Слова Променистого ордену

67. Слина та жовч

З Навані під боком Далінар зупинився на «серпантині», яким спускався зі Шпиля, і в присмерковому світлі дивився разом із нею на річку люду, яка текла з Розколотих рівнин назад у табори. Повертаючись із вилазки на плато, армії Танадала й Бетаба наздоганяли своїх великих князів, які, певне, вирушили назад дещо раніше.

Аж ген унизу та річка підпливла до Шпиля — певне, щоб доповісти королю, як пройшла операція. Далінар поглянув на одного з чотирьох тогоденних охоронців (двох приставили до нього, а двох інших — до Навані) і вказав йому в той бік.

— Вашу Ясновельможність цікавлять подробиці? — уточнив мостонавідник.

— Так, зроби ласку — дізнайся.

Охоронець побіг «серпантином» донизу, а Далінар задумливо дивився йому вслід. Як на колишню мостову обслугу, ці люди були напрочуд дисципліновані — але кадровими військовими так і не стали: їм було не до душі, що Холін кинув у в’язницю їхнього командира.

Князь сподівався, що це не породить проблем: у капітана Каладіна все було під контролем. Саме таких офіцерів Далінар і шукав — того типу, які виявляють ініціативу не заради просування по службі, а щоб відчути вдоволення від добре зробленої роботи. Спочатку в них не все йде гладко, але ті зрештою вчаться не втрачати голови. Буря забирай! Та він, бувало, й сам потребував, щоб життя виклало йому аналогічні уроки.

Вони з Навані продовжували свій неквапливий спуск. З уплетеними у волосся сапфірами, які м’яко сяяли в присмерковому світлі, жінка того вечора мала неперевершений вигляд. Вона полюбляла такі спільні прогулянки, тож вони не боялися спізнитися на бенкет.

— Мені все не йде з голови, — сказала Навані, поновлюючи перервану бесіду, — що має існувати спосіб залучати фабріали як насоси. Ти ж сам бачив, що вмонтовані в них самоцвіти притягують відповідні субстанції — такі штуки найкорисніші, коли йдеться про щось на кшталт диму від вогнища. Але чи не може такий самий принцип спрацювати і для води?

Князь, гмикнувши, кивнув.

— У військових таборах дедалі більшає будівель, оснащених водогоном харбрантського типу — де рідину подає в труби сама сила тяжіння, — вела далі Навані. — Проте я маю на думці справжнє прокачування, коли самоцвіти на кінцях водогінних сегментів подавали б воду під тиском, і то не тільки до, а й від землі…

Той знову гмикнув.

— Днями наші вчені зробили прорив у розробці нових Сколкозбройців.

— Справді? — перепитав Далінар. — А який? І коли чекати на прототипний зразок?

Тримаючи його під руку, Навані всміхнулася.

— Що таке?

— Просто впевнилася, що ти не змінився. Наш прорив полягає в тому, що ми зрозуміли: самоцвіти в Сколкозбройцях — які забезпечують зв’язок — могли й не бути їхніми оригінальними елементами.

Холін зібгав чоло.

— А це важливо?

— Так, бо — в разі підтвердження — означатиме, що Зброю живлять не яхонти. А все завдяки Рушу, яка запитала, чому Сколкозбройця можна прикликати й відіслати, навіть якщо самоцвіт потьмянів. Відповіді ми не знайшли, і вона, скориставшись новинкою — послугами інформцентру — провела кілька тижнів на зв’язку із Харбрантом. Результатом став клаптик паперу, датований першими десятиліттями після Ренегатства, де йдеться про те, як люди навчаються прикликати й відсилати Сколкозбройці, оснащуючи їх самоцвітами — схоже, допоміг випадок, коли меч просто прикрасили.

Князівське чоло так і не розгладилося. Пара пройшла повз пасмо сланцекірки, де працював собі допізна садівник — мугикаючи, обпилював відростки. Сонце зайшло, а на сході тільки-но з’явився Салас.

— Якщо це справді так, тоді ми знову нічогісінько не знаємо про те, як були створені Сколкозбройці, — підсумувала Навані голосом, у якому бриніло щастя.

— Не збагну, чому ти взагалі вважаєш це проривом…

Жінка, всміхнувшись, поплескала Далінара по плечі.

— Уяви, що ти п’ять років гадав, наче ворог веде кампанію за порадами з Діалектурової «Війни» — аж раптом дізнаєшся, що неприятель і чутки не чував про цей трактат.

— А-а…

— Ми вважали, наче легкість і міць Сколкозбройців забезпечує якийсь фабріаловий механізм, що працює від самоцвіту, — пояснила Навані. — Але все може виявитися інакше: скидається на те, що самоцвіт задіяний лише для формування між мечем і володільником первинного зв’язку — а Променистим він був ні до чого.

— Стривай-но. Як це «ні до чого»?

— Коли вірити тому уривку, з нього випливає, що приклика́ти й відсилати Зброю вони могли завше. Просто на певний час цю здатність було втрачено й відновлено лише після того, як хтось додав до меча самоцвіт. Там навіть сказано, наче, ввібравши яхонт, Сколкозбройці змінювали форму — але я не поручуся за надійність цих даних.

Хай там як, а вже після падіння Променистих — але ще до того, як люди навчилися оснащувати ці мечі самоцвітами, щоб формувати неможливий раніше зв’язок — вони так само залишалися неймовірно легкими та гострими. До речі, це узгоджується з іншими уривками, які мені траплялося читати — але я відкидала їх як суперечливі…

Жінка вела далі, й князеві було приємно чути її голос. Але наразі інженерні тонкощі фабріалогії були не на часі. Ні, йому було цікаво — мало бути. Як заради Навані, так і задля потреб королівства.

Але перейматися цим просто зараз Далінар не міг, бо прокручував у голові питання, пов’язані з підготовкою воєнної експедиції на Рівнини. Як піти назустріч Душезаклиначам і захистити їх від сторонніх очей? Із санітарією проблем не виникне, води буде вдосталь. Скільки писарок йому знадобиться? А коней? У нього залишався всього тиждень, і більшість приготувань була зроблена — як-от побудова переносних мостів та оцінка потрібних припасів. Але ж усього не передбачиш.

Найбільшою змінною у цій формулі, прорахувати яку було, на жаль, неможливо, залишалася кількість військ. Холін не знав, скільки їх буде: це залежало від того, хто саме з князів погодиться долучитися до походу. За тиждень вони мали виступати, а Далінар так само був не певен, чи вирушить із ним бодай хтось.

«У найбільшій пригоді мені став би Гатам, — розмірковував князь. — У нього дисципліноване військо. Якби ж то Аладар не так рішуче був на Садеасовому боці… не розумію, що він за чоловік. А Бетаб із Танадалом… буря забирай, мені що, брати за собою їхніх найманців, коли хоч хтось один із них погодиться? Хіба такі солдати мені треба? А втім, чи маю я право знехтувати бодай одним списником?»

— Бачу, що сьогодні годящого співрозмовника з тебе не вийде, — зронила Навані.

— Вибач, але, мабуть, так, — погодився Далінар.

Вони дійшли до підніжжя Шпиля й повернули на південь.

Жінка кивнула, і князь зауважив, що в неї мовби тріснула маска: Навані говорила про роботу, бо так принаймні мала про що говорити. Тож він підступив ближче й тихенько промовив:

— Я знаю, що це боляче — але тобі стане легше…

— Далінаре, а ти знав, що вона не хотіла, щоб я була їй за матір, — промовила Навані, дивлячись удалину. — Це було майже як… як ніби Ясна, ставши юнкою, перестала відчувати потребу в матері. Я пробувала зблизитися з нею, але щоразу натикалася на холод. Враження було таке, наче сама моя присутність нагадувала їй, що колись вона була дитиною. Куди поділася моя маленька дівчинка-«чомучка», яка так і сипала запитаннями?

Князь пригорнув жінку до себе — а умовності нехай ідуть у Геєну! Трійця їхніх охоронців запереминалася з ноги на ногу й відвернулася.

— У мене відберуть і сина, — шепнула Навані. — Вже намагаються.

— Я захищу його, — пообіцяв Далінар.

— А хто захистить тебе?

Відповісти на це було нічого. Сказати «охоронці» означало б бовкнути банальність — адже Навані запитувала не про це. «Хто захистить тебе, коли той убивця повернеться?»

— Я мало не бажаю тобі зазнати поразки, — промовила жінка. — Втримуючи королівство вкупі, ти перетворюєш себе на мішень. А якби воно просто рухнуло і знову розкололося на князівства, то нам, бува, дали б спокій.

— А затим налетіла б буря, — тихо відказав Далінар.

За дванадцять днів.

Навані зрештою відсторонилася від нього й, опанувавши себе, згідливо кивнула.

— Так, звісно — маєш рацію. Я просто… для мене це вперше — пережити таке горе. Як ти давав собі раду після смерті Ш-ш-ш? Я знаю, що ти кохав її, Далінаре — можеш не щадити мого самолюбства…

Той зволікав із відповіддю. «Вперше»… То Ґавіларова смерть не стала для неї трагедією? Вона ніколи так відверто не натякала на… труднощі, які переживало їхнє подружжя.

— Вибач, — перепросила Навані. — Для тебе це, мабуть, надто болісне запитання… а надто від мене. — Вона сховала хустинку, якою витирала сльози з очей. — Мені шкода. Я знаю, що ти не любиш говорити про неї…

Річ була не болісності запитання — просто Далінар не пам’ятав дружини. Як дивно, що по хтозна-скільки тижнів він навіть не помічав тої прогалини в споминах, яка, змінивши пам’ять, видалила шмат його єства й наклала шов. Згадка її — нечутного для князя — імені не викликала в нього жодних емоцій.

Ліпше змінити тему розмови.

— Навані, я не можу позбутися думки, що вбивця з усім цим якось пов’язаний — і з бурею, що має налетіти, і з таємницями Розколотих рівнин. Навіть із Ґавіларом — мій брат знав щось таке, чим ніколи не ділився з жодним із нас. — «Підбери найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік». — Я віддав би майже будь-що, аби взнати, що саме.

— А й справді, — погодилася Навані. — Я ще раз пройдуся по своїх тогочасних щоденниках — а раптом він зронив якесь зауваження, котре дасть нам підказку? — але попереджаю, що уважно вивчала їх уже десятки разів.

Князь кивнув.

— Хай там як, а цього вечора в нас інший клопіт. Сьогодні наше завдання — вони.

Пара обернулася на екіпажі, які гримотіли повз, прямуючи до бенкетної водойми — туди, де вечір м’яко освітлювали фіолетові вогники. Примруживши очі, Далінар розгледів, що до них під’їжджає карета Рутара, який позбувся всіх Сколків, за винятком власної Зброї. Увесь недавній рейвах коштував Садеасові правої руки — але голова з отруйними зубами зосталася на місці.

Решта князів становили не набагато меншу проблему. Ясновельможні опиралися Холінові, бо прагнули до легкого життя — як колись. І ніяк не могли насититися забавами й розкішшю, що з усією очевидністю виявляло себе на бенкетах, де подавали екзотичні наїдки і хверцювали в багатих костюмах.

Сам світ, здавалося, добігав кінця — проте алеті влаштовували вечірку.

— Тобі не варто зневажати їх, — застерегла Навані.

Холін спохмурнів і насупився: ця жінка бачила його наскрізь.

— Далінаре, послухай мене… — промовила вона, розвертаючи князя до себе, щоб поглянути тому у вічі. — Хіба зневага батька до дітей бодай колись закінчувалась чимось добрим?

— Я не зневажаю їх.

— Тобі огидне їхнє марнотратство, і ти за крок від того, щоб перенести цю огиду й на самих марнотратників, — стояла на своєму Навані. — Проте вони живуть звичним для себе життям — таким, яке диктує їм суспільна пристойність. Презирством цього не зміниш — ти ж не Дотепник, щоб висміювати їхні ґанджі. Твоя справа — згуртовувати й надихати. Веди їх за собою, Далінаре.

Той глибоко зітхнув і кивнув.

— Я піду на острівець для жінок, — сказала королева-мати, зауваживши, що повертається четвертий мостонавідник, який мав принести новини про вилазку. — Мене мають за ексцентричний пережиток минулого — але, гадаю, до моєї думки досі прислухаються. Принаймні інколи. Тож я зроблю, що зможу.

І вони розійшлися: Навані поспішила на бенкет, а Далінар затримався, щоб вислухати новини, які приніс охоронець. Вилазка пройшла вдало, трофей здобули, але до потрібного плато — аж ген у глибині Рівнин, майже на самому краю розвіданої території — добиралися дуже довго. Повоювати за яхонтосерце паршенді не прибули, але їхні розвідники вели спостереження здалеку.

«І знову вони вирішили утриматися від сутички, — подумав Холін, наближаючись до місця проведення бенкету. — Що означає ця переміна? Що вони затівають?»

Бенкетну водойму з низкою Душезаклятих острівців улаштували біля палацового комплексу, Шпиля, й заповнили водою таким чином, щоб між річечками — як здебільшого й бувало — випиналися купини суходолу. Вода м’яко сяяла: туди, найпевніше, накидали сфер (і то багатенько!), надавши її плину потойбічного світіння — лілового, до пари місяцю, який саме піднімався над обрієм, фіолетовий і пастельний.

Сям-там були розвішані й ліхтарі, але з тьмяними сферами — мабуть, щоб не псувати ефекту від підсвіченої води. Далінар перейшов містками на найдальший острівець — королівський, куди запрошували наймогутніших можновладців незалежно від статі: він знав, що знайде великих князів саме там. На місці досі був навіть Бетаб — хоча той лише щойно повернувся з вилазки на плато. А втім, оскільки його армію утворювали переважно найманці, дивуватися, що він так швидко справився, не випадало: щойно яхонтосерце було в нього, князь нерідко чимскоріш скакав додому, залишаючи тих самотужки мізкувати, як дістатися назад у табір.

Далінар проминув Дотепника — той недавно повернувся до таборів із властивою йому таємничістю, а тепер ображав кожного, хто проходив повз нього. Того дня Холін не мав настрою обмінюватися з тим скализубом дошкульними зауваженнями й розшукав натомість великого князя Ваму. Під час останньої спільної трапези той начебто дослу́хався до Далінарових слів і — якщо на нього напосісти — міг, бува, долучитися до воєнної експедиції проти паршенді.

Коли Далінар перетинав острівець, його проводжали очима, а перешіптування тяглися за ним, мов сліди. До пильних поглядів князь досі призвичаївся, але вони його так само нервували. А чи цього вечора їх побільшало? Або, може, вони стали відвертіші? Останнім часом Далінар не міг з’явитися у вищому товаристві й не зауважити, як на забагатьох вустах грають посмішки — так, наче йшлося про дотепний анекдот, якого йому не розповіли.

Ваму він застав за розмовою з трійцею підстаркуватих жінок, поміж яких була й Сіві — Рутарова придворна, яка (всупереч звичаю) залишила чоловіка вдома, наглядати за землями, а на Розколоті рівнини прибула особисто. На Далінара вона дивилася з усмішкою — але знищувала поглядом, мов кинджалом. Змова Холінів проти Садеаса великою мірою провалилася — але почасти тому, що втрат і безчестя зазнали натомість Аладар і Рутар: саме їхні бійці позбулися Зброї, яка відійшла Адолінові.

Нічого: ті двоє все одно належали до Садеасових найпалкіших прихильників.

Коли Далінар підійшов до четвірки, розмова урвалася, а Вама, підсліпувато примружившись, зміряв Холіна очима. Позаду круглолицього ясновельможного стояв підчаший із пляшкою якогось елітного алкоголю. Вама частенько заявлявся на бенкети — хай до кого! — із власною випивкою, а потім пригощав нею лише найцікавіших співрозмовників: вдостоїтися честі скуштувати екзотики, яку той примудрявся завозити на Рівнини, багато хто з присутніх мав за політичну перемогу.

— Вамо, — привітався Холін.

— Далінаре.

— Я все хочу спитати в тебе одну річ… Мене вражає, як уміло ти залучаєш легку кавалерію, коли ведеш баталію на плато. Скажи, звідки ти знаєш, коли варто ризикнути, пустивши її лавою в атаку? Адже втрата коней може легко переважити надходження від яхонтосердець… Але ти щоразу примудряєшся компенсувати цей ризик військовими хитрощами.

— Я… — Вама зітхнув і відвів очі. Поглядаючи на Далінара, молодіжна компанія, що стояла неподалік, захихикала. — Вся річ у…

Хихотіння долинуло і з протилежного краю острова — цього разу гучніше. Вама знову заговорив, але його очі метнулися в тому напрямку — і вибух сміху навіть погучнішав. Далінар і собі мимоволі глянув, що там таке, але жінки прикривали рота долонями, а чоловіки ховали свої репліки за покашлюванням у суто формальній спробі зберегти алетійську пристойність.

Холін перевів погляд на Ваму:

— Що відбувається?

— Мені дуже прикро, Далінаре.

А Сіві, що стояла поруч нього, взяла під пахву стосик якихось паперів і витримала Далінарів запитальний погляд із напускною незворушністю.

— Перепрошую, — сказав Холін і, стиснувши долоні в кулаки, попрямував острівцем у той бік, де вбачав джерело неспокою.

З його наближенням шум затихав, а люди, розбиваючись на групки, розхо́дились. Оперативність, із якою великому князеві давали дорогу, пропускаючи туди, де пліч-о-пліч стояли Аладар і Садеас, здавалася ледь не спланованою.

— Що тут відбувається? — зажадав пояснень Холін.

— Хіба не бачиш? Бенкетуємо, — кинув Садеас і відправив до рота шматок якогось плода.

Далінар зробив глибокий вдих і глянув на Аладара — довгошийого лисаня з отими його вусиками й пучком щетини на спідній губі.

— Посоромився б, — гаркнув на нього Холін. — Мій брат колись називав тебе другом.

— А мене хіба ні? — втрутився Садеас.

— Що ти затіяв? — напосідав Далінар. — Про що всі шепочуться, посміюючись і прикрившись долоньками?

— Послухати тебе, то завше і у всьому винен я, — парирував Садеас.

— Бо я помиляюся щоразу, коли думаю інакше.

Той роблено всміхнувся, не розтискаючи вуст, і вже хотів було щось заперечити — але за мить передумав і зрештою, відправивши до рота ще шматочок плода, зажував, вишкіряючись.

— Смачно, — тільки й видобув він.

А відтак, відвернушись, пішов.

Та й Аладар, позволікавши, похитав головою і подався вслід за Садеасом.

— Ніколи не думав, що ти, Аладаре, бігаєш за господарем, наче цуцик, — гукнув навздогін Далінар.

Але відповіді не пролунало.

Князь заричав і рушив острівцем назад, шукаючи когось зі своїх: може, вони прочули, що тут коїться? Скидалося на те, що його племінник запізнювався на власний бенкет (а втім, Далінар побачив, що король таки прямує до них і вже недалеко). Тешав чи генерала Хала теж було не видно — хоча тепер, коли той став Сколкозбройним, вони неодмінно мали з’явитися.

Мабуть, доведеться перейти на інший острівець, де розважалися менш родовиті світлоокі. Князь рушив у той бік, але, почувши дещо, зупинився.

— Кого я бачу! — вигукнув Дотепник. — Ясновельможний Амараме… А я так сподівався побачити вас цього вечора! Я ж бо весь вік провчився, як занапащати життя іншим, і щиро радий познайомитися з тим, хто має до цього такий природжений хист, як у вас.

Далінар озирнувся й побачив новоприбулого — Амарама. На ньому був плащ Променистого лицаря, а під пахвою він тримав стіс паперів. Ясновельможний зупинився перед високим табуретом Дотепника, де підсвічена вода надавала обличчям обох лавандового відтінку.

— Ми знайомі? — здивувався Амарам.

— Ні, — безжурно відказав Дотепник, — але ви, на щастя, можете додати мою скромну персону до довжелезного переліку того, чого не знаєте.

— Але тепер я вас знаю, — заперечив Амарам, простягаючи руку, — тож перелік стає на один пункт коротшим.

— Прошу, не треба, — відказав Дотепник, відмовляючись її потиснути. — Я б не хотів, щоб його витирали об мене.

— Його?

— Я про те, за допомогою чого ваші руки на позір здаються чистими. Хай чим ви користуєтесь, ясновельможний Амараме, а засіб цей воістину потужний.

Холін поквапився до них.

— Далінаре, — привітався Дотепник, кивнувши.

— Дотепнику… Амараме, що це за папери?

— Їх роздобула одна з ваших писарок і принесла мені, — відказав «Променистий». — Копії поширювали на бенкеті ще до вашого прибуття. Ваша писарка гадає, що їх варто показати Її Світлості Навані — хоча та їх, мабуть, уже бачила. Ви не знаєте, де вона?

— Очевидячки, подалі від вас, — зауважив Дотепник. — Оце пощастило.

— Дотепнику, — присадив його князь, — тобі б зараз…

— …Зара́з? О, їх тут греблю гати!

Далінар зітхнув і, знову глянувши на Амарама, взяв папери.

— Її Світлість Навані на іншому острівці. Ти знаєш, що тут мовиться?

Амарамове обличчя спохмурніло.

— Так, але волів би не знати.

— Можу влупити вас по тім’ю молотком, — безжурно запропонував Дотепник. — Від добрячого удару прочитане вилетить із голови — та ще й пику собі заразом підрихтуєте.

— Дотепнику… — суворо мовив Далінар.

— Я просто жартую.

— От і добре…

— Бо такий міцний лоб, як у нього, жодним молотком не пройняти.

Амарам звернув до скализуба спантеличене лице.

— Цей вираз виходить у вас просто чудово, — зауважив Дотепник. — Певне, багато тренуєтеся? А чи це вже стаж?

— То він — новий блазень? — спитав Амарам.

— Я сказав так, щоб не називати його імбецилом… — почав пояснювати Дотепник.

Далінар кивнув Амарамові.

— …бо інакше довелося б довго пояснювати, що означає це слово — а я не певен, чи має бодай хтось із нас трьох аж таку хуру часу.

Амарам зітхнув.

— Чому ніхто ще не вкоротив йому віку?

— Дурням щастить, — відказав Дотепник. — У сенсі «дурням за фахом» — бо звичайним, навпаки, не щастить.

— Усе, Дотепнику, дякуємо, — сказав князь, беручи Амарама за лікоть і відводячи осторонь.

— Стривайте! — гукнув той їм услід. — Далінаре, остання образа — і я дам йому спокій.

Ясновельможні не зупинилися.

— Ваше Високороддя Амараме, — урочисто прорік Дотепник і підвівся, щоб скласти уклін, — моє вам шанування: дрібні ідіотики на кшталт Садеаса можуть лише мріяти зрівнятися з вами.

— То що це за папери? — поцікавився Далінар, демонстративно не зважаючи на Дотепника.

— У них ідеться про… переживання Вашої Ясновельможності… під час великобур, — делікатно пояснив Амарам. — Їх власноруч записала Її Світлість Навані.

Далінар узяв папери. Його візії. Князь підвів очі й побачив, що на острівці збираються групки людей, які теревенять і сміються, позираючи на нього.

— Зрозуміло, — тихо промовив Холін. Тепер він урешті збагнув, над чим усі сміються в нього за спиною. — Розшукай мені, будь ласка, Її Світлість.

— Як накажете, — відповів Амарам.

Аж раптом він спинився, вказуючи туди, де Навані, перетинаючи сусідній острівець, сама прямувала до них. А на її обличчі бушувала справжня буря.

— Амараме, якої ти думки про те, що про мене подейкують? — спитав Далінар.

Той глянув князеві у вічі.

— Ваші видіння вочевидь послав нам сам Усемогутній, явивши свою ласку в цю годину величезної нужди. Шкода, що я не знав їхнього змісту раніше. Вони вселяють у мене неабияку впевненість щодо правильності мого призначення і щодо вашої здатності прорікати від імені Всемогутнього.

— У мертвого бога не буває пророків.

— Мертвого?.. Ні, Далінаре! Ви вочевидь неправильно тлумачите ту заувагу зі свого видіння: там ідеться про смерть Усемогутнього в душах людей, які більше не дослухаються до Його заповідей. Бог не може загинути.

Це пролунало так щиро. «Чому не він урятував ваших синів?» — розлігся в свідомості Каладінів голос. Так, звісно: того дня Амарам підходив до князя й пояснював, що — після свого призначення Променистим — ніяк не міг допомогти одній зі сторін. Він, мовляв, мав стояти над чварами великих князів, навіть якщо це завдавало йому болю.

— А як щодо того начебто Вісника? — мовив Далінар. — Ти виконав моє доручення?

— Виконую, але поки не склав собі остаточного присуду.

Князь кивнув.

— Мене здивувало, що ви залишили того раба очолювати свою охорону, — зауважив Амарам, покосившись туди, де, біля са́мого острівця, стояла вечірня зміна Далінарової варти.

Мостонавідники чекали на майданчику, який ділили з іншими охоронцями, а також прислугою та ще підопічними, чиї наставниці прибули на бенкет.

Ще зовсім недавно дуже мало хто зі світлопанства відчував би потребу приводити на бенкет охоронців — але тепер там було не пропхатися. Хоча сам щойно звільнений із в’язниці капітан Каладін наразі був не на службі.

— Він добрий воїн, — тихо заперечив Далінар. — Просто носить на собі кілька шрамів, які ніяк не загояться.

«Веделедев свідчиця, — подумалось йому, — що я й сам не без них».

— Мене лише непокоїть, чи до снаги такому, як він, захистити вас, — відказав Амарам. — Далінаре, ваше життя — неабияка цінність. Нам потрібні ваші візії і ваша оруда. А втім, якщо ви довіряєте тому рабу, нехай буде по-вашому — хоча я точно не відмовився б почути його вибачення. Не на догоду власному самолюбству, а щоб упевнитись, що він облишив свої наклепницькі звинувачення.

Далінар не відповів, бо Навані тим часом, перетнувши короткий місток, перейшла до них із сусіднього острівця. Дотепник спробував узяти її на глузи, але та ляснула його по обличчю стосом паперів і, заледве вдостоївши поглядом, рушила до Холіна. А блазень, потираючи щоку, широко всміхнувся їй услід.

Жінка підійшла до двох чоловіків — які, здавалося, стояли серед моря приглушених смішків і глумливих очей — і, зауваживши папери в Далінаровій руці, прошипіла:

— Їх відредагували.

— Що? — не збагнув Далінар.

Та потрясла паперами.

— Ці стенограми! Ти вже чув, що вони містять?

Князь кивнув.

— Це не мої оригінальні записи, — промовила Навані. — Тут змінено загальний тон і перекручено слова — щоб зробити все описане відверто сміховинним — а також створено враження, неначе я всього лише підіграю твоїм дивацтвам. Ба гірше: сюди додано коментарі іншим почерком, які глузують із того, що ти кажеш і робиш. — Жінка глибоко вдихнула, наче намагаючись опанувати себе. — Далінаре, ця писанина покликана зруйнувати рештки довіри до тебе.

— Зрозуміло.

— Як їх роздобули? — спитав Амарам.

— Украли, поза сумнівом, — відказав Далінар, який дещо збагнув. — Навані й мої сини постійно під охороною — але коли їхні покої стоять порожнем, ніхто за ними особливо не пильнує. Щодо цього ми, певне, були надто недбалі. Я неправильно оцінив небезпеку, гадаючи, що під загрозою не наші репутації, а наші тіла́.

У м’якому фіолетовому сяйві жінка глянула на море світлооких, чимало з яких позбиралися купками довкола когось із великих князів. Вона підступила ближче до Далінара, і хоча очі Навані нестямилися від люті, Холін знав її досить добре, аби здогадатися, що саме вона відчувала. Йшлося про зраду, про вторгнення. Те, що було їхнім і тільки їхнім, виявили, висміяли й виставили на огляд цілого світу.

— Далінаре, мені дуже шкода, — сказав Амарам.

— А самі видіння не перекручено? — поцікавився Далінар. — Їх переписано правильно?

— Начебто так, — відказала Навані. — Але змінено стиль. А ті насмішки… Буря забирай! Це просто бридко. Коли я знайду ту жінку, яка це зробила…

— Навані, заспокойся, — сказав князь, поклавши руку їй на плече.

— Як ти можеш таке говорити?

— Бо це дитяча витівка людей, які гадають, наче мене можна збентежити правдою.

— Але ж ті коментарі! Ті зміни. Вони зробили все можливе для твоєї дискредитації. І примудрилися підірвати довіру навіть до того епізоду, де ти перекладаєш із зорепіснемови. Це…

— «І як не боюся я дитини зі зброєю, яку тій несила підняти, так не вбоюся я й розуму того, хто не мислить».

Навані насупила чоло.

— Це зі «Шляху королів», — пояснив Далінар. — Я не юний дебютант, який нервується на першому для нього бенкеті. Садеас помиляється, гадаючи, що я реагуватиму на це так само, як зреагував би на моєму місці він. Насмішка — не меч і ранить не сильніше, ніж дозволить жертва.

— Але тобі таки боляче, Далінаре, — сказала Навані, зустрічаючись із ним поглядом. — Я бачу це в твоїх очах.

Залишалося сподіватися, що решта присутніх знали його надто погано, щоб це зауважити. Так, йому дошкулили. Зробили боляче, бо то були його видіння, даровані, щоб поділитися на благо людства, а не виставити на загальне осміяння. Тож болю завдавав не сам сміх, а втрата такої можливості.

Холін відійшов від жінки й проклав собі шлях крізь юрбу. Тепер йому здавалося, що деякі погляди не глумливі, а радше співчутливі. Може, він і видумував, але складалося враження, наче дехто жалів його більше, ніж зневажав.

І князь не міг сказати напевне, яке з цих почуттів було гірше.

Дійшовши до фуршетного столика на краю острівця, він прибрав звідти велику таріль і, передавши її ошелешеній подавальниці, став на стільницю й, одною рукою тримаючись за встановлений поряд ліхтар, окинув поглядом невеличкий натовп перед собою. Там зібралася еліта Алеткару.

Ті, хто пропустив його маневр, шоковано заозиралися на князя, а сам він зауважив удалині Адоліна і Її Світлість Шаллан — обоє, певне, щойно прибули, але вже прочули, про що тут подейкують.

Далінар обвів натовп очима.

— Те, що ви читали, — правда, — гукнув він.

Запанувала приголомшена мовчанка. В алеті було не прийнято виставляти себе на посміховисько так, як Холін — а втім, увесь той балаган улаштували за нього.

— Коментарі додали, щоб дискредитувати мене, а стилістику оригінальної стенограми Її Світлості Навані змінили, — сказав Далінар. — Але не стану приховувати, що зі мною це таки відбувається — Всемогутній посилає мені видіння, які я бачу майже кожної великобурі. Хоча вас це навряд чи здивує: про мої візії пліткують уже хтозна-скільки тижнів. Мені, мабуть, варто було давно оприлюднити їхній зміст. Надалі я повідомлятиму про кожне видіння, щоб учені цілого світу могли досліджувати побачене.

Холін розшукав очима Садеаса, поруч якого стояли Аладар із Рутаром, і, міцніше стиснувши ліхтарний стовп, перевів погляд на решту слухачів.

— Я не дорікаю тим, хто підозрює, наче я збожеволів — ці підозри природні. Але грядущими ночами, коли дощ омиватиме ваші стіни, за якими завиватиме вітер, ви поринете в роздуми. Поставите собі запитання. А відтак незабаром з’являться докази — і ви все зрозумієте. А сьогоднішня спроба знеславити натомість очистить мене від ганьби.

Далінар обвів поглядом обличчя присутніх — одні шоковані, інші співчутливі, ще інші здивовані.

— Поміж вас є ті, хто гадав, наче ця провокація деморалізує мене або змусить утекти від ганьби, — повів далі князь. — Проте вони надто погано мене знають. Ну а тепер бенкетуймо далі, бо я хочу поговорити з кожним із вас особисто. І нехай у тексті, який ви тримаєте, наді мною глумляться, але якщо вам смішно — смійтеся мені в обличчя.

А відтак Холін зліз зі столика.

І взявся робити своє.

***

А багато годин по тому Далінар — оточений спренами виснаження, які вилися довкола — зрештою дозволив собі опуститися в крісло коло одного з бенкетних столів. Решту вечора він провів, походжаючи в натовпі та втручаючись у розмови, щоб здобути підтримку для своєї експедиції на Рівнини.

Великий князь демонстративно не зважав на тексти зі своїми візіями (крім тих випадків, коли його прямо запитували про побачене), являючи присутнім образ сильного і впевненого в собі чоловіка — Чорношипа, який зробився політиком: нехай полюбуються й порівняють із тим жалюгідним безумцем, котрим виставляли його сфальшовані стенограми.

Повз річечки, які тепер світилися блакитним (коли зійшов другий місяць, сфери замінили, щоб не створювати дисонансу), проїхала королівська карета, везучи Елгокара з матір’ю до Шпилю — хоча туди було рукою подати — де паланкін із носіями мав підняти їх нагору. Адоліна також не було: він уже поїхав проводжати наречену до Себаріалового табору, який справді лежав далеченько.

Здавалося, що ця юна веденка захоплювала його більше, ніж будь-яка дівчина з недавнього минулого княжича. Тож уже тільки з огляду на це батько сприймав їхні стосунки дедалі прихильніше, хоча наразі так і не діждався з Я-Кеведу чітких і зрозумілих відповідей на свій запит про її родину — в тому королівстві панував справжній хаос.

Більшість світлооких роз’їхалася, залишивши Далінара на острівці в товаристві слуг і паршменів, які прибирали зі столиків. Кілька особливо довірених мажордомів із довгими сачками в руках заходилися виловлювати з води сфери. А князівські охоронці — на запрошення самого ясновельможного — накинулися на залишки бенкетної трапези з апетитом солдатів, яких несподівано погодували зайвий раз.

До князя неквапливо підійшов якийсь мажордом — а відтак, зупинившись, узявся за руків’я меча, що висів у нього при боці. Далінар аж смикнувся, збагнувши, що сплутав уніформу мажордома-стажиста з чорним одностроєм Дотепника.

Холін надав обличчю незворушного виразу, але внутрішньо застогнав. Дотепник? Тепер? Князь-бо почувався так, неначе десять годин поспіль воював на полі бою. Аж дивно, що година-друга світських бесід змогла породити аналогічний ефект.

— Спритний хід, — сказав новоприбулий. — Ви обернули атаку на себе проти самого нападника. Мудрецям відомо, що образа нерідко втрачає дошкульність, якщо не сприймати її як образу.

— Дякую, — відказав Далінар.

Дотепник коротко кивнув і, проводжаючи поглядом королівську карету, яка зникала з очей, зауважив:

— Сьогодні я не мав чим зайнятися. Елгокар не потребував моєї дотепності — адже присутні переважно прагнули поспілкуватися не з ним, а з вами.

Далінар зітхнув і, здавалося, відчув себе ще більше знесиленим. Прямо цього не пролунало, але князь і без слів уловив, на що натякає Дотепник: «…не з ним, а з вами, бо ви і є фактичний король».

— Дотепнику, я узурпатор? Тиран? — спитав він несподівано для себе.

Той звів брову і, здавалося, чекав на якесь влучне зауваження — але за мить відкинув цю думку.

— Так, Далінаре Холін, — м’яко й заспокійливо промовив чоловік, неначе розмовляв із малолітнім плаксієм. — Авжеж.

— Але я не хочу ним бути.

— З усією належною повагою — але Ваша Ясновельможність таки кривить душею. Бо жадає влади й, дорвавшись до неї, не так легко випускає отримане з рук.

Холін похнюпив голову.

— Не журіться, — вів далі Дотепник. — Адже нині епоха тиранів. Сумніваюся, що це королівство готове до більшого, тож ліберальна тиранія бажаніша, ніж бич слабкого правління. В інший час і в іншому місці я, може, й викривав би вас як узурпатора, бризкаючи слиною та сходячи жовчю. Але сьогодні й тут співаю вам осанну як людині, що потрібна цьому світові.

Далінар похитав головою.

— Я мав би не втручатися, а дати Елгокарові законно правити на власний розсуд.

— Чому?

— Бо він король.

— Себто «помазаник Божий»?

— Ні, — зізнався Далінар. — Усемогутній — або той, хто називав себе цим іменем — мертвий. Але хай там як, а королівство нам не з неба впало — наша родина захопила владу силою і нав’язала свою волю решті князівств.

— А коли так, то чому ж?

— Бо ми вчинили неправильно, — відказав Холін, примруживши очі. — Багато років тому Ґавілар, Садеас і я припустилися помилки.

Дотепник здавався щиро здивованим.

— Ви об’єднали королівство! Далінаре, ви зробили добру справу, якої гостро потребував Алеткар.

— Ти називаєш єдністю ось це? — спитав князь, махнувши рукою в бік решток бенкету й світлооких, які роз’їжджалися. — Ні, Дотепнику, — ми зазнали поразки. Душили, вбивали — а все, що отримали, це жалюгідну поразку. — Холін підвів очі. — В Алеткарі я отримав тільки те, чого сам зажадав. Силоміць захопивши владу, ми дали зрозуміти — ні, прокричали — що право на престол належить сильному. Якщо Садеас відчуває, що сильніший за мене, тоді він просто зобов’язаний намагатися скинути мене з трону. Ось плоди моєї юності, Дотепнику. Ось чому це королівство потребує реформ — і то більше, ніж тирана або навіть ліберального монарха. Ось чого навчав Ногадон. І саме це я весь час випускав з уваги.

Дотепник кивнув — на позір замислено.

— Скидається на те, що мені варто перечитати оту вашу книжку. А втім, я прийшов попередити вас, що незабаром поїду.

— Поїдеш? — здивувався Далінар. — Ти ж щойно приїхав.

— Отож-бо. І маю зізнатися, що це неймовірно прикро. Але я виявив, де саме мені місце, хоча, відверто кажучи, не зовсім певен, чому саме там. Не все завжди спрацьовує так добре, як хотілося б.

Далінар насупився на нього — а той приязно усміхнувся у відповідь.

— Ти один із них? — спитав князь.

— Перепрошую?

— Ти Вісник?

Дотепник засміявся.

— Ні. Красно дякую, але ні.

— То ти той, кого я шукаю? — припустив Далінар. — Променистий?

Дотепник усміхнувся.

— Далінаре, я всього лише людина — хай як мені подекуди кортить, щоб це було не так. Я не Променистий. І доки я вам друг, зрозумійте, що наші прагнення не вповні збігаються. Вам не варто мені довіряти. Бо якщо задля отримання бажаного мені доведеться дивитися, як цілий світ палає й розлітається на друзки — я зроблю це. Зі сльозами на очах, але дозволю, щоб це сталося.

Холін насупився.

— Я допомагатиму, чим зможу, — повів далі Дотепник, — і саме тому маю їхати. Ризикувати надто сильно мені не можна, бо якщо він мене таки знайде, я стану нічим — душею, розтерзаною на клапті, яких не зібрати докупи. Моя тутешня місія небезпечніша, ніж ви ладні собі уявити.

І «чорномундирник», розвернувшись, рушив геть.

— Дотепнику! — гукнув йому вслід Далінар.

— Що таке?

— А хто цей «він», який тебе шукає?

— Ваш супротивник, Далінаре Холін. Батько ненависті.

Дотепник відсалютував йому й побіг з острівця.