майже не знали. Променисті їздили на ришадіумах, але звичайні скакуни були рідкістю навіть для королів.

На відміну від більшості темнооких помічниць із їхніми рукавичками, захищену руку самої стайничої покривав зашитий рукав.

— А до чого тут це? — не зрозумів капітан.

Насупивши чоло, та спантеличено поглянула на нього:

— «Мистецтва та велич»… — підказала вона. — Обґрунтування поділу мистецтв на чоловічі й жіночі… А, ну звичайно. Я все дивлюсь на капітанський аксельбант у тебе на плечі, але…

— Але я всього-на-всього темноокий невіглас.

— Звісно, якщо тебе влаштовує таке формулювання. А втім, облишмо про це: лекцію про мистецтва я тобі не читатиму, бо вже й так удосталь наговорилася, інструктуючи вас. Тож скажімо так: конюхом може стати кожен, хто захоче — зрозумів?

Єнет бракувало глянсуватої вишуканості, що її Каладін звично асоціював зі світлоокими жінками, і його це збадьорило. Нехай ліпше жінка не приховує зверхності, ніж лицемірить. Конюхи поприводили скакунів із вигулу на манеж — круглий майданчик для верхової їзди — а гурт паршменів із потупленими очима приніс сідла, підсідельники й вуздечки: після інструктажу стайничої капітан засвоїв назви спорядження.

Вибравши собі коня, який здавався сумирнішим, — невисокого, гнідого та з кошлатою гривою — Каладін, із допомогою конюха, осідлав його. Неподалік те саме зробив Моаш — і скочив у сідло. Та щойно конюх відпустив скакуна, як той без команди верхівця подався геть.

— Гей ти! — гукнув Моаш. — Стій. Ану тпру! Як мені його зупинити?

— Ти випустив вуздечку! — крикнула стайнича йому вслід. — От буреклятий дурень! Чим ти слухав?!

— Вуздечку? — перепитав Моаш, незграбно підхоплюючи повіддя. — А хіба не можна просто ляснути його пужалном по голові — як-от чала?

Єнет лише потерла чоло.

Каладін зазирнув у вічі власному баскому.

— Послухай, — тихенько сказав він коневі, — цього не хочемо ні ти, ні я. Тож будьмо лагідні один до одного, і ми якнайшвидше покінчимо з цим.

Тварина тихенько фиркнула. Глибоко зітхнувши, капітан узявся за сідло, як показували, й поставив одну ногу в стремено. Він кілька разів заточився, але зрештою закинув тіло на сідло, схопився мертвим хватом за луку й міцно тримався, готуючись, що його сильно гойдатиме, коли кінь рвоне з місця і поскаче.

Але той схилив голову й заходився лизати якісь камінці.

— Но, пішов, — промовив Каладін, здіймаючи повіддя. — Рушаймо.

Нуль уваги.

Згадавши інструктаж, верхівець спробував «пришпорити» тварину п’ятами, але та навіть вухом не повела.

— Ти ж маєш бути кимось на кшталт чотириногої фіри, яка коштує більше, ніж ціле село, — звернувся до скакуна Каладін. — То доведи ж мені це. Вйо! Пішов! Уперед!

Проте кінь, як і доти, лизав камінці.

«Та що ж там ця худобина робить? — подумав капітан, звісившись із сідла, і з подивом виявив, що травинки визирають із нірок. — Змочуючи камінь слиною, вона обдурює траву — бо та гадає, наче задощило». Рослини нерідко розкривалися після бурі, досхочу насичуючись вологою, навіть якщо їх об’їдали комахи. «Розумна тварина. Лінива, але розумна».

— Ти маєш показати цій кобилці, хто тут головний, — зауважила Єнет, проходячи повз. — Натягни повіддя, сядь рівніше, змусь її піднести голову й не дозволяй пастися. Бо якщо не виявиш твердості, вона тобі на голову сяде.

Каладін дослухався до поради і зрештою спромігся відірвати тварину від їжі. Пахло від неї незвично, але насправді радше приємно. Він погнав її ступою, а щойно це сталося, як керувати виявилося не так уже й складно. А втім, дивне це було відчуття — віддати свої переміщення під контроль комусь іншому. Так, повіддя тримав верхівець, але кобила під ним щомиті могла здибитися й понести, не залишивши йому засобів впливу на ситуацію. Власне, половина прослуханого інструктажу зводилася до того, що коней не можна лякати — наприклад, панікувати, якщо скакун припустить галопом, або несподівано підходити ззаду.

Сидячи на коні, він опинився вище, ніж сподівався, й падати додолу було далеченько. Каладін потренувався повертати сюди-туди й за короткий час примудрився цілеспрямовано під’їхати до Натама — довгобразого мостонавідника, який тримав повіддя, наче то були коштовні самоцвіти, й боявся смикнути ними, щоб осадити або повернути коня під собою.

— Буря забирай! Повірити не можу, що ми їздимо на цих худобинах не просто так, — озвався Натам. Алетійською він розмовляв із рубаним сільським акцентом — неначе відкушуючи слова ще до того, як ті встигали повністю відзвучати. — Я про те, що виходить не швидше, ніж пішки, еге ж?

Каладін знову пригадав, як мчить в атаку той Сколкозбройний вершник із далекого минулого. Так, він розумів, яку перевагу має кавалерист: зверху донизу легше рубати навідліг, а габарити коня — маса тіла й інерція бігу — лякали піхотинців, спонукаючи тих кидатися врозсип.

— Гадаю, зазвичай вони прудкіші, — мовив капітан. — Поб’юся об заклад, що для пробної поїздки нам дали старих шкап.

— Еге — я теж такої думки, — погодився Натам. — Не думав, що вони будуть теплі на дотик — бо раніше я їздив на чалах. Невже коні мають бути… теплокровні? В голові не вкладається, за що тут платити такі величезні гроші. Таке враження, наче їдеш на купі смарагдових броамів. — Повагавшись, верхівець озирнувся. — От тільки зади смарагдів набагато спокійніші…

— Натаме, ти добре пам’ятаєш той день, коли на короля було вчинено замах? — поцікавився Каладін.

— Так, звісно, — відказав йому той. — Я вибіг на балкон разом із хлопцями й на власні очі бачив, як король теліпався на вітрі, наче вуха самого Прародителя бур.

Каладін усміхнувся. Свого часу його співрозмовник — вічно похмурий та з потупленим поглядом — відповідав здебільшого однослівно: служба в мостонавідниках заледве не звела його в могилу. Але кілька останніх тижнів вочевидь пішли Натамові на користь. Як, власне, й кожному з них.

— А ввечері перед бурею на балкон ніхто не виходив? — запитав Каладін. — Може, якийсь незнайомий служник? Або вояк не з Королівської гвардії?

— Служників не пригадую, сер, — відповів Натам і примружився. На обличчі колишнього хлібороба проступив замислений вираз. — Тоді я саме разом із гвардійцями охороняв короля цілий день. Але нічого незвичного не помітив. Мені… Тпру!

Його кінь раптом рвонув уперед, обганяючи Каладінового.

— Подумай! — гукнув командир йому навздогін. — Спробуй пригадати, що зможеш!

Натам кивнув, так само тримаючи поводи, немовби скляні, й уперто не смикаючи за них. Каладін похитав головою.

Повз нього проскакав маленький коник. У повітрі. Зі світла. Сил засміялася, а потім, змінюючи подобу, закрутилася світною стрічкою й опустилася на шию Каладінової кобили — просто попереду верхівця.

Спрен відкинулася на спину, широко усміхаючись, але потім, зауваживши вираз його обличчя, насупилась:

— А ти не надто веселий.

— А ти починаєш нагадувати мені матір.

— Чим саме? — запитала Сил. — Чарівністю? Шармом? Кмітливістю? Розумом?

— Схильністю до самоповторення.

— То чарівністю, шармом, кмітливістю чи розумом?

— Дуже смішно.

— Сказав той, хто не сміється, — відказала спрен, схрестивши рученята. — Гаразд, то що тебе сьогодні так розмерехлюндило?

— «Розмерехлюндило»? — насумрився Каладін. — Хіба є таке слово?

— А ти не знав?

Той похитав головою.

— Звісно, що є, — серйозним тоном відказала Сил. — Навіть не сумнівайся.

— Щось тут не те, — пробурмотів Каладін. — Я про розмову, яку щойно мав із Натамом.

Він натягнув повіддя, щоб не дати кобилці знову нахилитися й щипати траву. Ця тварина була надзвичайно цілеспрямована.

— І про що ж ви говорили?

— Про замах на вбивство, — пояснив Каладін, примруживши очі. — Чи не бачив він когось до того, як… — Він затнувся. — …Як грянула буря.

Його опущений погляд зустрівся з оченятами Сил.

— Стихією ту секцію перил мало б зірвати, — пояснив Каладін.

— Здути й погнути! — докинула спрен, підводячись і широко всміхаючись. — Он воно що…

— Її начисто вирізали й розкришили будівельний розчин, що втримував стійку, — повів далі той. — Поб’юся об заклад, що сила вітру була нітрохи не менша, ніж вага короля, який сперся на перила.

— Значить, диверсію вчинили після бурі, — озвучила висновок Сил.

І це значно звужувало відповідний проміжок часу. Капітан розвернув кобилу в той бік, куди поскакав Натам. Але, на жаль, наздогнати його виявилося нелегко: той, не приховуючи переляку, їхав клусом, а Каладін ніяк не міг поквапити тварину під собою.

— Що, мостонавідничку, проблеми? — запитав, підрисивши, Адолін.

Каладін кинув погляд на княжича. Прародителю бур! Та як же було не почуватися карликом, їдучи поряд такого монстра, як Адолінів. Каладін спробував пришпорити свою шкапу, але вона так само цокала вперед, не змінюючи швидкості й описуючи на манежі коло.

— Замолоду Пінка, може, й славилася прудкістю, але це було п’ятнадцять років тому, — пустив шпильку княжич. — Мені, щиро кажучи, дивно, що вона ще жива. А втім, дітей — або мостонавідників — катати кращої й не треба.

Пускаючи повз вуха його кпини, Каладін дивився перед собою й так само намагався змусити кобилку прискорити крок і наздогнати Натама.

— А якщо хочеш баскішу конячку, — промовив Адолін, указуючи вбік, — то онде стоїть Буремрія — може, вона припаде тобі до смаку.

Він указував на більшу й сухорлявішу тварину на власному вигулі, осідлану й прив’язану мотузкою до міцно вмурованого в землю стовпа. Довгий повід дозволяв їй гасати короткими перебіжками й тільки по колу, від чого та закидала голову й фиркала.

Княжич тим часом пришпорив свого скакуна і промчав повз Натама.

«Буремрія, кажеш?» — подумав капітан, уважно розглядаючи прив’язану тварину. Ця точно була баскіша, ніж Пінка. А ще справляла таке враження, ніби їй кортіло вкусити кожного, хто занадто наблизиться.

Каладін розвернув свою кобилку в той бік, а під’їхавши ближче, спинив її — що-що, а це вона зробила залюбки — і зліз із сідла. Це виявилося складніше, ніж він сподівався, але обійшлося без падіння долілиць.

Спішившись, він узяв руки в боки й уважно оглянув тварину, яка гарцювала по той бік загону.

— Хіба не ти допіру бурчав, що радше ходитимеш пішки, ніж дозволиш коняці носити себе, де вона схоче? — поцікавилася Сил, перебравшись Пінці на голову.

— Було діло, — відказав Каладін.

Сам цього не усвідомивши, він усотав дещицю Буресвітла. А коли заговорив, те вирвалося з нього — невидиме, якщо не придивлятися й не зауважити злегенька пожолоблене повітря.

— То навіщо ж тобі бодай думати про поїздку на цьому?

— Моя кобила, — мовив Каладін, киваючи на Пінку, — їздить тільки кроком. Проте ходити я чудово можу й сам. Але он та — то справді бойова тварина.

Моаш мав рацію: на полі битви коні забезпечували перевагу, тож йому хотілося принаймні ознайомитися, що воно таке.

«Те саме втовкмачував мені й Загель, пропонуючи навчити, як битися зі Сколкозбройними, — подумав капітан. — А я відхилив його пропозицію».

— Що це ти, по-твоєму, зібрався зробити? — спитала, підскакавши до нього, Єнет.

— Сісти он на неї, — відказав Каладін, показуючи пальцем на Буремрію.

Стайнича хмикнула.

— Та вона тебе водномить скине, і ти, мостонавіднику, розчерепиш собі довбешку. Буремрія не жалує верхівців.

— Але ж вона під сідлом.

— Так, щоб звикала до нього.

Кобила описала чергове коло і сповільнила свій галоп.

— Не до вподоби мені вираз у твоїх очах, — сказала Каладінові Єнет, розвертаючи вбік скакуна під собою, який нетерпляче притупував, наче йому кортіло взяти з місця вскач.

— А я таки спробую, — промовив той і рушив уперед.

— Ти навіть у сідло не зможеш сісти, — застерегла капітана стайнича, уважно дивлячись йому вслід, немовби їй було цікаво, що ж він робитиме.

А втім, у нього склалося враження, наче її хвилювала не так його доля, як безпека кобили.

Дорогою на плече Каладінові опустилася Сил.

— Що, повторюється історія на тренувальному майданчику? — спитав її той. — Закінчиться все тим, що я лежатиму на спині, витріщаючись у небо й почуваючись дурнем?

— Схоже на те, — безжурно відказала спрен. — Але навіщо ти це робиш? Через Адоліна?

— От іще, — фиркнув Каладін. — Пішов той князівський виплодок у бурю.

— А нащо ж тоді?

— Через страх перед цими тваринами.

Сил спантеличено поглянула на нього, але для Каладіна все було абсолютно логічно. Попереду засапана після пробіжки Буремрія, важко поводячи боками, глянула на нього, і той зустрівся з нею поглядом.

— Буря забирай! — гукнув іззаду Адолінів голос. — Не роби цього, мостонавідничку! Чи ти здурів?

Каладін підступив до кобили. Та, пританцьовуючи, відійшла на кілька кроків, але дозволила йому торкнутися сідла. Тож він удихнув іще трішки Буресвітла й скочив тварині на спину.

— Поглинь тебе Геєна! Що?.. — кричав Адолін.

Але капітан розчув тільки початок. У підсиленому Буресвітлом стрибку він підскочив вище, ніж могла сподіватися звичайна людина, однак до мети було ще далеко. Бо щойно Каладін схопився за луку й перекинув одну ногу через спину кобили, як та почала брикатися.

На відміну від Пінки — й утворюючи з нею яскравий та разючий контраст — ця тварина була неймовірно дужа й замало не скинула верхівця після першого ж вибрику.

Шалено змахнувши рукою, він розлив по сідлу Буресвітло і прикріпився до нього. Але це всього-на-всього означало, що його не зішпурнуло з кінської спини, наче ганчір’яну ляльку, а заметляло сюди-туди, наче ту ж таки ляльку. Якимось дивом примудрившись ухопитися за гриву, Каладін зціпив зуби й щосили тримався, щоб йому не забило памороки.

Вигули та манежі позливалися в суцільну пляму. Єдиними звуками, що долинали до верхівця, були стукіт серця й тупіт копит. Кобила — просто Спустошувач у кінський подобі — гарцювала, мовби сама буря, проте Каладін тримався в сідлі не менш надійно, ніж якби його прицвяхували. І за певний час, що здався йому вічністю, засапана Буремрія з піною на морді затихла.

Коли зір об’їждчика навівся на різкість, він побачив, що віддалік стоїть гуртик мостонавідників, які підбадьорюють його вигуками. А Єнет з Адоліном, сидячи верхи, витріщаються на нього з начебто благоговійним жахом. Каладін широко всміхнувся.

Аж тут в останньому могутньому зусиллі Буремрія скинула його додолу.

Він цього не зауважив, але Буресвітло на сідлі встигло вичахнути, й капітан (достоту як і прогнозував) опинився долі — лежачи навзнак, приголомшено витріщаючись у небеса й дуже невиразно пригадуючи, чим займався декілька останніх секунд. Поруч нього із землі повиповзали болекузьки — крихітні й загребущі помаранчеві п’ястки, що тягнулися навсібіч.

Над ним схилилася коняча голова з бездонними та непроглядними очима. Кобила фиркнула. Від неї пахло потом і травою.

— Ах ти ж худобина! — промовив Каладін. — Дочекалася, коли я ослаблю пильність, — і скинула.

Кобила знову фиркнула, і той мимоволі розсміявся. Буря забирай — але й приємне відчуття в нього щойно було! Каладін не міг пояснити чому, але, відчайдушно хапаючись за брикливу тварину, пережив справжнісіньку ейфорію.

Коли капітан, підвівшись, обтрушувався, крізь юрбу до нього протиснувся сам насуплений Далінар. Охоронець устиг забути, що той досі залишався поблизу. Перевівши погляд із Буремрії на Каладіна, князь запитально здійняв брову.

— На тихохідній шкапі вбивць не переслідують, сер, — пояснив Каладін, салютуючи.

— Так, солдате, — погодився Далінар, — але навчання новобранців зазвичай починають, використовуючи затуплену зброю. Ти цілий?

— Усе гаразд, сер, — відказав капітан.

— Що ж, здається, наче ви тут не на жарт узялися за тренування, — сказав Далінар. — Я зроблю належні розпорядження, щоб ти й іще п’ятеро людей на твій вибір могли щодня приходити сюди найближчих кілька тижнів і вправлятися.

— Слухаю, сер.

Хай там як, а час він знайде.

— Гаразд, — промовив князь. — Я отримав твій план щодо початку патрулювання за межами таборів і вважаю його вдалим. Чом би вам не розпочати за два тижні, прихопивши й коней, щоб потренуватися в польових умовах?

Стайнича видала якийсь здавлений звук.

— За стінами табору, Ваша Ясновельможносте? Але… розбійники…

— Тутешні коні мають приносити користь, Єнет, — урвав її Далінар. — А ти, капітане, подбай, щоб війська вистачило для їхнього захисту, добре?

— Так точно, сер, — відказав Каладін.

— От і гаразд. Але її категорично не беріть, — промовив князь, махнувши рукою в бік Буремрії.

— Е-е… Так точно, сер.

Холін кивнув і відійшов, махаючи рукою (але кому, Каладін не розгледів). Капітан потер забитого ліктя. Залишок Буресвітла в його тілі зцілив спершу голову — а потім вичах, не діставшись до руки.

Єнет гукнула їм знову сідати верхи, щоб перейти до другого етапу тренування, й мостонавідники подалися до коней. Аж раптом на шляху в Каладіна опинився Адолін, який залишався в сідлі.

— Дякую, — неохоче буркнув княжич.

— За що? — не зрозумів капітан, проходячи повз нього до Пінки, яка — не зважаючи на довколишній рейвах — так само щипала траву.

— Ти не сказав батькові, що це я тебе під’юдив.

— Адоліне, я не ідіот і бачив, у що лізу, — сказав Каладін, заскакуючи в сідло, й, не без труднощів відірвавши кобилку від їжі, отримав від конюха ще кілька настанов.

Зрештою він знову підрисив до Натама. На спині в Пінки трясло, але верхівець здебільшого наловчився рухатися в такт кінському бігу — це називали «стройовою риссю» — щоб його не надто підкидало.

Натам спостерігав за наближенням командира.

— Сер, так нечесно.

— Ти про Буремрію?

— Ні — про те, як запросто ви їздите верхи. Таке враження, наче для вас це зовсім природно.

Гм, а з відчуття й не скажеш.

— Повернімося до розмови про ту ніч.

— Сер? — не зрозумів довгобразий мостонавідник. — Я поки нічого не згадав — трішки не до того було.

— Я хочу запитати про інше, — пояснив Каладін, порівнявши Пінку з конем підлеглого. — Про твою варту вдень ми говорили — але як щодо періоду, відколи я пішов? Чи виходив на балкон іще хтось, крім короля?

— Лише вартові, сер, — відказав Натам.

— Хто саме? — спитав Каладін. — Може, вони там щось бачили?

Натам знизав плечима:

— Я пильнував здебільшого двері. Король якийсь час залишався у вітальні. А виходив, здається, Моаш.

— Моаш? — перепитав Каладін, насупившись. — Хіба його зміна не мала от-от закінчитися?

— Еге, — підтвердив Натам. — Але він затримався надовше — мовляв, хоче впевнитися, що з королем усе добре. Ну й от: чекаючи, Моаш виходив на балкон — адже ви зазвичай виставляєте там вартового.

— Дякую, — відказав командир. — Тоді я спитаю в нього.

Коли він розшукав Моаша, той саме уважно слухав якісь пояснення Єнет. Скидалося на те, що їзду верхи той засвоїв швидко — Моаш, схоже, хапав на льоту геть усе. Свого часу, коли йшлося про воєнну підготовку, з усіх мостонавідників саме він, поза сумнівом, став відмінником номер один.

Хвильку-другу Каладін, насупившись, спостерігав за ним, а відтак капітана осяяло: «Та що це ти собі надумав? Наче Моаш із якогось дива пов’язаний із замахом на вбивство? Не дурій». Це було сміховинно. А до того ж звідки в мостонавідника Сколкозброєць?

І капітан розвернув кобилу. А попутно зауважив, кому саме махав Далінар. У нього була зустріч із ясновельможним Амарамом. До них було надто далеко, щоб розчути слова, але радість на Далінаровому обличчі Каладін розгледів. Амарам помахав обом княжичам, і ті, широко всміхаючись, поскакали до них.

Від гніву, що скипів усередині — раптового, лютого, майже нестримного — Каладінові руки стислися в кулаки, а подих із шипінням виривався назовні крізь спазмоване горло. Це було дивно: капітан-бо гадав, що його ненависть ховається глибше.

Спеціально розвернувши кобилу в протилежному напрямку, він раптом загорівся бажанням вирушити в патруль разом із новобранцями.

Перепочити від військових таборів здалося йому чудовою думкою.