Слова Променистого ордену

9. Прогулянка в могилі

За правом старшого, Каладін спускався в провалля першим.

Як і у війську Садеаса, вони скористалися мотузяною драбиною. Колись такі драбини були справжнім непотребом — порослі мохом, із перетертими стренгами й поламаними щаблями, які пережили забагато великобур. Каладін не втратив жодної людини через оте бурекляте «спорядження», але завше цього побоювався.

Зате ця була нова-новісінька. Він знав то напевне, бо Ринд — каптенармус — зачувши його запит, почухав потилицю й спеціально замовив саме таку, як просив Каладін. Вона була міцна та надійна, як сама Далінарова армія.

Зіскочивши з останнього щабля, Каладін опинився на дні. Сил спурхнула донизу й опустилася йому на плече, доки той, здійнявши сферу, роззирався довкола. Того єдиного сапфірового броама не склали б усі його мостонавідницькі зарплати разом узяті.

У Садеасовому війську мостонавідників часто посилали в провалля. Каладін і досі не знав, у чому полягала мета тих нарядів: вигребти з Розколотих рівнин усе, що становило хоч найменшу цінність, а чи знайти обслузі в перервах між вилазками якесь ганебне заняття, що пригнічує волю?

Хоча тут, у цій прірві, мародери ще не бували: крізь завали бурелому на дні не тяглися стежини, а лишайник на стінках не вкривали подряпини дороговказів чи позначок. Внаслідок великобур, що їх супроводжували зливові паводки, тамтешнє провалля мало типову форму: внизу було ширше, а доверху звужувалось, наче ваза. Затверділі осади відстояного крєму робили його дно порівняно пласким.

Рушивши вперед, Каладін був змушений пробиратися крізь усілякі наноси: поламані гілки та стовбури дерев, котрі принесло шквалами з-за Рівнин, розколоті мушлі скелебруньок, нескінченну плутанину сухого гудиння, що скидалося на браковану пряжу.

Ну й, звісно, тілá.

Чимало трупів закінчували свій шлях у проваллях. Щоразу після програної битви за оспорюване плато люди вимушено відступали, полишаючи загиблих напризволяще. А Садеас — ухопи його буря! — нерідко не забирав їхніх тіл, навіть якщо здобував перемогу, і те саме стосувалося поранених мостонавідників, яких кидали помирати, навіть якщо вони могли б вижити.

Після чергової великобурі мертві опинялися тут, у проваллях. А оскільки ці стихії дмуть на захід, у бік таборів, то трупи зносило аж сюди. Каладін раз по раз мимоволі наступав на кістки, присипані напівзогнилим листям на дні прірви.

Він якомога шанобливіше відійшов, а тим часом у нього за спиною з драбини спустився Скеля й тихенько пробурмотів щось рідною мовою. Капітан не міг сказати, вилаявся той чи помолився. Сил спурхнула в повітря з Каладінового плеча, а відтак дугою ринула донизу, де набула свого справжнього вигляду (чи так вона принаймні вважала): стала дівчиною в простенькій сукенці, що сягала до литок, а далі розсотувалася на імлу. Опустившись на гілку, вона задивилася на стегнову кістку, що стирчала з-під моху.

Сил не любила насильства. Каладін і досі був не певен, чи розуміє та, що таке смерть. Спрен говорила про неї, наче дитина, яка силкується втямити речі, що перевершують її здатність до розуміння.

— Фе! Ну й розгардіяш, — озвався Тефт, добувшись на дно. — Та тут зроду-віку не наводили ладу…

— Це могила, — сказав Скеля. — Ми спустилися в могилу.

— Всі провалля — могили, — відповів на це Тефт, і його голос луною розлігся тим вільглим склепінням. — Але в цій ще й розгардіяш на додачу.

— Смерть рідко буває охайною, Тефте, — втрутився Каладін.

Той фиркнув і заходився зустрічати «новобранців» — майбутнє поповнення, яке спускалося в прірву. Далінар із синами подалися на бенкет світлооких, де їх охороняли Моаш та Шрамм. А Каладін, уникаючи такого «задоволення», натомість спустився з Тефтом у прірву.

До них долучилися сорок мостонавідників — по двоє з кожної зведеної команди — що їх Тефт муштрував, сподіваючись перетворити на годящих сержантів для відповідних загонів.

— Придивіться довкола, хлопці, — звернувся до них Тефт. — Ось де наша, мостонавідницька, батьківщина. Ось чому нас подекуди називають «кістяною командою». Радійте, що вам не треба проходити через усе, чого скуштували ми! Нас щомиті могло змести великобурею — і поминай як звали. Але тепер, коли нас консультують буревартівники Далінара Холіна, ризик і близько не такий, як тоді — а ми ще й про всяк випадок триматимемося неподалік від драбини…

Схрестивши руки на грудях, Каладін спостерігав, як Тефт напучує новобранців, а Скеля роздає їм тренувальні списи. В самого Тефта ратища не було, та й чоловіки, що стояли довкола, — у звичайній солдатській формі — були вищі на зріст, але складалося таке враження, наче той наганяв на них неабиякий страх…

«А чого ти очікував? — спитав себе Каладін. — Вони мостонавідники: дмухни — й принишкнуть».

Але Тефт, здавалося, вповні контролював ситуацію. От і добре. Було в цьому щось… словом, так і мало бути.

Довкола Каладінової голови з’явився рій світних кульок — спренів у формі золотих сфер, які носилися то сюди, то туди. Забачивши їх, командир стрепенувся. Спрени слави. Буря забирай! У нього було таке відчуття, наче він хтозна-відколи їх не бачив.

Сил спурхнула в повітря й приєдналася до них, хихочучи й кружляючи довкола голови Каладіна.

— Що, пишаєшся собою?

— Тефтом, — пояснив той. — Він тут за головного.

— Ще б пак. Але ж це ти поставив його командиром?

— Ні, — заперечив Каладін, — не я «поставив», а Тефт «став». Ходімо прогуляємося.

Сил кивнула, «приземлилася» в повітрі, сіла, церемонно закинувши ніжку на ніжку — немовби опустившись на невидимий стілець — та так і зависла, линучи поряд нього в ідеально синхронному темпі.

— Бачу, ти знову махнула рукою на всі закони природи, — сказав Каладін.

— Закони природи? — перепитала спрен. Таке поняття видалося їй кумедним. — Закони, Каладіне, є в людей, а не в природи!

— Якщо я підкину щось догори, воно знову впаде.

— Так, але не завжди.

— Це закон.

— Ні, — заперечила Сил, глянувши вгору. — Це радше… щось на кшталт дружньої домовленості.

Каладін звів на неї брову.

— Пропоную не грішити проти логіки, — промовила вона, по-змовницьки нахилившись до нього, — бо ми ще зламаємо тобі мізки.

Той фиркнув, обходячи купу кісток і палок з увігнаним сторчма іржавим списом. Уся та композиція нагадувала пам’ятник.

— Та годі тобі, — промовила Сил, підносячи голову. — Міг би принаймні хихикнути.

Каладін мовчки йшов далі.

— Фиркнути й хихикнути — це не те саме, — зауважила спрен. — Мені це відомо, адже я розумна й люблю точність у висловах. Тож можеш зробити мені комплімент.

— Далінар Холін зібрався відродити Променистих лицарів.

— О, так, — велично промовила Сил, линучи в полі його периферійного зору. — Чудова ідея. Шкода, що я сама до цього не додумалася.

Вона тріумфально всміхнулася, а потому насупилася.

— Що таке? — поцікавився Каладін, обернувшись до неї.

— Тобі ніколи не спадало на думку, як це несправедливо, що спрени не можуть привабити спренів? — спитала вона. — Я ж бо цілком заслуговую на власних спренів слави.

— Я маю оберігати Далінара, — промовив Каладін, пускаючи повз вуха її нарікання. — І то не лише його, а ще й родину — може, навіть самого короля. Хоча я дав маху, і хтось прослизнув у князівські покої. — Він і досі не розумів, як це трапилося. Хіба що тим «кимось» була не людина. — Чи міг спрен залишити на стіні оті ґліфи?

Сил якось принесла була листка, а отже мала й фізичну іпостась, нехай і мізерну.

— Не знаю, — сказала та, відводячи погляд. — Я бачила…

— Що?

— Спренів, схожих на червоні блискавиці, — тихенько промовила Сил. — Вони небезпечні. Я з такими ще ніколи не стикалася. Їх вряди-годи видно вдалині. Може, то спрени бурі? Щось загрозливе таки насувається: щодо цього ті ґліфи не брешуть.

Каладін якийсь час обмірковував почуте, а зрештою зупинився й уважно глянув на Сил:

— Послухай, а існують інші такі самі, як я?

Та спохмурніла:

— Ох…

— «Ох»?

— Ох, ось ти й поставив це запитання.

— То ти на нього очікувала?

— Еге — щось на кшталт цього.

— А коли так, ти мала досить часу поміркувати над гідною відповіддю, — мовив Каладін, схрестивши руки на грудях і спершись спиною на стінку провалля (в тому місці вона дещо підсохла). — Цікаво, що ти підготувала — правдоподібне пояснення чи правдоподібну брехню?

— Брехню? — перепитала приголомшена Сил. — За кого ти мене маєш? За Криптика?

— А хто такий «Криптик»?

Та знову примостилася, неначе на стілець, і, тримаючи спину прямою, схилила голівку набік.

— Я, власне… Я, власне, й гадки не маю. Ось такі справи…

— Сил…

— Каладіне, я серйозно: не знаю, не пам’ятаю.

Вона схопила себе за волосся — по жмутку білявої напівпрозорості в кожну ручку — й смикнула в різні боки.

Той насупився, а потім указав на неї пальцем:

— Що…

— На торжищі я бачила жінку, яка так робила, — відказала Сил, знову сіпнувши себе за волосся. — Це означає, що я в розпачі — й, гадаю, має бути боляче. Тож… ой! Словом, я не те щоб не хотіла казати. Ні-ні! Я просто… не знаю того, що знаю.

— Але ж це нісенітниця.

— Отож-бо! Ти лишень уяви собі, як це дратує!

Каладін зітхнув і пішов далі, оминаючи калюжі застояної води, завалені всякою всячиною. Вздовж одної стінки провалля росла низка карликових скелебруньок: тут, унизу, їм, певне, бракувало світла.

Він глибоко вдихнув запахи занадто тяжкого життя. Мох і пліснява. Більшість тіл були просто кістками, хоча однією ділянкою, яку Каладін оминув, таки повзали червоні цятки гнилокузьок. Одразу поруч неї повипускав у повітря свої схожі на віяла вайї гурт рюшоцвітів, і довкола них танцювали зелені порошинки спренів життя. Тут, у проваллях, воно ручкалося зі смертю.

Каладін оглянув кілька тамтешніх розгалужених проходів. Незнайомість тієї місцевості породжувала в нього дивне відчуття: адже прилеглі до свого колишнього табору прірви Каладін вивчив краще, ніж сам Садеасів стан. У міру його просування провалля глибшало й ставало місткішим, тож він залишив на стінці кілька позначок.

На черговій розвилці, рушивши вглиб одного проходу, Каладін натрапив на відкрите й не надто засмічене місце. Він запам’ятав його, а відтак повернувся, зробивши на стінці позначку, перше ніж братися до наступного. А там зрештою дійшов до іншої ділянки, де провалля ширшало, розступаючись, і відкривало просторий майданчик.

— Тут небезпечно, — зауважила Сил.

— У проваллях? — перепитав Каладін. — Так близько до військових таборів прірводемони не підходять.

— Ні, я про себе: потикатися у ваше царство до знайомства з тобою було небезпечно.

— А де ти перебувала до того?

— В іншому місці. Там багато спренів. Я не можу до пуття пригадати… з вогниками в повітрі. Живими вогниками.

— Як-от життєкузьки?

— І так, і ні. Прибувши сюди, я ризикувала життям. Без тебе, без породженої цим царством свідомості, я не могла мислити. Сама собою я була всього-на-всього ще одним спреном вітру.

— Але ж ти — спрен не вітру, а честі, — промовив Каладін, опустившись навколішки біля великої ковбані з водою.

— Так, — підтвердила Сил.

Каладін затиснув свою сферу в кулаку, й подібний до печерного простір довкола занурився в напівтемряву. Нагорі стояв день, але розколина неба була далекою та недосяжною.

Огорнуті пітьмою, кургани паводкових наносів наче знов обросли плоттю. Купи кісток набули схожості з тонкими кінцівками високо навалених трупів. І за мить Каладін усе пригадав — як мчав із криком до лав паршендійських лучників, як гинули на голих плато його друзі, борсаючись у калюжах власної крові.

Копита, що гриміли об камінь. Дикі наспіви чужинською мовою. Крики людей — хоч світло-, хоч темнооких. Зовсім байдужий до мостонавідників світ, де ті були мотлохом — пожертвами, котрі кидали в прірви, щоб очищувальні повені несли їх пріч.

Осьде була їхня справжня домівка — ці ось розломи в землі, найнижчі з усіх можливих суспільних щаблів. Каладінові очі звикли до мороку, і спогади про смерть відступили. Хоча йому ніколи їх не позбутися, а довіку жити з цими шрамами на пам’яті, як-от зі своїм рясно пошрамованим тілом. Або з тими ж таки таврами на чолі.

Ковбаня перед ним поблимувала темно-фіолетовим. Він зауважив це й раніше, але в світлі сфери її мерехтіння було важче розгледіти. Однак тепер, у напівтемряві, те моторошне випромінювання стало добре помітно.

Сил приземлилася на край ковбані й стояла там, наче дівчина на океанському березі. Каладін спохмурнів і, нахилившись ближче, заходився розглядати її. Спрен здавалася якоюсь… не такою. В неї що, змінилася форма обличчя?

— Інші такі самі, як ти, існують, — шепнула вона. — Я їх не знаю, та мені відомо, що інші спрени по-своєму намагаються повернути втрачене.

Сил глянула на нього, і її обличчя знову мало звичний вигляд. Зміна була така невловима й скороминуча, що Каладін засумнівався, чи не привиділося йому.

— Зі спренів честі прибула тільки я, — промовила Сил. — Мені… — Здавалося, наче вона намагається щось пригадати. — Мені заборонили, але я все одно прибула. Щоб розшукати тебе.

— То ти була зі мною знайома?

— Ні, але я знала, що знайду тебе, — всміхнулася вона. — А доки шукала, трималася своїх кузенів.

— Спренів вітру.

— Перебуваючи поза зв’язком, я, власне, така, як вони, — пояснила Сил. — Хоча спрени вітру не здатні до того, що й ми — а це дуже важливо. Аж так важливо, що я все покинула й, не послухавшись Прародителя бур, прибула сюди. Ти бачив його під час бурі.

У Каладіна заворушилося волосся на передпліччях. Під час тієї великобурі він справді бачив якусь істоту — обличчя завширшки як саме небо. Хай хто то був — спрен, бог або Вісник — а він не стишив задля нього своїх шквалів того дня, коли Каладіна вивісили на суд Прародителя бур.

— Каладіне, нас потребують, — тихенько промовила Сил.

Вона махнула йому, і той підніс опущену руку до «берега» крихітного фіолетового «океану», який м’яко світився в прірві. Спрен ступила йому на долоню, і Каладін, підвівшись, підняв її.

Сил рушила його пальцями вгору, і той навіть відчув на них певну мізерну вагу, чого зазвичай не бувало. Він поступово повертав руку, доки спрен, зійшовши, не опинилася на одному-єдиному пальці, що його Каладін підніс собі перед очі. Заклавши рученята за спину, вона дивилася йому просто в обличчя.

— Ти маєш стати тим, кого шукає Далінар Холін, — сказала Сил. — Не дозволяй його пошукам стати марними.

— Сил, тоді мене залишать ні з чим, — прошепотів Каладін. — Вони знайдуть спосіб відібрати в мене тебе.

— Ти й сам знаєш, що це нісенітниця.

— Знати знаю, але відчуваю протилежне. Сил, мене зламали. Я не той, за кого ти мене маєш, — не Променистий.

— А мої очі кажуть навпаки, — заперечила та. — Там, на полі битви, після зради, яку скоїв Садеас, — коли люди потрапили в пастку, і їх покинули напризволяще… Того дня я бачила героя.

Він зазирнув у її оченята. Вони мали зіниці, утворені з тих самих контрастних відтінків білого та блакитного, що й уся Сил. Її сяйво було слабшим, ніж у найтьмянішої зі сфер, але достатнім, щоб освітлювати його палець. Вона всміхалася й на позір була абсолютно впевнена в ньому.

Добре, що хоч хтось із них не мав сумнівів.

— Я спробую, — шепнув Каладін. — Обіцяю.

— Каладіне! — гукнув голос Скелі з його впізнаваним рогоїдським акцентом: той-бо вимовляв «Кала́дін» замість правильного «Каладíн».

Спурхнувши з його пальця, Сил стала стьожкою світла й підлетіла до Скелі, який виказав їй повагу на свій рогоїдський манір: почергово торкнувся однією рукою плечей, а відтак підніс її до чола. Спрен залилася сміхом: глибокодумна серйозність на млі ока обернулася дівочими веселощами. Нехай спрени вітру й доводилися їй тільки кузенами, але їхня пустотлива вдача була для Сил вочевидь не чужа.

— Гей! — озвався Каладін, кивнувши до Скелі й мацаючи рукою в ковбані. Він виловив звідти аметистовий броам і здійняв його, показуючи рогоїдові. Десь там, на Рівнинах, якийсь світлоокий загинув із грішми в кишені. — Цілий статок, якби ми й досі залишалися мостонавідниками.

— А ми і є мостонавідники, — заперечив Скеля, підходячи ближче й беручи в командира аметистову сферу. — Так само, як цей броам — і тепер цілий статок. Ха! Приправи, що їх ми отримали в каптенармуса, — тума’алкі! Як тут, усупереч обіцянці, не годувати людей лайном, якщо звична солдатська їжа смакує не набагато ліпше. — Він здійняв сферу в пальцях. — А за нього я куплю кращих, еге ж?

— Так, звісно, — відповів Каладін.

Сил опустилася на плече рогоїда й, перетворившись на дівчину, сіла. Скеля поглянув на неї і спробував скласти власному плечу ґречний уклін.

— Сил, не дошкуляй йому, — попросив Каладін.

— Але ж це так весело!

— Хвала тобі, мафаг’лікі, за твою допомогу, — звернувся до неї Скеля. — Від тебе я ладен стерпіти, що лише тобі заманеться. А тепер, ставши вільним, я зможу ще й спорудити вівтар, який буде гідним тебе.

— Вівтар? — перепитала Сил, округливши оченята. — Ого-о-о…

— Сил, припини! — втрутився Каладін. — Скеле, я тут напав на годяще місце для тренувань. Це за кілька розвилок назад — там позначка на стіні.

— Так, ми теж його бачили, — відказав рогоїд. — Саме туди Тефт і повів своїх хлопців. Дивно все це: моторошне провалля, куди ніхто носа не каже, а проте новобранці…

— Розкриваються, — збагнув Каладін.

— Еге. Звідки ти знав, що так трапиться?

— Вони були в Садеасовому таборі, коли за нами закріпили наряд у провалля, — пояснив капітан. — Вони бачили, що ми робили, й до них доходили чутки про наші тренування в розколинах. Спустивши їх сюди, ми наче прилучили цих людей до себе — такий собі обряд ініціації…

Старий-бо служака Тефт мав проблеми, пов’язані з тим, що колишні мостонавідники не виявляли інтересу до тренування, і він раз по раз роздратовано гримав на них. Мовляв, якщо вже ви не схотіли жити на вільних хлібах, а нав’язалися Каладінові, то якої бурі не вчитеся?

Але їм треба було «особливе запрошення» — і то не тільки словесне.

— Ну, гаразд, — промовив Скеля. — Мене прислав Сиґзіл. Він бажає дізнатися, чи готовий ти демонструвати свої здібності.

Глибоко зітхнувши, Каладін зиркнув на Сил і кивнув.

— Так. Веди його сюди. Це місце підійде.

— Ха! Ну нарешті. Зараз приведу.