Слова Променистого ордену

88. Володар вітрів

Незабаром усі почали перебиратися у вежу.

Адолінові першопрохідці ще далеко не завершили, але що вдієш: насувалася ніч, і знадвору похолодало. А до того ж великобуря, яка завдала удару по Розколотих рівнинах і наразі шаліла деінде, зрештою мала налетіти й на тамтешні гори. Стихія зазвичай проносилась Рошаром із кінця в кінець за добрі пів доби, але оскільки Урітіру було десь у центрі континенту, то до неї, певне, залишалося недовго.

«Непрогнозована великобуря, — думала Шаллан, крокуючи темними коридорами в супроводі своїх охоронців. — І щось іще, яке насувається з протилежного боку».

Не випадало заперечувати, що всередині ця вежа — кожен коридор — була величним дивом. І те, що Шаллан не закортіло зробити жодної замальовки, промовисто свідчило, як сильно вона стомилася. Хотілося одного-єдиного — спати.

У світлі сфер на стіні попереду проглянуло дещо дивне. Шаллан насупила чоло й, струснувши втому, підступила ближче. Згорнутий папірець — немовби записка. Дівчина озирнулася на охоронців — на позір не менш спантеличених.

Вона відліпила від стіни папірець, що тримався на дещиці воску зернівки. Всередині був трикутний символ Примарокровних, а під ним — ім’я. Не Вейл.

А Шаллан.

Напад паніки змінився настороженістю. Вона миттю висотала Світло з їхнього ліхтаря, зануривши коридор у пітьму. А втім, із дверної пройми неподалік линуло сяйво.

Шаллан не зводила з нього очей. Ґаз рушив був у розвідку, але господарка спинила його помахом руки.

Втекти чи дати бій?

«А куди ж ти втечеш?» — майнуло в свідомості. Дівчина несміло підступила до дверей і знов махнула охоронцям відійти.

Всередині, дивлячись у велике незасклене вікно, яке виходило на іншу внутрішню частину вежі, стояв мрейз — спотворений шрамами, але елегантний у своєму вишуканому вбранні.

От і все. Її викрили.

«Я більше не дитина, щоб ховатися у своїй спальні, коли здіймається крик, — твердо сказала собі подумки Шаллан і пройшла до кімнати. — Якщо я втечу від цього чоловіка, він вбачатиме в мені здобич».

Вона впритул підступила до мрейза, ладна негайно прикли́кати Фрактала. Бо досі збагнула, що той відрізнявся від чужих Сколкозбройців: чекати десять ударів серця не вимагалося.

Фракталові було не звикати. Але Шаллан забороняла собі згадувати про його здібності, бо це потягло б за собою забагато всього.

«Скільки ще обманів не дають мені розкрити свій потенціал?» — подумала дівчина.

Але ці обмани були їй потрібні. Життєво потрібні.

— Вейл, ну й полювання ти мені влаштувала, — промовив мрейз. — Якби твої здібності не стали явними під час врятування армії, я, певне, ніколи не встановив би, під чиєю личиною ти ховаєшся.

— Мрейзе, личина — це Вейл, — відказала Шаллан. — А я — справжня.

Той уважно глянув на неї.

— А по-моєму, ні.

Дівчина витримала його погляд, але внутрішньо здригнулася.

— В кумедній ситуації ти опинилася, — повів далі мрейз. — Ти розкриєш істинну природу своїх здібностей? Бо я-то зумів про них здогадатися, але інші не так добре обізнані: вони, бува, бачитимуть лише Сколкозбройця й не питатимуть, що ще тобі до снаги.

— Не розумію, до чого тут ви.

— Ти одна з нас, — заперечив мрейз. — А ми наглядаємо за своїми.

Шаллан насупилася.

— Але ж ви розкрили мій обман.

— Тобто ти не хочеш входити до лав Примарокровних? — Його тон не виражав погрози, але очі… буря забирай, ті очі могли пробуравити камінь. — Ми не роздаємо запрошень абикому.

— Ви вбили Ясну, — прошипіла вона.

— Так. Після того, як та жінка, своєю чергою, звела зі світу кількох наших членів. Вейл, невже ти гадала, що її руки не обагрені кров’ю?

Співрозмовниця, не витримавши його погляду, відвела очі.

— Я мав би здогадатися, що Вейл виявиться Шаллан Давар, — провадив мрейз. — І почуваюся дурнем, бо не розгледів цього раніше. Твоя родина вже давно мішається в ці справи.

— Я вам не помічниця, — відрізала дівчина.

— Отакої. Тобі варто знати, що твої брати в мене.

Шаллан вп’ялася в нього гострим поглядом.

— Вашого маєтку більше немає, а володіння захопило військо, яке проходило повз, — повідомив їй мрейз. — Я врятував твоїх братів із хаосу війни за престол і везу їх сюди. Але ви мені заборгували. Душезаклинач. Несправний.

Він зустрівся з нею поглядом.

— Як же до речі, що, за моїми оцінками, ти, мала живорізко, здатна його замінити…

Шаллан прикликала Фрактала.

— Я радше вб’ю тебе, ніж дозволю шантажувати себе братами-заручниками…

— Та хто ж тебе шантажує? Вони прибудуть цілі й неушкоджені — пом’янеш моє слово. Буде тобі подарунок. А про борг я нагадав тільки для того… щоб він, бува, не вилетів у тебе з голови.

Дівчина супилася, стискаючи Зброю і не знаючи, як учинити.

— До чого ти хилиш? — запитала зрештою.

— До того, що ти про нас ні сном ні духом. — Мрейз підступив до неї ближче й височів, немовби вежа. — Не знаєш, хто ми. Не знаєш, до чого ми прагнемо. Вейл, ти, вважай, не знаєш нічогісінько. Чому до нас долучився твій батько? Навіщо твій брат розшукував Неболамів? Та бачиш, я навів деякі довідки. І маю для тебе відповіді. — Аж раптом той відвернувся й попрямував до дверей. — Даю тобі час на роздуми. Ти, схоже, вважаєш, наче твоє новонадбане місце між Променистих унеможливлює членство в нашій організації. Але ми з моїм бабском бачимо це інакше: Шаллан Давар хай буде Променистою — шляхетною конформісткою. А Вейл нехай приходить до нас. — Він затримався в проймі. — І дізнається правду.

Мрейз зник за дверима, і Шаллан відчула навіть більше знесилення. Вона відіслала Фрактала й привалилася до стіни. Дивуватися, що мрейз знайшов сюди дорогу, не випадало — він, певне, затесався в армійські лави. Для Примарокровних проникнення в Урітіру було одним із першочергових завдань. А вона, попри рішуче небажання допомагати, привела їх — разом із військовими — саме туди, куди їм було треба.

А як же брати? Чи справді їм нічого не загрожує? А вірні слуги, а Балатова наречена?

Шаллан зітхнула й, підійшовши до дверей, зібрала своїх охоронців. «І дізнається правду». А що, коли вона не хоче знати правду? Фрактал тихенько загудів.

Пройшовши першим поверхом вежі — й підсвічуючи собі власним сяйвом — вона знайшла Адоліна, який чекав у коридорі біля обумовленої кімнати. Його зап’ястя було перев’язане, а синці на обличчі почали ліловіти. Від них його чоловіча врода п’янила хіба трішечки менше, хоча така собі брутальність, котрої вони надавали — мовляв, «скількох же я сьогодні віддухопелив!» — була й сама собою принадна.

— У тебе змучений вигляд, — сказав княжич, чмокнувши її.

— А в тебе такий вигляд, наче в твою голову метали би́тки, — парирувала Шаллан, але з усмішкою. — Тобі теж варто виспатися.

— Так я й зроблю, — відказав наречений. — Уже скоро. — Він торкнувся її обличчя. — А знаєш, що ти — надзвичайна? Ти ж бо врятувала всіх і вся.

— Адоліне, не треба наді мною трястися, наче я — з кришталю.

— Ти Промениста, — заперечив той. — Ну, тобто… — Княжич провів рукою по своєму вічно неслухняному волоссю. — Шаллан, ти важиш більше, ніж будь-яка світлоока.

— Ти про обсяг моєї талії?

— Що? Ні. Я про те…

Він спаленів.

— Адоліне, я не допущу, щоб тебе це бентежило.

— Але ж…

Шаллан схопила нареченого в обійми і зірвала з його вуст поцілунок — солодкий і пристрасний. Той пробував щось мимрити, але дівчина знай собі цілувалася, впинаючись своїми вустами в його й даючи юнакові відчути свою жагу. Від такого поцілунку той поплив і, схопивши її за стан, притиснув до себе.

Але за мить відсахнувся.

— Буря забирай, ну й боляче!

— Ох! — Шаллан затисла рота долонею: вона зовсім забула, що її наречений весь у синцях. — Вибач, я ненавмисне.

Той широко всміхнувся, але знову поморщився — певне, всміхатися теж було боляче.

— Нічого, воно було того варте. Гаразд, я обіцяю не бентежитися, якщо ти не будеш аж такою принадною. Принаймні доки я не одужаю. Згода?

— Згода.

Адолін кинув погляд на її охоронців.

— Подбайте, щоб Її Променисту Світлість не турбували. Вам зрозуміло?

Ті кивнули.

— Солодких снів, — побажав нареченій княжич, відчиняючи перед нею двері, що вели з коридору. Попри довге невикористання, в багатьох кімнатах збереглися справні дерев’яні стулки. — Сподіваюся, тобі тут буде зручно. Це твій спрен обрав кімнату.

Її спрен? Шаллан, насупившись, зайшла досередини, й Адолін зачинив за нею двері.

Дівчина оглянула кам’яну кімнату без вікон. І чому Фрактал обрав саме її? На позір звичайнісінька собі кімнатка. Адолін залишив їй сфероліхтар (справдешню розкіш, коли взяти до уваги те, як мало самоцвітів вони мали), що освітив маленьку прямокутну кімнатчину з кам’яною лавою в кутку, на якій лежали кілька ковдр. І де ж це княжич їх роздобув?

Шаллан глянула на стіну й насупилася. На ній виднівся темніший квадрат, неначе в тому місці колись висіла картина. Власне, від нього віяло чимось напрочуд знайомим. Не те щоб у неї було дежавю, але той квадрат на стіні, де щось висіло…

Саме в такому місці на стіні батькового кабінету в Я-Кеведі висіла картина.

В голові поплив туман.

— Ммм… — видобув Фрактал з підлоги поруч неї. — Саме час.

— Ні, не час.

— А я кажу: час, — стояв на своєму Криптик. — Тебе оточують Примарокровні. А людям потрібна Промениста.

— У них є мостонавідничок — одного їм вистачить.

— Ні, їм потрібна ти.

Шаллан зморгнула сльози. А кімната мимоволі стала змінюватися. З’явилися білий килим, картина. Меблі. Пофарбовані світло-блакитним стіни.

Два трупи.

Переступивши через одне з тіл — хоча воно було ілюзорне — Шаллан підійшла до стіни. Там з’явилася картина — частина ілюзії — облямована білим сяйвом. За нею щось крилося. Дівчина спробувала відхилити полотно, але від дотику її пальців ілюзія розпливлася.

Пусте. Це просто відтворений спогад, що його вона воліла б не мати.

— Ммм… Шаллан, обманюй переконливіше.

Та зморгнула сльози і, здійнявши долоню, знову притисла її до стіни — але цього разу відчула під пальцями раму картини. Несправжню, але Шаллан на мить удала, наче справжню, й дозволила цьому образу заволодіти собою.

— А не можна, щоб я просто жила, як жила?

— Ні, не можна.

І та опинилася в батьковому кабінеті. Трясучись усім тілом, відхилила картину — і з-за неї прозирнув вмурований у стіну сейф. Піднісши ключа до замкової щілини, Шаллан завагалася.

— Там материна душа.

— Ммм… Ні. Там не її душа, а те, що забрало цю душу.

Шаллан відімкнула сейф і, відчинивши дверцята, побачила його вміст — невеличкого Сколкозбройця. Його запхали туди поспіхом, і вістря прохромило задню стінку, а ефес був звернений до неї.

— То був ти, — шепнула Шаллан.

— Ммм… Так.

— Батько забрав тебе в мене й намагався сховати в сейфі — але, звісна річ, марно, — промовила дівчина. — Ти щез, щойно зачинилися дверці. Перетворився на імлу. А він не зовсім усвідомлював, що робить. Як і я.

Шаллан обернулася.

Білий килим, що почервонів. На підлозі лежав приятель її матері. У нього кривавило плече, але рана була не смертельна. Шаллан підійшла до іншого тіла — зверненого долілиць і в прекрасній, блакитній із золотом, сукні. З рудим волоссям, візерунком розсипаним довкруж голови.

Дівчина опустилася навколішки й, перевернувши материне тіло, побачила череп із випаленими очима.

— Фрактале, чому вона намагалася мене вбити? — шепнула Шаллан.

— Ммм…

— Усе почалося, коли мати виявила мої здібності.

Тепер вона згадала. Поява матері з незнайомим дівчинці приятелем. Суперечка з батьком. Жіночі крики, сварка з главою родини.

Мати назвала Шаллан одною з них.

Вривається батько. Материн приятель виймає ножа. Вони борються. На плечі в незнайомця поріз. Кров стікає на килим. Зрештою материн друг бере гору і, зваливши батька додолу, підминає під себе. А мати хапає ножа і йде на Шаллан.

А потім…

А потім у руках дівчинки з’являється меч.

— Батько не став розвіювати омани, що це він її вбив, — прошепотіла Шаллан. — Мовляв, порішив дружину з коханцем у нападі люті. Тимчасом як насправді їх убила я. Тато брехав, щоб захистити мене.

— Знаю.

— Ця таємниця знищила його і всю нашу родину.

— Знаю.

— Ненавиджу тебе, — прошепотіла дівчина, вдивляючись у материні порожні очниці.

— Знаю, — тихо прогудів Фрактал. — Зрештою ти мене вб’єш, і тебе буде відомщено.

— Я хочу не помсти, а свою родину.

Шаллан обхопила себе руками і, сховавши в них обличчя, заплакала, а ілюзія закурилася білим димом і щезла, залишивши її в порожній кімнаті.

***

«Рестаресе, я можу лише виснувати, що нам удалося, — квапливо писав Амарам, шкрябаючи чорнилом незграбні ґліфи. — Коли вірити донесенням із Далінарової армії, Спустошувачів не тільки виявили, а й зітнулися з ними. Червоні очі, прадавні сили. Вони вочевидь нацькували на цей світ нову бурю».

Він підвів очі від блокнота й визирнув у вікно. Карета гримотіла вулицею Далінарового військового табору. Солдатів у ньому не залишилося ні єдиного, а рештки охорони наглядали за масовою евакуацією. Тож навіть попри заплямовану репутацію, Амарамові легко вдалося проникнути в табір.

Він знову взявся до послання. «Я не торжествую з цього успіху, — писав Амарам. — Адже йтиметься про втрачені життя. Але такий уже тягар узяли на себе ми, Сини Гонора: щоб повернути Вісників і відновити панівне становище Церкви, нам довелося викликати в світі кризу.

Й ось вона настала — страхітлива криза. Вісники повернуться. Бо як же інакше? Адже людство постало перед такими проблемами! Але жертв буде багато. Дуже-дуже багато. Дай-то Налан, щоб воно було того варте. Хай там як, а незабаром інформації в мене побільшає. Наступного листа сподіваюся написати вже з Урітіру».

Карета зупинилася, й Амарам, відчинивши дверцята, передав листа кучерці, Памі. А та заходилася порпатися в портфелі, шукаючи телестиль, щоб переслати написане Рестаресові. Він міг би зробити це й сам, але телестилеграфувати на ходу неможливо.

Коли справу буде закінчено, Пама знищить папери. Амарам кинув погляд на дорожні скрині, навантажені на задок екіпажа — безцінний багаж, що містив усі мапи з нотатками й теоретичними викладками. Може, варто було доручити його охорону солдатам? Але приведи він сюди із собою п’ятдесят вояків, і це, попри весь тутешній рейвах, неминуче привернуло б увагу. Тож Амарам розпорядився, щоб вони чекали на Рівнинах.

Не можна було гаяти часу. Його Високороддя вийшов з карети й опустив каптур плаща. На території храмового комплексу Далінара стояло навіть шаленіше стовпотворіння, ніж у більшості таборів — адже в ці стресові часи багато хто звертався до подвижників. Прибулий проминув якусь матрону, що благала одного з братії спалити молитву за її чоловіка, який воював у Далінаровій армії. А подвижник раз по раз повторював, що вона має зібрати речі й долучитися до валок, які вирушають на Розколоті рівнини.

Це стало реальністю — відбувалося наяву. Нарешті Сини Гонора досягли своєї цілі. Ґавілар пишався б ними. Амарам прискорив крок, відвертаючись від подвижниці, яка поквапилася запитати, чим йому допомогти. Але перш ніж та встигла зазирнути під каптур і впізнати, хто перед нею, її увагу відвернули двійко переляканих недолітків, які нарікали, що їхній батько застарий для такої мандрівки, й благали подвижництво допомогти з його перенесенням.

Дійшовши до того кутка монастиря, де утримували божевільних, і звернувши за ріг тильної стіни — до самого муру військового табору, де не було сторонніх очей — Амарам роззирнувся й прикликав Зброю. Кілька швидких розрізів — і…

Що це було?

Він обернувся, не маючи сумніву, що до ного хтось наближається. Але йому привиділося — обман зору, гра тіней. Амарам зробив прорізи та обережно розчистив пророблений отвір. Превеликий князь — сам Таленелат’Елін, Вісник війни — сидів у темній палаті в приблизно такій самій позі, як і раніше: примостившись на краєчку койки, зсутулившись і похнюпивши голову.

— Чому вас тримають у такій темряві? — спитав Амарам, відсилаючи Зброю. — Сюди й упосліджену чернь не можна саджати — вже не кажучи про таку персону, як ви. Я поговорю з Далінаром про умови утримання божеві…

Ні, не поговорить — адже той вважає його вбивцею. Амарам протяжно, глибоко зітхнув. Повернення Вісників мало свою ціну, але Єзерезе свідок, що втрата Далінарової дружби обійшлася йому недешево. Ех, нехай би ліпше всі ці місяці тому, коли він міг стратити того списника, милосердя не стримало його руку.

Амарам поквапився до Вісника й шепнув:

— Превеликий князю, ми маємо йти.

Таленелат не ворухнувся. Але знову шепотів — те саме, що й раніше. Амарам мимоволі згадав свій останній візит до цієї палати в товаристві людини, яка стільки часу тримала його за одного з десяти дурнів. Хто ж знав, що Далінар на старості літ зробився таким лукавцем? Час змінив їх обох.

— Превеликий князю, прошу вас, — промовив Амарам, не без зусиль підводячи Вісника з койки.

Той був справжнім велетнем: одного з ним зросту, але за статурою — не чоловік, а стіна. Під час першої зустрічі його темно-брунатна шкіра видавалася Амарамові дивною — він-бо дещо наївно очікував, що всі Вісники скидатимуться на алетійців.

А Вісникові темні очі, звісна річ, були якимось камуфляжем.

— Руйнація… — прошепотів Таленелат.

— О так. Вона вже при дверях. А з нею й ваша слава. — Амарам повів Вісника до отвору. — Треба доправити вас у…

Аж раптом Таленелатова рука перехопила щось на підльоті до нього.

Амарам, перелякавшись, застиг на місці й побачив, що в пальцях у Вісника щось було. Маленький дротик, чиє вістря стікало якоюсь прозорою рідиною.

Його Високороддя кинув погляд на отвір, крізь який у палату вливалося сонячне світло. І побачив, як невеличка постать у напівмасці, що приховувала верхню частину її обличчя, піднесла до губів духову трубку й дунула в неї.

І знову рука Таленелата — вже інша — на млі ока перехопила той дротик за лічені дюйми від Амарамового обличчя. Примарокровні. Вони намагалися вбити не Вісника.

Їхньою мішенню був Амарам.

Він скрикнув і виставив руку вбік, прикликаючи Сколкозбройця. Надто повільно. Постать перевела погляд із нього на Вісника, а потім, тихо лайнувшись, кинулася тікати. Амарам помчав навздогін і, перестрибнувши вирізану частину стіни, вилетів на світло, але Примарокровний був надто прудкий.

Амарамове серце вилітало з грудей. Він озирнувся на Вісника, чия безпека його непокоїла, й від несподіванки здригнувся: той-бо стояв на повен зріст, тримаючи спину прямо, а голову — високо. Його до страхітливого ясні карі очі відбивали світло, що падало з отвору. Здійнявши перед собою один із дротиків, Таленелат уважно його оглянув.

А потім зронив їх обидва й, опустившись на койку, знову забурмотів свою дивну, незмінну мантру. Амарам відчув, як по спині пробіг холодок, але повторно добитися від Таленелата якоїсь реакції йому не вдалося.

Насилу підвівши Вісника з койки, він знову повів його до карети.

***

Сет розплющив очі.

І негайно зажмурив їх знову.

— Ні. Я мертвий. Мертвий!

Він відчув під собою камінь. Блюзнірство. До вух долинув капіж води, а на обличчя падали сонячні промені.

— Чому я не загинув? — шепнув Сет. — Адже мене пронизав Сколкозброєць. Чому я не мертвий?

— Ти справді загинув.

Сет знову розплющив очі. Він лежав серед кам’яної пустизни, а його одяг перетворився на мокре лахміття. Чи не Морозні це землі? Попри палюче сонце, шинові було холодно.

Перед ним стояв якийсь чоловік у цупкому чорно-сріблястому однострої. Він мав темно-коричневу шкіру, наче у вихідця з країв макабакі, але на правій щоці її розбавляла невеличка біла пляма у формі півмісяця. Одну руку чоловік тримав за спиною, а другою сховав щось у кишеню сюртука. І що ж то так яскраво світилося? Якийсь фабріал?

— Ми знайомі, — збагнув Сет. — Десь я тебе вже бачив.

— Усе правильно.

Сет спробував підвестися, але зумів лише стати навколішки — чи радше сісти, підібгавши під себе ноги.

— Як так? — спитав він.

— Я дочекався, доки ти повалишся додолу, переламаєш і скалічиш собі все на світі, зостанешся з перетятою душею й гарантовано загинеш. А відтак воскресив тебе.

— Не може бути.

— Може, якщо мозок іще живий. Достоту як утопленика повертають до життя за допомогою належних дій, так і тебе вдалося воскресити за допомогою належного фабріала. Ні, звісно: якби я позволікав хоч кілька секунд, було б уже запізно.

Він промовив ці слова спокійним і беземоційним тоном.

— Хто ти? — спитав Сет.

— Ти стільки часу свято шануєш віру та звичаї свого народу, а сам не впізнаєш одного з богів?

— Мої боги — духи каміння, — шепнув той. — Сонце й зірки. Але не люди.

— Дурниці. Спрени каменю в пошані у твоїх одноплемінців, але ти їх не шануєш.

Цей півмісяць… Він упізнавав його, хіба ні?

— А ти, Сете, шануєш порядок. Скажеш, не так? — спитав чоловік. — Скрупульозно дотримуєшся суспільних законів. Це мене й привабило, хоча я хвилююся, чи не затьмарили почуття твою здатність доходити правильних висновків. Твою здатність… судити.

Правосуддя.

— Ти Нін, — шепнув Сет. — Той, кого ще називають Наланом або, по-місцевому, Нейлом. Вісник справедливості.

Той кивнув.

— Навіщо ти мене врятував? — спитав Сет. — Хіба я не досить намучився?

— Моєму майбутньому учневі не личить молоти такі дурниці, — відказав на це Нін.

— Я хочу не вчитися, а померти, — кинув убивця, скулившись на камені.

— Он як? Ти справді цього хочеш? Якщо твоє побажання — щире, я можу його вдовольнити.

Сет замружив очі. У тій темряві його чекали крики — зойки вбитих.

«Я мав рацію, — майнуло в гадці. — І ніколи не був Заблудлим».

— Ні, — шепнув він. — Спустошувачі повернулися. Помилявся не я… помилялися мої одноплемінці…

— Тебе піддали остракізму нікчемні людці, які не бачили далі власного носа. Я навчу тебе йти стезею безпристрасних. Ти повернеш це вміння своєму народові й принесеш очільникам Шиновару справедливу відплату.

Сет розплющив очі й підвів їх на Вісника.

— Я не гідний.

Нін схилив голову набік.

— Ти? Не гідний? Я був свідком того, як ти не щадив себе в ім’я порядку й залишався вірним внутрішньому кодексові, коли інші зламалися б або втекли. Сете-сину-Нетуро, я бачив, як неухильно ти дотримуєш слова. Більшість людей втратила цю здатність — єдину справжню окрасу нашого світу. Сумніваюся, що я коли-небудь знаходив людину, більш гідну Неболамів, ніж ти.

Неболамів? Але ж так називався орден Променистих лицарів.

— Я знищив себе, — шепнув Сет.

— Так — знищив і загинув. Твій зв’язок зі Зброєю урвався, а всі узи — хоч духовні, хоч фізичні — розпалися. Ти народився наново. Ходімо. Час відвідати твоїх одноплемінців. Твоє навчання розпочинається просто зараз.

Нін рушив геть, і стало видно, що за спиною Вісник тримав меча у піхвах.

«Ти народився наново». Невже він… невже Сет міг народитися наново? Невже ці крики в темряві могли зникнути?

«Ти боягуз», — сказав йому тоді Променистий, володар вітрів. Невеличка частина Сетового єства гадала, що той має рацію. Але Нін пропонував йому щось більше. Дещо інше.

Так само стоячи навколішках, Сет підвів очі і глянув Вісникові вслід.

— Мої одноплемінці мають решту Клинків честі, які зберігали тисячоліттями. Якщо я принесу в Шиновар правосуддя, то постану перед могутніми й Сколкозбройними ворогами.

— Це не проблема, — відказав, озираючись, Нін. — Я приніс тобі Сколкозбройця, який ідеально пасує для твого темпераменту й такого завдання.

На цих словах він кинув додолу свого величезного клинка, який ковзнув по каменю й під’їхав до Сета.

Той іще не бачив, щоб меча тримали в металевих піхвах. Та ще й Сколкозбройця! А сам клинок… він що, чорний? Бо коли піхви їхали по каменю, з них визирнув дюйм-другий леза.

Сет був ладен заприсягтися, що бачив, як за металом тяглися невеличкі струминки чорного диму — подібного до Буресвітла, але темного.

«Привіт, — промовив у свідомості бадьорий голос. — Не хочеш знищити сьогодні трохи зла?»