Слова Променистого ордену

І-7. Талн

Про вогні, які горіли, але зникали. Про спеку, котру він відчував, коли інші не відчували. Про свої крики, ні для кого не чутні. Про величні муки, які знаменували життя.

— Ваша Величносте, він просто ось так витріщається.

Слова.

— Таке враження, що він нічого не бачить. Інколи щось бурмоче. Інколи кричить. Але постійно просто витріщається.

Дар і слова. Не його. Ніколи не його. Але тепер його.

— Буря забирай! Моторошне видовище, чи не так? Ваша Величносте, мені довелося терпіти це всю дорогу. То слухати, як він верзе маячню на задку фургона, а то відчувати, як він свердлить мені потилицю оцим своїм поглядом.

— А Дотепник? Ти ж бо згадував про нього.

— Ваша Величносте, він вирушив зі мною, але на другий день шляху заявив, що йому треба камінь.

— Е-е… камінь?

— Так, Ваша Величносте. Він зіскочив із фургона, знайшов камінь, а потім… теє… вдарив ним себе по голові, Ваша Величносте. Три чи чотири рази. Підійшов до фургона з дивною посмішкою і сказав… е-е…

— Так-так?

— Ну, він сказав, що йому треба… е-е… щоб я запам’ятав і переказав вам таке: «Мені потрібна об’єктивна система відліку, щоб висновувати про досвід твого товариства. Я б сказав, щось із чотири з половиною удари». Сер, я не зрозумів, що він мав на увазі. Гадаю, насміхався наді мною.

— Ще б пак.

Чому вони не кричать? Яка спека! Про смерть. Про смерть і про мертвих, і мертвих, і те, що вони розмовляють, а не кричать про смерть, крім тієї, яка не прийшла.

— А після цього, Ваша Величносте, Дотепник просто… ну… накивав п’ятами. Втік у пагорби, наче якийсь буреклятий рогоїд.

— Не намагайся зрозуміти Дотепника, Бордіне. Ти лише завдаси собі болю.

— Так, Ваша Ясновельможносте.

— А мені до вподоби цей Дотепник.

— Ми чудово це знаємо, Елгокаре.

— Щиро кажучи, Ваша Величносте, в товаристві божевільного мені було ліпше.

— Звісно, що так. Якби Дотепникове товариство подобалося, він не був би аж таким дотепним, хіба ні?

Вони палали. Стіни палали. Підлога палала. Горіння й нутро не можна де бути, а тоді взагалі. Де?

В дорозі. Вода? Колеса?

Вогонь. Так, вогонь.

— Божевільний, ти чуєш мене?

— Поглянь на нього, Елгокаре. Сумніваюся, що він тебе розуміє.

— Я Таленель’Елін, Вісник війни.

Голос. Він вимовив це. Не подумки. Слова зійшли з вуст, як завжди сходили.

— Що ти сказав? Голосніше, чоловіче.

— Близиться час Повернення, Руйнація вже при дверях. Нам треба готуватися. Після колишньої розрухи ви, певне, багато позабували.

— Елгокаре, я дещо розібрав. Це алетійська — північний говір. Неочікувано, як для того, в кого така темна шкіра.

— Божевільний, скажи: звідки в тебе Сколкозброєць? Більшість із них відстежили на зрізі багатьох поколінь, а їхні походження та історія зафіксовані в хроніках. Але цей — абсолютно невідомий. Від кого ти його отримав?

— Калак навчить вас виплавляти бронзу, якщо ви забули, як це роблять. Ми Душезаклянемо металеві виливанці спеціально для вас. Добре було б познайомити вас зі сталлю, але виплавляти куди легше, ніж кувати, а тут потрібно щось таке, що можна виготовляти оперативно. Ваші кам’яні знаряддя не годяться проти того, що гряде.

— Він сказав щось про бронзу. І про камінь?

— Ведель може підготувати ваших лікарів, а Джезріен… навчить вас вести за собою. Скільки всього зникає між Поверненнями…

— Сколкозброєць! Де ти його взяв?

— Бордіне, як ви відокремили від нього Зброю?

— Ми її не відокремлювали, Ваша Ясновельможносте. Він просто зронив її.

— І та не щезла? То зв’язок іще не сформувався? Цей меч у нього недовго. Коли ви знайшли його, він мав такий самий колір очей?

— Так точно, сер. Темноокий зі Сколкозбройцем. Дивне видовище.

— Я вимуштрую ваших солдатів. Вам потрібен час. Ішар наполягає, що є спосіб запобігти втраті знань після Руйнацій. А ви відкрили дещо несподіване. Ми скористаємося з цього. Приборкувачі сплесків, які стануть охоронниками… Лицарями…

— Ваша Величносте, він уже все це казав. Його маячня просто повторюється — знов і знов. Гадаю, він навіть не розуміє, що верзе. А особливо моторошно те, що, коли він говорить, вираз на його обличчі залишається незмінним.

— Вимова в нього справді алетійська.

— Схоже, що він певний час прожив у пустизні — ось звідки це довге волосся й поламані нігті. Певне, якийсь поселянин загубив божевільного батька.

— Елгокаре, а Зброя?

— Дядьку, невже ти гадаєш, що вона належить йому?

— Прийдешні дні будуть тяжкі, але якщо підготуватися, то людство виживе. Відведіть мене до тих, хто вами править. Решта Вісників от-от долучаться до нас.

— Тепер такі часи, що я ладен сприймати всерйоз що завгодно. Ваша Величносте, чом би не відіслати його до подвижників? Може, в них вийде зцілити його розум?

— А як бути зі Сколкозбройцем?

— Не маю сумніву, що ми знайдемо йому годяще застосування. У мене, власне, саме з’явилася одна думка. Бордіне, ти можеш мені знадобитися.

— Як накажете, Ваша Ясновельможносте.

— Гадаю… гадаю, цього разу… я запізнився…

Скільки вже минуло?

Скільки вже минуло?

Скільки вже минуло?

Скільки вже минуло?

Скільки вже минуло?

Скільки вже минуло?

Скільки вже минуло?

Забагато.