Слова Променистого ордену

38. Безгомінна буря

— Співчуваю вашій утраті… — говорила Шаллан. — Я привезла її речі, які змогла врятувати. Вони там, зовні, у моїх людей.

Їй було напрочуд важко вимовляти ці слова без дрожу в голосі. Протягом своєї кількатижневої поїздки вона горювала за Ясною, але від слів про її смерть — і спогадів про ту жахливу ніч — почуття накочували, наче здиблені вали, погрожуючи захлеснути.

Але на допомогу прийшов недавній автопортрет. Сьогодні вона зможе побути такою, як на тому малюнку — не те щоб нечулою, але здатною пережити цю втрату. Дівчина зосередила увагу на теперішній миті й на поточному завданні — а саме на двох людях, що стояли перед нею. На Далінарі й Навані Холінах.

Великий князь був достоту таким, як вона сподівалася — чоловіком із грубуватим лицем і коротким чорним волоссям, що сріблилося на скронях. Його тугий мундир створював враження, наче тільки він у цій залі не з чуток знав про битви. Чи не в бою з паршенді він отримав ті синці на обличчі? А Навані мала вигляд Ясни за двадцять років — іще вродливої, але якось по-материнському (хоча Шаллан ніколи не могла уявити покійну наставницю в такій ролі).

Коли дівчина тільки-но підійшла, Навані всміхалася, але тепер від тієї безжурності не лишилося й сліду. «Вона ще сподівалася, що донька жива, — збагнула Шаллан, коли та осіла в крісло неподалік. — А я зруйнувала цю надію».

— Дякую вам за цю звістку, — сказав ясновельможний Далінар. — Добре… словом, тепер ми знаємо напевне.

Це було жахливо — не лише згадати про ту смерть, а й розчавити інших її тягарем.

— Я маю для вас інформацію, — промовила Шаллан, намагаючись бути тактовною. — Про те, над чим працювала Її Світлість.

— Знову про паршменів? — різко спитала її мати. — Буря забирай, та дівуля схибнулася на них ще тоді, як убила собі в голову, наче це вона винна в батьковій смерті.

Що-що? Такої версії тодішніх подій Шаллан іще не чувала.

— Її дослідження почекають, — сказала Навані, чий погляд метав громи й блискавки. — Я хочу дізнатися, що саме трапилося тоді, коли ти, на твою думку, бачила, як вона гине. Розкажи все, що пам’ятаєш — не оминаючи ні найменших подробиць.

— Може, після зборів… — мовив Далінар, поклавши руку на плече Навані.

Князівський доторк був напрочуд ніжний. Хіба ця жінка не вдова Ґавілара? А цей вираз у його очах — що за ним крилося? Братня любов до сестри чи щось більше?

— Ні, Далінаре, — відказала Навані. — Негайно. Я хочу почути про все просто зараз.

Готуючись розпочинати, Шаллан глибоко зітхнула, притлумила емоції й виявила, що вона навдивовижу спокійна. Збираючись із думками, дівчина зауважила, що з неї не зводить очей якийсь молодий блондин. Це, певне, Адолін. Плітки не збрехали: вродливий юнак. На ньому, як і на батькові, був синій мундир, проте Адолінів здавався… як би тут висловитися? Стильнішим? Їй сподобався контраст між дещо неслухняним волоссям і бездоганністю однострою. Це робило княжича життєвішим і не таким прилизаним.

Шаллан знову обернулася до Навані.

— Я прокинулася серед ночі від криків і запаху диму. Відчинивши двері в коридор, я побачила, що на вході до Ясниної каюти — навпроти моєї — з’юрмилися незнайомі чоловіки. Вони повалили її додолу й… Ваша Світлосте, я бачила, як їй проштрикнули серце. Мені шкода.

Навані напружилася і смикнула головою, неначе отримала ляпаса.

А дівчина повела далі. Вона намагалася викласти все якомога правдивіше, хоча розповісти про речі, до яких вона вдалася — Світлопрядіння, Душезаклинання корабля, — було б вочевидь нерозважливо, принаймні поки що. Натомість Шаллан повідомила заздалегідь підготовану напівправду: наче забарикадувалася в себе в каюті.

— Згори долинали крики моряків, яких по одному страчували, — вела далі дівчина. — І я збагнула, що єдиною надією на їхній порятунок від піратів стала б якась халепа на судні. Тож я схопила смолоскип і підпалила корабель.

— Підпалила? — перепитала нажахана жінка. — Коли моя дочка лежала непритомна?

— Навані… — почав Далінар, стискаючи її плече.

— Ти прирекла її на загибель, — сказала Навані, знищуючи дівчину поглядом. — Адже Ясна, на відміну від решти, не могла врятуватися вплав. Вона…

— Навані, — повторив великий князь уже рішучіше. — Ця дівчинка вчинила мудро. Самотужки впоратися з цілою бандою вона ніяк не могла. А висновуючи з побаченого… Навані, Ясна не була непритомна. На той момент допомогти їй було неможливо.

Жінка глибоко зітхнула, вочевидь силкуючись стримати свої почуття.

— Перепрошую, — промовила вона до Шаллан. — Я не при собі й поводжуся нерозважливо. Дякую… дякую тобі за цю звістку. — Вона підвелася. — Вибачте.

Далінар кивнув, не заважаючи їй піти, зберігши розумну міру пристойності. А Шаллан, зціпивши перед собою руки, ступила крок назад, почуваючись безсилою й напрочуд збентеженою тим, що побачила. Вона ж бо й не сподівалася, наче все пройде гладко. І так воно й сталося.

Дівчина скористалася із цієї заминки, щоб перевірити, як там Фрактал. Спрен — майже невидимий — сидів у неї на спідниці. Навіть якби його помітили, то прийняли б за чудернацьку фактуру подолу — якщо той, звісно, не порушить її наказу застигнути на місці й мовчати.

— Підозрюю, що ваша мандрівка сюди стала справжнім випробуванням, — промовив Далінар, обертаючись до Шаллан. — Адже кораблетрощі ви зазнали в районі Морозних земель?

— Так. На щастя, я зустріла караван і добулася з ним сюди. Дорогою на нього, щоправда, напали розбійники, але нас урятувала вчасна поява солдатів.

— Солдатів? — перепитав здивований Далінар. — Із якого загону? Під чиїм знаменом?

— Цього я не знаю, — відказала дівчина. — Я так зрозуміла, що колись вони служили на Розколотих рівнинах.

— Дезертири?

— Ваша Ясновельможносте, я не розпитувала їх про такі деталі, — пояснила вона. — Я тільки обіцяла їм помилування за минулі злочини — адже своїм шляхетним учинком вони врятували десятки життів. Хоробрість цих людей може підтвердити весь караван, що підібрав мене. Гадаю, вони прагнули спокутувати колишні гріхи й заслужити можливість почати все наново.

— Я подбаю, щоб король їх помилував, — пообіцяв Далінар. — Підготуйте перелік імен. Як на мене, вішати солдатів — це завжди марнотратство.

Шаллан збадьорилася. Одною проблемою менше.

— Ваша Ясновельможносте, нам варто обговорити ще одне делікатне питання, — промовила дівчина.

Обоє обернулися до Адоліна, який отирався неподалік. Юнак усміхнувся.

Яка приємна в нього усмішка!

Коли принцеса вперше пояснила їй про каузаль, цікавість Шаллан була суто абстрактна. Породичатися через одруження з могутнім алетійським Домом? Здобути братам союзників? Отримати офіційний статус і далі співпрацювати з Ясною, рятуючи світ? Такі перспективи здавалися дивовижними.

Однак, забачивши Адолінову усмішку, вона забула й думати про всі ці переваги. Біль від згадки про Ясну ще не зовсім ущух, але, дивлячись на цього юнака, терпіти страждання зробилося куди легше. Шаллан відчула, що шаріє.

«А це може загрожувати небезпекою», — майнуло в гадці.

Адолін підійшов і приєднався до них. Гомін довколишніх розмов давав їм змогу, так би мовити, усамітнитися на людях. Княжич роздобув для неї помаранчевого вина і простягнув їй келиха із запитанням:

— Шаллан Давар?

— Е-е… — Як це ж її? А, правильно. Вона взяла вино. — Так?

— Адолін Холін, — відрекомендувався юнак. — Мені шкода чути, скільки лиха ви натерпілися. Нам треба повідомити короля про долю його сестри. Коли хочете, я можу взяти це на себе й піти замість вас.

— Дякую, — відповіла Шаллан, — але я воліла б зустрітися з ним особисто.

— Так, звісно, — погодився Адолін. — А що ж до нашої… домовленості… Доки ви були Ясниною підопічною, все видавалося куди логічнішим, еге ж?

— Мабуть, так.

— Хоча тепер, коли ви вже тут… то, може, прогуляємося, щоб збагнути, як нам така перспектива?

— Залюбки, — відповіла Шаллан. «От дурепа! Хутко скажи щось дотепне!» — Е-е… У вас гарне волосся.

Частина її єства — та, що засвоїла науку Тин — застогнала.

— Волосся? — перепитав Адолін, провівши рукою по голові.

— Так, — підтвердила Шаллан, силкуючись примусити свої мляві мізки знову запрацювати. — У Я-Кеведі нечасто зустрінеш блондина.

— Дехто вбачає в цьому свідчення нечистокровності мого родоводу.

— Як кумедно. Про мене кажуть те саме, і то також через колір волосся.

Вона всміхнулася йому. Цей хід, здавалося, був правильний, бо Адолін повернув її усмішку. Репліки виходили так собі — Шаллан бувала й кмітливішою — але доки княжич усміхався, її справи стояли терпимо.

Далінар відкашлявся. Шаллан закліпала очима. Вона зовсім забула про присутність великого князя.

— Адоліне, — сказав той, — принеси-но мені вина.

— Батьку? — спитав княжич, обертаючись. — А-а. Гаразд, я зараз.

І він відійшов.

Очі Аш! Який же він красень! Дівчина обернулася до Далінара, який… е-е… не міг похвалитися вродою. Ні, він справляв належне враження, але колись йому зламали носа, та й із рисами обличчя трішки не поталанило. А тут ще й синці…

Щиро кажучи, його вигляд просто лякав.

— Я б залюбки дізнався про вас більше, — тихенько сказав князь. — Що у вас за родинні проблеми й чому ви так прагнете до заручин із моїм сином?

— Моя родина розорена, — зізналася дівчина. Маючи справу з цим чоловіком, відвертість видавалася найліпшою тактикою. — Мій батько мертвий, але нашим кредиторам про це поки невідомо. Я навіть не помишляла про союз із Адоліном, доки не почула таку пропозицію від Ясни. Хоча, якщо мені дозволять, я радо вхоплюся за неї. Поріднившись через шлюб із вашим Домом, я забезпечу своїй родині колосальну підтримку.

Вона й досі не знала, як бути з Душезаклиначем, що належав братам. Але всьому свій час.

Далінар хмикнув. Він не очікував від неї такої відвертості.

— Тож сама ви не маєте чого запропонувати? — запитав її князь.

— Судячи з почутого від наставниці про ваш умонастрій, я не думала, наче фінансові чи політичні дивіденди становитимуть для вас першочерговий інтерес, — відказала Шаллан. — Якби ви прагнули до такого союзу, то оженили б княжича Адоліна ще багато років тому. — Вона поморщилася від власної прямоти. — Не сприйміть мої слова як неповагу, Ваша Ясновельможносте.

— Все гаразд, — заспокоїв її Далінар. — Мені до вподоби відвертість. Однак моє небажання примушувати сина до шлюбу не означає, що я не хочу для нього вдалої партії. А ви безпосажна, походите з дрібного чужинського Дому й не приховуєте, що ваша родина розорена?

— Я не казала, що безпосажна, — заперечила дівчина. — Ваша Ясновельможносте, скільки підопічних прийняла Ясна Холін за останній десяток років?

— Як мені відомо, жодної, — відказав той.

— А знаєте, скільком вона відмовила?

— Можу собі уявити.

— Але мене вона взяла. Хіба не можна розглядати це як такий собі посаг?

Далінар, позволікавши, кивнув.

— Каузалю поки що не скасовуймо, — сказав він. — Адже причина, яка насамперед спонукала мене погодитися, залишається незмінною: я хочу, щоб Адолін став недосяжним для тих, хто маніпулював би ним задля політичного зиску. Якщо ви справите належне враження на мене, Її Світлість Навані і, звісна річ, самого нареченого, то каузаль переросте в повноцінні заручини. А доти пропоную вам посаду молодшої писарки в моїй канцелярії, де ви зможете проявити себе.

Пропозиція була щедра, але зв’язувала дівчині руки й ноги. Платні молодшої писарки мало вистачити на прожиття, але хвалитися буде нічим. А до того ж вона не мала сумніву, що князь за нею пильнуватиме. Його погляд був страхітливо проникливий. Вона й кроку не зможе ступити без того, щоб про це не доповіли Далінарові.

Його благодіяння стане для неї в’язницею.

— Ваша Ясновельможність дуже щедра, — мимоволі мовила Шаллан, — але я, власне, маю…

— Далінаре! — гукнув хтось із присутніх у залі. — Ми ще поновимо сьогоднішнє засідання чи мені розпорядитися, щоб подали повноцінний обід?!

Її співрозмовник обернувся до тілистого, бородатого чоловіка в традиційному одязі — відкритій мантії поверх сорочки вільного крою та військовій спідниці, яку називали такамою. «Це великий князь Себаріал», — зрозуміла Шаллан. У нотатках Ясни презирливо зазначалося, що він нестерпний і недолугий. Принцеса була ліпшої думки навіть про великого князя Садеаса, якому не радила довіряти.

— Авжеж, поновимо, Себаріале, — відказав Далінар.

Залишивши дівчину саму, ясновельможний Холін попрямував до крісел, розставлених по центру приміщення, де зайняв одне з місць за столом. У крісло поруч нього опустився якийсь гордовитий чоловік із різко окресленим носом. «То, певне, король Елгокар». Він виявився молодшим, ніж гадала Шаллан. Чому Себаріал закли́кав Далінара поновити збори — адже поруч був монарх?

Наступні кілька хвилин стали для дівчини випробуванням. Високородні світлоокі обох статей вмощувалися в розкішні крісла, біля кожного з яких стояв столик і чекав напоготові мажордом — на випадок важливих доручень. А кілька паршменів дбали, щоб на кожному зі столиків були вино, горіхи та свіжі й сушені фрукти. Шаллан здригалася щоразу, коли хтось із них проходив повз неї.

Вона подумки перелічила великих князів. Упізнати Садеаса було легко: через прикметні жилки під шкірою — як-от у її батька після пиятики — його обличчя відливало червоним. Решта кивали йому й зачекали, доки той першим займе своє місце. Складалося враження, що Садеаса поважали не менше, ніж Далінара. Його дружина, Йалай, була тонкошия, товстогуба, пишногруда й широкорота. Ясна зазначала, що та не менш прониклива, ніж чоловік.

Із кожного боку від їхнього подружжя сиділо по великому князю. З одного — Аладар, уславлений дуелянт. Коротун, згадуваний у Ясниних нотатках як могутній вельможа, що любить ризикувати й має репутацію азартної людини, небайдужої до заборонених ігор. Здавалося, що він і Садеас на короткій нозі. Хіба вони не ворогують? Шаллан читала, що ті часто сварилися через землі. Хай там як, а глеків вони вочевидь давно не били, бо дивилися на Далінара однаковими очима.

По іншу руку від Садеаса сиділи великий князь Рутар із дружиною. Ясна вважала їх, фактично, звичайними злодіями, але попереджала, що ця парочка — небезпечні опортуністи.

Крісла, здавалося, стояли таким чином, що очі всіх присутніх були звернені до цих двох фракцій. Фракція Елгокара й Далінара по один бік, а фракція Садеаса, Аладара й Рутара — по другий. Нотатки Ясни вочевидь застаріли, бо політичний клімат змінився.

Зібрання затихло. Всім, здавалося, було байдуже, що Шаллан спостерігає за зборами. Адолін зайняв місце позаду батька — між молодшим, ніж він, юнаком в окулярах і порожнім кріслом, де раніше, мабуть, сиділа Навані. Дівчина обережно відійшла до стіни — там юрмилися охоронці, слуги й навіть кілька Сколкозбройних — щоб не потрапити на очі Далінарові, який іще, бува, попросить її залишити залу.

Першою взяла слово Її Світлість Яйла Рутар.

— Ваша Величносте, — промовила вона, подавшись уперед над узятими в замок п’ястками, — боюся, що наша розмова ходить колами, і ми за сьогодні ще нічого не досягли. Найбільше занепокоєння в нас, звісна річ, викликає ваша безпека.

Навпроти зачулося гучне фиркання Себаріала, який жував скибки дині. Решта, здавалося, демонстративно не зважали на цього неприємного бороданя.

— Так, — підтримав ораторку Аладар. — Убивця в білому. Ми маємо щось удіяти. Я не сидітиму в палаці, чекаючи, коли той прийде по мене.

— Він убиває королів і князів по всьому Рошару! — докинув Ройон.

Сутулий у плечах та з лисуватою головою, він нагадував дівчині черепаху. Як це там писала про нього Ясна?

«Він боягуз і завжди обирає найбезпечніше рішення», — згадала Шаллан.

— Алеткар має явити свою монолітність, — промовив Гатам. Вона одразу впізнала його за довгою шиєю та витіюватою манерою говорити. — Недопустимо, щоб нас перебили по одному. Нам не можна погрузнути в міжусобицях.

— Саме тому ви маєте коритися моїм наказам, — відповів король, насупившись на присутніх.

— Ні, — заперечив Рутар, — саме тому Ваша Величність має скасувати ті сміховинні обмеження, які наклала на великих князів! Тепер не час виставляти себе дурнями в очах цілого світу.

— Дослу́хайтеся до Рутара, — сухо сказав Себаріал, відкинувшись у кріслі. — Він майстер виставляти себе дурнем.

Дебати затяглися, й Шаллан ліпше зорієнтувалася в настроях їхніх учасників. Насправді фракцій було три: король і Далінар, Садеас із командою та ті, кого вона назвала миротворцями. Їх очолював Гатам, який — варто було йому заговорити — здавався найприродженішим політиком у тій залі. Ця, третя, фракція прагнула посередничати.

«То от у чім насправді річ, — збагнула дівчина, слухаючи суперечку Рутара з королем та Адоліном Холіном. — Кожен намагається перетягти на свій бік тих великих князів, які зберігають нейтралітет».

Далінар був небагатослівний, і те саме стосувалося Садеаса, якого, здавалося, вдовольняло, що за нього говорять Рутар із дружиною. І перший, і другий дивилися один на одного — Далінар із непроникним обличчям, а Садеас із ледь помітною посмішкою. На позір досить безневинно, доки Шаллан не зауважила, як ті не зводять один з одного майже незмигних очей.

У залі бушувала буря. Безгомінна буря.

Кожен, здавалося, належав до якоїсь із трьох фракцій, крім Себаріала, який усе закочував очі й час від часу кидав зауваження, що межували з непристойними. Його присутність змушувала решту алеті — зарозумілу й бундючну — помітно ніяковіти.

Шаллан потроху докопувалася до прихованого сенсу дебатів. Ішлося про заборони та правила, які впровадив монарх… але складалося враження, що річ була не так у них, як у самодержавній владі. Якою мірою великі князі мають коритися королю, і яку міру автономії їм вільно вимагати? Це було захопливо.

Аж до тієї миті, коли хтось із них зауважив її присутність.

— Заждіть-но, — сказав Вама, який належав до нейтральної фракції. — Що то за дівчина? До чийогось почту входить веденка?

— Вона розмовляла з Далінаром, — промовив Ройон. — Далінаре, ти приховуєш від нас якісь новини, що надійшли з Я-Кеведу?

— Гей, дівчино! — озвалася Йалай Садеас. — Що ти можеш повідомити про війну за престол, яка точиться в тебе на батьківщині? Ти маєш інформацію про вбивцю? Навіщо якомусь паршендійському посіпаці підривати ваш трон?

Очі всіх присутніх звернулися на Шаллан, і та на якусь мить відчула справжню паніку. До неї зверталися, свердлячи поглядами, найвпливовіші люди світу…

А відтак вона згадала автопортрет і стала такою, як на тому малюнку.

— Гай-гай, Ваші Ясновельможності та Світлості, — промовила Шаллан, — я мало чим можу допомогти. Коли трапилася та трагічна подія, на батьківщині мене не було, і я не маю інформації щодо її причин.

— Тоді що ви тут робите? — спитав Гатам — увічливо, але наполегливо.

— Вочевидь любується на весь цей звіринець, — утрутився Себаріал. — Дивитися, як ваша зграя виставляє себе дурнями — найліпша безкоштовна розвага, яку можна знайти в цій замороженій пустизні.

Певне, ігнорувати його репліки було таки мудро.

— Я — підопічна Ясни Холін, — оголосила Шаллан, зустрічаючись поглядом із Гатамом. — І перебуваю тут в особистій справі.

— А-а, — протягнув Аладар. — Чув я плітки про її примарні заручини.

— Так, маєш рацію, — промовив Рутар. Зі своїм темним напомадженим волоссям, грубими руками та круглою бородою він однозначно справляв враження слизького типа. Проте найбільше бентежила його посмішка, яка здавалася аж надто хижою. — Дитино, чом би тобі не зазирнути до мого табору й не побесідувати з писарками? Мені треба знати, що відбувається в Я-Кеведі.

— Я маю кращу пропозицію, — озвався Ройон. — Де ви зупинилися, панночко? Запрошую вас до свого палацу. Я б теж послухав про стан справ у вас на батьківщині.

Але ж… вона щойно сказала, що нічого не знає…

Шаллан пригадала науку наставниці. До Я-Кеведу їм було байдуже. Князі хотіли знати про її заручини, запідозривши, наче за ними криється дещо більше.

Цих двох, які щойно запросили її до себе, Ясна атестувала як найменш спритних політиків. Бо решта — як-от Аладар із Гатамом — вичікували слушного моменту, щоб зробити аналогічну пропозицію наодинці, не виявляючи свого інтересу публічно.

— Твоя турботливість безпідставна, Ройоне, — сказав Далінар. — Вона, звісна річ, зупиниться в моєму військовому таборі, де їй запропоновано посаду писарки.

— Мені, власне, не випало нагоди відповісти на вашу пропозицію, ясновельможний Холіне, — втрутилася Шаллан. — Я залюбки скористалася б із можливості послужити вам, але — гай-гай — устигла обійняти посаду в іншому військовому таборі.

Запала приголомшена тиша.

Дівчина знала, що збиралася сказати далі. Вона йшла ва-банк, чого її наставниця ніколи не схвалила б. Але Шаллан довірилася інтуїції — адже в мистецтві вона зрештою спрацьовувала — й (або пан, або пропав!) промовила:

— Ясновельможний Себаріал першим запропонував мені зупинитися в його таборі і вступити на службу.

Кажучи ці слова, вона не зводила очей з бороданя, якого Ясна щиро зневажала. Той замало не похлинувся вином і, примружившись, поверх чаші глянув на дівчину.

А Шаллан усміхнулася й знизала плечима — як вона сподівалася, обеззброюючи цим жестом. «Будь ласка…»

— Е-е… так, — підтвердив Себаріал, відкинувшись у кріслі. — Вона моя далека родичка. Я не пробачив би собі, якби не запросив її до себе.

— Він був дуже щедрий, — докинула спритниця. — Запропонував мені платню в три повновагові броами на тиждень.

Себаріал витріщив очі.

— Я цього не знав, — промовив Далінар, переводячи погляд із Себаріала на дівчину.

— Вибачте, Ваша Ясновельможносте, — відказала Шаллан. — Я мала б вас повідомити. Мені здалося, що зупинитися в домі свого залицяльника було б не зовсім гоже. Не маю сумніву, що ви зрозумієте.

Той насупився.

— Я не розумію тільки одного: кому охота бути ближче до Себаріала, ніж це необхідно?

— О, звикнувши до дядечка Себаріала, його цілком можна терпіти, — заперечила Шаллан. — Він наче страшенно набридливий шум, до якого зрештою звикаєш.

Більшість присутніх її зауваження, здавалося, вжахнуло, хоча Аладар усміхнувся. Але Себаріал — як вона й сподівалася — гучно зареготав.

— Значить, нічого не вдієш, — невдоволено промовив Рутар. — Але я таки маю надію, що ти принаймні зволиш зазирнути для короткої бесіди.

— Облиш, Рутаре, — відказав Себаріал. — Вона замолода для тебе. Хоча не сумніваюся, що довге спілкування з жінкою тобі й не до снаги.

Той похлинувся від обурення:

— Я ні на що не натякав… старий ти соромітнику… Тьху!

Шаллан зраділа, що увагу присутніх знову привернули нагальніші теми — адже від останнього зауваження вона спаленіла. Себаріал і справді поводився непристойно. Проте він начебто прагнув залишатися осторонь цих політичних баталій, і така «позиція невтручання» видавалася дівчині бажаною, бо давала найбільше свободи. Вона так само працюватиме з Навані й Далінаром над нотатками Ясни, проте не буде їм зобов’язана.

«А хто тобі сказав, що бути зобов’язаною цьому чоловікові ліпше?» — подумала Шаллан, огинаючи залу, щоб підійти до Себаріалового крісла. Старий холостяк, той сидів сам-один, без дружини й без родичів.

— Взяти б тебе за вухо, дівко, та й вишпурнути звідси, — тихенько промовив Себаріал, потягуючи вино й не дивлячись на Шаллан. — Дурний це хід, віддатися в мої руки. Всі знають, що я полюбляю роздмухати пожежу й дивитися, як усе пожирає вогонь.

— Але ви мене не вишпурнули, — заперечила та. — Тож хід не такий уже й дурний. Щоправда, ризикований — але мій ризик окупився.

— Я ще можу тебе вишпурнути. І точно не платитиму три броами. Майже стільки ж коштує моя коханка, а вона мені за них хоч щось дає.

— Заплатите як миленький, бо це стало питанням реноме, — відказала Шаллан. — Але не хвилюйтеся. Я заслуговую цих грошей.

— Ти знаєш дещо про Холіна? — запитав Себаріал, вивчаючи вино.

А, то йому було небайдуже.

— Еге, знаю — не так про Холіна, як про світ загалом, — промовила дівчина. — Довіртеся мені, Себаріале. Ви щойно уклали дуже вигідну угоду.

Доведеться їй придумати, в чому ж тут вигода.

Решта так само сперечалися про Вбивцю в білому, й Шаллан збагнула, що він завдав удару й тут, але напад відбили. А коли Аладар перевів розмову на те, що корона реквізує його самоцвіти — дівчина не зрозуміла, навіщо їх відбирали — Далінар повільно підвівся.

Він рухався, наче валун, який котиться, — невмолимо й невідворотно.

Аладарові заціпило.

— «Дорогою я проминув прикметну купку камінців, чиє положення привернуло мою увагу. Тріщинуватий сланець із навітряного боку твердішої гірської породи зазнав ерозії під дією великобур. Ця купка тоненьких пластинок лежала, наче покладена туди рукою смертного».

Решта дивилися на Далінара як на божевільного. Але дівчині його слова були чимось знайомі. Князь цитував із книжки, котру вона колись читала.

Холін обернувся й рушив до вікон із підвітряного боку приміщення.

— «Але її поклала не людина. Хоч на позір і хистка, на ділі вона виявилася доволі міцною — її утворили підземні пласти, які тепер оголилися. Мені стало цікаво, як можуть камінці триматися таким акуратним стосиком, коли їх обдувають шалені стихії.

Незабаром я з’ясував їхню справжню природу. Виявилося, що сила, прикладена з того боку, притискає їх один до одного й до каменю за ними. Хай як я звідти налягав, а вони не зрушили з місця. Проте коли я витягнув одну з нижніх пластинок — приклавши силу не від, а до себе — вся формація завалилася мініатюрним каменепадом».

Зала мовчки витріщалася на нього, доки зрештою за всіх присутніх не заговорив Себаріал:

— Далінаре, — запитав гладун, — що ти в одинадцятої назви Геєни верзеш?

— Наша тактика не спрацьовує, — промовив Холін, озирнувшись на збори. — Після багатьох років війни ми опинилися там само, звідки починали. Наразі цей монстр не більше нам по зубах, ніж тієї ночі, коли він убив мого брата. Король Я-Кеведу виставив проти нього трьох Сколкозбройних і половину війська, а потім загинув від Зброї, яка проштрикнула йому груди, і залишив свої Сколки на поталу опортуністам.

Якщо спинити вбивцю нам несила, значить, треба усунути причину його нападів. Якщо ми захопимо або знищимо його наймачів, це може анулювати контракт, яким вони зв’язані. Як відомо, його підіслали паршенді.

— Чудово, — сухо кинув Рутар. — Усе, що нам треба зробити, це здобути воєнну перемогу, яка, попри всі наші п’ятирічні старання, ніяк не дається в руки…

— Бо ми не старалися, — відказав Далінар. — Замало старалися. Я маю намір замиритися з паршенді. А якщо вони не пристануть на наші умови, я вирушу на Розколоті рівнини з усім своїм військом та арміями кожного, хто приєднається до мене. Жодних більше ігор і змагань за яхонтосерця. Я знайду табір паршенді, завдам по ньому удару і здобуду перемогу раз і назавжди.

Король за столом тихенько зітхнув і відкинувся в кріслі. «Він саме цього й чекав», — збагнула Шаллан.

— «…вирушу на Розколоті рівнини», — змавпував Холіна Садеас. — Чудова думка. Тобі варто спробувати.

— Далінаре, — промовив Гатам із неприхованою обережністю. — Як на мене, наше становище не змінилося. Розколоті рівнини й досі переважно недосліджені, а ворожий табір може критися буквально де завгодно на багатьох квадратних милях місцевості, надзвичайно важкопрохідної для нашого війська. Ми дійшли згоди, що атакувати табір нерозважливо, доки паршенді самі вирушають на вилазки проти нас.

— У тім-то й проблема, Гатаме, — відказав Далінар, — що їхні вилазки визначають характер цієї кампанії. Так, наше становище не змінилося — змінилася лише наша рішучість. Ця війна триває надто довго, і я покладу їй край — так чи інак.

— Чудова думка, — повторив Садеас. — То ти вирушиш завтра чи зачекаєш до післязавтра?

Далінар кинув на нього презирливий погляд.

— Я просто намагаюся прикинути, коли в нас з’явиться вільний табір, — невинним тоном пояснив Садеас. — Бо в моєму стає тісно, і я б не від того, щоб розжитися ще одним, щойно паршенді переб’ють тебе й твоїх людей. Подумати лишень, що після всіх утрат, яких ти зазнав, потрапивши в оточення, тобі кортить повторити.

Адолін, який сидів позаду батька, спаленів із лиця й схопився на ноги, під якими пузирилися спрени гніву, мов калюжі киплячої крові. Але брат умовив його сісти на місце. За цим явно крилося дещо, невідоме Шаллан.

«Я опинилася у вирі подій, навіть близько не знаючи передісторії, — подумала дівчина. — Буря забирай, мені поталанило, що мене ще не зжерли». Тогоденні досягнення раптом здалися їй не такими вже й гідними гордощів.

— Учора ввечері, перед великобурею, — заговорив Далінар, — до нас приходив посланець від паршенді — перший парламентер за хтозна-скільки часу — зі звісткою, що їхні лідери воліли б розпочати перемовини щодо можливості замирення.

Великі князі були приголомшені. «Замирення?» — не повірила власним вухам Шаллан, чиє серце вискакувало з грудей. Це безумовно полегшило б вилазки на пошуки Урітіру.

— І тієї ж таки ночі вбивця завдав удару, — півголосом повів далі Холін. — Уже вдруге. Минулого ж бо разу той приходив, щойно ми з паршенді підписали мирний договір. А тепер він знову з’явився в день іще одної пропозиції про мир.

— От покидьки, — тихо сказав Аладар. — Це що, якийсь збочений ритуал?

— Можливо, просто збіг, — відповів Далінар. — Цей убивця нападає по всьому Рошару, а паршенді, звісна річ, не пов’язані з усіма його жертвами. Але такий перебіг подій викликає в мене занепокоєння. Я вже ладен підозрювати, наче хтось підставляє паршенді — використовує вбивцю як запоруку того, що Алеткар ніколи не знатиме миру. Хоча, з іншого боку, ті самі заявили, що найняли його для вбивства мого брата…

— Може, це жест відчаю, — припустив Ройон, зсутулившись у кріслі. — Одна фракція прагне миру, а інша робить усе можливе, щоб знищити нас.

— Хай там як, а я маю намір готуватися до найгіршого, — сказав Далінар, глянувши на Садеаса. — І таки вирушу в серце Розколотих рівнин — або щоб раз і назавжди розгромити паршенді, або щоб прийняти їхню капітуляцію та роззброїти — але на підготовку експедиції потрібен час. Я маю вимуштрувати своїх людей для участі в такій довготривалій операції і вислати розвідників на рекогносцирування центральних районів Рівнин. А до того ж мені треба обрати кількох нових Сколкозбройних.

— Нових Сколкозбройних? — перепитав Ройон, зацікавлено здійнявши свою черепашачу голову.

— Незабаром я заволодію додатковими Сколками, — пояснив Далінар.

— Чи не могли б ми дізнатися, де ти візьмеш таку дивовижу? — поцікавився Аладар.

— От іще! Адолін здобуде геть усі ваші, — відказав той.

Дехто з присутніх засміявся, розцінивши це як жарт. Але великий князь Холін, здавалося, не жартував. Він знову опустився в крісло, й решта сприйняли це як ознаку того, що збори завершено. Це ще раз продемонструвало: справжнім лідером був не король, а Далінар.

«Тут змінився весь баланс сил, — збагнула Шаллан. — Як і характер цієї кампанії». Яснині нотатки про алетійський двір, поза сумнівом, застаріли.

— Що ж, тепер ти, гадаю, повернешся зі мною до табору, — сказав до дівчини Себаріал, підводячись. — А отже, ці збори були чимось більшим, ніж зазвичай — не просто часом, згаяним на вислуховування, як пустомолоти обмінюються завуальованими погрозами. Адже цього разу я змарнував іще й гроші…

— Могло бути й гірше, — заспокоїла його та, допомагаючи старому підвестися: адже той, здавалося, тримався на ногах дещо нетвердо.

Але щойно князь устав, як це минулося, і він висмикнув у дівчини свою руку.

— Гірше? Це ж як?

— Я могла виявитися не тільки дорогою, а й нудною.

Той глянув на дівчину й засміявся.

— Гадаю, твоя правда. Що ж, ходімо.

— Одну хвилинку, — сказала Шаллан. — Ідіть уперед, я дожену вас біля екіпажа.

І відійшла, щоб розшукати короля й особисто повідомити йому про загибель сестри. Той сприйняв цю звістку по-монаршому гідно. Певне, Далінар устиг його підготувати.

Покінчивши з цим, вона знайшла королівських писарок і невдовзі вийшла з конференц-зали на пошуки Васи та Ґаза, які нервово очікували в коридорі. Шаллан вручила їм отриманий папір.

— Що це? — спитав Васа, крутячи його в руках.

— Документ про ваше помилування, — пояснила Шаллан. — Із королівською печаткою. Для тебе і твоїх людей. Незабаром ви отримаєте персональні — іменні — помилувальні грамоти, а доти ця писулька захистить вас від арешту.

— Ви справді це зробили? — не повірив власним вухам Васа, роздивляючись написане, хоча добрати в ньому сенсу вочевидь не міг. — Буря забирай! Ви справді дотримали слова?

— Звісно, що так, — відказала Шаллан. — Тільки зважайте: це помилування за минулі злочини, тож передай своїм, щоб поводилися просто зразково. А тепер ходімо. Я домовилася про місце, де ми зможемо зупинитися.