Слова Променистого ордену

52. В небо

Каладін простував вечірніми Розколотими рівнинами, минаючи пасма сланцекірки й ліани, довкола яких кружляли такі собі порошинки — спрени життя. Після вчорашньої великобурі в низинах досі стояли калюжі, тлусті від крєму — справжній бенкет для рослин. Зліва долинали звуки військових таборів, де кипіла активність. А праворуч була… абсолютна тиша. Лише неозорі плато.

Свого часу, коли він — іще мостонавідником — ішов у цей бік, Садеасові солдати його не спиняли. Адже чого було шукати таким, як він, на Рівнинах? Садеас натомість виставляв вартових на околицях табору й біля мостів, щоб не дати рабам утекти.

То чого було шукати тут таким, як він? Не інакше, порятунку в чистому вигляді, прихованого на дні цих проваль.

Каладін, звернувши, закрокував уздовж прірви. Дорогою він проминав пости охорони — при світлі смолоскипів, що поблимували на вітрі, солдати несли варту біля мостів. Вояки віддавали капітанові честь.

«Це тут», — подумав той, пробираючись знайомим плато. Військові табори ліворуч від нього плямували темряву світлом, і це дозволяло розгледіти, де він є. На крайці плато Каладін дійшов до того місця, де якось увечері, багато тижнів тому, зустрівся з королівським Дотепником. Той вечір став вечором рішень, вечором змін.

Капітан підступив до краю провалля і глянув на схід.

Зміни та рішення. Колишній мостонавідник озирнувся через плече. Пост охорони залишився позаду, і тепер поблизу не було нікого, хто міг щось побачити. З повним чересом капшуків зі сферами Каладін ступив у провалля.

***

Садеасів військовий табір був Шаллан не до вподоби.

Тут навіть пахло інакше, ніж у Себаріаловому — в повітрі висів сморід безнадії.

А хіба безнадія має запах? Шаллан здавалося, що його можна описати. Це був сопух поту, дешевого пійла та неприбраного з вулиць крєму. Всі ці «пахощі» витали над погано освітленими дорогами. В Себаріаловому таборі ходили групами, а тут — пробиралися перебіжками, збившись у зграї.

В Себаріаловому стані пахло прянощами й ремеслами — шкірою-сирицею та інколи худобою. В Далінаровому — дьогтем і мастилом. У Холіна на кожному другому перехресті стояли ті, хто робив щось корисне. Тепер солдатів там лишилося замало, зате мундири всі вони носили так, неначе йшлося про щити від нинішнього хаосу.

А в Садеаса солдати ходили в незастібнутих кітелях і пожмаканих штанях. Шаллан проминала один генделик за іншим, і з кожного лунали ґвалт і гармидер. Подекуди на вході отиралися жінки, і це свідчило, що то були не просто генделики. Борделів, звісно, не бракувало в жодному з таборів, але тут цього ніхто не соромився.

Паршменів дорогою траплялося менше, ніж звично було бачити в Себаріала. Садеас надавав перевагу звичайним рабам і рабиням, які пробігали то туди, то сюди — з таврами на лобі, зігнутою спиною та зсутуленими плечима.

Відверто кажучи, дівчина очікувала, що так буде в кожному з таборів. Вона читала в хроніках про табірне життя — про маркітанток і проблеми з дисципліною. Про спалахи гніву та поведінку чоловіків, навчених убивати. Певне, замість жахатися зі стану Садеаса, вона мала б дивуватися, що й решта не такі самі.

Шаллан поспішала. На ній була личина молодого темноокого, волосся було забране під картуз, а п’ястки покривали цупкі рукавиці. Навіть перевдягнувшись чоловіком, світити захищеною рукою вона не збиралася.

Перше ніж вийти з дому цього вечора, Шаллан про всяк випадок припасла низку портретів. Експерименти показали, що ранковий малюнок придавався і ввечері, але якщо позволікати з добу, образ виходив нечіткий і часом навіть розпливався. Шаллан це нітрохи не дивувало: процес малювання залишав відбиток у свідомості, який зрештою зношувався.

Прототипом її нинішньої личини став збірний образ юнаків-вістових із Садеасового табору. Щоразу як вона проходила повз гурт солдатів, її серце глухо калатало, але ніхто з них не затримував на ній погляду.

Амарам був «Його Високороддя»: він належав до третього дану, на цілий ранг переважаючи її батька й на дві позиції — саму дівчину. Це давало йому право мати власну невеличку резиденцію на території військового табору сюзерена. Над маєтком майорів Амарамів персональний штандарт, а в прилеглих приміщеннях розташувалося його особисте військо. Межі володінь Його Високороддя окреслювали вбиті в камінь палі, посмуговані темно-зеленим і винним — кольорами ясновельможного Амарама. Шаллан проминула їх, не стишуючи кроку.

— Гей, ти!

Дівчина застигла на місці, почуваючись у темряві воістину комашкою. Але не досить крихітною, бо до неї прямували двоє вартових — і та повільно обернулася. Їхні мундири були найохайніші з тих, які вона перебачила в цьому таборі, — навіть начищені ґудзики сяяли. Щоправда, нижче пояса на них були не штани, а таками — такі собі чоловічі спідниці. Амарам був консерватор, і форма його людей була ще одним відображенням таких настроїв.

Як і більшість алетійців, вартові переважали її зростом.

— Вістовий? О цій порі? — спитав один із них — здоровань із сивуватою бородою й широким, м’ясистим носом.

— Сер, іще навіть другий місяць не зійшов, — відповіла Шаллан хлоп’ячим — як вона сподівалася — голосом.

Вартовий насупився. Що вона такого сказала? «Я звернулася до нього “сер”, — збагнула дівчина, — а він не офіцер».

— Надалі щоб доповідав про свій прихід на посту охорони, — сказав чоловік, тицяючи пальцем у бік невеличкого освітленого простору далеко за ними. — А периметр віднині буде на замку.

— Так точно, сержанте.

— Геве, дай хлопчині спокій, — втрутився інший боєць. — Звідки йому знати правила, що їх солдати — і ті засвоїли хіба наполовину?

— Геть з очей моїх! — сказав Гев і махнув «вістовому» проходити.

Шаллан поквапилася підкоритися. «Периметр на замку»? Незавидне завдання. Адже муру в «Його Високороддя» не було — лише кілька смугастих стовпів.

Маєток Амарама був порівняно невеликий — два поверхи з усього кількома кімнатами на кожному. Можливо, то була колишня таверна, що правила йому за тимчасову резиденцію — адже ясновельможний прибув у табір лише нещодавно. Навалені неподалік купи каменю й штабелі крємоцегли вказували на те, що тут планують зво́дити куди величнішу споруду. Біля них стояли й інші будівлі, відведені під казарми для особистої охорони Його Високороддя, яка налічувала із пів сотні душ, не більше. Певне, основну масу рекрутів, набрану в Садеасових землях і приведену до присяги, розквартирували деінде.

Наблизившись до Амарамової резиденції, Шаллан притиснулася до якоїсь із надвірних служб, присіла й затаїлася. Вона проводила тут розвідку вже третій вечір — і то щоразу в іншому образі. Можливо, такі застережні заходи були надмірні — хтозна. Адже вона такого ще ніколи не робила. Тремтливими пальцями Шаллан зняла картуз — ця частина камуфляжу була справжня — і її волосся розсипалося по плечах. А далі витягла з кишені складений малюнок і стала чекати.

В пильнуванні за маєтком спливала одна хвилина за іншою. «Ну ж бо… — думала дівчина. — Ну ж бо…»

І зрештою з будинку вийшла молода темноока під ручку з високим чоловіком у штанях і вільній сорочці на ґудзиках. Він щось сказав, і жінка, засміявшись, кинулася в ніч, а її супутник, окликаючи подругу, побіг навздогін. Ця покоївка — Шаллан так і не змогла дізнатися, як її звати — виходила о цій порі щовечора. Двічі з цим чоловіком, а одного разу — з іншим.

Шаллан глибоко вдихнула, втягуючи Буресвітло, і здійняла в руці портрет покоївки, який намалювала раніше. Вони були приблизно однакового зросту, мали волосся такої самої довжини й досить схожу фігуру… Цього мало вистачити. Шаллан видихнула й набула нової подоби.

«Вона часто хихоче і сміється, — подумала дівчина, стягуючи чоловічі рукавички й покриваючи лівицю жіночою, кольору сиром’ятної шкіри, — а ще нерідко “виступає, наче пава” — якось навшпиньках. Голос у неї вищий, ніж мій. Акценту немає».

Шаллан тренувалася розмовляти, як ця покоївка, але сподівалася, що їй не випаде нагоди перевірити на практиці, чи досить схоже звучить її голос. Все, що вона мала зробити, це зайти у двері, піднятися сходами й прослизнути в потрібну кімнату. Геть просто.

Дівчина підвелася й, поклавшись на Буресвітло, затамувала подих і рушила до будинку.

***

Каладін приземлився на дно провалля осяйним Світловим ураганом і, взявши списа на плече, кинувся бігти. Коли в жилах бушує Буресвітло, на місці не встояти.

Кілька капшуків зі сферами полетіли додолу — на потім. З відкритих ділянок Каладінової шкіри здіймалося досить заряду, щоб Освітлювати урвище, відкидаючи тіні, що їх, здавалося, вирізьблювали на стінках кістки та гілляки, які стирчали з донних наносів. Виходили такі собі постаті — ду́ші й тіла́. Від його рухів тіні звивалися, немовби озираючись йому вслід.

За його бігом наче стежили безмовні глядачі. Спурхнувши донизу осяйною стрічкою, Сил розташувалася біля голови бігуна й линула в повітрі з ідентичною швидкістю. Каладін перестрибував перешкоди і брьохав калюжами, розігріваючи м’язи.

А відтак заскочив на стінку провалля.

Приземлення вийшло незграбним: він спіткнувся, покотився по рюшоцвітах і застиг на стінці, лежачи долілиць. Каладін, заричавши, схопився на ноги, а невеличкий поріз на руці затягнувся під дією Буресвітла.

Застрибнувши на стінку урвища, він почувався надто неприродно: після приземлення йому знадобився час, щоб освоїтись.

Каладін знову побіг, підзаряджаючись Світлом і звикаючи до зміни перспективи. А коли досяг наступного провалля між плато — перехрестя, якщо дивитися з дна — його очі сприйняли ту перешкоду як безодню: стінки урвища стали для нього «низом» і «верхом».

Сконцентрувавшись на дні прірви, він зіскочив із вертикалі й закліпав очима — стараючись, щоб справжній діл став «долом» і для нього. Але приземлення знову не вийшло: цього разу Каладін, зачепившись, полетів у калюжу.

Лежачи в холодній воді, він зітхнув і перевернувся на спину. А коли стиснув кулаки, між пальцями чвакнули крємові осади з дна калюжі.

Опустившись йому на груди, Сил прибрала дівочу подобу й узяла руки в боки.

— Що таке? — спитав Каладін.

— Це було жалюгідно.

— Згоден.

— Може, ти занадто поспішаєш? — припустила спрен. — Чом би тобі не спробувати застрибувати на стінку не з розгону, а з місця?

— Убивця діяв саме так, — відказав Каладін. — І я маю навчитися тому самому не гірше за нього.

— Зрозуміло. По-твоєму, він виробляв усі ці штуки від самого народження — без жодної підготовки.

Каладін тихенько зітхнув.

— Ти говориш, як Туккс.

— Он як? То він був розумник, красень і завжди мав рацію?

— Туккс був гарячка, крикун і ще той скализуб, — відказав Каладін, підводячись. — Але рацію мав чи не завше. — Він став обличчям до стіни та спер об неї списа. — Вбивця, Сет, зауважив, що «Кинув» мене. Тож такі фортелі, мабуть, називають «Кидками» чи «Викидами».

— Годяща назва, — згідливо кивнула Сил.

— Гаразд, щоб засвоїти цю науку, доведеться мені почати з азів.

Це ж було все одно що опановувати спис і, певне, означало кількасот стрибків на стінку та з неї.

«Сконати від шинового Сколкозбройця ще гірше», — подумав Каладін, беручись до роботи.

***

Шаллан зайшла на Амарамову кухню, намагаючись рухатися з енергійною грацією служниці, чию личину носила. В приміщенні стояв сильний запах гостро приправленої потравки, що побулькувала над вогнем — то були залишки вечірньої трапези, які чекали напоготові: а раптом хтось зі світлооких зголодніє? Куховарка, влаштувавшись у кутку, гортала роман, а її помічниці відшкрібали казанки. Кухня була яскраво освітлена сферами: Амарам вочевидь довіряв своїм слугам.

Довгий проліт сходів вів на другий поверх — щоб слуги могли швидко подавати на стіл. Шаллан накреслила здогадний план будинку, що ґрунтувався на розташуванні вікон. Визначити потаємну кімнату було неважко — її віконниці були зачинені і їх ніколи не відчиняли. Щодо сходів на кухні вона, схоже, вгадала й закрокувала до них. А ще стала мугикати собі під ніс: у покоївки, чию подобу вона прибрала, була така звичка.

— Так скоро? — запитала куховарка, підводячи очі від книжки. Акцент виказував у ній гердазійку. — Що, сьогоднішній подарунок був так собі? Чи той, із ким ти крутиш паралельно, застукав вас разом?

Шаллан промовчала, силкуючись приховати нервовість мугиканням.

— У такому разі нічого байдикувати, — повела далі жінка. — Бо Стайн шукав когось натерти дзеркала. Він у кабінеті, начищає хазяйські флейти.

Флейти? Воїн на кшталт Амарама мав флейти?

Цікаво, як відреагує куховарка, якщо пустити її розпорядження повз вуха і збігти сходами нагору? Та, певне, була неабихто (як на темнооку) і посідала важливе місце в ієрархії челяді.

Не підводячи очей від роману, жінка тихенько докинула:

— Не думай, наче ми не зауважили, як ти вієшся казна-куди серед білого дня. Те, що господар тебе вподобав, не означає, наче тобі дозволять скористатися з його ласки. Йди працюй — провівши вільний вечір не за іграми, а за роботою, ти, бува, пам’ятатимеш, що маєш обов’язки.

Зціпивши зуби, Шаллан глянула вгору — туди, де лежав її шлях до мети. Куховарка повільно опустила роман. Її насуплений вираз підказував: вона не з тих, кого можна ослу́хатися.

Шаллан кивнула й відійшла від сходів у коридор, який тягнувся за ними. З фоє нагору вестимуть іще одні сходи. Треба лише пробратися в той бік, а тоді…

З бічної кімнати в коридор ступила чиясь постать, і Шаллан застигла на місці. Високий, із квадратним підборіддям та орлиним носом, той чоловік був убраний за останньою модою світлооких: у відкритий сюртук поверх сорочки на ґудзиках, штани з цупкого краму й ретельно пов’язану на шиї хустину.

Буря забирай! Його Високороддя Амарама — стильного чи не дуже — мало не бути вдома цього вечора! Адолін казав, що сьогодні той має вечеряти з Далінаром і королем. То що ж він тут робить?

Амарам стояв, вивчаючи гросбух, який тримав у руці, і, здавалося, не помічав покоївки. Він відвернувся від Шаллан і неквапливо рушив коридором.

Тікай! Таким був її перший порив — утекти крізь парадні двері й розчинитися в темряві. Але проблема була в тім, що куховарка її бачила. Пізніше, коли справжня служниця повернеться й на неї обрушиться буря, та зможе представити свідків, які підтвердять, що вона лише щойно зайшла до будинку. Тож хай там як, а варто Шаллан утекти — й Амарам майже напевне дізнається, що в його домі під виглядом покоївки нишпорив хтось чужий.

«Прародителю бур! Не встигла переступити поріг — а вже наробила клопоту».

Над головою скрипнули сходи — Амарам піднімався до себе в кімнату. Саме ту, куди збиралася проникнути Шаллан.

«Якщо я сполохаю його, Примарокровні оскаженіють, — подумала дівчина. — Але якщо я повернуся, нічого не з’ясувавши, це розгніває їх навіть більше».

Їй самій було потрібно в ту кімнату. А отже, впускати туди Амарама не випадало.

Шаллан кинулася йому навздогін і, влетівши в фоє, крутнулася, обхопивши балясину, й вискочила на сходи. Амарам уже піднявся на верхній майданчик і звернув у бік коридору. Може, він ішов не в ту кімнату?

Але їй не пощастило. Доки дівчина збіга́ла сходами, господар підійшов саме до тих дверей, заніс ключа, вставив його в замкову шпарину й провернув.

— Ваша Ясновельможносте, — промовила засапана Шаллан із верхнього майданчика.

Амарам, насупившись, обернувся.

— Телеш? Хіба ти не збиралася сьогодні на прогулянку?

Що ж, тепер вона принаймні знатиме, як її звати. Невже Його Високороддя так цікавився життям слуг, що був у курсі планів на вечір якоїсь там покоївки?

— Збиралася, Ваша Ясновельможносте, — відказала дівчина, — але повернулася.

«Треба відволікти його. Але на щось не надто підозріле. Думай!» Він, бува, не зауважить, що в неї змінився голос?

— Телеш, — промовив Амарам, хитаючи головою, — ти й досі не можеш обрати між ними двома? Я обіцяв твоєму батькові, що подбаю про тебе. Але як же мені виконати обіцянку, якщо ти ніяк не дійдеш до розуму?

— Річ не в тім, — швидко відповіла Шаллан. — Вартуючи периметр, Гев спинив вістового й послав мене назад — повідомити Вашу Ясновельможність.

— Вістового? — перепитав Амарам, витягуючи ключ із замка. — Від кого?

— Гев не сказав, Ваша Ясновельможносте, але складалося таке враження, ніби це щось важливе.

— Ох уже цей Гев… — зітхнув Його Високороддя. — Не людина, а ходяча параноя. Невже він гадає, що зможе тримати периметр на замку серед такого розгардіяшу, як у тутешньому таборі? — Амарам подумав і сховав ключа назад до кишені. — Ліпше піти й подивитися, що там таке.

Шаллан уклонилася, а той пройшов повз неї і збіг сходами. Щойно ясновельможний зник з очей, дівчина порахувала до десяти й кинулася до дверей. Вони були зачинені.

— Фрактале! Ти де? — шепнула Шаллан.

Той виповз зі зборок на її спідниці, перетнув підлогу й, вибравшись по дверях, опинився прямо перед нею — наче рельєфне різьблення на фільонці.

— Тут замок, — промовила дівчина.

— Закономірність, — відказав Фрактал і, зробившись манісіньким, заповз у замкову щілину.

У своїх покоях вона ще кілька разів перевіряла його здібності на різних замках, і Криптик відмикав їх із тією ж легкістю, що й скриню Тин.

Замок клацнув, і дівчина, відчинивши двері, прослизнула в темний простір за ними, а там витягла з кишені сферу й підсвітила собі.

Потаємна кімната. З постійно зачиненими віконницями і повсякчас під замком. Кімната, у яку Примарокровні так відчайдушно прагнули зазирнути.

Вона була вщерть заповнена мапами.

***

Як виявив Каладін, коли стрибаєш із поверхні на поверхню, вся штука не в приземленні, рефлексах або часі. І навіть не в зміні перспективи.

Річ у страху.

Все впиралося в ту мить, коли тіло, зависаючи в повітрі, змінювало нахил — сила тяжіння починала діяти не знизу, а збоку. Каладінові інстинкти були неготові до такої зміни, й певна первісна частина його єства панікувала щоразу, як низ припиняв бути низом.

Каладін із розгону стрибнув на стінку ногами вперед. Він не міг завагатися, не міг злякатися, не міг спасувати. Він наче привчав себе падати сторч головою на кам’яну площину, не виставляючи руки для захисту.

Каладін змістив перспективу і за допомогою Буресвітла зробив стінку «низом». Його ноги були готові до приземлення, але навіть за цю коротку мить інстинкти збунтувалися: тіло відчувало, що от-от упаде на дно прірви й усе закінчиться забоєм голови та переломами кісток.

Але насправді він як по маслу приземлився на стінку.

Каладін випростався і глибоко, здивовано зітхнув, видихаючи клуб Буресвітла.

— Хвацько! — зауважила Сил, пурхаючи довкола.

— Це протиприродно, — відказав Каладін.

— Ну ні — з чимось протиприродним я б ніколи не зв’язалася. Це просто… неприродно.

— Ти маєш на увазі «надприродно»…

— А от і не маю.

Спрен засміялася й полетіла вперед.

Це й справді було неприродно — як-от ходіння для дитини-дибунця. Природним його робив час. Нині Каладін тільки-но вчився повзати — але, на жаль, зовсім скоро мав бігати. Мов та ж таки дитина, впавши в лігво білошипника — або негайно вчись, або тебе з’їдять.

Він розігнався, біжучи вздовж стінки урвища, перестрибнув пасмо сланцекірки й, зіскочивши вбік, перемістився на дно. Приземлення вийшло хіба трішки жорсткувате.

Вже ліпше. Не даючи собі спочинку, Каладін помчав за Сил.

***

Мапи.

Шаллан сторожко рушила вперед, і її одинока сфера освітила кімнату, завішену мапами і засипану аркушами паперу. Їх покривали ґліфи — не каліграфічні, а нашкрябані нашвидкуруч. Більшість були заледве читабельні.

«Я чула про цю графіку, — подумала вона. — За допомогою цього скоропису буревартівники обходять заборону писати».

То Амарам був буревартівник? Доказом цього здавалася таблиця на стіні, яка містила перелік великобур і розрахунковий графік їхнього настання, — написана тією самою рукою, що й примітки на мапах. Певне, саме таких матеріалів і шукали Примарокровні — щоб було чим шантажувати ясновельможного. Буревартівники — чоловіки, які займаються наукою — ображали релігійні почуття широкого загалу. Це їхнє використання ґліфів на манір скоропису, ця їхня потаємність… Амарам був чи не найзаслуженіший генерал у всьому Алеткарі, якого поважали навіть супротивники. І викриття причетності до буревартування могло серйозно зашкодити його репутації.

Але навіщо йому весь цей клопіт? Звідки таке дивне захоплення? Кожна з цих мап чимось нагадувала ті, що їх Шаллан після смерті батька виявила в його кабінеті, — хоча на тих фігурував Я-Кевед.

— Фрактале, постій на сторожі за дверима, — попросила дівчина. — Й одразу дай знати, якщо Амарам повернеться до будинку.

— Мммм, — прогудів спрен і залишив кімнату.

Розуміючи, що часу в неї обмаль, Шаллан кинулася до стіни і, здійнявши сферу, стала залишати собі Спогади про побачені мапи. Розколоті рівнини? Ця мапа була куди докладніша, ніж будь-яка з бачених доти — включно з Головною, яку дівчина вивчала в королівській Галереї мап.

Звідки вона в Амарама? Шаллан намагалася добрати сенсу в такому застосуванні ґліфів — але видимої граматики в написах не було. Ґліфи були не розраховані на таку практику — вони виражали не низку думок, а єдину ідею. Шаллан прочитала кілька символів підряд.

«Початок… напрямок… непевність…». «Точне розташування центру — чи то пак “середини”? — невідоме?» Сенс був, певне, такий.

Інші примітки були схожі, й вона подумки переклала їх. «Просування в цьому напрямку може принести результат». «Тут бачили воїнів, які вели спостереження». Натомість інші синтагми здавалися дівчині беззмістовними. Цей скоропис був якийсь дивний. Фрактал, може, й переклав би, але їй таке було ніяк не до снаги.

Крім мап, стіни були завішані довгими аркушами паперу, вщерть списаними й повними таблиць і діаграм. Амарам над чимось працював — чимось серйозним…

«Паршенді! — збагнула Шаллан. — Ось що означають ці ґліфи. Парап-шенеш-іді». Окремо вони виражали три різні поняття — але їхнє сукупне звучання утворювало слово «паршенді». Ось чому деякі примітки здавалися маячнею — Амарам подекуди користувався ґліфами для фонетичного запису. В таких місцях вони були підкреслені, і це давало змогу фіксувати ними те, що інакше записати не вийшло б. Буревартівники перетворювали ґліфи на повноцінну писемність!

«Паршенді, — переклала дівчина, і досі спантеличена характером письмен, — мають знати, як повернути Спустошувачів».

Що?!

«Дізнатися їхню таємницю».

«Досягти середини раніше за алетійські війська».

Деякі записи були переліком цитат. Шаллан упізнала низку виписок із Ясниної праці, переведених у ґліфи, — там ішлося про Спустошувачів. Інші ж нотатки містили буцімто описи — чи тих таки Спустошувачів, чи інших міфічних істот.

Ось вони, вичерпні докази, що Примарокровних цікавило те саме, що і Ясну. А ще, вочевидь, Амарама. Серце Шаллан збуджено закалатало. Дівчина обернулася та обвела очима кімнату. Чи не ховався тут секрет Урітіру? А може, вона його вже знайшла?

Там було забагато всього, щоб уповні перекласти на місці. Скоропис був складний, а серце, вилітаючи з грудей, додавало зайвої нервозності. Та й Амарам мав от-от повернутися. Тож Шаллан просто залишала Спогади, щоб перемалювати все побачене пізніше.

А доти написи, які вона побіжно переклала, спровокували в ній новий різновид жаху. Здавалося… скидалося на те, що Амарам — взірець алетійської шляхетності — вдавався до активних заходів, щоб повернути Спустошувачів.

«Я маю залишатися в курсі цих справ, — подумала дівчина. — Не можна дозволити, щоб після сьогоднішнього — а я таки напартачила з цим проникненням — Примарокровні вишпурнули мене геть. Я маю з’ясувати, що ще їм відомо. А також маю дізнатися, навіщо Амарам це робить».

Шаллан не могла просто втекти, ризикуючи насторожити ясновельможного: чи не проник до потаємної кімнати хтось сторонній? Їй ніяк не можна було запороти нинішнє завдання.

Вона мусила вигадати ліпші обмани.

Дівчина витягла з кишені аркуш паперу, кинула його на стіл і гарячково заходилася малювати.

***

Розрахувавши швидкість, Каладін зіскочив зі стінки, крутнувся й приземлився назад на дно урвища, не збившись із кроку. Біг він не надто прудко, але тепер принаймні не спотикався.

З кожним стрибком його нутряний страх відступав усе далі. Нагору, назад на стінку — і знову донизу. Ще раз і ще раз, підзаряджаючись Буресвітлом.

Так, це було природно. І так — це була його стихія.

Відчуваючи приплив збудження, він мчав дном провалля, маневруючи між кістками та мохом, а тіні махали йому бігти далі. Перестрибуючи велику калюжу, Каладін не розрахував її розмірів і мало не шубовснув, приземляючись, у її мілку воду.

Але інстинктивно глянув угору й Кинувся в небо.

На коротку мить падіння донизу перетворилося на падіння доверху. Сила інерції тягла його вперед, і Каладін, перелетівши калюжу, знову Кинувся додолу й приземлився на бігу, обливаючись потом.

«Я міг так Кинутися догори, — подумав він, — що провалився б у небо назавжди».

Хоча ні — так мислили звичайні люди. Небесні мурени не бояться впасти, еге ж? А риби не бояться втопитися.

Він не опанує набутого дару, доки не навчиться мислити по-новому. Так, ішлося саме про дар. І Каладін його прийме.

Тепер йому було відкрите навіть небо.

Він закричав і метнувся вперед, підскочив і перемістився на стінку. Жодних затримок, жодних вагань, жодного страху. Каладін провів цей Кидок, не припиняючи шаленого бігу. Поруч засміялася радісна Сил.

Але це були іграшки. Він підскочив, відірвавшись від стінки, і глянув просто на крутосхил із протилежного боку провалля. Кидок у тому напрямку, сальто в повітрі — й ось він, припавши на одне коліно, приземлився на площину, яка за мить до того була його «верхом».

— У тебе вийшло! — вигукнула Сил, пурхаючи довкола. — Що змінилося?

— Не що, а хто — змінився я.

— Ну, так — а що змінилося в тобі? — спитала спрен.

— Усе.

Сил насупилась, а Каладін натомість широко всміхнувся їй і, різко взявши з місця, помчав стінкою урвища.

***

Шаллан пройшла задніми сходами на кухню, за кожним кроком тупаючи ногами сильніше, ніж зазвичай, щоб удавати, наче вона важча, ніж насправді. Куховарка підвела погляд від книжки й, перелякано вирячивши очі, зронила роман і спробувала встати.

— Ваша Ясновельможносте!

— Не вставай, — беззвучно проплямкала губами Шаллан, почухуючи обличчя, щоб жінка нічого не запідозрила. Фрактал вимовляв, що велено, чудово імітуючи Амарамів голос.

Куховарка, скорившись наказу, зосталася сидіти. Розрахунок був на те, що, сидячи, вона не зауважить зросту Амарама — куди меншого, ніж той мав би бути. Адже навіть зіп’явшись навшпиньки — і замаскувавши це ілюзією — Шаллан була набагато нижча за Його Високороддя.

— Ти допіру розмовляла з покоївкою Телеш, — озвучив Криптик «за намовою» дівчини.

— Так, Ваша Ясновельможносте, — півголосом — у тон Фракталові — підтвердила куховарка. — Я відправила її допомагати Стайнові. Мені здалося, цій дівулі не завадить невеличка прочуханка.

— Помиляєшся, — сказав Фрактал. — Вона повернулася за моїм розпорядженням. А тепер я знову відіслав її, звелівши не говорити ні слова про те, що сталося сьогодні ввечері.

Жінка наморщила лоба.

— А… що такого сталося сьогодні ввечері?

— Я забороняю тобі говорити про ці речі. Ти сунула носа в те, що тебе не стосується. Вдай, що не бачила Телеш. І ніколи не згадуй про це у розмові зі мною. А я, зі свого боку, також удаватиму, наче нічого не було. Тобі зрозуміло?

Куховарка зблідла й кивнула, втиснувшись у крісло.

Шаллан коротко кивнула їй і вийшла з кухні в ніч, а там, пригнувшись, гулькнула за ріг маєтку. Її серце вилітало з грудей, але обличчя мимоволі розпливалося в широкій усмішці.

Сховавшись від сторонніх очей, вона видихнула хмарку Світла і ступила крок уперед. А коли проходила крізь неї, образ Амарама зник, і його змінив хлопчина-вістовий, чию подобу Шаллан прибирала, щоб потрапити на територію резиденції. В такому вигляді дівчина кинулася назад до парадного входу й сіла на східцях, зсутулившись та підперши підборіддя рукою.

У темряві до неї, півголосом розмовляючи, наближалися Амарам із Гевом.

— Ваше Високороддя, я не помітив, щоб дівчина бачила, як я розмовляю з тим вістовим, — пояснював сержант. — Вона, певне, здогадалася…

Забачивши Шаллан, він змовк.

А дівчина скочила на ноги й уклонилася Амарамові.

— Тепер це не має значення, Геве, — промовив ясновельможний і махнув сержантові повертатися на свій пост.

— Ваше Високороддя, — мовила Шаллан. — У мене для вас повідомлення.

— Авжеж, темнонароджений, — відказав той, підступаючи ближче. — Чого йому треба?

— Йому? — здивувався «вістовий». — Мене прислала Шаллан Давар.

Амарам схилив голову набік.

— Хто-хто?

— Наречена Адоліна Холіна, — пояснила Шаллан. — Вона хоче оновити візуальну картотеку алеткарських Сколкозбройців. Якщо ви не проти, вона просить призначити час, коли можна прийти й зробити замальовку вашого меча.

— Он воно що, — промовив Амарам — здавалося, заспокоївшись. — Що ж, гаразд, буду радий. Пообіді я переважно не зайнятий. Нехай пришле когось до мого дворецького, і той призначить їй на відповідні день і час.

— Слухаю, Ваше Високороддя. Неодмінно перекажу.

І дівчина зібралася йти.

— Тебе прислали так пізно з таким простим запитанням? — поцікавився Амарам.

Шаллан знизала плечима.

— Ваше Високороддя, я роблю, як наказують світлоокі. Моя господарка… е-е… буває розсіяна. Гадаю, вона дала мені таке доручення, щоб потім не забути. А Сколкозбройці її страшенно цікавлять…

— А кого ж вони не цікавлять? — тихо й задумливо промовив Амарам, відвертаючись. — Дивовижні це штуки, еге ж?

«Він звертається до мене чи сам до себе?» — не зрозуміла Шаллан. У руці Його Високороддя матеріалізувався з імли Сколкозброєць із намистинками конденсату. Амарам здійняв його й поглянув на своє відображення.

— Яка краса, — промовив він. — Справжній шедевр. І чому найвеличніші творива потрібні для вбивства? Ох, я забалакався й затримую тебе. Перепрошую. Ця Зброя для мене досі в новинку, і я весь час шукаю привід, щоб прикли́кати її.

Але Шаллан майже не слухала. Ненагострений край Сколкозбройця вкривали борозни, що скидалися на розбурхані хвилі. Чи, може, на омахи полум’я. Усю довжину леза — вигнутого та звивистого — прикрашали вигравірувані візерунки.

Вона впізнала цей меч.

Він належав її братові Геларану.

***

Каладін мчав проваллям разом із вітром, який дув йому в спину. Попереду світною стрічкою летіла Сил.

Добігши до валуна, який загороджував шлях, він підстрибнув і Кинувся вгору, а потім, пролетівши добрих футів тридцять, — водночас убік і донизу. Нижній кидок заглушив інерцію верхнього, а боковий — перемістив його на стінку урвища.

Скасувавши Викид, що тягнув його донизу, Каладін відштовхнувся від стінки рукою, зробив кульбіт і, скочивши на ноги, помчав нею далі. А досягнувши краю плато, перестрибнув на інше, наступне, й так само Кинувся на крутосхил.

«Швидше!» Він увібрав майже весь залишок Світла, висотавши його зі зронених про запас капшуків. Заряду було стільки, що той палав, наче вогнище. Це надихнуло Каладіна, і він, підстрибнувши, зробив Кидок уперед, на схід, почавши немовби падати урвищем — під ним проносилося дно провалля, а по боках, зливаючись, мелькали рослини.

Він мав не забувати, що падає — адже з кожною миттю «польоту» його швидкість зростала — але це не скасовувало відчуття свободи, абсолютного звільнення. Просто така свобода могла бути небезпечна.

Здійнявся вітер, і Каладін останньої миті встигнув зробити Кидок назад — це уповільнило падіння, і він не врізався в стінку провалля перед собою, а приземлився на неї.

Цей напрямок став його «низом», і юнак, підвівшись, побіг крутосхилом. Буресвітло витрачалося шаленими темпами, але скупитися на нього не доводилось. Каладінові платили як світлоокому офіцеру шостого дану, і його сфери містили не крихітні скалки, а броами. Стільки грошей одразу, як платили йому на місяць, він іще ніколи не бачив, і заряду в них — як порівняти з минулим досвідом — був цілий статок.

Із криком перестрибнувши зарості рюшоцвітів, які повтягували під ним свої вайї, він Кинувся на протилежну стінку й, перелетівши провалля, приземлився на руки. Знову відштовхнувшись, Каладін примудрився здійснити зворотний Кидок — але зовсім слабенький.

Це зробило його значно легшим, і він, крутнувши в повітрі сальто, зумів приземлитися на ноги і стати на стінці — обличчям убік, стискаючи кулаки та стікаючи Світлом.

Сил очікувально пурхала довкола Каладіна то туди, то сюди.

— Ну, що? — запитала вона.

— Мало, — відказав їй той і знову Кинувся вперед, уздовж провалля.

Каладін не боявся, що падає. Це був океан, яким він плив, вітри, на чиїх крилах він ширяв. Він летів сторч головою в наступне плато, а за мить до падіння Кинувся вбік і назад.

Шлунок зсудомило. В Каладіна було таке відчуття, наче його обв’язали мотузкою і зіпхнули зі стрімчака, а потім смикнули назад саме тоді, коли бухта повністю розмоталася. Але Буресвітло всередині дозволяло нехтувати такими незручностями. І він Кинувся вбік — у наступну розколину.

Кидки спрямовували його на схід — від одного проходу до іншого — і він петляв між плато, тримаючись урвищ, наче в’юн, що пливе хвилями, огинаючи валуни. Вперед, швидше, не припиняючи падати…

Зціпивши зуби від подиву перед силами, які вирували в ньому, Каладін махнув рукою на осторогу й Кинувся вгору. Кидок, Кидок, іще Кидок. Забувши про все на світі й струмуючи Буресвітлом, він зметнувся з проваль у відкритий простір над ними.

А там знову Кинувся на схід, щоб падати в тому самому напрямку, але не налітаючи дорогою на стінки плато. Він линув до обрію — далекого й загубленого в темряві. Швидкість зростала, сюртук лопотів, волосся розвівалося за спиною. В обличчя бив вітер, і Каладін примружився, але очей не заплющив.

Внизу проносилися одна за одною темні розколини: плато, провалля, плато, провалля. Це відчуття польоту над землею… було йому знайоме — зі снів. Він за хвилини пролітав стільки само, скільки мостонавідники долали за багато годин. У нього було враження, неначе щось жене його вперед — неначе його несе самим вітром. Праворуч від Каладіна пурхала Сил.

А ліворуч? Ні, то були інші спрени вітру. Він назбирав їх десятки — осяйних стрічок, що летіли довкола. Хоча Сил вирізнялася. Каладін не міг сказати, чим саме, але вирізнялася — так упізнати в натовпі близького родича можна за самою лише ходою.

Сил із кузенами звивалися довкола нього спіралями світла — вільні та грайливі — але не без певної злагодженості.

Скільки часу минуло, відколи він востаннє почувався так добре, так переможно, так повнокровно? Цього з ним не було аж ген від смерті Тіена. Навіть після врятування Четвертого мосту його оповивала пітьма.

Але вона розсіялася. На плато попереду завиднівся шпилястий стрімчак, і Каладін, зробивши ретельний Кидок у той бік, скерував своє падіння праворуч. Кілька Кидків уліво загальмували його достатньою мірою, щоб, підлетівши до кінчика того шпиля, він зміг схопитися за нього й описати коло, сковзаючи п’ястком по гладкому крємокаменю.

Довкруж нього вибухнуло світне гроно — наче бризки валу, що налітає на перешкоду: сотня спренів вітру навсібіч розси́пала від Каладіна сяйво, немовби розгортаючи віяло.

Той широко всміхнувся, а тоді глянув угору — до неба.

***

Ясновельможний Амарам так само витріщався на Сколкозбройця. Було темно, але він тримав його перед собою, здійнявши на світло, що лилося з вікон на фасаді маєтку.

Шаллан пам’ятала безмовний жах свого батька, коли той побачив, що цього клинка спрямували на нього. Може, це збіг? Два ідентичні на вигляд мечі? Їй, певне, зраджує пам’ять.

Але ні! Вона б нізащо не забула, який вигляд має це Оружжя. То був Геларанів меч. А двох однакових Сколкозбройців не буває.

— Ваша Ясновельможносте? — звернулася Шаллан до Амарама, який, здавалося, здригнувся — начебто забувши, де він є.

— Так?

— Її Світлість Шаллан прагне впевнитися у правильності й достовірності реєстраційних записів щодо походження всієї алетійської Зброї та Збруї, — промовила дівчина. — Вашого екземпляра там не зафіксовано, й вона просила, щоб Ваше Високороддя, коли його ласка, поділився з ученими інформацією про попереднього власника свого Сколкозбройця.

— Я вже пояснював Далінарові, що не знаю «роду-племені» своїх Сколків, — відказав Амарам. — І Зброя, і Збруя належали вбивці, який учинив замах на моє життя. То був молодий рудоволосий веден. Його імені нам невідомо, а обличчя було спотворене до невпізнанності моїм ударом у відповідь. Бач, яка річ: я заколов його крізь оглядову шпару.

«Молодий рудоволосий веден».

Перед Шаллан стояв убивця її брата.

— Я… — насилу видобула дівчина, перемагаючи відразу. — Дякую. Я так і перекажу Її Світлості.

Шаллан розвернулася й пішла геть, силкуючись устояти на ногах. Тепер вона зрештою дізналася про Геларанову долю.

«Ти, як і батько, був замішаний у всій цій історії — адже так, Геларане? — подумала Шаллан. — Але як? І чому?»

Скидалося на те, що Амарам намагався повернути Спустошувачів. А Геларан скоїв на нього замах.

Але навіщо комусь хотіти, щоб Спустошувачі повернулися? Вона, мабуть, помиляється. Треба прийти додому, перемалювати з пам’яті побачені мапи і постаратися в усьому розібратися.

На щастя, вартові не завдали їй дальших неприємностей, і Шаллан вислизнула з Амарамових володінь у непроглядну пітьму. От і добре — бо зустрічні, придивившись, побачили б хлопчину-вістового зі сльозами на очах. Сльозами за братом, який — тепер вона з’ясувала це раз і назавжди — загинув.

***

Угору.

Один Кидок, другий, третій. І Каладін злетів у небеса. Лише відкритий простір навсібіч — безкрає море, яким можна плисти у своє задоволення.

Повітря ставало холодним, а він здіймався дедалі вище, силкуючись долетіти до хмар. Але зрештою, стривожившись, чи стане йому Світла повернутися — в нього залишалася одна-єдина заряджена сфера, котру Каладін носив у кишені як недоторканний запас — він неохоче Кинувся донизу.

Негайного падіння не відбулося: Кидки догори тривали далі, і він так само линув у небо, але інерція його польоту сповільнилася.

Йому стало цікаво, й Каладін зробив іще Кидок донизу, додатково сповільнившись, — а далі скасував усі Викиди, крім одного догори й одного додолу, і зрештою завис у повітрі. Другий місяць, зійшовши, залив світлом Рівнини, що лежали далеко внизу. З такої висоти вони скидалися на розбиту таріль. «Ні… — подумав Каладін, примружившись. — Вони утворюють правильний візерунок». Він уже бачив його раніше — вві сні.

Дув вітер, і юнака несло, мов паперового змія. Він більше не катався на вітрах, і всі принаджені спрени порозліталися. Кумедно — хто б міг подумати, що їх можна принаджувати, як-от спренів емоцій.

Усе, що для цього потрібно — падати в небо.

Лише Сил і далі крутилася довкола нього вихорцем, доки зрештою не сіла Каладінові на плече і не глянула вниз.

— Людині рідко випадає бачити таку картину, — зауважила спрен.

Із цієї відстані військові табори — кружальця світла праворуч — здавалися жалюгідними. Було досить холодно, а тому неприємно. Скеля стверджував, наче на висоті повітря розріджене, але Каладін не відчував якоїсь різниці.

— Я вже давно намагаюся спонукати тебе до цього, — промовила Сил.

— Це нагадує пору, коли я вперше взяв у руки списа, — прошепотів Каладін. — Я був іще хлопчиком. Ти супроводжувала мене вже тоді? Аж стільки часу тому?

— Ні, — відказала спрен. — І так.

— Але ж це неможливо.

— Можливо. Я знала, що маю тебе розшукати. А вітри знали, який ти. От і привели мене до тебе.

— То всі мої досягнення — майстерне володіння списом, вміння воювати — це все не я, а ти.

— Це ми.

— Так нечесно. Я цього не заслуговую.

— Дурниці, — заперечила Сил. — Ти щоденно тренуєшся.

— Але я маю перевагу.

— Перевагу хисту, — мовила Сил. — Коли майбутня віртуозка вперше бере в руки інструмент і музикує на ньому так, як нікому більше не до снаги — то хіба це нечесно? Хіба більша природна обдарованість робить її майстерність незаслуженою? А може, річ у геніальності й ні в чому більше?

Каладін Кинувся на захід — назад у бік таборів. Він не хотів зостатися серед Розколотих рівнин, зуживши Буресвітло. Відколи все почалося, його внутрішня буря помітно стихла. Якийсь час він падав у потрібному напрямку — підлітаючи якнайближче, перш ніж його стане видно — а відтак ослабив верхній Кидок, починаючи зниження.

— Хай що дає мені таку фору, а я приймаю цей дар, — сказав Каладін. — І скористаюся з нього. Я маю здолати вбивцю.

Так само сидячи у нього на плечі, Сил кивнула.

— Ти гадаєш, що спрена в нього немає. Але як тоді він робить те, що робить? — запитав Каладін.

— Річ у Зброї, — відказала Сил — куди впевненіше, ніж доти. — Вона незвичайна. Її створено, щоб дарувати людям особливі здібності — достоту як від нашого зв’язку.

Каладін кивнув. Він падав крізь темряву ночі, і легенький вітерець тріпав його сюртук.

— Сил… — Як би йому розпочати цю розмову? — Без Сколкозбройця мені його не здолати.

Та відвернулася і обхопила себе руками за плечі. Які людські жести!

— Коли Загель пропонував потренуватися на Сколкозбройцях, я невиправдано відмовився, — вів далі Каладін. — Але я маю навчитися орудувати таким мечем.

— Вони — зло, — ледь чутно промовила Сил.

— Бо символізують відступництво Лицарів, — відказав Каладін. — Але звідки вони взагалі взялися? Як їх викували?

Спрен мовчала.

— А нового викувати можна? Не заплямованого порушеними обітницями?

— Так.

— І як же?

Сил не відповіла. Якийсь час вони мовчки планерували донизу, доки зрештою не здійснили м’якої посадки на темне плато. Каладін зорієнтувався, де вони є, а відтак підступив до краю плато і спустився в провалля. Він не хотів іти назад мостами: розвідникам здалося б підозрілим, що він повертається звідти, куди не виходив.

Буря забирай! Вони ж мали помітили його політ — хіба ні? І що вони, певне, подумали? Чи не був хтось із них досить близько, щоб побачити, як він приземляється?

Що ж, тепер уже нічого не вдієш. Ступивши на дно урвища, Каладін вирушив назад, у бік військових таборів, а Буресвітло, вичахаючи, помалу залишало його в темряві. Без нього юнак почувався спустошеним, змореним, апатичним.

Каладін витягнув із кишені останню заряджену сферу й скористався нею як ліхтариком, освітлюючи шлях.

— Ти уникаєш одного питання, — промовила Сил, опускаючись йому на плече. — Минуло два дні. Коли ти збираєшся розповісти Далінарові про людей, на зустріч із якими водив тебе Моаш?

— Коли я сказав йому про Амарама, він не послухав.

— Але ж тут вочевидь інша річ, — заперечила Сил.

Щодо цього вона мала рацію. То чому ж він нічого не сказав Далінарові?

— Ці люди не справляють враження терплячих, — зауважила спрен.

— Я розберуся, як із ними бути, — відказав Каладін. — Мені просто треба ще трохи подумати. Не хочу, щоб, коли ми їх пов’яжемо, цим буревієм підхопило й Моаша.

Сил змовкла, й решту шляху він пройшов у тиші, а потім, підібравши списа, виліз по драбині на плато. Небо над головою затягнуло хмарами, але погода цими днями повертала на весну.

«Насолоджуйся, доки можеш, — майнуло в гадці. — Бо скоро настане Ридання». Багато тижнів безугавного дощу. І Тіена немає — той би підбадьорив: брат завжди це вмів.

Амарам забрав у нього цю розраду. Каладін похнюпив голову й рушив до таборів, а дійшовши до їхніх околиць, звернув праворуч і подався на північ.

— Каладіне? — озвалася Сил, пурхаючи поруч нього. — Чому ти йдеш у цей бік?

Той підвів очі. Цей шлях вів у табір Садеаса — а в Далінарів було зовсім не сюди.

Але він крокував далі.

— Каладіне? Що ти робиш?

Той зрештою спинився. Десь там, попереду, в Садеасовому таборі, перебував Амарам. Було пізно, й Номон стояв майже в зеніті.

— Я міг би покінчити з ним, — промовив Каладін. — Блискавично проникнути крізь вікно завдяки Буресвітлу, вбити його й накивати п’ятами раніше, ніж хто-небудь устигне зреагувати. Як легко! А всю провину склали б на Вбивцю в білому.

— Каладіне…

— Сил, це було б справедливо, — сказав він із раптовим гнівом у голосі та обернувся до неї. — За твоїми словами, моя місія — захищати. Якщо я вб’ю його, то саме це й зроблю! Захищу людей, убережу їх від зламаних доль — як-от у мене.

— Не до душі мені, яким ти робишся, щойно подумаєш про нього, — відказала Сил і немовби поменшала. — Ти стаєш сам не свій і втрачаєш розум. Прошу, опам’ятайся.

— Він убив Тіена, — промовив той. — Я покінчу з ним.

— Та ще й сьогодні? — провадила далі спрен. — Після всього, що ти тільки-но з’ясував і зробив?

Каладін глибоко зітхнув, пригадуючи захват, пережитий у проваллях, і привілля польоту, коли він уперше за хтозна-скільки відчув справжню радість.

Чи варто плямувати ці спогади Амарамом? Ні. Навіть його кончиною, яка, поза сумнівом, стане чудовим днем.

— Гаразд, — промовив Каладін і повернув назад, до Далінарового табору. — Іншим разом.

Доки він повернувся до казарми, з вечірнім рагу було покінчено. Проминувши згасле багаття, де ще тліли вуглини, Каладін попрямував до себе. Сил спурхнула в повітря, щоб покататися на вітрах, граючись із кузенами. Він уже знав, що сон був їй не потрібен.

Юнак зайшов у свою кімнату, почуваючись виснаженим і змореним, але в приємному сенсі. Це…

В кімнаті хтось ворухнувся.

Каладін крутнувся, виставляючи списа, й усотав останнє Світло зі сфери, яка правила йому за ліхтарик. У його струменях стало видно червоно-чорне обличчя. В такому напівмороці Шен мав напрочуд моторошний вигляд — наче в злого спрена з переказів.

— Шене? — промовив капітан, опускаючи ратище. — Що в бурі за…

— Сер, — озвався той, — я маю залишити загін.

Каладін насупився.

— Вибачте, — додав паршмен у своїй уповільненій, неквапливій манері. — Я не можу назвати причину.

Здавалося, неначе він чогось чекає, міцно стискаючи списа. Того самого, що вручив йому командир.

— Шене, ти не раб, — відказав Каладін. — Якщо ти відчуваєш, що повинен піти від нас — тримати тебе силою я не стану. Хоч і не знаю іншого місця, де ти міг би дати собі раду як вільновідпущеник.

Паршмен кивнув і рушив повз Каладіна.

— Ти підеш сьогодні?

— Негайно.

— Тебе можуть затримати вартові, які стоять на крайках Рівнин.

Шен похитав головою.

— Паршмени не тікають із неволі. Вони побачать у мені просто раба, який іде виконувати, що веліли. Вашого списа я залишу біля вогнища. — Прямуючи до дверей, він затримався й поклав руку Каладінові на плече. — Капітане, ви порядна людина. І я чимало у вас навчився. Мене звати не Шен. Я Рлайн.

— Що ж, Рлайне, хай зласкавляться над тобою вітри!

— Ох, не вітрів я боюся, — промовив паршмен.

Він поплескав Каладіна по плечі й, важко зітхнувши, немовби в очікуванні чогось непростого, залишив приміщення.