Слова Променистого ордену

61. Слухняність

Шаллан стала ідеальною донькою.

Була тихша води, а надто в батьковій присутності. Дні переважно проводила у себе в кімнаті, де сиділа біля вікна, знов і знов перечитуючи ті самі книжки або ще раз і ще раз малюючи ті самісінькі натюрморти. Досі батько вже кілька разів доводив на ділі, що не чіпатиме її, якщо вона його розсердить.

Але натомість битиме інших.

Дівчина дозволяла собі скинути маску, лише залишаючись наодинці з братами, подалі від батькових вух. Їхня трійця частенько улещувала сестру — з якимось самогубним відчаєм — розповідати їм історії, вичитані з книжок. Лише для них Шаллан жартувала, насміхалася з батькових візитерів і вигадувала химерні небилиці, котрі вони слухали коло каміна.

Який жалюгідний спосіб опиратися! Не роблячи більшого, вона почувалася боягузкою. Хоча тепер усе неодмінно… неодмінно налагодиться. Власне, проводячи дедалі більше часу за рахунками в товаристві подвижників, Шаллан зауважила, як спритно її батько поклав край цькуванню з боку інших світлооких і почав стикати їх лобами між собою. Те, як він захоплював владу, водночас вражало й жахало. Батькові справи пішли вгору ще дужче, коли на їхніх землях відкрили нові поклади мармуру, забезпечивши ясновельможного Давара ресурсами для чергових авансів, оборудок і хабарів.

Тепер він неодмінно засміється знову. А темрява в його очах неодмінно розсіється.

Але сталося не так, як гадалося.

***

— Вона занизького звання, щоб стати моєю невісткою, — промовив батько, опускаючи кухля. — Балате, я цього не потерплю. Ти маєш порвати з тією дівулею.

— Вона з доброї родини! — заперечив Балат і підвівся, спершись долонями на стільницю.

Вони саме обідали, тож Шаллан була тут, як годиться господарській доньці, а не сиділа під замком у себе в кімнаті. Її годували, немов малу дитину, за окремим столиком, осторонь, а Балат стояв і дивився на батька через стіл на помості.

— Вони твої васали! — гаркнув до старого її брат. — Ти сам запросив їх повечеряти з нами.

— Мої сокирогончаки також їдять у мене біля ніг, — відказав той, — але я не дозволю, щоб мої сини лигалися з ними. Дім Тавінар і близько не відповідає нашим амбіціям. А от кандидатуру Суді Валам можна й розглянути.

Балат насупився.

— Ти про дочку великого князя? Це навіть не смішно. Та їй звернуло на шостий десяток!

— Але вона незаміжня.

— Бо чоловіка вбили на дуелі! Хай там як, а великий князь нізащо такого не схвалить.

— Він погляне на нас іншими очима, — заперечив батько. — Бо тепер ми багата й вельми впливова родина.

— Але так само з убивцею на чолі, — огризнувся Балат.

«Ой лишенько! Це було зайве», — подумала Шаллан. Поруч господаря зчепив пальці в замок новий дворецький, Луеш, чиє обличчя нагадувало бувалу в бувальцях шкіряну рукавичку, проорану глибокими зморшками там, де її найактивніше зношували (у випадку Луеша — на чолі від частого суплення).

Батько повільно підвівся. Цей новонадбаний різновид його люті — холодний гнів — дуже страшив дівчину.

— До речі, про останній виводок твоїх сокирогончаків… — промовив старий до Балата. — Шкода, що під час останньої великобурі всі вони захворіли. Справжня трагедія! Але нічого не поробиш — доведеться їх добити…

Батько зробив наказовий жест, і один із його нових охоронців — Шаллан погано знала того чоловіка — відійшов, на ходу оголюючи меча.

Вона похолола. Занепокоївся навіть Луеш, який узяв старого за плече, щоби стримати.

— Ти мерзотник, — кинув Балат, сполотнівши. — Я тебе…

— Що «ти мене»? — спитав батько, струшуючи Луешеву руку й нахиляючись до старшого сина. — Ну ж бо, Балате. Я слухаю. Викличеш мене на дуель? Тільки не думай, наче я не стану тебе вбивати. Вікім, може, й жалюгідний слинько, але Наном нашого Дому послужить не гірше за тебе.

— Геларан повернувся, — мовив Балат.

Батько застиг на місці, так само спираючись долонями на стільницю.

— Я бачився з ним два дні тому, — повів далі син. — Він прислав по мене, і я їздив до міста на зустріч із ним. Геларан…

— Не смій згадувати це ім’я в моєму домі! — проревів батько. — Ніколи не смій! Не жартуй зі мною, Нане Балате.

Брат зустрівся очима з главою родини й витримував його погляд, доки Шаллан не налічила десять ударів серця, що так і вилітало в неї з грудей. Лише тоді Балат здався й відвів очі.

Старий на позір знеможено осів на стілець, а син вийшов із зали. Запанувала цілковита тиша, й Шаллан боялася зронити бодай слово. Зрештою батько підвівся й, відсунувши стільця, пішов геть, а Луеш незабаром подався за ним.

В їдальні зосталися лише донька господаря і служниці. Тож дівчина боязко встала з-за столу й рушила вслід за Балатом.

Той був у вольєрі для сокирогончаків. Охоронець, не гаючи часу, зробив, що веліли: в калюжі фіолетової крові на кам’яній підлозі валявся останній виводок цуценят.

Це сестра приохотила брата розводити їх. Він рік за роком учився давати раду своїм внутрішнім демонам і тепер рідко кривдив щось більше за крєм’ячка. Тож, сидячи на ящику, Балат нажахано дивився на маленькі трупики, а на підлозі коло нього аж кишіло спренів болю.

Гримнувши металевими дверима вольєра, Шаллан відчинила їх і, наблизившись до нещасних тілець, притисла до вуст захищену руку.

— Таке враження, — зронив брат, — наче батькові охоронці тільки й чекають нагоди зробити щось на кшталт цього. Не до вподоби мені ця його нова варта. Той Леврін зі злими очима… Або Рін, який мене просто лякає. Куди поділися Тен і Біл — охоронці, які розуміли жарти? Ми з ними майже здружилися…

Шаллан поклала руку йому на плече.

— Балате, ти справді бачився з Гелараном?

— Так, але він просив нікому про це не казати. Й попереджав, що цього разу може поїхати дуже надовго. Він велів мені… велів наглянути за родиною. — Балат затулив обличчя долонями. — Шаллан, мені не стати Гелараном.

— А тобі й не треба.

— Він сміливий. Сильний.

— Геларан покинув нас напризволяще.

Балат звів на сестру заплакані очі. Його щоками збігали сльози.

— А може, він мав рацію? Шаллан, а що, як це єдиний вихід?

— Поїхати з дому?

— А чом би й ні? — відповів запитанням Балат. — Ти день при дні просиджуєш під замком, виходячи зі своєї кімнати лише перед батькові ясні очі. Юшу знову взявся до азартних ігор — ти й сама це знаєш! — хоча тепер поводиться обережніше. А Вікім поговорює, що стане подвижником, але старий, мабуть, не дасть на це дозволу. Адже він потрібен для підстраховки.

Крити, на жаль, було нічим.

— Але куди ж ми поїдемо? — спитала Шаллан. — У нас нічого немає.

— У мене й тут нічого немає, — заперечив брат. — Шаллан, я не відмовлюся від Ейліти. Наше знайомство — єдина прекрасна подія, яка сталася в моєму житті. Якщо нам із нею доведеться перебратися до Веденара й жити, належачи до десятого дану, то я наймуся в чийсь дім охоронцем абощо, але ми підемо на це. Бо хіба навіть таке життя не ліпше, ніж тутешнє?

І він вказав на мертвих цуценят.

— Може, й так.

— А ти не поїдеш зі мною? Якщо я візьму Ейліту й переберуся туди? Ти могла б улаштуватися писаркою. Сама заробляти на прожиття і звільнитися з-під влади старого.

— Я… Ні, я не можу.

— Чому?

— Батьком щось заволоділо, щось жахливе. Якщо ми всі роз’їдемося, то зоставимо його на поталу цій силі. Хтось має йому допомогти.

— Чому ти так його захищаєш? Тобі ж відомо, що він скоїв.

— То не він.

— Еге, ти не можеш пригадати… — підхопив Балат. — Я вже сто разів чув, що в тому місці твоєї пам’яті зяє прогалина. Ти на власні очі бачила, як він її вбив, але не хочеш цього визнавати. Буря забирай! Шаллан, ти така само зламана, як Вікім або Юшу. Або… як інколи і я сам…

Сестра струснула із себе заціпеніння.

— Облишмо про це, — сказала вона. — Якщо ти поїдеш, то забереш із собою братів?

— Я не зможу собі такого дозволити, — пояснив їй Балат. — А надто коли йдеться про Юшу. Нам доведеться жити дуже скромно, і я не можу твердо розраховувати, що він… ну, ти мене зрозуміла. Але якби з нами поїхала ти, то шанси, що бодай хтось із нас трьох одразу влаштується на роботу, зросли б. Ти ліпша каліграфка й художниця, ніж Ейліта.

— Ні, Балате, — відказала Шаллан, налякана тим, як сильно частині її єства кортить відповісти братові згодою. — Я не можу. А надто коли Юшу з Вікімом залишаться тут.

— Зрозуміло, — мовив той. — Що ж… пошукаємо іншого виходу. Я поміркую.

Дівчина залишила брата й вийшла з вольєра, побоюючись, щоб батько не застав її всередині й не розгнівався. Заходячи до маєтку, вона не могла позбутися відчуття, наче силкується не дати розпуститися килимові, з країв якого десятки людей висмикують нитки.

Що то буде, коли Балат таки поїде? Він пасував перед старим, але принаймні опирався. Тимчасом як Вікім просто робив, що веліли, а Юшу так само завдавав купу клопоту. «Треба лише перечекати цю бурю, — думала Шаллан. — Не дратувати батька, а дати йому заспокоїтись. І тоді він опам’ятається…»

Вона піднялася сходами й проминула прочинені двері його кабінету. Зсередини долинув голос господаря:

— …розшукаєш його у Валаті. Коли вірити Нанові Балату, вони зустрічалися в місті, тож ідеться, найпевніше, про Валат.

— Буде зроблено, Ваша Ясновельможносте.

Цей голос… він належав Рінові, капітанові нової охорони її батька. Дівчина позадкувала й зазирнула до кабінету. За картиною на дальній стіні сяяв сейф, пронизуючи полотно яскравим світлом. Шаллан воно замало не сліпило, але решта присутніх, здавалося, нічого не помічали.

Тримаючи руку на ефесі меча, капітан уклонився батькові.

— І принесеш мені голову, Ріне. Я хочу побачити її на власні очі, — наказав господар кабінету. — Він той, хто може все зруйнувати. Застань його зненацька і вбий, не давши йому часу прикликати Сколкозбройця — який, до речі, стане твоїм, доки ти служитимеш Дому Давар.

Шаллан позадкувала, доки батько не підвів очей на двері й не побачив доньку. Геларан. Старий щойно звелів його вбити.

«Я маю щось удіяти. Я маю попередити його». Але як? Чи не зможе Балат зв’язатися з ним іще раз? Вона…

— Та як ти смієш? — пролунав із-за прочинених дверей жіночий голос.

Запала приголомшена мовчанка. Шаллан знову підкралася до шпарини й зазирнула всередину. У дверях, що вели вглиб батькових покоїв, до опочивальні, стояла Маліз, її мачуха. Ця невисока й дебела жіночка ще ніколи не здавалася падчерці грізною, але того дня буря на її обличчі злякала б і білошипника.

— Йдеться про твого рідного сина, — промовила мачуха. — Ти маєш бодай рештки совісті? А серце в грудях?

— Він мені більше не син, — ревнув батько.

— Я вірила твоїм балачкам про ту жінку, мою попередницю, — сказала Маліз. — Я підтримувала тебе. Жила з цією хмарою, що нависла над домом. А тепер чую таке? Бити слуг — це одне, але вкоротити віку рідному синові?

Батько шепнув щось до капітана, і Шаллан, відскочивши від шпарини, заледве встигла прошмигнути до себе в кімнату, як із дверей вигулькнув Рін і щільно — з хляпом — зачинив їх за собою.

Шаллан замкнулася в спальні, а між батьком і мачухою спалахнула шалена сварка, котра супроводжувалася гнівними криками. Дівчина зіщулилася на підлозі коло ліжка й затулила вуха подушкою. А коли гадала, що сварці кінець, прибрала її.

І саме тоді в коридор бурею вилетів батько.

— Ну чому ніхто в цьому домі не кориться?! — кричав він, погупавши сходами вниз. — Якби всі ви просто корилися, нічого б не сталося!