Слова Променистого ордену

І-12. Лган

— Мої вітання, — промовив брат Лган. — Ти домоглася найлегшої посади на світі.

Підібгавши вуста, юна подвижниця зміряла його поглядом: вона вочевидь не очікувала, що її новий наставник виявиться гладуном, який трохи наступив на корка й позіхає.

— Ви і є той… старший подвижник, якого до мене приставили?

— Не «якого», — виправив брат Лган, обнявши дівчину за плечі, — а «що його» — так пишномовніше й витіюватіше. Королеві Есудан до вподоби гадати, наче її оточують витончені натури — бо коло них вона й сама почувається витонченою. От я й маю наставляти тебе у відповідних питаннях.

— Я вже понад рік подвижничаю в Холінарі, і навряд чи потребую наставника…

— Так-то воно так, — промовив брат Лган, проводячи її від монастирського входу. — Просто бач яка штука: за словами твоїх благочинних, тобі, мабуть, не завадить трішки додаткових напучень. Адже входити до почту самої королеви — неабиякий привілей! А ти, як я розумію, домагалася його не без певної… е-е… наполегливості.

«Новенька» йшла за ним, і кожен її крок виказував відразу — чи, може, збентеження. Вони вступили в Коло спогадів, круглу кімнату з десятьма лампами — по одній на кожне з прадавніх королівств Епохи. Одинадцята ж символізувала Ідилічні покої, а велика — ритуальна — замкова щілина в стіні знаменувала, що подвижники мають не помічати соціальних бар’єрів і вдивлятися лише в серця людей… або щось на кшталт цього. Щиро кажучи, брат Лган був не певен.

Проминувши Коло спогадів, вони пішли одним із критих переходів, які сполучали монастирські будівлі. На крівлю сіявся дрібний дощик. З-під останньої альтанки, «сонячного променаду», відкривався дивовижний огляд на Холінар — принаймні погожого дня. А втім, оскільки і храм, і палац височіли на верхівці пласковерхого пагорба, то чималу частину міста було видно навіть у дощ.

Дехто стверджував, що Холінар із його плавними обрисами видовбав пальцем у скельній породі сам Усемогутній, і Лган усе дивувався: та скільки ж Він тоді випив? О, так, місто було гарне, але тією красою, яку можна створити хіба в неадекватному стані: камінь набув форми положистих пагорбів і крутоярів, а коли в ньому щось висікали, являв тисячі яскравих пластів — червоних, білих, помаранчевих і жовтих.

Найвеличнішою з формацій були «Клинки вітру» — гігантські плавцеподібні утворення, які проріза́ли місто. Принадно посмуговані по краях кольоровими стратами, вони непрогнозовано дибилися, вигиналися, здіймалися й опадали — наче риби, що вистрибують з океану. Все це було начебто пов’язано з тим, як дули тутешні вітри. Ні, з «неділі» на якомусь тижні Лган таки візьметься дослідити причини такого курйозу…

Наставник вів дівчину — як це ж її? — вглиб обителі, й під акомпанемент дощу їхні пантофлі тихо шльопали по глянсуватому мармуру.

— Поглянь на це місто, — сказав він. — Тут кожен мусить працювати, навіть світлоокі. Пекти хліб, наглядати за землями, брукувати… е-е… брукву? Ні, не те. От Геєна! Яке ж це є слово на «брук-», коли йдеться про те, що мостять, а не те, що їдять?

— Не знаю, — тихенько відказала подвижниця.

— Ет, байдуже. Бач, яка штука: в нас тільки й роботи що служити королеві — посада не бий лежачого.

— Це зовсім не легко.

— Ще й як! — заперечив брат Лган. — За умови що кожен із нас служитиме їй однаково. І то дуже… е-е… делікатно.

— Себто підлабузнюватиметься, — зронила подвижниця, окидаючи поглядом місто. — Подвижники говорять королеві тільки те, що вона хоче чути.

— Ось ми й підійшли до суті справи…

І брат Лган поплескав дівчину по плечі. Та як же ж це її? От вилетіло з голови…

А-а, Пай. Нетипово як на алетійку — це, певне, її ім’я в подвижництві. Таке трапляється: нове життя, нове ім’я — нерідко простеньке…

— Бач, яка штука, Пай, — сказав брат Лган, перевіряючи її реакцію. Еге, здається, правильно — саме так вона й звалася. Його пам’ять, певне, поліпшується. — Твої благочинні просили мене поговорити з тобою: вони побоюються, що без належних інструкцій ти можеш здійняти в Холінарі цілу бурю — а таке нікому не треба.

Йдучи з дівчиною «сонячним променадом», наставник кивав зустрічним подвижникам. У королеви їх було багато — просто сила-силенна.

— Річ ось у чім, — промовив Лган. — Її Величність інколи тривожиться, що Всемогутній нею невдоволений.

— І ці тривоги небезпідставні, — відповіла Пай. — Адже королева…

— Ти поки помовч, — скривився брат Лган. — Просто… помовч і послухай. Її Величність гадає, що добрим ставленням до подвижників забезпечить собі ласку Того, хто насилає бурі. Нас добре годують. Добре вдягають. Ми живемо в чудових умовах і маємо купу вільного часу, коли можна робити що заманеться. Але всі ці речі будуть у нас рівно доти, доки королева гадатиме, наче вона на правильному шляху.

— Наш обов’язок — розплющувати їй очі на істину.

— А ми що робимо? — заперечив наставник. — Вона обраниця Всемогутнього, чи не так? Дружина монарха й правителька Алеткару, доки король Елгокар у від’їзді — веде на Розколотих рівнинах священну війну, щоб помститися царевбивцям. Її життя дуже тяжке.

— Вона щовечора влаштовує бенкети, — прошепотіла подвижниця. — Погрузла в розкошах і розпусті. Алеткар скніє в злиднях, а вона викидає гроші на вітер. Люди у провінційних містечках недоїдають, щоб надіслати харчі в Холінар — гадаючи, що їх передадуть зголоднілим солдатам. Але припаси натомість псуються, бо королеву не можна тривожити.

— На Розколотих рівнинах їжі вдосталь, — заперечив Лган. — У них там яхонтосерця аж через вуха пруть! Та й тут ніхто не голодує — ти перебільшуєш. Ні, тут живеться хоч куди.

— Еге, королеві з її блюдолизами. Вона навіть скасувала Гульбу жебраків! Це неподобство.

Лган подумки застогнав — а вона… з нею буде непросто. Гм, і як же вправити їй мізки? Він би не хотів, щоб ця дитина нажила собі неприємностей. Або, як не собі, то йому. Особливо йому.

Вони ввійшли до розкішного східного вестибюля палацу. Тамтешні різьблені колони вважалися одним із найвеличніших шедеврів усіх часів, чию історію можна було простежити аж ген до епохи, що передувала дням мороку. Підлогу вкривала винахідливо накладена позолота: блискучий благородний метал було забрано під Душезакляті смужки кришталю, і той звивався струмочками між мозаїки. Стелю розписав сам Оолелен — видатний художник-подвижник — зобразивши бурю, яка налітає зі сходу.

Але Пай дивилася на все це, як на крєм у стічній канаві — вона, здавалося, тільки й бачила, що подвижників, які походжали довкола, споглядаючи ту красу. А ще підкріплюючись та складаючи Її Величності нові оди — хоча сам Лган, щиро кажучи, уникав такого заняття як небезпечно близького до праці.

Можливо, поведінку Пай пояснювала залишкова заздрість, яку дехто з подвижників відчував до королівських обранців. Лган спробував пояснити, які вигоди вона тепер матиме: теплу ванну, катання верхи в особистому манежі королеви, можливість насолоджуватися мистецтвом і музикою…

Проте вираз обличчя Пай щоразу похмурнішав. От халепа! Не спрацювало. Зайдімо з іншого боку.

— Ось, — промовив Лган, скеровуючи підопічну до сходів. — Хочу тобі дещо показати.

Гвинтові сходи, звиваючись, вели в надра палацового комплексу. Як же він любив це місце — кожен куточок. Білі кам’яні стіни, золоті сферолампи й дух старожитності. Холінар ніколи не зазнавав розору, ставши після падіння Ієрократії одним із небагатьох східних міст, які уникли такої долі. Одного разу в палаці спалахнула пожежа, але вогонь пожер тільки східне крило: сталося так зване «диво Ренера» — полум’я загасила вчасна великобуря. Відтоді минуло триста років, але Лган був ладен заприсягтися, що тут і досі відгонило димом. А ще…

О, так — дівчина. Вони спустилися сходами і зрештою дісталися палацової кухні. Обідня пора вже минула, але це не завадило Лганові, проходячи повз прилавок, прихопити з таці скибку смаженого хліба — тоста по-гердазійськи. Для королівських улюбленців їх там лежала сила-силенна — адже зголодніти ті могли і в неурочний час. Старанне підлабузництво, бувало, наганяло апетит.

— Пробуєте спокусити мене екзотичними наїдками? — спитала Пай. — Останні п’ять років я вдовольнялася мискою вареного телью тричі на день, за особливої нагоди присмаченого шматочком якогось плода. Такій спокусі я не піддамся.

Лган застиг як укопаний.

— Ти, певне, жартуєш?

Пай похитала головою.

— Та що з тобою таке?

Подвижниця зашарілася.

— Я з Конгрегації зречення й вирішила відсторонитися від фізичних потреб мого…

— Тоді все навіть гірше, ніж я гадав, — промовив брат Лган.

Узявши дівчину за руку, подвижник потягнув її через кухню аж ген до службового ходу, який вів у двір: тудою доправляли припаси й забирали відходи. А під навісом від дощу лежали гори неспожитої їжі.

Пай охнула.

— Яке марнотратство! І ви привели мене сюди, щоб я не здіймала бурі? Так можна домогтися хіба прямо протилежного!

— Колись у нас була подвижниця, яка розвозила цю їжу біднякам — але вона вже кілька років як померла, — сказав Лган. — Відтоді ми намагаємося робити це замість неї, однак без особливого успіху. Зрештою цю їжу таки вивозять і зазвичай вивалюють на площі, де в ній копирсаються жебраки. Але доти вона переважно псується.

Буря забирай! Він так і відчував, як від розгніваної дівчини пахну́ло жаром.

— Так-от, — повів далі Лган, — якби поміж нас знайшлася подвижниця, якій кортить не насущного, а суто духовного хліба — сиріч доброчинності — то чом би їй не годувати цією їжею сотні голодних? Подумай, скільком із них її вистачить.

Пай глянула на купи підгнилих плодів і мішки непотрібного збіжжя, яке псувалося під дощем.

— А тепер, — провадив Лган, — розгляньмо альтернативу. Якщо якась подвижниця спробує відібрати в нас те, що ми маємо… як гадаєш, що з нею буде?

— Ви мені погрожуєте? — тихо запитала Пай. — Я не боюся фізичної кривди.

— Буря тебе забирай — за кого ти нас маєш? — обурився той. — Дівко, я навіть пантофлі зранку взуваю не сам. Не будь дурепою — ніхто тебе не скривдить. Забагато клопоту. — Подвижник здригнувся. — Тебе просто відішлють — щоб усе шито-крито й без шуму.

— Цього я теж не боюся.

— Не думаю, що ти боїшся бодай чогось, — буркнув Лган. — Хіба, може, дещиці веселощів. Але якщо тебе відішлють — що це дасть? Наше життя залишиться незмінним, королева — такою, як і була, а ця їжа так само псуватиметься. А от зоставшись, ти могла б робити добру справу. Хтозна — а раптом твій приклад допоможе нам виправитись?

Подвижник поплескав дівчину по плечі.

— Ти поміркуй про це хвилину-другу, а я піду доїм свого тоста.

Він відійшов, раз по раз озираючись через плече, а Пай опустилася долі коло підгнилої їжі. Сморід від тих кучугур їй, здавалося, не заважав.

Лган спостерігав за нею зсередини, аж доки йому не набридло. А коли повернувся з пообіднього масажу, та досі сиділа там само. Умови на кухні були не бозна-які, але подвижник повечеряв на місці. Ця дівчина аж надто переймалась тими горами недоїдків.

А зрештою, коли вже звечоріло, він перевальцем почвалав до Пай.

— Невже вам зовсім байдуже? — спитала та, витріщаючись на купи гнилля, за якими лив дощ. — І ви ніколи не замислюєтеся про ціну своєї обжерливості?

— Ціну? — перепитав брат Лган. — Я вже казав тобі: ніхто не голодує, бо ми…

— Я не про грошову, а про духовну ціну — для вашого оточення й для вас, — прошепотіла Пай. — Усе це неправильно.

— О, все не так погано, — заперечив той, опускаючись поруч неї.

— Ще й як погано! Лгане, річ не в королеві і її марнотратних бенкетах. За Ґавілара теж було не набагато ліпше — то ловитви, то міжусобиці, коли одне князівство йшло війною на інше. Люди чують про славетну битву на Розколотих рівнинах і про тамтешні багатства, але тут від них ані сліду.

Чи є між алетійської еліти ті, кому досі небайдуже до Всемогутнього? Так, вони божаться, поминаючи Його всує, балакають про Вісників і спалюють охоронні ґліфи. Але що вони при цьому роблять? Чи змінюють своє життя? Чи дослухаються до «Аргументів»? Чи плекають свої душі, додаючи їм шляхетності й величі?

— Ну, вони мають Покликання, — зауважив Лган, похрускуючи пальцями. «Як це називають таке заняття — здається, “пальпація”?» — Та й конгрегації допомагають…

Пай похитала головою.

— Лгане, чому Всемогутній більше не являє нам своєї волі? Коли вірити Вісникам, ми перемогли Спустошувачів, і Агарієтіам став величним тріумфом людства. Але хіба не мав би Він послати їх промовляти до нас, наставляючи? Чому під час Ієрократії вони не з’явилися, щоб засудити нас? Якщо церква чинила так неправедно, то де було Його викривальне слово?

— Я… Ти ж — дуже сподіваюся — не пропонуєш нам повернення в минуле?

Брат Лган витяг носовичка, щоб витерти шию й чоло. Ця розмова була йому дедалі менш до вподоби.

— Що тут пропонувати, я не знаю, — прошепотіла подвижниця. — Але знаю одне: щось тут не так. Усе це абсолютно неправильно. — Вона глянула на Лгана й підвелася. — Я приймаю вашу пропозицію.

— Приймаєш?

— Я не залишу Холінар, а зостануся тут і робитиму, що зможу для доброчинності.

— А решту братії ти, так би мовити, під монастир не підведеш?

— Проблема ж не в подвижниках — я просто спробую подати добрий приклад для загального наслідування, — сказала Пай, простягаючи руку, щоб Лганові було легше підвестися.

— Що ж, гаразд, коли так. Здається, ти зробила мудрий вибір.

Пай пішла, а Лган витер чоло. Вона нічого до пуття не обіцяла, й подвижник був не певен, чи варто йому всерйоз непокоїтись.

Як виявилось, хвилюватися було таки варто, та ще й неабияк.

Наступного ранку він приплентався в Народну залу — велику, відкриту будівлю в затінку палацу, де правителі давали аудієнції простолюддю. Споруду по периметру обступав натовп переляканих подвижників, які шепотілися між собою.

Лган уже про все почув, але мав пересвідчитись на власні очі, а тому пропхався наперед, де на підлозі, опустивши голову, стояла навколішках Пай. При світлі сфер вона, схоже, цілу ніч промалювала там ґліфи. Ніхто нічого не помітив, бо коли аудієнцій не було, Народну залу наглухо зачиняли, а дівчина взялася до роботи після того, як усі понапивалися або поснули.

Прямо по кам’яній підлозі до підвищення з Простонародним троном, де возсідали правителі, тяглися десять великих ґліфів, що перелічували десять ознак недоумства, втілені в десятьох дурнях. А коло кожного ґліфа жіночим письмом було додано абзац із поясненнями, як саме кожна з них проєктується на королеву.

Лган прочитав написане і вжахнувся. То… то була не просто різка критика, а вирок усьому державному правлінню, світлооким і самому престолу!

Пай стратили вже наступного ранку.

А того ж таки вечора почалися масові заворушення.